Історики звикли шукати
причинності подій, та коли дана подія — очевидний результат акта чиєїсь волі, то
мова йде не тільки про причини, але передовсім про мотивацію конкретних людей,
які добивалися даного результату. Іншими словами, історія трансформується у
своєрідний детектив. І дослідник стикається з приблизно такими ж проблемами, як
і герої Агати Крісті чи Джеймса Чейза. Зафіксування причини смерті жертви —
тільки перший крок. Треба шукати способи, методики, можливості для пошуку не
тільки правди про сам факт, але й давати відповідь на питання: хто винен і чому
це зроблено?
Перша сталінська п’ятирічка була насильницьким, але надзвичайно продуманим
планом трансформації цілого радянського суспільства більш-менш за зразком
попереднього провального втілення в життя проекту воєнного комунізму. Якщо НЕП
був відступом від оригінального ленінського проекту раптової і негайної побудови
комунізму, п’ятирічка стала кінцем своєрідного так званого внутрішнього
Брест-Литовського перемир’я.
Та щоб вирішувати, відноситься це до категорії некерованих історичних процесів,
чи навмисного злочину, по-перше, коротко поглянемо на сам голодомор. Спробуємо
дати відповідь на питання: це нещасний випадок, чи самогубство, спричинене
кимось або чимось, чи це вбивство першої категорії?
Під час громадянської війни більшовики не хотіли визнати легітимність, навіть
серйозно рахуватися з національними претензіями поневолених царатом народів. Хоч
Ленін в теорії і відзначив право націй на самовизначення, та, позаяк, будь-який
прояв “націоналізму” був дефініцією “буржуазності”, то тільки ті, які
відмовилися від таких “реакційних” вимог, як автономія, незалежність,
національні мови та культури, могли бути визнані як “інтернаціоналісти”, і в
цьому сенсі, як “вірні представники пролетаріату”. Після Жовтневої революції
більшовики навіть перші свої обговорення про національне питання починали як
частку селянського питання, тобто питання дрібнобуржуазного прошарку. Саме
гасло: “Пролетаріату нічого втрачати крім своїх кайданів, а здобуде він цілий
світ” говорить само за себе. Поки пролетаріат завойовує цілий світ, грабує
награбоване, експропріює експропрійоване, і “від Москви до самих до окраїн”
ходить господарем, селянам тим часом є що втрачати — землю, насамперед, нажите
власною працею і успадковане від предків господарство, звичаї тощо.
Другий момент — такі універсальні проекти, як воєнний комунізм і п’ятирічка, за
якими держава має контролювати буквально все: від фабрики до села, від історії
до правопису викликають зникнення і таких понять як економіка і культура
сільського господарства як таких. Вони стають лише частинами “соціалістичного
будівництва”. Все має стосунки з усіма іншими галузями. І можна зрозуміти
політику та процеси лише в контексті сукупності (тотальності) їхніх
взаємовідносин, в контексті проекту суцільної трансформації суспільства під
проводом режиму, який фанатично увірував, що він (і тільки він) володіє
“науковими” формулами створення утопії. Для цього не зупинялися перед хай там
якими формами примусу проти тих, хто по-іншому думає. Це особливо аморальний
фанатизм. І його дуже добре ілюструє поведінка комісара Павла Дибенка в Одесі,
коли він просто вигнав на вулицю мешканців розкішного особняка, захопив винний
завод, і, розграбовуючи колекційні запаси дорогоцінних вин, на будь-які закиди
відповідав: “Та ж саме за таку владу ми й кров проливали”.
Радянська політика кінця 1-го, початку 2-го п’ятиріч стає зрозумілою не тільки в
контексті проблем на селі чи економіки, а насамперед у контексті політичної
влади, як такої. Владний контекст, тобто питання, хто має прямо контролювати
когось і щось, тут стає, очевидно, вирішальним.
Якщо більшовики, всупереч своїй волі, у випадку з НЕПом та коренізацією
(українізацією щодо українців) пішли на концесії (поступки) селянству й нацменам
(повторюю, як складного компонента “селянського питання”), то відновлена
Сталіним війна проти селян дала можливість повільно знищувати навіть ту відносну
автономію союзних республік, що зростала внаслідок політики коренізації. Але
питання дозволеної національно-територіально-культурної самодіяльності було
прямим політичним питанням: звідки буде здійснюватися прямий контроль над людьми
і речами, над суспільством в цілому? Це — найфундаментальніша проблема
політичної влади.
Під час власної реалізації “ленінського кооперативного плану” Сталін реагував на
різні кризи по-різному: “Головокружение от успехов” — березень
1930 р., “травневі реформи” 1932 р., голодомор й політика соціологічного
запалення землі проти республік й національностей взагалі. Тут до справи тільки
останні два моменти.
Для фахівців даного періоду нема ніякої таємниці, що “суцільна колективізація
сільського господарства на основі ліквідації глитайства (чи куркульства) як
класу” стала катастрофою для продуктивності аграрного сектора. “Хлібозавдання”
1931 р. не було виконано і, в комбінації з засухою на Поволжі, викликало голод
небачених доти масштабів, навіть без засухи, не тільки там. Голод на Поволжі, як
інтегральної частини РСФРР, не був владною проблемою, саме тому 30 березня 1932
р. “Правда” надрукувала оголошення Голови Раднаркому СРСР В.Молотова, що харчова
допомога буде туди послана, між іншим, через “додаткову хлібозаготівельну
кампанію на Південнокавказькому краї”, який, як колишній центр підтримки
денікінщини, таки становив владну проблему для Сталіна. Ширшою відповіддю стали
т.з. “травневі реформи” (зменшення кількості хлібозаготівель 1932 р. до
більш-менш фактичного рівня попереднього року, обіцянка, що колгоспи й
одноосібники зможуть вільно продати хліб після виконання свого хлібозавдання,
кампанія “за соціалістичну законність” та демонстративне покарання комуністів,
звинувачених у “лівих перекрученнях” під час хлібозаготівель 1931 р., як — от у
с. Драбове в УСРР).
