О. П. ЮРЕНКО
ДАНИЛО КУДРЯ НА ТЛІ СВОГО ЧАСУ

<< НАЗАД

Кудря Данило Євменович

Народився 9 грудня 1885 р. на хуторі Березівському Полтавського повіту в родині селянина. Учасник революційних подій на Україні. Радянський працівник. Військовою колегією Верховного Суду СРСР засуджений на 7 років виправно-трудових таборів.
Життя та діяльність Данила Кудрі належать його епосі. Вони, як і його час, були далекі від спокою, мали чимало крутих поворотів і живились виром розбурханої багатомільйонної людської стихії. На них лежить відбиток непримиренних суперечностей, жорстокої боротьби, суворих реалій його доби.
Народився Д. Є. Кудря 9 грудня 1885 року на хуторі Березівському, розташованому між селами Рунівщиною і Войнівкою Полтавського повіту. Батько Данила - Євмен Кудря походив з козаків, мав заможне селянське господарство, що, звісно, сприяло одержанню освіти дітьми, а в майбутньому привело до лиха - розкуркулення, після чого він і мати Данила 1930 року померли.
Дітей в сім'ї було шестеро - п'ять синів і донька.
В 1904 р., коли почалася російсько-японська війна, Данило, досить таки романтично настроєний, йде добровольцем до 33-го Єлецького піхотного полку спочатку рядовим, а згодом одержує чин прапорщика.
В 1906-1908 рр. юнак навчався в Казанському піхотному училищі, а після його закінчення, одержавши звання підпоручика, знову потрапив до свого полкуі.
Саме на цей, перший період військової служби Кудрі і припадає початок його занять політикою. В 1908 р., коли Єлецький полк, в якому служив молодий підпоручик, стояв у Полтаві, він через свого товариша, прапорщика Нікітіна, що згодом став діячем Тимчасового уряду, встановлює зв'язки з полтавською групою соціалістів-революціонерів. Данилові як селянину за походженням припала до душі есерівська програма. Згодом знову ж таки через Нікітіна він знайомиться з українськими соціал-демократами. З 1908 р. почалася і партійна робота Кудрі, яка зводилась в основному до агітаційних форм. Проводив він її серед солдатів і селян.
В 1910 р. після звільнення в запас Данило Кудря вступив до Київського політехнічного інституту на агрономічний відділ, де навчався чотири роки. Здобуваючи фах агронома, Данило намагався займатись політичною самоосвітою. Цьому сприяли деякі його знайомства, як, наприклад, з російським соціал-демократом-меншовиком Поповим2.
Після початку першої світової війни восени 1914 р. Д. Кудря був мобілізований на фронт. Його призначають на посаду командира 114-го транспорту 11-го стрілецького корпусу, а з початку 1916 р. - як досвідченого офіцера - послідовно командиром роти і батальйону в 10-му Заамурському полку 41-го стрілецького корпусу.
Треба сказати, що Данило Кудря не раз виявляв відвагу й уміння воювати і командувати. За це був нагороджений орденами Анни 4-го, 3-го і 2-го ступенів, Станіслава 3-го і 2-го ступеня, Володимира 4-го і Георгія - 4-го (солдатського) ступеня.
Кудря, будучи демократом за переконаннями, гаряче вітав повалення самодержавства і з перших днів Лютневої революції брав активну участь у виборних військових організаціях Південно-Західного фронту, де воював.
В час, коли під впливом революційного руху демократичні зміни торкнулися і життя армії, на фронтах, в т.ч. і Південно-Західному загострилось питання відносин між солдатами і офіцерамиЗ. Значна частина офіцерства не бажала йти ні на які поступки "нижнім чинам".
Авторитет же Кудрі серед солдатів грунтувався не на його званні штабе- капітана, а в першу чергу на особистих якостях, які значною мірою розкрилися саме на фронті. Тому його відразу ж обирають до полкового комітету, через тиждень - головою дивізійного комітету, а ще через два тижні - головою корпусного комітету 41-го стрілецького корпусу.
В умовах легалізації діяльності політичних партій Д. Кудря повертається і до активної політичної роботи в есерівській фронтовій організації. Його обирають головою есерівського комітету корпусу. Слід відзначити, що тодішня есерівщина була досить строкатою за складом, еклетичною в політиці та ідеології і найбільш масовою поміж політичних партій і рухів.
