В. М. РИЧКА

ДОСЛІДНИК СИВОЇ ДАВНИНИ

<< НАЗАД

Пархоменко Володимир Олександрович
Народився 1880 р. на Полтавщині в родині священика. Історик. Засуджений 28 січня 1930 р. до десяти років концтаборів. Помер в 1942 р. Реабілітований 1 червня І989 р.

Яскраву сторінку вітчизняної історіографії становить творча спадщина Володимира Олександровича Пархоменка (1880-1942 рр.). Сфера його наукових інтересів охоплювала широке коло проблем давньої історії України. Він створив чимало оригінальних наукових праць, присвячених, зокрема, питанням виникнення та початкових етапів розвитку Київської держави, утвердження християнства на Русі, взаємовідносинам останньої з кочівниками Північнопричорноморських степів тощо. Надзвичайно плідною була його діяльність і на ниві історичного краєзнавства.

Володимир Олександрович походив із родини провінційного полтавського священика. Очевидно завдяки сімейному вихованню у нього рано прокинувся інтерес до церковної історії. Так, свою першу працю краєзнавчого характеру він присвятив постаті Константинопольського патріарха Серафима, який останні роки свого життя провів на Полтавщині. На підставі архівних матеріалів вчений підготував і в 1910 році опублікував нарис історії Переяславсько-Бориспільської єпархії (1733- 1785 рр.)2. У цій праці він зумів відтворити широку панораму церковного і суспільно-політичного життя Лівобережної України XVIII ст.

Згодом В. О. Пархоменко звертається до витоків церковного життя на Україні. Його вабить проблема розповсюдження християнського віровчення у давньоруському суспільстві під час правління у Києві княгині Ольги та князя Ярополка З. Свої студії вчений узагальнив у виданій в 1913 р. у Полтаві книзі "Начало християнства на Руси". Вона привернула увагу науковців країни й принесла її актору широке визнання. Так, академік О. О. Шахматов у своєму листі до В. О. Пархоменко від 1 жовтня 1913 р. писав: "Прочитав Вашу книгу з великим інтересом... Не маю сумнівів в тому, що у Вас великий науковий талант"^. Від того часу між ними зав'язалось жваве листування. Свою думку щодо згаданої праці О. О. Шахматов оприлюднив і на сторінках популярного часопису - "Журналу Министерства Народного Просвещения" (1914, № 8. С. 333-354).

О. О. Шахматов постійно радив своєму молодому колезі "пошукати можливості для спокійної праці у якому-небудь науковому цєнтрі"5. Однак такої можливості не виявилося, і сповнений творчих сил і задумів вчений переїздить на Кавказ, де йому запропонували посаду викладача історії у Тифліському учительському інституті. Незважаючи на певну віддаленість від наукових центрів, Володимир Олександрович активно продовжує займатися дослідницькою роботою. Починаючи з 1913 р. він постійно друкується в такому авторитетному виданні тогочасної Російської Академії наук, як "Известия Отделения русского языка и словесности" (ИОРФС). Серед численних публікацій, вміщених на сторінках цього видання, найпомітнішими були такі його статті, як "Три центра древнейшей Руси", "К воиросу о хронологии й обстоятельствах жизни летописного Олега", "Русь в IX в." та ін. Водночас окремі праці вченого виходили у різноманітних місцевих виданнях.

З перемогою лютневої буржуазно-демократичної революції вчений переїздить на Україну. Тут з вересня 1917 по грудень 1918 р. він працює директором української гімназії в Каневі. Пізніше обирається приват-доцентом Київського університету по кафедрі російської історії. Наприкінці 1918 р., уникаючи кар'єри в різних урядових установах Директорії, Володимир Олександрович переїздить до Полтави, а звідти, разом з дружиною, до Криму. При підтримці О. І. Маркевича - голови місцевого історичного товариства В. О. Пархоменко обирається приват-доцентом Таврійського університету й виконує обов'язки діловода Кримського Міністерства народної освіти (в уряді Вітцевера-Никонова).

Довідавшись про створення Кубанського політехнічного інституту, В. О. Пархоменко їде на Кубань, де його було зараховано на кафедру російської історії цього учбового закладу. Весною 1921 р. йому запропонували посаду професора Археологічного інституту в Петрограді й співробітництво в новоутвореній Академії історії матеріальної культури. Однак на прохання дружини він вирушає до Києва, погоджується працювати науковим співробітником Всеукраїнської Академії наук і одночасно професором Інституту народної освіти.