З погляду історичної перспективи ясно, що Сталін просто майстерно жонглював
термінологією. Під час боротьби проти Бухаріна та першої хвилі примусової
колективізації ті, які були недостатньо жорстокі щодо селян, були звинувачені у
“правому опортунізмі”, під час послаблення такої жорстокості навесні 1930 р. і
під час “травневих реформ” ті, які були звинувачені у надмірній жорстокості щодо
селян, були звинувачені в “лівацьких перекрученнях”. Оскільки будь-яка поведінка
завжди могла бути засуджена, в одному чи іншому подібних гріхах, Сталін завжди
мав можливість особисто відмежуватися від будь-якого курсу діяльності через
маніпуляції цими фразами і перекласти вину на інших. Відшукати чергових “ворогів
народу”. У спогадах покійного Артура Кеслера, який проживав в ті часи в Харкові,
наводиться промовистий жарт: “Що це таке, коли нема їжі у місті, але є що їсти
на селі? Відповідь: це правий опортунізм, тобто бухарінський ухил. А що це таке,
коли нема їжі на селі, але є що їсти в місті? Відповідь: очевидно, це лівацьке
перекручення. Троцькізм. А що це таке, коли нема чого їсти ні на селі, ні в
місті? Відповідь: правильна генеральна лінія ленінської Комуністичної партії”.
Це точний приклад того, яким чином класичні тоталітарні диктатори завжди могли
виправдати власну сваволю навіть щодо власних попередніх наказів і слів.
Згадується одна фраза часів Третього Рейху: “Що Фюрер хоче — найвищий закон”. А
що він хоче? Це не те, що написано, чи навіть сказано. Це півнатяки на зміну
ідеологічних наголосів від дня до дня. Ті, які знали цей тоталітарний код, саме
так читали і “Правду”, і “Völkischer Beobachter”.
Отже, “розслаблення” після оголошення “травневих реформ” було коротким, про що
свідчить ганебно звісний закон 7 серпня 1932 р. “Про соціалістичну власність” і
безпрецедентна жорстокість хлібозаготівель напередодні голодомору, жорстокість,
що спричинила смерть від голоду мільйонів селян.
Якщо прямою причиною голодомору — і, займаючись цим питанням хоч побіжно, мало
хто має в цьому сумніви — була викачка їжі від селян, тоді постає питання причин
і безпосередніх винуватців. Об’єктивні економічні труднощі в СРСР, спричинені
самим економічним божевіллям сталінського проекту, насправді існували і не могли
не існувати, та вони не були ані новими, ані заздалегідь невідомими. Можливо,
критичний момент настав на ІІІ Всеукраїнській конференції КП(б)У в липні 1932
р., коли, незважаючи на відверті протести комуністів України, під тиском
присутніх представників центру В.Молотова і Л.Кагановича були прийняті норми
хлібоздачі для республіки, які, і це всім стало ясно, були просто нереальними. І
це неспростовно довів уже перший збір урожаю.
Відповідь Москви була безпрецедентна — призначення в кінці жовтня 1932 р.
спеціальної комісії з хлібозаготівель на чолі з Молотовим для України,
Кагановичем для Південнокавказького краю (особливо активної на Кубані) і
Постишевим для Поволжя (але нема доказів такої жорстокості комісії Постишева, як
інших). Це було захоплення Москвою прямого контролю над хлібозаготівельною
кампанією. І постанову 18 листопада 1932 р., яку фактично Молотов примусив ЦК
КП(б)У прийняти, про повернення державі авансів колгоспникам з урожаю, тобто
конфіскацію будь-яких видів харчування замість відсутнього хліба, можна
трактувати тільки як цілеспрямовану політику голодомору. Інакше кажучи, мова вже
не іде про причинність об’єктивного процесу, а про мотивації навмисного злочину.
Політична мотивація стає зрозумілою з критики КП(б)У, викладеної у двох
документах: резолюціях засідань політбюро ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1932 р. і 24
січня 1933 р., що фактично звинуватили комуністів України в неефективній
організації хлібокампанії, вже керованої представниками Москви, сигналізували
про початок терору проти українських комуністів та діячів культури. Це було, по
суті, поверненням до оригінального змісту проекту воєнного комунізму, це було
захопленням Москвою і самим Сталіним необмеженої прямої влади над країною без
врахування будь-яких національних відмінностей чи регіональних специфік. Ця
політика була спрямована особливо проти України та Кубані, тому що УСРР мала
більше населення, ніж усі інші неросійські республіки разом узяті, українці були
найчисленнішим неросійським народом СРСР.
Зламати Україну — означало, що з рештою складників Союзу можна робити що
завгодно. В цьому сенсі голодомор був складовою частиною консолідації повної
тоталітарної влади в руках Сталіна і явного геноциду проти цілих народів, які
були перешкодою для цього. Це був особливо брутальний прояв реалізації проекту
“зближення і злиття” через війну з селянством, через війну з Україною.
Джеймс МЕЙС
доктор історії, професор політології
Національного університету “Києво-Могилянська Академія”
(США-Київ, Україна)
