М.А. ЯКИМЕНКО
РЕПРЕСІЇ В КОНТЕКСТІ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО ПЕРЕТВОРЕННЯ»
СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА ПОЛТАВЩИНИ В 30-х РОКАХ

<< НАЗАД

Поняття «репресії» в нашій свідомості здебільшого асоціюється з розстрілами, ГУЛАГом і засланнями, тоді як словник української мови визначає зміст поняття «репресії» як «захід державного примусу, покарання»1.
Перший спалах масових репресій після закінчення громадянської війни припадає на кінець 20-х років, коли було оголошено курс на суцільну колективізацію сільського господарства. Рік «великого перелому» характеризувався не лише жорстоким придушенням будь-якої опозиції усередині партії, але й розкручуванням маховика репресій на селі, де ворогом номер один були оголошені заможні селяни.
Як же здійснювалися репресивні заходи на Полтавщині? Якими були їх зміст, масштаби і наслідки? Сьогодні ще, на жаль, на ці питання повної відповіді історики дати не можуть. Виходячи з цього, дана стаття лише висвітлює проблему, а її автор не претендує на вичерпний аналіз порушених питань.
Репресії проти селянства здійснювалися по трьох основних напрямках: економічному, політичному та ідеологічному. Виходячи з того, що життєво важливими були все ж таки перші два, зупинимось саме на їх аналізі. 
Наприкінці 20-х років основним податком, який платили селяни, був так званий «єдиний сільськогосподарський податок», введений в перші роки непу замість кількох натуральних і грошових платежів. На початку 30-х років до сільськогосподарського були додані нові податки, які за своїми розмірами виявилися не меншими за єдиний сільськогосподарський податок. Але оскільки нові податки встановлювалися у процентному відношенні до річного складу сільськогосподарського податку, то останній, як і раніше, вважався головним. Щорічно центр публікував «Положення про сільгоспподаток», в якому визначались середні норми прибутковості для союзних республік. В 1929 р. були встановлені такі норми прибутковості: 1 га посіву зернових — 40 крб.; 1 га городу — 150 крб.; саду — 140 крб.; сінокосу — 16 крб.; коня — 20 крб.; корови — 15 крб. 50 коп.2. Орієнтуючись на ці середні норми, Раднарком України і виконкоми Полтавської, Кременчуцької і Лубенської окружних, рад встановлювали розміри податку в залежності від специфіки даної місцевості, але таким чином, щоб відхилення в той чи інший бік в підсумку давало попередньо визначену середню норму.
Хід колективізації в 1930 р. показав, що значна частина селянства згодна була платити досить високі податки, аби їх тільки не. чіпали. Незважаючи на широку агітацію посланих на село двадцятип'ятитисячників, так звані «агрикультурні» походи і діяльність спеціальних «бригад сприяння колективізації», станом на 1 лютого 1930 р. в Полтавській окрузі було колективізовано лише 25 процентів селянських господарств3. Після публікації статті Сталіна «Запаморочення від успіху» весною 1930 р. подальше зростання колективних господарств взагалі припинилося. Так, якщо на 10 березня 1930 р. на Україні було колективізовано 64,4 процента селянських господарств, то 1 вересня цього ж року їх залишилось 28,4 процента4.  
У 1931 р. податковий пресинг посилився. Для одноосібників фактично був скасований мінімум прибутку, який податком не обкладався. Відтепер і найбідніші господарства повинні були платити податки на загальних підставах, хоч поки що розмір сільськогосподарського податку коливався для них, наприклад, на Полтавщині, в межах 4—5 крб. Цей податок, по суті, означав відмову сталінського керівництва від традиційної політики «опори на бідноту», що ставило її тривалий час в привілейоване становище. Давній принцип «розділяй і володарюй» дав свої наслідки і під час суцільної колективізації. Коли біднота відіграла відведену їй роль у справі «ліквідації куркульства як класу», вона втратила своє попереднє значення. 4 травня 1932 р. ЦВК і Раднарком СРСР затвердили положення про сільськогосподарський податок на 1932 р., яким майже на 20% була підвищена норма прибутковості зернових; на 40% зросла норма прибутковості городів і на 50% — виноградників. Особливо відчутним податковий тягар був на Україні. Так, на Україні прибутковість 1 га посіву була визначена в 60 крб., тоді як в Центрально-Чорноземній області РРФСР — 55 крб.; сінокосу — на Україні 30 крб., в РРФСР — 18 крб.; саду — відповідно 350 і 300 крб.; коня — 29 і 22 крб.; корови — 22 і 19 крб. 50 коп.; вола — 17 і 12 крб. і т.д.5 Була введена тверда ставка податку — 7 крб. для господарств одноосібників, які мали прибутку не більше 1-00 крб. на рік, що погіршило становище малозабезпечених сімей. Так, господарство з річним прибутком 70 крб. в 1931 р. платило при одному їдці 2 крб. 75 коп., при двох — 1 крб. 35 коп., тоді як в 1932 р. при тій же сумі прибутку — 7 крб.
В 1933 р. ще раз були підвищені норми прибутковості зернових (на 9%), великої рогатої худоби (на 18%), городів (на третину), садів (на 20%) і деяких інших джерел прибутків селянина. У два рази зріс податок на бідняцькі господарства одноосібників6. Була встановлена тверда ставка — 15 крб. для господарств з річним прибутком до 200 крб. Та найвідчутніше новий порядок оподаткування вдарив по заможних, для яких існувало індивідуальне оподаткування7. Так, для господарств з річним прибутком до 1000 крб. був визначений податок в сумі 350 крб.  
