О. П. ЮРЕНКО
«ВІН ЗАЛИШИВСЯ ПЕРЕКОНАНИМ
КОМУНІСТОМ...»
 

<< НАЗАД

Хвиля (Олінтер) Андрій Ананійович

Народився 19(31) серпня 1898 р. у с. Рингач сучасного Новоселицького району Чернівецької області в родині селянина-бідняка. Партійний та державний діяч. Розстріляний 8 лютого 1938 р. Реабілітований у вересні 1956 р.

Походив Андрій Ананійович Олінтер (Хвиля — псевдонім, узятий в 1917 р.) з колишньої Бесарабії. Народився він 19 (31 за новим стилем) серпня 1898 р- у с. Рингач нинішнього Новоселицького району Чернівецької області в бідній селянській родині. Пізніше, згадуючи своє дитинство, він писав: «Був удома в Хотинському повіті, займався с.-х. (сільським господарством — авт.) і вчився спочатку у сільській школі, а потім у вищій початковій... — в більшості на зароблені мною гроші»!.
Закінчивши Хотинську вищу початкову школу в 1915 р., Андрій Хвиля вступив до Полтавського землемірного училища. Навчаючись тут, він став членом соціалістичної Юнацької спілки — нелегальної організації учнівської молоді Лівобережжя, а в 1917 р. примкнув до Української партії соціалістів- революціонерів — УПСР2 — найбільш масової на той час на Україні.
Навряд чи можна погодитися з дослідником життя та діяльності А. А. Хвилі В. П. Замковим, який відзначає: «...Дев'ятнадцятирічний юнак,  не зумів правильно зорієнтуватися, восени 1917 р. вступає до Української партії соціалістів-революціонерів»3.
Це було скоріше викликано об'єктивними обставинами і процесами, ніж просто юнацькою політичною незрілістю А. Олінтера-Хвилі.
Тим більше, що в партії українських есерів незабаром після її утворення (квітень 1917 р.) виділилось ліве радикально-революційне крило з числа членів лівобережних організацій — так звані «лівобережні». Андрій Хвиля був саме серед них. Про свою участь у революційних подіях 1917р. він писав: «Брав активну участь у організації Полтавської Ради, в жовтні 1917 р. вступив в загони червоної гвардії і брав участь в боротьбі з білогвардійцями»4.
Проте досить важко уявити собі непростий спектр політичних переконань, духовний світ Андрія Хвилі тієї пори лише за скупими рядками автобіографії.
Більш повне враження про них дає його рання публіцистика, поки що мало відома дослідникам.
З молодим запалом і відкритою душею вітав дев'ятнадцятирічний юнак революцію, цей глибинний процес, який, на його думку, не можна було ні штучно гальмувати, ні прискорювати. «Революція йшла гігантськими кроками вперед, — писав він у публіцистичній статті «До роботи».— Ті діячі, які були в верхах популярними проводирями лершого революційного руху, думали, що революція закінчиться буржуазною формою. Життя сказало інакше. Сталась друга революція. Безумовно, річ йде не про окремі персони, бо хто був соціалістом справжнім, той не змінить своєї лінії поводження».
Андрій Хвиля, замислюючись над питанням про роль і місце молоді в бурхливих подіях політичного життя, був переконаний в тому, що для неї може бути лише одна дорога — революційна боротьба. Та «...с талась,— продовжував він у статті «До роботи»,— трагедія. Збентежений обиватель перетяг до себе майже всю молодь. Стає боляче, хочеться усе перевернути, щоб усі молоді сили почали самі думати і хай зроблять собі запитання: чи будемо ми за народ, чи проти?
Ідіть в народ, учіть, будуйте нове життя. Дивіться сміливо вперед. До праці! Бо на вас молодих дивиться народна товща»5.
