Я, Рощинський Олексій Володимирович, народився 21 лютого 1918 року в селі Попівка, Зінківського повіту, Полтавської губернії, за 3 кілометри від Опішні, в сім'ї вчителів.
Я був молодшим з трьох синів моїх батьків (старший, Жорж -1912р., середній, Олександр - 1914р.).
Моя мама, Рощинська Марія Сергіївна, була однією з десяти дітей сільського вчителя, Линника Сергія Яковича, якому за 45-річну сумлінну службу було надане звання почесного дворянина. Це звання, за своїми привілеями, розповсюджувалося на його дітей і онуків (тобто, і на мене, в тому числі).
Мама в 14-річному віці поступила в Зінківську прогімназію, по закінченні якої, продовжила навчання в Москві, на Педагогічних курсах, під покровительством ЇЇ Імператорської Величності.
Одержавши відповідний диплом, була призначена на роботу вчителькою-завідуючою початкової народної школи, і на цій посаді працювала, за загальним рахунком, майже 34 роки, в селах Полтавщини, а потім - в самій Полтаві, в чоловічій школі № 4.
До 196о року мама жила зі мною, допомагаючи виховувати моїх дітей, а останні 7 років свого життя - в сім'ї Олександра, в Лазаревському, лікуючи морською водою вражені екземою ноги і невпинно займаючися найулюбленішою справою - читанням та "лікуванням" бібліотечних книг, яких, до речі, за життя прочитала неймовірну кількість, маючи талант не тільки вдумливого уважного прочитання, але й вразливого уміння яркого й доступного для будь-якого віку переказу прочитаного (зокрема, легко захоплювала переповіданням "Ідіота", Достоєвського 5-7-річних онуків ).
Час, в який їй випало жити, не поскупився на злигодні й біди, що рано її постарили та розучили радіти життю, і тільки з малими дітьми вона на якийсь час забувала про свою тугу й поверталася душею в загублений світ.
А тепер дещо про батька.
Мій батько, Рощинський Володимир Федорович, був сином церковного регента і вчителя, де й одержав початкову освіту.
Батьки його рано померли, тому вихованням батька з 14 років займалася старша сестра, вчителька народної школи, яка призначила його на навчання в Міське училище Федора Терещенка, потім - Глухівські вчительські курси.
По закінченні курсів, у 1909 році, батько був направлений вчителем в Опішнянську двокласну міністерську школу. У 1915 році, на конкурсній основі, продовжив освіту в Глухівському вчительському інституті і, після успішного закінчення його, одержав право завідуючого, з викладанням всіх предметів, а особливо, математики, у вищих навчальних школах.
Після реформи районування, в 1923 році, був призначений на посаду завідуючого - вчителя 7-річної трудової опорної школи в Опішні, а в кінці 30-х років - переведений в Полтаву директором школи № 17, куди ми переїхали всією сім'єю.
В ці роки був прийнятий кандидатом в члени КП(б)У, але, коли прийшов строк затвердження членства, офіційно - за хворобою ( він був кульгавий після перенесеного в дитинстві туберкульозу), неофіційно - за ідейним переконанням, відмовився від членства в партії.
Двічи був арештований органами ДПУ, але зрештою звільнений, за відсутністю складу злочину, та , після третього арешту в жовтні 1937 року і постанови "особливої трійки" УНКВС , був засуджений на 10 років ув'язнення у "виправно-трудовому таборі", в Горьківській області.
Там він і пропав. Було йому 53 роки.
Був реабілітований у 50-ті роки, з виплатою грошової компенсації.
Ці гроші, по 150 рублів на душу, мама розділила між п'ятьми онуками.
Брати мої також не уникнули арештів.
Старший мій брат, Жорж, бав арештований у 1932 році, у 20-річному віці. Тоді він працював інженером-механіком на заводі "Метал" і, за службовим обов'язком, добре володіючи німецькою мовою, займався договірними питаннями з іноземними фірмами. За рішенням "особливої трійки", був засланий в табори НКВС Східного Сибіру, на будівництво Амурської магістралі та споруд ГУЛАГу, де й робив за фахом, а потім -і викладачем в Хабаровському інституті лісового господарства, до кінця свого життя. Там і помер у 1973 році.
Середній мій брат був 22-річним студентом Полтавського інженерно-будівельного інституту, коли, у 1938 році, його також арештували. Він пробув в ув'язненні, під слідством, півроку, але був звільнений, за відсутністю складу злочину, відновлений в інституті, який успішно закінчив.
Під час війни був у діючій армії і воював до перемоги, дійшовши до Берліну. Нагороджений трьома орденами і девятьми медалями. Після війни працював у системі Військмор буду, в Ізмаїлі, на Сахаліні, в Мурманську. А з 1962 року жив у Лазаревському, біля Сочі, де мав посаду начальника БМУ "Сочіспецбуд" Помер у 1982 році. Похований поряд з мамою на міському кладовищі.
Батько, мама, мої брати пішли в інший світ.
Нехай буде їм вічна пам'ять, вічний спокій, після випробувань, що їм піднесла їхня доля, така характерна частина загальної трагічної долі нашої країни.
Моя історія, яку я викладу нижче, також може здатися вельми характерною для мого багатостраждального покоління України, але, в той же час, насиченою драматичними випробуваннями, з точки зору загальнолюдських цінностей.
Спробую викласти на папері головне, що вдалося зберегти до цього часу в пам'яті.
Дитячі роки мої пройшли в Ковалівці, потім - в Опішні, де мої батьки вчителювали.
Жили ми в маленькій квартирі для завідуючого, саме в будинку школи, в торці одноповерхової будівлі, і займали одну кімнату й невеличку кухню. Я з батьком, за звичай, ночував у сусідньому класі, де для нас кожний вечір влаштовувалася постіль між партами.
В 4-річному віці довелося побачити Махна, під час переходу його з'єднання від Зінькова до Миргороду, що нісся на тачанці з трійкою коней. На ньому була кавказька бурка і чорна бараняча шапка. Ми з браттями, Жоржем і Шурою, стояли неподалік і зачаровано дивилися на дивовижних людей.
Пам'ятаю січневий день 1924 року, коли помер Ленін. Шура посадив мене на санчата й повіз до центру селища, де на площі, біля Троїцької церкви, була влаштована трибуна. Біля неї зібралися чоловіки з рушницями і гвинтівками - бувші партизани і члени Комуністичної партії. На трибуні, під червоним стягом, виступали, по черзі, оратори.
