З лютого 1917 року і до кінця 30-х років XX століття відбувся глибокий процес змін у механізмі управління сільськими територіями. Загалом його можна охарактеризувати як складний перехід від централізму до тоталітаризму.

Певний сплеск демократизму після Лютневої революції дуже швидко змінився на Полтавщині військовим станом, уведеним Тимчасовим урядом після низки селянських виступів.

Уже на початку 1919 року поряд із радами створюються волосні й сільські комітети бідноти, а в березні видано суворий указ губернської надзвичайної комісії про ліквідацію контрреволюційної агітації, погромів, заборону самогоноваріння тощо. У селах активно діяли комбіди, ревкоми, робітничі продовольчі загони тощо. Тобто, на практиці реалізувалася ідея диктатури пролетаріату.

У цей час у багатьох регіонах активно діяли загони Ангела, Григор'єва та інших отаманів, які здійснювали свій контроль над територією, проголосивши себе гарантом від зовнішніх загроз. Сприймаючись більшістю населення як альтернатива диктатурі пролетаріату, загони користувалися їх підтримкою. Проте розрізнені загони не могли бути серйозною противагою могутньому механізму пролетарської держави.

Ліквідація губерній та повітів на початку 20-х років і створення замість них 7 округів та 89 районів, на наш погляд, означало зростання ролі центру та посилення його втручання у місцеві справи. Поступове руйнування традиційного селянського світу не було перерване і тимчасовим потеплінням часів НЕПу, коли посилилися економічні важелі управління. Але й тоді під час виборів зберігалося обмеження за класовим принципом. Уже з 1925 року за ініціативою центру комнезами значно активізувалися. Вони стали активним чинником перерозподілу земель, визначення розмірів самооподаткування тощо.

Районні органи влади активно впливали на формування складу нільських рад. Управління селами штучно передавалося до рук не підготовлених економічно, але відданих владі людей, які часто вдавалися до зловживань, що особливо проявилося під час розкуркулення.

Суцільна колективізація на Полтавщині розпочалася у січні 1930 року. Лише з Полтави, яка була окружним центром, на село було направлено 800 комуністів і комсомольців та 108 робітників ''двадцятип'ятитисячників", які повинні були очолити колгоспи. Ще 75 робітників прибуло з Харкова та Донбасу. Така ж ситуація була і в інших округах. Напередодні суцільної колективізації терміново була посилена роль на селі комітетів незаможних селян. Отже, на створення колгоспів були спрямовані зусилля сільських партійних і комсомольських осередків,  комітетів незаможних селян, "двадцятип'ятитисячників", уповноважених по колективізації райкомів, міськкомів та окружкомів КП(б)У, ДПУ та міліції

Жорстокі каральні заходи стали   основним доказом при колективізації та хлібозаготівлях. Закон 1932 року "Про зміцнення соціалістичної власності", інструкції Політбюро передбачали вищу міру покарання навіть за дрібні злочини.

Важливо відзначити, що стратегічна лінія вироблялася Політбюро ЦК КП(б)У. Отже, політичне керівництво держави та республіки було визначальним чинником колективізації та репресій.

Відповідно підібрані "кадри" вдавалися до будь-яких методів, щоб виконати завдання. Одним із найважливіших із них було практично необмежене насильство під маркою "ліквідації куркульства як класу". Колгоспна система дозволяла значно легше викачувати з села хліб, що, зрештою, і призвело до голодомору 1932-1933 років. Слід відзначити також низьку трудову дисципліну в колгоспах, яка була викликана відсутністю мотивації до праці. Навіть 0,5 кг зерна на трудодень колгоспи видавали невчасно і не повністю. Отже, селяни могли розраховувати лише на підсобне господарство.

Кампанія хлібозаготівлі 1932 року була прикладом жорсткого виконання рішення центру, незважаючи на будь-які обставини. Особливо уповноважені й уповноважені не мали права залишати село. Раз на тиждень, а з початку 1933 року кожні 3 дні вони надсилали звіти про свою роботу. Фактично була заборонена торгівля хлібом на колгоспних базарах та ярмарках. Уводилася також система змагання із занесенням відстаючих на "чорні дошки" та припинення у таких селах торгівлі промисловими товарами. Заборонявся також виїзд за межі села. Відстаючі колгоспи змушували терміново повертати всі кредити, а голів віддавали під суд. Пізніше практикувалося і припинення промислового постачання цілих районів.

Ще жорстокіше відбиралося зерно у одноосібників. Особливо старалися так звані "буксирні бригади" із місцевих та приїжджих активістів. Галаслива агітаційна кампанія проводилася у пресі. Безповоротно вилучали із села не тільки товарне зерно, але й фактично майже все продовольство. Перекривши селянам можливість виїжджати за межі своїх районів, щоб там купити щось їстівне, органи влади в центрі і на місцях прирекли населення до вимирання.

Фактично знову була відновлена продрозверстка, що ліквідовувало мотивацію до праці. До того ж вона ґрунтувалася на основі примітивних знарядь. Слід звернути увагу і на розрив торгових зв'язків села у результаті ліквідації підприємств сільгоспкооперації.

Отже, для управління сільськими територіями був задіяний увесь складний державний механізм, до якого у той час належала і міцна партійна машина. Економічні методи застосовувалися в основному як засіб прямого впливу на село шляхом позбавлення його можливості отримувати промислові товари. Основними ж були позаекономічні методи впливу - насамперед репресії.