В.О. ПАЩЕНКО
РЕПРЕСІЇ ПРОТИ ДУХОВЕНСТВА:
МАЛОВІДОМІ СТОРІНКИ ЗЛОЧИНІВ
СТАЛІНІЗМУ НА ПОЛТАВЩИНІ

<< НАЗАД

Відносини між державою і церквою — одна з найскладніших і, мабуть, найменш, досліджених проблем історичної науки. Протягом десятиріч її вивчення обмежувалося аналізом різних відірваних від життя теоретичних положень програмних документів, які лише декларували необхідність зваженого і тактовного підходу до питань релігії та церкви. Навіть у публікаціях останніх років практика войовничого атеїзму, відверто адміністративних методів боротьби з релігією розглядалися лише на рівні відчутних прорахунків у цьому напрямку з боку органів політичного керівництва, місцевих Рад1. Між тим, аналіз архівних джерел переконує в тому, що проголошення 23 січня 1918 року цілком прогресивного за своєю спрямованістю декрету про відокремлення церкви від держави і школи від церкви мало на практиці свої негативні наслідки, не стільки гарантувало забезпечення свободи совісті, скільки вело, в кінцевому результаті, до формування політики державного атеїзму. Зокрема, саме через державні органи втілювались в життя положення Програми РКП(б), прийнятої на VIII з'їзді, у якій недвозначно говорилося, що партія «прагне до повного зруйнування зв'язку між експлуататорськими класами і організацією релігійної пропаганди, сприяючи фактичному звільненню трудящих мас від релігійних забобонів»2.
Акцентуючи увагу, насамперед, на пропагандистських методах атеїстичної роботи, вище політичне керівництво країни зовсім не виключало можливості репресій проти духовенства як одного з шляхів послаблення впливу церкви на віруючих.
І якщо в роки громадянської війни вони обумовлювались здебільшого жорстокою логікою класової боротьби і її жертвами ставали переважно ті служителі культу, що виступали проти політики Радянської влади, то надалі, з поразкою сил контрреволюції, ситуація докорінно змінилася. На перший план вийшли міркування ідеологічного, політичного і суто матеріального порядку. Саме спираючись на них, а не на факти існування якоїсь таємної змови церковників проти рішень Радянського уряду, зокрема, про вилучення церковних цінностей для боротьби з голодом, В.І. Ленін 19 березня 1922 року в листі до В.М. Молотова для членів Політбюро ЦК РКП(б) рекомендував здійснити ряд жорстких заходів, спрямованих проти служителів культу.
В.І. Ленін радив не обмежуватися «свідомою критикою релігії», а дати найрішучішу і нещадну битву чорносотенному духовенству, придушити його опір з такою жорстокістю, щоб воно не забувало цього протягом кількох десятиріч3.
Вже на початку 20-х років по країні прокотилася хвиля судових процесів над духовенством. Не обійшла вона й Полтавщини. Широкого розголосу набув у губернії суд над священиком Троїцької церкви м. Полтави В.І. Зеленцовим. Формальним приводом для його арешту послужили обвинувачення у невиконанні декрету ВУІДВК від 8 березня 1922 року про вилучення церковних цінностей у фонд боротьби з голодом. Під час слідства, однак, з'ясувалося, що не сприйнявши гасел соціалістичної революції, В.І. Зеленцов у роки громадянської війни у формі проповідей займався систематичною «антирадянською агітацією та контрреволюційною діяльністю». Незважаючи на те, що на 1922 р. навіть учасники білого руху були амністовані Радянською владою, обвинувачення у контрреволюції найгучніше лунали на судовому процесі, який відбувся у серпні 1922 року, і лягли в основу рішення про розстріл В.І. Зеленцова. Ця справа стала хрестоматійною, увійшовши у багато пропагандистських книг та брошур про контрреволюційну сутність духовенства4.
Значно менше писалося про заміну В.І. Зеленцову вищої міри покарання на п'ять років тюремного ув'язнення і зовсім не повідомлялося, що в 1925 році священик був достроково звільнений з місць ув'язнення5.
