Ю.З. ДАНИЛЮК
У СФАБРИКОВАНІЙ «СПРАВІ БОРОТЬБИСТІВ»

<< НАЗАД

Полоцький Олександр Аркадійович  

Народився в 1886 р. в с. Великі Сорочинці Миргородського повіту на Полтавщині в сім'ї службовця. Державний діяч. 27-28 березня 1935 р. засуджений до 10 років ув'язнення. Реабілітований 4 серпня 1956 р.

Ім'я Олександра Аркадійовича Полоцького сьогодні, на жаль, мало кому відоме на Полтавщині. Між тим цей щедрий, оспіваний Гоголем край був для нього не просто «малою Батьківщиною», невичерпним джерелом спогадів і думок. Тут серед простих трудівників він осягнув всю глибину і велич народної мудрості, вічно відкритої для добра і відверто непримиримої до будь-якої кривди.
Полоцький О. А. народився в 1886 р. в с. Великі Сорочинці Миргородського повіту в заможній єврейській сім'ї. Його батько — висококваліфікований хімік, протягом тривалого часу працював на Веприкських цукроварнях. Набуті з роками сімейні заощадження дозволили Олександру отримати хорошу освіту на той час.
У 1897—1905 рр. юнак навчався в Ахтирській гімназії, а після її успішного закінчення вступив на перший курс математичного факультету Харківського університету. Однак математика, як з'ясувалося пізніше, мало приваблювала Олександра. Тому без будь-яких вагань у 1907 р. він перейшов до Харківського технологічного інституту. Завершити навчання не вдалося.
У 1910 р. члена Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) Олександра Полоцького за активну революційну діяльність виключили з інституту без права вступу до інших вищих учбових закладів. А згодом відправили на три роки в заслання у Вологодську губернію. Лише в грудні 1913 р. Олександр повернувся до Харкова, де не без труднощів влаштувався на роботу в банк. Одночасно він напівлегальне навчався у Комерційному інституті.
Особисті плани і задуми Олександра порушила перша світова війна. У 1916 р. його мобілізували на військову службу. Жорстоке обличчя війни, гостра політична боротьба, що розгорнулася навколо неї, відіграли виняткову роль у формуванні світоглядних переконань майбутнього державного діяча. Демобілізувавшись з армії по хворобі в лютому 1917 р., О. А- Полоцький приїздить на Полтавщину. Тут він опинився у самому вирі революційних подій. Широка ерудиція, вміння спілкуватися з людьми, орієнтуватися в тогочасній суперечливій політичній ситуації сприяли зростанню його авторитету серед населення. Свідченням цього стало обрання О.А. Полоцького головою Гадяцького повітвиконкому, а також делегатом Всеукраїнських Установчих Зборів від Української партії соціалістів-революціонерів. Характеризуючи політичні позиції О. А. Полоцького, слід відзначити, що в УПСР він входив до того її крила, яке пізніше, в травні 1918 р., організаційно оформилось в партію боротьбистів.
У грудні 1917 р. за рекомендаціями своїх однодумців по партії О. А. Полоцький відмовився від мандата делегата Всеукраїнських Установчих зборів і їде до Харкова. Після встановлення радянської влади в цьому великому промисловому центрі України він доклав чимало зусиль для налагодження діяльності радянських та господарських органів, окремих підприємств і організацій.
Під час австро-німецької окупації українських земель, Директорії О. А. Полоцький за дорученням ЦК партії боротьбистів брав участь в організації партизанських загонів та підпільних груп. За часів денікінщини його діяльність стала відомою білогвардійській контррозвідці. Арешту і ув'язнення уникнути не вдалося. Звільнившись з в'язниці, через кілька місяців О.А. Полоцький довідався про трагічну загибель батька, вбитого петлюрівцями «за співробітництво з червоними».
У 20-х роках О. А. Полоцький очолював відповідальні ділянки роботи у фінансових органах України, призначався членом Колегії Народного комісаріату зовнішньої торгівлі, головою правління Укрбанку, заступником керуючого Держбанком у Харкові. В 1925—1928 рр. за дорученням уряду України працював у банківських установах за кордоном.
