В.І. ПОСУХОВ
ЧЕРВОНИМИ І ЧОРНИМИ РЯДКАМИ

<< НАЗАД

Примоленний Андріян Матвійович

Народився у 1897 р. в с. Свиридівка Лохвицького повіту на Полтавщині в сім'ї селянина. Колгоспник. Помер, відбуваючи покарання в таборах, у 1943 р. Реабілітований 8 травня 1958 р.

Помережені чорнильними рядками зошити та аркуші паперу доносять з минулого селянську долю з її радісними сподіваннями, гіркими розчаруваннями та пекучими болями. Немов розгортається химерно вишитий червоними і чорними нитками рушник, видобутий із давньої скрині.
«Хлібороб» — гордо писав про себе Андріян Примоленний. З діда-прадіда ніс він це звання. Народився в селянській родині у 1897 р. в с. Свиридівка Лохвицького повіту. Щоб здобути омріяну землю, у 1918 році вступив у перший полк червоних козаків В. М. Примакова.
— Пам'ятаю: чергував я контролером на телефонній станції, — писав він пізніше в спогадах. — По дорозі їхали верхи мало схожі на кіннотників люди. В одних були сідла, інші сиділи просто на мішках, треті й без цього обходилися. Обмундирування' теж чи не найрізноманітніше: смугасті кепки, піджаки, селянські свитки, в деяких гусарські мундири і червоні шаровари. Це був найперший загін червоних козаків, хоча й називався полком, а по чисельності не досягав і ста чоловік...
Разом з червонцями пішов і наш лохвицький загін... Були ми, лохвицькі, досить безладним зібранням селянських молодих хлопців. Військовій справі вчилися відступаючи. Воєнна спаяність, деяка дисципліна трималися лише на усвідомленні, що на наші села йде нещадний ворог і необхідно протистояти його наступу. По дорозі до нас вливалися добровольці, їх ні про що не розпитували. Хочеш воювати — йди. На тобі гвинтівку, коня діставай сам. Багатьох ми не знали ні на прізвище, ні на ім'я, а лише потім члени загону перезнайомилися один з одним...1
Після закінчення громадянської війни Андріян Примоленний повернувся в рідне село Свиридівку. І там червоного козака, немов Андрія, сина Тараса Бульби, засліпила врода Євгенії Терешкевич, дружини колишнього багатого в Лохвицькому повіті поміщика. Забувши про все, одружився з нею.
Однак людьми вони виявилися зовсім різними. Та й не любов то була у колишньої панночки, а холодний розрахунок. Життя не склалося. Андріян поїхав учитися на робітфак до Харкова, але хвороба і необхідність утримувати немічних батьків не дозволили закінчити навчання. На початку 1924 року А. М. Примоленному довелося знову повернутися в Свиридівку. Уривки з його щоденника2 і відтворюють нам дні полтавського села далеких 20-х років, радощі і сумніви тих, хто оновлював там предковічний устрій.

14 грудня 1923 року.
Наша розмова вчора в автомобілі не минула марно. Комкор переконав мене вступити в партію і обіцяв поручитися за мене як партієць.
— Ну, пиши заяву, — наказав. — Ось тобі папір, ось чорнило, а поки що мені не заважай. Я зайнятий.
Я взяв папір і пішов у номер представництва. Що ж писати? Багато чого хотілося висловити про своє життя. Та хіба все скажеш? Написав найголовніше. Приніс Примакову. Він прочитав, потім узяв олівець і хотів писати поручення прямо на папірці із заявою. Але потім відсунув і написав на іншому, чистому.
Увечері ми розпрощались. Разом із Климком щиро побажали йому підправити своє здоров'я і швидше повертатися в корпус. Він подякував і ми розлучились, міцно потиснувши руки.
Зробивши усі необхідні справи у спілці, зареєструвався на біржі праці як безробітний член Спілки Робземлісу...

22 березня 1924 року.
Чи давно по Свиридівці розгулювали Морози, Щербакови, Линьови, Саловські, Ольшанські з компаніями, які п'яні вривалися до мирного жителя і вимагали самогону. Всі пішли з арени і лише одні сумні спогади про них лишилися: у кого корову забрали, чи ще щось... Вони в той час були «цар і бог», як вони самі висловлювались, а тепер пішли в перекази, пройшовши попередньо ревтриби і тюрми із застосуванням амністії. Ці люди вмерли для села, революція, пройшовши важку стадію кризи, починає входити в певні рамки державного будівництва.

29 травня 1924 року.
Орючи ниву за кладовищем, задивився на захід: сонце було якесь червоно-багряне і, здається, світилося неприємним, жорстоким промінням. Весь травень сухий і вітряний. Поля висихають і жовтіють, рослини розпускаються повільно. Усе в природі таке сиротливе, що серце охоплює страх: «Невже нас чекає засуха, а з нею голод і мор?»

