Борисенко Микола Євтухович

І.М. НАЛИВАЙКО
ОРГАНІЗАТОР ПРОМИСЛОВОГО ВИРОБНИЦТВА

Борисенко Микола Євтухович

Народився 1898 р. в с. Федорівці Карлівського району на Полтавщині в сім'ї селянина-бідняка. Організатор промислового виробництва. Розстріляний 20 листопада 1937 р. Реабілітований у 1955 р.

Після смерті Сталіна країна, зазнавши в роки культу особи великих і непоправних втрат, поступово почала звільнятися віл льодового панциру мовчання. Тисячам ні в чому не повинних громадян повертали добре ім'я. Серед них і нашому землякові Миколі Євтуховичу Борисенку.
Народився він в 1898 р. у с. Федорівні Карлівського району в родині хліборобів. Батько Євтух Герасимович мав мізерний шмат землі, конячину, а ще ростив восьмеро дітей: п'ятеро синів і трьох дочок. В сім'ї працювали всі. Найменший син Микола, коли трохи підріс, пішов у підпаски. З ранньої весни і аж до перших морозів доглядав сільську череду. А взимку ходив до церковно-приходської школи. Хоч нестатки й обсідали сім'ю, вирішили все ж віддати Миколу на навчання. Той виявив неабиякі здібності — грав на бандурі, мав хист до малювання і ліплення.
Закінчив сільську школу. Вчителі радили вступити до Миргородського художньо-керамічного училища, передвіщали, що з нього вийде непоганий художник. Вони навіть звернулися до земства, щоб воно виділило кошти на навчання. Довго чиновники не погоджувалися, та нарешті зважили на прохання школи.
І ось уже Микола у Миргороді. Навчався він добре. Збереглася до наших днів його дипломна робота — ваза з барельєфами героїв повістей Миколи Васильовича Гоголя. На цьому оригінальному творі стоїть рік «1914». Ймовірно, що саме тоді Микола Борисенко успішно закінчив учбовий заклад. Чи довелося йому працювати за фахом, важко сказати. Якщо й трудився де, то зовсім мало, бо почалася перша світова війна.
На перших порах переважна більшість молодих людей, особливо гімназистів, студентів, учнів реальних училищ, сприйняла війну піднесено-патріотично, рвалася на фронт, щоб захищати від ворогів російську землю, православну віру і царя-батюшку. Мабуть, ця ідея захопила і юного Миколу Борисенка. Бо невдовзі він стає курсантом школи прапорщиків.
Кривава бійня розросталася з кожним днем все сильніше. У цій смертельній круговерті опинився і прапорщик Борисенко. Тому Жовтневу революцію М.Є. Борисенко зустрів сповнений сподівань, захищав проголошені нею ідеї на фронтах громадянської війни.
Відгриміли бої братовбивчої війни. Мовчали фабричні і заводські гудки, поросли бур'янами поля, не працювали школи і лікарні.
М. Є. Борисенко з головою поринув у господарські справи. Працюючи в Полтавському губраднаргоспі, займався налагодженням роботи промислових підприємств. Вже у першій половині 1921 р. в місті стали до ладу цегельний, шкірзавод, закрійні та ливарні майстерні, олійний завод, млини і макаронна фабрика, завод «Мило», сірникова фабрика.
Незабаром М. Є. Борисенка, який добре зарекомендував себе на роботі в губраднаргоспі, призначають заступником народного комісара легкої промисловості УРСР. Разом з дружиною Галиною Литвин він переїздить до Харкова — на той час столиці України. На заступника наркома республіки лягло чимало господарських справ, які вимагали свого невідкладного вирішення. На Україні, зокрема, велося будівництво не одного десятка підприємств легкої промисловості, які треба було своєчасно забезпечувати будівельними матеріалами, необхідним обладнанням. Інколи цілими місяцями не доводилося бувати дома.
У 1926 р. М. Є. Борисенка призначають торгпредом у Чехословаччині. Там він пробув майже рік — організовував закупівлю за кордоном верстатів, блюмінгів, іншого обладнання для фабрик і заводів, які будувалися в країні. Це була складна і відповідальна робота, оскільки треба було не лише укласти вигідні контракти з іноземними фірмами, а й дбайливо використати державні кошти.
Після успішного виконання державного завдання Микола Євтухович повертається до Харкова. Працює на партійній та радянській роботі, а в роки першої п'ятирічки очолює республіканський трест будівельної індустрії. І знову гори справ, безперервні відрядження. Саме в цей період в республіці розгорнулося будівництво Дніпрогесу, Краматорського та Горлівського машинобудівних заводів, шахт Донбасу, сотень інших промислових об'єктів.
