О.П. ЮРЕНКО
ЖИВИМ У НЕБУТТЯ

<< НАЗАД

Ковалів (Ковальов) Левко Борисович  

Народився 18 грудня 1894 р. Виходець із дворян. Один з фундаторів Української парти соціалістів-революціонерів. Член ЦК УКП (боротьбистів). В березні 1920 р. увійшов до склпду КП(б)У. Військовою колегією Верховного Суду СРСР 28 березня 1У35 р. засуджений до 10 років виправна- трудових таборів. Відбуваючи покарання, засуджений до розстрілу. Реабілітований у 1956 р.

В трагедії України 20—30-х років знайшла відображення трагічна доля мільйонів її синів та дочок. А серед них — і Левка Коваліва, особистості, незаслужено обійденої нашими істориками, проте винятково яскравої та неординарної.
Левко Борисович Ковалів народився 18 грудня 1894 року в Харкові. Невдовзі його батьки переїхали до Петербурга, де батько, Борис Олександрович, виходець із збіднілих дворян, працював на скромній посаді техніка електростанції. А мати — Алла Львівна, дочка адвоката, високоосвічена, інтелігентна жінка, активно займалась громадською діяльністю ,в Петербурзькому народному університеті та різних жіночих організаціях. Коли Левкові виповнилось 8 років, батьки розлучились. Ця обставина примусила його змалку дбати про себе.
3 дитячих років виявились у хлопця різнобічні нахили. Пізніше він писав: «По закінченню середньої школи й маючи здібності до природничих та точних наук, я вступив у 1913 році на технічний відділ Київського ^комерційного інституту, де мав на меті спеціалізуватись в хімічній і технології, але революційна робота відволікала мене від закінчення : вищої освіти»2. Отже, ще в юності визначились дві найсильніші пристрасті, дві наймогутніші його стихії: наука і політична діяльність.
В 1912—1913 рр. в ряді міст України, а також в середовищі української
інтелігенції, переважно студентів, Москви та Петербурга виникають
нелегальні революційно-демократичні гуртки, члени яких заявляють про
себе як українських соціалістів-революціонерів. Київський комерційний
г інститут, де у цей час навчався Левко Ковалів, був також одним з
[осередків руху українських есерівЗ. За спогадами одного з визнаних
есерівських лідерів України М. Шаповала діяльність цієї групи спочатку
[«виявилась у бурхливій критиці дрібно-буржуазного «народництва» і
[[Виробленні програм політичного, культурного і господарського максималізму»4.
Під час першої світової війни Київська організація помітно виділяється поміж інших. Вона, зокрема, організовує нелегальне видання першого партійного органу — журналу «Боротьба». Серед його співробітників поряд з М. Ковалевським, С. Полонським, С. Єфремовим був і Л. Ковалівб.

З самого початку політичної діяльності йому був властивий радикалізм у поглядах. Один з тогочасних лідерів Київської групи українських есерів Микола Ковалевський згадував:
«На Київській конференції нашої партії в кінці червня 1914 р... (українські соціалісти-революціонери ^власне партією ще не були — О. Ю.) виявилось, що в нашій організації існує... ліворадикальна течія. До цієї ліворадикальної течії належав видатний молодий український революціонер Лашкевич, який потім під час війни був засуджений у Києві на кілька років каторги, Левко Ковалів, дуже здібний публіцист і одночасно винахідник і механік, та Леонард Бочковський, який походив з Уманщини з польсько-української родини. Ця ліва течія піддавала критиці основні пункти нашої програми і висувала на перший план російську формулу соціалізації землі, хоча в національне- українських справах була ця течія ще радикальніша за нас і висувала без жодних застережень суверенність українського народу як найближче завдання революційної боротьби»?. Програма ж Київської групи 1915 р. грунтувалась на принципі національно-територіальної автономії8.
Радикалізм у національному питанні однак не завадив Ковальову і його однодумцям займати в той же час інтернаціоналістську позицію, виступати за поразку російського імперіалізму у світовій віині9.
В січні 1915 р. Левко Ковалів був серед учасників з'їзду українських соціалістичних організацій у Москві. Там йшлося про об'єднання українських соціал- демократів і есерів в одну соціалістичну партію. Хоча згоди з цього питання досягнуто і не було, але саме тоді представники українських соціалістів-революціонерів М. Шраг, М. Ковалевський, М. Полоз, Л. Ковалів зробили реальний крок до створення-своєї партіїЮ. Обравши шлях революційної боротьби з існуючим ладом і змушений через це залишити інститут, Левко працює лаборантом дослідної лабораторії Київського товариства професорів та викладачів хімії «Фізико-хімік», а також в рентгенівських кабінетах різних військових госпіталів. Ця праця не просто давала йому шматок хліба, а й відповідала нахилам та уподобанням молодої людини. Він використовував кожну нагоду, аби вчитись самотужки, набуваючи знань під керівництвом професорів М. П. Дукельського, О. М. Зарубіна, П. Я. Харченка, О. М. ЯницькогоН. Влітку 1915 р., невдовзі після виходу перших випусків журналу «Боротьба» та публікації кількох прокламацій, як свідчать матеріали Київського губернського жандармського управління, царська охранка натрапила на слід Київської організації українських есерів!2. Це не лише припинило випуск нелегальної літератури, а й поставило під загрозу арешту найбільш активних членів організаціїІЗ. Тому є всі підстави вважати, що. Левко Ковалів, так само, як і Микола Ковалевський, в цей час переїздить до Полтави і влаштовується на посаду інструктора кооперативу Полтавського губернського земства.
Роботі в кооперативному русі українські соціалісти-революціонери надавали виняткового значення, «визначаючи, що кооперація є рух класовий і для демократичних верств є одною з форм боротьби з пануючою буржуазною верствою»!4. Разом з тим вона давала і непогане прикриття їхній нелегальній діяльності.

Працюючи в Полтаві, Л. Ковалів, певно, як і його товариш М. Ковалевський!5, не поривав зв'язків з Київською групою. Проте остання, в
тому числі її активісти з Комерційного інституту, були під пильним оком
жандармів, що значно утруднювало роботу і перешкоджало будь- яким
контактам.
Після повалення самодержавства політична і громадська діяльність Левка Ковальова помітно активізувалась. Він став одним із фундаторів Української партії соціалістів-революціонерів, І установчий з'їзд якої відбувся 4-5 квітня 1917 р. у Києві. Л. Ковальова було обрано товаришем голови з'їзду і одним із 9 членів першого ЦК партії.