26 червня 1924 року.
Бідний мій щоденник! Місяць я не заглядав до нього. І коли б нічого було б писати, а то й подій вистачало. Тільки біда — ніколи. Минулої неділі ми з Онистиною (друга дружина А.М. Примоленного — авт.) побралися. Подробиць описувати немає часу. Головне — і вона, і батьки ц погодилися не вінчатися, що для мене величезний плюс, і тепер мені здається, що ми з нею живемо давним-давно. Ось і тепер Тіма через плече заглядає в зошит: «Що ти там пишеш?..»

13 липня 1924 року.
Останні мої новинки: став дійсним членом комітету незаможних селян і обраний його представником у землевпорядній секції, тобто під час нарізання землі завжди маю бути побіля землеміра. Ще обраний до президії ради хати-читальні. Мені робота в комнезамі подобається. Учора просидів там до пізнього вечора.

14 грудня 1924 року.
Забуваю тебе, мій друже-щоденнику. Скільки пережито за час, що минув, скільки прочитано і скільки опісля вражень лишилося, які, на жаль, не потрапили на твої сторінки. Наприклад, про «Хроніку чотирьох поколінь» Соловйова, про твори Сенкевича. Із великим хвилюванням читав Л. Толстого. А днями закінчив «Звичайну історію» Гончарова. Дуже мені сподобалось, і досі лишаюсь під глибоким враженням вимовлених там життєвих істин.
Моє життя таке ж мішурне, як і взагалі. Всюди нестатки — в матеріальному, духовному і фізичному значенні. Труд, труд, труд. Щоденні турботи, дрібниці і чвари. Коротше, боротьба за існування. Не боротися — значить не жити. А в боротьбі не без ран. Ось хоча б і таке, як у мене з моєю колишньою дружиною, з якою я, мов дурень, навіть ставав під вінець. Взагалі ж то на гадці я тоді мав, клянусь тобі, мій щоденнику, зробити фурор, здивувати все село і околицю. Та годі про це. Тепер у мене інша сім'я. Тут мене поважають, всі слухають із задоволенням, люблять і радіють, коли приходжу з поля.

17 грудня 1924 року.
Учора ввечері пройшла генеральна репетиція. Завтра спектакль «Останній день Паризької комуни». Мене рада хати-читальні уповноважила бути відповідальним розпорядником. Думаю, спектакль повинен пройти успішно, адже готували його досить довго. Мені доручили також намалювати афіші. Отож, треба зараз піти в школу взяти паперу.

29 квітня 1925 року.
Наше господарство оповив густий і важкий смуток. У неділю батько поїхав у Лохвицю на ярмарок, мав намір купити пару коліс для воза. Ну, придбав усе те, а тоді розходився і став міняти коня, і виміняв. Та такого... страшно глянуть! Каліка на всі чотири ноги і на додачу із запалом. Набита кістками шкура та й годі. Сварка, плачі. Що робити? Ніхто ради не дасть. Так сьогодні він поїхав у Луку. Повернувся під чаркою. Випив з радощів, що обміняв того коня на іншого. А цей — ще гірший. Худющий! Одні кістки.
Поїхав він ним на баштан, повіз картоплю. А кінь упав і вже не підвівся. Таке горе, велике і непоправне! Чим тепер будемо орати? Що ми без коня? Як без рук...

23 травня 1926 року.
Ще зранку так тепло і повітря таке чисте, приємне, що думається, мов тих бурь і морозів не було ніколи. Пройшли вони, як сон. Там, під ямами тепер пролізла і зеленіє молоденька травичка, розпустила листя бузина.
Так і життя наше. Бурі, страждання, жахи промайнули. І в душі — весна, воскресли надії на радісне майбутнє. А ще додає мені сил і бажання до праці моя донечка Оля. Хочеться зробити все, на що здатен, для неї, для її кращого життя.

29 лютого 1929 року.
Сьогодні надзвичайно важлива для мене, подія: Коля, синок, сказав слово, схоже на «тато». Пишу оце, а вони з Олею сидять удвох на столі і сопуть, заважають.
Цікава річ з'явилася на обрії села. Голова сільського товариства взаємодопомоги Богословський купив радіо. І тепер наша Свиридівка може зразу ж знати всі події, що відбуваються у світі.

3 травня 1930 року.
Перед початком першотравневого мітингу всі зібралися біля контори созу. Під'їхав трактор комуни імені Фрунзе з причепленою гарбою. Посадили у неї школярів і поїхали. За ними соз пішов рядами, єдиною дружною колоною. Дивився я на неї, і радість переповнила серце. Так, що аж плакати хотілося. Чи гадав хто тоді, у 18-му, в окопах, що буде отак. Чи я, власне, думав? Якраз в цей самий час 12 років тому я підставляв свої груди під ворожі кулі на Дону, під Новочеркаськом і під Кривлянкою.
Мені треба було виступати. Але серце так билося, що я від щастя не міг навіть спокійно стояти. В голові дзвеніло і співало: «Ми пе-ре-мог-ли! Ми пе-ре-мог-ли!» Пригадав своїх червоних козаків — Руссема, Коцюбинського, Оксану, Багинського, всіх — і живих нині, і загиблих.
На мітингу зробив доповідь. Потім виступили ще промовці. Хор проспівав «Ви жертвою пали» та «Інтернаціонал». Комунари деякі скинули шапки, деякі взяли під козирок. Хлопчик, який коло мене стояв, був без картуза, але теж узяв під козирок.