Чимало з офіцерів, керуючись кон'юнктурою, примикали до есерів. Серед них був навіть полковник Оберучев, командуючий Київським військовим округом. Таких же, як Кудря, що давно підтримували зв'язок з партією, було порівняно небагато, і вони, як правило, виділялись на фоні маси. Тому Д. Кудря увійшов в контакт з відомими есерівськими діячами: Савинковим, Лівшицем, Сухомлином, хоча позицію займав, за його словами, ліву вже з перших днів Лютневої революції. Справедливо було б відмітити, що Кудря в цей час коливався між оборончеством і Інтернаціоналізмом. Він став одним з організаторів братання з австрійськими солдатами. На 1-му з'їзді представників армій Південно-Західного фронту, що проходив у травні 1917 р. у м. Кам'янці-Подільському, всупереч есеро-меншовицькому блоку, який провів резолюцію про підтримку Тимчасового уряду, а значить і продовження війни на догоду імперіалізму Антанти5, Д. Є. Кудря виступив за її негайне припинення, проти Корейського. За це його позбавляли слова, погрожували виключенням з партії. А напередодні безславного червневого наступу російських військ в корпус до Кудрі особисто приїздили О. Керенський і Б. Савинков і в розмові з ним вдавались до умовлянь і погроз, пропонуючи йому перейти в табір оборонців, не сіяти антивоєнні настрої В солдатських масах. Знаючи, що наступ провалиться, він звернувся до солдатів з словами: "Я проти війни, я за братання, але раз фронтовий з'їзд вирішив наступати, раз сусідні полки йдуть, ми не повинні їх зрадити і теж підемо в бій"?
Під час корніловського заколоту Кудря активно протидіяв встановленю військової диктатури, як голова корпусного комітету взяв владу в корпусі і за своєю ініціативою повів з німецьким командуванням на своїй ділянці фронту переговори про перемир'я8.
В жовтні 1917 р. в Києві він зустрівся з С. Петлюрою і В. Винниченком. Ця зустріч змусила його змінити погляд на українізацію військ, якої він спочатку не підтримував, вважаючи, що це послаблює "революційний фронт". С. Петлюра запропонував Кудрі повернутись у війська помічником комісара фронту, що представляв при його штабі Центральну Раду і Генеральний секретаріат. Працюючи в фронтовій раді, до якої входив і комісар Певний - майбутній отаман армії УНР, Д. Кудря мав часті суперечки з ним, зате близько зійшовся з представниками українського -національного руху в армії, що належали до партій українських соціал-демократів і українських есерів. Розширення і поглиблення революційного процесу з одного боку, а з іншого - консолідація української демократії, кроки Центральної Ради, що, за словами одного з керівників більшовицьких організацій України того часу Е. Й. Квірінга, "від одного універсалу до іншого все більше лівіла"9 до української державності, визначали позицію "українців" (так називали членів українських соціалістичних партій) Південно-Західного фронту. Один з їхніх лідерів Безсало на надзвичайному з'їзді армій фронту в листопаді 1917 р. заявив: "Українці... по питанню про владу мають певну думку. Коли був Керенський - ми боролись з ним, а буде Криленко - ми будемо боротись з Криленком... будемо боротись з усіма, хто буде проводити централістичні думки. Якщо Верховний Головнокомандуючий буде визнаний Радою, то і його визнаємо.
До тих пір, коли більшовики не стояли при владі, ми, українці, йшли
з ними пліч-о-пліч, але коли вони стали при владі - ми з ними ніяк не
можемо домовитись... Раніш більшовики визнавали цілком вірним наше
прагнення до федерації. Очевидно, двохсотлітнє повітря Петрограда,
централізму вплинуло на більшовиків і на Леніна, як на Петра Великого.
Чому вони з Фінляндії також не заявляють, що влада повинна належати раді робітничих, солдатських і селянських депутатів? А нам вони це кажуть в той час, коли у нас є свій уряд - Рада".