Після переїзду нашої сім'ї в Полтаву, я закінчив у 1931 р. Фабрично-заводську семилітку і поступив в Дорожньо-будівельне училище (тепер це - Політехнічний коледж), а, по закінченні, в 1934 році, витримав конкурс на вступ до інженерно-будівельного інституту, за фахом - інженер-будівельник сільськогосподарських споруд.
Вчився я успішно і одержував завищену стипендію. З 43 предметів, що я вивчав, одержав тільки 3 задовільних оцінки - по німецькій мові, політ економіці та ленінізму, по іншим - "добре" і "відмінно". Це надало можливість, зрештою, одержати "червоний" диплом.
Починаючи з другого курсу, весь третій і четвертий курси, паралельно з навчанням, у вечірній час та вихідні дні, працював у інститутському проектному бюро, очолюваному професором К.М.Купинським. Крім практичних навиків, це приносило щомісячний прибуток до 450 рублів.
У студентські роки був активним спортсменом, займаючися в секціях гімнастики, баскетбольній, волейбольній, тенісній, хокейній та лижній. Брав участь в місцевих та всесоюзних спартакіадах.
Був членом парашутної школи і стрілецького гуртка.
Був актором самодіяльного драматичного колективу. Зокрема, грав провідні ролі Василя у виставі "Слава", також - Прибильова у виставі "Чужа дитина".
На другому курсі зі мною стався інцидент, що спричинив тимчасове виключення мене з інституту ( щоправда, зовсім ненадовго).
А вийшло це так.
Під час судово-показного процесу над членами право-троцькістського центру - Зіновієвим, Каменевим та іншими, відбувся в інституті мітинг на підтримку цього процесу. Проводив його тодішній секретар парткому інституту, Всеволод Бродецький.
Звісно, від нас, студентів, вимагалося "заганьбити злочинців". Та я "мав незграбність", разом з осудженням, нагадати про їх заслуги перед робітничим класом Росії. Бродецький різко звинуватив мене у "звеличенні ворогів та їх захисті" і висунув вимогу щодо мого виключення з інституту.
Його наполягання було задоволене і оформлене відповідним наказом.
На щастя, коли я на другий же день звернувся до Міському партії зі скаргою, за мене заступився Данішев Степан Євстафович, і, після відповідної перевірки, я був поновлений у своїх правах студента.
На жаль, ця історія з Бродецьким, що тоді щасливо закінчилася, мала своє трагічне продовження у 1938 році.
Після четвертого курсу, влітку , за рекомендацією професора Топчія, я відробляв практику на будівництві Будинку культури в селі Мачухи Полтавського району на посаді виконроба, з окладом 800 рублів. При цьому, весь тиждень був у Мачухах, ночуючи в хаті одинокої бабці, а на вихідні дні їздив в Полтаву.
Отже в п'ятницю, 3 червня, після роботи я приїхав додому, де зустрівся з жінкою мого брата, Шури, що теж повернулася з Диканьки, де вони разом відробляли практику на будівництві МТС.
Привезла вона нам з мамою жахливу звістку про те, що днем раніше, безпосередньо на роботі, Шура був арештований органами райвідділу НКВС.
Враховуючи те, що в той час батько вже 7 місяців був під арештом, а старший брат, Жорж, був висланий і працював на будівництві об'єктів ГУЛАГу на Далекому Сході, за трагічними прикладами інших сімей, я зрозумів, що наді мною також нависла загроза арешту.
Так воно й вийшло.
Вранці я повернувся на роботу.
У стані постійного неспокою та відчуття лиха, провів весь день і вечір, доки не забувся тяжким сном.
Мене розбудили вночі, і я побачив у кімнаті лейтенанта НКВС та двох чоловіків, понятих, з мешканців Мачух. Лейтенант. Що виявився бувши студентом нашого інституту, за прізвищем Мальований, подав мені ордер на обшук та арешт.
Нічого компрометуючого не знайшли ( та нічого зі мною й не було, крім білизни та кількох книг з будівництва) і, зрештою, під конвоєм, на спецмашині доставили мене до парадного під'їзду Полтавського облуправління НКВС ( бувший Селянський банк), вул.. Жовтнева,39.
Мене швидко оформили і спустили в підвал.
Тут мене налисо постригли і ретельно обшукали, з роздяганням і перевіркою вух та заднього проходу, обрізали всі гудзики на штанях, сорочці та куртці, потім відвели в одиночну камеру № 3, де, втім, було вже чоловік десять арештантів.
Як новачку, відвели мені місце біля дверей, на підлозі біля параші, "в обіймах" з якою прожив я тут біля тижня
З окремих обривків розмов сокамерників, я зрозумів, що це, в минулому, співробітники НКВС (один з них був навіть начальником Решетилівського райкримвідділу).
На їх запитання, хто я і за що сюди попав, відповів, що студент, арештований, вочевидь, помилково ( хоча, не виключено, й по навіту), та, впевнений, розберуться і відпустять.
У відповідь, вони якось чудно посміхалися, та я наївно не звернув на це уваги.
А втім, наївність моя швидко пройшла.
Третьої ночі мене розбудили і повели на допит. Я йшов перед конвоїром, руки за спиною. При зустрічі з іншим арештантом, конвоїр негайно зупиняв мене і повертав обличчям до стіни. Сходи, по яким ми піднімалися, були огороджені на всю висоту металевою сіткою, для неможливості втечі або самогубства.
Завели мене в кабінет, в торці будинку, з вікном у бік стадіону.
В кабінеті стояв один стіл і один стілець. Біля стола стояв співробітник органів. Він перепитав прізвище, ім'я, по-батькові та назвав себе - Акімов, капітан держбезпеки, відряджений з Києва до Полтави для викриття молодіжної націоналістичної контрреволюційної терористичної організації "Молода генерація", що має своїх представників у Полтаві, і до яких, за даними НКВС, належу і я. Тому він пропонує мені все розповісти, а потім - написати все, що мені відомо про організацію, її членів та задачі.
Я сказав, що мені невідомо про таку організацію. Якщо вона існує, то я до неї не маю ніякої причетності, а мій арешт - це просто непорозуміння.