Яскравою сторінкою в діяльності О.А. Полоцького стала його праця на ниві української культури. Протягом 1928 — 1931 рр. він обіймав посаду заступника народного комісара освіти УСРР, опікувався роботою музеїв, органів охорони пам'яток, інших культурно – освітніх закладів. Виняткової уваги надавав О. А. Полоцький завданням збереження історико-культурної спадщини. За його безпосередньою участю було сформовано Український комітет охорони пам'яток культури (УКОПК), залучено до його роботи кращі наукові та творчі сили республіки. До складу Комітету увійшли такі провідні вчені, діячі культури, як Д. І. Яворницький, В. П. Бузескул, І. В. Моргілевський, Й. Гєрмайзе, М. Г. Бурачек, В. М. Зуммер та ін.1. Очолити ж цей авторитетний громадський орган О. А. Полоцький просив відомого письменника, державного і громадського діяча І. Ю. Кулика2.
Навіть за короткий час своєї діяльності УКОПК провів велику і різнопланову роботу по розробці законодавчих та нормативних пам'ятко-охоронних актів, виявленню та реєстрації історико-культурних пам'яток. Уже на час Першого пленуму УКОПК, що відбувся 12—13 травня 1929 р., на обліку в Народному Комісаріаті освіти перебувало 562 пам'ятки республіканського значення, в тому числі: 347 — архітектури, 101 — археологічних, 89 — історико-революційних і меморіальних3.
Свою принципову позицію протиставив О.А. Полоцький Спробам поставити на конвеєр в кінці 20-х років продаж за кордон унікальних речей старовини і мистецтва. Оскільки широко розгорнути закупки антикваріату у населення Держторг так і не зміг, уряд СРСР, щоб отримати заплановану кількість валюти, прийняв рішення про організацію продажу за кордон експонатів музеїв. Зокрема, Україні доводився план відправити на експорт музейних пам'яток на величезну, як на той час, суму — 1 млн. крб.
Заступник наркому освіти УСРР О. А. Полоцький, який дізнався про це рішення, перебуваючи у відрядженні в Москві, був шокований не лише розмахом запланованого варварства, а й тим, що, як зазначав він у телеграмі до М. О. Скрипника, «вимагають основні, кращі колекції». Олександр Аркадійович просив терміново опротестувати прийняте урядом країни рішення4.
Звичайно, зробити це було нелегко. Єдине, що могли протиставити культурно-освітні працівники республіки авторитарному рішенню уряду країни, це, по суті, саботувати його виконання. Незважаючи на неодноразові суворі нагадування, основна маса відібраних на експорт речей довгий час залишалася на місцях в експозиціях і фондах музеїв.
Подібні приклади в діяльності О. А. Полоцького, підлеглих йому культурно-освітніх установ непоодинокі. Саме вони дали підставу для переміщення Олександра Аркадійовича з Наркомосу УСРР на іншу роботу. Зокрема, в 1931 — 1933 рр. О. А. Полоцький виконує обов'язки радника повноважного представництва в Празі, з 1933 р. по травень 1934 р. — заступника народного комісара легкої промисловості України. Останнім рядком в його трудовій біографії стала недовгочасна робота на посаді керуючого Укркниготоргу.
4 грудня 1934 р. О. А. Полоцького було заарештовано у справі так званої «контрреволюційної боротьбистської організації» (у ній проходило 17 чоловік: О. А. Полоцький, М. П. Любченко, Г. Д. Епік, В. Л. Поліщук, С. М. Семко-Козачук, Ю. П. Мазуренко, Д. Є. Кудря, Л. Б. Ковалів, М. Г. Куліш, В. П. Вражливий-Штанько, В. П. Підмогильний, Є. П. Плужник, А. С. Панов, В. Ф. Штангей, П. 3. Ванченко, Г. Й. Майфет, О. І. Ковінька).
В обвинувачувальному висновку, затвердженому 20 лютого 1935 р. наркомом внутрішніх справ УСРР В. А. Балицьким, вказувалось на приналежність звинувачених «до контрреволюційної боротьбистської організації, що готувала повалення Радянської влади на Україні, створення незалежної буржуазної Української республіки, готувала терористичні акти проти керівників Радянської влади і Комуністичної партії»5.