Закличний тон, авангардистська позиція автора характерні і для памфлету «Не спіть!». У ньому А. А. Хвиля піддає гострій критиці Українську Центральну Раду, вважаючи, що вона звідусіль притягує до себе контрреволюцію: «І все посипало сюди на Вкраїну до Центральної Ради, що проводила свою політику не в інтересах трудового народу/Коли й доля... Центральної Ради була вирішена —вона зробила останній вигук — хай живе Самостійна Україна! Не звертаючи уваги, що під цей лозунг примазались генерали Щербачови і поміщики Ревуцькі, вона зробила це й полинула на Брест запродувати свій народ».
Характерно, що на той час Андрій Хвиля ще не розуміє суттєвої різниці між більшовиками, вигнати яких з України нахваляється Центральна Рада, і іншими соціалістичними партіями, «які стоять на чолі революції. На одному дротові рішають і більшовика, і соціаліста- революціонера»6,— писав він.
Слід зазначити, що у публіцистиці А. Хвилі цього періоду, як і в його світогляді, прорізається сильний інтернаціоналістичний струмінь. Водночас він таврує ганьбою шовіністичні настрої великоросійських поміщиків і буржуазії, гнівно кидаючи їм: «Ви гадали, що революція піде шляхом націоналізму, ви надіялись, що Мілюков здобуде вам Дарданелли і під ярмо російського капіталізму підійдуть нові народи.
Може, Галіцію, Арменію, Буковину і другі країни удасться злучити з «Великой неразделимой Россией».
На думку ж автора, майбутнє не за імперією. Імперська політика приносить трудящим лише горе. Тому він щиро сподівається, що «Росія, за якою плачуть патріоти, вмерла і не встане більше. Вона вмерла разом із Жовтневою революцією. Всі народи будуть вільні й карта єдиної Росії покриється маленькими республіками без «сцешциків».
Сприйняття революції з її жорстокою боротьбою, жертвами і випробовуваннями як могутнього катарсису домінувало в душі юнака, грало на її тонких і чутливих струнах, кликало його до творчості, виливаючись не лише в гострі публіцистичні виступи, а й поетичні рядки:
Стогнуть вітри,
Вміють вітри —
'Хмари наганяють. Небо вкрито...
Сонце вбито...
Звірі вибігають.
Стає темно,
Стає сумно...
Думи скрізь блукають,
Вишукують,
Випитують,
Аж в хмари злітають!
Вітри, згиньте!
Вітри, згиньте!
Хай сонце засяє!
Нехай хмари розлетяться.
Звірі розбіжаться.
Стане світло!
Стане легко!
Недоля заграє.
Характерно, що особиста позиція Андрія Хвилі співпадала з тією, якої притримувались його товариші по партії — полтавські «лівобережці»: «Ми, ліві українські соціалісти- революціонери, весь час боролись за признання влади Рад Робітничих, Вояцьких та Селянських Депутатів і тепер, визнаючи принципово владу Рад і добившись цього фактично, мусимо стоять на тому, аби Рада дійсно виявила народну волю і боролась за народні потреби»9.
Ось чому з початком австро-німецької окупації України А. А. Хвиля — «в підпіллі за дорученням ЦК «лівобережників», де проводив роботу спочатку проти Центральної Ради, потім проти гетьмана» Ю.
Дослідник політичної еволюції та практичної діяльності партії боротьбистів І. Майстренко відзначив, що «...боротьбисти (так стали зватися члени реорганізованої у травні 1918 р. УПСР — авт.) ні на один момент не сумнівались, що гетьманський режим тимчасовий, що внаслідок війни революція буде поширюватись не тільки на Україну, але й цілу Європу. Звідси їхнє негативне ставлення до легальної боротьби з гетьманщиною до п демократизації й українізації. Звідси ж — спрямування всіх зусиль на підготовку збройного повстання»
За дорученням Центрального Комітету як губполітемісар УПСР (боротьбистів) 12 (керівник губернської парторганізації — авт.) А. Хвиля з травня 1918р. протягом кількох місяців веде підпільну роботу на Волині. Восени 1918 р. він — у Полтавському підпіллі, де з губернським повстанським комітетом бере участь у підготовці повстання проти гетьманського режиму. Повстанський комітет був міжпартійним. Крім боротьбистів, які відігравали в ньому головну роль, туди входили також представники більшовиків і лівих есерів ІЗ.