На це капітан запропонував мені постояти біля дверей та подумати "хорошенько", а сам, при цьому, сівши за стіл, дістав із кобури браунінг, положив його перед собою.
Так пройшло кілька годин, я - "на стойке", він - сидячи за столом, то читав книгу, періодично уважно поглядаючи, то пив чай з бутербродами, із зухвалим задоволенням та чванством промакуючи губи серветкою.
Коли я, безсилий, був повернутий до камери, відведений час для сну та їжі вже пройшов. Я міг тільки, присівши біля параші, трохи подрімати та обміркувати, що зі мною трапилося. Мої сокамерники, все розуміючи, ні про що не питали.
Наступної ночі все повторилося.
Третьої ночі Акімов мені повідомив, що проти мене дають свідчення деякі арештанти, мій супротив марний, необхідно скласти протокол визнання, він допоможе це правильно зробити. Та я категорично відмовився. Далі сценарій повторився до ранку.
Четвертої ночі на допит мене не підняли, та вранці визвали з камери з речами і повели коридором до іншої, №17.
Коли відчинили двері камери, я побачив багато голих ніг з піднятими колінами, вище яких нічого не було видно з-за густої пари до самої стелі. Мене охопив жах, я подумав, що це морг. Але тіла заворушилися, мовчки вивільнивши мені клаптик підлоги біля параші, де я й сів.
Після ранкового підйому я дізнався, що в цій камері умудрилися розмістити до 40 людей. Серед них виявилися : секретар Кременчуцького міському партії Марк Шмідт, начальник планового відділу Крюківського вагонобудівельного заводу Федір Пронін, інші відповідальні господарські та партійні робітники. Тут же виявився студент нашого інституту Бондаренко Володя, що був арештований ще навесні.
В камері було одне невеличке вікно, і хоч воно було відчинене, обміну повітря не було, тому постійно висів густий смердючий туман. Сморід в камері стояв надзвичайний, особливо вночі, з додаванням природних людських газів.
Склад арештантів мінявся щоденно, і через кілька днів я, за годинниковою стрілкою ( за заведеним в тюрмі порядком), пересунувся до стіни, мокрої від каналізаційних стоків, що витікали з пошкодженої труби. Це ще ускладнило мої випробування.
В довершення, в мене проявився рецидив тропічної малярії, що я підхопив під час роботи на Кавказі, у1934 році. Періодично, спочатку через день, а потім - щоденно, мене охоплювали жорстокі напади, що починалися з вечора сильним ознобом, з наступною температурною "свічкою" серед ночі.
А тут ще слідчий відновив допити і вирішив скористатися моїм хворобливим станом, щоб добитися мого вимишленого зізнання.
Почав він з очної ставки зі студентом нашого інститут Маляровим, моїм добрим знайомим. Цей хлопець, під тиском, дав неправдиві свідчення, що я його завербував в "Молоду генерацію" , що наше завдання було - убити М.С.Хрущова, бувшого секретаря ЦК КП(б) У, по його прибутті в Полтаву.
Для цього я, начебто, обіцяв його озброїти.
Ці свідчення від Малярова були тут же записані в протокол, які він при мені і підписав. Я ж, незважаючи на вкрай поганий стан, відмовився підписати.
Слідчий викликав і викликав мене на допити, вміло підгадуючи мої підступи лихоманки. Він ставив мене "на стойку" і вимагав підписати протокол зі сфабрикованими свідченнями Маляренка. Ці щонічні тортури мене вкрай виснажили. І в одну з таких ночей, остаточно зневірений в можливості спасіння, я вирішив всю цю нісенітницю підтвердити, за умовою мого негайного лікування в тюремній лікарні. Акімов обіцяв виконати мою умову.
Я підписав протокол в серпні 1938 р., і за це мене, вимотаного, вимученого тропічною малярією, "чорним вороном" перевезли в тюремну лікарню, на вул.. Пушкіна.
До речі, багатьом знайомий зловісний "чорний ворон" зовні, можу "довершити образ" описанням внутрішнього простору.
Мене помістили в одну з двох маленьких кабінок-одиначок, в передній частині машини, увійти в які можна було через маленькі дверцята із загального відділення, в центрі машини. Тут по боках були прікріплені дві лавки, кожна на десяток людей. Позаду машини були дві кабінки для охорони, із загальним шлюзом посередині, з дверима - в центральне відділення і зовнішні, що замикалися зсередини. Кожне відділення мало у стелі вентиляційні решітки з флюгерками, для обміну повітря. Через ці решітки можна було по карнизах будинків простежити орієнтовний рух машини.
В новій тюрмі мене обшукали, роздівши догола і обстеживши, як завжди, найпотаємніші місця, після чого відправили під душ, а потім - зовсім не в лікарню, як я сподівався, а знов - в одиночну камеру. Отак Акімов "витримав" своє слово.
В цій "одиночці" було 22 людей, Мізерна площа її дозволяла стояти чи сидіти на підлозі впритул, один біля іншого, лише половині ув'язнених, та й то, на боку. Тому спали в дві зміни: поки перша зміна спала, друга - стояла в них в ногах, до 1 години ночі, після чого мінялися місцями. Сигналом був гудок паровозу потягу "Зверєво- Київ", що проходив кожну ніч за розкладом в районі монастиря . Переверталися, за командою, всі відразу кілька разів за зміну.
Серед в'язнів цієї камери виявився і перший секретар Полтавського міському партії, Уманець Григорій Захарович, з яким ми потім зустрічалися вже після війни. Йому вдалося визволитися, він пройшов всю війну і був нагороджений багатьма орденами та медалями. Після війни, майже 5 років був головою Полтавського міськвиконкому.
В цій тюрмі був молодий фельдшер, який все ж таки згодився мене лікувати. Кожний день він приносив якісь ліки, і врешті моя тропічна малярія почала поступово згасати. Підступи були все рідкіші, а десь під вересень я практично визволився від лихоманки.
В цей час мене повернули в підвал облуправління НКВС.
Перевозили знову в "чорному вороні", у передній маленькій кабінці. В іншій кабінці і в загальній "клітці" теж були якісь арештанти.
Хто вони були? Де вони поділися? - Невідомо...
Після чергового обшуку, з роздяганням та обстеженням всіх природних отворів, заштовхали мене в камеру за № 21.