Співзвучною цій заяві була і діяльність Данила Кудрі. Сам він свідчив про неї в органах НКВС так: "Через фронтову раду я провів постанову про більшовизацію фронту, про введення виборних засад. Незабаром мене обрали головнокомандуючим Південно-Західного фронту.
Я видав наказ про демобілізацію фронту і видавав посвідчення цілим полкам з дозволом повертатись на батьківщину. Переконаний в необхідності проведення соціальної революції на Україні власними силами, я не лише говорив про це озброєним солдатам, що йшли з фронту, а й став на шлях активної боротьби з більшовиками" 11.
Після повалення Тимчасового уряду наприкінці 1917 р. загострилася боротьба за владу в Україні. Це протиборство було перенесено і у війська найбільшого фронту Росії - Південно-Західного, що простягнувся більше ніж на 600 км від Білоруського Полісся до Румунії, а особового складу на кінець жовтня 1917 р. мав 1685,4 тис. 12.
Створені після Жовтневого збройного повстання в Петрограді військове-революційні комітети армій і фронтовий ВРК, проводячи більшовицьку лінію, протидіяли політиці українізації частин фронту та підпорядкування їх Центральній Раді, яка, проголосивши III Універсалом Українську Народну Республіку, намагалась встановити свій лад і у військах, що перебували на території України. Генеральний Секретаріат надав своїм представникам на Південно-Західному фронті надзвичайні повноваження і поставив вимогу військово-революційним комітетам передати свої повноваження створеним його емісарами федеративно-національним комітетам.
Конфронтація привела до захоплення українськими частинами штабів армій і фронту, арешту багатьох членів ВРК.15.
Війська 41-го стрілецького корпусу під проводом Д. Кудрі розгромили більшовицький ВРК Особливої армії в Рівному і заарештували О. І. Єгорова - згодом Маршала Радянського Союзу.
Після того, як наприкінці січня 1918 р. Центральна Рада була позбавлена влади радянськими військами, Кудря, не поділяючи її бажання боротись з більшовиками, все ж погодився виконувати запропоновану головою Ради народних міністрів (нова назва уряду Центральної Ради) В. Голубовичем роботу по демобілізації військ фронту, відхиливши пропозицію більшовиків про перехід на їх бік17.
За гетьманщини, перебуваючи разом з деякими своїми товаришами-фронтовиками в підпіллі, Данило Кудря встановив тісні стосунки з боротьбистами - новою революційною партією, створеною на базі лівого крила українських есерів. В період гетьманщини для політичне організованої української інтелігенції був характерний поділ на дві течії і легальну і нелегальну 18.
Не випадково радикалізм поглядів Кудрі зблизив його з лівими українськими есерами-боротьбистами, що відкололись від своєї легальної партії і, за словами Винниченка, "гостро виступали проти тих есерів і есдеків (соціал-демократів - О. Ю.) , що вступали в переговори з німцями, з гетьманщиною, з руською буржуазією" .
Наприкінці ж 1918 р. - початку 1919 р. в період Директорії боротьбисти в Києві, де був в цей час і Д. Кудря, мали тісні контакти з більшовиками20. Після вступу до Києва радянських військ Д. Є. Кудря офіційно зареєструвався в партії боротьбистів на перших же легальних зборах, хоча боротьбистом вважав себе ще з 1918 р.21. Незабаром Кудря з немалим ризиком для себе дістався до Вінниці, де знайшла собі пристанище Директорія УНР.
За його словами, він пропонував її голові Винниченку знову вступити
в переговори з Радою Народних Комісарів про змирення, але той прямої
відповіді на цю пропозицію не дав22, очевидно, будучи зневіреним в
успіхові цього підприємства, адже підписання договору з урядом РРФСР
було напередодні зірвано23.
В лютому 1919 р. після зайняття Червоною Армією Києва Кудря зустрівся з А. Бубновим, одним з керівників київських більшовиків, головою більшовицького облревкому, який сказав: "Нам відоме ваше минуле, ваш виступ проти більшовиків на фронті, ваша підпільна робота, настрої. Я пропоную вам працювати з нами". Погодившись з цією пропозицією, Данило Кудря як спеціаліст з військової справи став одним з організаторів Київських губернського і окружного військкоматів, а дещо згодом йому доручили посаду начальника військово-господарського управління Київського військового округу, на якій він перебував до травня 1919 р.24.
