Голодомор винищив або покалічив ціле покоління селянських дітей в Україні. Згубність такого явища неможливо переоцінити. Діти виявилися найменш захищеною і найбільш враженою категорією населення. За переписом 1926 року діти віком до 14 років становили 36 відсотків сільського населення, тобто, більше його третини. Селянські сім'ї на Україні були багаточисельними: у кожній сім'ї народжувалося від двох до десяти і навіть більше дітей. Таке ж явище спостерігалося і на Полтавщині: у 1926 році дітей віком до 4 років тут було 17 відсотків , тобто, у голодний 1933 рік їм мало виповнитися по 10 років. Та не судилося. Війну проти дітей ,у першу чергу, більшовики виправдовували «історичною потребою», і відсутністю «буржуазної сентиментальності» у виконанні рішень партії. Вона стала засобом перевірки якостей «справжнього комуніста».

У цьому повідомленні, спираючись на ті спогади очевидців голодомору, які здаються найбільш достовірними та позбавленими надмірних емоцій /хоча дуже важко знайти подібні спогади!/ ставимо перед собою завдання : систематизувати дані про приблизну кількість померлих на Полтавщині дітей відповідно їх віку, статі, встановити, який відсоток припадає на дитячу смертність; прослідкувати долю дітей, що стали сиротами в роки голодомору; зрозуміти який відбиток на становище сучасного села на Полтавщині зробили наслідки голодомору.

Для більшої об'єктивності дослідження нами вибрано 60 сімей з різних районів Полтавщини, члени яких повністю загинули в роки голодомору. Ця вибірка базується на спогадах Сколібог Галини Григорівни з села Кошманівки Машівського /кол. Красноградського району/, Яриз Марії Корніївни з села Великий Кобелячок Новосанжарського району, Васильченко Лариси Василівни з села Білики Кобеляцького району, Кардаша Панаса Захаровича, Шараєвої Олександри Хрисантіївни, Олійник Варвари Омелянівни з села Ряське Машівського /кол. Нехворощанського/ району, Новохатько Євдокії Петрівни, Гришко Марії Максимівни, Ландар Ганни Іванівни, Засенко Ганни Іванівни, Ляшенко Софії Данилівни з сіл Сахнівщини та Манилівки Машівського /кол. Красноградського/ району.

Головною вимогою вибірки було повне знання даних про сім'ю: скільки дорослих померло, скільки загинуло дітей, якого вони віку та якої статі. Встановлено було навіть те, що деякі жінки померли вагітними, так і не дочекавшись народження ще однієї дитини. Якщо у спогадах очевидців висловлювався хоча б один сумнів щодо вказаних вище вимог, то така сім'я до вибірки не включалася. Тому вважаємо, що ці дані є об'єктивними та достовірними.

Збираючи свідчення очевидців голодомору 1932-1933 років, ми звернули увагу на те, що в живих залишилися на нинішній час переважно жінки 1921-1928 рр. народження і дуже мало, буквально одиниці, чоловіків цього ж періоду. Їх забрали голодомор та війна.

Гришко Марія Максимівна, 1928 року народження, з села Манилівки Красноградського району /тепер це село не існує, бо більша частина його жителів померла в роки голодомору/ згадує:

«У нас сім'я була велика, 8 чоловік, ми мали все, а потім, під час хлібозаготовок все, що можна було їсти, забрали. Брали не тільки хліб, а й квасолю, гарбузи, соняшник. Навесні 1933-го стали потихеньку помирати: дідусь, батько, мати, дві сестри, два брати. Хто і де їх поховав, я не знаю, бо була мала. Я дуже була пухла. Збирала різні покидьки, тим і жила. Якась добра душа звернула на мене увагу, і я потрапила в дитячий будинок у Полтаву, де було теж дуже голодно... Гірке відчуття сирітства пронесла я з того часу через усе своє життя, як і страх голодної смерті».

Очевидці свідчать, що сиріт було дуже багато в ті роки на Полтавщині. Деякі з них знаходили притулок у сім'ях родичів /як Коваленко Секлета Петрівна з села Новопавлівки Карлівського району, яку разом з її братом прихистила сім'я далекої родички після смерті батька/. Частина дітей блукала у пошуках чогось їстівного від села до села, проходячи десятки кілометрів. Вони, як худоба, паслися у полях, рвучи бур'ян, обдираючи кору дерев.

