І. М. НАЛИВАЙКО

 ЗЛОЧИН, ЯКОГО НЕ БУЛО

<< НАЗАД

Личман Тимофій Якович

Народився 7 січня 1899 р. в м. Зінькові на Полтавщині в сім'ї ремісника. Учитель. Розстріляний 9 червня 1938 р. Реабілітований а 1958 р.

Перше, що кидається у вічі, коли знайомишся з матеріалами архівно-слідчої справи Тимофія Яковича Личмана, - це перелік страшних злочинів, що були інкриміновані організованій ним націоналістичній контрреволюційній групі, до якої входило ще сімнадцять зіньківчан. Як стверджується, ця підпільна організація ставила за мету виключно глобальні завдання: відторгнення України від СРСР, систематичне проведення диверсійно-шкідницьких актів у сільському господарстві, активне шпигунство на користь іноземних розвідок, постійну антирадянську агітацію серед населення району. І разом з тим - відсутність будь-яких доказів, фактів, документів, свідків.

Та все ж об'єктивне, неупереджене вивчення біографії керівника контрреволюційної групи, його життєвого і трудового шляху, політичних переконань, взаємовідносин з людьми, що працювали поруч, дає всі підстави вважати, що ця людина ні в помислах, ні в діях ніколи не була злочинцем і ні в чому не завинила ні перед народом, ні перед своєю совістю.

Домівка столяра Якова Прокоповича Личмана мало чим відрізнялась від тих, що знаходилися на правому березі річки Ташані, де проживали в основному ремісники Зінькова. Хіба що чисельністю своїх мешканців: старий Личман і його дружина Ганна мали чотирьох синів і стільки ж дочок. Землі своєї не було, тому майже цілий рік змушені були ходити на поденщину, щоб прогодувати і одягти сім'ю.

Саме у цій наймитській родині 7 січня 1899 року і народився хлопчик, якого батьки назвали Тимошею. Ріс міцним і ставним. З малих літ навчився грати на скрипці, мав чудовий голос і слух. Сусіди радили батькові віддати сина до школи. І незважаючи на те, що родина ледве зводила кінці з кінцями, Тимофію все ж поталанило - його відводять до церковно-приходської школи. По її закінченні на кошти земства Тимофія як дуже здібного учня направляють у Зіньківське реальне училище. Свій трудовий стаж Тимофій Личман розпочав учителем у початковій школі села Комиші Грунського району. Саме тут він виявив неабиякі організаторські здібності серед сільської молоді. Почала активно діяти хата-читальня, запрацював хоровий гурток, вечорами односельці засіли за книги та зошити. Все робилося з ініціативи молодого вчителя. У цій же школі працювала миловидна дівчина Катря Жур, яка після закінчення Зіньківської жіночої гімназії була направлена сюди на роботу. Невдовзі молода колега Тимофія Личмана стала йому і дружинок.

Згодом Тимофія Личмана призначають завідуючим Грунською семирічною школою. За короткий строк він зумів зробити школу зразковою. Окрім шкільних справ проводить значну активістську роботу серед населення.

У 1932 році Тимофія Яковича призначають директором Зіньківськоі середньої школи № 1, де він пропрацював майже чотири роки, виявивши справжній освітянський талант. Зумів підібрати здібний учительський колектив, який не тільки давав добрі знання своїм вихованцям, а й прищеплював їм трудові навики. Школа мала свій сад і город, за якими доглядали самі учні. Зібраний урожай реалізовували населенню райцентру, а також використовували для шкільного громадського харчування. Шанували тут і фізичну культуру. Своїми силами побудували стадіон, де регулярно проводилися спортивні змагання, активну участь в яких брав і сам директор. Рівень виховання дітей, всього учбового процесу Зіньківської середньої школи № 1 ставили в приклад іншим не лише свого району, а й Харківської області та республіки. З багатьох шкіл сюди приїздили вивчати й запозичувати досвід. Часто і Тимофія Яковича запрошували на освітянські наради, семінари, що проходили в Полтаві, Харкові, Києві. Розповідав він про те, як учительський колектив, застосовуючи макаренківську педагогічну систему, добивається високих показників у навчально-виховному процесі.