Та робота Д. Кудрі в радянських органах в цей час не була просто послідовною зміною епізодів його життя. Вона проходила на тлі і в тісному зв'язку з соціальне-політичними процесами того часу на Україні, зокрема із міжпартійними взаєминами в радянському таборі. Визнавши українських есерів-боротьбистів за радянську партію, більшовики не бачили підстав ділити з ними владу. І лише труднощі, з якими зіткнулась РКП(б) - КП(б)У на Україні в 1919 р., і спущена з цих причин директива ЦК РКП(б)25 змусили ЦК КП(б)У надати місця в Раднаркомові України представникам Української партії соціалістів-революціонерів-боротьбистів (комуністів26) - така повна назва цієї партії з березня до серпня 1919 р., коли вона стала зватись Українською Комуністичною партією (боротьбистів - УКП(б)). У відповідності з цим боротьбисти дістали посади народних комісарів юстиції і освіти, заступників наркомів внутрішніх справ і продовольства, заступника голови Вищої ради народного господарства27. Боротьбистам було також надано місця наркома фінансів та заступника голови Всеукраїнської ЧК28.
Кудря був висунутий ЦК своєї партії заступником народного комісара продовольства України.
Цікаву думку з цього приводу висловив І. Майстренко, підкресливши, "що наркомати, якими керували боротьбисти, практичної ролі тоді не відігравали, крім освіти, де треба було спинити нестримну хвилю русифікації, Наркомпроду, де можна було затримувати грабіж України ..."29. Просто назвавши посаду, на якій затвердив у травні Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет Кудрю - заступник народного комісара продовольства, - це ще нічого не сказати про його роботу, про її характер. Між тим, саме продовольча справа була стрижнем політики Радянської влади на Україні в 1919 р., як зрештою і в інші періоди.
Під час VI11 з'їзду РКП(б) в березні 1919 р. Ленін звертається письмово до О. Шліхтера, наркому продовольства України:
"...Чи одержали Ви на Україні директиву ЦК (про 50 мільйонів пудів хліба - О. Ю.) до 1. VI). Якщо не підвезете до І/У або 1.УІ - ми пропадемо всі"30.
Один з дослідників і досить визначний провідник політики Радянської влади на Україні в той час В. Качинський писав: "Оскільки ж місто, робітники і Червона армія потребували продовольства, оскільки голодуючі центри РРФСР теж не могли залишатись без хліба - українське село повинно було йти на жертви і віддавати всі свої вже щонайсильнішим чином порозтягувані в період німецької окупації запаси без відповідної заміни товарної компенсації. Зробити це без граничного напруження, безнайбільших ускладнень і колосального опору не лише заможних, але й частини бідняків село, природньо, не могло"31.
Як свідчить В. Качинський далі: "Досвід РРФСР не залишав ніякого сумніву в тому, що українське село більш ніж холодно віднесеться до політики викачки хліба для потреб міст. Сам-факт організації радянської влади ніскільки не полегшував ще вирішення продовольчого питання. Так це і цілком ясно. Середняк цю владу в 1919 році "прийняв" - поскільки-постільки. Заможний же селянин був проти неї і підкорявся і й лише із страху перед репресіями. А між тим утримувачами хліба були як раз ці дві групи селянства, незаможник же сам потребував як продовольства, так і посівного матеріалу. При таких умовах без прийняття спеціальних заходів було важко розраховувати на широку продовольчу допомогу містам і Червоній армії"32.
О. Шліхтер, що здійснював безпосереднє керівництво продполітикою на Україні, в цьому зв'язку відзначав: "При таких умовах фактична заготівля продовольчих продуктів на засадах хлібної монополії могла б проводитись в рамках наміченого радянського владою плану лише при наявності достатніх кадрів збройної сили"33.
На засіданні ВУЦВК 12 квітня 1919 р. Шліхтер обґрунтовує невдачі Наркомпроду нестачею досвідчених і чесних продовольчих працівників і невикористанням способу примусової розверстки хліба на селі. Тут же приймається декрет про продовольчу диктатуру34.