Повстання почалося на світанку 25 листопада 1918 р. і, незважаючи на невеликі сили, які мав у своєму розпорядженні повстанський комітет завершилось успішно. У зведенні, що надійшло до Курська в штаб новоствореного фронту, яким командував В. О. Антонов- Овсієнко, говорилося: «Полтава була взята 27 листопада повстанцями, близько 500 чоловік, із них 150 було озброєних, решта — ні. Після того, як селяни дізнались, то місто взяте повстанцями, з усіх кінців рушили робітники і селяни, так, що їх за два дні побувало в місті близько 20000. Взято-всього до 10 000 гвинтівок і трьох вагонів з патронами. Керував повстанням Революційний штаб і Революційний комітет, який після взяття міста оголосив себе владою і протримавсд,два дні. Була оголошена Радянська Соціалістична Республіка. Черед дна дні наблизився загін Балбачана (колишній гетьманський полковник, що оголосив себе прибічником Петлюри і отаманом в українських військах Лівобережної України — авт.), яким були призначені комендант і комісари. Ревком заявив, що влади Балбачана не допустить, тоді балбачанівці увійшли в змову з німцями.
Революційний штаб і Революційний комітет були заарештовані»^. Серед схоплених петлюрівцями і кинутих до в'язниці керівників повстання були В. Блакитний, В. Лазорський, А. Хвиля. І все ж через декілька днів завдяки зусиллям товаришів їх було звільнено. Та «того ж самого дня, як були випущені останні товариші,— згадував В. Лазорський,— їх почали знову шукати, щоб заарештувати, але вчасно попереджені товариші встигли заховатися» 15.
Зазнаючи у Полтаві переслідувань з боку Директорії, А. А. Хвиля не полишає публіцистичної діяльності, друкує свої твори на сторінках офіційної газети «Полтавська громада». Так, з першої сторінки її номера за 4 грудня 1918 р. промовляє уже знайомий заклик «До праці!» •— заголовок статті, підписаної криптонімом А. X. Але авторство Андрія Хвилі не викликає сумнівів. Він звертається до всіх партій, що користуються впливом серед робітників і селян України, «збалакатись і спільними силами встати на ворога». А ворог цей — «Денікін, Коаснов, Скоропадський», які з «санкції Антанти роблять свою справу».
Після відновлення Радянської влади на початку 1919 р. А. А. Хвиля працює на Чернігівщині. Він обирається до складу губревкому, а згодом
— і губвиконкому, виконує обов'язки завідуючого губернським відділом
соціального забезпечення і одночасно — голови губпарткому партії
боротьбистів.
У червні 1919 р. Андрій Хвиля полишає її і переходить до РКП(б) — КП(б)У18, за розпорядженням якої направляється працювати на Волинь. Тут на 1-му губернському з'їзді Рад його обирають членом губвиконкому, а дещо пізніше — і до складу губернської Ради оборони^. Але при виборах членів губпарткому кандидатуру А. Хвилі було забалотовано (З — «за», 19 — «проти») 20, що, очевидно, пояснюється недовір'ям до нього як недавнього українського есера- боротьбиста.
Коли ж під натиском денікінських і петлюрівських військ розпочалась евакуація, Андрій Хвиля їде до Брянська у розпорядження ЦК КП(б)У21.
Але як здібний організатор, що добре знав місцеві умови, він був конче потрібний для нелегальної роботи на Україні. Адже більшовикам були необхідні саме українські кадри для організації підпілля. Як повідомляє після поїздки на Поділля Зафронтовому бюро ЦК КП(б)У —органу, який керував підпільною роботою більшовицьких організацій на Україні, його емісар П. Попов, там «ідея Радянської влади дуже популярна в масах.