В 1934 р. податковий тиск наближається вже до апогею. Тверда ставка податку на господарства з річним прибутком до 200 крб. підвищувалась до 25 крб. Продовжували зростати податки і в наступні роки. Всього за шість років колективізації сільськогосподарський податок на господарство одноосібника збільшився в середньому з 23 крб. в 1930 р. до 210 крб. в 1935 р. (в 9 разів). Проте не слід забувати, що, крім сільськогосподарського податку, було ще так зване самооподаткування, культзбір, одноразовий податок і ряд інших платежів. До колективізації самооподаткування здійснювалось за рішенням місцевих органів влади (сільрад). З 1933 р. сільрада втратила право самостійно розпоряджатися зібраними коштами, частина яких стала надходити в районний бюджет. Для рядових одноосібників розмір внеску по самооподаткуванню коливався від 50 до 150% окладу сільськогосподарського податку, а для тих, кого оподатковували в індивідуальному порядку, він сягав 200%!
Ставки культзбору також встановлювалися в процентному відношенні до окладу сільськогосподарського податку. Рядові одноосібники платили його в різні роки від 65 до 200% окладу основного податку. В середньому за 5 років культзбір зріс в 7-8 разів. Цей податок платили не тільки селяни, а й жителі міст, хоч і не всі. Від нього протягом 1931—1933 рр. звільнялися ті громадяни, які мали зарплату до 75 крб.; в 1934 р. — до 100 крб.; в 1935 р. — до 140 крб.
На початку 30-х років двічі, в 1932 і 1934 роках, уряд встановлював так званий «одноразовий податок на одноосібників». Він повинен був остаточно довести селянам «переваги» колгоспного ладу. В 1932 р. селяни з прибутками до 100 крб. в рік платили від 15 до 20 крб., а ті, хто мав більше 100 крб., — від 45 до 79 крб. Одноосібник, що обкладався в індивідуальному порядку, вносив подвійний оклад сільськогосподарського податку8.  
В 1934 р. ставки одноразового податку для бідняцьких господарств з річним прибутком до 200 крб. були різко підвищені. Той господар, в кого не було робочої худоби, платив від 15 до 25 крб. При наявності ж коня доводилося платити вже від 50 до 125 крб. Таким чином, бідняцькі, як і заможні господарства, повинні були платити на завершальному етапі суцільної колективізації від 2 до 5 окладів сільськогосподарського податку. Але ж, крім податків, існували й інші платежі: по обов'язковому окладному страхуванню, за розповсюджувані в «добровільно-примусовому» порядку облігації державних позичок, акції Трактороцентру тощо. В цілому по країні за десять років (1928—1937) сума позичок зросла загалом у 8 разів9.
Додатковим засобом тиску на одноосібників Полтавщини, як і усієї країни, були встановлені урядом строки внесення відповідних сум того чи іншого платежу. Показовим у цьому є 1932 р., коли вперше без будь-яких пояснень був введений одноразовий податок на одноосібників. Оголошення про податок було опубліковано в листопаді 1932 р., а останній строк його сплати визначався 31 грудня. Коли врахувати, що для приведення в дію цього закону потрібен був певний час, можна констатувати факт вимоги з боку уряду негайно внести суму, рівну сільськогосподарському податку або навіть більшу за нього. Тільки-но одноосібники розрахувалися з усіма податками, як 29 січня 1933 р. вийшла нова постанова про збір на господарське і культурне будівництво, який колгоспникам потрібно було внести до кас не пізніше 15 квітня, а одноосібникам — 1 квітня. Так званим «куркулям» встановлювався взагалі неймовірний строк — до 15 лютого, тобто через два тижні! Цілком зрозуміло, що уряд орієнтувався не стільки на одержання необхідної суми коштів, скільки-на остаточну ліквідацію одноосібного господарства. Адже на випадок прострочки платежу «куркульське» майно описувалося і продавалося, як кажуть, з молотка, бо штраф у п'ятикратному розмірі заплатити було по суті неможливо10. Домогосподарю і членам його сім'ї дозволялося залишати при собі тільки одяг, «та інші необхідні предмети домашнього вжитку»11.
В результаті цілеспрямованих репресій економічного характеру Сталін і його оточення домоглися того, що курс на суцільну колективізацію врешті-решт дав жадані результати. До 1938 р. основна маса селян (на Полтавщині 95,9%)12 «добровільно» вступила до колгоспів. Доводиться тільки дивуватись, як же вдавалося оцим (4,1%) селянам-одноосібникам триматися «на плаву»? Остаточно ж «добив» одноосібників податок, введений у 1938 р. за коня, розмір якого в середньому сягав 496 крб.!13. (В роки непу, нагадаємо, 20 крб.; зростання — в 25 разів). Знайомлячись з податковою політикою держави, яка в 1936 р. прийняла чи не найдемократичнішу у світі Конституцію, мимоволі згадуєш О. Твардовського, його «Страну Муравию»:

«— А кто платил,
Когда я не платил?
За каждый стог,
Что в поле метал,
За каждый рог,
Что в хлеву держал,
За каждый воз,
Что с поля привез,
За кошачий хвост,
За собачий хвост,
За тень от избыі,
За дым от трубы,
За свет и за мрак,
И за просто, и за так... 14

Узагальнюючим матеріалом економічного терору по Полтавщині є дані про кількість розкуркулених. Знаючи загальну кількість господарств (близько 650 тис.)15 і беручи за основу питому вагу розкуркулених (не менше 4%)16, можна визначити орієнтовне число потерпілих — 26 тис. сімей. З урахуванням членів сімей кількість потерпілих складе, таким чином, близько 130 тис. осіб.