Отже, з призначенням Данила Кудрі заступником О. Г. Шліхтера радянська продовольча політика на Україні цілком окреслилась у своїх основних рисах. Ставлення партії боротьбистів до неї не було однозначним, але не було і відверто ворожим, як це стверджує дехто з дослідників боротьбизм у 35.
Звичайно ж, боротьбисти, будучи ближчими до українського селяни-на-середняка, ніж більшовики, не могли беззастережно сприймати таку лінію їх політики, та вона суперечила і їх баченню розвитку української революції.
Але треба було мати ще й таку рішучість, як у Кудрі, щоб практично відразу після свого приходу до Наркомпроду 17 травня 1919 р. подати до його колегії доповідь, де він висловив твердження, що організація органів диктатури - комбідів і продовольчих комітетів суперечить політиці Радянської влади. Він вимагав відмінити тверді ціни, усунути комбіди від продовольчої роботи, а заготівлю проводити через кооперацію36.
Зрозуміло, що його пропозиції не могли бути прийнятими, хоч вони і були цілком обгрунтованими, адже сам О. Шліхтер згодом зазначав, що "українське селянство не мало ніякої схильності відкривати свої комори і для радянської влади поза тими нормами вільного товарообміну, до яких споконвіку звикло. За пуд хліба - ситець на сорочку"37.
Радянська влада ж могла забезпечити тоді за визначенням Шліхтера товарний обмін з селянами не більше ніж на 10 копійок - на 1 крб. зданого хліба. І вихід був один - застосування вже згаданих"спеціальних засобів", проти чого фактично і подав свій голос Д. Є. Кудря. Якоюсь мірою від цього застерігав і дехто з членів більшовицького керівництва - К. Ворошилов, А. Йоффе. Важливу роль в забороні вільної торгівліі в цілому в формуванні політики більшовиків по відношенню до села відігравала, користуючись виразом М. О. Спірідонової, "диктатура теорії" - прагнення (яке, за визнанням Леніна, не завжди відкрито висловлювалось) безпосередньо перейти до соціалізму. В результаті дрібнобуржуазна стихія, основним носієм якої було селянське господарство, перетворилась для більшовиків в головного ворога соціалізму40.
Сам Кудря, знаючи українське село, не без підстав вважав, що треба було зробити все можливе, щоб поставити хлібозаготівлю на далеко міцніший економічний грунт, і що справа полягала не лише в нестачі товарів, айв незадовільній роботі самих продорганів, чого не заперечував і Шліхтер. Для поліпшення справи, говорив Данило Євменович, "робітники повинні контролювати продоргани"4І, бачучи, як новоявлена радянська бюрократія енергійно посідала там місця.
В липні 1919р. Раднарком України відряджає Д. Кудрю до Одеси своїм уповноваженим на півдні України по реалізації урожаю42.
Урожай 1919 р. був надією Радянської влади. Як повідомляли газети, "по точному обрахуванню урожай по всій Україні дасть 1 мільярд 100 мільйонів пудів хліба. Така величезна кількість хліба дасть змогу Україні виділити немалу кількість голодуючій Півночі"43 (тобто Росії - О.Ю.). Але організовувати збір цього багатого урожаю в умовах інтервенції Антанти, наступу білогвардійців і петлюрівців при численних внутрішніх труднощах виявилось надзвичайно складно. Доводилось використовувати для цього робітничі загони44 і військові підрозділи45.
Але цим далеко не вичерпувались труднощі, які мусив переборювати Данило Кудря, виконуючи свою відповідальну місію на півдні України. Саме транспортування хліба і інших продуктів здійснити було неймовірно важко із-за антирадянських збройних нападів григор'євців, махновців. В самій Одесі орудував горезвісний Мишко Япончик, що "не випускав з міста маршрути з продовольством без відповідного викупу, при чому вимогливість його підвищувалась по мірі запізнення у виконанні його ультиматуму"46.
Але ще в тяжчих умовах довелось працювати Д. Є. Кудрі з кінця серпня 1919 р. - після окупації денікінцями Одещини.