Здавалось, що ось і настав омріяний спокій й час для нормальної творчої праці. Вчений з головою поринає у вир наукового життя, що поступово відроджувалось у Києві. Він читає лекції в Інституті, виступає з доповідями на засіданнях Візантілогічної комісії та в Історичній секції Михайла Грушевського. Під керівництвом академіка Ф. І. Шміта Володимир Олександрович плідно працює у складі Софійської комісії ВУАНу, завдання якої полягало у вивченні безцінної пам'ятки - Софійського собору. Помітною подією в науковому житті України стала публікація у 1924 р. монографії В. О. Пархоменка "У истоков русской государствен-ности (УПІ-ХІ в.в.)". Ця книга своєрідно підсумувала багаторічні дослідження автора проблеми формування Давньоруської держави з центром у Києві.

Відкидаючи провідну роль варягів у створенні підвалин Давньоруської держави, вчений, певною мірою, все ж недооцінював рівень соціально-політичної зрілості східного слов'янства, стверджуючи, що слов'яни нібито запозичили у хозар витоки своєї державності. Утворення Київської Русі він розглядав як наслідок боротьби південно-східних слов'ян з їх південно-західною групою. В результаті цієї боротьби, вважав В. О. Пархоменко, південно-східна група слов'ян вийшла із хозарського
>. Приазов'я, утвердилася у Середньому Подніпров'ї, закріпивши за цією областю назву Русь? Очевидно, далеко не всі положення і висновки цієї ж праці зберегли  актуальність до наших днів. Проте в цілому книга  витримала перевірку часом й зараз користується попитом серед науковців.

Свої студії початкової історії державності у східних слов'ян Володимир Олександрович продовжує і надалі. Так. у 1925 році Держвидав України видає його нову працю "Початок історично-державного життя на Україні". Як зазначається у авторській передмові, " ... тут подається не лише проста переробка поданого раніше матеріалу, а й чисто наукові доповнення... щоб справді відокремити з самого початку історію України від історичного життя решти східнього слов'янства". Племенами, що згадуються на сторінках давньоруських літописів, були древляни, уличі й тиверці. Сучасний стан розвитку науки дає, на наш погляд, підстави вважати, що первісними носіями протоукраїнського етносу були середньодніпррвські поляни, частково, уличі та сіверяни. Культурно- територіальні групи згаданих слов'янських племен були генетичне споріднені із старожитностями так званої пеньковської археологічної культури, яку більшість дослідників зараз ототожнює з антами стародавніх авторів. Як і в ряді своїх попередніх робіт, В. О. Пархоменко і в цій праці недооцінює рівень соціального та економічного розвитку давньоруського суспільства. Так, процеси його феодалізації він відносив до ХП-ХІІІ ст., помилково вважаючи, що "ця феодалізація виникла на грунті зменшення торговельних інтересів і занепаду торговельних шляхів та була наслідком непевності і неорганічності державної організації на Україні, що не зуміла об'єднати в єдине ціле різні елементи населення і утворити справжню, об'єднуючу на великі простори східноєвропейської низини, адміністрацію і відповідних їй князів-державців"9. З точки зору сучасної науки феодальні відносини у давньоруському суспільстві утверджуються у ІХ-Х ст., а наступні століття в її історії були часом розвинутого етапу феодальної формації з притаманною для нього формою політичної надбудови.

Як бачимо, перша половина 20-х рр. була для професора В. О. Пархоменка у науковому відношенні дуже продуктивною. Та наприкінці 1924 р., відчуваючи певні матеріальні труднощі, він взяв в Академії відпустку і на рік переїхав до Полтави на роботу в Інститут народної освіти. Тут, у березні 1925 р. він несподівано довідався, що на його посаду в Академії зарахована Н. Д. Полонська-Василенко. Володимир Олександрович спробував порозумітися з С. Єфремовим і А. Кримським, від яких залежало його повернення на роботу до Києва, однак він наштовхнувся на стіну глухої байдужості. Відтак Володимир Олександрович переїздить до Дніпропетровська на роботу в Інститут народної освіти.

