В. А. ВОЙНАЛОВИЧ
ПРОВІСНИК УКРАЇНСЬКОГО РЕНЕСАНСУ

<< НАЗАД

Седляр Василь Феофанович

Народився 12 квітня 1899 р. на Полтавщині в сім'ї селянина. Художник і педагог. Розстріляний 13 липня 1937 р. Реабілітований 1 лютого 1958 р.
Пройде більш як півстоліття, доки ім'я цієї людини повернеться до нас із забуття виставками неповторних творів, цікавими розвідками забутих та маловідомих сторінок життя і діяльності. Яскравим прикладом цьому є також публікація на сторінках журналу "Образотворче мистецтво" автобіографи митця, віднайденої нещодавно в архівних фондах1. Стисла за змістом, вона вмістила в себе багатогранне, сповнене творчих сподівань і звершень життя талановитого українського художника. Разом з іншими він стояв біля витоків національного духовного відродження, закладав перші цеглини у підвалини українського ренесансу.

Народився Василь Феофанович Седляр 12 квітня 1899 р. на Полтавщині в сім'ї селянина. З дитинства захоплювався малюванням, що і визначило його подальшу долю. Отримавши чотирикласну освіту, Василь вступає до Київської художньої школи, навчання в якій протягом 1915-1919 рр. остаточно підтвердило правильність зробленого ним вибору. Водночас вже тоді, маючи власні погляди на шляхи розвитку мистецтва, він не міг примиритися з пануючою в ній ідеологією академізму. Ось чому, оволодівши загальноосвітніми дисциплінами, основами спеціальності, він був змушений залишити школу і шукати можливостей для навчання в Українській державній академії мистецтв у Києві. У лютому 1919 р. Василь Седляр вступив до майстерні монументального мистецтва, якою керував визначний в художньому світі професор М. Л. Бойчук.

Навчання в школі "бойчукістів" стало чи не найважливішою віхою в житті В. Ф. Седляра, збагатило його художній світ, визначило творче спрямування. В Академії розкрилися виняткові організаторські здібності майбутнього митця. Здавалось, коло його інтересів і уподобань було безмежним. Він зокрема брав участь в організації учнівських виставок, оформленні військових казарм, клубів, агітпароплавів, встигав на роботу в майстерні державних замовлень.

Творчість В. Ф. Сендляра все більш привертала увагу як мистецтвознавців, так і цінителів образотворчого мистецтва. Помітним явищем в Культурному житті України стали самобутні розписи Луцьких казарм у Києві. У здійсненні цієї масштабної роботи брало участь близько 200 художників України, а також Москви і Ленінграда. Провідну роль відігравали студенти Української академії мистецтв під керівництвом М. Л. Бойчука - Т. Л. Бойчук, І. І. Падалка, В. Ф. Седляр, О. Т. Павленко та ін. Саме ними було виконано 14 особливо відзначених критиками композицій.

На жаль, унікальний фресковий комплекс, створений у 1919 р., в своєму цілісному вигляді не дійшов до наших днів. Єдине, що дає уявлення про нього, це композиція Оксани Павленко "Пишуть лозунг". Буденним, на перший погляд, сюжетом, лаконічністю форм розкривається глибокий за своїм значенням зміст. Прямо на підлозі, у робітничому клубі художники виводять прості і водночас дорогі для кожної людини слова про мир, спокій на планеті і в кожній оселі3.

Вже на ранньому етапі своєї творчої діяльності В. Ф. Седляр виявив не лише неабиякі здібності живописця, а й справжній педагогічний талант. Зважаючи на це, в січні 1921 р. Рада Академії призначила його інструктором спеціальних курсів, створених при Академії для всіх бажаючих оволодіти мистецтвом живопису. Дещо пізніше, восени того ж року, Рада Академії рекомендує В. Ф. Седляра для роботи в Ме-жигірській керамічній школі-майстерні, щойно відкритої у відповідності з постановою 111 Всеукраїнського з'їзду Рад. Весь поринувши у роботу, він бере на себе керівництво школою, згуртовує однодумців, створює тут справжній творчий колектив. Його великі потенційні можливості засвідчила звітна виставка, проведена восени 1922 р. Схвальні відгуки про неї помістили на своїх сторінках практично всі республіканські газети, деякі видання4.