Але вони бояться приходу «московського війська», яке уявляється їм, як нашестя іноземців»". Між тим, як відзначав далі Попов, про існування у Вінниці підпільного партійного центру Поділля не було точно відомо навіть більшовикам, законспірованим у сусідньому Кам'янці23. Ось чому Зафронтбюро і вирішило направити А. Хвилю для зміцнення вінницького підпілля.
Прибувши до Вінниці, він очолив підпільний губревком і губпартком24. Справи у підпільників, незважаючи на всі труднощі (відсутність необхідних коштів, добре обладнаної друкарні та ін.), пішли значно краще25.
Сам А. А. Хвиля так писав про свою підпільну роботу на Поділлі в 1919—1929 рр. «В 1919 р. в підпіллі у Вінниці взяв участь в організації бойового загону та його операцій проти денікінщини і петлюрівщини. Уклав з галицькою армією (що підлягала Петлюрі — авт.) у Вінниці перемир'я 1920 року, на основі якого вона з усім майном перейшла на сторону радянську. Захопив повсталими галицькими частинами район — Вінниця, Літин, Жмеринка — Вапнярка»26.
Після відновлення Радянської влади у Вінниці в січні 1929 р. А. А. Хвиля згідно постанови Всеукраїнського революційного комітету — вищого органу влади на Україні в грудні 1919 — лютому 1920 рр., призначається членом Подільського губревкому27, в якому обіймає посаду завідуючого відділом соціального забезпечення28. Водночас активно пропагує ідеї Жовтня, виступаючи перед різними аудиторіями та в пресі. «Хай ті, що гадають й зараз задушити революцію на Україні і в Росії, глянуть в минуле і зацікавляться тим, що сталось з Колчаком, Юденичем і К°. Наша зброя — правда і наша сила — працюючі»29(— говорилось в одній із його статей цього періоду.
Дещо пізніше, того ж таки 1920 р. А. А. Хвиля — секретар Волинського губкому КП(б)УЗО. у цей час з'являється його брошура «Пора прокинутись!», де він застерігає селян від підступності куркуля, який «перемінив зовні шкуру, зробився тихеньким, стиха рве греблю» і закликає бідноту організуватись у комнезамиЗІ.
У 1921— 1922 рр. А. А. Хвиля працює на посаді голови Сумського окружного виконкому32. Разом з виконанням службових обов'язків багато працює над собою. Та все ж брак освіти давався йому взнаки. Тому в 1922—1924 рр. він навчається в Харківському сільськогосподарському інституті та Вищих повторних курсах при ЦК КП(б)УЗЗ. під час навчання, як і раніше, добре орієнтується в політичній кон'юнктурі. Як згадував його сучасник І. Майстренко: «В 1923 р. актуалізується проблема Бесарабії. На мітингу бесарабців у Харкові Хвиля виголошує запальну промову проти румунського окупанта і відразу включається в активну політику»34.
Весною 1924 р. ЦК КП(б)У відряджає А. А. Хвилю до Одеси завідуючим агітпропвідділом Одеського губкому партії35.
Повернувшись до Харкова у 1925 р., Хвиля працює в Центральному Комітеті КП(б)У, спочатку заступником завідуючого агітпропвідділом (1925—1926), а потім — зав. відділом преси (1926—1928), завідуючим  культпропвідділом та агітпроппресвідділом (1928—1933). В 1927-1937 рр.
він входить до складу ЦК і Оргбюро ЦК КП(б)У, обирається до Всеукраїнського ЦВК.
З 1933 р. по 1936 р. А. А. Хвиля виконує обов'язки першого заступника наркома освіти УСРР, в 1936— 1937 рр. — начальника управління у справах мистецтва при Раднаркомі УСРР36.