Засуджуючи політику економічного розорення індивідуальних селянських господарств у 30-ті роки, не слід забувати і того політичного терору, який був розв’язаний на селі після 1929р.
Вина за порушення конституційних прав селянства повністю лягає на союзний уряд, який раз у раз надсилав на адресу окружкомів телеграми з вимогою «суворо карати за порушення єдиного фронту заготівельників...»17. Місцева влада на Полтавщині в особі окружних комітетів партії в свою чергу давала відповідні вказівки в райони, місцевим партійним осередкам. Як записано в постанові бюро Лубенського окружкому від 22 липня 1929 р., «лише спільний наступ на куркуля та посилений темп колективізації сільського господарства дасть змогу зовсім знищити експлуататорські бажання куркулів»!18. Поняття «спільний» означало підключення до цього процесу усіх органів, в тому числі і репресивних. Одна з перших групових справ після оголошення курсу на суцільну колективізацію була розпочата 3 листопада 1929 р. і закінчена всього через шість днів,— справа по звинуваченню в антирадянській діяльності групи з восьми домогосподарів с. Більське Опішнянського району. Ініціатором суду над групою заможних селян був місцевий комнезам, який на своїх зборах 30 вересня 1929 р. сформулював вимогу «від пролетарського суду застосувати до всіх учасників та організаторів збройного терористичного нападу вищу міру»19. Фактів же участі жодного із заарештованих восьми селян Більська в «терористичному нападі» на голову місцевої сільради Іванця наведено не було. Не могли їх знайти і слідчі Полтавського відділу ДПУ, які ретельно вивчали «злочини» заарештованих. Як записано в протоколі допиту, агітація одного з ув'язнених «полягала в тому: самовільна порубка лісу, невиплата податків та нездача хліба»20. Звинувативши підсудних у підтримці під час громадянської війни «контрреволюційних урядів», суд прийняв рішення розстріляти сім звинувачених. Тільки одному з них було збережено життя. Засуджені звернулися до секретаріату ВУЦВК із заявою про помилування, але одержали відмову. 14 листопада 1929 р. вирок суду був виконаний21. Стаття № 54 пункт 10 Карного Кодексу УРСР була традиційною в застосуванні політичного терору проти колишніх заможних селян. Взяти, скажімо, арешт групи з шести домогосподарів хутора Курілехівка Полтавського району в грудні 1932 р. (О. Т. Власенко, С. Д. Єфіменко, А. С. Кочерга, П. Ф. Панченко, М. Т. Шпигун і А. Н. Юхименко). М. Т. Шпигун, наприклад, працював чорноробом у місцевому радгоспі, мав четверо дітей. Заарештували його лише за те, що якось у вузькому колі односельчан заявив: «Цим планам і контрактаціям хліба кінця не буде, поки не заберуть усе»22. як і всі інші в'язні, заарештовані за аналогічні розмови, М. Т. Шпигун винним себе не визнав, пояснюючи, що «агітації ніякої не проводив...»23. І все ж суд визначив досить суворе покарання усім заарештованим — від 4 до 6 років виправно-трудових таборів24. В тому ж таки місяці був заарештований І. Ю. Кудря (хутір Опішняни Полтавського району). Хоч з 1920 р. цей домогосподар мав всього 7 дес. землі, сарай, клуню і корову, у 1932 р. його розкуркулили. Все майно було продане за несплату податків. Вступив до колгоспу, але скоро його звідти виключили і заарештували25. Невдовзі селянина чекав немилосердний вирок — 6 років таборів26. Рівно стільки одержав і Г.І. Локошко з хутора Тернівщина Полтавського району, який в січні 1933 р. висловлювався щодо ситуації на селі так: «Колгосп — це гірше панщини. Раніше у панів працювали, то хоч годували, а тепер працюєш і сидиш голодний. Колгоспи довго існувати не будуть, повинні розпастися»27. Вісім років таборів одержав заарештований 17 грудня 1932 р. на хуторі Божки Полтавського району Я. Ф. Юхимець за слова: «Колгосп для селян — справа невигідна. Він до хорошого не доведе. Хоч і будете працювати добре, але все одно за це нічого не одержите. Прийде зима і будете помирати від голоду»28.
Можна з абсолютною певністю твердити, що тільки з допомогою терору місцева влада заготовляла хліб, за який держава встановила суто символічну плату — у 10-12 разів нижчу за ринкові ціни. Так, 24 лютого 1933 р. в с. Мильцях під Полтавою був заарештований К. М. Місяк — член колгоспу «Промінь Жовтня». Причина арешту — не дав насіння, «у мене,— заявив він на допиті,— хоч і є трохи, але колгоспові я не дам нічого і інші люди не дадуть, бо у колгоспі посівматеріал був і ви його забрали»29. Вирок суду — 7 років таборів30.
