Страшна трагедія, що спіткала український народ 70 років тому – спланований сталінським режимом голодомор 1932-1933 рр. - старанно замовчувалася не лише засобами масової інформації, але й офіційною історичною наукою в СРСР. Лише із здобуттям у 1991 р. Україною незалежності ця жахлива сторінка її історії набула гласності та належної оцінки. Радянська ідеологічна система змогла упродовж десятиліть успішно приховувати правду про події 1932-1933 рр. від своїх громадян, і, в першу чергу, післявоєнних поколінь українців. Можливо, кількість жертв голодомору могла б бути меншою, якби світова громадськість не залишилася байдужою до страждань українського селянства. Адже постійний представник УНР у Лізі Націй О.Я.Шульгин з її трибуни протестував проти більшовицької колективізації, що призвела до голодомору, і закликав надати допомогу голодуючим в Україні. Але сталінський режим з фарисейською майстерністю заперечував сам факт голоду, і мільйони українців були приречені на страждання, смерть і забуття.

Після вступу на територію України німецько-фашистських військ ситуація з висвітленням у місцевій пресі подій 1932-1933 рр. кардинально змінилася. Майже з перших днів окупації на сторінках періодичних видань з'явилися публікації про причини та наслідки голодомору. Геббельсівське відомство пропаганди свідомо використало ці матеріали для роз'ятрення ще свіжої рани в душі українського народу та розпалювання ненависті до радянської влади. Окупаційний режим не випадково залучив до засобів масової інформації нечисленних представників української духовної опозиції, змушених мовчати довгі роки. Вони цілком щиро закликали до помсти сталінському режимові, внаслідок жорстокої політики якого загинули мільйони українців. Зокрема, вже у другому номері кременчуцької «Дніпрової хвилі» від 31 жовтня 1941 р. з'являється стаття І.Шанди «Жертви вопіють о помсті», в якій автор пише, що внаслідок організованого московським режимом голоду український народ вимирав цілими селами. Ця ж газета, до речі, редагована українським патріотом П.Щепанським, який пізніше загинув у катівнях гестапо, 1 січня 1942 р. надрукувала нарис П.М'якушки «Село над Дніпром». У ньому розповідається, як у 1932 р. у с.Кам'яні Потоки проводили суцільну колективізацію: «Дні і ночі рипіли вози, до зернини вивозили з села хліб, рікою жалю пливли над селом скарги – голосіння, зойки, лунали прокляття. Силою примушували йти до колгоспу, останнє добро забирали». Така колективізація призвела до голодомору 1933 р., під час якого загинули батько, мати і брат автора. У 1934 р. він повернувся до села і не впізнав його: "Де колись цвіло і буяло життя – одні руїни, в яких сичі звили собі гнізда». Перегукується з цим нарисом інформація «Западинці» в газеті «Лохвицьке слово» від 12 квітня 1942 р., в якій наводиться кількість жертв голодомору по цьому селу - з тисячі мешканців залишилось лише сімсот. У лубенському "Рідному слові" за 16 червня 1942 р. наголошується на необхідності впорядкувати кладовища, які дійшли запустіння під час голодомору, коли «покійників кидали по кілька осіб в одну могилу, а ями копали, де прийдеться та як прийдеться».

Навесні 1942 р. кілька часописів Полтавщини, зокрема, «Дніпрова хвиля», «Гадяцька газета», передрукували з харківської «Нової України» фейлетон А.Гака «Два сонця». У ньому вказані винуватці голодомору: «кремлівське сонце» Сталін, його особистий представник в Україні Постишев і голова ОДПУ Балицький, а також наводиться кількість загиблих - 8 млн. українців. У лубенському «Рідному слові» 24 травня 1942р. з'явилась досить емоційна стаття «Чого коштують Україні Совєти», в якій йде мова вже про 8,5 млн. померлих. У статті підкреслюється відповідальність влади за геноцид українського народу. Кожний день на вулицях Києва автор спостерігав таку картину: «Трупи в хлібних чергах (щоранку їх підбирали сотнями на машини і відвозили). Трупи на базарах, трупи на вулицях, трупи на площах... Загибли цілі села. Люди їли людей... Матері поїдали своїх дітей... люди торгували виробами з м'яса людей». Емоційність цих публікацій іноді більша за їхню достовірність: вказана кількість жертв голодомору нічим не обумовлена і явно перебільшена. Це можна пояснити, з одного боку, відсутністю чи недоступністю відповідних демографічних досліджень, а з іншого – журналісти свідомо чи несвідомо виконували певне соціальне замовлення. Для завоювання політичних симпатій українців окупаційна влада постійно нагадувала про голод та репресії 1932 - 1933 рр. Вона сподівалась, що на їхньому тлі менш помітними стануть нещадна експлуатація селян у громадських дворах (реформовані колгоспи), голод в українських містах, тисячі замордованих військовополонених у концтаборах, розстріляних євреїв, повішених партизан, спалених сіл.