Характерно, що «провідна роль випала на долю молодняка, який організовував перший з'їзд... і з якого складався перший ЦК УПСР. Цей провідний молодняк УПСР був талановитий і дуже активний, але політичне мало вироблений» 18.Сама партія, об'єднуючи представників різних верств українського селянства та інтелігенції, була строкатою за своїм складом. Не маючи чіткої політичної програми, вона являла собою досить аморфну, хоча і численну масу. Тому дуже скоро в її рядах почали вирізнятися різні політичні течії і групи. Поміж них найбільш помітною була ліва — інтернаціоналістична, з відносно чіткою політичною позицією. Вона мала порівняно невелику чисельність, але була достатньо активною і складалась майже виключно з представників лівобережних організацій — Харківщини і Полтавщини. Звідси ще одна її назва — «лівобережці». Левко Ковалів був одним з лідерів «лівобережців». Його однодумцями і товаришами в цей період стали Андрій Заливчий, Роман Матяш, Наум Калюжний, Микола Литвиненко19.
Згуртуванню лівих в УПСР сприяла проведена ЗО травня — 2 червня 1917 р. в Полтаві Лівобережна конференція партії. Про позицію її учасників свідчать такі пункти прийнятої постанови:
«1) Національне питання розв'язується нами як одна з проблем соціальної програми.
2) Тільки з повним знищенням соціального гніту може бути цілком знищена національна неволя»20.
Отже, «ця течія не особливо полягала на національному моменті в революції, висуваючи на перше місце соціально- економічний»2І.
На конференції було обрано Лівобережне бюро УПСР, а Левка Коваліва введено до його складу22. Виступаючи на загальнопартійній конференції, що відбувалась 3-6 червня 1917 р. в Києві23, від імені «лівобережникїв»-інтернаціоналістів Ковалів піддав різкій і аргументованій критиці ЦК партії за її блок з буржуазними партіями в Центральній Раді. «Тому зовсім не дивно,— заявив він,— що російська демократія ставиться до нас вороже, бо ми йдемо разом з українською буржуазією». Виступаючий застеріг партію від самостійництва24.
Розуміючи завдання своєї партії в першу чергу як поліпшення становища українського селянства, що становило в той час понад 80 відсотків усього населення України, і особливо його трудових верств, Левко Ковалів прагнув досягти цього не лише через партійну роботу, а й . :працюючи в установах, що мали безпосереднє відношення до проведення аграрної політики. Він був певний час помічником губернського комісара .
Полтавський комітет УПСР прийняв рішення про блок під час виборів з російськими есерами, які, до речі, в цей час виношували плани об'єднання з УПСР в одну партію, щоб таким чином поширити свій вплив  в масахЗЗ.
Незважаючи на всі труднощі передвиборної боротьби, три кандидати ! цього блоку були обрані членами Всеросійських Установчих зборів, в | тому числі і Левко Борисович КовалівЗЗ.
Жовтень 1917 р. став віхою його політичної біографії, і в цьому зв'язку  необхідно окремо сказати про відносини Л. Б. Ковальова з більшовиками. Добрі стосунки Полтавських організацій УПСР і РСДРП(б) склались ще задовго до збройного повстання в Петрограді.
Один з членів керівництва полтавських більшовиків Сметанич писав: «В той же час ліві с-р і українські с-р. були настроєні вельми революційне і, за виключенням окремих принципових питань, були завжди, солідарні з більшовицькою фракцією»40 і таким чином нерідко забезпечували більшовикам успіх. Пізніше, на відміну від більшості Полтавщини25. в 1917 р. йому довелось також чимало попрацювати як товаришу голови земельної управи Полтавської губернії26.
Губернський земельний комітет і його виконавчий орган — земельна управа були створені в другій половині червня 1917р. згідно з постановою Тимчасового Уряду для врегулювання земельних відносин і виникаючих на їх грунті непорозумінь «в межах діючих законоположень і постанов Тимчасового Уряду».
Робота в земельній управі сприяла розумінню Л. Ковальовим усіє] глибини і складності завдань революції на Україні, послужила зміцненню зв'язків Полтавської губернської організації УПСР та її комітету, головою якого він був27, з селянськими масами.
Головним для селянства в революції було розв'язання земельного питання. В той час середній розмір земельного наділу на особу чоловічої статі становив на Україні 1,75 десятини, а на Полтавщині й того менше — 1,5 десятини28. Малоземелля оберталось для сільської бідноти голодом і злиднями.
На початку липня новостворений губернський земельний комітет, йдучи назустріч вимогам безземельного .і малоземельного селянства, ухвалив рішення про примусову передачу в ряді випадків землі в оренду селянам, а також встановив тверді орендні ціни.
Інші його постанови теж відповідали інтересам бідноти, зокрема, про примусову передачу сільськогосподарського реманенту (в т.ч. і тяглової сили) в оренду, оплату найманої праці у великих господарствах під час жнив натурою за бажанням працюючих тощо29.
Незадоволень такими діями комітету; одним з керівників якого був Л. Ковалів, великі полтавські землевласники писали головнокомандуючому Південно-Західним фронтом генералу Л. Корнілову: «Постановами цими комітет незаконно позбавив землевласників і орендарів доходу і права розпоряджатися своєю землею та інвентарем. У власників відбирають землю, худобу, хліб, сіно... Становище дуже серйозне... Настійно просимо вжити спішних заходів для відміни постанов, ухвалених губернським земельним комітетом»30.
1 дійсно, генерал Корнілов, один з душителів революції, та міністри Тимчасового уряду, не вагаючись, стали на захист великих землевласників, їх накази практично скасовували радикальні заходи Полтавського і інших земельних комітетів. Крім того, згідно їх директив почалось судове переслідування працівників губернської земельної управиЗІ.
Все це змусило Полтавський земельний комітет звернутися безпосередньо до Тимчасового уряду та Центральної Ради з проханням підтвердити його постанови і як можна скоріше законодавчим шляхом вирішити земельне питання. З цією метою, як повідомляла газета «Селянська Спілка», 23 серпня виїхав до Голови Ради Міністрів, Міністра Хліборобства .
З такою ж доповідною запискою, резолюцією, постановами... 11 серпня виїхав до Української Центральної Ради Голова Земельної Управи В. А. Ага-Беков. 25 серпня Л. Б. Ковалів взяв участь у засіданні 3-ї сесії Головного Земельного Комітету як представник Полтавського Губернського Земельного Комітету, обраний на пленарному засіданні : Комітету32.
Місія Ковальова в Петрограді не увінчалась успіхом. Проте її невдача
допомогла йому остаточно зрозуміти те, що вірно підмітив В. І. Ленін:
«У тому то й полягає самообман соціалістів- революціонерів, що вони
допускають і поширюють думку, ніби такі перетворення... можливі без
повалення панування капіталістів...»33.