Треба зазначити також, що якихось додаткових джерел для одержання їжі на території регіону не було, бо вся його площа дуже слабко заліснена /від 1-2 % на південному сході до 3- 5% на заході/. У лісі можна було знайти якесь їстівне коріння, трави, уполювати тварину чи птаха, у степу ж таких можливостей не було.

Сиротами залишилися також діти засуджених по «закону про п'ять колосків». У той час, коли їхні батьки відбували суворі покарання за декілька зрізаних на колгоспному полі колосків чи за сто-двісті грамів дерті для свиней /як це сталося з Лазебною Мотрею Панасівною з села Ряське Нехворощанського району/, діти розходилися у пошуках шматка хліба хто куди і часто вже не знаходили рідних, так і залишаючись на все життя сиротами при живих батьках.

Та все ж особливо вражаючою є картина дитячої смертності на Полтавщині, у благодатному краї з найкращими у світі чорноземами. Діти вмирали від голоду, хвороб, ставали жертвами канібалів. Нами зібрано близько 550 свічень очевидців голоду, і у кожному з них говориться про випадки канібалізму. Не важко зробити висновок: явище це було поширене і, здебільшого, його жертвами ставали діти, які не могли себе захистити. Про це згадують Гришко М.М, Ландар Г.І., Новохатко Є.П., Засенко Г.І., Ляшенко С.Д. та ін. Канібали навіть пустили чутку про корисність дитячого м'яса і продавали його на базарі у Кременчуці та Полтаві. Звичайно, до цього божевілля людей доводив голод.

Випадки людоїдства, як одного з видів божевілля, можна класифікувати так:

1) найчастіше до нього вдавалися жінки, що втрачали розум від неможливості прогодувати своїх дітей. Жертвами, як правило, ставали найменші і найслабші діти у власній сім'ї або викрадені діти сусідів, що безсилі були себе захистити. Часто такі божевільні полювали на дітей-сиріт, що у пошуках їжі блукали довкола людського житла;

2) інколи голодними людьми викопувалися трупи померлих і використовувалися в їжу /трупоїдство/;

3) найбільш жахливим було полювання на людей, коли зграї бандитів «заготовляли» людське м'ясо і наживалися на цьому /згадку про це зустрічаємо у 17-ти спогадах очевидців/.

Це нелюдське явище наклало свій відбиток на людську психіку, особливо на дитячу. У дітей, що чудом врятувалися від канібалів, вона залишилась назавжди травмованою.

Зібрані нами дані свідчать про високий рівень дитячої смертності на Полтавщині у 1932-33 роках. Якщо по Україні він становив близько 40% від загальної кількості жертв /цей відсоток підтримують і Р.Конквест, і М.Максудов, і С.Кульчицький/, то на Полтавщині — 66% /з 335 охоплених вибіркою жертв голодомору 229 — діти від 0 до 16 років/. Причому, ця цифра буде ще більшою, якщо врахувати ненароджених, що померли разом з матерями, та категорію 17-18 річних.

За свідченням очевидців, у першу чергу помирали малі хлопчики та хлопчики 11-16 років /підліткового віку/. У нашому дослідженні їх частка є найбільшою. Якщо всього хлопчиків померло близько 60 %, то 11-16-річних з них — 82%. Смертність серед дівчаток була на 20-30 % нижчою. Мабуть, це пояснюється давно відомим у людському суспільстві явищем більшої витривалості та живучості жіночого організму порівняно з чоловічим, оскільки жінка генетичне покликана продовжувати свій рід. Більш стійка до різного роду випробовувань, вона краще адаптується в екстремальних ситуаціях. Так, у селі Сахнівщина Красноградського району, в 15-ти сім'ях померло 30 хлопчиків і 18 дівчаток; у селі Манилівка цього ж району — в 7-ми сім'ях померло 16 хлопчиків і 8 дівчаток; у селі Білики Кобеляцького району в 4-х сім'ях померло 12 хлопчиків і 6 дівчаток; у селі Вереміївка Кремен­чуцького району - у 5-ти сім'ях померло 16 хлопчиків і 6 дівчаток; у селі Ряське Нехворощанського району — у 23-х сім'ях померло 54 хлопчики і 24 дівчинки.