Не обминули репресивні заходи органів Радянської влади і керівних сільськогосподарських працівників — бригадирів, членів правлінь, голів колгоспів і сільрад, відповідальних працівників районної, окружної, обласної і навіть республіканської ланки. За що ж судили цю категорію населення? Якщо говорити про початок 30-х років, то карали в основному за так званий зрив хлібозаготівель. Ініціатором гонінь і цього разу було сталінське керівництво, що вимагало суворо карати тих, хто з тих чи інших причин не виконував відповідних розпоряджень вищих органів партійної і державної влади. Ось за що, наприклад, постраждав колишній голова Кротенківської сільської Ради Полтавського району М.С. Коломієць, заарештований органами ДПУ в грудні 1932 р. Його звинувачували в кількох гріхах. Перший — виконання жителями с. Кротенки плану здачі хліба тільки на 48%, другий — недостатня робота по розкуркуленню. Сам М. С. Коломієць з бідняків, комнезамівець, кандидат в члени КП(б)У. На пропозицію слідчого пояснити, чому замість 28 господарств, які до революції були заможними, в Кротенках розкуркулено тільки п'ять, він сказав, що «лише в цих 5 господарствах було деяке майно, яке можна було продати. Решта ж жили по куренях, не маючи ніякого майна, причому глави цих родин не жили тут, а жили лише жінки та малі діти»31. Полтавська ж міська Рада, якій в адміністративному порядку підпорядковувалося село Кротенки, вимагала виконання плану хлібопоставок за будь-яку ціну. Коли ж виконати необґрунтований план не вдалося навіть наполовину, 12 грудня 1932 р. було прийнято рішення в такому досить типовому на той час формулюванні: «Голову Кротенківської сільради т. Коломійця за потурання та самоплив, за нездійснення постанов та директив міськради щодо застосування репресивних заходів зі всією жорстокістю революційної законності проти класового ворога і його агентури та невчинення належного опору саботажникам, що привело до ганебного прориву хлібозаготівель, віддати до суду. Доручити прокуратурі протягом 3-х днів закінчити слідство та позачергово розібрати справу в суді показовим порядком»32. Суд не забарився. Рівно через три дні було оголошено вирок: 10 років виправно-трудових таборів.
Стільки ж 2 грудня 1932 р. одержав і голова колгоспу з с. Черкасівки Полтавського району Ф.П. Шепітько за те, Що до зими колгоспники не встигли зібрати кукурудзу з поля площею 14 гектарів. А як її було зібрати, коли з 500 працездатних селян на роботу виходило щоденно лише по 20—30 осіб? Інші від голоду ледве трималися на ногах33. Не треба думати, що в нечуваних репресіях винні в основному місцеві органи влади.
ЦК ВКП(б), як відомо, курс на посилення репресій проти «антирадянських елементів» сформулював ще в 1929 р. В ході реалізації планів суцільної колективізації вони посилювалися практично з року в рік, особливо після прийняття закону від 7 серпня 1932 р.
В жовтні 1932 р. Сталін направив на Україну для «наведення порядку» спеціальну комісію (крім Молотова до складу комісії входили Калманович, Саркіс, Маркевич і Кренцель) під керівництвом другої на той час особи в партії і державі — В. М. Молотова34. В листопаді цього ж таки 1932 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову про створення в кожній області 5-10 додаткових роз'їзних судових сесій нарсуду для роз'їздів по районах, яким було наказано застосовувати до заарештованих «найсуворіші репресії»35. Маховик репресій набирав силу.
В грудні 1932 р. перший секретар ЦК КП(б)У С. В. Косіор з неприхованою гордістю доповідав Сталіну: «Репресії до колгоспів, які не виконують плану хлібозаготівель, особливо ж до голів, членів правлінь цих колгоспів і до рахівників, застосовано у великій кількості — за листопад і 5 днів грудня арештовано по лінії ДПУ 1230 чоловік — голів, членів правлінь, рахівників (голів — 340. членів правлінь — 750, рахівників — 140). Крім того, арештовано бригадирів 140, вагарів — 265, інших працівників колгоспів — 195»36. Поступово об'єктами репресій ставали і комуністи — як рядові працівники, так і керівники різного рівня. У згаданому листі Косіора Сталіну зазначено, що за вказаний період «притягнуто до суду 327 чоловік комуністів. За розглянутими в жовтні-листопаді справами засуджено 9 чоловік до вищої міри»37.
На початку 1933 р. репресивна машина працювала вже на повну потужність. Кожні 5 днів за вимогою ЦК КП(б)У Наркомат юстиції УРСР надсилав зведені дані про кількість репресованих по областях України. Згідно з даними, скажімо, того ж Наркомюсту, протягом 16—20 січня 1933 р. в Харківській області, до якої тоді входила Полтавщина, на кожен район припадало в середньому 8 випадків репресій. Знаючи кількість районів в трьох округах (44 в 1937 р.), можна визначити, що тільки за 5 днів січня 1933 р. на Полтавщині було репресовано понад 350 осіб. Всього по 182 районах УРСР (за винятком Вінницької області) за четверту п'ятиденку січня було репресовано 1306 осіб38. з усіх репресованих за саботаж (а це були в основному керівні працівники) 5% було розстріляно, 82% — відправлено у табори і 13% одержали покарання у вигляді примусових робіт39.
Інколи репресій зазнавало все районне керівництво, як це було, скажімо, в Кобеляках наприкінці 1932 р. Щоб залякати керівні кадри, які безпосередньо відповідали за хлібозаготівлі, Харківський обком партії при повній підтримці ЦК КП(б)У вирішив провести показовий процес над кобеляцькими «злочинцями», які виконали всього на 61,1% планові показники здачі хліба40. Встановивши, що керівники Кобеляцького району «злигалися з куркулем», виїзна сесія Харківського обласного суду визначила покарання: секретарю Кобеляцького районного комітету партії Ляшенко — 10 років таборів, голові райвиконкому Бемі — 8 років, директорові МТС Обидало — 8 років, голові районної колгоспної спілки Винокурову — 6 років, завідуючому райпостачвідділу Павлову — 5 років, заступнику голови райвиконкому Гарагулі — 5 років таборів41.