Усвідомлюючи себе послідовним революційним демократом, Левко Ковалів великого значення надавав Всеросійським і Українським установчим зборам. Як один з авторитетних діячів УПСР і керівник українських есерів на Полтавщині, він доклав багато зусиль для підготовки виборів і сам балотувався в члени Всеросійських зборів34.
Слід відзначити, що в ході виборної кампанії між Полтавським комітетом і керівництвом ЦК УПСР виник конфлікт. Центральний Комітет і зокрема його голова Микола Ковалевський намагався утворити на Полтавщині, де вплив партії був чи не найсильнішим на Україні, блок на виборах з Селянською спілкою — масовою організацією селянства, формально позапартійною, в якій, проте, домінував вплив УПСР35. «Лівобережці» ж, і зокрема Полтавський комітет на чолі з Ковальовим, -, дотримувались іншої думки. Вони вважали, що партія повинна будувати |' свою політику на соціалістичних класових принципах, а «Селянська  Спілка не є політичною партією, але також ;не є чисто класовою ' організацією. Вона об'єднує в собі багато елементів безпартійних і несоціалістичних»36. в зв'язку з цим лідери «лівобережців» розцінювали об'єднання списків із Спілкою на виборах неприпустимим.
Після вивчення цього питання ЦК УПСР змушений був визнати
правомірність позиції Полтавського губернського комітету партії і його
голови Л. Ковальова, а «Микола Миколаєвич Ковалевський, який за його
власним неофіційним, але дуже влучним виразом «вчинив дебош у
Полтаві», виступивши проти Полтавського Губ. Комітету Паотії. Ліві українські есери- інтернаціоналісти схвально зустріли звістку про повалення Тимчасового уряду.
У грудні 1917 р. Левка Ковальова було делеговано до Києва на перший
Всеукраїнський з'їзд Рад, а при відкритті з'їзду обрано до його президії41,
Наприкінці 1917 р., коли проходив з'їзд, серед лівого крила українських соціалістичних партій інтенсивне-йшов процес диференціації,
розколу по лінії ставлення до переходу влади в руки Рад, визнання
необхідності поглиблення революції, надання їй соціалістичного характеру. Один з провідних більшовицьких діячів того періоду на Україні Г. Лапчинський з цього приводу зазначав: «...Поміж уесерів і уесдеків було вже чимало товаришів, що до Центральної Ради починали ставитися критично і схилялися рішуче до нашої платформи — «всю владу Радам», але остаточній консолідації з нами їм заважала цілковита відсутність у нас ясного розуміння національного питання, відірваність наша від національно-визвольного процесу»42.
Тому коли на І з'їзді Рад співвідношення сил склалось не на користь більшовиків і вони змушені були перенести роботу до Харкова, то, за словами Г. Лапчинського, Левко Ковалів і інші «ліві українські есери (майбутні боротьбисти) до нас тоді не прилучилися, хоча й цілком стояли вже на радянській платформі, вони думали, що їм пощастить розкласти ту масу, що залишилась на боці Центральної Ради, вони залишились у Києві й працювали самостійно»43.
До речі, необхідно зазначити, що Л. Ковалів не був членом Центральної Ради, як про це говориться в поки що єдиному енциклопедичному виданні, що дає довідку про нього, — опублікованій в Парижі—Нью-Йорку у 1959 р. «Енциклопедії Українознавства»44.
Революційний шлях Левка Ковальова не був простим і рівним, як і сам розвиток української революції. На початку 1918 р., коли почалася боротьба за владу між Раднаркомом та першим радянським урядом України — Народним Секретаріатом з одного боку і Центральною Радою з іншого, Л. Ковалів продовжував займатися політичною діяльністю на Полтавщині. Як пригадував Г. Лапчинський, «в самій Полтаві... негайно " після того, як туди вступило муравйовське військо, виник гострий конфлікт між місцевою радою, де найвпливовішими були українські есери - «лівобережники» на чолі з Леонардом Бочковським, Левком Ковальовим та Миколою Литвиненком. Роздратована нетактовним поводженням військового командування, що претендувало розпоряджатися в місті, місцева рада, власне, виконком, ухвалила резолюцію, що на Полтавщині єдиною владою є Ради робітничих та селянських депутатів, що мають здійснювати програму Жовтневої Революції, що Українська Центральна Рада є ворог революційних робітників та селян українських, але в той же час стосунки з ЦВК України та Народнім Секретаріятом в цій резолюції залишились нез'ясовані; полтавці ставилися до «Харківського» уряду скептично.
Абсолютно не розуміючи всіх відтінків місцевих політичних взаємовідносин, Муравйов викликав до свого вагону членів виконкому, нагримав на них, наказав арештувати небільшовицьку українську частину з них і загрожував її розстріляти. Лише протест з боку більшовиків та російських лівих есерів запобіг такому ексцесу, але керівники г «лівобережників» після цього визнали себе змушеними відійти від роботи їй покинути Полтаву»45.
Негативним фактором, що заважав плідній співпраці Л. Ковальова і його товаришів — майбутніх боротьбистів з більшовиками, консолідації ЇХ навколо єдиного радянського центру на Україні, була муравйовщина у Києві, де вони в цей час перебували. Під час неї у вогні « червоного терору» загинуло чимало невинних людей46. Як писав згодом В. Затонський: «Можливо, та навіть, напевно, постраждали неповинні — у такому ділі всякого буває. Так розстріляно українських есерів, по-суті гарних  хлопців, які тільки-тільки врятувались від розстрілу, що його підписав  Грушевський» (тобто вироку, ухваленого їм Центральною Радою — О. Е Ю.). З кожним із них Левка Ковальова немало зв'язувало — і погляди, і І спільна боротьба, і пошук шляхів розвитку революційного процесу на І Україні, і щира дружба. Серед розстріляних червоногвардійцями був його * близький друг Леонард Бочковський, страчений лише тому, що у нього знайшли червоний квиток члена Центральної Ради, складений українською мовою. За словами Г. Лапчинського, в його особі «Україна втратила одного з найвизначніших революціонерів, що раніше ще, ніж офіційно це зробила більшовицька Полтавська організація, почав виступати з гаслом «всю владу Радам» і поставив уесерівській організації питання про злиття з більшовиками ще влітку 1917 року».
Такий перебіг подій, різні підходи до реалізації завдань революції, різне бачення її перспектив для України на певний час відштовхнуло ліве крило в УПСР, а також значну частину тих суспільних верств, які йшли за ним, від більшовиків.