30 вересня 1930 року.
На засіданні комнезаму питання стояло про визначення землі на куркульському виселку в Довжику. Це явище, якого зроду ніколи не було і, мабуть, ніколи не буде, бо вирядить чоловіка на зиму в Довжик, це зовсім не з приємних. Припустимо, навіть була б хата у якого-небудь з цих злощасних куркулів, так і то. А коли робити нову або копать землянку, то швидше з нього виховаєш не чесного громадянина, а справжнього бандита.
Взагалі, зараз таке робиться, що колись будуть із нього сміятись, що те було невірно. Ну, а поки начальство є, доти його й треба боятися. Ну, опреділенно, контрреволюція. А це ще додатковий план по реалізації позики і додатковий план по хлібозаготівлі. Ну, тепер і хлібозаготівля пропала, і великі перебої будуть в роботі.

На цьому щоденник обривається. Часи настали страшні — голодоморні 32-й і 33-й. Було що писати: таке творилось. Але спробуй-но. Як прочитає хто щоденника та донесе, то хтозна де опинишся. Та й не виключено, що гірке розчарування спіткало колишнього червоного козака, сільського активіста, не за такі порядки він проливав свою кров, не за таке світле майбутнє боровся. До того ж і сімейні клопоти забирали багато часу, як не як, а мав троє дітей.
В 1938 році хвиля масових арештів докотилася й до Свиридівки. Надалі вже про нашого селянського героя оповідає не його щоденник, а сторінки судової справи № 5210-СЗ. Потрапив він у жорстоку сітку, вигадану й сплетену НКВС України. В республіці начебто існувала українська націоналістична контрреволюційна повстанська організація, а на місцях діяли її широко розгалужені осередки. В Лохвицькому районі керівником осередку для надання особливої значимості визначали самого начальника районного відділу НКВС Таруца. Під його керівництвом діяло кілька груп. Одну з них буцімто очолював директор дитбудинку в с. Лука М.І. Лук'яненко.
До складу цієї групи був занесений і свиридівський селянин Андріян Примоленний.
На допитах Лук'яненко зізнався у своїй «підступній контрреволюційній діяльності» і розкрив усіх своїх «спільників». Серед них і А.М. Примоленного. На перших допитах Андріян Матвійович вперто заперечував усі звинувачення і не називав нікого, з ким мав злочинний «зв'язок». Але потім таки зламався і повністю визнав, що він був учасником української націоналістичної повстанської організації, що одержував від Лук'яненка завдання вербувати нових спільників, в разі воєнних дій влаштовувати диверсії на залізниці.
У справі підшиті різні документи, які нібито підтверджують контрреволюційне нутро заарештованого. Так, у довідці сільради пригадується, що його батько, хоч і середняк, але мав 6 десятин землі, хату, клуню, вітряк, коня, корову; що він у свій час був одружений з поміщицею Терешкевич. В показаннях свідків фігурують примітивні вигадки типу: «Було подозреніє на громадянина Примоленного в побитті вікон у школі», «він хвалився, що в нього закопана огнестрельна зброя, а саме 300 патронів, наган, гвинтівка», «він так намалював колгоспника у стіннівці, що й дивитися на нього не хочеться», «написав вірш про свій колгосп, де говориться, що в артілі дуже брудні й розбиті дороги, а це – наклеп, направлений на дискредитацію колгоспів». Оце й усі «докази та факти».
13 лютого 1939 року відбулося засідання військового трибуналу Харківського військового округу під головуванням бригадного військового юриста Романовського. Він не утруднював себе розглядом, заслуховуванням, які ж конкретні провини допустили підсудні. Вирок був швидким, коротким та суворим: А. М. Примоленного позбавити волі на 10 років без конфіскації майна.
Майже через 10 років Військова колегія Верховного Суду СРСР переглянула це рішення, відмінила вирок і припинила справу за відсутністю складу злочину. Однак пізно, Андріян Матвійович не витримав табірних поневірянь і в 1943 р. його не стало.
Так і скінчив орати та ростити свою життєву ниву хлібороб Андріян Примоленний.

1. Червоное казачество. Сборник. — М., /969. — С. 56.
2. Щоденник А. М. Примоленного. Краєзнавчий музей с. Свиридівни Лохвицького району Полтавської області.
3. Архів УСНБ України по Полтавській області. — Спр. 5210 С.

<< НАЗАД