Він залишився в окупованій Одесі для керівництва підпільною роботою своєї партії47. Безумовно, що в цей грізний для Рад час Червона Армія гостро потребувала умілих і досвідчених командирів, до яких належав і Кудря. Але більшовики не довіряли боротьбистам значних командних посад48, остерігаючись зміцнення їх позицій в армії. Необхідно також зазначити, що більшовицьке і боротьбистське підпілля існували окремо. Не приймаючи пропозицій боротьбистів про співробітництво, Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило, на відміну від своєї позиції по відношенню до партій лівих есерів (донедавна російських), "Поалей-Ціон" (єврейська робітнича соціал-демократична партія - О. Ю.) - не підтримувати боротьбистів в організації підпілля49. Боротьбистське підпілля в окремих містах, як, наприклад, у Києві, було досить сильним, а в Одесі значно слабшим.
Один з авторів журналу "Літопис революції" писав про нього: "Організація боротьбистів була квола, вона гуртувала навколо себе невеличку кількість членів. Більшовицький партійний комітет з ними
організаційного зв'язку не мав, відбувалися лише періодичні наради, на яких обмінювалися відомостями"50.
Саме неналагодженість цього зв'язку приносила значну шкоду підпільній роботі і більшовиків, і боротьбистів. Один з організаторів більшовицького підпілля скаржився в Зафронтове бюро ЦК КП(б)У - орган по керівництву партійною роботою в тилу ворога: "... У нас зараз відсутні вказівки про наші відносини до українців всіх видів і течій"5І.
В доповіді про стан Одеської організації в Зафронтбюро відзначалось, що "військовий відділ не вдається поставити, нема досвідчених організаторів і керівників"52. Здавалось би, що і тут Данило Кудря міг стати в пригоді, але міжпартійні чвари, прорахунки більшовицького керівництва стали цьому на заваді. Проте він не сидів затаївшись, а активно діяв, встановлюючи зв'язки, налагоджуючи нелегальну роботу не лише в Одесі, а й Миколаєві, Херсоні і інших містах53.
Після звільнення України від денікінських військ Кудря був направлений ЦК УКП (боротьбистів) до Харкова одним з керівників губкому УКП(б). Він відразу встановив контакт з більшовиками, зокрема з М. Л. Рухимовичем.
В цей час сам він виявляв бажання вступити до КП(б)У, говорив про це з Д. Мануїльським, проте той рекомендував Кудрі вести роботу по організованому вступу в КП(б)У всіх боротьбистів. Незважаючи на цілком лояльну позицію Д. Кудрі по відношенню до більшовиків у цей час, їхні відносини з боротьбистами як партією були напруженими. І КП(б)У, і УКП(б) прагнули до політичного домінування на Україні, до завоювання мас. Тому часто між ни^Іи виникали конфліктні ситуації.
Так трапилось і в Харкові. Губком КП(б)У відмовився надати місця боротьбистам в губревкомі, в той час, як це робилось по всій Україні. Губком боротьбистів же посилив критику політики КП(б)У, в тому числі і на сторінках свого органу "Пролетарська правда". Після втручання ЦК обох партій при активній участі Д. Кудрі обидва губернські комітети дійшли згоди. Представники від УКП(б) були допущені в ревкоми та їх апарати55.
Після того, як в березні 1920 р. Всеукраїнська конференція боротьбистів прийняла рішення про "необхідність утворення єдиної комуністичної партії на Україні через об'єднання з КП(б)У і "ухвалила організовано влитися в Комуністичну партію більшовиків України"56, Данило Кудря теж вступив до більшовицької партії.
ЦК Компартії України восени 1920 р. направив його на роботу До Галицького революційного комітету - тимчасового органу Радянської влади, створеного у Східній Галичині. Данило Євменович очолював його продовольчий відділи?.
Надалі життя Кудрі було пов'язано з різною господарською і керівною роботою і не мало вже так багато яскравих епізодів, як в 1917-1920 рр.
З 1922 р. він працював заступником голови правління Українбанку5В, в середині 20-х років очолював колектив Харківського інституту ме-хйнізації і електрифікації сільського господарства, перебував на керівній господарській роботі в Дніпропетровськ, а потім довгий час,аж до свого арешту був директором всеукраїнської контори Сільгоспбанку.
Досить цікавим моментом видається його зустріч з В. Винниченком в 1920 р., після того, коли той, повернувшись з еміграції на Україну, був призначений заступником голови Раднаркому. За словами Кудрі, Винниченко сказав йому про себе, що знає: "Його використають як авторитет, а потім викинуть"62.