Заради справедливості слід відзначити, що -К^К. Хвиля був не лише одним із фундаторів нової соціалістичної культури, а і посідав не менш значне місце у створенні «держави-казарми», того нелюдського репресивного механізму, активним ідеологічним рупором, а часто і привідним пасом якого він був, ставши потім і сам його жертвою. Цей аспект діяльності А. Хвилі стає помітним ще у другій половині 20-х років. Будучи своєю людиною (як колишній боротьбист) у домі О. Я. Шумського — наркома освіти, одного з творців українізації, А. А. Хвиля незабаром відіграє не останню роль в інтригах і боротьбі проти нього, що велась Л. КагановИчем37, активно включається в гучну кампанію боротьби з «шумськизмом» та «хвильовизмом» (з поглядами письменника М. Хвильового). В 1929 р. в статті «їхнє обличчя», вміщеній в журналі «Більшовик України», Хвиля спрямовує вогонь критики на Шумського та його однодумців з керівництва Компартії Західної України, жонглюючи жупелом націонал-ухильництва, але ще називаючи при цьому Шумського товаришем. А 1934-го р. в іншому своєму програмно-публіцистичному виступі вже вказує на його близькість до «українських фашистів».
Очевидно, беззастережно зрікшись свого власного минулого, він робить гнівний закид на адресу О. Я. Шумського, який заявив: «Ні від чого з свого минулого не відмовлюся, бо вважаю, що боровся так, як належало більшовикові-ленінцеві в умовах української дійсності, хоча тоді ще не був у партії Леніна. Я його (минулого) не зрікаюся і, навпаки, пишаюся своїм минулим». Хвиля ж з цього приводу зазначає: «Як бачимо, Шумський пишається тим, що він належав до партії есерів, а потім боротьбистів». А далі: «Розбиті в відвертих боях українські націоналісти зовнішньо перефарбувались, а всередині залишилися тими ж націоналістами. Українські фашисти — Єфремов, Донцов, Шаповал, Коновалець, Девицький, митрополит Шептицький... бачили в Шумському, Хвильовому своїх шпигунів-союзників, своїх найкращих снайперів у комуністичному таборі, що мали зривати нашу партії зсередини».
Дісталося від нього і розстріляним денікінцями ще в 1919 р. Г. Михайличенку та В. Чумаку, померлому В.Еллану- Блакитному. «Ні Михайличенко, ні Чумак, ні Еллан, перебуваючи в партії боротьбистів, не можуть назватись в той же час пролетарськими письменниками, бо стояли вони на позиціях, ворожих пролетаріатові,— виносить він свій вердикт.
3 прокурорською твердістю, крокуючи по тілах своїх теперішніх ворогів, що колись були його товаришами, а деякі з них (як Шумський) чимало зробили і для його кар'єри, Андрій Ананійович, звісно ж, не знав, що не за горами вже той час, коли в передовій статті «Нещадно викорчовувати буржуазних націоналістів — агентів фашизму» — такій співзвучній по назві і по змістові його філіппікам і надрукованій в тому ж таки «Більшовику України», з'являться такі рядки: «... Не дивно, що фашисти швидко знайшли і швидко домовилися з верхівкою колишніх
боротьбистів у всіх питаннях внутрішньої і зовнішньої «політики». В усьому цьому нема нічого дивного. Ворог розгледів ворога. В Берліні і Варшаві з «задоволенням», як говориться дипломатичною мовою, прийняли пропозицію Любченка—Хвилі про те, що їм — німцям і полякам за інтервенціоністську допомогу «відступається» Україна майже цілком»41.
А. А. Хвиля належав до числа тих, хто якнайактивніше цькував М. О. Скрипника. В тон звинуваченням, висунутим на адресу останнього П. П. Постишевим, Андрій Ананійович писав: «Осередком «націоналістичних/ перекручень на культурному шкільному фронті був Наркомос України на чолі з М. Скрипником». Хоча ще донедавна сам підтримував Миколу Олексійовича в багатьох його починаннях, критикував «РУСОТЯІІСТВОИ42, тепер звинувачує останнього в примусовій українізації нацменшостей, оперує всілякими доказами, аби довести, що Наркомос на чолі з М. Скрипником дотримувався «антиленінської націоналістичної лінії в національному питанні».