У 1932—1933 роках репресії досить широко практикувались не просто відносно окремих осіб, а й проти колективних господарств в цілому, тобто мова йде про відродження на новій соціально-економічній основі феодальних общинних порядків царської Росії. Як відомо, саме община в той час несла колективну відповідальність за несвоєчасну сплату податків, що було для влади досить зручно. Ось що писав з цього питання в доповідній записці на адресу ЦК КП(б)У Харківський обком партії 9 січня 1933 р.: «Репресії щодо колгоспів, які не виконують своїх зобов'язань перед державою, до цього часу застосовуються ще слабо і не доводяться до кінця. Нерідко уповноважені обмежуються тільки накладанням штрафів, в кращому разі їх стягуванням, не наполягаючи після внесення штрафів на обов'язковому виконанні плану хлібозаготівель. Райони також не зуміли домогтися швидкого перелому в хлібозаготівлях в тих колгоспах, де було зняте і засуджене попереднє керівництво... Прикладом може служити Кобеляцький район. Після зміни усієї верхівки районного керівництва хлібозаготівля в цьому районі продовжує йти абсолютно незадовільними темпами»42.
Якими ж були по змісту економічні репресії проти колгоспів? Як правило, це були повторні натуральні штрафи. Якщо після виконання умов штрафу план хлібозаготівлі все ж не виконувався, надходила директива районній владі відбирати у колгоспів, що систематично зривали хлібозаготівельні плани, передану їм в свій час куркульську худобу та майно.
Інший вид репресій проти колгоспів — занесення на так звану «чорну дошку», що було узаконено постановою Раднаркому України 20 листопада 1932 р. «Про заходи до підсилення хлібозаготівель». Передбачалося занесення на «чорну дошку» не тільки колгоспних сіл, а й цілих районів, які не виконували планів хлібозаготівель. Занесення на «чорну дошку», про що обов'язково повідомляла місцева районна газета, означало:
а) заборону будь-якої торгівлі в селах;
б) стягнення кредитів та всіх платежів протягом встановленого часу;
в) накладання натурштрафу м'ясом в розмірі 15-місячного завдання з тим, щоб до 5 січня 1933 р. (достроково) стягнути з колгоспників як штраф по плану м'ясозаготівлі, так і накладені натурштрафи по зерну;
г) заборону будь-якого помолу як колгоспам, так і одноосібникам;
д) посилання в ці колгоспи спеціальних бригад для забезпечення виконання усіх перелічених заходів43.
Згідно повідомлення газети «Вісті ВУЦВК» від 8 грудня 1932 р. першими на «чорну дошку» були занесені шість сіл, у тому числі два з Полтавщини — с. Лютеньки Гадяцького району та с. Кам'яні Потоки Кременчуцького району.
Тільки 8 травня 1933 р. партійним і радянським органам була розіслана інструкція, в якій пропонувалось обмежити масштаби репресій на селі. В цьому документі, підписаному Сталіним і Молотовим, говорилося, що хоч «класова боротьба на селі неминуче буде загострюватися» і надалі, проте її колишні методи в даний момент вже застаріли. «В результаті наших успіхів на селі наступив момент, коли ми не потребуємо масових репресій...»44. Дійсно, розмах репресій у другій половині 1933 р. помітно зменшився. Але вже після XVII з'їзду ВКП(б), який закінчив свою роботу 10 лютого 1934 р., ажіотаж боротьби з «ворожими елементами» в самій партії знову заполонив сторінки газет. Почалася чистка, в результаті якої в Полтавській районній партійній організації було виключено з ВКП(б) 14, 1 процента її загального складу, в Кременчуцькій — 16,2 процента з числа тих, хто пройшов чистку45.
Вбивство С.М. Кірова 1 грудня 1934 р. стало відправною точкою для нового витка репресій в СРСР, у тому числі і на Україні. Обґрунтовуючи цю злочинну політику Сталіна, перший секретар ЦК КП(б)У С. В. Косіор з трибуни XIII з’їзду Рад УРСР говорив: «Викриття і знищення наших ворогів — головна передумова дальших успіхів на всіх ділянках соціалістичного будівництва»46. Так звані «трійки» одержали право судити без присутності захисту, свідків і навіть самого обвинуваченого. Вирок «трійки» оскарженню не підлягав і виконувався негайно.
Під керівництвом головного режисера «будівництва соціалізму» Й. В. Сталіна один за одним почали організовуватися процеси над «ворогами народу». Тяжкий удар був завданий спеціалістам сільського господарства, яких було звинувачено в організації голоду. Ще в 1933 р. була розстріляна і кинута до в'язниці велика (50 осіб) група працівників наркомату землеробства України. Справжній погром було вчинено в сільськогосподарських вузах. В Харкові, наприклад, викладачів звинуватили в тому, що «під виглядом новаторських заходів і наукових відкриттів вони прагнули викликати в країні голод і зруйнувати взагалі сільське господарство». З бібліотек негайно вилучили «шкідницькі» агронормативи, розроблені співробітниками Харківського сільськогосподарського інституту. Його директор Сліпанський виявився «контрреволюціонером і націоналістом», а відомий учений-агроном Яната — «буржуазним націоналістом і шпигуном»47. Репресій в цьому інституті зазнали навіть студенти48.