Під час «слідства» у сфабрикованій органами ОДПУ-НКВС справі про «контрреволюційну боротьбистську організацію» в 1934-1935 рр. ці коливання були поставлені у провину Л. Ковальову і його товаришам: «Ліве крило українських есерів на чолі з Шумським, Полозом, Ковальовим, Блакитним і іншими організаційно залишалось в партії .українських с.-р. навіть в момент збройної боротьби Центральної Ради проти Радянської республіки, в момент придушення арсенальського повстання, приходу німців і австрійців... до травня 1918 р.»48.
• Формально це було дійсно так, але ще на III з'їзді УПСР (листопад 1917 р.) в партії виявився розкол і йшла відкрита боротьба між крайньою правою і крайньою лівою течією, одним з лідерів якої був Левко Ковалів. А організаційно розкол було оформлено на IV з'їзді УПСР, що проходив нелегально в умовах гетьманського режиму і німецької окупації. Помітну роль на ньому відіграв Л. Ковалів. Єдність лівих на з'їзді дала змогу провести необхідний склад Центрального Комітету. До нього увійшов і Левко Ковалів49. Як зазначав І. Майстренко: «ЦК через кілька днів оповістив, що розпускає УПСР і розпочинає нову реєстрацію членів, відповідних політиці ЦК. Так рухнула величезна партія української революції»50.
Відомий політичний діяч і історик КП(б)У М. М. Попов так оцінював значення IV з'їзду УПСР: «Розколовши українську партію есерів і
зорганізувавши окрему партію боротьбистів, ліве крило партії, безумовно, зробило цим велику послугу українській революції»51.
Після IV з'їзду боротьбисти — так стала зватись тепер УПСР за назвою свого центрального органу — газети «Боротьба» і свого гасла: «Борітеся — побороте!» — залишились невеликою групою, але ЦК, в якому працював Левко Ковалів, на інше і не-розраховував. З «375000 членів, яких налічувалось в партії під час Центральної Ради»52, на осінь 1918 р. залишилось" «600-700 членів — кількість надзвичайно мала, але ...розкидана сіткою по Україні»53.
В часи гетьманщини і німецької окупації України, конспіруючись навіть у межах своєї партії під прізвиськом «Гебарет» і маючи фальшиві документи на ім'я Вовкогона, Ковалів виконував обов'язки Головного емісара ЦК, виступаючи про людське око, як лояльний гласний Полтавської міської думи до осені 1918 р. В кінці 1918 р. він постає як «товариш Леонід»,— представник київської групи «Боротьба», член нелегальної Київської Ради робітничих і солдатських депутатів, а згодом і член її виконкому54. в листопаді 1918 р. ЦК УПСР визначив курс партії на боротьбу за «встановлення класової диктатури Рад Робітничих і Селянських Депутатів, за утворення чергового Інтернаціоналу і всесвітню соціалістичну революцію». Було визнано також необхідним організацію негайного класового збройного повстання на Україні і переходу влади в руки робітництва та біднійшого селянства, організованого в Ради депутатів»->5.
І це не було лише декларацією. Піднявши повстання, боротьбисти зуміли повалити гетьманську владу в ряді міст і округ (Полтава, Житомир). Але незважаючи на це, до державного стерна прийшла Директорія, оголосивши себе верховною владою на Україні. В період панування Директорії, як і гетьманщини, Левко Ковалів, працюючи в київському підпіллі, здобув авторитет у революційних колах, в тому числі серед більшовиків, з якими боротьбисти у Києві-підтримували тісні контакти. Тому не випадково, що відразу після встановлення Радянської влади у Києві 6 лютого 1919 р. його було обрано членом виконкому Київської Ради разом з Гнатом Михайличенком та Панасом Любченком^б, а 7 лютого, при утворенні виконкомом відповідних відділів, він і Г. Михайличенко увійшли до колегії Київської Надзвичайної Комісії57.
Разом з багатьма членами своєї партії, яка з березня 1919 р. стала іменуватися УПСР (комуністів), проголосивши необхідність «в цілях збереження єдності пролетарського фронту встановити найтісніший контакт і координацію праці» з КП(б)У58. л. Б. Ковалів енергійно працював в справі розбудови Радянської влади на Україні. На III Всеукраїнському з'їзді Рад (березень 1919) він був обраний членом Центрального Виконавчого Комітету59. фракція боротьбистів у ВУЦВК в 1919 р. була нечисельною, але її члени часто демонстрували свою відмінну від більшовицької позицію в питаннях національно-державного будівництва. Виходячи з ідей суверенності України, боротьбисти домагалися створення її реальних засад. В той же час вони виступали за військово-політичний союз Радянських республік, єдність їх дій по захисту завоювань революції.
І Вітчизняній історіографії, що протягом десятиріч перебувала під впливом ідеологічного та політичного догматизму, така позиція боротьбистів, всіляко спотворена, давала привід звинуватити їх в націоналізмі І та контрреволюційності.
Про несправедливість подібних тверджень свідчить внесений 14 червня І 1919 р. Л. Б. Ковальовим від фракції УПСР (комуністів) на розгляд ВУЦВК проект декларації про об'єднання Радянських республік. Попри  ультрареволюційну з погляду сьогодення фразеологію, яка, до речі, була притаманна й більшовикам, в проекті висловлювалось твердження, що національне — не рудимент минулого, а об'єктивний прогресивний чинник суспільного розвитку, органічно поєднаний з революцією. Виступаючи за єднання Радянських республік, від імені своєї партії Левко І Ковалів заявив, що формою їх об'єднання має бути не унітарна держава, |а- «Федерація Радянських Республік... з інтернаціональним федеральні ним... керуючим органом, закладеним з представників найвищих Радянських органів влади сполучених республік — дієвим Інтернаціоналом і правлячого пролетаріату»60.
Проте участь Ковальова у радянському будівництві в цей період була ^недовгою.
Влітку 1919 р., як відзначав голова Виконкому Комінтерну Г. Зінов'єв, «вимучена, розтерзана, скривавлена, знесилена Україна стала віч-на-віч з ордою царських катів, що насувалася на неї, очолюваної генералом Денікіним.
'Над Україною було піднято триколірний прапор царського гніту, великоруського пограбування і влади багатіїв»61. Коли білогвардійське нашестя докотилось до Києва, Левкові Ковальову разом з двома іншими Ічленами Центрального Комітету Української Комуністичної партії (бо|ротьбистів) — (назва боротьбистської партії з серпня 1919 р.) — Михайлом Полозом та Григорієм Гриньком довелося виїхати до Москви для виконання завдання, якому в їхній партії надавалось колосального значення — встановити контакти з Комінтерном і домогтися прийому ''УКП(б) в його члени. З цією метою ЦК боротьбистів утворив своє Закордонне бюро (Політико-зовнішній відділ ЦК), до якого увійшли Полоз, Гринько і Ковалів. Ними «...було виконано це доручення і подано Ідо Бюро Інтернаціоналу докладний меморандум, копії якого передано Також видатнішим діячам Комунізму т. Леніну, Бухаріну, т. Зінов'єву й їншим»62.
