Перед тим, як охарактеризувати загальний стан економіки українського села і політики органів Радянської влади по утворенню колективних форм власності, доцільно, на мій погляд, спочатку навести основний зміст агарної програми РСДРП (б). Вся вона ґрунтувалася на марксистській ідеї усуспільнення засобів виробництва. Ще в "Маніфесті Комуністичної партії" К.Маркс і Ф.Енгельс з усією рішучістю заявили про необхідність революційної ліквідації великої приватної власності на землю і утворення на базі колишніх феодальних володінь державних сільськогоспо­дарських підприємств. Ф. Енгельс наголошував на тому, що "при переході до повного комуністичного господарства нам доведеться в широких розмірах застосовувати як проміжну ланку кооперативне виробництво.

Але реалізація цієї теорії в конкретних умовах Радянської Росії, і особливо Радянської України, наштовхнулась, несподівано для В.І.Леніна і його соратників, на опір селянина-одноосібника.

До середини 20-х років селяни витягли сільське господарство з кризи, а в наступні роки валова продукція перевершила дореволюційний рівень. Зріс і матеріальний достаток селянства. Все це свідчить про життєздатність індивідуального сільського господар­ства, його спроможність до швидкого відновлення. З 1928 року посилився командно-адміністративний тиск на індивідуальне сільське господарство, що дуже негативно вплинуло на розвиток виробництва. Задовольнити потреби країни в продуктах харчування і в сільськогосподарській сировині, піднести матеріальний і культурний рівень життя селянства можна було лише на шляху перебудови традиційного сімейного господарства. Кооперативні об'єднання в роки Нової економічної політики будувалися на матеріальній зацікавленості селян, на добровільних засадах, а отже були ефективним засобом підвищення сільськогосподарського виробництва.

За допомогою НЕПу, який передбачав відхід від тоталітарної форми правління до ринкової економіки, більшовицька влада забезпечила собі спокійне, хоч і на деякий час, життя вона змогла втриматися біля "кормушки". Але життя селян покращилося на деякий час, адже невдовзі Й.В.Сталін розпочав курс на індустріалізацію, яка потребувала значних коштів. А де ж їх брати ? Може в країн-сусідів ? Звичайно, керівництво ні за якої ціни не пішло на те, щоб просити гроші у інших держав. Воно доказувало усьому світу, що Радянський Союз самий міцний і багатий, де люди живуть, як у казці: "чисті та ситі". Ось і почав Й.В.Сталін проводити політику колективізації, щоб зібраний у селянина хліб продати за кордон, а вилучені при цьому кошти вкласти у розвиток індустріалізації.

Поштовхом до форсування колективізації стала хлібозаготівельна криза взимку 27-28 рр., що була пов'язана з небажанням селянства продавати державі сільськогосподарську продукцію за низькими закупівельними цінами.

Віра тодішніх керівників країни в нетоварний характер соціалістичної економіки, ігнорування законів ринку, покладання надій на примусові адміністративні способи викачки сільськогосподарської продукції, передусім хліба, призвели спочатку до гальмування темпів розвитку сільського господарства, а згодом до його регресу. З одного боку, селянин не міг забезпечити простого відтворення, а з іншого, державний апарат вилучав продукти праці в неймовірних розмірах, що призвело до голодомору.

Рубіжним в переході до політики масової колективізації, безсумнівно, був 1929 рік - це рік "великого перелому". Психологічний стан більшості українських селян характеризується як шоковий. В архівах збереглися документи, які дають можливість говорити про істинний стан справ на селі. На Полтавщині до жовтня 1929 року в колгоспи вступило всього 5-6 % селянських господарств.

Через три дні після публікації сталінської статті від 7 листопада 1929 року в газеті "Правда", розпочав свою роботу листопадовий пленум ЦК ВКП (б). Він повинен був узаконити курс на масову колективізацію. На цей час Й.В.Сталін практично переміг усіх своїх опонентів. Мова була лише про деталі: темпи, строки, форми, методи по впровадженню колективізації. На пленумі була вирішена доля України: виступив С.В.Косіор "Про сільське господарство України і про роботу на селі". У постанові зазначило­ся, що з урахуванням розвинутої матеріально-технічної бази Україна має всі можливості, щоб максимально посилити на її території темпи колективізації. Україна повинна протягом найкоротшого терміну завершити "суцільну колективізацію всього степового району". 

Що стосується Полтавщини, то хлібозаготівельні кампанії 1928-1929 років проходили у досить складних обставинах.