Ця камера була найбільшою в підвалі. В ній могло розміститися до двохсот людей. Площа підлоги була умовно розділена проходами - "вулицями", що мали, до речі, свої назви, відповідно арештантів, що тут перебували, чи то за принципом статей обвинувачення - ВРОС (Всеросійський офіцерський союз), повстанська молодіжна, партизанська, шпигунська та інші, або - за територіальною ознакою - Полтавська, Кременчуцька, Пирятинська та т. п.
В цій камері зустрівся я з ректором нашого інституту, Манько Терентієм Титовичем, а також - з колишнім товаришем по навчанню, Безобразовим Леонідом. Був і Пирятинський ветеринарний лікар, Тарасенко Антон, з яким я потім зустрічався на волі, у 1943 році.
Проте, пробув я тут недовго, і вже в середині вересня мене повернули в камеру №17.
Каналізаційні труби позварювали, тому підлога тепер була суха, але сморід залишився.
Зустріли мене "старожили" - Марк Шмідт, Федір Пронський. Сюди ж, незадовго до мене, перевели й Терентія Титовича. Ще в 21-й камері в нього на плечах , між лопатками, з'явилися два великих карбункули. Тепер вони розрослися з добру буханку хліба і, оскільки лікування ніякого не здійснювалося, вкрай вимотали його.
А через пару днів мене знов повели на допит.
Як завжди, вночі мене підняли і доправили на перший поверх, де на мене чекали два чоловіки - слідчий, старший лейтенант держбезпеки, Мирошниченко, і бувший студент нашого інституту, а тепер - лейтенант держбезпеки, Фішман. Першого ж мого слідчого з Києва, Акімова, з ними не було, та я вже його ніколи й не бачив.
Мене посадили за окремий невеличкий стіл, на якому лежали лист паперу та олівець. Після того Мірошниченко проінформував мене, що незабаром в Полтаві буде працювати виїзна сесія Воєнної Колегії Верховного суду СРСР, що моя справа облуправлінням НКВС відіслана на розгляд цієї Колегії, що слідчим відділом, при цьому, направляється характеристика на мене, і облуправління клопоче про пом'якшення вироку щодо мене, враховуючи мою молодість і щиросердечне зізнання. Воєнна Колегія, з урахуванням цього клопотання, може пом'якшити вирок лише до 10 років ув'язнення, з відбуванням покарання на Колимі. До того ж, враховуючи наступні зимові холоди, мені дозволяється написати листа матері, щоб вона передала мені теплу одежу. Фішман, зі співчуттям, додав: "Ти ще хлопець молодий, відбудеш покарання, тобі буде лише "тридцятник", повернешся додому і встигнеш закінчити інститут..." Вдвох запевнили, що хочуть з мене чоловіка зробить. А зараз я маю підтвердити свої зізнання.
Обміркувавши це декілька хвилин, я твердо і спокійно відповів, що, по-перше, писати матері не буду, по-друге, якщо мене буде судити Воєнна Колегія, я їм розкажу всю правду, як було сфабриковане моє діло, по-третє, крім мого підпису, "видавленого" з мене у стані тяжкої хвороби, в протоколі допиту, з очною ставкою, нема й одного слова правди. Якщо Воєнна Колегія мені в цьому повірить і мене звільнять, я дійду додому в будь-якій одежі, в будь-яку погоду.( До речі, я був у калошах на босу ногу, "бумажних" штанях і в коричневій сатиновій сорочці, до того ж , відповідно, зовсім заріс.) А коли Воєнна Колегія мені не повірить, то мене засудять так, що, знову ж таки, теплі речі мені не знадобляться, тому що розстріляють.
Така моя відповідь була повною несподіванкою. Слідчі на деякий час сторопіли, а потім зайшлися неймовірною матірною лайкою та погрозами.
З вигуками: "Ти ще про це пожалкуєш!", мене погнали до камери.
Там я нікому нічого не розповів, тільки Пронському сказав про виїзну сесію Воєнної Колегії, що має бути в Полтаві, і це все. Для себе ж я твердо вирішив, що відмову від "вибитих" неправдивих зізнань, що я почав, буду підтверджувати і триматися до кінця, говорячи тільки правду, чого б це мені не коштувало.
В таких думках я прожив кілька днів.
І ось під вечір, 16 вересня 1938 року, ми в камері почули брязкання багатьох ключів в коридорі, скрегіт дверних засувів та вслід - швидкий, майже бігцем, тупіт багатьох ніг по підвалу, потім - над нами. Одночасно у дворі - шум працюючих двигунів відразу кількох автомашин, мотори яких на повних обертах заглушали всі звуки навкруг.
Біля десятої вечора дійшла черга до нашої камери.
Двері з шумом відчинилися. Двоє наглядачів зайшли в камеру, ще двоє -залишилися в коридорі, по боках дверей. Ті, що зайшли, назвали п'ять прізвищ і наказали швидко зібратися, з речами. В тому числі, були названі - Шмідт і Пронський, інших не пам'ятаю. Ті, що залишилися, із жахом та оціпенінням, чекали своєї черги всю ніч, доки рев моторів і тупіт ніг не припинилися.
Ті, що пішли від нас, до камери вже не повернулися.
Я зрозумів, що почала свою роботу виїзна група Воєнної Колегії.
Пройшов день у здогадках, а з наступом темряви все повторилося - брязкання ключів, скрегіт дверей, тупіт ніг, що бігли коридором, та крик наглядачів: "Скоріше, скоріше..." До нас - знову пізнім вечором. Назвали одинадцять прізвищ, наказавши вийти з речами. Серед цієї групи був наш ректор, Манько.
Вони також пішли назавжди.
Нас в камері залишилося одинадцять чоловік, серед них - я і секретар Яготинського райкому партії Лабендик Семен, єврей атлетичної статури. Ми чекали своєї невідвертої черги, не змикаючи очей, та ніхто більш не прийшов в ту ніч.
Вранці все стихло.
Настав третій день, потім - вечір, і ми всі з жахом чекали кожну мить почути знайомі зловісні звуки - мотор, ключі, дверний засув... Але їх все нема й нема... Все було настільки тихо, що, здавалося, тюрма спустіла...
Так, в остраху, невідомості, спустошуючого жаху, що не відпускав ні на хвилину, ми просиділи до ранку.
Вранці, від наглядача, ми впізнали, що виїзна сесія Воєнної Колегії Верховного суду несподівано залишила Полтаву.