Л; Ковалів, М. Полоз і Г. Гринько зустрічались з багатьма діячами III Інтернаціоналу і РКП(б) в Москві і Петрограді, інформували їх про (Становище на Україні, висловлювали і відстоювали свої погляди на «перспективи розвитку української революції і комуністичного руху. Особливої ваги вони надавали зустрічам з В. І. Леніним. Перебуваючи в ІМоскві у вересні-жовтні 1919 р., Левко Ковалів разом із своїми товарищами готував також випуск органу Закордонного бюро — журналу «Український комуніст» російською і українською мовами. Вийшов один його номер — в листопаді 1919 р.
Зустрічі в Москві, увага до українських питань вселяли надію на успіх місії членів Закордонного бюро, а на Україні на них чекала партійна
робота. Тому М. Полоз і Л. Ковалів наприкінці жовтня 1919 р. повертаються на Україну. В цей час боротьбистський ЦК базувався у Житомирі, з якого було вибито денікінців. Підтримуючи зв'язки з партійним підпіллям і партизанськими формуваннями, Л. Ковалів займається справами партії разом із Іваном Косачем та Олександром Шумським, редагу, газету «Пролетарська Боротьба», що стала на цей час центральним органом партії, сам виступає на її сторінках.
Публіцистика Левка Ковальова з різних причин є маловідомою сторінкою його біографії. В тому числі і через його звичку друкуватись під псевдонімами. Напевне, саме його ім'я стоїть за псевдонімом, яким підписано статтю-памфлет «Мандрівниця», вміщений в одному з номери «Пролетарської боротьби». За гостротою стилю, масштабністю, досконалістю викладу і співзвучністю псевдоніма вгадується особистість Левка Борисовича.
Викриваючи спекуляції на національних почуттях різними політиками, автор зазначає: «Так утворилось сучасне становище, у якому «українська національна ідея», загубивши колишню невинність, пішла торгувати собою на великі бульвари міжнародної та внутрішньої політики й ночує нині з тим, хто дорожче дає. Рідко який з політичних проводирів обходиться без її послуг»63.
Керівництво боротьбистів в цей час очікувало змін у національній політиці РКП(б) — КП(б)У на Україні, намагалось зав'язати стосунки з тими елементами цієї партії, які теж стояли на засадах незалежної Української Радянської Республіки — зокрема з групою федералістів. Це простежується в тексті привітання, направленого від імені ЦК УКП(б) Л. Ковальовим, М. Полозом та О. Шумським, учасникам Гомельської наради КП()б)У в листопаді 1918 р.64.
У грудні 1919 р. Левко Ковалів знову в Москві. Йому, Гринькові і Полозу належало довести до кінця справу боротьбистів у Комінтерні і вирішити з керівництвом більшовиків питання про те, як має бути організована Радянська влада на Україні після звільнення її від Денікіна.
12 грудня 1919 р. між представниками обох партій відбулись переговори. ЦК КП(б)У представляли X. Г. Раковський та С. В. Косіор ЦК УКП(б) — Л. Б. Ковалів і Г. Ф. Гринько.
Від імені свого ЦК Ковалів поставив питання про паритетне представництво більшовиків і боротьбистів у надзвичайному органі, який до повного відновлення Радянської влади на Україні мав бути її урядом — Всеукраїнському Революційному Комітеті. В ході переговорів, звернувши увагу партнерів на те, що « необхідно враховувати всі реальні моменти», він чітко виклав позицію боротьбистів: «Загальна постановка політики, яка не поведе за собою створення економічного і військового центру на Україні, буде фікцією, безплідною для революції. При такому становищі найбільше, про що можна вести мову,— це відновлення того співвідношення партій, яке було в уряді до залишення України. Тоді, звичайно, не важливе і чисельне співвідношення в Ревкомі»65.
Відмовившись спочатку підписати угоду з більшовиками, оскільки вони не погодились на паритетне представництво боротьбистів у Всеукрревкомі, а виділили їм лише одне з п'яти місць66, Ковалів все ж через декілька днів — 17 грудня разом з Гриньком поставили свої підписи під цим документом6', взявши на свою партію зобов'язання виконувати положення вже прийнятою більшовицькою частиною Ревкому маніфесту68. І справа не в тому, що вони не зуміли провести намічену раніше лінію. В рамках переговорів, як видно з документів, Л. Ковалів і Г. Гринько ніскільки не поступалися керівникам КП(б)У. Однак вони не могли не рахуватись з реаліями і перш за все силою більшовиків, тверезо оцінюючи можливості обох партій. На це в наш час звернув увагу доктор філософських наук Ф. М. Рудич, який писав: «...Становище правлячої партії з усими прерогативами влади (уряд, армія, суд, преса'і т.д.) давало більшовикам значні переваги у відносинах з іншими партіями, що стояли на грунті визначення Радянської влади. І треба сказ'ати, що КП(б)У не завжди утримувалась від спокуси використати цей арсенал. ... Ці відносини носили характер верховенства більшовиків»69. Такий результат переговорів змусив Л. Б. Ковальова звернутися з листом до партії,в якому він виклав свої погляди на поточний момент і завдання УКП(б).
Звертаючи увагу на перепони, що стоять на шляху суверенності І України, Левко Ковалів писав: «... Міцна ще інерція верхів, і це об'єктивно  зрозуміло. Історичні ілюзії, породжені епохою «діктатури російської культури», викорінюються не так легко. Повноліття опікуємого викликає їболючий процес в опікунів. А історії не одуриш... Зміст моменту полягає в тому, що український пролетаріат має нарешті виступити головним чинником української революції»™.
Далекий від фальшивого оптимізму, глибоко розуміючи драматизм [Становища революції і комуністичного руху, Ковалів прагнув донести до товаришів по партії свої вистраждані і розважливі переконання,  підкреслюючи необхідність єдності революційних сил. : Незабаром партію боротьбистів і Левка Ковальова як її повноважного представника спіткала ще одна невдача: Виконком Комінтерну відмовив ЖУКГЦб) у членстві в III Інтернаціоналі. Керівництво Комінтерну з самого спочатку переговорів з боротьбистською делегацією не приховувало, що «•«вважає своїм обов'язком домагатися того, щоб у кожній країні існувала лише одна комуністична партія, що включає всі комуністичні сили», і Ш5уде домагатись цього і на Україні-71. Так що справа, з якою прибув в Росію Л. Ковалів, була приречена.