Після встановлення диктатури Сталіна з початку 30-х років, особливо ж з 1933 р., на Україні почалось посилене переслідування тих, хто коли-небудь належав до інших, окрім більшовицької, партій. Керівництво ВКП(б) - КП(б)У посилено розмахувало в цей час жупелом українського буржуазного націоналізму, агентами якого було оголошено колишніх боротьбистів, хоча ще в 1926 р. Й. В. Сталін у листі "Тов. Кагановичу та іншим членам Політбюро ЦК КП(б)У" зазначав: "Не можна цькувати колишніх боротьбистів їх минулим. Треба забути про те, що вони мали певний час за собою гріхи - у нас немає людей безгрішних. Треба їх залучати до партійної роботи, як унизу, так і вгорі, безумовно і обов'язково"63.
Але дії політичного керівництва СРСР і України в 30-і роки мали прямо протилежний цій декларативній настанові характер. В зв'язку із вбивством С. М. Кірова в 1934 р. ОДПУ було сфабриковано справу "підпільної контрреволюційної боротьбистської організації". Саме по звинуваченню в участі у цій ніколи не існуючій організації 13 грудня 1934 р. був заарештований у Києві Д. Є. Кудря64. Слідство було коротким. У звинувачувальному висновку Кудрі і ще 16 заарештованим у цій справі інкримінувалась "належність до контрреволюційної боротьбистської організації, що готувала повалення Радянської влади на Україні, створення незалежної буржуазної української республіки", а також підготовку "терористичних актів проти керівників Радянської влади і Комуністичної партії"65.
Відзначалось, що "для здійснення терористичних завдань підпільною
боротьбистською організацією були створені терористичні групи в
Москві, Києві, Харкові і Полтаві, що проводили практичну підготовку
терористичних актів"66.
В сценарії цієї заздалегідь спланованої, але не театральної, а дійсної життєвої трагедії багатьох людей Д. Є. Кудрі відводилась важлива роль члена керівного центру організації. Вирок він і інший "член проводу" С. Семко-Козачук одержали дещо м'якший від інших - 7 років позбавлення волі з конфіскацією майна.
Решта п'ятнадцять чоловік - по 10 років. Але, як виявилось, це не мало ніякого значення, бо повернутись з ГУЛагу не вдалось майже нікому, в тому числі і Данилові Кудрі. Такою була його доля.


1. Архів СНБ України. - Спр. 36546-ФП. - Т. 2. - Арк. 268.
2. Там же.
3. Голос Фронта: Орган Исполнительного комитета Юго-Западного
франта. 1917. - 14 вересня.
4. Голос Франта. - 1917. - 22 вересня.
5. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний
довідник. - К., 1987. - С. 429.
6. Архів СНБ України. - Спр. 36546-ФП. - Т. 2. - Арк. 270.
7. Там. же.
8. Там же. - Арк. 271. --**
9. Квиринг 3. Екатеринославский Совет й октябрьская революция //
Летопись революции. Журнал Истпарта ЦК КП(б)У. - 7922. -№ 1.
- С. 38.
10. Голос Франта. - 1917. - 21. 23 листопада.
11. Архів СНБ України. - Спр. 36546-ФП. - Т. 2. - Арк. 277.
12. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. - С. 428.
13. Вісник Генерального Секретаріату Української Народної Республіки.
- 7977. - 23 листопада.
14. Голос Фронта. - 1917. - 22 листопада. o
15. Большевистские военно-революционньїе комитетьі. Сборник доку-
ментов й материалов. - М., Госполитиздат, 1957. - С. 462-465, 486-488.
16. Архів СНБ України. - Спр. 36546-ФП. - Т.2. - Арк. 277.
17. Там же. - Арк. 278.
18. Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції.
Марець 1917 р. - грудень 1919 р. - Ч. Ні. - К., Політвидав України.
1990, - С. 72.
19. Там же. - С. 73.
20 Рафес М. Два года революции на У крайнє. (Зволюция й раскол *Бунда") М.: Государственное издательство, 1920. - С. 134-135.