У Полтавському науково-дослідному інституті свинарства був репресований заступник директора Т. А. Сипко, якого судили за «антирадянські висловлювання терористичного характеру, зв'язок з троцькістами і незаконне зберігання зброї»49. У Полтавському інституті сільськогосподарського будівництва був заарештований, а згодом і розстріляний його директор Т.Т. Манько50. у Полтавському сільськогосподарському інституті репресій зазнали один за одним два директори — І. В. Сердюк та К. К. Щанін, а також тринадцять викладачів і співробітників51. Терору були піддані також деякі викладачі середніх сільськогосподарських навчальних закладів52.
Досить типовою з точки зору змісту звинувачення і технології фальсифікації справ проти «ворогів народу» с доля І. В. Сердюка. Червоний партизан в роки громадянської війни, висококваліфікований партійний працівник, він був заарештований 13 вересня 1937 р. Донощики в своїй заяві до НКВС писали, що І. В. Сердюк «виходець з куркулів, був членом боротьбистів, мав зв'язок з головою Раднаркому УРСР Любченком». Отже — є «невикритим ворогом народу»53. На першому з трьох офіційних допитів І.В. Сердюк з обуренням відкидав вимогу слідчого визнати себе «активним учасником контрреволюційної повстанської націоналістичної фашистської організації на Україні, в яку втягнула М.М. Крупейник» (дружина Голови Раднаркому УСРР П. П. Любченка)54. Ніхто ніколи вже не дізнається, які методи «фізичного впливу» були застосовані до І.В. Сердюка, але через три місяці слідчі здобули нарешті потрібні свідчення, 3 січня 1938 р. І.В. Сердюк був розстріляний.
Найпоширенішим звинуваченням як інтелігенції, так і рядових працівників сільського господарства в роки Великого терору була «участь» в тих чи інших «підпільних» терористичних організаціях». Так, заарештований 27 червня 1938 р. колишній голова колгоспу з с. Григорівки Машівського району І.К. Горячун звинувачував ся в участі у «військово-повстанській партизанській контрреволюційній організації»55. цілих дев'ять місяців слідчі «допитували» в'язня, аж поки той не підписав потрібного протоколу, в якому констатувався факт створення ще у 1933 р. повстанських загонів у Машівському, Карлівському і Кобеляцькому районах. Враховуючи відсутність доказів щодо практичної діяльності міфічних партизанів, слідчі включили до справи І. К. Горячуна факти безгосподарності в його колгоспі. Власне, саме факти по колгоспу (невиконання планів хлібозаготівлі, падіж худоби в голодному 1933 р. та деякі інші) судом були визнані «злочинними», тоді як терористична діяльність через недоведеність була відкинута56.
В окремих районах у 1937—1938 роках заарештовували одночасно групи по кілька десятків осіб. В Глобинському районі, наприклад, НКВС «викрило» військово-повстанську організацію в кількості 44 осіб, які ставили перед собою завдання ні більше ні менше, як «повалити Радянську владу на Україні і встановити націоналістичну державу»57. Цікаво, що у великій за обсягом справі (три томи) немає ніяких даних щодо терористичної діяльності членів «підпільної організації». Здебільшого слідство спиралось на певні, далеко не завжди достовірні, судження заарештованих. Ось деякі з них: «Радянська влада організувала колгоспи і радгоспи, щоб легше було забирати у селян хліб і відправляти (його) за кордон...»58. «Більшовики випустили позичку оборони, думають, що відкупляться від війни. Та позички їм не допоможуть. Скоро німці та Японія зметуть з лиця землі цих більшовиків і звільнять нас від грабежу»59, «Не пізніше двох-трьох місяців український народ розігне свою спину. Німці та поляки при підтримці колишніх офіцерів царської армії розрахуються з більшовиками і звільнять нас від колгоспного ярма. Україна буде незалежною і вільною державою»60. Як виявилося, таких висловлювань було цілком достатньо для застосування статті № 54 пункт 10 і статті № 54 пункт II Карного Кодексу УРСР. Всі заарештовані, за винятком А.І. Гудими, який під час катувань помер, були розстріляні61. Інколи при визначенні кількості репресованих до уваги беруться лише ті, хто був засуджений. А хіба можна не рахувати членів сімей «ворогів народу»? Не можна спокійно читати, скажімо, листа, який 14-річна глобинчанка Шура Погрібна написала М. І. Калініну 26 квітня 1939 р. «Дорогий т. Калінін!— писала дочка одного з 43-х розстріляних «ворогів народу». — Мені 14 років і я багато пережила. Допоможіть мені знайти мого батька, якого забрали рік тому і невідомо де діли. Я тяжко хвора туберкульозом кісток і хвороба відірвала мене від школи, а також від життя. Лікарі радять мені лікуватися в Криму, щоб не залишитись калікою, але для цього у мене немає коштів. Крім того, мене нікому доглядати, бо залишилася тільки неписьменна мати, яка також дуже хвора. До кого б я не зверталася за лікарською допомогою, мені всі відмовляють і дивляться на мене, як на дочку ворога народу. Злі люди зробили мого батька не радянським, але це неправда. Він з дитячих років був наймитом у куркулів... Він абсолютно ні в чому не винен... Прошу відшукати мого батька Погрібного, який зуміє мені допомогти вилікуватись від хвороби... Я молода і мені хочеться жити. Світ такий милий та любий, але лихі люди не дають жити, як це говорить тов. Сталін»62. Тут же, на листі, резолюція заступника прокурора області: «Залишити без задоволення, про що і повідомити». Смертний вирок щодо Погрібного Петра Феофановича був давно вже виконаний. Приречена на смерть була, по суті, і його хвора донька.