В цей час Ковалів зазнав великого особистого горя. Від'їжджаючи «Вдруге до Москви, він, напевно, ще не знав, що трагічно обірвалося життя «найближчої йому людини — дружини Клавдії, яка залишилась у боротьбистському підпіллі в Києві. При підготовці до повстання вона була  схоплена і розстріляна денікінською контррозвідкою1.
Іван Майстренко стверджував, що Клавдія Ковальова була найвидатнішою жінкою у боротьбистському русі. він же згадував, що взимку 1920 р., «виступаючи перед полтавськими боротьбістами, Ковалів справляв враження стомленої, психологічно вичерпаної людини», і пов'язував це із загибеллю дружини74.
Але Майстренко водночас помиляється, відзначаючи, що після того, як Всеукраїнська конференція УКП(б) в березні 1920 р. ухвалила рішення про розпуск партії та організований вступ боротьбистів до КП(б)У,
«Ковалів до КП(б)У не пішов і залишився безпартійним». Сам Левко Борисович свідчив: «В 1920 році, разом з партією УКП (боротьбистів) я влився в КП(б)У, і мені як одному з організаторів внутріпартійного перевороту в УПСР був зарахований стаж в 3-го червня 1918 р.».
М. М. Попов в «Нарисі історії Комуністичної партії (більшовиків) України» — одній з найбільш об'єктивних книг з історії КП(б)У — відзначав, що в особі боротьбистів «...КП(б)У здобула чималі кадри працівників, що не тільки володіли українською мовою, а й були зв'язані з українськими масами»??.
Повною мірою це стосувалось і Левка Ковальова, якому після входження до більшовицької партії доручались відповідальні державні пости. В лютому 1921 р. його було призначено заступником народного комісара закордонних справ — членом Раднаркому — УСРР. Пропозицію про його призначення вніс X. Г. Раковський?8. з яким Ковальов не раз мав до цього сутички. Очевидно, Раковський добре знав, кого він рекомендував собі в заступники, адже, незважаючи на невдачі боротьбистів, Ковалів у 1919— 1920 рр. виявив не лише мистецтво дипломата, а й риси талановитого політичного діяча. Оскільки X. Раковський суміщав посаду наркома закордонних справ з діяльністю Голови Раднаркому України і був дуже переобтяжений справами, то усією практичною роботою НКЗС керував в основному Левко Ковалів.
Про довір'я до Л. Ковальова з боку тогочасного більшовицького керівництва свідчить і те, що у лютому 1921 р. Президія ВУЦВК призначила його головою слідчої комісії у «справі членів УПСР». Процес над ними відбувся того ж 1921 р., але, як видно з його матеріалів, Ковалів ні в підготовці суду, ні в його проведенні участі не брав.
На 5-му Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий-березень 1921 р.) Ковалів був обраний членом ВУЦВК?9. В листопаді 1921 р. Л. Б. Ковалів несподівано для багатьох подав заяву про вихід з КП(б)У, що означало одночасно і звільнення з посади заступника наркома. Безумовно, що мотиви цього кроку були значно складнішими, ніж він сам пояснював це, вказуючи на бажання присвятити себе науці, навчанню та своїм хворобливим станом. Після виходу з партії і звільнення від роботи в Раднаркомі Левко Ковалів «переїхав до Києва, дещо підлікувавшись, почав працювати в Цукротресті у науковому відділі, а також в газеті «Більшовик», журналі «Глобус» і газеті «Пролетарська правда»80.
В 1922 р., зацікавившись фототехнічними процесами, він поступив до лабораторії наукового відділу Сорто-насіннєвого управління у Києві, до працював над фотографічним протоколюванням методів селекційної роботи на різних станціях, а також «займався різними галузями технічної фотографії (репродукція, мікрофотографія, орвохроматизування платівок тощо)».
Крім того, Левко Борисович брав активну участь в науковому й культурном у житті, обирався членом правлінь ряду науково- технічних і мистецьких товариств і об'єднань.
Як видно, його наукові інтереси були надзвичайно різносторонніми. Це підтверджує зокрема його захоплення радіо. В 1925—1926 рр. він, повернувшись до Харкова, очолював Українську філію товариства

«Радіопередача»8!, в 1926 р. Л. Ковалів мав намір вступити до аспірантури і був навіть зарахований на навчання, та з невідомих нам причин аспірантом він став лише в 1930 р. Спочатку вивчав фізичну хімію в науково- дослідному інституті хімії в Харкові під керівництвом професора Мухіна, а після його смерті був направлений до Москви, де в фізико-хімічному інституті імені Карпова як аспірант навчався і працював до кінця 1933 року. Після закінчення аспірантури Л. Ковалів отримав посаду старшого хіміка в штаті цього інституту, на якій і працював до арешту82.
Вище вже доводилось говорити, що відомостей про життєвий шлях Левка Борисовича Ковальова залишилось вкрай мало. І все ж спробуємо хоча б частково відтворити його образ, спираючись на спогади рідних, товаришів по партії, державній та громадській роботі.
Як згадує єдина, що залишилася з близьких родичів Л. Б. Ковальова, його племінниця Т. В. Ковальова, він був звичайної зовнішності, середнього зросту з чорним волоссям, носив пенсне. Але його зовнішність гармоніювала з немовби природженою інтелігентністю. Л. Б. Ковалів мав великі, енциклопедичні знання, цілком закономірно вважався фахівцем у різноманітних галузях досліджень. У своєму зверненні до наркома освіти він скромно писав: «Не маючи диплому вищої школи, я в порядку самоосвіти набув собі знання, що їх хоч і не можна вважати за систематичні, але в цілому відповідають знанням, цю їх дасть закінчення ВУЗу»83, а в анкеті про знання мов — «1) Російську нарівні з рідною; 2) англійську — досить вільно; 3) німецьку — читаю книжки; 4) французьку, польську — трохи балакаю»84. За словами Ю. Смолича, Ковалів годинами з крейдою в руках, не відходячи від дошки, що висіла в його помешканні, міг пояснювати математичні теорії85. «Винятково обдарована людина,— говорить І. Майстренко,— Ковалів був математиком, шахістом, маляром. Його знамениті ілюстрації «безпредметного стилю до «Блакитного роману» Гната Михайличенка вражали оригінальністю, психологічним змістом і дуже пасували до роману Михайличенка. Дивлячись на ці ілюстрації, можна було уявити зміст самого роману. Про Ковалева мені розповідав колишній член ЦК УПСР (боротьбістів) Вячеслав Лашкевич... Лашкевич казав, що коли Ковалів говорив на засіданні ЦК, напрошувалось брати олівець і записувати».