В кампанії проти Скрипника, а разом з тим і проти політики українізації Хвиля виявив неабияку проникливість і витонченість. Ілюструючи «ухильницьку» діяльність М. Скрипника, він вдається до такого аргументу: «Влітку 1931 р. Скрипник на нараді викладачів національного питання виступив з промовою, в якій заявив, що «Запорізька Січ була організацією збройних сил українського народу».
Отже, по суті між ним і Грушевським... не було ніякої різниці. Це говорить за те, що за Скрипником — Червона армія в Запорізькій Січі мала свого найкращого попередника і за цим зразком організовує свою роботу. Скрипник дав можливість таким своїм твердженням ще більше поширити ту ширму, за яку ховалася вся націоналістична зграя»44.
Без найменшого докору совісті кидає А. А. Хвиля ще одне звинувачення вже покійному Скрипникові, маючи на увазі його самогубство: «Нарешті він зробив постріл проти партії». Це ж саме він заявив і про М. Хвильового". «Виступи А. Хвилі і О. Шліхтера на листопадовому (1933 р.) об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У... відзначалися найбільшим екстремізмом щодо Скрипника»,— зазначав біограф Андрія Ананійовича В. П. Замковий46.
Зате не жалів Хвиля епітетів, вихваляючи Сталіна, Постишева, Кага-новича. Так, у 1934 р., коли народ України ще не встиг ожити від страшного голодомору 1932—33 рр., він висловлюється про одного з його головних винуватців: «І ось зараз під зміцненим керівництвом ЦК КП(б)У після приїзду Павла Петровича Постишева — Радянська Україна досягла нечуваних успіхів на фронтах соціалістичного будівництва»47.
До того ж і сам А. А. Хвиля зіграв не останню скрипку у цій нечуваній трагедії. Взимку 1932—1933 рр. він як уповноважений ЦК КП(б)У з питань хлібозаготівель перебував на Одещині. А 10 січня 1933 р., доповідаючи Центральному Комітету про проведену роботу, вказував на сотні репресованих селян, а іноді й цілі села, сотні центнерів відібраного «утаєного» хліба. І водночас нарікав, що репресії не дають бажаних наслідків, мало допомагають хлібозаготівлі48.
Рельєфніше уявити постать Андрія Хвилі на тлі його складної епохи допомагають характеристики, які дали йому сучасники. У 1926 р. в
полемічному запалі Микола Хвильовий писав: «...Дозвольте одрекомендувати і цього наполеоне. Колись Троцький приблизно так говорив про Вардіна: «У него тьма претензий, но знаний убийсгвенно мало». Те ж саме й з Хвилею: гонору — Чорне море, наче шаровари Гаркун-Задунай-ського, а ерудиції — як кіт наплакав: на жаль, набралось тільки на одну компілятивну брошурку, та й то для дітей середнього віку. А втім, це — загостра характеристика; результат нашої роздратованості», — пом'якшував тон Хвильовий, відзначаючи однак невміння Хвилі полемізувати. А далі закликав свого опонента: «... Покиньте, Хвиля», «любити» сахарином своїх уст «робітничо-селянську Україну»... Нікому від вашої любові не холодно й не душно. Ви зумійте взяти на облік співвідношення всіх реальних сил і зробити правильним прогноз на майбутнє»49.
Цікаво характеризує Андрія Хвилю та його діяльність Іван Майсгренко, відзначаючи: «Він перший виступає з рядом статей, де висуває тезу «братерського зближення української й російської мов», тобто вимагає реформ української літературної мови в дусі впровадження в неї русизмів... Ідея, яку вигадав не Хвиля, а яка була продиктована з Москви...
