Протягом тривалого часу в історіографії історії України, окремих її регіонів залишалися теми, які були практично недоступними для дослідників минулого, оскільки пов'язані з ними документи, вкриті численними застережливими грифами, зберігалися в різноманітних "спецхоронах" та "спецархівах". Одна з таких - масові незаконні репресії громадян в 20-х - на початку 50-х років.
Лише сьогодні, в умовах побудови гуманної, правової Української держави ми маємо змогу підняти щільну завісу відомчих таємниць та сказати всю до останку правду про трагедію кількох поколінь наших співвітчизників. І тоді не просто поетичними рядками, а живим, неспростовним документом історичної епохи стануть для багатьох слова Ольги Берггольц:

Нет, не из книжек наших скудных -
подобья нищенской сумы,
узнаєте о том, как трудно,
как невозможно жили мы.
Как мы любили горько, грубо.
Как обманулись мы любя,
как на допросах, стиснув зуби,
мы отрекались от себя.
Й в духоте бессонных камер,
все дни и ночи напролет,
без слов, розбитими губами
шептали: "Родина... Народ..."
И находили оправданья
жестокой матери своей,
на бесполезное страданье
пославшей лучших синовей.

Першими і, на наш погляд, цілком успішними спробами в дослідженні вищезазначеної проблеми стали праці В. М. Даниленка, Г. В. Касьянова, С. В. Кульчицького, О. С. Рубльова, Д. В. Табачника, Ю. А. Черченка. І. Б. Усенка, Ю. І. Шаповала та іншихі, в яких наводиться не лише значний фактичний матеріал, а й робиться спроба глибокого осмислення цілого комплексу тогочасних проблем. Заслуговують на увагу як фахівців, так і широкого загалу численні публіцистичні твори, опубліковані на сторінках газетної та журнальної періодики, підготовлені до друку у вигляді окремих видань2. Не можна не помітити, що їх автори все частіше спираються на серйозну документальну базу, підходять до висвітлення соціальне загострених питань без зайвої упередженості та емоційності.

Характерно, що при всьому розмаїтті поглядів і думок, своєрідності підходів і оцінок дослідники історії України майже одностайні в тому,

що витоки і причини масових незаконних репресій як неодмінного атрибуту тоталітарної держави слід шукати не в площині 30-х років, коли вони досягли свого апогею, а в природі соціальної системи, започаткованої жовтнем сімнадцятого.

Історикам ще належить сказати своє вагоме слово в дослідженні жовтневих подій, розкрити їх далеко не однозначний характер, проаналізувати основні віхи пожовтневої історії України. Та навіть при цьому не потребує додаткової доказовості істина, вистраждана і викладена С. П. Мельгуновим: "Коли вершаться вбивства часто не винних людей, коли в країні лютує політичний терор, що набуває часом самого розгнузданого характеру, наше моральне почуття не може примиритися з твердженням: "Ніщо велике не вершиться без боротьби і страждань"3.

Великий гуманіст нашої епохи письменник В. Г. Короленко, звертаючись до А. В. Луначарського, писав: "Не кажіть, що "революція має свої закони". Були, звичайно, вибухи пристрастей революційного натовпу, які обагряли вулиці кров'ю навіть у XIX столітті. Але це були спалахи стихійної, а не систематизованої люті. І вони надовго залишились (як розстріл заложників комунарами) кривавими маяками, що викликали не лише лицемірне обурення версальців, які перевершили в жорстокості комунарів, але й самих робітників та їх друзів... Надовго це кидало затьмарюючу та заглушуючу тінь й на сам соціалістичний рух"4.
Письменник-громалянин, чий мужній голос перед усім цивілізованим світом засудив в 1905 р. філонівську розправу над селянами у Великих Сорочинцях, чия непохитна позиція на процесі Бейліса в жовтні 1913 р. стала взірцем високої моральності і людяності, рішуче виступав проти масових політичних репресій і в роки громадянської війни. З притаманною йому небайдужістю втручався в кожний конкретний випадок, використовував свій високий громадський авторитет заради порятунку безвинних людей. Не випадково будинок письменника у Полтаві вже на світанку обсідали прохачі, які намагалися знайти тут надійний захист та підтримку.

Так, завдяки втручанню В. Г. Короленка був звільнений з-під арешту інвалід Сподін, провина якого полягала лише в тому, що при гетьмані Скоропадському він формально, нічим не заплямувавши себе, виконував обов'язки коменданта Миргорода. Увагою з боку письменника був оточений і розгляд справи Софії та Віктора Ільїнських, повністю згодом виправданих революційним трибуналом.

В. Г. Короленко клопотався перед урядом України за долю учасників виступу проти Радянської влади у Миргороді в роки громадянської війни, звертав увагу на те, що серед заарештованих чимало молоді, яка не досягла свого повноліття. "Навіть при царській владі,- писав він X. Г. Раковському,- соромилися страчувати дітей, та ще у "адміністративному порядку". Зараз в Українській Республіці таке адміністративне дітовбивство набуває вже характеру "побутового явища..."6
Епістолярна спадщина В. Г. Короленка може служити своєрідним мартирологом політичних репресій на Полтавщині періоду громадянської війни. Причому письменника до глибини душі хвилювало не лише тогочасне трагічне буття, а й те невиразне майбутнє, яке очікувало його

співвітчизників. "Не хотів би бути пророком,- писав В. Г. Короленко,- але серце в мене стискається передчуттям, що ми лише біля порогу таких нещасть, перед якими померкне все те, що ми витерплюємо зараз"7.

На жаль, тривожні передчуття не зрадили великого письменника. Породжена братовбивчою війною жорстокість, вузькокласове світосприймання, нетерпимість до будь-якого інакомислення значною мірою знецінили норми загальнолюдської моралі, привели до непоправних деформацій соціальної свідомості. За таких умом створений і випробуваний в роки громадянської війни репресивний апарат. І з часом не лише не згортався, а навпаки - розгалужувався і зростав, набуваючи нових, значно ширших функцій.

Логічне підтвердження цьому знаходимо у матеріалах XII Всеросійської конференції РКП(б), яка відбулася у 1922 р.: "Репресії, які неминуче не досягають мети, будучи спрямовані проти класу, що піднімається (як, наприклад, свого часу репресії есерів і меншовиків проти нас), диктуються революційною доцільністю, коли йдеться про o придушення тих відживаючих груп, які намагаються захопити старі, відвойовані у них пролетаріатом "позиції"8.

Цілком очевидно, що в першій половині 20-х років вістря репресивного механізму було спрямоване перш за все проти безпосередніх опонентів РКП(б), активних учасників тих політичних партій і сил, які діяли на Україні на зламі історичних епох. Об'єктом репресій в цей період стали також прибічники "білого" руху, громадяни, які з різних причин служили в збройних формуваннях, організаціях та установах Центральної Ради, гетьманського режиму, Директорії. Вже це без будь-якої додаткової перевірки служило приводом для арешту і покарання.

Так, весною 1920 р. у Полтаві було заарештовано ряд представників старої інтелігенції, які нібито утворили Комітет визволення України. За ґратами опинились професор місцевої гімназії, співробітники губнаросвіти Ніковський, Балик, Лойко, комендант театрів Юрченко, інші працівники освіти та культури. Якщо спочатку вказаний "Комітет" в слідчих документах розглядався як окрема націоналістична організація, то дещо пізніше його діяльність вже нерозривно пов'язувалась з програмними вимогами ряду політичних партій і, в першу чергу, колишньої Української партії соціалістів- революціонерів (УПСР).

Нову хвилю репресій на Полтавщині викликали відкриті показові процеси над активними діячами УПСР та меншовиками, які відбулися відповідно у 1921 і 1923 роках. Аналіз пов'язаних з ними документів повністю викриває їх політичний характер, очевидну спрямованість на дискредитацію партій, які відігравали помітну роль у політичному житті України.

Цій же меті, безперечно, сприяла діяльність утвореної, за рішенням Політбюро ЦК КП(б_)У від 28 жовтня 1922 р. Комісії по боротьбі проти буржуазної ідеології. Вже сам факт залучення до неї голови ДПУ УСРР Манцева не потребує ніяких коментарів".

Необхідно взяти до уваги, що особи, які потрапляли в поле зору органів ДПУ з політичних міркувань, не випадали з нього протягом всього свого життя. Як визнав у 1925 р. Прокурор Верховного Суду П. Красиков,

"...через Особливу нараду повинні проходити справи щодо так званих "переглядів" - по відношенню до політиків (т.б. політв'язнів - авт.), термін (покарання - авт.) яких закінчився, і необхідно давати нові обмеження. Підставою для такого заходу соціального захисту служить не новий злочин, а переконання, що ця особа може його здійснити, оскільки вона за особистими своїми якостями є надто активною... Таким чином, цілком природно створюється певне коло осіб, що знаходяться у віданні ОДПУ"10. Як приклад можна навести трагічну долю К. Б. Веклової, яка у 1921 р. за вироком Комісії по перегляду справ меншовиків у складі представників ЦК КП(б)У, ВУЦВКу та Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК) була заслана далеко від рідних місць. Відбувши покарання в 1924 р., вона автоматично отримала другий термін, перебувала в Кокчетаві, Казані. У 1937 р. "трійка" УНКВС обірвала її мученицьке життяП.

Репресії розглядалися також як один з основних дієвих засобів у боротьбі з релігією. Ставши на шлях політики державного атеїзму, радянська влада широко користувалася різноманітними методами - від закриття молитовних будинків до організації відкритих судових процесів над служителями культу. Великий громадський резонанс отримав суд над священиком Троїцької церкви м. Полтави В. І. Зелєнцовим. Звинувачений у невиконанні декрету ВУЦВКу від 8 березня 1922 р. про вилучення церковних цінностей у фонд боротьби з голодом, він був засуджений до розстрілу. Незважаючи на те, що міра покарання В. І. Зелєнцову була замінена згодом п'ятьма роками виправно-трудових таборів, вона засвідчила готовність влади до найрішучих заходів 12.

В першій половині 20-х років значною мірою посилився тиск на українську інтелігенцію - головного носія знань і культурних традицій народу. Таким чином політичне керівництво намагалося спрямувати її на шлях більш тісного співробітництва з радянською владою.

Відчутний удар був нанесений, зокрема, по науковій інтелігенції. Численні реорганізації наукових установ, вищих учбових закладів, як правило, супроводжувались принизливими для людської гідності перевірками і чистками. Восени 1923 р. ЦК КП(б)У настійно рекомендував Наркомосу УСРР при проведенні чисток неухильно керуватися класовим принципом, "розвантажити" вищі учбові заклади від "ворожих антира-дянських і спекулятивних елементів". Візьмемо до уваги, що вже до цього, як свідчать В. М. Даниленко, Г. В. Касьянов та С. В. Кульчицький, з вузів України було звільнено декілька тисяч викладачів і студентів ІЗ.

Під пресом політичних репресій перебували також численні культурно-просвітницькі організації, що мали яскраво виражене національне забарвлення. Зокрема, політичним керівництвом розглядалися як націоналістичні осередки організації "Просвіт", що відігравали виняткову роль у розповсюдженні знань, кращих багатовікових традицій української культури. 12 липня 1920 р. Політбюро ЦК КП/б/У прийняло Постанову "Про Просвіти", в якій ставилося завдання їх "одержавлення", а в разі неможливості - ліквідації. Як проходив цей процес, свідчить той факт, що до 1923 р. число "Просвіт" скоротилося в 9 разів 14.

В другій половині, особливо в кінці 20-х років репресивні заходи проти інтелігенції значно посилилися. Одну з причин цього помітив і пояснив відомий діяч соціал-демократичного руху Ф. Дан, який уважно слідкував за перебігом подій в СРСР. "Коли на порозі 1923 р.,- писав він, - виявились Перші провісники нового повороту - від НЕПу до "генеральної лінії", до політики проведення шаленим темпом сверхіндустріалізації, а надалі й колективізації, то ця лінія надто різко суперечила науковим переконанням і загальній політично-психологічній установці інтелігенції, щоб вона добровільно могла її проводити..."15.

За таких умов вище політичне керівництво країни не знайшло ніякого іншого виходу, як вдатися до нагнітання серед населення атмосфери суцільної істерії, спрямованої на боротьбу з шкідництвом, іншими контрреволюційними злочинами. Цьому сприяли сфабриковані, як виявилось дещо пізніше, "Шахтинська справа", справи "Промпартії", "Трудової селянської партії" та ін., проведені на їх основі показові процеси. Роль останніх добре розкрив М. В. Криленко: "Наш суд, - підкреслював він, - с суспільний інструмент, який діє перед обличчям тисяч і мільйонів народних мас, наш суд є орган, за допомогою якого керуючий авангард пролетаріату робітничий клас в цілому будує нове суспільство. Ось чому його вироки повинні бути певним знаряддям політичної роботи..., знаряддям виховної, правової пропаганди. Ось чому його вироки повинні служити завданням впливу не лише на цих винних осіб, а й широкі маси трудящих, для того, щоб показати їм той шлях, який, на думку суду, є найбільш правильним для зміцнення соціалістичного будівництва. Тому я буду рахувати можливим для себе в тому чи іншому разі наполягати на застосуванні соціальної репресії щодо підсудних з метою демонстрації певного політичного впливу, незалежно від того, як це відіб'ється на долі даного звинуваченого..."16.

Ніякі юридичні норми, ніякі моральні принципи не бралися до уваги при складанні сценаріїв гучних політичних спектаклів. Це засвідчила, зокрема, заключна промова В. М. Криленка на Шахтинському процесі: "Тут пройшли перед нами в досить значній кількості ті факти, які іменуються "обмовами" і які мають досить умовне доказове значення. Так, в крайньому випадку, прийнято думати згідно теорії буржуазного права... Сама по собі обмова, звичайно, мало що значить, але якщо ця обмова буде повторюватись неодноразово різними особами, якщо ці обмови будуть співпадати в тих чи інших своїх дрібнотах або деталях, якщо ці обмови будуть зроблені різними особами і в різних місцях, або ж якщо ті, що обмовляють, були допитані різними особами і в різному розрізі слідчого попереднього розслідування, такі обмови набувають повного доказового значення" 17.

За цією еквілібристикою слів не важко помітити поступове ствердження горезвісної "цариці доказів", жертвою якої за іронією долі став і сам М. В. Кириленко, суд над яким тривав не більше 20 хвилин.

Головним диригентом подібних спектаклів був сам "великий вождь народів", який уважно слідкував за ходом пропаганди їх наслідків в трудових колективах, на підприємствах, в організаціях та установах. Без тіні сумніву попереджав він про те, що шкідництво буржуазної інтелігенції є одна з найбільш небезпечних форм опору соціалізму.

З погляду на це стає зрозумілим характер судового процесу у справі "Спілки визволення України", який проходив у Харкові 9 березня - 19 квітня 1930 р. На лаві підсудних опинилися відомі українські вчені, діячі культури, працівники ряду державних уствйов, громадських організацій. Серед них - колишній голова ЦК партії українських соціалістів-федералістів, активний діяч Центральної Ради, до арешту віце-президент ВУАН С. О. Єфремов, колишній міністр іноземних справ в уряді УНР, науковий співробітник ВУАН А. В. Ніковський, академік ВУАН М. Є. Слабченко, дочка відомого українського драматурга М. Старицька-Черняхівська.

В списку підсудних, який нараховував 45 чоловік, знаходимо і полтавчан. Серйозні звинувачення були висунуті проти професора Полтавського інституту народної освіти В. О. Щепотьєва, колишнього комісара Центральної Ради в Таврії П. С. Близнюка, що працював лаборантом держхлібінспекції у Кременчуці, колишнього Генерального судді за часів гетьмана, голови Полтавської автокефальної окружної ради К. І. Товкача - до арешту члена Полтавської колегії адвокатів.  В чому ж полягала провина цих людей, які протягом тривалого часу носили на собі ганебне тавро "ворога народу"? З слідчих та судових документів довідуємося, що "Спілка визволення України" була органічно зв'язана з однойменною емігрантською контрреволюційною організацією, що існувала за кордоном, петлюрівським закордонним центром і ставила за мету повалення Радянської влади на Україні шляхом збройного повстання.., відторгнення Української республіки від СРСР та реставрацію капіталістичного устрою".

Конкретна діяльність "СВУ", як вказується в звинувачувальному висновку, була спрямована на створення розгалуженої, глибоко законспірованої організації, що складалася з мережі осередків у Києві та на периферії, зорієнтованих на "широке застосування в контрреволюційних цілях всіх можливих для організації засобів і методів, починаючи від суворо законспірованих форм діяльності... і закінчуючи широким використанням всіх легальних можливостей..."