В читача може виникнути запитання: невже серед репресованих протягом 1929—1940 років селян і тих, хто мав те чи інше відношення до сільськогосподарського виробництва, зовсім не було злочинців? Тих же, скажімо, убивць, насильників чи агентів іноземних розвідок? Були, звичайно, і такі. А втім, коли говорити про агентів, то ніяких даних щодо цього у нашому розпорядженні немає. Інша справа убивство і замах на життя. Такі факти, особливо в 1929—1931 роках, зустрічалися порівняно часто63. Проте на шлях злочину немало селян стали саме через всілякі переслідування з боку органів державної влади. Куди і справді було подітися розкуркуленим? Що робити тим, у кого майно було продане? Адже до колгоспу «куркулів» листопадовий Пленум (1929 р.) приймати заборонив64. Навіть дітей на навчання приймати заборонялося65. Залишені без засобів до існування люди у відчаї бралися за вила, сокири і обрізи. Згідно ж з існуючим законодавством це кваліфікувалось як бандитизм66. А за якими законами судити голодних людей, що на колгоспному полі зривали колоски, чи йшли на штурм залізничних станцій, де зберігалося зерно? Так, у травні 1933 р. великий натовп селян захопив склад зерна на станції Сагайдак. Викликаний на підмогу кінний загін місцевої військової частини розігнав «порушників правопорядку». Кілька десятків селян загинуло: хто до суду помер від виснаження, а хто в концтаборах. Подібний напад весною 1933 р. був здійснений і на склад станції Гоголеве. Результати ті ж: арешти і ув'язнення з сумними наслідками в далеких таборах67.
Мабуть, не буде перебільшенням констатувати факт справжнього полювання на куркулів, яке почалося в рік «великого перелому» (1929) і тривало практично до початку Великої Вітчизняної війни. Показовою в цьому плані є доля Антона Аврамовича Худенка з хутора Максимівки Лубенського округу. До революції у нього було 18 десятин землі, З коня, 2 корови, хата, клуня, 4 сараї і один вітряк. В ході землевпорядкування йому залишили 15 десятин землі. Коли ж наприкінці 1929 р. хлібозаготівлі перетворились на практиці у конфіскацію зерна, А. А. Худенко почав сіяти лише одну десятину. Незважаючи на це, сільрада визначила на 1930 р. суму сільськогосподарського податку в 363 крб. 41 коп. Господар, зрозуміло, почав протестувати проти такої несправедливості, написавши 2 серпня 1930 р. відповідну заяву на адресу податкової інспекції. Лубенський райвідділ ДПУ з арештом не забарився. Було сфабриковане звинувачення в антирадянській агітації по статті № 54 пункт 10 КК УРСР. «Винним у висунутих проти мене звинуваченнях себе не визнаю»,— заявив на суді А. А. Худенко68. Відбувши, згідно ухвали суду, п'ять років таборів, він повернувся додому. Проте через кілька місяців його знову заарештували. Яка доля його, що з ним сталося потім, рідні не знають і досі. Ніяких матеріалів щодо його повторного арешту немає і в архіві СНБУ по Полтавській області.
Можливо, полювання на «куркулів» після ліквідації їх господарств було самодіяльністю місцевих органів? Ні, воно цілком узгоджувалось і прямо витікало з промови Сталіна на січневому (1933 р.) Пленумі ЦК ВКП(б). «Сьогодні,— пояснював Сталін,— антирадянські елементи — це люди «тихі»,«добрі», майже «святі». І додав при цьому, що «куркуль переможений, але не знищений цілком»69. Отже, «куркуля» за будь-яку ціну потрібно було знищити! Як відомо, репресії 1937—1938 років набрали таких масштабів, що під загрозою виявилося саме функціонування суспільства. Вдавшись до чергового маневру, Сталін в жорстокому терорі звинуватив Єжова, якого було розстріляно як агента західних розвідок. В країні репресії дещо стихли, хоч аж до початку 50-х років вони, по суті, ніколи не припинялись. Сільському господарству, як і всьому суспільству, репресії завдали такого удару, від якого не може отямитись і донині. Сьогодні кожна неупереджена людина розуміє, що знищення в особі так званого куркуля вмілого, працьовитого, підприємливого господаря землі до самих підвалин потрясло сам процес сільськогосподарського виробництва. Втративши свого господаря, земля жорстоко помстилася невігласам. Вона перестала давати необхідну продукцію. Через 60 років після створення колгоспно-радгоспної системи саме життя висунуло продовольчу проблему в розряд найважливіших. Це — один з найважливіших в економічному відношенні наслідків лютого терору на селі впродовж трагічних 30-х років.
«... Вчитися у селян способів переходу до кращого ладу і не сміти командувати»70,— ось лейтмотив ленінської аграрної політики в роки непу. Про це зовсім не зайве пам'ятати і в наш час.

/. Словник української мови в 11 томах. — Т. 8. — К., 1977. — С. 511.
2. Сельскохозяйственный налог на Украине в 1928—29 гг. — Харьков, 1929. — С. 21—22.
3. Нариси історії Полтавської обласної партійної організації. — Харків, 1981. — С. 141.