Я здогадався, що моє діло до розгляду Воєнної Колегії не було прийняте - може бути, не встигли, а, скоріш за все, тому, що я відмовився підписати протокол, і це мене врятувало ( в цьому я все життя вдячний Маньку, це він допоміг мені укріпити свій дух, заклинаючи нічого не підписувати).
Царство йому небесне.
В цей день нам привезли обід з міліцейської їдальні, що була поряд , в школі міліції, бувшому губернаторському будинку. Привезли багато, вочевидь не встигли відкорегувати кількість уведених і залишених.
Через кілька днів після цього кошмару, в кінці вересня, мене перевели в камеру № 12.
Ця камера була вдвічі більша за нашу "одиночку". Я тут виявився восьмим. В камері навіть були три вузьких металевих розсувних ліжка, на яких розміщувалися "старожили": секретар парткому Крюківського вагонобудівельного заводу, Пахомов Яків Петрович, "валетом" з ним - голова Ново-Санжарського райвиконкому, Оленич Петро Олексійович, на другому ліжку -секретар Градізьського райкому партії, ширшов Михайло, з ним "валетом" - секретар Сенчанського райкому партії, Олійник Олексій, на третьому ліжку - голова Пирятинського райвиконкому, Юрченко Яків Григорович, і директор Січанської МТС, Марченко Микола Федорович, "валетом". На вільному місці, біля параші - секретар Лубенського райкому партії, Колотилов Михайло Кузьмич, біля якого дісталося місце й мені. Ми лежали поряд, головами до стіни, ногами ж - під ліжком навпроти, відсунувши парашу до дверей.
В кінці жовтня мене знов підняли вночі і повели на перший поверх, на допит до слідчого Мірошниченка. Для початку, він спитав, чи готовий я підтвердити свої первісні зізнання очної ставки, для направлення моєї справи до судового розгляду. Після моєї відмови, заявив, що, тим не менш, слідство по справі завершене, і запропонував підписати 201 статтю про закінчення слідства, що я погодився підписати. На питання, який суд буде розглядати мою справу, слідчий повідомив, що, за підсудністю статей 54-8, 54-11, 54-104(2), мене має судити Воєнний трибунал, і на цьому відправив мене до камери.
Наступним разом мене підняли вночі на допит вже в середині грудня.
Повели мене, однак, на другий поверх. В кімнаті, за столом я побачив незнайомого чоловіка, 45 -50 років, в чині старшого лейтенанта держбезпеки. Відпустивши конвоїра, він повідомив, що його прізвище Свиридов і запропонував мені сісти. Після перевірки моїх даних, він сказав, що уповноважений уточнити дещо, відносно моєї справи, запропонувавши мені докладно і правдиво розповісти про мою злочинну діяльність.
Відчувши прояв людського відношення до себе і готовність мене вислухати, я заявив, що в моїй справі, крім мого прізвища і підпису, ні одного слова правди немає. Тоді він запропонував мені розповісти все, від самого початку арешту.
Я докладно йому описав, як велося слідство, про що збирався розповісти Воєнній Колегії. Він мене слухав уважно, інколи перепитуючи і уточнюючи події. А після закінчення моєї сповіді, зафіксував все в протоколі. Під ранок він дав мені прочитати й підписати кожну сторінку, що я й зробив без сумніву.
Перед відправкою мене до камери, Свиридов сказав, що повністю довіряє моїм словам і сподівається на моє швидке звільнення. При цьому, запропонував ні з ким це не обговорювати в камері. Я йому пообіцяв і, окрилений надією, повернувся до свого місця біля параші.
Мій збуджений вигляд був настільки очевидний, що Колотилов став упрошувати мене розповісти про результати мого виклику "наверх", і я, не витримавши, сказав йому, що в моїй справі намітився поворот , і з'явилася надія на спасіння. Він підтримав мою радість.
Ох, як я ждав цього спасіння! Щоденно, щогодинно...
Але тягнулися дні й ночі, проходили тижні... При кожному брязкіту дверей спалахувала надія в моєму серці - і безнадійно гасла...
Приблизно, через місяць, в середині січня 1939 року, ввечері, мене підняли наверх, в той же кабінет, де мене зустрів... Мірошниченко.
Він поставив мене "на стойку" і, брутально лаючи, став кричати, що я збрехав слідчому Свиридову, що він знову переконався у моїй злочинній діяльності, і має достовірні свідчення про це. Поновилися вимоги підтвердження моїх колишніх зізнань.
Як скрізь туман, поступово я починав розуміти, що всі мої надії на волю рушаться невідворотно.
Я був вражений.
Я був знищений.
У мене ледве вистачило сил відповісти йому категоричною відмовою.
Але це ще було не все. Конвоїру, що був викликаний, було наказано привести на очну ставку Малярові. Після деяких формальностей, йому було задане запитання: "Хто перед вами стоїть?" Він відповів:"Рощинський Олексій Володимирович". Друге питання: "Що ви знаєте про його контрреволюційну діяльність?", на що він повторив все, що говорив раніше, на першій очній ставці, тобто те, в чому мене звинувачували.
Я закричав, що все це неправда, що він не з повного розуму, про що необхідне підтвердження медичної експертизи. Але Маляров тільки втомлено махнув рукою і підписав протокол.
Я протокол відмовився підписувати.
Відправляючи мене до камери, Мірошниченко мені пообіцяв, що я буду покараний за свою впертість, і мене відправлять в "інтелігентну" тюрму...
Яка це? - Я тоді не знав про існування такої...
В камері я розповів про все Колотилову, і він був приголомшений не менш за мене, адже я йому обіцяв після звільнення поїхати в Лубни, розшукати його жінку ( вона працювала викладачем в Лубенському педінституті) , і ми з нею мали піти разом до секретаря Лубенського райкому, щоб розповісти про сфабриковану органами НКВС справу Колотилова, а потім - скласти скаргу в ЦК КП(б)У і ЦК ВКП(б). З цими скаргами, за нашим планом, жінка його мала поїхати до Києва, а потім - до Москви.
Тепер все це було зруйноване.
У стані безнадії і передчуття неминучої загибелі, ми не заснули, в тяжких роздумах, до ранку.
Вранці, після підйому, зайшов наглядач і спитав: "хто тут на "Ри"?" - Я назвав себе, Він наказав швидко зібратися з речами.