Керуючи роботою Межигірської художньо-керамічної школи, В. Ф. Седляр і сам продовжував навчання в Академії. З часом його твори починають домінувати на численних учнівських виставках, отримують широке визнання. Не випадково музей Академії придбав для своєї експозиції 6 робіт одного з найкращих своїх учнів.

Успішно закінчивши восени 1922 р. Українську державну академію мистецтв (реорганізовану на той час в Київський інститут пластичних мистецтв), Василь Феофанович повертається до Межигір'я, за призначенням Укрголовпрофосвіти, займає посаду директора місцевого художньо-керамічного технікуму.

Сім років роботи в Межигір'ї не пройшли даремно ні для Василя Седляра, ні для новоутвореного учбового закладу. Процес становлення Межигірського технікуму був досить складним. З великими труднощами доводилось відстоювати від зазіхань різних організацій учбові та житлові приміщення, розвивати підсобне господарство. Не вистачало кваліфікованих викладачів, коштів, необхідного устаткування для майстерень та лабораторій. В забезпеченні мінімальних потреб технікуму не мав змоги на той час надати необхідної допомоги і Народний комісаріат освіти.

Нерідко бувало, що учні та педагоги, виготовляючи зранку до вечора посуд на замовлення та продаж, залишалися по кілька днів без крихти хліба. Все це змушувало молодого директора проводити безліч часу в приймальнях керівників різних організацій та установ, домагатися вирішення хоча і дріб'язкових, але таких життєво необхідних питань5.

Справи ускладнювались і тим, що технікум розташовувався на території садиби, споруди якої мали унікальне історико-культурне значення. Спаський собор, дзвіниця, келії, монастирська брама... Це пізніше, у 1934 р. їх спіткає доля багатьох культових споруд - цінні пам'ятки будуть знищені, а на їх місці виростуть нові архітектурні "шедеври" урядових дач. А на той час вони ще існували і вимагали невідкладного втручання.

Виготовляючи тимчасові покрівлі, педагоги та учні технікуму робили все можливе для збереження цього архітектурного ансамблю. Та одного ентузіазму межигірців було замало. В зв'язку з цим В. Ф. Седляр неодноразово звертався до відповідних органів з проханням надати Межигір'ю практичну допомогу.

Так, в листі на ім'я київського крайового інспектора по охороні пам'яток старовини і мистецтва Ф. Л. Ернста, датованого 5 червня 1928 р., Василь Феофанович обґрунтовує настійну необхідність термінових заходів з боку держави щодо утримання межигірського архітектурного ансамблю і надання йому статусу заповідникаб. Частково ці пропозиції були реалізовані в 1929 р., коли за погодженням з Наркомосвітою УСРР рішенням Київського окрвиконкому у Межигір'ї було утворено заповідник місцевого значення?

Цілком очевидно, що господарчі справи поглинали левову частину робочого часу директора технікуму. Та все ж головне своє завдання В. Ф. Седляр вбачав у тому, щоб створити всі умови для розкриття творчої особистості майбутнього митця, виховати його в дусі гуманістичної моралі. Надзвичайно широкою була учбова програма художнього технікуму, яка включала не лише спеціальні предмети (композиція, рисунок, керамічне малювання, технологія, технічні дисципліни тощо), але й такі загальноосвітні дисципліни, як українознавство, історія матеріальної культури, іноземні мови. В педагогічному колективі працювало ціле сузір'я українських митців, якого, напевно, не мав жоден подібний учбовий заклад на Україні. Секретами своєї майстерності ділилися з учнями І. І. Падалка, О. В. Мизін, О. Т. Павленко, Є. Я. Сагайдачний, М. Кратко, П. М. Іванченко та ін. В більшості своїй вони були товаришами Василя Седляра по навчанню в Академії, однодумцями його в творчому пошуку, мали незаперечний авторитет серед учнів.

