Є. М. СКЛЯРЕНКО
НА ЧОЛІ ПОЛТАВСЬКОГО ОБЛВИКОНКОМУ

<< НАЗАД

Порайко Василь Іванович  

Народився 12 жовтня 1888 р. в с. Усе-над Прутом Снятинського повіту (Східна Галичина). Державний діяч. Розстріляний 25 жовтня 1937 р. Реабілітований 26 березня 1957 р.

У виданій десятиріччя тому, а саме в 1981 р., книзі «Нариси історії Полтавської обласної партійної організації» це прізвище згадується лише один раз: «... новообраний губком КП(б)У очолив В. І. Порайко». Хто ж він і звідки, чому саме його полтавські більшовики на губернській партійній конференції в жовтні 1920 р. ввели до складу губкому, поставили на чолі своєї організації? Про це жодного слова. Не згадується також і про те, що В. І. Порайко був водночас і головою губвиконкому, до складу якого він ввійшов ще в травні 1920 р.

Василь Іванович Порайко народився 12 жовтня 1888 р. в с. Усе-над Прутом Снятинського повіту Східної Галичини в селянській родині. В 1914 р. закінчив юридичний факультет Львівського університету. В 1908 — 1914 рр. був членом Української радикальної партіі. З більшовиками пов'язав свою долю в 1918 р. Відомо також, що він брав участь у роботі Галревкому, був уповноваженим по реорганізації Галицької армії. В травні 1920 р. приїхав до Полтави і почав працювати, як вказувалось вище, в губвиконкомі і губпарткомі.
17 червня 1921_р. секретар ЦК КП(б)У Д. 3. Лебідь надіслав до Полтави телеграму, в якій говорилося: «Рахуючись з тим, що Поділля набуває першорядного значення для успіху будівництва всієї республіки у внутрішньому відношенні і відношенні найближче розташованої до кордонів губернії, ЦК КП(б)У вирішив вважати роботу по зміцненню і організації Радянської влади на Поділлі найважливішим завданням, а тому відрядити на посаду голови губревкому Поділля Порайка. В Полтаву замість Порайка відрядити Пахомова, запорізького голову губвиконкому. Від'їзд Порайка повинен бути після передачі справ Пахомову»2.
В. І. Порайко деякий час ще залишався на роботі в Полтаві. 2 серпня 1921 р. він як голова губпарткому і губвиконкому разом з секретарем губнаркому, головою губчека, губернським військовим комісаром і начальником міліції підписав циркулярного листа до місцевих організацій, в якому йшлося про взаємовідносини між. ними, відмічалися недоліки в цій справі. «Партійні організації, — говорилося в листі, — нерідко присвоюють собі функції адміністративної і військової влади, що виражається у втручанні в їх розпорядження, в арештах і ув'язненнях різних осіб, знятті і переміщенні співробітників цих суворо централізованих установ ... »3.
Два роки працював Василь Іванович на Поділлі. У червні 1923 р. він переїхав до Харкова, одержавши призначення на посаду голови Української спілки кустарно-промислової кооперації. В 1930 р. його призначають заступником голови Ради Народних Комісарів Української РСР.
Він відав питаннями будівництва, експлуатації шляхів, комунікацій та деякими іншими. Зустрічаючись з головою Раднаркому П. П. Любченком, В. І. Порайко відзначив, що темами їх розмов неодноразово були питання національної політики. П. П. Любченко скаржився на напруженість обстановки, говорив про те, що з України повисилали багато невинних людей, що на багатьох ділянках немає справжніх українців, які б глибоко і всебічно знали історію українського народу, його культуру.
Подібні настрої керівного ядра України, безумовно, не могли не залишитись поза увагою сталінського керівництва, яке і без того визначило курс на всебічне викорчовування українських національних кадрів. 13 серпня 1937 р. В. І. Порайка заарештували як «активного учасника антирадянської націоналістичної організації». Менш ніж через два тижні «слідчі» вибили з нього зізнання і так звану «щиросердну» заяву на ім'я наркома внутрішніх справ СРСР. Василь Іванович змушений був визнати в ній існування розгалуженої антирадянської організації, яка прагнула до відриву України від СРСР, назвати її учасників. Це були, головним чином, вже заарештовані й частково страчені колишні члени партій боротьбистів, укапістів, соціал-демократів—незалежників, інших політичних партій і груп, що діяли свого часу на Україні. Уважне знайомство з листом переконує в тому, що він від початку до кінця був написаний під диктовку слідчих. Про це свідчать численні дописки, виправлення тощо4. Відчувається, що цей лист був терміново потрібний, а часу на його переписання не вистачало.
Сьогодні документально доведено, що подібної організації на Україні насправді не існувало. Між тим, саме їй приписали і поширення націоналістичних ідей, і підготовку націоналістичних кадрів через наукові, учбові заклади, письменницькі організації. Антирадянська і націоналістична робота учасників міфічної організації нібито прикривалася гаслами українізації, курсом на відродження України. Пізніше до цих звинувачень додалися інші. Зокрема, слідству «стало відомо», що націоналістична організація ставила своїм практичним завданням утворення повстанських осередків, комітетів тощо. Однак і цього виявилося замало. Слідчі всілякими шляхами збирали «докази», компрометуючі матеріали на керівних працівників України. Згодилося навіть те, що аж ніяк не свідчило про антирадянську націоналістичну роботу. Наприклад, у протоколі допиту одного з співробітників Раднаркому від 14 липня 1937 р. читаємо: «Весною 1935 р. мені зателефонував Порайко і попросив особисто принести йому в Раднарком матеріали про поточні рахунки колгоспників по областях. Я зайшов до нього і передав ці дані. Ознайомившись з ними, Порайко сказав: «Принесені вами дані є кращою ілюстрацією невірної політики партії на селі. Провідні по хлібу області (Дніпропетровська і Одеська) мають найбільш низькі грошові прибутки і колгоспники отримують копійки. В цих умовах, при підвищеній натуроплаті, важких податках, самообкладенні в позиках, нічого дивуватися, що ми йдемо до розорення колгоспників»5. Подібна відвертість В. І. Порайка — свідчення глибокого розуміння справжнього становища у сільському господарстві республіки.