Здавалося б, судовий процес, який набув широкого розголосу, повинен був з'ясувати істину, усунути існуючі протиріччя. Тим більше, що підстави для цього давала поведінка підсудних. Так, К. І. Товкач у своїх свідченнях хоча і визнав існування осередку "СВУ" у Полтаві, однак заявив, що ніякої роботи в ній не проводив. На питання обвинувачення і підсудних відносно організації і діяльності "СВУ" він давав нічим не аргументовані, плутані відповіді. Такі ж неконкретні свідчення в суді дав і В. О. Щепотьєв, який відзначив, що з програмою і статутом "СВУ" його ніхто не знайомив, в організацію він нікого не вербував.
Підсудний П. С. Близнюк, відповідаючи на запитання прокурора, заявив, що на попередньому слідстві підписав протоколи своїх допитів тому, що помилково вважав себе членом "СВУ", оскільки дійсно в 1926 р. йому говорили про необхідність активізації роботи автокефальної церкви.

Однак такі суперечливі свідчення аж ніяк не насторожили служителів феміди. У наперед написаному та затвердженому у високих інстанціях сценарії не залишалося місця для сумнівів. В. О. Щепотьєву, К. І. Товкачу, П. С. Близнюку був винесений немилосердний вирок.

Додаткова перевірка справи, проведена в 1989 р., виявила грубі порушення кримінально-процесуального законодавства, розкрила всю надуманість і безпідставність звинувачень. 11 серпня 1989 р. Верховний Суд України повністю реабілітував всіх, хто був засуджений у справі "Спілки визволення України" за відсутністю в їх діях складу злочину.

Як же склалася доля полтавчан, що проходили у справі "СВУ"? Професор В. О. Щепотьєв 19 листопада 1937 р. "трійкою" УНКВС по Полтавській області був засуджений до смертної кари. 29 листопада 1937 р. він прийняв смерть. Родину ж повідомили, що вчений нібито помер у виправно-трудових таборах від паралічу серця. Щодо П. С. Близнюка відомо лише те, що 22 листопада 1933 р. він був знову засуджений до заслання в Казахстан. Нічого не можемо сказати про подальшу долю К. І. Товкача. Десь загубилась вона на складних життєвих перехрестях.

Останнім часом як в історичній, так і в юридичній літературі вже чимало написано про розправу над українською інтелігенцією під прапором вигаданої "Спілки визволення України". Як правило, увага авторів зосереджується на Харківському процесі. Між тим боротьба з "активними учасниками "СВУ" набула в республіці на початку 30-х років масового характеру. Серед безпідставно репресованих були і полтавчани. Про них ще належить сказати правдиве слово.

Свого дальшого дослідження вимагають також, трагічні сторінки, пов'язані з фабрикацією у 1930-1931 рр. справи "Українського національного центру" (УНЦ). До цієї міфічної організації співробітниками ДПУ УСРР було зараховано 50 громадян. Серед них: голова уряду Української Народної Республіки Всеволод Олександрович Голубович, який до арешту працював завідуючим відділом капітального будівництва ВРНГ УСРР, академік ВУАН Матвій Іванович Яворський, активний діяч РСДРП та УСДРП професор Харківського фізико-технічного інституту селікатів Володимир Іванович Баландін. Перелік осіб, що проходили у справі "УНЦ" можна було б продовжити. Але згадаємо лише уродженців Полтавщини, яким були відведені відповідні ролі у новому спектаклі, поставленому режисерами з відомства ДПУ України:

- Божко Костянтин Олексійович, 1889 р. народження, уродженець м. Лубни, українець, колишній член УСДРП, освіта середня, до арешту працював економістом Плодрспілки, проживав в м. Харків.

- Горбань Микола Васильович, 1899 р. народження, уродженець с. Миколаївка Полтавської губернії, українець, колишній член УПСР, освіта вища, до арешту працював науковим співробітником (історик, літератор) науково-дослідного інституту, проживав у Харкові.

- Діброва Порфирій Опанасович, 1883 р. народження, уродженець м. Лохвиця Полтавської губернії, українець, освіта вища, до арешту працював професором Інституту сільгоспкооперації, проживав у Києві.

- Савченко Федір Якович, 1892 р. народження, уродженець м. Хорол Полтавської губернії, українець, освіта вища, до арешту працював науковим співробітником Всеукраїнської академії наук, проживав у Києві.

- Степаненко Аркадій Степанович, 1889 р. народження, уродженець с. Глобине Полтавської губернії, українець, освіта вища, колишній член ЦК УПСР, до арешту працював економістом у відділі постачання "Тракторобуду", проживав у Харкові.

- Шульга Дмитро Іванович, 1880 р^- народження, уродженець м. Полтава, освіта середня, до арешту працював завідуючим фінвідділом Всеукраїнського фото-кіноуправління, проживав у Києві.

- Ярослав Юрій Юрійович, 1890 р. народження, уродженець с. Остапьє Полтавської губернії, українець, колишній член ЦК УПСР, освіта середня, до арешту працював членом правління "Текстильцентру", проживав у Харкові.

...Різні за віком, фахом, життєвим досвідом люди, але їх, як і інших сорока трьох притягнутих у справі "УНЦ", об'єднала спільна трагічна доля. Відповідно до звинувачувальних висновків всі вони були визнані винними "у підготовці і проведенні контрреволюційної націоналістичної та шкідницької діяльності, в створенні, керівництві або ж участі у контрреволюційній організації "Український національний центр", складовою частиною якої була галицька "Українська військова організація" (УВО), що переслідувала мету шляхом збройного повстання повалити Радянську владу на Україні". Організатором та ідейним натхненником "УНЦ" та "УВО" було названо академіка М. С. Грушевського.

Аркуш до аркуша підшиті у багатотомній справі протоколи допитів, очних ставок, інші матеріали. Відчувається, що за частоколом паперів слідчі намагались приховати свої злочинні наміри і дії. Та пройде три десятиріччя і всі "професійні секрети" могутнього відомства стануть надбанням громадськості. Ось що розповідав про них в 1965 р. М. І. Шраг:

"На слідстві в 1931 році до мене застосовувались заборонені методи. Безперервні допити у нічний час, перебування на ногах під час допитів, крики і образи слідчих Пустовойтова, а іноді Когана фізично й морально змучили мене й деморалізували... Ні про яку організацію я нічого не знаю, шкідництвом і підготовкою повстання не займався. На вимогу слідчого я назвав учасниками контрреволюційної організації колишніх членів УПРС, своїх знайомих... Я писав усе, що від мене вимагали, аби мене не викликали вночі і не кричали. Іноді писав й під диктовку співробітника ДПУ Пустовойтова..."

Додаткова перевірка, проведена у справі "УНЦ" у 1988 р., виявила численні порушення законності. Так, з матеріалів справи випливало, що в основу звинувачень були покладені власноручні свідчення заарештованих, достовірність яких як у ході слідства, так і на Колегії ОДПУ не перевірялась і ніякими об'єктивними матеріалами не підтверджувалась.

Характерно, що на авторів сценарію "Українського національного центру" в недалекому майбутньому чекала цілком заслужена розплата. Співробітники ДПУ УСРР Пустовойтов, Коган, Бордон, Долинський, які проводили розслідування, в 1937-1938 рр. за участь у контрреволюційних організаціях та фальсифікацію слідчих документів були засуджені до розстрілу, а їх колега Козельський, уникаючи покарання, ще в 1936 р. покінчив життя самогубством. Таким безславним, але, на наш погляд, закономірним був кінець тих, хто здобув свою кар'єру на людських стражданнях.

Завдяки численним публікаціям справи "Спілки визволення України" та "Українського національного центру" набули широкого розголосу. Але на рубежі 20-30-х років вони були далеко не єдиними. Заведений маховик репресій набирав у цей час свої нові оберти. Його силу, зокрема, відчуло на собі українське селянство.

Відомо, що надзвичайні заходи по відношенню до селянства стали застосовуватись з січня 1928 р. в ході хлібозаготівель. Та особливої жорстокості репресії набули в період т.з. "суцільної колективізації", покликаної докорінно змінити соціальну психологію селянства, перетворити його в клас, чия виробнича діяльність піддавалася б прямому регулюванню з боку держави.

Вже в кінці 1929 - на початку 1930 років за рішенням місцевих органів влади почали здійснюватись заходи по виселенню за межі краю найбільш заможних селян з конфіскацією їх особистого майна. Правову основу під ці дії підвела спільна постанова ЦВК СРСР та РНК СРСР від 1 лютого 1931 р. "Про надання крайовим (обласним) виконкомам і урядам автономних республік права виселення куркулів з меж районів суцільної колективізації-сільського господарства"19.

Проведення подібних операцій мало свою, далеко не завжди зрозумілу з точки зору здорового глузду та правових норм регламентацію. Так, особи, віднесені до категорії куркулів, поділялися на три основні групи. До першої зараховувався т.з. контрреволюційний актив - куркулі, що активно протидіяли організації колгоспів, тікали з постійного місця проживання і переходили на нелегальне становище. До другої групи включалися найбільш заможні куркулі, місцеві авторитети, що являли собою опору антирадянського активу на селі. Третя група включала в себе решту найбільш заможних селян, а також середняків, бідняків і навіть батраків, що отримали ярлик підкуркульника.

Відповідно до визначеного розряду виносилось і покарання. Як правило, голови куркульських сімей, зарахованих до першої групи, заарештовувались, і їх долю вирішували "спецтрійки" у складі представників органів ОДПУ, місцевих партійних органів та прокуратури. Розкуркулені селяни з другої групи, а також члени/сімей куркулів першої виселялись у віддалені райони країни. Особи, віднесені до третьої групи, частіше переселялися в межах області чи краю.

На сьогоднішній день історична наука, на жаль, ще не має абсолютно повних і достовірних даних про наслідки репресій серед селянства. Тому привертають увагу оригінальні розробки В. Земскова, його підрахунки, здійснені на основі матеріалів НКВС-МВС СРСР. Останні свідчать про те, що в 1930-1931 рр. з України було виселено 63.817 сімей. З них у Північний край - 19.658, за Урал- 32.127, у Західний Сибір - 6.556, у Східний Сибір - 5.056, у Якутію - 97, на Далекий Схід - 32320.

Становище спецпереселенців було надзвичайно важким. Так, звертає на себе увагу довідка Верховного Суду СРСР, підготовлена у 1931 р. після фронтального обстеження Нариманського краю. В ній, зокрема, говорилося, що "у більшості районів краю спецпереселенці у господарському відношенні влаштовані незадовільно... Житлове будівництво своєчасно розпочате не було. В результаті цього у ряді селищ становище з житлом вкрай загострилося і переселенці на початку зими опинилися в куренях та землянках, не захищених від холодів та дощів. Це становище погіршується ще незабезпеченістю теплим одягом і взуттям більшості переселенців. Майже всі поселення, розташовані на великій відстані від водних шляхів, до кінця навігації продовольством забезпечені не були ... Мережа медпунктів абсолютно недостатня. В результаті цього (спостерігається) висока смертність серед стариків і дітей. Так, по Пора-бельській комендатурі протягом літа (1931 р.) до 1 вересня померло 1375 чоловік. З них - 1106 дітей. По Середньо-Васьюгівській комендатурі з моменту розселення спецпереселенців по 1 вересня померло 2158 чоловік, або 10,13% від загальної кількості"21. Подібною була картина і по інших районах.

Разом з тим жорстокі каральні заходи, як видно з документів вищого політичного керівництва, вищих органів державної влади та державного управління, не давали жададого ефекту. Опір селянства аграрній політиці посилювався, набуваючи найрізноманітніших форм - від невиходів на роботу до відкритої непокори Радянській владі. Широкого розмаху набули такі форми протесту, як приховування зерна, псування сільськогосподарського реманенту тощо.

Особливо ж активізувалися виступи селян в період хлібозаготівельної кампанії 1932 р. Про численні прояви "правоопортуністичних настроїв" доповідав Генеральному секретарю ЦК КП(б)У С. В. Косіору голова ДПУ України С. Реденс. Не міг, зокрема, керівник республіканської партійної організації не ознайомитись з виступом кандидата в члени партії, члена сільської Ради на пленумі Ленінської сільради Білозерського району Дніпропетровської області, який, критикуючи районних керівників та їх запопадливість у проведенні хлібозаготівель, заявив: "Ви захищаєте свої партійні квитки, але все рівно в цю хлібозаготівельну кампанію ваші партквитки полетять, бо план нереальний, хіба що будете людей заготов лювати в хлібозаготівлю. Все рівно доведеться селянству помирати голодною смертю, і якщо це так, то ви заздалегідь готовте собі могилу, оскільки без цього не обійдеться. Видно, що у влади знаходяться контрреволюціонери, або просто безголові, які виробляють плани так, щоб їх неможливо було виконати, і тим самим підбурюють проти себе народ"22. '

Подібними були настрої і на Полтавщині. Так, секретар партійного осередку с. Кривуші Кременчуцького району Косвинов говорив: "План абсолютно нереальний, ми не можемо заставити колгоспників голодувати. Ніяк не зрозумію політики партії - пишуть одне, а виходить інше"23.

За таких умов вище політичне керівництво та уряд країни не знайшли іншого шляху, як посилити репресивні заходи. В серпні 1932 р. ЦВК СРСР схвалив Закон "Про зміцнення соціалістичної власності", власноручно написаний Й. В. Сталіним. Дещо пізніше, 8 вересня 1932 р. Політбюро ЦК ВКП(б) на своєму засіданні розглянуло і затвердило текст інструкції для Верховного Сулу СРСР, Прокурора Верховного Суду СРСР та ОДПУ по проведенню цього закону. Вражає те, що навіть за незначні злочини вона передбачала вищу міру покарання. Причому при винесенні вироку рекомендувалося брати до уваги соціальне походження звинувачених 24. Як свідчать документи, лише в перший рік застосування цього закону було засуджено близько 300 тис. громадян; 3 них, близько 5% - до розстрілу, а 55% - до 10 років позбавлення волі 25.

В контексті рішень, прийнятих Політбюро ЦК ВКП(б), слід, на наш погляд, розглядати і заходи ЦК КП(б)У, проведені восени 1932 р. Як відомо, саме політичне керівництво республіки рекомендувало Державному політичному управлінню України "проведення масової операції по нанесенню оперативного удару по класовому "ворогу". Основна мета операції, як з'ясувалося, полягала у виявленні "контрреволюційних центрів, які організовують саботаж і зрив хлібозаготівель та інших господарсько-політичних заходів" 26.

На виконання директиви ЦК КП(б)У 19 листопада 1932 р. була проведена нарада начальників обласних відділів ДПУ України, на якій ґрунтовно обговорювались оперативні плани проведення такої операції стосовно кожної з областей. Відповідно до них передбачалось заарештувати 3.425 громадян. З них, по лінії "української контрреволюції" - 1180, по "білій контрреволюції" - 247, по польській контрреволюції - 341, по "національній контрреволюції"!?) - 540, по "сільській контрреволюції" (?) - 812, по "церковниках та сектантах" - 420, по "контрреволюційних групах промисловості" - 63, по "шкідництву в сільському господарстві" - 135*27. Загалом операція мала охопити 243 райони України28. По Харківській області, до якої на той час входили деякі нинішні території Полтавщини, планувалось заарештувати 487 грома-дян29.

Складність та масштабність операції вимагала, на думку голови ДПУ України С. Реденса, мобілізації зусиль не лише підвідомчих органів. Цим обумовлене його звернення до ЦК КП(б)У від 22 листопада 1932 р., в якому він просив "політбюро затвердити накреслені заходи і одночасно дати вказівки обласним партійним комітетам про посилення партійної та радянської роботи, без чого... заходи не будуть мати належного та необхідного... результату" 30.

Голова ДПУ України С. Реденс міг сподіватися на підтримку ЦК КП(б)У та його генерального секретаря Станіслава Косіора. Хоча б на таку, яка була надана йому останнім при проведенні операції по т.з. "колгоспному сектору". В ході її на 20 листопада 1932 р. на Україні було заарештовано 766 працівників сільського господарства, в тому числі голів колгоспів, директорів радгоспів, керівників середньої ланкиЗІ. "Вагомими" були результати і надалі. Лише в листопаді 1932 - січні 1933 рр. органи ДПУ УСРР ліквідували 1208 "контрреволюційних колгоспних" груп, заарештували 6.682 чоловіки32.

Діяльність підлеглих С. Реденса не залишилась непоміченою навіть у Москві. Так, з результатами операції по Оріхівському району України ознайомилися члени Політбюро ЦК ВКП(б), а 7 грудня 1932 р. представлені слідчі матеріали по саботажу хлібозаготівель з відповідним супровідним листом за особистим підписом Й. В. Сталіна були направлені всім членам і кандидатам у члени ЦК ВКП(б), ЦКК, секретарям республіканських ЦК, обкомів, райкомів партії, головам виконкомів Рад, членам Колегії Наркомзему СРСР ЗЗ.

В надісланих на місця документах гнівно таврувались керівники Оріхівського району- секретар райпарткому Головін, голова райвиконкому Паламарчук, голова колгоспцентру Пригода та ін. за саботаж в проведенні хлібозаготівель. "Матеріали, Говорилося в супровідному листі, - зайвий раз показують, що організаторами саботажу є в більшості випадків "комуністи", т.б. люди, що мають в кишені партквиток... Оскільки ворог з партквитком в кишені повинен бути покараний суворіше, ніж ворог без партквитка, то слід було б людей типу Головіна, Паламарчука, Луценка, Орделяна, Пригоди та інших негайно арештувати і нагородити їх по заслугах, т.б. дати їм від 5 до 10 років тюремного ув'язення кожному" 34.