Широтою ерудиції, ненав'язливою емоційністю, закоханістю у мистецтво полонив молодь і сам Василь Феофанович. "Вже в перший рік навчання він нас підкорив системі своїх поглядів на мистецтво,- згадував пізніше один з учнів П. Мусієнко.- На його лекції ми приходили, як на концерт. Він читав нам просто і цікаво. Любив ілюструвати прикладами з мистецтва епохи Відродження і старого українського. Він високо оцінював твори західно-європейських імпресіоністів. Фанатично закоханий в українську ікону і графіку, килими, золотарство та театр. Приклади з літератури, філософії та історії культури збагачували фахові знання з мистецтва. Нас полонив його глибокий розум і загальна культура. Він був товаришем студентів більше, ніж директор і педагог. Це тоді було рисою Нової радянської людини... Ми відчували в ньому жагу любові до життя, ідейність і віру в творче покликання людини; мистецтво було його мрією, його стихією і покликанням"9.
Крізь усе своє життя пронесли учні згадку про ту напрочуд доброзичливу атмосферу, яка панувала на його лекціях: "Це було свято думки. Мистецтво у нього легким серпантином перепліталось з теорією і філософією. Він сам був п'яний від любові до мистецтва і сп'яняв нас. Говорив він повільно, тихо і навіть трохи в ніс. Та це ще більше вимагало тиші в аудиторії. Аудиторія була у нас всього чоловік 100 на курсі.

Замовк, потім радісно, дзвінко засміявшись, зробив наголос на якійсь ідеї чи висновку. Думки його нас дивували, в них було якесь особливе відчуття умом і серцем не видимої народної душі. Він завжди вірив, чекав чогось нового, великого в мистецтві" Ю.

Атмосферу свята в технікумі постійно підтримували і його гості - Лесь Курбас, Олександр Довженко, Остап Вишня, Володимир Сосюра, Юрій Яновський, Олександр Копиленко та ін. В аудиторіях довго точилися дискусії щодо шляхів дальшого розвитку українського мистецтва. Усвідомити цей процес намагався і сам В. Ф. Седляр. Свої думки щодо цього він викладає . на засіданнях підсекції мистецтва та літератури міжвузівського семінару, на сторінках періодичної преси, в окремих наукових розвідках11.

Доробок В. Ф. Седляра як мистецтвознавця ще потребує свого об'єктивного неупередженого аналізу. Однак вже сьогодні можна з впевненістю сказати, що його світогляд сформувався під впливом такого видатного Майстра, як М. Л. Бойчук. Особливо імпонувала Василю Седляру думка вчителя про необхідність глибокого осмислення світової культурної спадщини. "Ми,- говорив М. Л. Бойчук,- в пошуках шляхів не повинні зупинятися на одному, ми мусимо в художній спадщині всіх століть і всіх народів відшукати досконалі твори, їх прочитати, проаналізувати"12.

Мабуть, саме це прагнення прилучитися до кращих зразків світового мистецтва, встановити тісні контакти з зарубіжними митцями і покликало Василя Феофановича у далеку дорогу. В 1926-1927 рр. разом з М. Л. Бойчуком та А. І. Тараном по лінії Наркомосу України він відвідує Чехословаччину, Францію, Німеччину, знайомиться з визначними художніми колекціями, оглядає всесвітньо відомі пам'ятки культури, вивчає досвід роботи кращих художньо-промислових закладів. Дуже жалкував художник, що не вдалося побувати в Італії, оскільки уряд цієї країни не визнав за можливе видати візи радянським митцям13.

Сповнений незабутніх вражень і нових ідей, В. Ф. Седляр повертається додому. Вже в перші дні він часто виступає перед різними аудиторіями, глибоко аналізує тогочасний стан західно-європейського мистецтва, художньо-виробничої освіти, практики діяльності керамічних підприємств. З великим інтересом, зокрема, була сприйнята доповідь Василя Феофановича у Київському інженерному клубі, що супроводжувалась демонстрацією окремих зразків зарубіжного керамічного виробництва14.