4. Рибалка І.К. Сталінщина і розселянювання країни // Укр. іст. Журн — 1989. — № Й. г- С. 4.
5. Сельскохозяйственный налог на 1932 год. — Харьков, 1932, — С. 14.
6. Сельскохозяйственньш налог на 1933 год. — Харьков, 1933. — С. 12—16.
7. ДАПО. — Ф.Я. — 2020, ол. 1, спр. 688. — Арк. 26.
8. Див.: Собрание законов и распоряжений Рабоче-крестьянского правительства СССР. — М., 1932. — Постановление № 476.
9. Кульчицкий С.В. Внутренние ресурсы социалистической индустриализации СССР (1926—1937). — Киев. 1979. ~ С. 213—214.
10. ДАПО. — Ф. 5, оп. 1. спр. 74. — Арк. 55.
11. Собрание законов и распоряжений рабоче-крестьянского правительства СССР. М.. Постановление № 410 .
12. Нариси історії Полтавської обласної партійної організації. — С. 168.
13. Марьяхин Г.А. Очерки истории налогов с населения в СССР. — М., /964. — С. 19).
14. Твардовский А. Собрание сочинений в 6-ти томах. — Т. 1. — М. — С. 19.
15. Статистичний довідник по Полтавщині на 1925 рік. — Полтава, 1925. — С. 97.
16. Єрмак О.П. Як здійснювалася колективізація сільського господарства на Полтавщині? // Наш рідний край. — Полтава, 1990. — Вип. 2. — С. 31.
17. ДАПО. — Ф. 4, оп. 1, спр. 69. — Арк. 28.
18. Там же. — Арк. 113.
19. Архів УСНБ України по Полтавській області. — Спр. 11150. — С., — Арк. 47.
20. Там же. — Арк. 5.
21. Там же. — Арк. 137.
22. ДАЛО. — Ф.Р.-2020, оп. 1, спр. 772. — Арк. 42.
23. Там же. — Арк. 49.
24. Там же. — Арк. 66.
25. Там же. — Спр. 688. — Арк. 20.
26. Там же. — Арк. 26.
27. Гам же. — Слр. 915. — Арк. 14.
28. Там же. — Спр. 757. — Арк. 31.
29. Там же. — Спр. 815. — Арк. 6.
30. Там же. — Арк. 22.
31. Там же. — Спр. 130. — Арк. 57.
32. Там же. — Арк. 36.
33. Там же. — Спр. 321. — Арк. 9, 51, 69.
34. Під прапором ленінізму. — 7990. — №8. — С. 69.
35. Гам же. — С. 70—71.
36. Там же. — С. 73.
37. Там же. - С. 74.
38. Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів // Кер. кол. упоряд. Р. Я. Пиріг. — К., 1990. — С. 345.
39. Там же. — С. 348.
40. Там же. — С. 322.
41. ДАПО. — Ф.Р.—2020, оп. 1, спр. 302. — Арк. 5—6.
42. Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. — С. 323.
43. Український історичний журнал. — /989. — № //. — С. 85—86.
44. Коллективизация: как это было // Страницыі истории КПСС. Факты. Проблемы. Уроки. — М., 1988. — С. 339.
45. Нариси історії Полтавської обласної партійної організації. — С. 163.
46. Косиор С. В. Речи на собраниях избирателей Киева. — М, /938. — С. 31.
47. Під прапором ленінізму. — 1990. — № 5. — С. 68.
48. Архів УСНБ України по Полтавській області. — Спр. 7605-С. — Арк. /3.
49. ДАЛО. — Ф. 15, оп. З, спр. 16115. — Арк. І—3.
50. Архів УСНБ України по Полтавській області. Спр. 4158-С., Зоря Полтавщини. — /9.90.
5/. ДАЛО. — Особова справа І. В. Сердюка. — Арк. 18—20.
52. Гам же. — Ф. 15, оп. 1, спр. 2250. — Арк. 285—286.
53. Там же. — Особова справа І. В. Сердюка. — Арк. 16.
54. Там же. — Арк. 20.
55. Архів УСНБ України по Полтавській області. — Спр. 15888-С. — Арк. /66.
56. ДАПО. — Ф. 15, оп. 37, спр. 184. — Арк. 29.
57. Архів УСНБ України по Полтавській області. — Спр. 4412-С. — Г. /. — Арк. 235.
58. Там же. — Г. 3. — Арк. 703.
59. Там же. — Г. /. — Арк. 3/7.
60. Там же. — Г. 3. — Арк. 757.
61. Там же. — Т. 1. — Арк. 235.
62. Там же. — Арк. 912.
63. Нариси історії Полтавської обласної партійної організації. — С, 140; Архів УСНБ України по Полтавській області. — Спр. 1150. — Арк. 3.
64. Рогалина Н. Л. Коллективизация: уроки пройденного пути. — М., /989. — С. 117.
65. ДАЛО. — Ф.Р.-2020, оп. 1, спр. 671. — Арк. 15.
66. Архів УСНБ України по Полтавській області. Спр. 11150. — Арк. З—5.
67. Конквест Р, Жнива скорботи // Дніпро. — /990. —№ /. — С. 93; Посухов В. Сагайдацький бунт // Зоря Полтавщини. — /990. — 12 вересня.
68. Архів УСНБ України по Полтавській області. — Спр. /0329-С. — Арк. 2, 4, 18.
69. Правда. — 1933. — 17 января.
70. Ленін В. І. Про кооперацію // Повне зібр. тв. — Г. 45. — С. 355.

<< НАЗАД