Перебіг справи Зеленцова, мабуть, відбиває основні підходи до репресивних методів боротьби держави з релігією, що складалися на той час у вищому керівництві РКП(б). Як справедливо зазначає В.А. Алексєєв, у Політбюро РКП(б) не було на той час єдності щодо напрямків «нової війни з церквою». Незважаючи на заклики рішуче розправитися з духовенством, багато членів вищого партійного керівництва усвідомлювали, що масові репресії проти служителів культу можуть остаточно відштовхнути віруючих від Радянської влади6.
Під впливом прихильників зваженішого, терпимішого ставлення до релігійних організацій, духовенства XII з'їзд партії в резолюції «Про постановку антирелігійної агітації і пропаганди» засудив «нарочито грубі прийоми, які часто практикуються як в центрі, так і на місцях, знущання з предметів віри і культу»7. XIII з'їзд РКП(б), що відбувся в травні 1924 року, також наголосив на необхідності «рішуче ліквідувати будь-які спроби боротися з релігійними забобонами заходами адміністративними, як, наприклад, закриття церков, мечетей, синагог, молитовних будинків, костьолів і т.д.»8.
Позитивно оцінюючи рішення з'їздів щодо методів антирелігійної (роботи, зазначимо: виняткова увага до них значною мірою пояснювалася тим, що переважна більшість керівників місцевих партійних комітетів, Рад залишалась на позиціях «війни з церквою», застосовуючи при цьому, як і в будь-якій війні, проти своїх супротивників жорстокі репресивні методи. Відомо, що той же В.І. Зеленцов практично одразу після звільнення з в'язниці знову опинився під слідством органів ДПУ. Приводом для цього послужила проповідь, яку 26 липня 1926 року він прочитав у Троїцькій церкві Полтави разом з іншими священиками міста. Співробітниками ДПУ вона була розцінена як несанкціонований диспут і вже 13 серпня цього ж року Зеленцов давав пояснення слідчим органам. Останнім, однак, ніяк не вдалося довести наявність у діях В. І. Зеленцова контрреволюційних мотивів і 29 вересня 1926 р. його справа була направлена до прокурора округу для припинення. Та вже наступного дня до прокуратури надійшла зовсім інша пропозиція — вислати В.І. Зеленцова в адміністративному порядку за межі України на три роки.
2 вересня 1926 року прокурор Полтавського округу дав санкцію на заслання В. І. Зеленцова. Проте, на той час до окружного відділу ДПУ надійшло розпорядження відправити В. І. Зеленцова до Харкова. Звідти він був переведений до Москви і вже всередині вересня перебував у камері сумновідомої «Бутирки». Чекати вироку довелося недовго — 24 вересня 1926 року Особлива нарада при Колегії ДПУ СРСР винесла свій вердикт: три роки концтабору9.
На допиті 16 вересня 1926 р. В.І. Зеленцов, як нам здається, цілком об'єктивно визначив найнагальніші проблеми у відносинах між Радянською владою і церквою на середину 20-х років. «Вважаю,— говорив він,— що нормальні відносини між Радянською владою і церквою можливі, якщо перша планомірно чи ненароком не буде прагнути до руйнування церкви»10. Однак, до розуміння цього було ще далеко.
У грудні 1926 року органами ДПУ був заарештований намісник Патріаршого престолу митрополит Сергій, а також, три єпископи. Всі вони обвинувачувалися у приналежності до чорносотенного угруповання церковників, яке підбурювало віруючих проти Радянської влади. На допитах слідчі мали лише незначні біографічні дані про заарештованих та про їхні погляди на віру. Що ж до контрреволюційної діяльності заарештованих, то таких доказів слідство практично не мало і у квітні 1927 року всі вони були звільнені під розписку про невиїзд.
Перспективи налагодження нормальних відносин між Радянською державою і церквою, здавалося, відкрилися після відомого звернення митрополита Сергія до Радянського уряду, зробленого ним після звільнення у 1927 р. Намісник Патріаршого престолу завірив уряд у повній лояльності Синоду і всієї церковної ієрархії до Радянської влади. За ініціативою митрополита Сергія церковні ієрархи, які емігрували з Росії, були поставлені поза Руською православною церквою. У вересні цього ж року Священний Синод РПЦ, за пропозицією Сергія, звернувся з спеціальним посланням до православних архіпастирів, пастирів, іноків та всіх віруючих із закликом до беззаперечної вірності Радянській владі12. Таким чином, православна церква рішуче відмежувалася від будь-яких звинувачень її у контрреволюційній діяльності.