Але не лише численні публікації нагадували про голодомор; крім того, проводилися конкретні заходи по увічненню пам'яті його жертв. Наприклад, у серпні 1942 р. голова Кобеляцької райуправи запропонував старостам зібрати і до 10 вересня 1942 р. надіслати відомості про кількість померлих у 1932-1933 рр. А на 13 вересня 1942 р. на базарній площі у Кобеляках були призначені збори населення та панахида за померлими.

Ще раніше, протягом весни 1942 р., створені при районних управах відділи опікування збирали відомості та складали списки репресованих радянською владою з метою надання їм матеріальної допомоги. Наприклад, з 1227 сімей, занесених до таких списків Зіньківською райуправою, близько третини зазнали репресій у 1932-1933 рр.: було конфісковано майно, виселено з хати, заслано на Урал, засуджено до ув'язнення. Зазначимо, що у списки включалися лише ті сім'ї, які проживали у 1942 р. на території району і претендували на отримання допомоги. Але й тут є відомості про померлих від голоду. Наприклад, батьки П.І.Свириденко - жительки Тарасівської сільуправи, інваліда - померли від голоду після того, як родину вигнали з хати за не вступ до колгоспу. Також померли від голоду у 1933 р. батьки мешканців Бірківської сільуправи М.І.Кривошеї та К.В.Корнійка, причому у Корнійка конфіскували все майно ще у 1931 р.

Та частина українців, що зазнала репресій від більшовицької влади, пов'язувала свої сподівання на відновлення справедливості щодо них, а саме повернення конфіскованих будівель та землі, з окупаційною владою. А німецька адміністрація спочатку підтримувала у них ці надії. З початку 1942 р. до органів влади різного рівня (старост, районних земельних та окружних національних управ) почали надходити заяви від репресованих з проханням повернути їм будівлі та землю. З цих заяв можна дізнатись про вражаючі подробиці голодомору 1932- 1933 рр.. Так, мешканця с.Жовнине Градизького району Я.А.Чмиря у 1933 р. засудили до 8 років далеких таборів, а сім'ю вигнали з хати. Внаслідок цього він став інвалідом, а його рідні померли від голоду. Інша жителька с.Жовнине - М.К.Радько - до 1932 р. жила з батьками та братом на хуторі. Але восени 1932р. всю родину розкуркулили і вигнали з хати, після чого батьки та брат померли від голоду, а заявницю, як неповнолітню сироту, відправили до патронату. Крім того, у цьому ж 1932 р. розкуркулили її діда, теж мешканця с.Жовнине, після чого вся його сім'я теж загинула від голоду. Мешканець с. Броварки Градизького району О.Д.Малько мав дружину та чотирьох дітей, але у 1933 р. його хату зруйнували, сім'ю вигнали на вулицю, після чого всі діти померли. Щоб десь жити, О.Д.Малько купив у колгоспу хату іншого репресованого, дружина якого у 1942 р. заявила про свої права на неї. Тому заявник і звернувся до окружної управи з проханням допомогти з житлом. Дещо двозначне виглядає резолюція голови округуправи, старости  с.Броварки : «Домагання гр.Малько О.Д. треба Вам розв’язати безпосередньо, але таким чином, щоб не порушить громадського ладу села». Ця резолюція розкриває справжню сутність ставлення окупаційної влади до постраждалих від геноциду українців - вона їх просто використовувала в своїй ідеологічній боротьбі з більшовизмом.