Слідство у справі В. І. Порайка тривало недовго. В обвинувальному висновку говорилося про те, що він у 1934 р. був завербований до української націоналістичної терористичної організації і навіть названо прізвище того, хто це зробив — Юрій Михайлович Коцюбинський. Ми уважно переглянули справу Ю. М. Коцюбинського і встановили, що В. І. Порайка він не тільки не вербував, навіть і не називав у своїх «зізнаннях». Але для слідства це не мало значення, бо коли готувався й затверджувався цей обвинувальний висновок, Ю. М. Коцюбинського не було серед живих, за вироком Військової колегії Верховного Суду СРСР 8 березня 1937 р. він був розстріляний.
Щодо обвинувачень на адресу В. І. Порайка, то чого тут тільки не було: і шкідницька діяльність в промисловості й сільському господарстві, і те, що він один з керівників антирадянської націоналістичної терористичної організації на Україні, яка за мету ставила насильницьке повалення Радянської влади на Україні і встановлення фашистського ладу, і безпосередні зв'язки з представниками іноземних держав, на допомогу яких орієнтувалась організація, і проведення, починаючи з 1920 р., саме тоді, коли В. І. Порайко працював на Полтавщині, шпигунської діяльності на користь розвідувальних органів Польщі та Німеччини, і активна участь у розширенні складу організації шляхом вербування до неї нових людей, і підготовка низових осередків на випадок збройного повстання, і блокування з троцькістською організацією та обговорення з нею питань боротьби проти партії шляхом терору.
24 жовтня 1937 р. виїзна сесія Військової Колегії Верховного Суду СРСР розглянула на закритому засіданні справу В. І. Порайка і визначила йому вищу міру покарання — розстріл, який наступного дня був виконаний.
... Минуло 19 років. З вересня 1956 р. Генеральний прокурор СРСР Р. А. Руденко затвердив висновки, зроблені під час перегляду справи і порушив перед Військовою Колегією Верховного Суду СРСР питання про її перегляд. 26 березня 1957 р. остання відмінила вирок від 24 жовтня 1937 р.8.

1. Нариси історії Полтавської обласної партійної організації. — X.. 1981.
— С. 97.
2. ДАЛО. — Ф, 9032. оп. 1. спр. 16. — Арк. 11.
3. Там же. — Спр. 13. — Арк. 48.
4. Архів СНБ України. — Спр. 40215-ФП. — Арк. 25.
5. Там же. — Арк. 97.
6. Там же. — Спр. 38485-ФП. — Т. 1. — Арк. 291.
7. Там же. — Спр. 40215-ФП. — Арк. 229.
8. Там же. — Арк. 237.

<< НАЗАД