Мене відковоювали до чергової кімнати, традиційно обшукали, потім вивели на двір і завантажили в "чорний ворон", в одиночну кабінку. Автомобіль рушив, а я став спостерігати по карнизах будинків наш маршрут.
Ми виїхали на Жовтневу вулицю і повернули направо, до вул.. Р.Люксембург, потім - на вул.. Шевченка. Через три квартали - знову направо, по вул.. Фрунзе, один квартал до вул.Чапаєва. Поворот вліво - і зупинка. Я зрозумів, що привезли мене у так звану "Кобидяцьку" тюрму.
Коли за нами замкнули ворота, мене провели в тюремну кімнату, знову роздягли і ретельно обшукали. Зареєструвавши і дозволивши помитися під душем, повели через двір до масивної залізної двері 2-поверхового будинку. Конвоїр подзвонив - двері відчинив наглядач першого поверху. Він прийняв мене від конвоїра, зачинив вхідні двері, після чого відчинив другі залізні двері тамбуру і ввів мене в коридор, де по обидва боки були двері камер. Зачинивши двері в коридор, повів мене до сходової клітки, також із залізними дверима, які він запер за нами, повів по сходах на другий поверх, де - знову залізні двері. Подзвонив. Брязкіт, скрип - наглядач другого поверху прийняв мене, запер двері й повів коридором, з такими ж багатьма дверима камер, до однієї з них. Завів мене і, вказавши на ліжко, пішов, загримівши тяжким засувом. Отож, від волі мене тут відділяло п'ять залізних дверей.
В камері були вісім вільних ліжок, по чотири з кожного боку і проходом між ними. Ліжка були з матрацами, подушками й ковдрами. Над проходом було невеличке вікно, з решіткою зсередини, а зовні - щитом з кровельної сталі.
Вікно було у південно-східному напрямку, де, за ним, всього у двох-трьох кварталах, в Першому Робітничому провулку (бувший Перший Казачий), в нашій хатці, одиноко і безнадійно чекала на мене моя мама. Я постійно вдивлявся думками у той бік, натикаючися на той віконний щит.
В камері, як і по всьому будинку, панувала відмінна чистота. Пахло масляною фарбою. Все говорило про те, що тюрма, після ретельної реконструкції, ще не обжита в'язнями.
Режим був над жорсткий. Підйом - о 7-й ранку, відбій - о 8-й вечора. Їжу давали тричі: вранці - "баланда"( суп, практично, з води), вдень - те ж саме та якась каша на воді, ввечері - чай з хлібом, на день - 400 грамів. Лежати на ліжку дозволялося тільки після відбою до підйому. Вдень можна ходити й сидіти, обличчям до дверей, розмовляти тихо, нічим не займатися. Прогулянка - 45 хвилин у відведеному "вигулі", під наглядом озброєного чергового на вишці. За порушення режиму - покарання карцером на 3 - 5 діб. Пізніше я дізнався, що ця зразкова тюрма НКВС називалася "політичним ізолятором загальносоюзного значення", і таких було небагато в країні.
Моє ліжко в камері було найближчим до дверей, тому найкраще проглядалося у "прозурку". Доки я був один, говорити було ні з ким, тому особливо важко було боротися зі сном у денний час. Отже, вже на другий день, під вечір, сидячи на ліжку обличчям до дверей, я задрімав. Відразу двері відкрилися, і наглядач, демонстративно підізвавши мене пальцем, попередив, що, при повторенні, я буду покараний. Я тут же встав і довго ходив по камері, підбадьорюючи себе, але потім стомився і знову сів. І, безумовно, знову задрімав. Наглядач тут же мене розбудив, запитав прізвище і сказав, що має доповісти начальнику тюрми про порушення режиму. Сон мій куди дівся, і я вже не спав до ранку.
Про покарання не забули.
Через день, вранці, мене розбудив скрегіт дверей. В камеру увійшов чоловік років 50-ти, з чотирма кубиками в петлицях, і позвав мене з собою. Я вийшов з камери, як був - в калошах на босу ногу, "бумажних" штанях і сатиновій сорочці. Він назвав себе черговим начальником тюрми , прочитав мені наказ, що за порушення тюремного режиму я покараний ув'язненні в карцері строком на 5 діб, і наказав виконувати відразу. Повертатися до камери, щоб вдягти щось, він не дозволив, а тут же передав мене наглядачу, і той повів мене коридором, через вихід, по двору до одноповерхового будинку навпроти. Там він передав мене наглядачу карцера, а той завів у вузенький коридорчик, завширшки біля метра і довжиною до 3 метрів, закривши за мною двері на замок.
Я оглянув комірку. Вікон не було, зате над дверима горіла електролампа за решіткою. І горіла вона безперервно. Біля стіни я розглядів якусь "тумбу" - такий бетонний стіл, 80 на 90 см, заввишки до 2 метрів. Біля двері стояла параша, півметра діаметром, з листової сталі, із сталевою кришкою. Цементна підлога, як і стіни, була мокра, в інею.
Через деякий час, у дверну кватирку, наглядач мені передав кусок хліба й кружку кип'ятку і повідомив, що в карцері підйом о 6 годині, а відбій - о 23-й вечора. Після відбою можна ходити і сидіти на тумбі, якщо говорити. То тихо, а вночі - пошепки, вдень - не дрімати. За порушення режиму - "доважок", від 1 до 5 діб.
Температура в карцері була мінусова. Наглядачі були в кожусі, шапці, рукавицях, до того ж, мінялися кожні 2 години. Я ж, при такому холоді і моїй "екіпіровці", провів день у найтяжчих муках.
Після відбою, на порозі з'явився наглядач і позвав мене до двору. Він підвів мене до ящиків, що були біля стіни, і запропонував взяти один з одного боку, а сам взяв - з другого, і ми понесли його до карцеру. Ящик був мокрий і промерзлий, а тому - не підйомний, ми ледве встановили його біля параші, і тоді наглядач повідомив, що це - моє "ліжко", на якому я повинен спати. При чому, вставати з нього вночі можна тільки "по нужде", а за порушення дисципліни буде покарання "доважком".