Ще більше матеріалів, присвячених голодомору, з'явилось у місцевій пресі 1943 року. Десятій річниці страшного лихоліття присвячені передовиці, аналітичні огляди, вірші, оповідання, фейлетони. Використовувались різні журналістські прийоми, літературні форми, щоб осягнути всю глибину трагедії українського народу, вшанувати пам'ять мільйонів невинних жертв сталінських експериментів. Але не слід забувати, що саме у 1943 р. депортація українського населення на примусові роботи до третього рейху набула найбільшого розмаху. Адже, якщо на початку 1942 р. окупаційний режим за допомогою широкої агітації та :інших пропагандистських заходів сподівався заохотити українських робітників до добровільного виїзду у Німеччину, то вже з кінця 1942 р. почалися масові облави, арешти сімей втікачів та інші репресивні заходи. Численні публікації про організований радянською владою голодомор 1932 - 1933 рр. та заходи по вшануванню його жертв також мали на меті відволікти увагу українського суспільства від жорстокої політики окупаційної адміністрації.

Проте її позиція щодо репресованих теж змінилася: від декларування відновлення справедливості до консервації тієї ситуації з їх майном, що склалася на момент окупації. Про це красномовно свідчить лист від 30 січня 1943 р. голови Кобеляцького району старості с.Таранушичі: ”3а розпорядженням п.гебітскомісара районова управа повідомляє про те, що повернення націоналізованих будинків колишнім власникам не дозволяється. Всі будинки залишаються в тому стані, як було і до 22 червня 1941 р. Якщо повернення вже відбулося, особи, які користуються такими будівлями, повинні платити за користування по встановленим нормам і будівлі не вважаються їх власністю. Всякі клопотання про повернення націоналізованих будівель поки що безцільні». Тобто німецька адміністрація практично визнала правомірність дій радянської влади щодо розкуркулених та засуджених за політичними мотивами українців, і таким чином втратила більшу частину своїх можливих прихильників серед вселення окупованих областей.

У газетних матеріалах 1943 р., присвячених голодомору, вказуються різні цифри жертв, причому спостерігається тенденція до їх зменшення. Якщо у публікаціях 1942 р. повідомлялося про 8 млн. померлих, то у статті «Большевізм і Україна», надрукованій 29 квітня 1943 р. «Дніпровою хвилею», мова йде вже про 6 млн. Пирятинська «Рідна нива» 7 серпня 1943р. у передовий, «Голос українців» пише про 5 млн. загиблих від штучного голоду в Україні та на Кубані. В аналітичній статті агронома-економіста С.Соснового «Правда про голод на Україні в 1932-1933 роках», надрукованій 3 червня 1943 р. «Миргородськими вістями», на підставі офіційних радянських статистичних відомостей про врожай зернових 1932 р. в Україні переконливо доведено, що голод виник внаслідок проведення безжалісної політики хлібозаготівель. С.Сосновий вказує і кількість померлих у 1932 - 1933 рр. - 4,8 млн. чол., та пояснює методику вирахування цієї цифри, підкреслюючи, що інші дані (6,5 млн.) перебільшені.

Протягом червня 1943 р. на сторінках більшості газет Полтавщини з'явились передовиці під спільною назвою «Десять років тому», в яких зазначалось, що протягом п'яти років колективізації в Україні (1928 - 1933) підривалась основа селянського добробуту. Розкуркулення, масові заслання та розстріли зламали моральний дух українського селянства, і в чорному 1933 мільйони його кращих представників покірно вмирали від голоду. Зокрема, «Гадяцька газета» писала: «Це були жертви, що їх життям куплено колективізацію і за жебрачу галету розчавлено Україну. Тоді на Україні загинуло 3 мільйони коней, 4 мільйони великої рогатої худоби, 5 мільйонів свиней, 6 мільйонів овець. 80% геть усієї худоби загинуло, 70% селянського реманенту і майна. Зубожили, зруйнували, видавили голодом Україну і на безлюдних вулицях і садибах росли бур'яни - ці свідки безлюдної пастки». Закінчувались ці передовиці закликом продовжувати разом з німецьким народом війну з більшовизмом, який вкрив українську землю голодними трупами. Нагадування про страхіття голодомору повинні були відновити антирадянські настрої українців, що значно ослабли, а то й зовсім зникли через репресивну політику окупаційної влади щодо місцевого населення. Нацисти ж мали потребу в українських ресурсах продовольства та робочої сили й не хотіли мати опір в тилу.