Між тим провина всіх цих людей полягала лише в тому, що вони чесно і принципово доводили нереальність планів хлібозаготівель, намагалися зберегти в колгоспах хоча б мінімальний запас. "Ми, члени партії, - говорив голова райвиконкому Паламарчук,- повинні бути відвертими = план нереальний і не може бути виконаний"35.

Слідчі матеріали по Оріхівському району, узагальнені у Москві, послужили новим своєрідним сигналом для активізації репресій на селі. Зусиллями співробітників органів ДПУ на місцях одна за одною стали виникати "контрреволюційні організації", які начебто займалися шкідництвом у сільському господарстві.

Перед нами слідча справа за № 4736, яка свідчить про те, що Харківським обласним відділом ДПУ у 1933 р. в Полтаві була розкрита і ліквідована контрреволюційна повстанська організація, до складу якої входили в основному червоні партизани. У звинувачувальних висновках поряд з вже традиційним "прагненням повалити Радянську владу шляхом збройного повстання" знаходимо звинувачення у розкраданні колгоспів та зриві хлібозаготівель. За схемою слідчих контрреволюційна організація об'єднувала такі населені пункти: м. Полтава (12 чоловік), села Рибці (16), Шостаки (10), Гожули (8), Диканька (3), Тахтаулово (3), Іваньки (3), Браїлки (4), Мачухи (1), Нікольське (І)36.

В справі ретельно зібрані численні факти контрреволюційної діяльності звинувачених. Так, не залишилась поза увагою слідчих заява "доброзичливця", в якій повідомлялося, що житель с. Шостаки Суп-рунівської сільради Степан Подворчан постійно висловлює незадоволення становищем на селі, говорить, що це за такі порядки, він воював в роки громадянської війни 37.

Як і С. Подворчан, не міг мовчати інспектор Диканського райфінвідділу С. Пащенко, призначений уповноваженим РК КП(б)У по хлібозаготівлях в с. Стасі. Ознайомившись з накресленими планами, він чесно заявив про їх нереальність, 'за що в 1933 р. був виключений з КП(б)У і притягнутий до кримінальної відповідальності-58.

Не зрадила громадянська мужність і колишнього командира партизанського загону Г. Кондратка, відзначеного численними нагородами. Виконуючи обов'язки уповноваженого райпарткому по хлібозаготівлях в с. Парасковіївка, він виступив на зборах партійного осередку села і запропонував резолюцію, спрямовану проти хлібозаготівельного плану ЗЗ.

На основі подібних звинувачень 25 колишніх червоних партизанів судовою трійкою при Колегії ДПУ України від 23 листопада 1933 р. були засуджені до різних строків позбавлення волі у виправно-трудових таборах та заслання у Північний край40. Аналогічні справи знаходимо і в інших районах Полтавщини.

Аналізуючи причини, хід та масштаби репресій, ряд дослідників звертають увагу на їх певний спад у 1934 р., наводять як приклад рішення листопадового (1934 р.) Пленуму ЦК ВКП(б), якими дещо обмежувалось застосування надзвичайних заходів. Між тим цей період певного затишшя слід вважати, на наш погляд, своєрідним етапом перегрупування сил, удосконалення репресивного механізму, політичного та юридичного обґрунтування подальших репресій. Прикладом цьому може служити реорганізація правоохоронних органів.

Так, постановою ЦВК СРСР від 10 липня 1934 р. був утворений Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР (НКВС СРСР), який взяв на себе керівництво міліцією, карним розшуком, пожежними частинами, органами запису актів державного стану, картографією, виправно-трудовими установами тощо. Принципово новим стало включення до нового наркомату ОДПУ, яке після реорганізації перетворилося у Головне управління державної безпеки НКВС СРСР. У відповідності з прийнятими рішеннями у складі Наркомату внутрішніх справ діяла Особлива нарада при наркомі внутрішніх справ, якій надавалося право виносити вироки щодо ув'язнення у виправно-трудові табори, заслання, вислання на термін до 5 років або вислання за межі СРСР. Не можна не погодитись з В. І. Бетєєвим та В. Д. Пайовим, які вважають, що внаслідок проведеної реорганізації у складі центральних органів країни вперше в її історії з'явилося відомство, яке сконцентрувало в своїх руках практично всю повноту адміністративно-політичних функцій, мало прикордонні і внутрішні війська, а також воєнізований склад центральних і місцевих установ органів внутрішніх справді.

Розглядаючи законодавчі і нормативні акти, відомчі інструкції правоохоронних органів, автори оригінальної розробки "Оправданню не под-лежит" простежують основні етапи формування репресивних органів, чиї функції повною мірою розкрилися в другій половині 30-х років.

Так, у правоохоронних органах (прокуратура, суд та НКВС) з початку 30-х років стали формуватися спеціальні підрозділи, зорієнтовані на придушення "будь-якого інакомислення і протесту, ліквідацію або ізоляцію потенційних політичних противників, а також на постійне поповнення армії примусової праці".

В цей період спостерігається також відособлення і обмеження прокурорського нагляду у боротьбі з "контрреволюційними злочинами". В його структурі в особливому порядку створюються прокуратури військ НКВС, а також у справах спеціальної підсудності в обласних, крайових та республіканських прокуратурах.

У 1934 р. для розбору справ, пов'язаних з "контрреволюційними злочинами" у складі Верховного Суду СРСР, Верховних Судів союзних та автономних республік, крайових, обласних та окружних судів організовуються спеціальні судові колегії, які розглядали справи без народних засідателів, т.б. за участю головуючого і двох членів суду 42.

Період перегрупування сил, як виявилось, тривав зовсім недовго. Новий етап в кривавому літописі репресій знаменувало собою вбивство в листопаді 1934 р. С. М. Кірова. Історики і юристи ще дебатують відносно особистої причетності Сталіна до загибелі одного з найближчих своїх соратників. Водночас не викликає ніяких сумнівів, що цей мерзенний злочин був використаний вищим політичним керівництвом країни для роздмухування жупелу боротьби з політичною опозицією. Вже 1 грудня 1934 р. за ініціативою Сталіна шляхом опитування була прийнята відома постанова ЦВК СРСР, яка зобов'язувала слідство - вести справи у підготовці і здійсненні терористичних актів прискореним порядком, судові органи - не приймати до розгляду клопотання про помилування, а НКВС - приводити виконання вироків до вищої міри покарання негайно.

Нагнітанню атмосфери загальної істерії, формуванню громадської думки в країні повинні були служити сфабриковані органами НКВС справи "Московської контрреволюційної організації - групи "робітничої опозиції", "Антирадянського об'єднаного троцькістсько-зінов'євського центру" та ін. Аналогічну мету переслідували закриті листи ЦК ВКПб) від 18 січня 1935 р. та 29 липня 1936 р., надіслані обкомам, крайкомам, ЦК Компартій союзних республік, міськкомам та райкомам ВКП(б)В першому з них, зокрема, говорилося: "Треба покінчити з опортуністичним благодушшям, яке виходить із помилкових припущень про те, що в міру зростання наших сил ворог стає нібито все більш ручним і необразливим. Таке припущення в корені не вірне. Воно є відрижкою правого ухильництва, переконуючого всіх і вся, що вороги будуть потихеньку вповзати в соціалізм, що вони стануть врешті-решт справжніми соціалістами. Не справа більшовиків спочивати на лаврах і ловити гав. Не благодушшя потрібно нам, а пильність, справжня більшовицька революційна пильність"43.

Завдяки "більшовицькій революційній пильності" у Києві в найкоротші строки була викрита "українська група терористів". 18 грудня 1934 р. преса оголосила вирок Виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР у Києві, очолюваної горезвісним В. В. Ульріхом. Вирок не залишав ніяких надій. З 37 осіб (українських письменників, політичних діячів, митців) було засуджено до розстрілу 2844.

На початку грудня 1934 р. органами НКВС України були проведені арешти у справі т.з. "контрреволюційної боротьбистської організації". Серед заарештованих було чимало полтавчан - О. Полоцький, Г. Майфет, О. Ковінька та ін. Як вказувалось у звинувачувальному висновку, організація включала в себе ту частину боротьбистської партії, яка "увійшла в КП(б)У з дворушницькими цілями, фактично зберегла всередині КП(б)У свій боротьбистський ЦК і периферійні кадри... Завдяки захопленим позиціям в радянському і партійному апараті як в УРСР, так і в повпредствах за кордоном боротьбистська підпільна організація всіляко сприяла перекиданню на Радянську Україну закордонної частини есерівського ЦК, його есерівських кадрів, контрреволюційних елементів галицької воєнщини - членів УВО.

Поряд з перекиданням старих контрреволюційних кадрів в УРСР підпільна боротьбистська організація провела значну роботу по створен-ию нової контрреволюційної зміни в різних радянських, господарських і науково-культурних установах, особливо ж на фронті літератури і мистецтва.

Значною мірою за участю підпільної боротьбистської організації формувалась та "націонал-фашистська ідеологія, що стала знаменом всіх відкритих контрреволюційних націоналістичних виступів Хвильового, Шумського, Волобусва" 45.

Сфабриковану справу боротьбистів Розглянула виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР під головуванням В. В. Ульріха 27-28 березня 1935 р. Сімнадцять чоловік, серед яких - О. Полоцький, М. Любченко, Г. Епік, В. Поліщук, С. Семко-Козачук, Ю. Мазуренко, Д. Кудря, Л. Ковалів, М. Куліш, В. Вражливий, В. Пілмогильний, Є. Плужник, А. Панів, В. Штангей, П. Ванченко, Г. Майфет, О. Ковінька - були засуджені до різних термінів позбавлення волі 4б.

Досить активно по викриттю "ворожих елементів" працювали місцеві правоохоронні органи, в тому числі обласні управління та районні відділи НКВС. Статистика, наведена Ю. І. Шаповалом, свідчить про те, що в другому півріччі 1935 р. порівняно з першим півріччям цього ж року кількість справ,, розглядуваних спецколегіями обласних судів, збільшилась на 95,9%. Майже традиційним було звинувачення засуджених у "контрреволюційній та троцькістській агітації".

Разом з тим, масштаби репресій, які вже і на той час досягали своєї "точки кипіння", явно не влаштовували вище політичне керівництво країни. Саме цим можна пояснити шифровку, направлену 25 вересня 1936 р'. з Сочі до Москви за підписами Сталіна та Жданова: "Вважаємо абсолютно необхідною і терміновою справою призначення т. Єжова на посаду наркомвнутрсправ. Ягода явним чином опинився не на висоті у справі викриття троцькістсько-зінов'євського блоку. ОДПУ запізнилося з цією справою на чотири роки. Про це говорять усі партійні працівники і більшість обласних представників НКВС". Дещо пізніше ця постанова знайшла своє відображення в рішеннях лютнево-березневого (1937 р.) Пленуму ЦК ВКП(б).

Сталін не просто уважно слідкував за ходом чергової вакханалії, а й всіляко стимулював її своїми "мудрими" зауваженнями, порадами, побажаннями. Зокрема, саме він покликав до життя ту зливу колективних та індивідуальних доносів, які скалічили долі мільйонів радянських громадян. Так, влітку 1937 р. Сталін без будь-яких застережень висловив незадоволення недостатньою кількістю сигналів з місць, що призвело, на його думку, до втрати пильності, вимагав ретельної перевірки таких сигналів, відзначаючи, що коли "... в них буде правди хоча б на 5%, то і це хліб"48.

В умовах розгортання масової кампанії по боротьбі з "класовими ворогами" відповідні вимоги висувалися перед органами НКВС. їх працівникам постійно втлумачувалась теза про ту виняткову місію, що покладена на них в переломний для країни період. Характерним у цьому відношенні є виступ наркома внутрішніх справ СРСР М. І. Єжова в 1937 р. на прийомі-банкеті з нагоди нагородження чекістів урядовими нагородами: "... ми повинні зараз так виховати чекістів, щоб це була тісно спаяна і замкнута секта, безумовно виконуюча мої вказівки...". Розвиваючи думки свого шефа, заступник наркома^Фриновський так наставляв керівників місцевих органів НКВС: "Ми повинні показати ЦК, що ми рятуємо країну від контрреволюційної небезпеки".

У відповідності з висунутими завданнями удосконалювався і репресивний апарат. В процесі проведення операції у відношенні колишніх куркулів, членів антирадянських партій, білогвардійців, жандармів і чиновників царської Росії, бандитів, реемігрантів, учасників антирадянських організацій, церковників та сектантів, кримінальних злочинців-рецидивістів наказом НКВС СРСР від ЗО липня 1937 р. були утворені республіканські, крайові, обласні трійки для розгляду справ на вказаних осіб. Останні поділялися на дві категорії. До першої належали "найбільш ворожі з перерахованих вище елементів", що підлягали розстрілу. До другої - всі останні, які мали бути ув'язнені на термін 8-10 років.

Цим наказом затверджувався персональний склад трійок, до яких входили наркоми внутрішніх. справ, начальники обласних, крайових управлінь НКВС, секретарі ЦК компартій союзних республік, крайових та обласних комітетів партії, республіканські, крайові та обласні проку-рори50. в різний час до складу трійок входили колишній секретар Оргбюро ЦК КП(б)У по Полтавській області, перший секретар Полтавського обкому КП(б)У, згодом голова Верховного Суду УРСР К. Т. Топчій, перші секретарі Полтавського обкому партії В. С. Марков та Л. І. Сафронов, перші секретарі Одеського обкому партії Є. І. Вегер та Д. М., Євтушенко, перший секретар Чернігівського обкому партії О. Ф. Федоров, секретар Дніпропетровського обкому партії Д. С. Коротченко, перший секретар Донецького обкому партії О. С. Щербаков, перший секретар Житомирського обкому партії М. С. Гречуха, прокурор Донецької області Р. А. Руденко та ін-51

Списки осіб, що підлягали репресіям, у відповідності з наказами НКВС СРСР від 11 серпня 1937 р. та 20 вересня 1937 р. розглядалися також "двійками" у складі наркомів внутрішніх справ республіки чи начальників обласних управлінь НКВС спільно з прокурорами республіки чи областей. Існував також порядок розгляду справ без виклику звинувачуваних та свідків до суду т.з. "вищою двійкою" за участю голови Верховного Суду СРСР та Прокурора СРСР. Постанови цього органу могли відмінятися лише Пленумом Верховного Суду СРСР.

Одночасно директиви Прокуратури СРСР орієнтували місцеві каральні органи на більш широке використання такого позасудового органу, як Особлива нарада у складі НКВС СРСР, куди, належало направляти "справи, за якими немає достатніх документальних даних для розгляду в судах"52.

Таким чином, у 1937 р. репресивний апарат являв собою розгалужений і злагоджений механізм, зорієнтований на масовий характер каральних заходів. Нехтування юридичними нормами, спрощення процедурних питань перетворювали його в грізну і в той же час безконтрольну зброю політичної системи.

Розправи з колишніми політичними противниками, опозицією, будь-яким інакомисленням стали в цей період простим буденним явищем. За статистикою, наведеною Б.А.Вікторовим в його праці "Актуальні питання теорії і практики застосування радянського законодавства про особливо небезпечні (контрреволюційні) злочини", спостерігається значне зростання контрреволюційних злочинів у порівнянні з попередніми роками.

Наприклад, якщо кількість троцькістів, притягнутих до відповідальності в 1934 р., взяти за 100, то в 1937 р. їх було репресовано більше ніж в 60 разів; по буржуазно-націоналістичних угрупуваннях це співвідношення збільшилось в 500 разів, по шпіонажу воно зросло в 60 разів. Аналогічну картину спостерігаємо в Червоній Армії та Флоті. Якщо в 1934 р. контрреволюційні злочини по відношенню до загальної кількості злочинів в Армії та на Флоті складали 2,9%, то в 1937 р. - 44,8%53.

Протягом тривалого часу абсолютні цифри репресій приховувались від широкої громадськості. Внаслідок цього як в історичній літературі, так і в публіцистиці наводилась різноманітна кількість репресованих, яка, на жаль, не підтверджувалась об'єктивними даними. Принципово нові засади в діяльності Служби національної безпеки України дають можливість внести ясність в це суперечливе питання, дати точну відповідь про масштаби та спрямування репресій на Україні, зокрема, на Полтавщині в другій половині 30-х років.

Як свідчить статистична звітність, в 1935 р. на Україні було заарештовано 24.934 громадянина, в 1936 - 15.717, в 1937 - 159.573, в 1938 - 108.006. Таким чином, в 1937-1938 рр. (пік репресій) було заарештовано 267.579 громадян54.3 них протягом останніх двох років засуджено 197.617 громадян (за шпіонаж - 25.627, зраду Батьківщині - 1.487, терор - 5.193, диверсії - 13.996, шкідництво - 7.731, повстанську контрреволюційну діяльність - 99.822, контрреволюційну агітацію - 22.315, інші злочини - 18.903. Причому треба взяти до уваги, що з другої половини 1938 р. у статзвітності НКВС УРСР характер злочинів не враховувався)55.