Окрім цього, слід сказати, що Левко Ковалів в 1928—1929 рр. у Харкові разом із М. Бажайом, О. Вишнею, О. Слісаренком, Ю. Смоличем, М. Йогансеном редагував популярний серед читацького загалу «Універсальний журнал» — «УЖ». Сам іноді друкував на його сторінках8? і разом із О. Слісаренком вів рубрику «П'ять хвилин розумової гімнастики — щодня», виступаючи під псевдонімом Ліо-Кі88.
Юрій Смолич у спогадах про Майка Йогансена писав: «Левко Ковалів — найближчий Майків задушевний друг, людина напрочуд організована в усій своїй теж вельми різноманітній діяльності... »89
Попри обдарованість, Ковальову органічно були властиві чесність, порядність, скромність. Займаючи високу посаду заступника наркома, він, а разом з ним і молодший його брат Володимир, також співробітник НК.ЗС, відмовились від щомісячної премії, яка нараховувалась всім працівникам наркомату у розмірі заробітної плати9°.
Та машина тотального терору, набираючи обертів на Україні в першій половині 30-х років, не спинялася перед людськими чеснотами. Дотягнулись її щупальці-і до Левка Ковальова,—який жив і працював у Москві. За сценарієм авторів справи «боротьбистської підпільної контрреволюційної організації» Ковальову відводилась роль учасника терористичної контрреволюційної групи, що нібито діяла в Москві і готувала терористичний акт проти Сталіна.
Інші жертви начебто проводили терористичну діяльність у Києві, Харкові, Полтаві. Задум тих, хто фабрикував цю справу, був чітко втілений в матеріалах «слідства» і «суду». Зокрема, у звинуваченні йшла мова про намір членів організації повалити Радянську владу на Україні і створити натомість буржуазну республіку92.
Підтвердженням таких звинувачень мало бути боротьбистське минуле «членів контрреволюційної організації», хоча далеко не всі вони були в минулому членами УКП(б). Але для «сталінських правників» це не було суттєвим.
Левка Ковальова арештували 5 листопада 1934 р. в Москві «як члена контрреволюційної повстансько-терористйчної організації ОУН, що очолював терористичну групу організації і безпосередньо керував підготовкою терактів проти партії і радянської влади».
Проте Левко Борисович рішуче відкидав усі висунуті проти нього звинувачення. Співробітникам ОДПУ — НКВС так і не вдалося його зломити і добитись зізнання, хоч вони вйравно проробляли це з іншими.
Ковалів тримався до останнього і на судилищі (бо судовим процесом цей справжній фарс назвати не можна), яке проходило 27-28 березня 1935 р. у Києві під головуванням горезвісного В. Ульріха. І там Л. Ковалів не визнав своєї провини. Незважаючи на це, вирок був стандартним: 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Далі — Бамлаг, куди він потрапив разом з Олександром Ковінькою — письменником з Полтавщини. Олександр Іванович через 21 рік повернувся до Полтави, а Левко  Ковалів залишився в чужій землі назавжди. У відповідності з постановою трійки УНКВС по Далекосхідному краю засуджений був до вищої міри покарання. Вирок виконано 26 жовтня 1937 р.
Трагічна доля і його рідних. Вже після війни загинув у засланні його молодший брат Володимир, що сам працював в органах НКВС. Окремою стала «справа» синів Левка Борисовича — Марка і Леопарда, 20-річних хлопців, яких спіткав такий самий кінець — розстріл. Уціліла лише його мати — Алла Львівна. Уже після війни старістю тулилася вона по давніх знайомих в Києві, поки з їх допомогою не прийняли її в будинок-інтернат, де й згасло її життя на початку 50-х років...
І нібито й сліду живого від героя цього нарису не залишилось і місця в нашій історії не знайшлося. Але — «історію не одуриш»,— казав Левко Ковалів...

1. Арх;в СНБ України. — Спр. 36546 ФП. — Т. 3. — Арк. 12, 77-77 зв.
2. ЦДАЖР України. — Ф. 166, оп. 12, спр. 3394. — Арк. 6.
3. Архів СНБ України. — Спр. 36546 ФП. — Т. 3. — Арк. 12.
4. Майстренко І. Боротьбизм. Сторінка в історії українського комунізму
(англ. мовою). — Нью-Йорк. — /954. — С. 35—36.
5. ЦДІА України. — Ф. 274, оп. 4, спр. 463. — Арк. 72.
6. Майстренко 1. Вказ. праця. — С. 37. • •
'-7. Ковалевський М. При джерелах боротьби. Спомини, враження, рефлексії. Інсбрук, 1960. — С. 182.
8. ЦДІА України. — Ф. 274, оп. 4, спр. 58. — Арк. 117.
9. Архів СНБ України. — Спр. 36546 ФП. — Т. 3. — Арк. 12.
10. Майстренко 1. Вказ. праця. — С. 37—38.
11. ЦДАЖР України. — Ф. 116, оп. 12, спр. 3394. — Арк. З, 6.
12. ЦДІА України. — Ф. 274, оп. 4, спр. 456. — Арк. 39, 58.
| /3. Ковалевський М Вказ. праця. — С. 194.
14. «Боротьба». — № 12. — /9/7. — 8 травня. — С. 6.
15. Ковалевський М. Вказ. праця. — С. 197.
16. ЦДІА України. — Ф. 274, оп. 4, спр. 56. — Арк. 58, 72, 79, 80.
17. «Боротьба». — № 1, 1917 р. — 1 травня. — С. 6-7.
18. Майстренко І. Вказ. праця. — С. 48.
19. Слинько Й. Петр Слинько. Материальї к биографии. // Летопись
революции. — 1923. — № 3. — С. 85.
20. «Селянська Спілка» — орган Полтавської Губерніяльної Ради Селян
ських депутатів. — /9/7 р. — 7 вересня.
21. Майстренко І. Вказ. праця. — С. 61.
22. «Боротьба». — 1917 р. — 10 листопада. — С. 19.
23. «Селянська Спілка» — /9/7. — 31 серпня.
24. Курас Й. Ф. Торжество пролетарского интернационализма й крах
мелкобуржуазньїх партий на Украине. — К., 1978. —,С. 132—33.
25. Архів КПУ. — Ф. 43, оп. 1. спр. 92. — Арк. 16. 29. ЗО.
26. «Боротьба». — /9/7 р. — 10 листопада. — СІ 19.
27\ «Дело социалиста- революционера». Орган Полтавского губернского
Комитета Партий Социалистов- Революционеров. — /9/7 р. — З
листопада. . .
28. Меморандум Украинской Коммунистической партий (боротьбистов)
Исполнительному комитету III Коммунистического Интернационала.