Дещо менше померло дітей від 0 до 5 років. Але тут, ми вважаємо, слід врахувати таке: а) на початку 30-х років XX ст. в українському селі на Полтавщині стало народжуватись менше дітей, що було пов'язано з розкуркуленням, насильницькою колективізацією, загальною нестабільністю в суспільстві; б) в роки голодомору зовсім не вівся облік ненароджених дітей та дітей віком до одного року.

Якщо зробити у нашій вибірці аналіз дитячої смертності відповідно вікових категорій, то побачимо, що вік найбільшої частини становив 11-16 років (46% від загального числа померлих дітей ), за ними йдуть 6-10-річні (33%); 21 відсоток припадає на дітей віком від нуля до п'яти років.

Отже, в результаті дослідження ми прийшли до висновку, що дитяча смертність на Полтавщині становила близько 66% від загальної кількості жертв голодомору. Діти були найменш захищеною категорією населення. Вони гинули як від голоду, так і, в першу чергу, ставали жертвами епідемій, холоду, фізичного виснаження, потрапляли до рук канібалів. У цьому відношенні південь сучасної Полтавщини можна вважати однією з найбільш вражених територій України. Дитяча смертність тут значно розширює соціально-демографічні рамки жертв голодомору, а відсоток засвідчує його глобальний характер і катастрофічні наслідки для всього українського народу.

Існує дуже багато свідчень очевидців про те, як селяни вели своїх дітей до великих міст та залізничних станцій і там залишали в надії, що хоч діти якось виживуть. Назаренко Павло Іванович, житель села Ряське, згадує про своїх сусідів, хлопчиків 7-8 років, батьки яких померли. Один з них. Тютюнник Саша, з групою таких же як він дітей дійшов спочатку до станції Селещина, а потім до Полтави. Жебракував, у Полтаві мало не став жертвою людоловів: врятувало те, що був дуже худий і на нього не поласилися. Зі зграєю безпритульників добирався навіть до Ленінграда. Декілька разів затримувався, направлявся у дитячі заклади, але звідти тікав, бо там теж було дуже голодно. Коли, вже у 1939 році, 14-річним повернувся у рідне село, то нікого з родичів не застав у живих. У 1945 році в Берліні він загинув.

Інший хлопчик, Шевченко Федір, був відвезений на станцію Селещина і залишений там. Справа в тому, що на значних залізничних станціях голодних дітей періодично збирали і віддавали у дитячі будинки Полтави, Кременчука, Харкова, де було хоч якесь харчування. Проте Федя самотужки /а було йому вісім років /добрався до Харкова, де на залізничному вокзалі потрапив у дитячу злочинну зграю.

Про дитячі злочинні зграї на залізничних станціях того часу є дуже багато свідчень очевидців. Жінки, що ходили з дому в надії обміняти речі на продукти харчування /у нас є близько тридцяти таких свідчень/, говорять , що особливо небезпечними були вокзали у Кременчуці та Харкові; більше порядку було в Полтаві, хоча тут теж траплялися прикрі випадки, коли група 10-12-ти підлітків /переважно чотирнадцятирічні, проте серед них траплялися навіть 5-6-річні діти/ оточувала людину і забирали в неї речі і харчі. Ці зграї займалися, в основному, дрібними крадіжками у пасажирів, деякі знаходили лазівки до складів із зерном і потім обмінювали це зерно на гроші чи прикраси, а ті, в свою чергу, на хліб. Про такий випадок згадує жителька с. Кошманівки Клименко С.М., яка в 1933 році, весною, на вокзалі у Полтаві за дві пари золотих сережок виміняла у безпритульних /їх вона називає "урками"/ 10 кг зерна і тим врятувала своїх умираючих дітей. Софія Михайлівна свідчить, що безпритульними тоді на вокзалі «аж кишіло», і вона боялася, щоб інша зграя у неї те зерно не відібрала.

Навесні 1933 року спостерігається явище масового знищення безпритульних дітей. У березні на Полтавському залізничному вокзалі «спеціальний вагон перевели на бічну колію, і дітей, що юрмилися навколо у пошуках їжі, числом до 80, загнали до нього силою з наміром везти до колонії. Їм дали сурогатної кави з підсмажених зернин і трохи хліба. Проте діти швидко померли, і їх довелося поховати неподалік».