Наведемо також статистичні дані про міру покарання, визначену засудженим. В 1937-1938 рр. до вищої міри покарання було засуджено 122.237 громадян; до 25 років тюремного ув'язнення - 21, до 20 років тюремного ув'язнення - 33, до 15 років тюремного ув'язнення - 99, до 10 років тюремного ув'язнення - 3.758, до 5 років тюремного ув'язнення - 119; до 25 років виправно-трудових таборів (ВТТ) - 15, до 20 років ВТГ - 49, до 15 років ВТТ - 92, до 10 років ВТТ - 61.609, до 5 років ВТТ - 4.848, до 3 років ВТТ - 2.213; до заслання і вислання за межі СРСР - 209; до заслання в межах СРСР - 1.034; до вислання з прикріпленням - 32; інші міри покарання - 590. Звільнено з-під варти 658 громадян 56.

Репресії 1937-1938 рр. на Україні мали свої певні етапи і закономірності. На першому етапі (кінець 1936 р. - перша половина 1937 р.) маховик репресивного механізму лише набирав необхідних обертів. В цей період в республіці було заарештовано 10.901 чоловік. З них 264 (3,4%) були засуджені до вищої міри покарання, понад 400 - виправдано 57.

Особливого розмаху набувають репресії в другій половині 1937 р., коли у відповідності з директивами НКВС СРСР та НКВС УРСР було проведено цілий ряд операцій, спрямованих на вилучення "контрреволюційного елементу". Так, 4 липня 1937 р. нарком внутрішніх справ СРСР М. І .Єжов направив всім підлеглим органам телеграму, а № 11926 такого змісту:

"Всім начальникам НКВС та начальникам УНКВС країв та областей. З отриманням цього візьміть на облік всіх в вашій області куркулів та кримінальних злочинців, які повернулися після відбуття покарання, втікачів з таборів та заслання, всіх врахованих куркулів поділіть на дві категорії: 1. Найбільш ворожих елементів, що підлягають арешту і розстрілу в порядку адміністративного проведення справ через трійки. 2. Менш активних, але все ж ворожих елементів, що підлягають висланню в район за вказівкою НКВС СРСР.

До 8 липня 1937 р. телеграфом повідомте мені кількість осіб І і II категорій з визначенням окремо куркулів та кримінальних злочинців. Про час операції та порядок проведення вказівку дам додатково.

Єжов" .

Вказана операція розпочалася 1 серпня 1937 р. і проводилась у надзвичайно великих масштабах. Вже напередодні НКВС СРСР встановив для НКВС України ліміт (?!!) на арешт та вислання 28.800 чоловік з числа куркулів, кримінальних злочинців та інших контрреволюційних елементів. З них по першій категорії (нагадаємо, це означало розстріл) - 8.000 чоловік, по другій (вислання) - 20.000.

Та навіть цих "контрольних цифр" для органів НКВС України виявилось замало. Тому до кінця 1937 р. нарком внутрішніх справ республіки Леплевський тричі (5, 29 вересня та 11 грудня) звертався до НКВС СРСР про встановлення додаткових лімітів по цій операції. Клопотання Леплевського було підтримане у союзному наркоматі, внаслідок чого були встановлені такі остаточні ліміти: по першій категорії - 26.150 чоловік, по другій - 37.800, всього - 63.950 чоловік, або втричі більше, ніж було передбачено. По Полтавській області остаточні ліміти становили відповідно 1.000 і 1.500 чоловік.

Ще не встигла повною мірою розгорнутися згадана операція, як 11 серпня 1937 р. НКВС СРСР видав наказ про заходи по розгрому антирадянської роботи польської розвідки та диверсійно-повстанської низівки "ПОВ" - "Польської організації військової". Одночасно з цим наказом у місцеві органи НКВС був направлений лист наркома внутрішніх справ Єжова, в якому викривалась "фашистсько-повстанська та терористична діяльність" польської розвідки в СРСР.

Виконуючи вказівки Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР, 16 серпня 1937 р. нарком внутрішніх справ УРСР Леплевський запропонував: "З 20 серпня 1937 р. розпочати широку операцію, в першу чергу по Червоній Армії, військових заводах, оборонних цехах, по залізничному/водному, повітряному транспорті, в електросиловому господарстві, на газових та нафтопереробних заводах". Пізніше НКВС УРСР своєю директивою від 24 вересня 1937 р. запропонував заарештувати "всіх відвідувачів польського консульства"62.

Про розмах операції "по поляках" свідчить доповідна Леплевського наркому внутрішніх справ СРСР, в якій повідомлялось, що "на 1 листопада 1937 р. на Україні по польській операції заарештовано 19.030 чоловік. З цієї кількості закінчено справ на 7.069 чоловік, засуджено по першій категорії 4.885 чоловік і по другій категорії - 509 чоловік". У вказаному документі висловлювалось прохання продовжити термін операції до 15 грудня 1937 р. 63

Як свідчить статистична звітність, на Полтавщині з 1 жовтня по 31 грудня 1937 р. по т.з. польській лінії було заарештовано 1.432 громадянина, причому не лише польської національності. Оскільки поляків у Полтавській області, очевидно, не вистачало, то до числа заарештованих у цій справі потрапили 422 українці, 42 білоруси, 70 євреїв, 32 росіянина, 12 румунів, 7 німців, 3 литовці і навіть... 2 іранці 64.

Досить цілеспрямовано влітку 1937 р. проходила в областях республіки операція "по німцях" у відповідності з наказом НКВС УРСР від 25 липня 1937 р. Останнім пропонувалося провести облік з наступними арештами німецьких підданих на номерних заводах і оборонних цехах підприємств, розташованих на території республіки 6З. Управлінню НКВС по Полтавській області, його районним відділам довелось чимало попрацювати, щоб доповісти в центр про арешт "по німецькій лінії" 89 полтавчан, з них - 70 німців, 11 українців, 8 росіян 66.

Багато зусиль доклали працівники органів НКВС Полтавщини у проведенні операцій по румунській і харбінській лініях, заарештувавши відповідно 26 і 29 громадян 67.

Велику увагу приділяло керівництво НКВС СРСР операції "По латишах". 23 листопада 1937 р. керівництво Наркомату внутрішніх справ країни направило на місця телеграму за № 50499, в якій пропонувалося "протягом 48 годин зібрати, перевірити та подати відомості по латиських офіційних установах та організаціях на території республіки, краю, області. Повідомити дислокацію пунктів концентрації латишів, цифрові дані про кількість керівників, членів правління та активу в окремих установах та організаціях. Підготувати арешти всіх керівників та активістів цих пунктів концентрації латишів, а також раніше облікованих латиських шпигунів, перебіжчиків та антирадянського активу". Операцію пропонувалось провести в один день з наступним розвитком за прикладом "польської операції" 68.

Операція "по латишах" офіційно розпочалася 3 грудня 1937 р. і вже ЗО грудня народний комісар внутрішніх справ України відрапортував своєму керівництву у Москві про ліквідацію 72 шпигунсько-диверсійних резидентур, 14 латиських націоналістичних організацій, 272 агентів латиської та інших розвідок. "Хороші" показники представила Полтавська область, працівники УНКВС якої зуміли в найкоротші строки знешкодити 43 латиських агентів 69.

Виключною цинічністю, нехтуванням елементарних юридичних -та моральних норм відзначався наказ НКВС СРСР від 15 серпня 1937 р., яким пропонувалося при арештах зрадників Батьківщини, право-троцькістських шпигунів арештовувати їх дружин. Як і всі інші, цей наказ виконувався на місцях з особливою ретельністю 70.

Однак, як свідчать документи, результати численних злочинних операцій аж ніяк не влаштовували керівництво НКВС. Тому 3 листопада 1937 р. Єжов направив всім органам НКВС телеграму, в якій відзначалось, що операції по антирадянських елементах, німцях, поляках, харбінцях, дружинах зрадників Батьківщини проходять вкрай повільними темпами. Пропонувалось "формувати проведення операцій щодо вказаних категорій осіб.., провести всі арешти і розглянути всі слідчі справи" і до 15 грудня 1937 р. представити підсумкову записку про те, "яких результатів ми ДОСЯГАЙ і які висновки для нашої роботи ми повинні зробити на майбутнє" 71.

Крім широкомасштабних загальносоюзних операцій, на Україні в другій половині 1937 р. проводились масові незаконні арешти у відповідності з комплексом заходів, розроблених наркоматом внутрішніх справ республіки, їх спрямованість можна легко простежити на основі цілого ряду документів.

Так, телеграмою за № 83798 від 1 вересня 1937 р. наказувалось "негайно приступити до рішучого розгрому антирадянського есерівського підпілля, ліквідувати всі агентурні справи по есерах... Піддати арешту всіх колишніх членів ЦК губернських, окружних, повітових комісій ПСР (партії соціалістів-революціонерів - авт.). Заарештувати всіх есерів, що повернулися із заслання та таборів". Не випадково вже через місяць на Україні був викритий "Український об'єднаний центр правих та лівих есерів", очолюваний Кареліним, Залужним та Атабековим.

В іншому документі-телеграмі за № 83724 від ЗО серпня 1937 р. пропонувалось "негайно встановити місцезнаходження всіх боротьбистів, як тих, що перебувають у ВКП(б), так і виключених з партії", ставилось завдання "рішучого розгортання оперативної роботи по боротьбистах, викриття їх підривної повстанської діяльності".

У вказівці НКВС УРСР від 5 жовтня 1937 р. наголошувалось на необхідності "у найкоротший строк провести широку операцію з метою рішучого розгрому церковно-сектантських контрреволюційних кадрів". Про результати операції пропонувалося доповісти протягом однієї декади. У телеграмі Наркомату внутрішніх справ УРСР за N 83921 від 28 грудня 1937 р. наказувалось: "Негайно переглянути всі обліки і розробки по сіоністах, заарештувавши антирадянський сіоністський актив. Про проведені заходи і результати слідства доповісти до 3 січня 1938 р."72.

На основі статистичних матеріалів НКВС УРСР можна стверджувати, що внаслідок різноманітних загальносоюзних та локальних операцій в другій половині 1937 р. в республіці було заарештовано 148.872 чоловіки. З них засуджено 122.313 чоловік (до розстрілу - 53.081)73. На Полтавщині число заарештованих досягло 5.573 чоловіки. З них троцькістів - 39, правих - 2, есерів - 73, членів контрреволюційних націоналістичних організацій - 3.281, т.з. фашистів - 39, білогвардійців - 241. За своїм характером злочини розподілялися таким чином: зрада Батьківщині - 80, шпигунство - 1.611, терор - 18, диверсії - 7, шкідництво - 82, контрреволюційна агітація - 3.050, повстанська контрреволюційна діяльність - 459, інші злочини - 26674. Більшість з вказаних злочинів були явно надумані, сфабриковані в Управлінні НКВС по Полтавській області та його районних відділах. Переконатися в цьому дають можливість матеріали слідства у справі начальника НКВС по Полтавській області А. О. Петерса-Здебського.

Доля цієї людини сповнена глибокого трагізму. З одного боку, він був безпосереднім виконавцем тих злочинних акцій, проведених органами НКВС в другій половині 1937 - на початку 1938 рр., за що несе безпосередню відповідальність. З другого, А. О. Петерс-Здебський був сам жертвою тієї політичної системи, яка зневажала особистість, перетворювала її на бездумного виконавця своїх планів і задумів.

Андріан ^Олександрович Петерс-Здебський народився у Києві 26 серпня 1899 р. Його батько тривалий час виконував різні столярні роботи, не мав відбою від клієнтів. Мати ж дбайливо вела домашнє господарство. Після жовтня 1917 р. батьки А. Петерса-Здебського займалися дрібною торгівлею, а отже, мали змогу забезпечити і себе, і своїх дітей. У 1919 р. Андріан, захопившись більшовицькими гаслами, вступає до РКП(б). Відтоді його життя, як він сам вважав, було віддане справі партії. З 21 року А. Петерс-Здебський працює в органах НКВС, очолює особливий відділ бригади, дивізії, корпусу, призначається начальником районних, окружних відділів, обласних управлінь робітничо-селянської міліції. З 1937 р. він обіймає посаду начальника Управління НКВС по Полтавській області 75.

Прийнявши справи у Полтаві в самому розпалі репресій, А. О. Петерс-Здебський зіткнувся з численними порушеннями законності, подекуди навіть із злочинними діями своїх підлеглих. Все більшого поширення набувала практика, коли альбомні довідки 76 у слідчих справах складались не на основі матеріалів слідства, а по відомостях, переданих з районів області по телефону.

Подібні методи роботи були, зокрема, характерні для слідчого Олександрова, який більше дбав про "справну" статистику, виконання спущених згори лімітів, ніж про з'ясування дійсної провини заарештованих. Як пригадував пізніше слідчий Карлівського райвідділу НКВС І. Щербинкін, в його роботі мав місце випадок, коли Олександров запропонував подати матеріали на заарештованого поляка В. А. Вільчинського, який начебто був польським агентом. "Я тоді сказав Олександрову,- свідчив Щербинкін, - що Вільчинський вимагає уваги і великої роботи з ним.., але Олександров заявив: "30 хвилин на його допит і зараз же передавайте матеріали, інакше будемо кваліфікувати це як невиконання наказу"77.

Телефонна практика призводила до того, що деякі прізвища звинувачених включалися до альбомів по декілька разів і отримували в кожному окремому випадку різні міри покарання. Так, в альбомну довідку (протокол № 202 від 29.01.1938 р.) був включений і засуджений до вищої міри покарання В. Л. Сулимовський, який до цього за вироком особливої трійки вже отримав 10 років і був відправлений до виправно-трудових таборів. Двічі, через злочинну недбалість слідчих, засуджувався до смертної кари П. Б. Башкет. Подібні випадки були непоодинокими78.

Інколи до альбомів включалися також особи, які не допитувались навіть жодного разу. Наприклад, за поданням Кременчуцького міського відділу НКВС був включений до альбому і засуджений по другій категорії І. О. Якимчук, який зовсім не допитувався і ніяких зізнань про свою діяльність не давав 79.

Серйозні порушення в роботі Управління НКВС по Полтавській області виявила на початку 1938 р. спеціально утворена комісія. В своєму акті вона зафіксувала 74 випадки перекручень прізвищ, імен, по батькові та років народження по відношенню до осіб, засуджених по першій категорії до вищої міри покарання .

Чи знав про ці численні факти порушення начальник УНКВС по Полтавській області А. О. Петерс-Здебський? Так, знав і, як міг, боровся з ними. Співробітники апарату УНКВС пригадують ті "розноси", які влаштовував начальник управління за недбалість, непорядність, формалізм. В кінці 1937 р. А. О. Петерс-Здебський дав розпорядження апарату УНКВС про заборону арештів без його особистої санкції.

Пройде зовсім небагато часу і А. О. Петерс-Здебський 27 лютого 1938 р. буде сам заарештований як учасник контрреволюційної змовницької військово-повстанської організації. З звинувачувального висновку довідуємось, що він "проводив шкідницьку роботу в органах управління державної безпеки, перебуваючи на посаді тимчасово виконуючого
обов'язки начальника УНКВС по Полтавській області, дезорієнтував апарат області та периферії з метою збереження контрреволюційного повстанського підпілля".

В слідчих та судових документах розшифровується ворожа діяльність А. О. Петерса-Здебського, яка полягала в тому, що він: "1. Дезорієнтував апарат УНКВС, всіляко підкреслюючи необґрунтованість арештів, не давав санкції на арешти повстанського підпілля...
2. З представлених списків на арешт 75 чоловік по Градижському району (ним) був санкціонований (арешт) лише 15.
3. В апараті УДБ області не санкціонував арешти по білогвардійсько-есерівському елементу, чим викликав незадоволення з боку співробітників"83.

Перебуваючи під арештом, А. О. Петерс- Здебський відкидав будь-які звинувачення у ворожій діяльності, всіляко доводив правильність і доцільність своїх дій як начальника управління. Протестуючи проти незаконного ведення слідства, він оголошував голодування, доводив себе до вкрай важкого стану. За висновками тюремного лікаря від 23 вересня 1939 р. "заарештований Петерс-Здебський дуже заслаб... і самостійно пересуватися не може, отримує штучне годування. Є підстави вважати, що за своїм станом здоров'я він може найближчим часом померти" 84.

Стійкість А. О. Петерса-Здебського на слідстві та суді вплинула на позицію Військового Трибуналу військ НКВС Харківського військового округу, який на своєму закритому засіданні у Полтаві 26 листопада 1939 р. визначив йому незначну на той час міру покарання - два з половиною роки позбавлення волі. Взявши до уваги, що А. О. Петерс-Здебський уже відбув у попередньому ув'язненні рік і дев'ять місяців і що ступінь його соціальної небезпечності не вимагала обов'язкової ізоляції, решту визначеного йому терміну він мав відбувати умовно.