Мені прийшлося лягти на ящик, але було настільки холодно, що я не міг заснути. Я намагався якось зігрітися, енергійно двигаючи руками, ногами, всім тілом. Частково це удавалося, і я впадав у стан полусну, але тут же промерзав наскрізь і від цього прокидався. Цей кошмар тягнувся до ранку.
Споминаючи про це сьогодні, я вражаюся і не можу зрозуміти, як я не загинув в тому карцері, в таких нелюдських умовах, або не захворів смертельно, а лише отримав "на згадку" облітеріруючий ендерміт та хронічний тромбофлібит.
Вранці наглядач відчинив двері і, об'явивши підйом, допоміг витаскати мій "гроб" на двір.
До речі, за кількістю таких ящиків, можна було порахувати кількість арештантів у карцері. На сей раз мій ящик стояв одиноко.
В карцері я пробув п'ять діб. Вранці наступного дня, після чергового виносу "гробу" і витягнення параші до дворової вбиральні, в карцері з'явився черговий начальник тюрми і, усвідомивши, що "пацієнт швидше живий, аніж мертвий", наказав конвоїру, що прийшов із ним, повернути мене до моєї камери.
"Все пізнається у зрівнянні". Саме те я згадав, дійшовши до свого ліжка, як до свободи. Розмірковуючи над цим, та й маючи підтвердження інших арештантів, я зрозумів, що саме такий "зрівняльний" режим був козирем цієї тюрми, що дієво допомагало слідчим органам ламати волю і стійкість багатьох у сфабрикуванні неправдивих обвинувачень і слідчих справ.
От така це була "інтелігентна" тюрма.
За час моєї "відсидки" в карцері, склад в'язнів нашої камери дещо змінився. Серед новачків був один єврей - Абрам Брук, брат жінки викладача нашого інституту, Якова Ілліча Май ліса, Раї Брук. Інших за Іменами не пам'ятаю. Всього було вісім чоловіків. У кожного були ліжка, і поступово ми звикли до тюремного життя, з його щоденними підйомами, оправками, баландою, 15-хвилинною прогулянкою і знову відсидкою до відбою, без права зімкнути очі хоч на мить. Читати газети або книги було заборонено, можна було тільки тихо розмовляти вдень. Ми переказували одне одному книги та казки, які колись читали, кінофільми, які дивилися " в тому житті". У вікно доносилися безпечні голоси з вулиці Володарського, а моя хата була у 5 хвилинах ходьби, і це були нестерпні муки.
Стан безвихідності і туги посилився з приходом весни. Іноді через вікно, здавалося , я чув знайомі голоси, і тоді, в порушення режиму, я їх окликав. За це два рази був покараний карцером, на три і п'ять діб. А якось в травні, під час прогулянки, ледве не втратив свідомість від запаху акації, що раптом безжалісно нагадав про те, вже забуте, нереальне життя. Я був у відчаї.
На початку червня, після чергової відсидки в карцері за розмову після відбою, мене раптом повернули до іншої камери, де було більше двох десятків в'язнів, і де довелося пробути деякий час.
А через кілька днів начальник тюрми, визвавши мене в коридор, в присутності наглядача, вручив для ознайомлення звинувачувальний висновок. В ньому йшлося про злочини, в яких мене звинувачували з початку арешту, без жодних моїх спростувань, на яких я наполягав. Після ознайомлення з паперами, мене повернули в камеру, де я, наодинці з тяжкими думами, залишився чекати судового розгляду, що був призначений у Воєнному трибуналі Харківського Воєнного округу, за підсудністю моєї справи.
Пройшло ще два довгих тяжких місяці, і настав цей вирішальний день, 11 серпня 1939 року.
Десь біля 10-ї години ранку мене визвали з камери, без речей, і від конвоювали через двір до одноповерхового корпусу вздовж вул.. Фрунзе, в комендантську кімнату. Після традиційного тюремного огляду, вивели у шлюз між внутрішніми і зовнішніми воротами, де стояв напоготові "чорний ворон". Мене посадили в одну з одиночних кліток, слідом - іще когось, у суміжну клітку, і ми рушили.
Виїхавши з воріт тюрми, повернули направо. Зазвичай, по карнизах будинків можна було прослідити маршрут, і незабаром стало ясно, що їдемо ми в облуправління НКВС, на вул.. Жовтневу. Після зупинки у дворі, мене повели в підвал, в камеру №14.
Через деякий час мене повели на другий поверх, в одну з кімнат, з вікнами на Жовтневу. Наказали сісти на стілець посеред кімнати, під наглядом конвоїра. Тут же другий конвоїр завів у кімнату і посадив на стілець поряд - Малярові.
В кімнату, один за другим, зайшли четверо військових і всілися перед нами : троє - за столом навпроти, ще один - справа, за столом з невеликою друкувальною машинкою.
За командою майора, що сидів у центрі, конвоїри наказали нам встати, а самі вийшли з кімнати.
Майор встав і об'явив:" Сто тринадцятий Воєнний трибунал Харківського Воєнного округу, у складі голови, військового юриста, майора Шевцова, а також присутніх членів, слухає справу звинувачуваних - Рощинского Олексія Володимировича, 1917 року народження, і Малярові Володимира Олексійовича, 1915 року народження, по статті 54-17-8, 54-11 і 54-10-42".
Після формального опитування і уточнення осіб звинувачуваних, голова зачитав звинувачувальний висновок і почав допит.
Почав він з мене, спитавши, що я можу сказати по вказаному питанню. У відповідь я заявив, що винним себе у вказаних звинуваченнях не визнаю, і детально розповів про те, ким і як була сфабрикована моя справа, якими шляхами від мене здобувалися фіктивні зізнання, придумані слідчим Акімовим, якими засобами велися допити, очні ставки з Маляровим і свідком В.О.Бродецьким. Я наполягав, що у всіх протоколах, крім протоколу слідчого Свиридова, вказані брехливі дані, що не відповідають дійсності, що я підтверджую і визнаю тільки один протокол, складений слідчим Свиридовим.
Після мене, майор допитав Малярова, який, натхненний моїми словами, повністю відмовився від зізнань, даних їм раніше, ретельно пояснив, що він давав неправдиві показання проти мене під натиском і загрозами слідчих завести на нього камерну справу за контрреволюційну агітацію ( деякий час тому він знайшов у туалеті обривок газети зі статтею про зняття з посту Єжова, приніс до камери і показав в'язням, після чого один з них доніс на нього і підтвердив це на очній ставці). Саме страх за своє життя заставив його підписати протоколи очних ставок із неправдивими звинуваченнями проти мене.