// Украинский коммунист. Орган Зарубежного бюро ЦК УКП(б) —
№ /. — С. 23.
29. «Селянська Спілка». — /9/7 р. — 7 вересня.
30. Рубач М. А. Вказ. праця. — С. 35.
31. «Селянська Спілка». — /9/7 р. — 7 вересня.
32. Гам же. V
33. Ленін В. І. Замітки публіциста. // Повне зібрання творів. — Т. 34.
— С. 104.
34. ДАЛО. — Ф. /066, оп. /, спр. 16. — Арк. /.
35. Соболєв М. Вибори до Всеросійських та Українських установчих
зборів на Полтавщині. //Літопис революції 1931. — № 3(48). — С. 54—55.
36. «Боротьба». — /9/7 р. — 3 вересня. — С. 10.
37. Дело социалиста-революционера (Полтава). 1917 р. — ЗО листопада
38. ДАПО. — Ф. 1057, оп. 1, спр. 1. — Арк. 9-10.
39. *Известия Полтавського Совета революции». — 79/7 г. — 18 грудня.
40. Сметанич. Полтава перед «Октябрем» // Лелюпись революции.—
/924. — № 3(8). — С. 64.
41. «Народна Воля». — № 175. — /9/7 р. — № грудня.
42. Лапчинський Г. З перших днів'всеукраїнської Радянської влади
(Спогади) // Летопись революции. — /927. — № 5(26). — С. 62.
43. Там же. — С. 64.
44. Енциклопедія Українознавства. — Словникова частина 3.— Париж—
Нью-Йорк, 1959.— С. /066.
45. Лапчинський Г. Боротьба за Киев. Січень 1918і р. До боротьби за
перемогу Жовтня // Літопис революції. — /928. — № 2(29).
46. Мельгунов М. П. Красньїй террор в России 1918—1923. — М., —
(репринтне видання), 1990. — С. 94-95.
47. Лапчинський Г. Боротьба за Києв. — С. 214.
48. Архів СНБ України. — Спр. 36546 ФП. — Т. 8. — Арк. 37.
49. Майстренко І. Вказ. праця. — С. 67- 71, 95.
50. Там же. — С. 91.
51. Попов М. М. Нарис історії Комуністичної парти (більшовиків)
України. — X., 1929. — С. 174.
52. «Нове життя». — Орган Полтавського губерніяльного комітету
УПСР (комуністів). — /9/9. — 21 березня.
53. «Боротьба». Орган ЦК УПСР. — Ч. 57, 1918 р. — 27 грудня.
54. Архів КПУ: — Ф. 43, оп. 1, спр. 92. — Арк. 62, 64, 66, 67, 106, 111.
55. «Боротьба» — /9/8. — 27 грудня.
56. Там же. — /9/9. — 8 лютого.
57. «Киевский коммунист». Орган Киев. Обл. й Гор. Ком. Коммун. Партии
(большевиков) на Украине. — /9/9. — 8 лютого.
58. «Нове життя» (Полтава). — /9/9. —- 21 березня.
59. III Всеукраїнський з'їзд Рад. Стенографічний звіт. — Харків. Видання
Центрального архівного управління УСРР. — /932. — С. 220.
60. ЦДАЖР України. — Ф. 1, оп. 1, спр. 9. — Арк. 31.
61. Зиновьев Г. К робочим й крестьянам Украйни // Коммунистический
Интернационал. Орган Исполкома Коминтерна.— /9/9.— № 7-8. —
С. 1123.
62. «Пролетарська боротьба». Видавець Житомирська міська організація
УКП(б). — /9/9. — 6 листопада.
63. «Пролетарська боротьба». — /9/9. — 6 грудня.
64. Там же. — /9/9. — 27 листопада.
65. Архів КПУ. — Ф. /, оп. 20. спр. 101. — Арк. 2.
66. Там же.
67. ЦДАЖР України. — Ф. 1, оп. 1, спр. 14. — Арк. 217.
68. Там же. — Спр. 29. — Арк. 12.
69. Рудич Ф. М. КП(б)У й другие политические партии: партнерство
или противоборство? // Коммунист Украиньї. — /99/. — № 3. — С. 77.
70. Ковалів Л. До всіх організацій, комітетів та окремих членів партії
(Лист до Партії члена ЦК Л. Ковальова).- — М., /9/9. — С. 4.
 «Коммуннстическпй Интернационал». — /9/9. — № 7- 8. — С. 1112.
72. кКиевлянин». — 1919. — 20 листопада.
73. Майстренко І, Вказ, праця. — С. 3/9.
74. Майстренко І. Історія мого покоління. Спогади учасника рево
люційних подій в Укра'іні. — Едмонтон: Канадський Інститут Ук
раїнських Студій, Альбертський Університет. — 1985. — С. 124.
75. Там же.
76. Архів СНБ України. — Спр. 36546 ФП. — Г. 3. — Арк. 12.
77. Попов М. М. Вказ. робота. — С. 225.
78. ЦДАЖР України. — тф. 4, оп. 2, спр. 2. — Арк. 333.
79. Резолюції Всеукраїнських з'їздів Рад робітничих, селянських та
червоноармійських депутатів. — X., /932. — С. 130.
80. Архів СНБ України. — Спр. 36546 ФП. — Т. 3. — Арк. /2-зв.
8/. ЦДАЖР України. — Ф. 166, оп. 12, спр. 3394. — Арк. 6.
82. Архів СНБ України. — Спр. 36546 ФП. — Т. 3. — Арк. 13.
83. ЦДАЖР України. — Ф. 166, оп. 12, спр. 3394. — Арк. 6.
84. Гам же. — Арк. 5.
85. Смол й ч Ю. Розповідь про неспокій. Дещо з книги про двадцяті й
тридцяті роки в українському літературному побуті. — Ч. 1. — К,
/968. — С. 111-112.
86. Майстренко І. Історія мого покоління. — С. /24.
87. Ковалів Л. ЦеО. // Універсальний журнал. — /929. — № 5. — С. 4/-44;
Його ж; Японсько-китайська гра го // Універсальний журнал. — /928.
— № 2. — С. 104-108.
88. Дей О. І. Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI—XX
ст.;. — К., 1969. ~ С'. 481.
89. Смолич Ю. Вказ. праця. — С. 161.
90. ЦДАЖР України. — Ф. 4, оп. 2, спр. 80. — Арк. /23.
91. Архів СНБ України. — Спр. 36546 ФП. — Т. 6. — Арк. 57.
92. Там. же. — Т. 8. — Арк. 36.
93. Там же. — Арк. 77 зв., 78.
94. Там же. — Арк. 22.

<< НАЗАД