Конструктивна позиція духовенства у ставленні до Радянської влади і певна лібералізація у середині 20-х років курсу вищого партійно-державного керівництва в питаннях церковного життя дали підставу окремим зарубіжним виданням та фахівцям зробити висновки про примирення Радянської владиці церкви13. Однак, уже в грудні 1927 р. на сторінках газети «Правда» Й. В. Сталін повністю розвіяв подібні ілюзії14.
Аргументуючи непримириму позицію Радянської влади до релігії, Сталін, як правило, звертався до ідеологічних факторів — ненауковості релігійного світогляду, його несумісності з соціалістичною ідеологією тощо. При цьому він, як завжди, був нещирим, приховуючи не менш вагомі причини, що визначали політику Радянської держави в питаннях релігії і церкви. Зокрема, мав місце той факт, що зіткнувшись з труднощами нагромадження ресурсів необхідних для проведення індустріалізації, соціалістичних перетворень в інших галузях соціально-економічного і культурного життя країни, сталінське керівництво було не проти взяти на озброєння досвід кампанії 1922 р. по вилученню церковних цінностей і конфіскувати у релігійних общин ті матеріальні цінності, які ще залишалися в їх користуванні. Так, у 1927 р. Управління держприбутків НКФ СРСР таємним, листом до НКВС УСРР просило забронювати за Наркоматом закордонних справ усі дзвони державного фонду республіки для розрахунків з іноземними дєржавами15. У цьому ж році по всіх округах України місцеві органи влади під загальним керівництвом НКВС республіки провели оцінювання культових споруд та церковного начиння в них, витрат на їх реставрацію і ремонт, утримання духовенства16.
У ході різних антирелігійних кампаній, через пресу активно формувалась громадська думка про необхідність використання багатств церкви для розв'язання завдань соціалістичного будівництва. Наприклад, на початку 1927 р. Лубенська газета «Радянський селянин» повідомила своїм читачам, що 30 релігійних громад округу на утримання культових споруд та 510 попів і дяків щорічно витрачає 423 тис. крб. І тут же зазначалося, що на 457 сільських шкіл з місцевого бюджету в 1926/27 господарському році виділялося 783 тис. крб. Звідси автор статті робив нехитрий висновок про те, що якби гроші, витрачені селянами на задоволення своїх релігійних потреб, спрямувати на будівництво шкіл і утримання вчителів, то на селі можна було б відкрити ще близько 300 навчальних закладів. Скільки ж тракторів, добрив та ін. можна купити, розпродавши культове майно, пропонувалось підрахувати самим читачам17.
Непримирима позиція Радянської влади до церкви, на нашу думку, визначалась також тим, що остання зберігала вплив на значну частину віруючих. За далеко не повними даними, на 1 січня 1928 р на Україні існувало 10367 церковних общин, що об'єднували 3359926 віруючих18. Сповідуючи норми християнської моралі, вони, безперечно, важче за інші категорії населення сприймали принципи класової моралі. Таке становище, безперечно, не могло не враховуватися сталінським керівництвом. У зв'язку з цим церква і духовенство в більшості публікацій на сторінках періодичної преси, особливо кінця 20-х років, розцінювалися як класові вороги, а не як ідеологічні опоненти. Уже заголовки статей красномовно свідчать про їх зміст: «Релігія і церква — наш класовий ворог», «Релігія — зброя класового ворога», «Прокиньтеся, вставайте, бо ворог не спить!», «Безвірницьким вогнем по класовому ворогу»19, тощо. Таким чином, широкі верстви населення готувалися до необхідності рішучого виступу проти церкви як контрреволюційної сили.
