ПРИРЕЧЕНІ НА ЗГУБУ (матеріали спогадів)

Голодомор 32-33 років - одна з найбільш трагічних сторінок історії української нації. Це був штучний голод, жахливий злочин проти власного народу. 1929-1932 рр. - апогей "сталінської революції", суть якої в придушенні селянств в цілому і українського народу зокрема, які вважалися запеклими ворогами тодішнього режиму. Розкуркулення означало, по суті, фізичне знищення частини сільського населення; колективізація - цілковиту ліквідацію приватного землеволодіння і концентрацію колгоспників в контрольованих більшовиками господарствах; голодомор - терор голодом, акцію значно згубнішу для життя, ніж попередні. За механізмом творення і страхітливими наслідками його слід занести до найтрагічніших дат в історії людства, на рівні зі злочинами, вчиненими фашистами в роки Другої світової війни.

Голод тридцять третього - це історична минувшина. Він живе у пам'яті очевидців, жагучим болем відгукується у їхніх скронях. Його і тепер не хочуть визнавати деякі політичні сили, що успадкували ідеологію творців голодомору. Навіть після указу Президента "Про заходи у зв'язку з 60-ми роковинами голодомору в Україні" вони не визнають 1933 рік трагедією українського народу. Годі обожнювати ідолів, оберігати ідеологічні догми, які історія сама спростувала.

Ми засуджуємо сталінізм не лише за фізичне винищення мільйонів українських хліборобів, а й за духовне покріпачення цілих поколінь. Людей змалечку виховували у дусі класової ненависті, брехні, холопської відданості черговому вождю. Саме тоді набули зворотнього змісту одвічні цінності народу: біле стало чорним, честь і гідність - вадою, донос на ближнього - почуттям патріотизму. Дух мільйонів замучених селян, їхні тіні і невимовний біль закликають нас прокинутися від летаргійної сплячки, не піддаватися зневірі, а попри наші сьогоднішні негаразди намагатися донести правду про найтрагічніші сторінки в історії українського народу, передати її прийдешнім поколінням.

Зацікавившись цією темою, я почала збирати різну інформацію про ці події, читала книги, наукові статті5, вивчала документи6, слухала розповіді очевидців...

Ось що я почула з уст моєї бабусі Канівець Марії Микитівни:

"Народилася я в селі Опішня, точніше - на хуторі Деряги, що на Зіньківщині. Було мені шість років в той незабутній тридцять третій, але в пам'яті збереглося чимало подробиць того страхітливого часу... Добре пам'ятаю, як ходили буксирні бригади, озброєні шпичками, зондували грунт, шукали сховане зерно. Люди були мені незнайомі, але їх завжди супроводжувала наша хутрська тітка Софія. Вона була невблаганна, жорстока, ніякі умовляння на неї не діяли.

Коли мама довідувалася, що хутором ходе бригада, діставала невеличкий вузлик із борошном, квасолею чи кукурудзою і клала нам, трьом діткам (шість, чотири і два роки) під сіднички, наказуючи не вставати, як прийдуть чужі дяді. Якось зайшла до нас бригада. Поштрикали шпичками на городі, побували на горищі, заглянувши в порожні засіки. В хліві була полова, поставили віялку - перевіряли, знайшли кілька кілограмів жита - забрали. В хаті заглядали у піч, простукували підлогу, знайшли під припічком торбинку з квасолею. Мати впала на коліна, плаче та просить: "Софійко, зжальтесь, не забирайте, не дайте діткам померти..." Забрали. Невдовзі помер братик, а через день і сестричка. Схоронили їх в одній могилі, без домовини, разом із калічкою від дитинства дячком Тимофієм.

Мама змушена була віднести в Зіньків на базар дівоче вбрання (вишиті сорочки, плахти, корсетки, запаски) і поміняти на макуху, буряки, борошно. Щоб не вмерти з голоду, варила кінський щавель, обривала листя з липи, сушила, товкла, добавляла трішечки борошна і робила галушки - зелені, слизькі, їх не треба було жувати - самі лізли в рота, щоправда, цілком і виходили.

Ще до того як опухнути, батько зробив ступу і жорна. Сусіди приходили до нас молоти зерно, за це давали склянку борошна. Були у нас і "м'ясні" дні, коли батькові вдавалося спіймати горобця або їжака... Це і врятувало нас від смерті.

Дикою кішкою залазила я на дерева, де були пташині гнізда, збирала яйця, обмазувала в болоті і пекла на вогні. На полі інколи вдавалося знайти картоплину. Якось я пішла до діда Григорія, батькового батька. Він жив у лісі, біля річки. Думала може дідусь рибки спіймав... Приходжу, дивлюсь, а дід стоїть навколішки біля невеликої ями, дістає жаб і кладе у цеберку, щоб потім зварити.

Був у мене товариш Василько. Одного разу вирішила піти з ним луг за щавлем. Прийшла до хати, кликала-кликала, ніхто не озвався. А незабаром в хуторі всі узнали, що тітка Марина і дядько Роман з'їли свого Василька.

Батько був проти вступу до колгоспу, але коли померло двоє дітей, і залишилося ще троє, а сам він став пухнути з голоду, дав згоду. Мій старший брат Іван теж написав заяву. Мати пішла в ланку полоти цукрові буряки. Брала з собою старших синів, займала три рядки, ставала поміж дітей, полола свій рядок і допомагала хлопцям. В обід давали якусь баланду - їжу, що гарантувала життя. А коли на колгоспному полі налилося просо, за проханням матері, батька поставили сторожувати. Поле розкинулося неподалік нашої садиби. Та опухлий батько не міг пересуватися, тому ми клали його на воза і відвозили до проса. Змайстрували йому "трищетку", яку він крутив і щодуху кричав: "Кшшш! Кшшш!". Та частіше мені доводилося бігати уздовж поля і відганяти нахабних горобців. Щедре сонце, чисте повітря, материна увага і турбота допомогли батькові стати на ноги."

Таке страхіття вона пережила і вижила. З її розповідей я зрозуміла те, що взагалі сталінський режим в роки голодомору в Україні широко користувався послугами карних злочинців, убивць, всіляких шахраїв і пройдисвітів, що й становили основу буксирних бригад.

Таким чином, Кремлівська еліта свідомо хотіла поставити народ на коліна і для цього обрала найстрахітливіший спосіб - геноцид. Україна була приречена на вмирання...

Грицай Т.

<< НА ПЕРШУ