Крім педагогічної діяльності, тут вчений займається новою для нього темою - дослідженням проблеми взаємовідносин Русі з кочівниками. В різних часописах з'являються його статті, присвячені історії стародавніх мешканців українського степу. Важливим вкладом В. О. Пархоменка у дослідження цієї проблематики було те, що проблему взаємовідносин Київської Русі з кочівниками він розглядав не тільки і не стільки через призму безперервних війн. Найбільш рельєфно він сформулював своє бачення цих взаємин у підготовленій 1929 року для збірника "Полуднева Україна" статті "Степовики нашого півдня Х-ХІІІ ст.: "Взагалі наш степ за Х-ХІІ  століття не був лише ворогом старої Русі - України, "нещастям" нашої історії, не був лише руйнівним, він мусив дещо дати і позитивного в загальну скарбницю історії України, як передатчик, до певної міри, економічних та культурних впливів Кавказу та Сходу цього часу, бо через степ не можна ж було від моря до Києва чи перескочити, чи перелетіти. Повного відриву степу від життя України цього часу не було і не могло бути і в X- XIII ст."  Вчений готує до друку монографію "Русь і степ", рукопис якої, на жаль, не зберігся до наших днів.

В цей період В. О. Пархоменко бере активну участь у роботі краєзнавчого за своїм характером Дніпропетровського наукового товариства при ВУАН, почесним головою якого був академік Д. І. Яворницький, а в 1927 році очолював це товариство. Водночас з березня 1926 року

В. О. Пархоменко керує семінаром з історії України, організованим ним в Інституті народної освіти. На семінарі розглядались проблеми походження українського козацтва, діяльність Б. Хмельницького, І. Мазепи, колонізації Степової України, а також висвітлювались питання місцевої історії.

Мирний і відносно спокійний темп життя вченого зовсім несподівано для нього перервався. 30 вересня 1929 р. В. О. Пархоменка було заарештовано по звинуваченню у приналежності до так званої "Спілки визволення України". На допиті, що розпочався того ж дня, вчений категорично заперечував свою участь у політичних організаціях і заявив, що навіть не чув про існування таких організацій у Києві й Львові. "Не вважаю себе винним ні в якій антиурядовій політичній діяльності" 12. Від нього вимагали свідчень на С. Єфремова, якому за сценарієм органів ОДПУ відводилась роль одного з найголовніших керівників "націоналістичного підпілля". Проте треба віддати належне В. О. Пархоменку, який відверто заявив, що не вважає останнього активним антирадянським діячем.

Тим часом 12 жовтня 1929 р. Дніпропетровським відділенням ДПУ були підготовлені документи, які на основі матеріалів попереднього слідства доводили, що "... гр. Пархоменко перебував в антирадянській організації, яка ставила собі за мету послаблення радянської держави і збройну боротьбу з нею. Прилучившись до цієї організації, гр. Пархоменко згуртував навколо себе викладачів і студентів вузів, виховуючи їх в шовіністичному дусі боротьби з радянською владою... Встановлював зв'язки з українськими емігрантськими колами, підтримуючи їхні заходи, спрямовані на боротьбу проти Української радянської соціалістичної республіки" 13. Звісно, не доводиться навіть говорити про абсурдність цих звинувачень. Так, "зв'язки з українськими емігрантськими колами" виявлялись у тому, що Володимир Олександрович написав до Праги листа колишньому міністру гетьманського уряду, відомому історику Дмитру Дорошенку з проханням надіслати на Україну його монографію "Українська історіографія".

У листопаді 1929 р. слідство розгорталось в іншому напрямку. Тепер В. О. Пархоменка звинувачували у приналежності до автокефального братства. Викладаючи церковну історію у богословській школі Києва у 1922 р., він нібито навіював своїм вихованцям ідеї автокефальності церкви на Україні. Однак від звинувачення у симпатіях вченого до автокефальної церкви довелося відмовитися, оскільки з'являється "зізнання" С. Єфремова, який показав, що професор В. О. Пархоменко з 1927 р. брав діяльну участь в організації "Спілки визволення України" і був головою її Дніпропетровської філії.

Незважаючи на різке погіршення стану здоров'я вченого, він рішуче відхиляє пропозицію слідчого, який запропонував йому каяттям полегшити свою долю. Володимир Олександрович звертається з листом до Дніпропетровського прокурора з проханням призначити лікарську комісію, яка б засвідчила стан його здоров'я, і прискорити слідство у висунутих проти нього звинуваченнях. Та слідчий Антонюк продовжує вперто домагатись "зізнань". Головним аргументом він виставляє свідчення С. Єфремова, який стверджував: "Центр інтелігентської групи СВУ в Дніпропетровському складався з мене, В. О. Пархоменка і Л.Є. Біднової й існував до останнього часу"'4. Під час чергового допиту В. О. Пархоменко відкидає ці звинувачення і у відчаї письмово звертається до голови ДПУ УРСР з проханням призначити іншого слідчого у його справі. Водночас 2 січня 1930 р. він пише листа С. Єфремову. У ньому є такі рядки: "Прохаю Вас, як чесну і порядну людину, яким я Вас знав весь час... написати мені, коли саме ми з Вами розмовляли про СВУ, з приводу чого Ви мене рахували членом СВУ й чому Ви вважаєте мене за активного діяча цієї організації?". Та зламаний фізично і морально, С. Єфремов вже був іншою людиною. Він власноручно написав своєму колезі таку відповідь:"... Нагадую Вам, що в кінці 1927 р., незадовго до обрання Вас головою Наукового товариства, я говорив з Вами в ЛІНО, про програму цієї організації і мав Вашу згоду на вступ до неї". Цим було поставлено останню крапку у справі В. О. Пархоменка.