Початок цього наступу хронологічно збігся з наростанням проблем, пов'язаних з державними хлібозаготівлями, труднощами проведення суцільної колективізації. Сама логіка, що випливала з сталінської тези про загострення класової боротьби в країні, вимагала шукати причини опору селянства цим та іншим заходам не в методах їх проведення, а в підступах сил контрреволюції, до яких вже давно і беззастережно були занесені служителі культу. Виступаючи на II Всесоюзному з'їзді Спілки безвірників, який відбувся у Москві в червні 1929 р., О. Ярославський проголошував, що «церковні організації проводять замасковану в релігійні гасла контрреволюційну політичну роботу... Останнім часом релігійники намагалися зірвати будівництво колгоспів і перехід на багатопілля, поширення позик, будівництво шкіл»20.
Аналіз сфабрикованих слідчих справ на служителів культу показує, що співробітники ДПУ, як правило, в своїх пошуках «істини» не йшли далі визначених у промові О. Ярославського «провин» духовенства. Так, у травні 1929 р. співробітниками Полтавського окрвідділу ДПУ був заарештований 48-річний піп с. Великий Кобелячок Новосанжарського району О.П. Базилевський. Свідки з його односельців-бідняків одностайно засвідчили, що у нього збиралася «місцева куркульня», яка радилася, як зірвати хлібозаготівлі, агітувала проти самооподаткування. Сам же О.П. Базилевський начебто заявив: «Не давайте хліба Радянській владі, бо вона вивезе його за кордон, щоб люди були голодні, щоб швидше утворити комуну, щоб увесь люд був панський». Ці слова підтвердили кілька свідків. Незважаючи на наведені звинувачення, О.П. Базилевський категорично не визнавав своєї провини. Недостатніми вважала докази слідства і прокуратура, яка на початку червня припинила справу О. П. Базилевського. Однак, на цьому вона не закінчилася. 24 червня 1929 р. ДПУ направив до прокуратури округу нове обґрунтування соціальної небезпеки О. П. Базилевського. Виявляється, завдяки його антирадянській агітації різні заходи влади, такі як, наприклад, хлібозаготівлі в даному районі (Новосанжарському — авт.) звелися нанівець. Відділ ДПУ просив санкцію на адміністративне виселення О. П. Базилевського. Незважаючи на те, що окрпрокуратура погодилася з цим, справа О. П. Базилевського 29 жовтня 1929 року була передана на розгляд Особливої наради при колегії ДПУ УСРР. Три роки виправно-трудових таборів — таким був її вирок21.
Ще задовго до цього газета «Більшовик Полтавщини» повідомила своїм читачам, що О. П. Базилевський — один з лідерів місцевої контрреволюції, яка створила антирадянські «христові братства», викриті органами ДПУ як вороги народу. Ставлення до таких організацій, підкреслювала газета, чітко і лаконічно сформульоване О. М. Горьким: «Якщо ворог не здається — його знищують». Після таких аргументів у читача, на думку редакції, очевидно, не повинні були виникати ніякі сумніви щодо справедливості арешту попа Осауленка в с. Полузір'я. Його контрреволюційна діяльність, виявляється, полягала в тому, що він радився з куркулями, як зашкодити Радянській владі, щоб ані фунта їй не було продано хліба, і для допомоги куркулям створив підпільне «братство христове». Подібне братство в с. Бродщина Кобеляцького району, начебто, створив піп Солоногорський, що теж був заарештований органами ДПУ. За повідомленнями «Більшовика Полтавщини», піп Омелян з с. Попового Новосанжарського району був притягнутий до відповідальності за розповсюдження листівок проти хлібозаготівель. «Ми активізували наш наступ на капіталістичні елементи,— підсумовує газета,— ми жорстоко й завзято боремося з усіма рештками проклятущого вчорашнього... А тим часом ворог перешиковує лави. Ворог не здається»22.
Після цих слів читач вже не повинен був дивуватися все новим і новим повідомленням про викриття попівських контрреволюційних зграй. Одну з них, як свідчить «Більшовик Полтавщини», було розкрито за допомогою активу села Петрівці Червоноградського району. Піп Раковський, який нібито очолював організацію, вів активну агітацію проти хлібозаготівель та всіх інших державних кампаній, за що й був заарештований органами ДПУ. На початку. 1930 р. «Більшовик Полтавщини» в кількох номерах інформував своїх читачів про хід судового процесу в с. Петрівці над Раковським23 — шкідником на ниві державних хлібозаготівель і колгоспного будівництва24.