«Гадяцька газета» 8 червня 1943 р. до річниці голодомору надрукувала аматорський вірш «Тридцять третій», в якому, можливо, не досить майстерно, але дуже щиро висловлені спогади автора: «Той рік, як сталінські бригади із хати в хату походжали, і хліб, що був, увесь, - о, гади! Увесь, до грама забирали». У нарисі І.Яценка «Фрагменти життя», вміщеному в «Миргородських вістях» від 15 серпня 1943 р., порівнюється життя у селах Західної та Східної України: «Незабутній 1933 рік. На Україні лютує голод. Смерть бродить по оселях з гострою косою, полюючи на життя зголоднілих і пухлих батьків, матерів, малих дітей. Ця сумна звістка дійшла до Карпат і Прикарпаччина, підхопивши чиюсь добру думку, почала збір збіжжя на допомогу голодуючим». Автор розповідає, як мешканці прикарпатського села Космачівки збирали зерно для допомоги голодуючим братам-українцям, але воно не потрапило в Україну. Ось що пише І.Яценко: “Якісь невідомі службовці змінювали маршрути, і вся ця пожер­тва Заходу, обминаючи Україну, йшла транзитом до Рибінська та інших міст і там на великих млинах усе перемелювалось на комбікорм. А звідти знову йшли перевантажені вагони в незчисленні совхози ГПУ для відгодівлі великої рогатої худоби». Такі публікації мали на меті відволікти увагу населення окупованих територій від тисяч ешелонів, що вивозили з України робочу силу, зерно, худобу, продукти харчування та ін. Навіть від заголовку фейлетону «Дещо про генеральну лінію, про совєтського середняка та про уповноваженого Шмулькіна», надрукованого 1 вересня 43 р. «Хорольськими вістями», віє антикомунізмом та антисемітизмом, якими відзначалася практично вся окупаційна преса. Автори цих публікацій покладали відповідальність за організацію голодомору на осіб єврейської національності, які складали значний відсоток серед вищого радянського керівництва.

Проте не лише ненавистю та сумом пронизані публікації про голод 1932 - 1933 рр. В інформації ”Вшанування пам'яті дорогих” вміщеній 15 липня 1943 р. у «Миргородських вістях», розповідається, як у с.Марченках вшанували пам'ять про померлих від голоду 1933 р,: «В середині села, на колись дуже високій могилі, яку двадцять років розорювали і не могли розорати, поставили великий з міцного дуба хрест. Навколо могили посадили селяни червону калину, уквітчали хрест великим вінком із квітів. Навколо хреста могилу дбайливо посипано чистим пісочком, а гробницю біля хреста уквітчано й застелено зеленим килимом степової трави». В день святих Петра й Павла на цьому місті пройшла жалобна панахида, на яку прийшли селяни не лише з Марченок, але й з навколишніх сіл. Стаття закінчується закликом шанувати померлих і боротися за те, щоб ті жахливі часи більше не повторилися. Пам'ятні хрести на честь жертв голодомору 1932- 1933 рр. були споруджені й в інших населених пунктах Полтавщини. Наприклад, у с.Руновщині Полтавського району таку могилу - хрест встановили за ініціативою полтавського бургомістра та німецького коменданта.

Отже, під час тимчасової німецько-фашистської окупації Полтавщини на сторінках періодичної преси широко висвітлювались жахливі події 1932 - 1933 рр. та аналізувались їх наслідки, розглядалось питання про увічнення пам'яті їх жертв. Крім того, за завданням окупаційної адміністрації збирались відомості про кількість жертв голодомору, також за її сприянням в деяких населених пунктах області були встановлені пам'ятники-хрести для вшанування цих жертв. Але задекларовані з початку окупації обіцянки про повернення постраждалим від сталінського режиму українцям будівель та землі не були виконані. Німецька адміністрація, яка запропонувала чекати кінця війни для вирішення цього питання, втратила більшість своїх прихильників і в черговий раз підтвердила своє блюзнірське ставлення до населення окупованих територій. Проте ще раз слід підкреслити, що саме на сторінках окупаційних видань з'явилися правдиві розповіді про голодомор, кількість його жертв, аналіз причин та наслідків. Завдяки цим статтям українських журналістів мешканці окупованих територій мали можливість осягнути весь жах трагедії, яка спіткала українців у 1932-1933 рр.

Чиркова М.Ю.