Звинувачення проти А. О. Петерса-Здебського були настільки надуманими, що вже 25 січня 1940 р. Військова Колегія Верховного Суду СРСР, розглянувши його касаційну скаргу, вирок Військового Трибуналу від 26 листопада 1939 р. відмінила, а справу виробництвом припинила".

Кінець 30-х років дещо змінив уявлення суспільства про масові незаконні репресії серед радянських громадян, вплинув на ставлення до них з боку широкої громадськості. Але до цього ще треба було пройти шляхом великих та невиправданих втрат, покласти на жертовник життя тисяч невинних наших співвітчизників.

На початку лютого 1938 р. наркомом внутрішніх справ республіки був призначений О. Успенський, злочинна діяльність якого ознаменувала собою новий етап у проведенні масових незаконних репресій на Україні.

Представити нового наркома приїхав до Києва сам народний комісар внутрішніх справ СРСР М. Єжов. На оперативній нараді керівного складу НКВС України, проведеної з цієї нагоди, він охарактеризував всю попередню діяльність "як штукарство", удар по одинаках, вказував на відсутність роботи по викриттю антирадянського підпілля. Особливо незадоволеним залишився М. Єжов результатами викриття українського антирадянського націоналістичного підпілля, польського, німецького, інших контрреволюційних центрів, що "призвело до наявності на Україні значної кількості петлюрівських, махновських, білогвардійських та інших антирадянських кадрів"86.

Вказівки народного комісара внутрішніх справ СРСР лягли в основу усієї подальшої діяльності НКВС України і, в першу чергу, наркома О. Успенського. Як засвідчив на допиті в 1939 р. колишній начальник УНКВС по Кам'янець-Подільській області І. Жабрев, "Успенський в практичній роботі вимагав викриття всеукраїнських центрів контрреволюційних формувань з метою галасливих кампаній і демонстрації проведеної роботи".

В 1938 р. був викритий як ворог народу "головний керівник всіх антирадянських сил на Україні", колишній керівник республіканської партійної організації С. В. Косіор, який "протягом ряду років організовував і спрямовував антирадянську діяльністть всіх ворожих формувань". За слідчими документами Косіор був тісно "зв'язаний з правотроцькістським центром у Москві, очолював український право-троцькістський центр та одночасно спрямовував роботу всіх контрреволюційних формувань буржуазних націоналістів, військово-фашистських змовників, есерів та меншовиків, включаючи білогвардійсько-монархічне підпілля"88.

"Викриття" Косіора дало помітний поштовх для активізації роботи по ліквідації "правотроцькістського підпілля" на Україні. В найкоротші строки місцеві органи НКВС змогли відрапортувати у Київ про ліквідацію 11 обласних правотроцькістських центрів, 136 районних право-троцькістських організацій, 149 створених ними куркульсько-повстанських загонів. Загалом в республіці було заарештовано 2.852 "кадрових учасники" (без низівки) правотроцькістської організації. Крім того, в застінки НКВС попало 1.200 чоловік з т.з. керівного складу правотроцькістської партизанської організації на чолі з головою Всеукраїнської партизанської комісії Ю. Войцехівським.

Оскільки за сценарієм керівництва НКВС всі контрреволюційні сили були тісно зв'язані між собою, то слідством без будь-яких зусиль був доведений зв'язок правотроцькістської організації з есерівсько-ровсівським підпіллям, яке діяло на Україні "за директивами союзного ІДК есерів та зарубіжних есерівських центрів". Останні начебто спрямовували діяльність 10 обласних есерівсько-ровсівських штабів, 452 повстансько-диверсійних загонів, які об'єднували 9.996 учасників.

Як з'ясувалося на слідстві, правотроцькістський центр також координував свою діяльність з "меншовицьким, бундівським та сіоністським підпіллям". В процесі його "ліквідації" було заарештовано 498 кадрових учасників меншовицьких організацій, 1279 учасників сіоністського підпілля, знешкоджені бундівські комітети у Києві, Харкові. Дніпропетровську, Вінниці та Молдавській АРСРЮ.

У звітах Народного комісаріату внутрішніх справ республіки повідомлялося про блискучу операцію по ліквідації "основних кадрів" військово-фашистської змови на Україні. Як відомо, її керівне ядро у складі Якіра, Дубового, Амеліна було заарештовано ще в 1937 р. Робота ж, проведена в першій половині 1938 р., дозволила "виявити" змовників вії корпусах, 25 дивізіях, 21 бригаді та 4-х укріпрайонах Київського та Харківського військових округів, заарештувати 2.209 військовослужбовців. За станом на 3 березня 1938 р. по цих округах було заарештовано як учасників змови: заступників командуючого військами - 2, помічників командуючого військами - 4, начальників політуправлінь - 2, заступників начальників політуправлінь - 3, начальників штабів округів - 3, командирів корпусів - 10, командирів дивізій - 15, начальників укріпрайонів - 4, начальників академій - 190.

Виключною масштабністю відзначалися в першій половині 1938 р. заходи НКВС України по ліквідації кадрів "широкого підпілля Українського націоналістичного центру". За задумом авторів цієї чергової фальшивки до його складу входили підпільні центральні комітети УСД, УКП та УПСР, об'єднаних в "блок українських демократичних партій". В процесі ліквідації націоналістичного центру лише за перше півріччя 1938 р. було заарештовано 24.233 чоловіки.

За цей же період всюдисущий НКВС наніс рішучий удар по "Польській організації військовій", її окружних комендатурах у Вінниці, Дніпропетровську, Одесі, Харкові, Кам'янець-Подільському, інших населених пунктах України. Ця чергова злочинна акція скалічила долі 12.366 громадян, причому не лише польської національності.

Пристрасть НКВС до викриття організованого та розгалуженого підпілля була очевидна. Практично всі 89.000 заарештованих в першому півріччі 1938 р. входили до організацій з чітко визначеною структурою та політичною спрямованістю.

Яскравий приклад, як можна і треба викривати контрреволюційне підпілля, подавав сам Успенський. В липні 1938 р. він протягом двох днів перебував у Дніпропетровську та Запоріжжі. Напередодні приїзду наркома в Запоріжжя група супроводжуючих його офіцерів викрила і заарештувала 500 чоловік. З них німецьких шпигунів - 49, польських - 33, японських - 6,' французьких - 4, терористів - 7, учасників німецького диверсійного підпілля - 57, учасників дашнакської шпигунської організації - 10, учасників татарської націоналістичної організації - 20, учасників церковно-сектантської антирадянської організації - 50, учасників правотроцькістського підпілля - 51, ровсівців - 36, диверсантів у промисловості - 25, меншовиків, сіоністів, бундівців - 23, 'колишніх політбандитів, петлюрівців, жандармів - 1092. Подібної ініціативи О. Успенський вимагав від усіх своїх підлеглих як в республіканському апараті, так і на місцях.

Ревним провідником ідей Успенського на Полтавщині був начальник обласного Управління НКВС О. О. Волков, призначений після арешту А. О. Петерса-Здебського. Особистий друг Успенського, він заплямував себе злочинами, яких ніколи не зможе осягнути людська свідомість.

Мабуть, не варто було б докладно зупинятися на біографії людини, яка в уяві авторів являє собою єдину чорну пляму. І все ж "феномен Волкова", члена ВКП(б) з 1920 р., орденоносця, депутата Верховної Ради України заслуговує на своє висвітлення перед сучасниками.

Олександр Волков народився у 1898 р. у Москві. Його батьки, що походили з безземельних селян с. Маслово Московської губернії, в молодості залишили родинне гніздо і подалися на заробітки до другої столиці імперії. Батько працював чорноробом, а згодом дуже пишався своєю роботою на картузній фабриці Олександрова. Виснажлива робота рано звела його в могилу. Так і пішов він у 1906 р. з життя, залишивши після себе тринадцять дітей.

Ледь Олександру виповнилось 12 років, як він пішов працювати, але не на фабрику, де вкоротив собі віку батько, а в чаєрозважувальну фірму "Василь Перлов". Обов'язки "хлопчика -на побігеньках" змушували його всіляко догоджати господарям, пристосовуватися до різних обставин. Це вміння, очевидно, знадобилося йому і в майбутньому.
У своїх автобіографіях О. О. Волков як міг підносив своє робітничо-селянське походження. Та будемо відверті, ні посада конторника в Соколовській мануфактурі, ні табельника збірно-слюсарної майстерні заводу "Бромлей", які він обіймав до лютого 1917 р., не мали нічого спільного з виснажливою працею робітників.

Лютневу революцію Олександр зустрів в армії рядовим 85-го піхотного запасного полку. Вихор революційних подій не захопив юнака, не визначив його особисту позицію. Тому, звільнившись з армії в березні 1917 р., він повертається на спокійну, облюбовану ним посаду табельника. Саме з вікон контори заводу "Бромлей" спостерігав він події жовтня сімнадцятого. Лише в середині 1918 р. О. Волков визначився у своїх політичних уподобаннях. До 1921 р. він служить у 2-му окремому московському стрілецькому полку, бере участь у складі десанту Волзько-Каспійського флоту. Про останній факт своєї біографії Олександр Олександрович пригадував з особливою приємністю, розповідав, як у 1920 р., перебуваючи у складі експедиційного корпусу Кожанова, був направлений у Персію для переслідування білих частин і флоту. Однак якось забував він про те, що ледь ступивши на територію Персії, захворів і, залишивши товаришів, повернувся додому 93.

З 1921 р. О. О.. Волков вже впевнено крокував по службовій драбині, долаючи одна за одною її сходинки. І це при тому, що думка про його службові якості загалом була невисокою.

Перед нами - службова атестація на О. О. Волкова за 1924 р., коли він служив уповноваженим Армавірського, окружного відділу ОДПУ по Лабинському та Кропоткінському районах. Наведемо цей документ, зберігаючи його стилістичні особливості: "В органах ОДПУ служить з 1921 р. Особливих практичних навиків в роботі ОДПУ, зокрема, по інформації не має в достатньому ступені, т.б. більшість своєї роботи провів у кабінеті, а не на місцях, а тому канцелярщина наклала на нього свій відбиток. До роботи ставиться акуратно, але не дуже відверто, оскільки з переміщенням з вищої посади на меншу помітне було невдоволення і ниття. Наділений СТРУНКОЮ кар'єризму (підкреслено нами - авт.), шкурна струнка в розумінні матеріального також має місце. Особливо цінних заслуг по роботі не має. Член ВКП(б) з 1920 р. Політичне розвинутий задовільно, але партвитримку має не в достатньому ступені, а якщо і має, то скоріше показову, силою волі не наділений. Ініціативу в роботі проявляє, рухливий та кмітливий, в обстановках розбирається, орієнтуватися вміє. Ставлення ло співробітників йому рівних за посадою та вище, а також до начальства належне, до нижчих - ГОРАЄ... (підкреслено нами - авт.). Висуненню на більш відповідальну посаду - роботу не підлягає, своїй посаді повністю відповідає"94.

Навіть за нечіткими формулюваннями цієї атестації в особистості Волкова проглядається тип кар'єриста, схильного до зовнішніх ефектів у роботі, здатного схилятися перед керівництвом і зневажати своїх підлеглих. Причому з роками ці негативні риси Волкова набувають свого дальшого розвитку. В інших атестаціях читаємо, що в поведінці Волкова "виявляється прихований кар'єризм та схильність до афішування себе перед місцевими організаціями". Видані йому характеристики напрочуд влучні: "до хворобливості самолюбивий, хворобливо реагує на зауваження товаришів. Помилки визнає важко"; "працівник здібний, але сильно себе переоцінює"95.

І вже зовсім нищівну характеристику дали Волкову його колеги по оперативному сектору ОДПУ в м. Сальськ Азово-Чорноморського краю: "Волков О. О. у ставленні до працівників був страховищем, оперативних працівників піддавав різким вульгарним образам, тримав себе з викликом, нагадував собою у ставленні до чекістів наймита з гестапо, та і всі його дії мали характер справжнього фашиста. Волков був зухвалим не лише у ставленні до окремих чекістів, він також з знущанням ставився до усієї партійної організації сектору, в ході партійних зборів Волков був диктатором, вимагав від секретаря парткому - уповноваженого секретно-політичного відділу Кочеткова, прямо на зборах, виструнчившись, вислуховувати його вказівки"96.

Знайомлячись з подібними атестаціями та характеристиками, закономірно виникає питання, чому ж людина з такими особистими і службовими якостями могла отримувати високі призначення в органах НКВС? Та чи могло бути інакше, адже саме Волков був автором багатьох галасливих справ якими так пишалися тогочасні керівники цього могутнього відомства.

Наприклад, працюючи начальником відділу УНКВС по Дніпропетровській області, Волков був одним з ініціаторів викриття рравотроцькістської організації в цьому промисловому серці України, яка привела на лаву підсудних чимало відомих партійних та державних діячів, господарських керівників 97. Правда, викриваючи ворогів народу, він не помітив, як і сам опинився у пастці.

26 червня 1937. р. Волков був заарештований і, за іронією долі, звинувачений у приналежності до тієї ж правотроцькістської організації. Та високі покровителі не залишили напризволяще свого вірного служаку.

Вже через 3 місяці за особистим розпорядженням заступника наркома внутрішніх справ СРСР М. О. Фринрвського він був звільнений з-під арешту і повністю реабілітований. Йому вірили, на нього сподівалися. У лютому 1938 р. н ході чергового перетрушування кадрів у системі НКВС прибулий до Києва Єжов призначив О. Волкова начальником Управління НКВС по Полтавській області. Більше того, на одному з традиційних банкетів "залізний нарком" виголосив за Волкова сентиментальну промову. Заради об'єктивності надамо слово самому Волкову: Перед від'їздом Єжова з Києва на квартирі в Успенського відбулася велика п'янка, на якій були присутні ряд співробітників НКВС: Єжов, Успенський, Радзівіловський, Рейхман, Лістенгурт, Якушев, Приходько, Бабич, Кобизєв, Єгоров та інші... На цьому банкеті виголошувались різні тости. Був виголошений тост Єжовим і на мою адресу, причому спочатку він говорив про тип більшовика і закінчив посиланням на мене як на стійку людину, яка була за ґратами, зараз реабілітована і висунута на ; велику посаду. Тут же на цьому п'яному банкеті деякі співробітники отримали призначення від Єжова і на керівні посади в НКВС СРСР"". І. Отже, шлях О. О. Волкова лежав у Полтаву. Перед від'їздом він ще ; раз зайшов до Успенського, якого знав ще з 1923 р., працював з ним у Тулі, Свердловську, жив навіть протягом 1927-1931 рр. на одній квартирі. Згодом своєрідною охоронною грамотою служила Волкову фотографія наркома внутрішніх справ України з дарчим написом, яку він часто демонстрував своїм колегам.

Благословляючи Волкова та інших щойно призначених працівників на нові посади начальників обласних управлінь, Успенський розповів їм про те, що в Москві вже викривається велике, добре замасковане українське підпілля, та запропонував негайно вжити заходів для викриття цього, підпілля безпосередньо в областях.

Останнє завдання, на думку керівництва НКВС, було настільки важливим і терміновим, що вже через декілька днів начальники обласних управлінь НКВС були знову викликані у Київ для його обговорення. На цій нараді Успенський вже ознайомив присутніх з чітко розробленою схемою підпілля і піддав гострій критиці ті обласні управління, які ще не приступили до його ліквідації. Серед відстаючих називалася і Полтавська область.

Повернувшись до Полтави, честолюбивий Волков енергійно взявся за доручену справу. Не маючи ніяких ні агентурних, ні слідчих матеріалів про існування в Полтавській області українського націоналістичного підпілля, він ретельно відшуковував підходящі для справи фігури. Його погляд зупинився на Стародубелі, Отченаші та Волошині, які на той час вже перебували під вартою. Всі вони в минулому були причетні або ж до махновщини, або перебували у військах Центральної Ради, гетьмана, Директорії. Як пригадував заступник начальника УНКВС по Полтавській області Писарєв, вибір Волкова повністю схвалив нарком Успенський. Останній вимагав, "щоб від живих чи мертвих взяти від них свідчення, які б викривали існування українського націоналістичного підпілля у Полтавській області" .

Волков особисто допитував заарештованих, застосовував до них найрізноманітніші методи фізичного впливу, які без зайвої сором'язливості можна назвати катуванням. Нарешті жадані протоколи допитів були в нього в руках. З них випливало, що в Полтавській області існує і діє обласний центр української націоналістичної антирадянської організації, створений за вказівкою Всеукраїнського націоналістичного центру. Безпосередньо йому підпорядковувався обласний штаб повстанських формувань, який координував діяльність цілої мережі осередків в усіх районах області.

Особливо тішило Волкова те, що йому і його підлеглим вдалося "віднайти" безпосередній зв'язок обласного центру з колишніми політичними партіями - УПСР, УСД, УКП: боротьбистами, різними "просвітянськими" організаціями. Це давало змогу, як він вважав, зробити висновок про те, що ці колишні політичні партії та організації не лише відновили свою діяльність, а й утворили свої обласні комітети, місцеві осередки, що стали організованими антирадянськими центра-миЮ2.
У процесі фабрикації справи українського націоналістичного центру на Полтавщині було заарештовано понад 1000 чоловік, більше половини з них засуджені трійкою УНКВС до страти, останні ж - до тривалих строків перебування у виправно-трудових таборах.