8 січня 1931 р. йому було пред'явлено "звинувачувальний висновок", в якому доводилась його приналежність до підпільної контрреволюційної організації, що ставила собі за мету збройне повстання і відновлення буржуазного ладу на Україні. 28 січня 1930 р. "тройка" при Колегії ДПУ УСРР визнала В. О. Пархоменка винним і засудила його до десяти років концтаборів. Хтозна, чи дожив би до кінця терміну ув'язнення літній професор з підірваним здоров'ям, якби не постійні клопоти його сестри Ольги. Своїм вправним вчительським почерком вона писала численні листи на адресу різних високих інстанцій з одним проханням - звільнити брата. І сталося диво. Постановою виїзної трійки ОДПУ Ленінградського Військового округу від 6.11.1933 р. Пархоменка В. О. як інваліда було достроково звільнено з ув'язнення! Він їде на лікування в Сочі, а потім переїздить до Ленінграда, де йому навіть вдалося влаштуватися на роботу в Академію наук.

Та сили вченого вже вичерпалися. Наприкінці 30-х рр. він опублікував всього кілька статей та рецензій у центральних наукових часописах України. Його заповітною мрією було опублікувати завершену незадовго до арешту книгу "Русь і степ". Однак, незважаючи на всі клопотання перед органами НКВС, рукопис, вилучений під час арешту, так і не вдалося повернути...

Останнім випробуванням для В. О. Пархоменка стала війна. У блокадному Ленінграді життя поступово залишає його і 1942 рік став останнім в біографії вченого.

Світле ім'я В. О. Пархоменка було офіційно реабілітовано тільки 17 червня 1989 р. Проте гадаємо, що найкращим вшануванням пам'яті відомого українського історика стало б перевидання його праць. Чимало з них автор не зміг опублікувати за життя, а ті, що опубліковані, давно вже стали бібліографічною рідкістю. Варто подбати й про встановлення меморіальних знаків у Смілі, де він народився, а також у Полтаві та Дніпропетровську, де тривалий час працював.

1.Пархоменко В. А. Патриарх Константинопольский Серафим П.,
умерший й погребенний в Лубенском Спаса- Преображенком монастьіре.
- Полтава, 1908. -8с.
2. Пархоменко 'В. Очерк истории Переяславско-Бориспольской епархии
(1733-/785 гг.). В связи с общин ходом малороссийской жизни того
времени: Опит церковно-политического исследования. - Полтава, 1908.
- 98'с.
3. Див.: Пархоменко В.А. Древнерусская княгиня святая равноапостоль-
ная Ольга. - К., 1911. - 26 с. Его же: Христанство в Киевской Руси при
Ярополке, брате Владимира Святого. - Харьков, 1913.
4. Відділ рукописів ЦНБ їм. Вернадського АН України. - Ф. X,
спр. 17901. - Арк. 6.
5. Там же. - Арк. 7.
6. Пархоменко В. А. У истоков русской государственности (У1ІІ-ІХ вв.)
- А., 1924. - С. 40.
7. Там же. С. 57.
8. Пархоменко В. Початок історично- державного життя на Україні. К.,
1925. - С. 3.
9. Там же. - С. 28.
10. Див. напр.: Пархоменко В. О. Про культуру тюрків нашого степу
ІХ-ХІІІ ст. // Східний Світ. - 1928. - № 3/4. - С. 307-309,
Пархомен
ко В. О. Русь, степ та варяги // Наукові записки Дніпропетровського
наукового товариства. - 7929. - Т. 1.
11. Відділ рукописів ЦНБ ім. Вернадського АН України. - Ф. X, спр. 17907.
- Арк. 8-9.
12. Архів УСНБ України по Дніпропетровській області. - Спр. П-22306.
- Арк. 26.
13. Там же. - Арк. 31.
14. Там же. - Арк. 213.
15. Там же. - Арк. 237.
16. Там же. - Арк. 238.
17. Там же. - Арк. 240.


<< НАЗАД