21. Архів СНБ України. - Спр. 36546-ФП. - Т.2. - Арк. 279.
22. Там же. - Арк. 282.
23. Винниченко В. Відродження нації. - Ч. НІ. - С. 216-230.
24. Архів СНБ України. - Спр. 36546-ФП. - Т. 2. - Арк. 284.
25. Архів КПУ. - Ф.1, спр. 20. - Арк. 3.
26. Там же. - Арк. 10.
27. ЦДАЖР України. - Ф.1, оп. 1, спр. 9. - Арк. 17.
28. Майстренко І, Боротьбизм. Сторінка в історії українського ко
мунізму (англ. мовою), 1954. - С. 792.
29. Там же.
30. Ленін В. І. Повне зібрання творів. - Т. 50. - С. 269-270.
31. Качинский В. Земельная политика Соввласти на Украине в 1919 году
//Літопис революції. - 7929. - № 1 (34). - С.8.
32. Там же. - С. 11.
33. Шлихтер А. Борьба за хлеб на Украине в 1919 году //Літопис
революції. - 1928. -'№ 2 (29). - С. 107.
34. ЦДАЖР України. - Ф. 1, оп. 1, спр. 9 - Арк. 5 зв. - 6.
35. Клинтух Ю. Ф. Крах, идеологии й политики мелкобуржуазной
националистической партии боротьбистов. - К., 1971. - С. 27.
36. Архів КПУ. - Ф. 43, оп. 1, спр. 31. - Арк. 2.
37. Шліхтер О. Вказ. праця. - С. 704.
38. ЦДАЖР України. - Ф. 1, оп. 1. спр. 9. - Арк. 6.
39. ЦДАЖР України. - Ф. 2, оп. 1, спр. 12. Арк. ЗО.

40. Леонов С. В. Советская государственность: Замьісльї й действитель-
ность (1917-1920 гг.) //Вопросьі истории. - 1990. - № 12.- С. 37.
41. Пролетарська правда. Орган Парткому Харківщини Української
' Комуністичної партії (боротьбистів). - 7920. - 24 січня.
42. Архів СНБ України. - Спр. 36546-ФП. - Т. 2. - Арк. 286.
43. Борьба. Орган Одесского комитета Партии левьіх социалистов-де-
мократов (борьбистов). - 7979. - 76 липня.
44. ЦДАЖР України. - Ф. 2, оп. 1, спр. 12. - Арк. 27.
45. Качинський В. Вказ. праця. - С. 39- 40.
46. Шлихтер А. Вказ. праця. - С. 706.
47. Архів СНБ України. - Спр. 36546-ФП. - Т. 2, - Арк. 287.
48. ЦДАЖР. - Ф. 2, оп. 1, спр. 12 - Арк. 53.
49. Там же.
50. Бредіс Є. Партійне підпілля в Одесі за денікінщини // Літопис
революції: - 7930. - 7930. - № 3-4 (42-43)
51. КП(б)У за денікінщини. Матеріали і документи. // Літопис рево
люції. - 1929. - № 5-6 (38-39). - С. 281.
52. Там же. - 1930. - № 1 (40). - С. 234.
53. Архів СНБ України. - Спр. 36546-ФП. - Т. 2. - Арк. 287.
54. Там же.
55. Пролетарська правда. - 7920. - 75 січня. Боротьбист. Орган
Полтавського губкому УКП(б). - 7920. - 25 січня.
56. Боротьбист /Полтава/. - 7920. - 26 березня.
57. Архів СНБ України. - Спр. 36546-ФП. - Т. 2. - Арк. 309.
58. Там же. - Арк. 301.
59. Там же. - Арк. 310.
60. Там же. - Арк. 325.
61. Там же. - Арк. 310.
62. Там же: - Арк. 317.
63. Панчук М. І. "Націонал- ухильництво". Анатомія проблеми //
Маршрутами історії. - К.: Політвидав України, 1990. - С. 224.
64. Архів СНБ України. - Спр. 36546-ФП. - Т.І. - Арк. 51.
65. Там же. - Т. 8. - Арк. 36.
66. Там же. - Арк. 72.
67. Там же. - Арк. 27.
Там же. - Арк. 28 зв.

<< НАЗАД