Зміна у виробничій біографії Тимофія Яковича Личмана сталася у 1935 р. Його призначали завідуючим районним відділом народної освіти. Тепер на плечі Личмана лягли турботи про всі школи Зіньківського району, і він не пасував перед труднощами. Постійно працював над собою, вивчав і запозичував усе нове, що народжувалось в школах країнах. їздив навіть у Москву, щоб познайомитись із досвідом столичних шкіл. Там же особисто зустрічався з Надією Костянтинівною Крупською, слухав її поради. Після арешту Тимофія Яковича Катерина Титівна написала їй два листа, в яких повідомляла про страшне горе, що навалилось на їхню родину. Надія Константинівна не забарилась з відповіддю, писала, що усією душею співчуває і розділяє лихо сім'ї, вірить, що Тимофій Якович чесний громадянин, а його арешт - це надуманий злочин підлих людей.

Личмани жили, віддаючи себе праці на освітянській ниві. Підростали і два сини - Олександр і Борис. Тимофій Якович не сидів у службовому кабінеті, їздив по району. Колеги вбачали в ньому вимогливого керівника, та водночас справедливу, пряму, чесну, душевно щедру людину. Вмів вислухати, порадити, поспівчувати. І все було б добре, коли б не тривожні звістки про арешти у Зінькові та селах району. Як правило, людей забирали вночі, а потім на зборах колективів їх оголошували "ворогами народу". Про це ж досить галасливо повідомляли газети, радіо. Коли було арештовано кількох учителів, Тимофій Якович поїхав до Полтави з надією довести у відповідних установах необґрунтованість таких свавільних дій Зіньківського районного відділу НКВС. Та поїздка ця нічого не дала. Можливо, навіть, прискорила арешт самого Личмана.

4 січня трагічного 1938 року. Неділя. Саме ішли шкільні канікули. Тимофій Якович зібрався було на полювання, коли прийшов посильний і повідомив, що необхідно терміново прибути до районного керівництва. Додому Личман вже не повернувся. У камері райвідділу НКВС він просидів до кінця лютого. Разом з ним були заарештовані ще 17 чоловік: Дьяконенко, Мирошниченко, Цюпа, Новак, Рябушко, Мусієнко, Сухар, Влох, Сивоконь, Педоренко, Телегон, Богацький, Удовиченко, Данило і Михайло Поткевичі, Сухорада. На них було сфабриковано справу як на учасників підпільної націоналістично-контрреволюційної організації. Жорстокі тортури змусили всіх їх визнати себе винними в тому, чого вони ніколи не робилиб.

Катерина Титівна, будучи вагітною, робила все можливе, аби захистити чоловіка, довести його невинність. Та марно. Лише один раз дозволили їй десятихвилинне побачення "з Тимофієм Яковичем у присутності начальним райвідділу НКВС. Як мужньо не тримався, а, прощаючись, він стиха проговорив: "Я не витримаю тортур. Надіюсь на Полтаву".

До обласної о центру Личмана відправляють наприкінці лютого. Кілька разів Катерина Титівна їздила відвозити передачу чоловіку. Та в останніх числах червня передачу не прийняли, пояснивши, що його вивезли з Полтави, але куди, не сказали. Насправді ж ще 27 березня 1938 р. постановою особливої трійки УНКВС Личман Тимофій Якович був засуджений до вищої міри покарання - розстрілу, а 9 червня вирок виконано. Але про це Катерині Титівні не було повідомлено. Тому і мала надію, що чоловік живий і згодом подасть про себе звістку.

Та минали роки... Тільки в середині 60-х вона отримала свідоцтво про те, що Тимофій Якович Личман помер у 1944 р. від гангрени легень. Такі фальшиві документи в той період було за правило видавати рідним тих, хто був знищений в період репресій. Рівно через двадцять років Військовий трибунал Київського військового округу, детально вивчивши справу Личмана та інших, що входили в "контрреволюційну групу", відмінив постанову особливої трійки УНКВС по Полтавській області від 27 березня 1938 р. за відсутністю складу злочину.

<< НАЗАД