Підтвердженим цього факту можуть бути спогади Грицини Фекли Кіндратівни, жительки села Жуювки Красноградського району, нині покійної, яка в 1933 році їздила міняти речі на хліб, і шлях її декілька разів пролягав через полтавський залізничний вокзал: «Часто, по декілька разів на добу, проводилися облави на безпритульних дітей, та й нам, безпаспортним, діставалося. А найжалкіше все-таки було дітей. Їх ловили десятками, сотнями, закривали у товарних вагонах. Діти кричали, виривалися, крик стояв на пів-Полтави... Одного разу, коли я вже поверталася додому з поїздки, на вокзал! почула: дітей закрили у вагонах і вони всі там померли... Люди казали, що тих дітей було більше сотні»...

Говорячи про дитячу безпритульність та злочинність у роки голодомору, повернемося до долі вже згадуваного нами 8-річного хлопчика з села Ряське Нехворощанського /тепер Машівського/ району Шевченка Федора. Голодне лихоліття закинуло дитину аж у Харків - «столицю голоду і відчаю». На вулицях міста взимку і весною 1933 року з'явилися тисячі безпритульних. ГОд час одшег з облав Федя потрапив до Салтовських бараків, проте його там надовго не залишили, бо хлопчику було більше, ніж п'ять років. Знову жебракував, на харківському вокзалі потрапив до групи «урок».  12-15-літні злочинці були особливо жорстокими: за найменшу провину могли побити і навіть убити. Навчився красти гаманці, дрібні товари в магазинах, поступово перейшов до більш «значних» справ, декілька років провів у дитячій колонії для неповнолітніх злочинців, звідкіля досить органічно перейшов у кримінальний світ. Його життєвий шлях закінчився в тюрмі міста Харкова у досить молодому віці - так згадують односельчани.

3 цього випадку /а подібних у ході дослідження нам трапилося ще чотири/ можемо зробити висновок: діти, що стали жертвами голодомору, але чудом залишилися в живих, поповнювали ряди кримінального елементу, так званих «урок», який існував як середовище з окремою культурою, зі своими законами та власним жаргоном з давних-давен. На початок 1940-х рок1в «урок» приблизно налічувалося від півмільйона до мільйона осіб. Про молодшу їхню частину, що складали хлопці-підлітки, як правило, повідомляють, що пе були найжахливіші злодії, які не мали ніяких докорів совісті не признавали будь-якої цінності людського життя.

Виходячи зі сказаного вище, як шдсумок, можна відмітити:
Дитяча безпритульшсть та злочинн1сть у 30-х роках на Полтавщини була прямим наслідком голодомору, його породжен­ням. Десятки тисяч селянських дітей займалися жебрацтвом, дрібними крадіжками, згуртовувались у злочинні зграї. Безпритульні діти збиралися на великих залізничних станціях регіону / Полтава, Кременчук, Селещина, Карлівка, Красноград, і т. ін./, а деякі з них потрапляли навіть до Харкова. 20-25 % таких дітей попадали в дитячі колонії, близько 5% криміналізувалися і ставали злочинцями.

Прогнозуючи шляхи розвитку запропонованої нами теми дослідження, відзначимо, що вона е однією з найважчих у комплексі наукових і соціально-демографічних проблем, породжених голодомором 1931-1933 рр. В живих залишається все менше свідків подій: старші люди помирають, а молодші в ті часи були зовсім малими дітьми, їхні свідчення часто розпливчасті та не зовсім точні. Проте пошукову роботу слід продовжувати, щоб зробити зрозумілою і повчальною для нащадків цю білу пляму української історії, аби подібні явища більше не змогли повторитися.

1. Методи:
1) аналіз письмових свідчень очевидців /листування;
2) аналіз шкільної документації;
3) аналіз статей районних газет із проблеми;
4) робота в архівах;
5) опитування
-бесіди;
-анкетування;
-структуровані інтерв'ю;
-групові інтерв'ю.
2.Способи фіксування інформації:
-складання таблиць;
-окремі виписки з документів;
-запис бесід;
-відмітки на картках інтерв'ю;
-систематизація анкет за ступенем достовірності;
-магнітофонний запис;
-вирізки з газет.
3.Результати:
-зібрано листів-91;
-зібрано письмових свідчень-208;
-проведено анкет-43;
-проведено структурованих інтерв'ю-109;
-проведено групових інтерв'ю-8;
-проведено бесід-5 2;
-проаналізовано 43 статті районних газет та документацію 22-х шкіл.

Гулак В.І.