статті

Багато трагедій пережив український народ за свою багатовікову історію, але таку, як голод 30-х років, історія України не знає. Сталін спостерігав за селом і бачив, що воно багатіло і виходило з-під його контролю. Багатий - значить незалежний. А це не по-сталінськи.

І він рішився на "велику справу": поставити село на коліна, навіть, якщо при цьому доведеться переломити йому хребет. І він його переломив, назвавши цей злочин великим переломом.

Широко пропагувалося висунуте Сталіним гасло: "Зробити всіх колгоспників заможними". Але тут він допустив "невеличку помилку". Завдяки його “мудрій” політиці селяни стали не заможними, а залежними. У них був один єдиний вихід - селянська казарма - колгосп.

Альтернативи не було. Селянин залишався власником своїх мозолів. Державно-політична система перетворила селян у безсловесних рабів. Рішуча сталінська "суцільна колективізація" переросла у боротьбу проти селянства: спеціальні загони активістів вишкрябували із закутків останні зернини хліба, зривали підлоги і рили долівки; довбали стіни і валяли комини; рубали ступи і жорна. Ці загони пройшли чорною смертю українськими селами.

Залишившись без крихти хліба, селяни їли котів, собак, пацюків, кору дерев і листя. Люди божеволіли від голоду. Нерідко траплялися випадки канібалізму. На кордонах України були виставлені військові загони, які завертали назад тих, хто тікав від страшенної трагедії до Росії, де такого голоду не було. Ця неоголошена війна українському селянству Сталіним повинна була ліквідувати базу української нації і національного відродження. Так, це був штучний голодомор, організований Сталіним і його оточенням. Генсек дав наказ ставитися до голоду як до неіснуючого явища. Ніде в тодішніх архівних документах радянських і партійних установ немає навіть слова "голод". Точних даних про померлих від голоду в Україні не існує, але в переважній більшості зарубіжних і вітчизняних джерел наводиться цифра - 7-9 мільйонів чоловік. Добре запам'яталися мені ті страшні часи. Народився я і мешкав у Сенчі Лохвицького району. У моєї матері було троє дітей: я - шести років, сестра - трьох і однорічний брат. Батько в цей час гайнув на Донбас шукати кращого життя та там і пережив голод. А ми залишилися в колгоспній, напіврозваленій хаті, без всяких засобів до існування. Надія була тільки на матір, яка трудилася в колгоспі. Рано-вранці вона йшла на ланку, а пізно ввечері, знесилена, поверталася додому. Я з сестрою і братом на весь день залишалися вдома. Їжі ніякої не було. Ми з сестрою "паслися". Весна була голодною, але зеленою. Їли лопуцьки, щавель, калачики, пшінку, білу акацію та ще якісь бур'янці. Намагалися все це давати і маленькому братові, але він цієї "їжі" не брав. Весь час плакав, мучився... Через кілька днів його не стало.

Недалеко від нашої хати діяла миловарня, яка переробляла дохлих свійських тварин, і для когось варила мило. Моя мати часто посилала мене займати чергу за конячими кістками. Потім вона приходила і їй видавали встановлену порцію кісток, з яких варила нам юшку. Виварені кістки мати розбивала, товкла їх в ступі і "таємно" перемелювала на сусідських жорнах. До змеленого вона додавала віяної-перевіяної полови, сухого листя, шматочок якоїсь макухи; натирала воском сковорідку і пекла з цієї "смеси" маторженики, які були завжди пригорілими і розсипалися. Ми жменями ковтали ці крихти. Після такої "їжі" розбухали животи з різкими болями.

Смерть "ходила" всюди. Помирали в хатах, на вулиці, на роботі. Ми мешкали недалеко від кладовища, і я бачив, як звозили туди померлих і звалювали їх в кучі. А потім міліція виганяла дядьків, які ще трималися на ногах, для риття ям. Ми, діти, звикли до померлих (вони були всюди), і не боялися їх. Скрізь була якась дивовижна тиша. Ніхто не плакав, не голосив, не скаржився... Скрізь панувала байдужість: люди були або пухлі, або до знемоги висушені. Скоріше помирали перші. Навіть відчувалася якась "заздрість" до померлих.

Пам'ятаю забиті дошками вікна домівок померлих. Довгенько вони стояли пустими, і повз них страшно було ходити. Ночами на димарях цих хат вили сови. А старі люди христилися, тяжко зітхали і шепотіли молитви...

Багато було тяжких часів у житті українського народу. Це і репресії 1937 року; друга світова війна і тяжкі роки фашистської окупації; злиденний післявоєнний період з третім голодомором. Але 1932 - 1933 роки на Україні були, мабуть, найстрашнішими в історії людства. А злочин цей вчинили так звані "борці" за "щасливу" долю українського народу.

Головко М.В.

<< НА ПЕРШУ