Не встигла трійка винести свої вироки у згадуваній справі, як в Полтавській області розпочалася підготовка іншої, не менш масштабної. У травні 1938 р. НКВС УРСР повідомив свої обласні управління про те, що на Україні діє білогвардійське офіцерське підпілля, яке за завданням РОВС проводить контрреволюційну роботу і зв'язане з зарубіжними есерівськими організаціями. В зазначеному документі говорилося, що повстанські штаби білогвардійського офіцерського підпілля діють в усіх областях України. Все це наштовхнуло обласні управління НКВС на пошуки таких організацій на своїх територіяхЮ4.
Управління НКВС по Полтавській області зіткнулося у фабрикації справи "РОВС" з непередбаченими труднощами, оскільки недавно утворена адміністративна одиниця не мала ніякого обліку ні по білогвардійцях, ні по есерах. Врешті-решт було вирішено зосередити зусилля на допитах Добрянського, Капустіна, Яковлєва, Зембалевського та ін.

Було відомо, що Добрянський - в минулому генерал-майор царської та білої армій, до революції був головою військово-окружного суду у

Варшаві, а під час громадянської війни - головою військово-польового суду при штабі Врангеля. Певний компромат був у працівників НКВС і на Яковлєва - колишнього генерала царської армії та полковників Зембалевського, Капустіна і Толкушкіна. Довідались вони, що останній був навіть особистим другом генерала Кутєпова. Слідчих не бентежило, що в більшості своїй це були люди похилого віку, які не лише давно відійшли від політики, а й тісно співробітничали з Радянською владою.

Застосовуючи "традиційні" методи допитґв, слідчі домоглися свідчень про існування у Полтаві обласного повстанського штабу білогвардійського підпілля у складі Добрянського, Капустіна, Яковлєва та ін., який створив у ряді районів навчені та високоорганізовані повстанські формування. Враховуючи, що за попереднім задумом, "ровсівські" формування мали бути зв'язані з есерівським підпіллям, у Полтаві виник "нелегальний комітет партії соціалістів-революціонерів", очолюваний Домагацьким та Простосинським. Не завадило навіть те, що керівники комітету до 1937 р. ніколи у Полтаві не проживали.

Як добувалися речові докази у справі "РОВС", засвідчує такий дещо курйозний факт. З протоколу допиту одного з заарештованих довідуємося про існування у Полтаві складу гранат та вибухових речовин. Насправді ж... одна граната і невелика кількість вибухової речовини були знайдені асенізатором при чищенні туалета. Як тут не погодитись з одним з найближчих учнів Волкова Поповим, який називав все це "революційною фантастикою, яка іде на боротьбу з ворогами", та стверджував, що "дійсність перевершує будь-які протоколи" 107. Останній твердо засвоїв урок свого вчителя, який наголошував: "Тепер слідчий повинен бути, в повному розумінні цього слова, художником, треба записувати у протоколи допитів сорок процентів з того, чого не говорить заарештований - замовчує" .

У справі РОВС на Полтавщині було заарештовано понад 500 чоловік. Однак через трійку пройшло лише близько 100. Решта ж залишилась "у резерві" для інших контрреволюційних організацій, які народжувались в уяві Волкова з шаленою швидкістю.

Саме таким чином з'явився у Полтаві "правотроцькістський обласний центр". Користуючись установкою Києва "громити кадри Демченка", оголошеного одним з лідерів правотроцькістської організації в республіці, Волков вже в перші тижні свого перебування в Полтаві наказав заарештувати й "розколоти" ряд керівних партійних та радянських працівників Полтавської області. Вже скоро необхідні протоколи допитів лежали в нього на столі. Ними доводилось, що в Полтавській області існуй правотроцькістське підпілля на чолі з обласним центром і що до його складу входять секретар обкому КП(б)У Удовиченко, голова облвиконкому Жученко, заввідділом обкому КП(б)У Харченко та командир 251 стрілецької дивізії Прудніков.

Як з'ясувалося, останній був необхідний організаторам нової фіктивної справи для того, щоб показати вплив правотроцькістської організації в частинах Робітничо-Селянської Червоної Армії. Серед активних членів цієї контрреволюційної організації знаходимо також секретаря Лубенського райкому КП(б)У Колотила, секретаря Кременчуцького міськкому КП(б)У Шмідта, завідуючого обласним земельним управлінням Харченка, директора Крюківського вагонобудівного заводу Клочкова та багатьох інших. Всього ж у справі Полтавського правотроцькістського підпілля проходило близько 120 працівників партійного, радянського та господарського апаратуї .

Як свідчив вже згадуваний нами "СГ ГІоляков, у ході операції по правотроцькістській організації йшла прискорена підготовка справ правих та троцькістів для їх розгляду Військовою Колегією Верховного Суду СРСР. За 5-6 днів готувалось до 15-20 і більше справ. До управління доводились своєрідні контрольні цифри. Робилося це по прямому розпорядженню з Києва. На початку червня 1938 р., прибувши з наради в НКВС, Волков зібрав керівний склад обласного управління, а також начальників районних відділів. Не вдаючись до довгих промов, він відразу ж повідомив своїх підлеглих про викриття на Чернігівщині, а також в інших областях України глибоко законспірованої, розгалуженої військово-повстанської партизанської організації, яка мала в своєму розпорядженні велику кількість зброї та ставила своєю найближчою метою здійснення цілого ряду диверсійних актів.

Після короткого виступу начальник обласного управління НКВС віддав наказ "заарештувати всіх командирів партизанських загонів, в минулому колишніх есерів, боротьбистів, меншовиків, всіх червоних партизанів, які скомпрометували себе, а також тих, що антирадянськи себе виявили". Назва справи, як, власне, і самої організації - "Священний союз партизанів", дуже подобалась Волкову. "Це,- говорив він,- буде своєрідною ізюминкою, тим, чого немає та не буде в інших областях" 113.

В ході проведення операції по "Священному союзу партизанів" основний удар вирішено було нанести по районних центрах - Кременчуку, Миргороду, Лубнах, Хоролу та ін. Причому Волков квапив своїх працівників з виявленням керівного ядра організації. "При виразності складу повстанського штабу,- інструктував він, - будуть виразними і фігури на периферії"! 14.
Як не намагались спертися працівники Полтавського УНКВС на протоколи, сфабриковані у Києві, зробити це вони так і не змогли. У документах, надісланих з республіканського комісаріату внутрішніх справ, одним з найактивніших діячів партизанського підпілля називався колишній директор Полтавського музею Решетняк. Однак відшукати і заарештувати його не вдалося. Тоді Волков запропонував звернути увагу на вже заарештованих колишніх членів УПСР, а згодом партії боротьбистів Федорченка та Мачинського. Рекомендував він також притягнути до справи командира 75-ї дивізії Тищенка, щоб наділити "Священний союз партизанів" досвідченим військовим керівництвом.

Не покладаючись на досвід своїх підлеглих, Волков особисто керував проведенням операції. Зокрема, він з вправністю кримінального репортера вигадав і написав близько 80% протоколів допитів Федорченка та Мачинського, а потім, за допомогою катувань, змусив їх підписати сфабриковані ним документи. А далі, з більшовицькою рішучістю, йшли повальні арешти тих, хто підтримував більшовиків в роки громадянської війни. Звинувачення проти червоних партизанів були настільки надуманими, що вже в 1939 р. абсолютна більшість з них (всього було заарештовано близько 300) була звільнена з-під варти і повністю реабілітована.

З часом виявилась повна безпідставність іншої кримінальної справи щодо т.з. "контрреволюційної організації "Молода генерація". Вперше співробітники УНКВС по Полтавській області довідались про неї від Волкова на оперативній нараді 11 травня 1938 р. Звернувши увагу присутніх на найбільш невідкладні першочергові завдання, Волков сказав: "За останній час в ряді міст України викриті антирадянські організації за участю молоді. Нам необхідно також поставити перед собою завдання викриття найближчим часом антирадянських формувань серед молоді, в першу чергу, серед дітей, рідні яких репресовані за активну антирадянську діяльність, а також серед учнівської молоді"! 16. Дещо пізніше, на нараді особового складу Лубенського райвідділу НКВС він конкретизував завдання, спрямовані на ліквідацію "другого покоління контрреволюції".

Хто ж представляв це "друге покоління" і в чому воно завинило перед Радянською владою? З'ясовується, що на чолі підпільної антирадянської контрреволюційної організації "Молода генерація" в республіці стояв сорокарічний керуючий справами Раднаркому України, член КП/б/У з 1927 р. П. Н. Мілько. Найближчими його соратниками були заступник завідуючого відділом науки ЦК КП/б/У М. М. Середенко, інструктор ЦК КП(б)У І. С. Олійник, в.о, заввідділом друку ЦК КП(б)У О. К. Осадчий, керуючий справами ЦК КП(б)У О. Я. Власенко, завідуючий особливим сектором ЦК КП(б)У К. М. Максимець, вчений секретар Інституту економіки М. К. Мандрика в, цей актив, нібито співпрацюючи з листопада 1937 р., зумів не лише визначити свої найближчі цілі, а й утворити місцеві осередки в ряді областей республіки.

За сценарієм слідства досить міцною та активною мала бути місцева організація "Молодої генерації" у Полтавській області. Отже, Волкову та його команді належало в найкоротші терміни створити і викрити таку організацію. Для того, щоб краще уявити собі, як реалізовувались на практиці злочинні установки центру, звернемось до свідчень колишнього працівника Лубенського районного відділу НКВС Нестеренка:

"Щодо організації "Молода генерація", то вона просто вигадана. Наведу приклад по Лубнах. З обласного управління дзвонять по телефону у Лубенський районний відділ НКВС і питають, хто раніше був секретарями (райкому) і де вони. Була дана відповідь, що Волощенко знятий, оскільки має репресованих родичів. Через деякий час запитали по телефону його анкетні дані, після чого було запропоновано заарештувати Волощенка та відправити в облесно управління. Через декілька днів з області було доручено скласти список комсомольців та знятого складу бюро райкому ЛКСМ. Ще через день чи два надійшло розпорядження арештувати 4-5 чоловік - учасників організації "Молода генерація", проти яких нібито свідчив Волощенко.
Протягом тривалого часу протокол Волощенка, незважаючи на вимоги районного відділу, не надсилався, арештовані ж особи в приналежності до цієї організації, не дивлячись на настирливе ведення слідства, не зізнавалися. Деякі ж заявляли, що Волощенка вони майже в обличчя не знають.

Нарешті був отриманий протокол допиту Волощенка, де було ясно видно, що він сфабрикований. Лубенська молодіжна організація (Волощенко, Куришко, Кузьменко), яка фігурувала у документах, готувалась здійснити терористичний акт над тов. "Хрущовим, тренувалась у тирі з дрібнокаліберною гвинтівкою ще задовго до приїзду т. Хрущова на Україну"! 19 (?!!). Очевидно, що полтавські слідчі не дуже замислювались над тим, що вигадували, і навіть не намагалися, як-то кажуть, звести кінці з кінцями.

Справа "Молодої генерації" розвалювалася буквально на очах. У 1939 р. 23 з 32-х заарештованих у зв'язку з нею були визнані невинними. Та, на жаль, не обійшлося без жертв і в цьому слідчому експерименті. Так, не дожив до реабілітації один з керівників "Молодої генерації", редактор газети "Більшовик Полтавщини" І. М. .Чумак. Рішенням виїзної сесії Військової Колегії Верховного Суду СРСР він був засуджений до вищої міри покарання. Вирок було виконаного.

Трагічна доля спіткала багатьох політпрацівників, бійців та командирів частин Робітничо-Селянської Червоної Армії, дислокованих у Полтавській області. Перший відчутний удар по військових кадрах був нанесений ще в 1937 р. фабрикацією справи "Філіалу військово-фашистської змови в Харківському військовому окрузі", викриттям резидентур німецької, польської, латвійської розвідок в 75-й та 25-й стрілецьких дивізіях, військово-авіаційній бригаді та військово-політичній школі.

Новою хвилею репресій ознаменувався 1938 р., коли жертвами стали командири, начальники політвідділів та штабів 25-ї та 75-ї стрілецьких дивізій, більшість командирів полків. Так, у Полтавському військово-політичному училищі були безпідставно заарештовані його начальник Озолін, начальник штабу Карпезо, ряд викладачів. Серйозні звинувачення були також пред'явлені військовому комісару Полтавської області Ерденку, його заступникам та помічникам121. Про масштаби репресій свідчить хоча б той факт, що лише у 75-й стрілецькій дивізії було заарештовано близько 130 чоловік. Приблизно стільки ж у 25-й стрілецькій дивізії. Найбільш численними ж були арешти у Полтавському та Кременчуцькому гарнізонах.

Широкі верстви населення Полтавщини охопила справа т.з. "Польської організації військової" ("ПОВ"), сфабрикована працівниками Управління НКВС по Полтавській області в червні 1938 р. Спираючись на документи Народного комісаріату внутрішніх справ України, можна стверджувати, що до Києва сходились всі ниті цієї чергової злочинної операції НКВС. Викривши головну комендатуру "ПОВ" в столиці України, НКВС не забарився повідомити на місця про активну діяльність численних окружних та районних комендатур, накресливши тим самим схему розгортання справи.

Отримавши повідомлення з Києва, УНКВС по Полтавській області заарештувало ряд громадян польської національності. Серед них - Цівінського, Сошинського, Притулу та Михайла Косіора. До справи був також підключений раніше заарештований Колясінський.

Аналізуючи слідчі справи, свідчення колишніх співробітників УНКВС, повністю переконуємось в тому, що всі ці особи потрапили за грати абсолютно випадково, без будь-яких на те вагомих підстав. Наприклад, про Колясінського було відомо лише те, що він колишній офіцер, служив у царській та білій арміях. Цівінський же в свій час очолював клуб, який об'єднував місцеву польську громаду. Притула був зарахований до списку підозрюваних як польський ксьондз, а Михайло Косіор - як рідний брат керівника КП/б/У, а згодом ворога народу Станіслава Косіора. На Сошінського ж - народного суддю Лубенського району, ніяких компрометуючих матеріалів не було взагалі.

Майже цілодобово начальник Управління Волков та слідчий Каганович допитували заарештованих. Тортури припинялися лише тоді, коли у останніх вдалося буквально вирвати необхідні свідчення. Зневірившись у долі, втрачаючи сили, Колясінський визнав, що він нібито є організатором районної комендатури "ПОВ" у Полтаві, яка сформувала диверсійні бойові групи і розповсюдила свій вплив на частини РСЧА, промислові підприємства, транспорт. З тих же причин Цівінський, Сошінський і Притула визнали себе організаторами і керівниками районних комендатур "ПОВ" у Кременчуці, Лубнах, Карлівці 123.

Так, в Лубнах організація "ПОВ" нараховувала 25 чоловік. В її складі знаходимо штукатура К. М. Шакальського, головного бухгалтера лубенського комбінату "Водосвітло" Є. М. Листовецького, модельника заводу "Комсомолець" С. С. Смика, швеця артілі ім. Кірова в селищі Ромодан М. М. Франчака та ін.

У справі "ПОВ" по Лубенському району проходив також завідуючий майстернею служби шляху на залізничній станції - Лубни І. Г. Антощак, засуджений трійкою УНКВС по Полтавській області до 10 років позбавлення волі. Ось як описував він дії слідства в своєму листі до Сталіна: "З боку слідчого я лише чув матірщину, обзивали мене польською мордою, шпигуном, диверсантом тощо. Я довго стояв і не міг зрозуміти причин цього, довідатись, хто звів на мене наклеп, ні в чому не винну людину. Слідчий Нестеренко у присутності начальника оперативної групи Мостицького вдарив мене декілька разів і сказав: "Пиши, хто тебе вербував у польську націоналістичну організацію." Погрози і приниження з боку слідчого та начальника оперативної групи призвели до того, що я втратив свідомість. На другий день мене привели у свідомість. Я став питати слідчого, хто може підтвердити, де та при яких обставинах я нібито займався контрреволюційною діяльністю. Відповідь слідчого: "Підписуй, що написано"124.

У 1958 р. справу І. Г. Антощака, а також його товаришів по нещастю, вісім з яких було засуджено до розстрілу, переглянула Військова прокуратура, яка визнала її повністю безпідставною 125.

Сфабрикована справа "Польської організації військової" мала своїм наслідком численні арешти серед польського населення, в тому числі тієї її частини, яка в 1930-1931 рр. була незаконно вислана з прикордонної зони.

Прагнення перебувати на передовому рубежі викриття контрреволюційних сил штовхнуло працівників УНКВС по Полтавській області на фабрикацію по аналогії з Києвом "німецького фашистського націоналістичного підпілля". Не зупинились навіть перед тим, що у Полтаві німецьке населення було зовсім малочисельним. Але щоб якось звести кінці з кінцями, працівники УНКВС заарештували близько 40 громадян німецької національності, які начебто з Полтавщини... керували цілою мережею цієї контрреволюційної організації на території СРСР 126.