Своїми роздумами щодо актуальних проблем і перспектив розвитку українського мистецтва В. Ф. Седляр поділився на пленумі Центрального бюро Асоціації революційного мистецтва України (червень 1927 р.) та на зборах Академії художніх наук у Москві (1928 р.)15.

В кінці 20-х років В. Ф. Седляр отримує запрошення перейти на роботу до Наркомосу республіки. Однак подібна перспектива мало приваблювала його, ставала на заваді багатьом творчим планам. В одному з листів до О. Т. Павленко він писав: "Щодо мене, то тут хочуть перетягнути мене до Харкова, на роботу в НКО, в політосвіту та інспектору по художній освіті. Перспектива небезпечна, бо боюсь попасти з вогню та в полум'я, заїсть адміністрування..."16.

А плани Василя Феофановича вражали своєю грандіозністю. Він був серед перших радянських художників, які ілюстрували твори великого Кобзаря, зробив оригінальне графічне оздоблення до видання Шевченка 1931 р. Його ЗО ілюстрацій до цієї книги по праву вважаються шедеврами [української графіки. Цікава, як на наш погляд, і інша робота художника. Разом з М. Л. Бойчуком, О. Т. Павленко, І. І. Падалкою Василь Седляр здійснив художнє оформлення харківського Червонозаводського театру. У фресці "Дніпрельстан" він оспівує красу і велич робітничої праці. Ця колективна робота художників-представників школи "бойчукістів", як засвідчують фахівці, ознаменувала собою початок якісно нового етапу в [ розвитку українського монументального живопису.

На початку 30-х років М. Л. Бойчук та його учні піддавалися жорстокій і необгрунтованій критиці, їх самобутня творчість в працях теоретиків "нового соціалістичного мистецтва" визнавалась як формалістична, ототожнювалась з проявами фашистської ідеології на культурному фронті. Здебільшого подібні політичні звинувачення передували репресивним заходам. Не став винятком і цей випадок. 29 вересня 1936 р. був заарештований І. І. Падалка. Недобре передчуття не залишало і Седляра. Повернувшись з відрядження восени 1936 р., він довідався про увільнення його від обов'язків відповідального секретаря Оргкомітету Спілки художників України, усунення від викладання в Київському художньому інституті, виселення з квартири, яку він займав протягом останніх років17. Залишившись без практичної роботи і житла, Василь Феофанович змушений був переїхати до Харкова. З дня на день чекав арешту.
Заарештували В. Ф. Седляра 26 листопада 1936 р. і терміново в супроводі спецконвою відправили до Києва. На той час в застінках НКВС вже була сфабрикована справа так званої "націонал-фашистської терористичної організації", яка начебто підтримувала тісні контакти з московським троцькістсько-зінов'євським терористичним центром, ставила за мету відторгнення України від СРСР, повалення існуючого ладу, сповідувала терористичні методи боротьби18. Одним з активних учасників цієї організації, за сценарієм слідчих, був В. Ф. Седляр.

Дванадцять довгих і виснажливих допитів довелося пережити Василю Феофановичу. Під жорстким пресингом "досвідчених фахівців" своєї справи він змушений був визнати, що в 1934 р. займав "провідне місце в контрреволюційній фашистській групі Бойчука"19. Подібне зізнання було рівноцінне смертному вироку. ІЗ липня 1937 р. він був юридичне оформлений на закритому судовому засіданні виїзної сесії Військової Колегії Верховного Суду СРСР. Вирок - розстріл, у відповідності з постановою ЦВК Союзу РСР від 1 грудня 1934 р. підлягав негайному виконанню20.

13 липня 1937 р. разом з В, Ф. Седляром були розстріляні його однодумці в мистецтві: М. Л. Бойчук та І. І. Падалка. Пройде зовсім небагато часу і в історію трагедії "бойчукістів" буде вписана ще одна сторінка - в грудні 1937 р. сталінське правосуддя засудить до вищої міри покарання дружину М. Л. Бойчука Софію Олександрівну Налепинську-Бойчук, а 11 грудня того ж року її розстріляють21.