Не можна не погодитися з В. Пристайком та Ю. Шаповалом, які вважають, що історію фабрикації «справи боротьбистів» неможливо правильно зрозуміти поза контекстом розпочатого Сталіним у 1932— 1933 рр. послідовного наступу на ленінську політику «коренізації», утому числі «українізацію»6). Свідчення тому — фабрикація справи так званої «Української військової організації» (УВО), яка скалічила долю близько 150 чоловік.
Логічним продовженням надуманої справи «УВО» стала «справа боротьбистів», яка ставила за мету скомпрометувати колишніх боротьбистів, довести їх нещирість у момент входження в КП(б)У. Як вказувалося в обвинувачувальному висновку, «та частина боротьбистської партії, яка увійшла в КП(б)У з дворушницькими цілями, фактично зберегла всередині КП(б)У свій боротьбистський ЦК і периферійні кадри... Завдяки захопленим позиціям в радянському і партійному апараті як в УСРР, так і в повпредствах за кордоном боротьбистська підпільна організація всемірно сприяла перекиданню на Радянську Україну закордонної частини есерівського ЦК, його есерівських кадрів, контрреволюційних елементів галіцийської воєнщини — членів УВО.
Поряд з перекиданням старих контрреволюційних кадрів в УСРР підпільна боротьбистська організація провела значну роботу по створенню нової контрреволюційної зміни в різних радянських, господарських і науково-культурних установах, особливо ж на фронті літератури і мистецтва.
Значною мірою за участю підпільної боротьбистської організації формувалась та націонал-фашистська ідеологія, що стала знаменом всіх відкритих контрреволюційних націоналістичних виступів Хвильового, Шумського, Волобуєва»7.
Цитований нами сфальсифікований юридичний документ від початку до кінця ґрунтувався на особистих зізнаннях заарештованих. А як добувалися такі зізнання, засвідчили в ході додаткового розслідування в середині 50-х років О. І. Ковінька та Д. Є. Кудря, які проходили разом з О. А. Полоцьким по одній справі. Вони заявили, що ні в яких антирадянських організаціях не перебували. Д. Є. Кудря стверджував, що свідчення про приналежність до антирадянської організації він не давав, а О. І. Ковінька підкреслив, що змушений був обмовити себе в силу застосування до нього незаконних методів ведення слідства8.
Цілком очевидно, що не без підстав колишні працівники НКВС УСРР Пустовойтов, Проскуряков, Грушевський, Гордон та інші, які брали участь у розслідуванні цієї та інших справ, у 1957 р. були притягнуті до кримінальної відповідальності за фальсифікацію слідчих справ та застосування незаконних методів ведення слідства9.
Сфальсифіковану справу боротьбистів розглянула 27—28 березня 1935 р. виїзна сесія Військової Колегії Верховного Суду СРСР під головуванням В. В. Ульріха. Вирок щодо О. А. Полоцького — 10 років ув'язнення з конфіскацією майна. До різних термінів позбавлення волі були засуджені інші 16 чоловік10.
Лише 4 серпня 1956 р. Військова Колегія Верховного Суду СРСР відмінила вирок від 28 березня 1935 р. і припинила справу за відсутністю складу злочину.

1. Акуленко В. Великий злам. Від охорони до нищення пам'яток // Пам'ятки України. — 1989. — № 2. — С. 33.
2. ЦДАЖР України. — ф. 166. оп. 6, - спр. 9386. — Арк. 368.
3. Дубровський В. В. Історично-культурний заповідник та пам'ятники України. — Харків, 1930. — С. 57; ЦДАЖР України. — Ф. 166, оп. 8, спр. 48. — Арк. 304.
4. ЦДАЖР України. — Ф. 166, оп. 6, спр. 8905. — Арк. 1.
5. Архів СНБ України. — Спр. 36546-ФП. — Т. 8. — Арк. 36.
6. Радянська Україна. — 1991. — 19 січня.
7. Архів СНБ України. — Спр. 36546-ФП. — Т. 8. — Арк. 39—41.
8. Там же. — Спр. 38460-ФП. — Арк. 157- 158.
9. Там же. — Арк.. 158.
10. Там же. — Спр. 36546-ФП. — Т. 8. — Арк. 27—28 зв.

<< НАЗАД