Визначаючи нагрчмки репресій, начальник УНКВС по Полтавській області Волков зь.;ртав особливу увагу на необхідність викриття сіоністського підпілля. Зокрема, на оперативній нараді 11 травня 1938 р. він говорив про те, що на Полтавщині "слабо розгромлені сіоністські кадри, не ліквідоване терпиме відношення до сіоністів. Сіоністи раніше залишались нерозгромленими внаслідок засміченості наших органів, проникнення до них сіоністів... Цими ж сіоністами прищеплене терпиме відношення до них. По Полтавській області засуджено всього до 40 сіоністів, в той час, коли область уражена сіоністськими кадрами>127.

Не минуло багато часу, як підлеглі доповідали про викриття сіоністських організацій у Полтаві на чолі з Фішель та у Кременчуці на чолі з Молодецьким. Застосовуючи незаконні методи ведення допитів, слідчі отримали від заарештованих Пінхуса та Апельгенаха свідчення про діяльність місцевого комітету "Бунду", пов'язаного з бундівським підпіллям... у Біробіджані. В області було викрито також "палейціоністське підпілля", яке активно проводило контрреволюційну роботу 128.

Характеризуючи репресії другої половини 30-х років на Полтавщині, не можна обминути увагою кількісне зростання справ, пов'язаних з ліквідацією шпигунських ліній. Лише з 1 січня по 1 липня 1938 р. в області було заарештовано по харбінській, румунській, естонській, іранській, грецькій, болгарській, латвійській та інших лініях близько 1600 громадян 129. Однак навіть побіжний перегляд подібних справ викликає серйозні сумніви.

Наприклад, ось як був викритий у 1938 р. "болгарський шпигун" Павло Бонєв. Навіть короткі біографічні відомості характеризують його як особу неординарну, людину, яка щиро вірила в ідеї, проголошені жовтнем. П. Бонєв народився у невеликому болгарському селі Казанка. В молодості разом з Іншими своїми земляками у пошуках кращої долі емігрував до Америки. У 1918 р. у Детройті вступив до лав Комуністичної партії США. За рекомендацією останньої в листопаді 1929 р. приїхав до СРСР. Оселився в с. Черкасівка Полтавського району, згодом очолив тут місцевий колгосп ім. Кірова. Чесно і самовіддано працював на українській землі.

Арешт П. Бонєва 27 березня 1938 р. був несподіванкою як для нього, так і його товаришів. Голова колгоспу звинувачувався в тому, що в 1932 р. він був завербований болгарською розвідкою для проведення шпигунської діяльності у військових частинах Полтавського гарнізону. Йому начебто доручалося збирати відомості пре економічне становище регіонів і настрої населення.
27 вересня 1938 р. трійка УНКВС по Полтавській області засудила П. Бонєва до розстрілу. 1 жовтня 1938 р. вирок було виконаної .

У 1958 р. за дорученням Генерального прокурора СРСР Р. А. Руденка була проведена ретельна перевірка справи Бонєва. Як виявилось, ні в КДБ СРСР, ні в МВС СРСР не було ніяких фактів щодо причетності Бонєва до болгарської розвідки 131.

12 серпня 1958 р. Військова Колегія Верховного Суду СРСР, розглянувши протест Генерального прокурора СРСР, відмінила постанову трійки УНКВС по Полтавській області від 27 вересня 1938 р. і справу Бонєва припинила за відсутністю складу злочину.

Повністю реабілітована сьогодні і латишка Ганна Алксніт, яка за постановою Особливої наради при НКВС СРСР від 29 січня 1938 р. пішла на смерть з тавром латиської шпигунки!32. Шпигунська місія завідуючої секцією партійних документів Полтавського облдержархіву полягала в тому, щоб "довідуватись про настрої латишів щодо комуністичних діячів, а також про окремі секретні рішення ЦК ВКП(б)"ІЗЗ. Однак навіть слідство було змушене визнати, що Г. Алксніт ні з ким з агентів не зустрічалась і нікому нічого не передавала. Таким чином, переважну більшість громадян, засуджених за шпигунство, можна з повним правом вважати жертвами незаконних політичних репресій 20-х - початку 50-х років.

Загалом же в першій половині 1938 р. на Полтавщині за контрреволюційні злочини та шпигунство було заарештовано 6.896 чоловік. З них: українців - 5.411, поляків - 785, євреїв - 248, німців - 121, росіян - 116, білорусів - 59, латишів - 55, румунів - 43, корейців - 14, іранців - 12, громадян інших національностей - 32.

За політичним забарвленням заарештовані розподілялись таким чином: есерів - 289, троцькістів - 100, меншовиків - 56, правих - 41. анархістів - 12, членів українських націоналістичних контрреволюційних організацій - 1265, активних учасників сіоністських організацій - 134, інших антирадянських контрреволюційних формувань - 2769, фашистів - 40, церковників і сектантів - 156, білогвардійців.

У статистичній звітності УНКВС по Полтавській області відзначається також характер злочинів. Серед них: зрада Батьківщині - 181, терор - З, диверсія - 29, шкідництво - 44, повстанська контрреволюційна діяльність - 4.455, контрреволюційна агітація - 467, інші контрреволюційні злочини - 127134.

На початку 1938 р. соціальна напруга в країні, викликана нагнітанням атмосфери суцільної істерії, нескінченною кадровою чехардою, масовими незаконними репресіями, досягла своїх крайніх меж. Аналітичні матеріали Народних комісаріатів внутрішніх справ СРСР та УРСР зафіксували наростаюче невдоволення населення внутрішньою ситуацією, діяльністю партійних комітетів, свавіллям та безконтрольністю каральних органів. За таких умов необхідні були конкретні заходи, які хоча б на деякий час розрядили навколишню обстановку та сприяли нормалізації внутрішнього життя країни. Були й інші причини, які відкривали можливість певної лібералізації. Розчавивши політичну опозицію фізично та морально, вирубавши, як це здавалося на перший погляд, будь-які паростки інакомислення, правляча еліта могла Почувати себе більш спокійно. Що ж стосується відвертих та цинічних злочинів, які знівечили долю тисяч невинних громадян, то відповідальність за них вона була готова покласти на будь-кого, тільки не на себе. Таким чином, в політичний лексикон була знову введена заяложена теза про перегини, зловживання на місцях, відхилення від генеральної лінії партії.

В січні 1938 р. Пленумом ЦК ВКП(б) була прийнята постанова "Про помилки парторганізацій при виключенні комуністів з партії, про формально-бюрократичне ставлення до апеляцій, виключених з ВКП(б) та про заходи по усуненню цих недоліків". В ній наводились численні приклади невиправданих та безпідставних виключень з партії під гаслом боротьби з ворогами народу. В згадуваному нами документі також говорилося: "Пленум ЦК ВКП(б) вважає, що всі ці та подібні їм факти мають розповсюдження в парторганізаціях перш за все тому, що серед комуністів існують ще не виявлені і не викриті окремі кар'єристи-комуністи, які стараються відзначитися і висунутися на виключеннях з партії, на репресіях проти членів партії, стараються застрахувати себе від можливих звинувачень в недостатності пильності шляхом застосування огульних репресій проти членів партії" 135.

На основі рішень січневого (1938 р.) Пленуму ЦК ВКП(б) в Полтавській обласній партійній органіїзації було переглянуто цілий ряд персональних справ виключених з партії. Так, на 1 травня 1938 р. було поновлено в партії 498 членів з загальної кількості огульно виключених з неї (з жовтня 1937 р.) 508 чоловік.

Рішення січневого (1938 р.) Пленуму ЦК ВКП(б), доповідь на ньому Г. М. Маленкова хоча і привернули громадську увагу до проблем порушення внутріпартійної демократії, правого нігілізму, але аж ніяк не перепинили тієї хвилі арештів, яка вирувала в країні.

Свідченням тому є особисте звернення наркома внутрішніх справ України Успенського до Єжова вже 17 лютого 1938 року:

"Народному комісару Внутрішніх справ Союзу РСР Генеральному комісару державної безпеки тов. Єжову М. І.

Рапорт.
Прошу Вашої санкції на утворення при НКВС УРСР Судової трійки під моїм головуванням (з заміною тов. Радзивіловським) у складі членів: тов. Бурмистренка (2-го секретаря ЦК КП(б)У) та т. в. о. Прокурора УРСР тов. Ягеніна.
Для розбору справ на цій трійці прошу дозволити ліміт по 1-й категорії (засудження до вищої міри покарання- авт.) у кількості 15000.

Народний комісар Внутрішніх справ УРСР
Комісар державної безпеки 3 рангу Успенський" 137.

В другій половині 1938 р. відновили свою пильність "трійки", хоча до 13 травня вони вже повністю вичерпали відведені їм згори "ліміти" і засудили 36000 чоловік. Однак на цей період ще залишалось 22272 заарештованих. Тому НКВС УРСР клопотався перед своїм московським керівництвом про продовження дії "трійок" на Україні та дозвіл засудити по 1-й категорії ще 35 тисяч громадян.

Всі ці прохання були повністю задоволені. В червні 1938 р. в усіх обласних управліннях НКВС затверджувався персональний склад "трійок", а у вересні злочинний конвеєр був вже на повному ходу. З архівних матеріалів довідуємося, що з 19 вересня до 14 жовтня 1938 р. "трійками" УНКВС було засуджено 26476 чоловік, з них по 1-й категорії - 22508, по 2-й - 3968138.

На фоні цього будь-яке політичне маневрування, заходи, спрямовані на заспокоєння громадської думки, виглядають менш за все цинічними, до того ж вони не досягали, та й не могли досягти поставленої мети.

Своєрідним "громовідводом", покликаним розрядити вкрай загострену ситуацію, стала спільна постанова Раднаркому СРСР та ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 р. "Про арешти, прокурорський нагляд та ведення слідства". Нею політичне керівництво країни намагалось рішуче відмежуватися від масових незаконних репресій проти радянських громадян, переклавши основну відповідальність за них на правоохоронні органи і, в першу чергу, на органи НКВС.

Прийнятою постановою категорично заборонялось органам НКВС та прокуратури проводити будь-які масові операції, пов'язані з арештом і висланням громадян, встановлювалась персональна відповідальність працівників НКВС та прокуратури за кожний незаконний арешт. Були відмінені накази та циркуляри Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР щодо діяльності "трійок" та спрощеного виробництва справ, що направлялися на розгляд Особливою трійкою НКВС СРСР. Дозволялося представляти туди справи лише з висновками прокурора та у повній відповідності з вимогами кримінально-процесуального кодексу. Прийнятим документом встановлювалось, що всі справи, розглянуті "трійками" або Особливою нарадою, але вирок яких ще не був приведений у виконання, передаються на розгляд суду. Відмінялась також практика продовження покарання в засланні та таборах.

Суворе покарання понесли керівники органів внутрішніх справ. Були звільнені з своїх посад, заарештовані та засуджені нарком внутрішніх справ СРСР Єжов, його заступник Фриновський, практично всі наркоми внутрішніх справ союзних республік, більшість начальників УНКВС країв та областей. Не уникнули відповідальності заступники Прокурора СРСР Рогинський та Леплевський, Головний військовий прокурор Розовський та багато ін.

Разом з тим на даному етапі не було зроблено навіть спроб реально розібратися в причинах і наслідках репресій, дати їм політичну та правову оцінку, з'ясувати справжніх винуватців беззаконня, що панувало. Тому абсолютна більшість з названих осіб була традиційно звинувачена в участі у контрреволюційних організаціях, опозиційних угрупуваннях, політичному кар'єризмі 140.

Показовою в цьому відношенні є архівно-слідча справа за № 975278 на колишнього наркома внутрішніх справ СРСР М. І. Єжова, засудженого в лютому 1940 р. до розстрілу.

На попередньому слідстві Єжову було пред'явлено звинувачення в тому, що він:
а) був агентом польських, англійських і німецьких розвідувальних органів;
б) очолював антирадянську змовницьку організацію, яка проводила
контрреволюційну роботу в органах держбезпеки СРСР;
в) використовуючи своє службове становище, насаджував змовницькі
кадри в партійних та державних організаціях і установах для проведення
антирадянської роботи.

У протоколі судового засідання Військової Колегії Верховного Суду СРСР від 3 лютого 1940 р. вказано, що "у тих злочинах, які йому сформульовані, він визнати себе винним не може, оскільки це буде нібито . проти його совісті і обманом партії... Він може себе визнати винним в не менш тяжких злочинах, але не в тих, які йому сформульовані у звинувачувальному висновку"

Незважаючи на непослідовність, суперечливий характер та суб'єктивізм, постанова Раднаркому СРСР та ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 р. відіграла певну роль в згортанні масових незаконних репресій. Так, якщо в 1935 р. кількість заарештованих органами НКВС України становила 24.934 чоловік, в 1936 - 15.717, в 1937 - 159.573, в 1938 - 108.006, то у 1939 р. було заарештовано 2.458 чоловіків.

Водночас, заходи, пов'язані з реалізацією постанови, відкрили безліч фактів порушення законності в практиці органів НКВС та прокуратури, а також безпосередньої причетності партійних органів до чинимого беззаконня.

Впродовж п'яти днів (2-6 січня 1939 р.) проходили партійні збори співробітників Управління Державної безпеки УНКВС по Полтавській області, які обговорювали питання, пов'язані з порушенням законності в апараті управління. Було на них все - і спроби зняти з себе провину, переклавши її на інших, і щире каяття з визнанням власних помилок. Та головне, як переконуємось, читаючи протокол, на зборах співробітники управління чи не вперше отримали можливість висловити вголос те, що вони носили в собі протягом багатьох років. У виступах працівників УНКВС наводились численні приклади безпідставних арештів, фальсифікацій протоколів допитів та інших слідчих документів. Не заперечували вони і фактів фізичної розправи над заарештованими. Ось що говорив на зборах заступник начальника- УНКВС по Полтавській області Полякові "... Били як завгодно, скільки завгодно, про це вже говорили, над заарештованими знущалися, проводили тривалі допити, "стоянки", "сидіння" тощо... Установки на це надходили з Києва..."143 Поляков та його колеги посилалися при цьому на рекомендації керівництва НКВС. Вони тоді ще не знали, що рівно через декілька днів - 10 січня 1939 р. секретарям обкомів, крайкомів, ЦК нацкомпартій, наркомам внутрішніх справ, начальникам управлінь НКВС надійде телеграма такого змісту:

"ЦК ВКП(б) роз'яснює, що застосування фізичного впливу в практиці НКВС було допущено з 1937 р. з дозволу ЦК ВКП(б)... Відомо, що всі буржуазні розвідки застосовують фізичний вплив по відношенню до представників соціалістичного пролетаріату і при цьому застосовують його в самих огидних формах. Питається, чому соціалістична розвідка повинна бути більш гуманна по відношенню заклятих агентів буржуазії, заклятих ворогів робітничого класу і колгоспників. ЦК ВКП(б) вважає, що метод фізичного впливу повинен обов'язково застосовуватись і надалі, у вигляді виключення по відношенню явних... ворогів народу як абсолютно вірний і доцільний метод" 144.

Аналізуючи численні факти зловживань, порушення законності, мимоволі замислюємось над питанням, чому переважна більшість співробітників органів НКВС стала сліпим знаряддям існуючого злочинного режиму. Досить вичерпно, на наш погляд, на це питання відповів у своєму виступі на партійних зборах працівник Полтавського УНКВС Моль: "Чому мовчали члени партійного комітету та інші члени партії? Я відповідаю - боялись, боялись, щоб не бути не лише арештованими, але й вбитими, про що свідчать факти, що мали місце в Києві. В перші ж дні мого приїзду до Полтави Волков мені заявив: "Працюйте і бійтесь, щоб у вас в цьому місці (показав на лоб) не було дірки". Я зрозумів це як пряму погрозу" 145.
Причому подібні погрози далеко не завжди залишалися лише погрозами. Відомо, що тільки у 1938 р. на Україні було заарештовано 994 співробітники органів внутрішніх справ 146.

У Полтавському управлінні НКВС з приходом Волкова було заарештовано 63 працівники. Сім з них засуджено Військовою Колегією Верховного Суду СРСР до розстрілу 147.

За таких умов далеко не у кожного з працівників знаходилось стільки мужності, як у співробітника УНКВС по Полтавській області Гаврего, який звернувся з заявою про численні зловживання в органах НКВС до Сталіна та Єжова. Однак замість серйозного і об'єктивного розбору Гаврего чекали арешт та звинувачення у правотроцькістській контрреволюційній діяльності 148.