Хвиля був представником того типу радянської людини, що її можна назвати більшовицьким кар'єристом. Найяскравішим представником цієї категорії людей є Лазар Каганович... Хвиля по-дитячому копіював Кагановича в своїх інтригах проти Шумського, в своїй боротьбі проти Хвильового. Всюди він намагався здобути собі славу й зробити кар'єру на нещасті інших людей. Його не любили й боялись з ним зближуватись усі партійні кадри КП(б)У. Особливо його не любили колишні боротьбисти. Серед них ходили чутки, що під час першої світової війни Хвиля був провокатором, що видав царській поліції в Полтаві членів «Юнацької Спілки».
Незважаючи на те, що Хвиля вів боротьбу з українським комунізмом, виконуючи доручення щодо «братерського зближення» української і російської мов і культур, проте багато сил доклав він для забезпечення розвитку української культури, бодай на звуженій «братерським зближенням» основі. Він залишився переконаним комуністом і вірив, що комунізм органічно не спроможний задушити українське національне відродження».
Але як би не старався А. А. Хвиля, причому не лише задля кар'єри, а і в силу особистих переконань, роблячи все зазначене вище, він був занадто великою фігурою, щоб благополучно провіятись через сито сталінських репресій. Восени 1936 р. «справа» на нього була вже готова. У листопаді 1936 р. під час VIII Надзвичайного з'їзду Рад СРСР його допитували Єжов та Каганович. Лише втручання голови Раднаркому України П. П.Любченка, що особисто їздив до Сталіна і відстояв Хвилю, тоді врятувало його. Згодом О. Косіор відзначав: «Любченко тоді врятував Хвилю своїм заступництвом і самого себе підставив»51.
Та заступництво Любченка допомогло А. Хвилі ненадовго. 13 серпня 1937 р. він знову був заарештований і мав стати однією з ключових фігур сфабрикованої справи про «буржуазно-націоналістичну організацію колишніх боротьбистів». Слідом за Хвилею були піддані арешту і багато інших, ще вцілілих колишніх членів цієї партії. Під тиском «слідства»

Хвиля заявив, що керівником «організації» був Любченко. Сам Й. В. Сталін, виявивши неабияку зацікавленість у цій справі, влаштував очну ставку Косіору і Любченкові з Хвилею. Відповідаючи Сталіну, Андрій Ананійович визнав, що «набрехав на себе і на Любченка».
Сталін передав питання про «організацію колишніх боротьбистів» на розгляд ІДК КП(б)У52. На його пленумі 29 серпня 1937 р. А. Хвиля був виключений зі складу Центрального Комітету, а Любченко згідно повідомлення С. Косіора, застрелився разом з дружиною в перерві між засіданнями.
8 лютого 1938 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила Хвилю як одного із «організаторів і керівників антирадянської націонал-фашистської диверсійно-терористичноі організації на Україні, яка своєю метою ставила повалення Радянської влади» і «агента польської розвідки» до страти.
Реабілітували А. А. Хвилю у судовому порядку у вересні 1956 р.54.

1. ЦДАЖР України. — ф. 1, оп. 11, спр. 3255. -~ Арк. 3.
2. Там же.
3. Замковий В. П. Андрій Хвиля: епізоди життя // Маршрутами
історії. — К.: Політвидав України, 1990. — С. 468.
4. ЦДАЖР України. — ф. 1, он. 1, спр. 3255. — Арк. 3.
5. Хвиля А. До роботи // Вісти Ради. Газета Полтавської Ради
Робітничих, Вояцьких та Селянських Депутатів. — 1918. - 13 лютою.
6. Хвиля. Не спіть! // Там же. — 14 березня.
7. Хвиля А. Фарисеї // Там же. — /5 березня.
8. Там же. — 19 березня.
9. Там же. — 14 лютого,
10. ЦДАЖР України. — Ф. 1, оп. 11, спр. 3255. — Арк. 3.
11. Майстренко І. Боротьбизм. Сторінка з історії українського ко
мунізму (англ. мовою). — Нью-Йорк. — 1954.. — С. 136— 137.
12. ЦДАЖР України. — Ф. 1, оп. 11, спр. 3255. — Арк. З,
13. Лазорський В. З повстанського руху на Полтавщині 1918 року,//
Літопис революції. — 1930. — № 2(41). — С. 211.
