статті

Напередодні соціальних потрясінь 1917р. на території Ліво­бережної (Полтавська, Чернігівська, Харківська губернії), Правобережної (Київська, Волинська, Подільська) та Південної України (Катеринославська, Херсонська, Таврійська) нараховувалося 4 млн. 11 тис. господарств, з яких 2 239,2 тис. (57,1%) належали до тієї категорії сільського населення, яка внаслідок недостатнього земельного забезпечення не одержувала від своєї діяльності достатніх засобів до існування. До середньозабезпеченої категорії населення дослідники соціальної структури українського селянства віднесли 1 млн.196,7 тис. господарств (29,9%), тоді як заможні складали 12,2% (487,5тис.). Поміщицьких господарств нараховувалося лише 33,6тис., або 0,8% від загальної кількості сільськогосподарських товаровиробників. Якщо під аграрним перенаселенням розуміти наявність так званого "надлишку" населення, тобто неможливість безпосередніх товаровиробників одержати від своєї господарської діяльності достатніх для утримання власної родини засобів, то загалом на території України у дожовтневий період нараховувалося близько 13 млн. "зайвих" людей. Як показала практика, гасла більшовиків про розподіл поміщицьких земель як вирішального фактора розв’язання аграрного перенаселення, виявилися далекими від реальності, Після завершення громадянської війни, в ході якої були поділені між малоземельними і безземельними селянами не лише поміщицькі, але й землі сільської буржуазії, аграрне перенаселення ліквідувати не вдалося. Згідно відповідних розрахунків, проведених економістами Народного комісаріату земельних справ, станом на 1 січня 1928 року сільське населення України складало 24 329 000 осіб, з яких 5 309 000 не могли одержати від свого господарства достатніх засобів до існування майже виключно внаслідок недостатньої кількості землі.

Економісти Наркомзему України вирахували, що протягом наступних 5 років (1928-1933) щорічний природний приріст мешканців села повинен скласти щонайменше 1 808 000 осіб. Таким чином, аграрне перенаселення в Україні у 1932-1933 рр. повинно сягнути 7 117 000 осіб. При цьому передбачалося певне скорочення аграрного перенаселення внаслідок таких запланованих заходів, як: 
переселення - 700 тис.; 
еміграція за кордон - 70 тис.; 
меліоративні заходи - 259 тис.; 
розширення посівних площ за рахунок скорочення пасовищ - 710 тис.;
інтенсифікації сільськогосподарського виробництва - 430 тис. 

Разом з деякими іншими заходами боротьби з аграрним перенаселенням останнє повинно було скоротитися через 5 років до 4 млн. 315 тисяч осіб. Таким чином, серед намічених урядом радянської України заходів боротьби з аграрним перенаселенням, виселенню частини сільських мешканців з густозаселених регіонів відводилася помітна роль. Зрозуміло, що тогочасна система влади у Радянському Союзі передбачала повне підпорядкування республіканських органів влади союзному центру, який, врешті-решт, і вирішував такі, зокрема, питання, як розселення "зайвих" людей на визначених центральними органами влади місцях. Як повідомлялось у листі наркома землеробства від 26 лютого 1927 року на адресу голови уряду України, у 1925-1926 роках Україні Москвою було вперше призначено так звані наряди переселення на землі союзного переселенського фонду. 
Останній знаходився у Сибіру (на 1000 сімей), 
Далекому Сході (1000 сімей), 
Уральській області (2000 сімей) 
та Поволжі (6000 сімей). Разом - 10 000 сімей. 

Виконуючи "наряд" з Москви, республіканські органи влади відправили на запропоновані землі ходоків від 13 117 сімей. Проте через низьку якість земельних ділянок більшість селян ( 57,0% ) відмовилися від закріплення за собою відповідних сільськогосподарських угідь. Окрім низької якості землі були й інші причини, що не дозволяли забезпечити бажані для тогочасної влади масштаби переселення. Вивчення Наркомземом України у 1927 році даного питання виявило такі з них: 
1) погана підготовка фонду до заселення переселенців, "яка не йде далі підготовки 1- 1,5 га на господарство";
2) створення колонізаційного фонду у далеких від залізниць регіонах при наявності значних площ вільних земель в обжитих районах; 
3) цілковита відсутність або низька якість шляхів сполучень;
4) недостатнє обслуговування господарств переселенців кредитами, що не перевищували 150-400 крб. на родину; 
5) "цілковита відсутність культурно-соціального обслуговування переселенців (шкіл і лікарень).

Була ще одна проблема, яка мала неабиякий вплив на темпи переселення, хоч органи влади воліли за краще про неї не говорити. Мова йде про нерівне становище переселенців перед законом, згідно якого усі бажаючі переселитися на вільні землі розподілялись окружними земельними управліннями на 6 категорій з неоднаковими правами щодо одержання допомоги від держави. Чим біднішим було господарство, тим на більше сприяння органів державної влади воно могло розраховувати. Так, якщо переселенець був віднесений до нульової категорії, то на новому місці він одержував житло (хату), дві корови, частину озимого посіву або гарантований заробіток - не менше 20 крб. на місяць до першого врожаю. В той же час віднесені до шостої категорії зовсім не одержували допомоги, окрім можливої позики на обводнення своєї ділянки. При такій організації важко було розраховувати на масове переселення, адже на Далекому Сході для облаштування новосела (згідно розрахунків того ж таки Наркомзему України) потрібно було мати щонайменше 1767 крб. Тому й не дивно, що радянській владі не вдалося організувати масового виселення так званого "надлишку" сільського населення з України у визначені союзними органами влади колонізаційні райони. 
Так, протягом 1925 - 1926 років (осінньо - зимовий та весняний період) з України на схід було відправлено 2724 особи; 
у 1926 - 27 роках - 6668 осіб; 1927 - 28 роках - 11480 осіб; 
1928 - 29 роках - 14941 осіб. Проте через нестерпні умови життєдіяльності на нових місцях повернулися на батьківщину 7073 особи, або 19,7% переселенців.

Зазнали краху й інші плани ліквідації аграрного перенаселення в Україні, що створювало численні соціальні проблеми не пише у часи Російської імперії, а й у радянський період. Для розв'язання цієї складної проблеми потрібні були значні фінансові затрати, на що правляча в той час комуністична партія піти не побажала. Чи не тому було використано значно дешевший спосіб ліквідації аграрного перенаселення з допомогою голодомору 1931-1933 років? На цю гіпотезу наштовхує, зокрема, той факт, що від голоду загинуло приблизно така ж кількість людей, яка згадується у розрахункових цифрах Наркомзему України за 1927 рік. Згідно розрахунків Станіслава Кульчицького та Сергія Максудова, що є найавторитетнішими фахівцями з даного питання "втрати від голоду 1932-1933 рр. становлять як мінімум 5,5 млн., а в максимумі трохи більше 6 млн. чол."

Якименко М.А.

<< НА ПЕРШУ