За іронією долі за ґратами опинився безпосередній організатор незаконних репресій на Полтавщині начальник Управління НКВС по Полтавській області О. О. Волков. Самопожираючий репресивний механізм не гребував навіть тілами своїх найбільш відданих катів. Волков звинувачувався в тому, що він:
- був активним учасником антирадянської змовницької організації в
органах НКВС;
- знав і поділяв терористичні плани організації проти керівників ВКП(б) та Радянського уряду;
- з метою збереження терористичних кадрів консервував агентурні розробки та матеріали на осіб, що виявляли активні терористичні наміри;
- створював провокаційні справи на неіснуючі контрреволюційні формування шляхом отримання заздалегідь хибних свідчень, проводив масові безпідставні арешти, фальсифікував слідчі справи та документи;
- вербував нових осіб в змовницьку організацію 149.

Перебуваючи під слідством, Волкову довелося на власній шкірі випробувати всі ті методи, які він так широко запроваджував на практиці, працюючи в Полтаві. Ось що свідчив 26 травня 1940 р. його сусід по камері С.М.: "17 квітня 1940 р. я був переведений в камеру N 66, де перебував колишній начальник УНКВС по Полтавській області Волков. Разом з Волковим я утримувався під вартою до ЗО квітня 1940 року... Волков розповідав, що у в'язниці в Москві його сильно били слідчі Генкін та Калинкін, які вимагали свідчень про його причетність до змови в органах НКВС. Він категорично заперечував свою приналежність до змови, у зв'язку з чим був переведений спочатку у Лефортівську тюрму, а згодом в "катакомби", якийсь монастир під Москвою. У Лефортові та в "катакомбах" його били по декілька разів, на день, приносили надрукований протокол і заставляли підписувати... В останні дні Волков, довіряючи мені ще більше, повідомив, що протягом кількох днів від нього вимагали свідчень на членів Політбюро т. т. С. Хрущова, Л. М. Кагановича та Н. К. Крупську, особливо на Хрущова" 150.

У в'язниці Волков не відчував розкаяння за заподіяні злочини, його не переслідували тіні знищених ним людей. Тогочасні процеси він розцінював як дії ворогів, які будуть "розстріляні, як останні кладовищенські сторожі". (Цей вираз має свою трагічну історію. У 1938 р., замітаючи сліди своїх злочинів, органи НКВС розстрілювали кладовищенських сторожів, які знали про таємні поховання страчених громадян).

З цією вірою він вислухав вирок Військової Колегії Верховного Суду СРСР, яка 20 липня 1941 р. засудила Волкова до розстрілу151.

Чи були у Волкова причини сподіватися на виправдання, надії пережити "відлигу" 1939 р.? Важко сказати стосовно його особистої долі, але що відлига була нестійкою, короткочасною, то це незаперечний факт. Вже через короткий проміжок часу Л. Берія та його підручні на місцях практично звели нанівець певні позитивні рішення, викладені в постанові РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 р. Безпосередньо під керівництвом нового наркома внутрішніх справ СРСР знову на повну потужність запрацював такий позасудовий орган, як Особлива нарада. Більше того, права останнього були значно розширені. Одночасно в 1940 р. у порівнянні з 1939 р. з геометричною прогресією зростає кількість заарештованих органами НКВС України. Ця цифра досягає позначки 44.303 (2.458 у 1939 р.) 152.

Чимало громадян, в тому числі полтавчан, було репресовано в роки Великої Вітчизняної війни, коли карали за будь-яку людську слабість, щонайменший сумнів, невчасно сказане слово. Однак ця сторінка нашої історії ще потребує свого дослідження, вивчення та співставлення цілого ряду джерел, які перебувають не лише в архівах Служби національної безпеки України. Певне світло на проблему могло б пролити унікальне зібрання матеріалів Особливого архіву колишнього СРСР, нещодавно відкриті фонди вищого політичного керівництва країни, а також документи Центрального архіву Міністерства оборони.

Не менше запитань викликають сторінки історії перших повоєнних років. Численні факти переконують в тому, що і в цей період репресії розглядалися як один з основних приводних пасів внутрішньої політики. Лише смерть Сталіна, арешт Л. Берії та його помічників дозволили зробити певні кроки на шляху до лібералізації радянського суспільства. Поступово розгортався і процес реабілітації незаконно засуджених. Вже на початок 1954 р. правоохоронними органами України було переглянуто 41.206 справ, за якими виправдано 47.353 чоловіки.

Виняткову роль у подальшому розгортанні процесу реабілітації відіграли XX з'їзд КПРС, а також прийняті згодом політичні та правові рішення. Відповідно до них на початок 1962 р. в Україні було переглянуто

64.181 справу, а число громадян, яким повернуто добре ім'я, становило 113.160155.

На жаль, надалі процес реабілітації громадян дещо загальмувався. Лише в умовах незалежної Української держави відкривається можливість сказати правду про тих, хто став жертвою незаконних репресій, глибоко проаналізувати обставини, які призвели до всенародної трагедії.
 

1. Даниленко В. М., Касьянов Г. В., Кульцицький С. В. Сталінізм на
Україні: 20-30-і роки. - К:., Либідь, 1991. - 344 с.; Рубльов_О. С..
Черченко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20-ті
- 40-ві роки XX ст.) // Укр. іст. журн. - 1991. - №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6.
8- Усенко Й Б. Внесудебная репрессия. Так зто починалось // Коммунист
Украйни. - 1990. - N 2. - С. 43-53; Шаповал Ю. І. У ті трагічні роки.
Сталінізм на Україні. - К.: Політвидав України, 1990. - 143 с. та ін.
2. Болабольченко А. "СВУ": суд над переконаннями // Вітчизна. - 19 9.
_ № II. - С. 159-189; Снєгірьов Г. І. Набої для розстрілу (Ненько моя,
ненько...): Лірико-публіцистична розвідка. - К.: Дніпро, 1990. - 168 с.
3. Мельгунов С. П. Красний террор в России. 191 -1923. - М., /990. -
С 11
4. Лист В. Г. Короленка до А. В. Луначарського від 19 червня 1920 р. //
Новьш мир. - 19 . - N 10. - С. 200.
5. Письма В. Г. Короленко X. Г. Раковскому (вступительная статья й
примечания Г. Й. Чернявского) // Вопросьі истории. - 1990. - N 10. -
С. 41.
б'Лист В. Г. Короленка до X. Г. Раковського від липня 1920р. //
Там же. - С. ЗО. , ,
8 Лист В. Г. Короленка до А. В. Луначарського від 22 вересня 1920 р. //
Новиймир. - 19. - N10. - С.216. .
КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій І пленумів ЦК. - К.. 1989. - Т. 2. - С. 389-3 0.
9. Даниленко В. М., Касьянов Г. В., Кульчицький С. В. Вказ. праця. -
С. 184.
10. Щетинов Ю.А. Режим личной власти: к истории формирования //
Вестник Московского университета. Серия . История. - 19 9. - N 4.
(2 3-4
11. Архів СНБ України. - Спр. 62189-ФП. - Т. 3. - Арк. 220, 252.
12. Архів УСНБ України по Полтавській області. - Спр. 2856-с. -
Арк. 2.
13. Даниленко В. М., Касьянов Г. В., Кульчицький С. В. Вказ. праця.
14. Гам же. - С. 180, 181.
15. Щетинов Ю.А. Вказ. праця. С. 12.
16. Зкономическая контрреволюция в Донбассе (итоги Шахтинского
дела). Статья й документи. - М, /923. - С. 213-214; Щетинов Ю. А.
Вказ. праця. - С. 15.
17. Щетинов Ю. А. Вказ. праця. - С. 13^-o -
18. Сталим Й. В. Собр. соч. - Т. 11. - С. 63, 64,
19. Извесіпия. - 1931. - 2 февраля.
20. Земсков В.Н. Спецпереселенцы (по документам НКВД - МВД СССР)
// Социологические исследования. - 7990. - №11. - С. 3-4.
21. Щетинов Ю.А. Вказ. праця. - С. 26.
22. Архів СНБ України. - Ф. 16, оп. 25, спр. 3. - Арк. 7.
23. Там же. - Арк. 35.
24. Там же. - Арк. 1.
25. Щетинов Ю. А. Вказ. праця. - С. 25.
26". Архів СНБ України. - Ф. 16, оп. 25, спр. 3. - Арк. 73.
27. Там же. - Арк. 74.
28. Там же. - Арк. 73.
29. Там же. - Арк. 77.
30. Там же. - Арк. 100.
31. Там же. - Арк. 99.
32. Там же. - Арк. 113.
33. Там же. - Арк. 105.
34. Там же. - Арк. 105, 108.
35. Там же. - Арк. 109.
36. Архів УСНЕ України по Полтавській області. - Спр. 6108-с. - Т.4.
- Арк. 329, 333.
37. Там же. - Арк. 18.
38. Там же. - Арк. 43, 43 зв.
39. Там же. - Т. 3. - Арк. 334.
40. Там же. - Арк. 350.
41 Ьетеев В. Й., Панов В. Д. Оправданий) не подлежит. - М., 1989. -
42 Там же. - С. 62, 63.
43. Закрьітое письмо ЦК ВКП(б). Уроки собьітий, связанньїх с злодейским
убиіістиам той. КІІрона. Ко всем организациям партии. 18 января
1935 г. // Реабилитация. Политические процессьі ЗО-50-х годов. - М.,
1991. - С. 195.
44. Сторінки історії Компартії України. Запитання і відповіді. - К.,
1990. - С. 182.
$5. Архів СНБ України. - Спр. 36546-ФП. - Г. 8. - Арк. 39, 41.
46. Там же. - Арк. 27, 28 зв.
47. Сторінки історії Компартії України. Запитання і відповіді. - С. 183.
48. Цит. за: Бетеев В. Й., Панов В. Д. Вказ. праця. - С. 14.
49 Там же. - С. 23.
50. Там же. - С. 61.
51. Архів СНБ України. Довідка про осіб, які входили до складу особливих
52. Бетеев В. Й., Панов В. Д. Вказ. праця. - С. 61, 63.
53. Викторов Б. А. Актуальнеє вопросьі теории й практики применепия
советского законодательства об особо опасньїх (контрреволюционньїх)
преступлениях. (Рукопись кандидатской диссертации) // Бетеев В. Й.,
Панов В. Д. Вказ. праця. - С. 64.
54. Архів СНБ України. - Спр. 312. - Арк. 3.
55. Там же. - Арк. 8.
56. Гам же. - Арк. 9.
58. Гам же. - Арк. 19, 20.
5 . Гам же. - Арк. 25-26.
59. Гам же. - Арк. 26.
60. Гам же. - Арк. 28, 2 .
61. Гам же. - Арк. 29.
62. Гам же. - Арк. 29, ЗО.
63. Гам же. - Арк. 31.
64. Архів УСНБ України по Полтавській області. - Спр. 19533. - Г. 8
- Арк. 540-541.
65. Архів СНБ України. - Спр. 312. - Арк. 32.
66. Архів УСНБ України по Полтавській області. - Спр. 19533. - Г. 8,
- Арк. 540-541.
68. Там же.
6 . Архів СНБ України. - Спр. 312. - Арк. 33.
69. Там же. -- Арк. 33, 34.
80. Там же. - Арк. 35.
81. Гам же. - Арк. 36.
82. Гам же. - Арк. 38. З .
83. Гам же. - Арк. 24, 49.
84. Архів УСНБ України по Полтавській області. - Спр. 19533. - Г. 8.
- Арк. 540-541.
85. Гам же. - Спр. 10221-с. - Г. 2. - Арк. 232.
86. Спрощена практика розгляду справ позасудовими органами вимагала
лише мінімальних відомостей про звинуваченого. У відповідному груповому списку (альбомі), як правило, наводились лише прізвище, ім'я та по-батькові, рік народження, інкримінована стаття, а також пропонована міра покарання.
88. Архів УСНБ України по Полтавській області. - Спр. 10221-с. -
Г. 1. - Арк. 10 . o
8 . Гам же. - Арк. 189.
89. Гам же. - Арк. 125.
0. Гам же. - Арк. 18 .
1. Гам же. - Арк. 141.
2. Гам же. - Г. 2. - Арк. 89- 0.
3. Гам же. - Арк. 81.
4. Гам же. - Арк. 294.
5. Гам же. - Г. 3.
6. Гам же. - Спр, 1953. - Г. 1. - Арк. 6 .
8. Гам же. - Арк. 230. Архів СНБ України. - Спр. 314. - Арк. 50.
89. Там же. - Дрк. 52.
90. Там. же. - Арк. 53, 54.
91. Там же. - Дрк. 55.
92. Там же. - Дрк. 58.
93. Архів УСНБ України по Полтавській' області. - Спр. 4118. -
Дрк. 2.
94. Там же. - Дрк. 46. ->**''
95. Там же. - Дрк. 2, 48.
96. Там же. - Дрк. 16.
97. Там же. - Спр. 19533. - Т. 8. - Дрк. /5.
98. Там же. - Т. 1. - Дрк. 2.
99. Там же. - Дрк. 62, 65.
100. Там же. - Спр. 38700. - Т. 1. - Дрк. 95, 96, 100.
101. Там же. - Спр. 19533. - Т. 1. - Дрк. 74.
102. Там же. - Спр. 38700. - Т. 1. - Дрк. 193. 194.
103. Там же. - Дрк. 797.
104. Там же. - Спр. 19533. - Т. 1. - Дрк. 84.
105. Там же. - Дрк. 86.
106. Державний архів Полтавської області (далі: ДАПО). - Ф. 3809,
ол. 1, спр. 1. - Дрк. 80, 81.
107. Архів УСНБ України по Полтавській області. -^ Спр. 19533. - Г. 3.
- Дрк. 34.
108. Там же. - Дрк. 111.
109. Там же. - Спр. 18538. - Т. 2. - Дрк. 20.
110. Там же. - Спр. 4229-с. - Дрк. 233.
111. Там же. - Спр. 38700. - Т. 1. - Дрк. 34.
112. Там же. - Дрк. 31, 32.
113. Там же. - Дрк. 32.
114. Там же.
115. Там же. - Спр. 19533. - Т. 6. -- Дрк. 211.
116. Там же. - Спр. 18538. - Т. 2. - Дрк. 15.
117. Там же. - Слр. /9533. - Г. 3. - Дрк. 114.
118. Архів СЯЄ України. - Слр. 4999/0- ФП. - Дрк. 10, 136.
119. ДАПО. - Ф. 3809, ол. /, слр. 1. - Дрк. 57.
/20. Дрхі'в СНБ України. - Слр. 37994. - Г. 2. - Дрк. 7, 8.
121. Архів УСНБ України по Полтавській області. - Слр. 38700. - Г. 1.
- Дрк. 235.
/22. Гам же. - Дрк. 237, 239. /23. Гам же. - Дрк. 211, 212.
124. ДАПО. - Ф. /5, ол. 37, слр. 145. - Дрк. 23, 24.
125. Там же. - Дрк. 32, 33.
126. Архів УСНБ України по Полтавській області. - Слр. 38700. - Г. /.
- Дрк. 2/5, 2/6. 2/7.
/27. Гам же. - Слр. /8538. - Г. 2. - Дрк. 13.
128. Там же. - Спр. 38700. - Т. 1. - Арк. 229, 23/.
129. Там же. - Спр. 19533. - Т. 7. - Арк. 542.
130. ДАПО. - Ф. 15, ол. 37, слр. /55. - Дрк. 2, 3.
131. Там же. - Дрк. 6, 7.
132. Архів УСНБ України по Полтавській області. - Слр. 16565-с. Арк. 19.
133. Там же. - Дрк. / .
134. Там же. - Спр. 19533. - Т. 8. - Арк. 543.
135. КПРС в резолюціях і рішеннях...
136. ДАПО. - Ф. 15, ол. /, слр. 5. - Дрк. 34.
138. Архів СНБ України. - Спр. 312. - Арк. 5.
13 . Там же. - Дрк. 85-86.
/39. Бетеев В.Й., Панов В.Д. Вказ. праця. - С. 68.
140. Там же. - С. 6 .
141. Архів УСНБ України по Полтавській області. - Слр. /9533. - Г. 6.
- Дрк. 393, 394.
142. Архів СНБ України. - Спр. 312. - Арк. 89.
143. ДАПО. - Ф. З 09, оп. /, слр. /. - Дрк. 19.
144. О культе личности й его последствиях. Доклад Первого секретаря
ЦК КПСС тов. Хрущева Н. С. XX сьезду Коммунистической партии
Советского Союза 25 февраля 1965 года / / Реабилитация. Политические
процессьі ЗО-50-х годов. - М, /99/. - С. 40-4/.
/45. ДАПО. - Ф. З 09, ол. / , слр. /. - Дрк. 25. /46. Архів СНБ України. - Слр. 3/2. - Дрк. 92. /48. Архів УСНБ України по Полтавській області. - Слр. /9533. - Г. 9.
- Дрк. 4.
14 . ДАПО. - Ф. З 09, оп. 1, спр. 1. - Арк. 5.
149. Архів УСНБ України по Полтавській області. - Слр. /9533. - Т.6.
- Арк. 369.
150. Там же. - Дрк. 334-335.
151. Там же. - Арк. З 6.
152. Архів УСНБ України. - Спр. 312. - Арк. 89.
153. Там же. - Арк. 0.

<< НАЗАД