Лише через два десятиріччя Військова Колегія Верховного Суду СРСР на своєму засіданні 1 лютого 1958 р. дасть належну оцінку цим кривавим актам і відмінить вирок щодо В. Ф. Седляра, М. Л. Бойчука, І. І. Падалки, а саму справу припинить за відсутністю складу злочину.

В грудні 1988 р. посмертно реабілітована С. О. Налепинська-Бойчук. Отримали по заслугах і диригенти та виконавці сфальсифікованої справи "бойчукістів". Слідчий Грушевський за фабрикацію кримінальних справ і провокатор Онищук - за фабрикації фальшивих доносів у 1938 р. - були заарештовані і засуджені до вищої міри покарання - розстрілу.

...Повертається мистецтво "бойчукістів" - яскрава і неповторна сторінка в історії української культури. Віримо, що повертається назавжди, щоб нести оновленій Україні вічні ідеї гуманізму, краси, радість спілкування з прекрасним. За ці високі ідеали митці заплатили найдорожчою ціною - своїм життям. Необхідно подбати, щоб імена Михайла Бойчука і його сподвижників були належно увічнені на карті України, зокрема на Полтавщині, з якою тісно пов'язані сторінки життя і творчості Василя Седляра, Івана Падалки, Софії Налепинської-Бойчук.


12. Череватенко Л. "Промовте - життя моє - І стримайте сльози... "
// Наука і культура. Україна. Вип. 21. - К., 1987. - С. 369.
13. Череватенко Л. З непам'яті десятиліть. Листи Василя Седляра до
Оксани Павленко // Вітчизна. - 1987. - № /О. - С. 190.
14. Пролетарська правда. - /927. - 17 червня.
15 Там же - 23 червня; Череватенко Л. З непам'яті десятиліть... // Вітчизна. - /987. - № 10. - С. 195.
16. Череватенко Л. З непам'яті десятиліть... // Вітчизна. - 1987. -
17. Архів УСНЕ України по Харківській області. - Спр. 014518. -
Арк. 53.
18. Там же. - Арк. 297.
19. Там же. - Арк. 17, 297, 298.
20. Там же. - Арк. 302, 303, 304.
21. Там же. - Арк. 304.
1. Рибалка О. Життєписи українських митців // Образотворче мистецтво. - 1990. - № б. - С. 16.
2. Історія українського мистецтва в шести томах. - Т. 5. - К., 1967.
- С. 43.
3. Дьіченко Й. Возвращение Михайла Бойчука // Ветер перемен. - М.,
1989. - С. 55.
4. "Пролетарська правда" (Київ), №№ 207(320); "Вісті" (Харків), № 171;
журнал "Среди коллекционеров" (Москва), №N3 11-12. - /922 р. та ін.
5. Культура і побут. - 1927. - 13 серпня.
6. ЦДАЖР України. - Ф. 166, оп. 6, спр. 9410. - Арк. 134-134 зв.
7. Там же. - Арк. /35.
8. Крутенко Н. Межигір'я. Історія з продовженням // Образотворче
мистецтво. - 1989. - № 5. - С. 18.
9. Мусієнко П. Художники Межигір'я // Народна творчість та етног
рафія. - 1989. - № 6. - С. 50.
10. Крутенко Н. Вказ. праця. - С. 18.
11. В. Седляр. Образотворче мистецтво на Україні // Нове мистецтво.
- 1926. - № 5. - С. 2-3; його ж: Василь Касіян // Критика. - 1928.-
№ 3. - С. 105; його ж: Софія Олександрівна Налепинська- Бойчук //
Критика. - /928. - №6. - С. 111-113; його ж: Майстер Василь Єрмілов
// Авангард. - 1930. - № 3. - С. 156-157; його ж: АХРР і АРМУ. -
К., 1926; його ж: Жовтень в образотворчому мистецтві // Жовтневий
збірник. - 1924.
150

<< НАЗАД