Внаслідок несприятливих кліматичних умов, урожай 1928 року виявився низьким (лише 9459 тис. пудів зерна, в 1927 році - 16749 тис. пудів). План продажу хліба державі за цінами в 6 разів нижчими за ринкові був встановлений у розмірі 6697 тис. пудів (тобто 70 % від усього товарного зерна).

А план хлібозаготівельної 1928-1929 рр. був виконаний по Полтавському округу на 100 %. Досягнуто "успіху" було важкою ціною. Навіть офіційні партійні документи це визнавали майже відверто.

У межах Полтавщини на 1 травня 1928 р. колгоспів усіх видів нараховувалося - 191. У порівнянні 1927 р. збільшено на 12,3 %. Питома вага колгоспів Полтавщини (191) в загальній кількості колгоспів України становила 2,1 %.

Полтавщина відзначалася відносно більшим числом колгоспів вищої форми - артілей і комун, та меншим відсотком колгоспів найпростішого типу - товариств.

Суцільна примусова колективізація на Полтавщині розпочалася у січні 1930 року. Вона розглядалася, як ударна короткотермінова кампанія, що мала завершитися протягом кількох місяців. Полтавський окружний партійний комітет встановив термін - З місяці. Партійні і профспілкові організації Полтави послали на село 208 робітників, згодом їх кількість досягла 2500. На кінець першої п'ятирічки суцільна колективізація на Полтавщині в основному була завершена.

В міру розгортання антикуркульської істерії місцева влада дедалі частіше зверталася до репресивних заходів щодо заможних господарств. У Полтавському партархіві зберігається телеграма з Москви з грифом "таємно" від 24 квітня 1928 року. В ній засуджується "повна відмова від заходів тиску по розкуркуленню до заможної частини села". Сталінське оточення закликало місцеві партійні організації не звертати ніякої уваги на деякі дані про поганий стан "озимих в ряді районів півдня..." Тут же ставилося завдання "суворо карати за порушення єдиного фронту заготівель (хліба)..." Широкого розголосу набула "справа 20", коли до розстрілу було засуджено 20 так званих "антирадянських елементів" - представників дрібнобуржуазних верств міста Полтави. 

Постанова від 30 січня 1930 року визначала кількість розкуркулених в межах 3-5 % усіх селянських господарств. Та на практиці, на Полтавщині, їх було набагато більше.

В 1933 році на Полтавщині "перукарі" - найчастіше збожеволілі від голоду жінки і діти, вони йшли на колгоспні поля збирати загублені колоски, або вистригати. А постанови і далі доходили до абсурду: Постанова від 3 вересня 1933 року Козельщенської районної міліції Харківської області про вилучення 100% зерна з трудоднів колгоспниці М.Лобась за зрізані колоски. На Полтавщині в ході примусової колективізації, голоду 1933 р., а також репресій 1937 - 1938 рр. втрати населення становлять приблизно 2,3 млн. чоловік. 

У 1933 році керівники в умовах кризи народного господарства, тяжких демографічних втрат внаслідок голодомору, вимушено відмовляється від політики прискорених темпів на селі. Воно скасовує необґрунтовані насильницькі продрозкладки. Колгоспи та одноосібники одержали право після виконання зафіксованої державою поставки реалізувати залишки сільськогосподарської продукції по цінах вільного ринку. В наступні 1934 - 1935 роки стан, за сучасними даними ЦСУ, був не набагато кращим. Але в кінці 1934 року економічні наслідки сталінського штурму на селі було в основному подолано. Оскільки господарство наприкінці 30-х років поступово почало виходити на рівень продуктивності, що існував на початку суцільної колективізації.

Становище на Україні було в той час тяжчим, ніж загалом по СРСР, оскільки на неї припадає збільшена частка заготівель.

Високий урожай в 1937 році завершує період масових втрат населення від колективізації. Та в цей час у країні розгортається нова кампанія знищення населення - "Великий терор".

Голод, викликаний цими методами проведення колективізації, 1932 - 1933 років став для українців тим, чим був голокост для євреїв і різанина 1915 року для вірменів. Індустріалізація і колективізація вели до дедалі більшого зосередження влади у Москві. На Україні це означало, що мрії, ілюзії та вже досягнуті успіхи в самоврядуванні, що характеризували сповнені надії 20-ті роки, були приреченими. Колективізація була своєрідною війною режиму проти селянства. 

А в цілому колгоспний лад являв собою одну з головних підвалин командної економіки. Фактично колгоспи перетворювалися в одержавлені підприємства, а сільські трудівники, які були відчужені від засобів виробництва, - у найману робочу силу, жорстоко експлуатовану, своєрідних кріпаків. 

Кліщар М.В.