14. Антонов-Овсеенко В. В борьбе против Директории (На Украине В
конце 1918 года) // Там же. № 5-6(38-39). — С. 132- 133.
15. Лазорський В. Вказ. робота. — С. 222.
16. «Полтавська громада». Газета політична, економічна й літературна.
— 1918. - 4 грудня.
17. ЦДАЖР України. — Ф. 1, оп. 11, спр. 3255. — Арк. 1.
18. Замковий В. П. Вказ. праця. — С. 469.
19. ЦДАЖР України. — Ф. 1, оп. 11, спр. 3255. — Арк. 3.
20. Архів КПУ. — Ф. 1, оп. 20, спр. 47. - Арк. 13.
21. ЦДАЖР України. — Ф. 1, оп. 11, спр. 3255. — Арк. 3.
22. Доклад тов. П. Попова в Зафронтбюро ЦК КП(б)У о поездке в
Украинскую Народную Республику // Летопись революции. — /926. —
№2(17). — С. 48.
23. Там же. — С. 44.
24. ЦДАЖР України. — Ф. 1. оп. 11, спр. 3255. — Арк. 3.
25. Архів КПУ. — Ф. 1, оп. 20, спр. 39. — Арк. 177.
26. ЦДАЖР України. — Ф. 1, оп. 11, спр. 325§г^^'Арк. 4.
27. Гам же. — Ф. 2360, оп. 1, спр. 3. — Арк. 67.
28. «Вісти Подільського Губерніального Революційного Комітету». —
/920. — 11 січня.
29. Там же.
30. ЦДАЖР України. — Ф. 1, оп. 11, спр. 3255. — Арк. 4.
31. Хвиля А. Пора прокинутись! — Харків, 1920. — С. 3.
32. ЦДАЖР України. — Ф. 1, оп. 11, спр. 3255. — Арк. 4.
33. Замковий В. П. Вказ. праця. — С. 471.
34. Майстренко І. Вказ. праця. — С. 313.
35. Замковий В. П. Вказ. праця. — С. 471.
36. Замковий В. П. Сторінки біографи Андрія Хвилі // Укр. іст. журн.
— 1989. — № 3. — С. 118.
37. Майстренко І. Вказ. праця. — С. 3/3—314.
38. Хвиля А. їхнє обличчя // Більшовик України. — /929. — № 17-18. —
С.56-79.
39. Хвиля А. Знищити український буржуазний націоналізм та його
агентуру // Більшовик України. — /934. — № /. — С. 65.
40. Хвиля А. Творчі завдання поезії // Гам же. — №7. — С. 71-72.
41. Більшовик України. — 1937. — №11—12. — С. 27.
42. Хвиля А. Ларійська русотяпська практика // Там же. — /927. —
№ //. — С. 69-75.
43. Хвиля А. Бойові завдання роботи школи // Там же. — /933. — №11.
— С. 67^78.
44. Хвиля А. Знищити український буржуазний націоналізм та його
агентуру. — С. 72.
45. Гам же. — С. 67, 72.
46. Замковий В. П. Андрій Хвиля. — С. 475.
47. Хвиля А. Творчі завдання поезії. — С. 72.
48. Голод 1932—/933 років на Україні: очима істориків, мовою доку
ментів. — К., 1990. — С. 326—327.
49. Хвильовий М. Україна чи Малоросія? // Твори у 2-х т. — Г. 2. — К.,
/990. — С. 589, 592.
50. Бачинський П. П., Табачник Д. В. Афанасий Петрович Любченко //
ВопросьІ истории. — 1990. — № 12. — С. 68.
51. Замковий В. П. Сторінки біографи Андрія Хвилі. — С. /20.
52. Бачинський П. П., Табачник Д. В. Вказ. праця. — С. 70.
53. Замковий В. П. Андрій Хвиля: епізоди життя. — С. 478.
292
54. Гам же. — С. 479.

<< НАЗАД