На початку 1933 р. Миколу Євтуховича Борисенка як здібного організатора будівельної індустрії переводять у Москву, призначають керуючим Всесоюзним трестом «Заводбуд», безпосередньо підпорядкованого Народному комісаріату важкої промисловості СРСР.
Микола Євтухович зарекомендував себе компетентним організатором і спеціалістом при будівництві таких гігантів індустрії, як «Уралмаш», Нижньотагільський вагонобудівний завод, Магнітогорський металургійний комбінат, ряду оборонних заводів. Дружина Ганна Михайлівна згодом згадувала, що в цей період чоловіка вона бачила лише на свята. І все ж, як не було сутужно з часом, як не був зайнятий, М. Є. Борисенко зумів в такі напружені роки закінчити Московську промислову академію. Знання йому були потрібні, як повітря.
За успішне виконання завдань уряду М. Є. Борисенка у 1936 р. нагородили орденом Леніна, преміювали легковим автомобілем. У сімейному альбомі випадково зберігся фотознімок, зроблений у Кремлі з нагоди вручення державних нагород. У центрі фотографії — Г. К. Орджонікідзе. Серед нагороджених — М. Є. Борисенко.
У вихідні і святкові дні в оселі Борисенків часто збиралися друзі, знайомі, співробітники наркомату. Микола Євтухович брав у руки бандуру і разом з Іваном Семеновичем Козловським, з яким подружили ще у Полтаві, співали українських пісень.
У середині тридцятих років обстановка в Москві, у країні в цілому стала тривожною, зловісною. Почалися арешти. Газети, радіо широко розповідали про викриття «ворогів народу», масові мітинги і збори, на яких таврували правотроцькістських агентів і шпигунів.
Лютий 1937-го. Трагічно обірвалося життя Серго Орджонікідзе. М. Є. Борисенко відразу відчув, що втратив чи не останню опору, що на нього накочується страшна чорна лава, від якої йому не врятуватися. Передчуття, на жаль, справдилося. Сталося це 23 липня 1937 р.
— П'ятдесят два роки минуло від тієї жахливої ночі, — розповідає син Микола Миколайович Борисенко, — а мене і сьогодні проймає жах. На світанку до квартири увірвалося кілька озброєних військових, почався обшук. Потім наказали батькові збиратися. Мама щось хотіла дати в дорогу, але їй не дозволили. Тато поцілував мене і маму і стиха сказав: «Не хвилюйтеся, це, мабуть, помилка. Я швидко повернуся». Та більше ми його ніколи не бачили. А через кілька днів забрали маму. Я навіть не бачив, як її арештовували. Гуляв з товаришами, а коли зайшов у наш двір, до мене підійшов двірник і, погладивши по голові, сказав: «Будеш тепер у мене жити». Та я таки піднявся на свій поверх: побачив, що двері нашої квартири опечатані. Недовго жив у двірника. Прийшли якісь люди, забрали і відвезли мене в один з спецбудинків, що знаходився десь під Москвою. Таких, як я, тут було багато. Як тільки завели в приміщення, на груди одягли табличку з номером, сфотографували і взяли відбитки пальців. Тоді я не розумів тієї принизливої процедури. Мені так було гірко на душі, що я кілька днів нічого не їв. Замість «Артека», куди мав путівку, потрапив у дитбудинок для дітей «ворогів народу».
Протягом тривалого часу Микола Миколайович не знав про долю своїх батьків. Лише наприкінці сорок п'ятого одержав лист від матері. Вона писала, що живе у селищі Кзил-Тау, що скоро закінчиться її строк, тільки не знає, чи добереться, бо осліпла і тяжко хвора. Цей гіркий лист і радував, і тривожив. Як тільки матір звільнили, Микола негайно приїхав у далекий Казахстан, щоб її забрати. Нарешті Ганна Михайлівна ступила на рідну полтавську землю.
У 1955 р. Микола Миколайович Борисенко звернувся з проханням у Військову Колегію Верховного Суду СРСР про перегляд справ його батьків. 26 травня того ж року він одержав офіційну відповідь, що Микола Євтухович і Ганна Михайлівна реабілітовані. Стало також відомо, що Миколу Євтуховича 26 листопада 1937 р. розстріляли як «ворога народу».
В статті використані матеріали сімейного архіву М. Є. Борисенка.

<< НАЗАД