Справді, колективізація в Україні проходила за складних умов, заможне селянство чинило досить відчутний спротив політиці правлячої партії на селі. Проте він був викликаний її недолугістю, спробами провести індустріалізацію країни за рахунок села і, перш за все, його найбільш заможної частини. Отож, закономірно, що загострення суспільно-політичної ситуації на селі спостерігається саме з кінця 20-х років XX ст., коли держава пішла на значне підвищення цін на промислові товари, штучно занизивши ціни на сільськогосподарську продукцію, яку селяни мали здавати їй за єдиним сільськогосподарським податком. Наприклад, ціни продажу хліба державі з урожаю 1928 р. були в 6 разів нижчими за ринкові. Причому, держава забирала 70% товарного зерна. З кожним роком податковий тиск посилювався.

Тим самим ставилося за мету зруйнувати заможні господарства, аби їх господарі були змушені шукати порятунку в колгоспах, які отримували суттєві пільги по оподаткуванню при постачанні техніки, реманенту, тощо. Проте одноосібники вперто трималися за свої господарства, сплачуючи податки навіть за рахунок продажу частини необхідних засобів виробництва. Почастішали випадки саботажу, а то й прямої непокори селян політиці їх пограбування. Не зупиняли господарів і репресивні заходи, до яких все частіше вдавалися органи ДПУ-НКВС на селі. Відтак, на зламі 20-30-х років XX ст. намітилось край гостре протистояння органів радянської влади і селян-одноосібників.

Сталінське керівництво спробувало вирішити його на свою користь силовими методами в рамках проголошеного курсу на суцільну колективізацію. Та й його наслідки були далеко від бажаних. Зокрема, після публікації статті Сталіна "Запаморочення від успіху" весною 1930 р. почався масовий вихід селян з колгоспів. Якщо на березень 1930 р. на Україні було колективізовано 64,4% селянських господарств, то на 1 вересня цього ж року їх залишилося 28,4%.

З часом, відсотки вдалося "поправити". Проте давалися вони надто дорогою ціною: тисячі селян було засуджено, десятки й сотні тисяч розкуркулено, а просто кажучи, - пограбовано й виселено за межі України чи в різного роду виправні табори. Ті ж, кого насильно записали в колгоспи, працювали в них "день-до-вечора". Не маючи ніякої матеріальної зацікавленості у результатах своєї праці, вони не поспішали на колгоспні лани. Рівень трудової дисципліни в новоспечених колгоспах був надзвичайно низьким. Впала врожайність зернових, зменшилось поголів'я худоби.

Нарощувати державні заготівлі хліба надалі можна було лише відбираючи у колгоспників необхідне, або ж змінивши їх ставлення до колгоспного виробництва і за рахунок цього підвищивши його ефективність.

На перший шлях держава стала ще в 1931 р., коли з колгоспів та селян-одноосібників викачали стільки хліба, що в деяких районах України з'явилися голодуючі. В 1932-1933 рр. їх кількість обраховувалась мільйонами.

Таким чином голодомор став прямим наслідком політики більшовиків в українському селі, спрямованої на масову колективізацію сільського господарства та ліквідацію куркульства як гласу. Політичне керівництво Комуністичної партії, СРСР зробило голодомор інструментом досягнення цих цілей. Знехтувавши мільйонами людських життів, воно в такий спосіб намагалося остаточно зламати українське село, а, перш за все, тих господарів, які з самого початку бачили недоліки колективного господарювання. Вони не повірили обіцянкам влади, не піддалися репресіям. Тому влада вдалася до випробування їх страхом голодної смерті, страхом за життя.

Цей страх мав зробити селян слухняним знаряддям в руках влади, знищити навіть психологічну готовність до опору не лише соціально-економічній, а й національній політиці правлячого режиму. Нарешті, селян прагнули позбавити права давати оцінки владі як такій. На жаль, значною мірою їй вдалося це зробити. Знадобилися десятиліття, аби витравити з українців посіяний голодоморами та масовими репресіями рабський дух.

Нестуля 0.0.