Цікаво, що майор, вислухавши сповідь Малярова, звинуватив його в легкодухості і слинтяйстві і підкреслив, що, якраз, його фальшиві свідчення були причиною довгого тривання під арештом і його, й мене.
Потім був запрошений для допиту головний свідок - Всеволод Бродецький. Відповідаючи на запитання голови, він "дещо пом'якшив" свої первісні показання.
Після допиту свідка, мені було надане останнє слово, в якому я просив повірити в правдивість моїх показань, викладених в протоколі Свиридова, наполягаючи на моїй невинності, в зв'язку з чим - оправдати і звільнити мене з-під арешту, надати можливість закінчити інститут і робити за фахом. Якщо ж трибунал мені не повірить, краще відразу мене стратити, аніж піддавати мене безкінечним тюремним тортурам( при цьому, вперше за весь час арешту я не витримав і заплакав).
Маляров також наполягав га своєї невинності і тому просив оправдати його.
Вислухавши нас, голова об'явив про перерву в засіданні, у зв'язку з нарадою членів комісії для винесення вироку.
Нас, по одному, відвели в підвал.
Я повернувся в 14-ту камеру, де, в максимальній напрузі і відчаю, 4-5 годин безперервно ходив.
Щоб якось вгамувати напружені нерви, я читав надписи на стінах. Їх було дуже багато, від підлоги до стелі, коротких, в кілька слів, описів долі нещасних, хто й коли, як і наскільки був засуджений в цій тюрмі.
Тільки під вечір мене повернули в ту ж кімнату. Слідом привели і Малярові. Нас посадили на ті ж стільці. В кімнату члени трибуналу і розсілися по своїх місцях. За ними зайшов свідок, Бродецький Всеволод і сів біля двері, поряд з конвоїрами.
Голова Шевцов, відкривши папку, запропонував всім піднятися і почав читати постанову Воєнного трибуналу. Після безкінечного переліку моїх біографічних даних і статей, в яких я звинувачувався, він сказав, що, в результаті судового розгляду, встановлено, що обвинувачення мене у злочинах, вказаних у звинувачувальному висновку, не підтвердилися, Воєнна колегія вирішила мене оправдати і звільнити з-під арешту.
Таке ж рішення колегії було й по Малярову.
Через сильне хвилювання і багатократне повторення статей мого звинувачення, я не зрозумів суті вироку, і коли голова спитав мене, чи зрозумілий для мене вирок, я не міг нічого сказати. Тоді він повторив: "Ви вільні, можете йти додому, до своєї матері, і закінчувати навчання в інституті".
Я не пам'ятаю, подякував я колегії за своє звільнення чи забув...
Після цього конвоїри вийшли з кімнати.
Секретар колегії оформив нам з Маляровим виписки з вироку, поставив печатки і, вручивши їх нам, сказав, що ми вільні.
Ми вийшли з кімнати в коридор. Один з конвоїрів нас і Бродецького провів через двір до воріт, відчинив калитку і випустив на вулицю.
Було 11 серпня 1939 року.
Була субота, біля 18-ї години, вечір перед вихідним днем. Жовтнева була переповнена святково вдягненими людьми, що неспішно йшли до стадіону чи в міські парки. Вони весело і голосно розмовляли, безтурботно сміялися. Все це здавалося мені чимось далеким, нереальним. Я дивився на це свято якось з боку , почуваючи себе спостерігачем з потойбічного життя.
Поступово я приходив до тями, вгамовуючи свої хвилювання, і врешті зовсім зніяковів, усвідомивши свій чудернацький вигляд ( все ті ж калоші на босу ногу, залишки штанів і сатинова напіврвана косоворотка, до того ж, заросле напівдике обличчя ).
Я швидко повернув направо, до вул. Рози Люксембург, повз парадного входу облуправління НКВС, і тут побачив слідчого Свиридова. Він мене впізнав і поздоровив із звільненням, а також повідомив, що моїх перших слідчих, Акімова і Мирошниченка, заарештували, засудили і розстріляли, як ворогів народу. Тепер я зрозумів, чому я опинився на волі.
От такі звороти долі.
В повному сум'ятті почуттів я рушив далі, та, згадавши знов про свій дикий вигляд, вирішив зайти по дорозі до знайомого перукаря. Його маленька перукарня була в Будинку колгоспника, на розі вул. Пушкіна ( тепер це - будинок баянної фабрики). Колись він був учнем мого батька. Він мене ледве впізнав, і зі словами: "Альоша, що вони з тобою зробили...", почав, причитаючи, приводити мене в божеський вигляд.
Хочу дещо сказати про Всеволода Бродецького.
Після прочитання вироку, під час чекання на виписку, в коридорі, він мене спитав, чи знаю я щось про Шуру, брата. Я, звісно, нічого не знав, і він повідомив, що Шуру випустили ще в січні, він встиг закінчити п'ятий курс інституту, захистився і, за розподілом, поїхав на роботу в Середню Азію.
Після цього, Бродецький вложив мені в руку 3 рублі, зі словами, що мені треба підстригтися і поголитися.
Більше я з ним не розмовляв.
Ці гроші я й подав перукарю за роботу, але той відмовився брати.
Поголений, зі стриженою головою, я пішов додому через ринкову площу.
Я дуже поспішав, але мені здавалося, що я йду повільно. Затримували калоші, що спадали з голих п'ят. Я їх зняв і босоніж побіг вздовж тюрми, з якої мене тільки вранці вивезли "чорним вороном", коли я був у відчаї і не знав про своє швидке спасіння.
Я біг по в. Фрунзе, повернув на Трегубівську, потім - Перший Робітничий... І ось він, мій двір!
Я заглянув у вікно і побачив маму з онучкою на руках, біля дитячого ліжка. Я почекав, коли вона покладе дитину, і тоді позвав її.
І вона побачила мене, і вибігла на поріг, і плакала, і обіймала й цілувала мене.
Дещо заспокоївшися, вона мені наказала викупатися в кориті, добре поїсти, вдягнутися так, як я любив вдягатися до арешту, а потім - піти до центру міста і показати всім знайомим і незнайомим, що я вже на волі.
Я так і зробив...

<< НА ПЕРШУ