Трохи раніше газета «Червона Лубенщина» повідомила про суд над попом Вишняківської церкви Хорольського району Я. Худаком, якому було винесено смертний вирок за «зв'язки з куркульством», «зрив хлібозаготівель» тощо25.
Заради справедливості слід зазначити, що подібні вироки в кінці 20-х — на початку 30-х років не набули свого поширення. Більше того, Особлива нарада в більшості випадків визначала «м'якшу» міру покарання, ніж пропонувалось. Так, 9 вересня 1929 р. в с. Диканька органами ДПУ був заарештований священик Б.П. Слухаєвський. У постанові Полтавського окрвідділу ДПУ від 10 вересня 1929 р. про прийняття його справи до судочинства зазначалося, що він як священик Української Автокефальної православної церкви «...проводить антирадянську агітацію шовіністично-петлюрівського характеру, спрямовану проти Радвлади і всіх її заходів»26.
Майже три місяці слідчі збирали докази вини Б. П. Слухаєвського. Зокрема, їм вдалося знайти свідків, які повідомили: «Б. П. Слухаєвський — ініціатор зриву Радянської влади». А «зрив» цей полягає в тому, що «у червні чи липні 1928 року, коли з Миколаївської церкви (з її релігійної громади) належало стягти на користь держави будівельний податок, то
Слухаєвський... відверто висловився, що влада неправильно робить, що стягує цей податок, що целасильство, безглуздя, гніт». Висміював систему самооподаткування на індустріалізацію: «Хіба це самообкладання? Це сміх, а не самообкладання. Призначили і плати».
У обвинувальному висновку всі ці факти були тісно пов'язані з «куркульською контрреволюцією», ідейним наставником і натхненником якої в с. Диканька оголошувався Б. П. Слухаєвський. «За час свого перебування в с. Диканька,— читаємо в обвинувальному висновку,— Слухаєвський Б. П. групує біля себе куркульсько-петлюрівські елементи села, а також пробує залучити до автокефальної церкви і сільську молодь..., обробляє її в шовіністичному дусі, прагнучи посіяти у свідомості молоді необхідність боротьби за самостійну Україну».
На думку слідства, провина Б. П. Слухаєвського була достатньою для того, щоб засудити його до 10 років концтаборів. Судова трійка при Колегії ДПУ УСРР на своєму засіданні 29 січня 1930 р., однак, винесла зовсім інший вирок — три роки концтабору.
Перший пік масових репресій проти духовенства припадає на 1929 р. — початок 1930 р. — період найвищого загострення соціальних відносин на селі в ході здійснення колективізації сільського господарства, виконання сталінських директив про ліквідацію куркульства як класу. Духовенство, кваліфіковане сталінським керівництвом як прибічник куркульства, закономірно, повинно було розділити його долю.
У зв'язку з певною зміною тактики у вирішенні завдань соціалістичної перебудови села після листа Сталіна від 5 лютого 1930 р. «Запаморочення від успіхів», треба було також чекати і певних коректив у ставленні держави до церкви. І дійсно, в одній з постанов 1930 р. ЦК ВКП(б) навіть засуджувалося «викривлення партійної лінії у боротьбі з релігійними забобонами»27. А голова РНК СРСР О.І. Риков в кінці лютого 1930 р. в розмові з директором американського телеграфного агентства «Кінош» підтвердив, що ніяких переслідувань будь-кого із служителів культу за їх релігійні переконання не було і немає. За весь час після Жовтня не можна назвати жодного випадку притягнення до суду того чи іншого попа за захист якоїсь релігійної тези28.
Знаючи справжнє ставлення верхівки партійно-державного керівництва країни до релігії і церкви, легко помітити демагогічний характер зазначених вище документів. Водночас, з'явившись під тиском внутрішніх і зовнішніх обставин, вони певною мірою віддзеркалювали тенденцію до послаблення репресій проти церкви і духовенства. Це виявилось, зокрема, в згортанні кампанії по ліквідації молитовних будинків, яка набула широкого розмаху в 1929 р. — на початку 1930 р. Більше того, значна частина церков, синагог, кірх і т.д., відібраних у віруючих в цей період, була повернена їм для користування29.
Наскільки чутливою була репресивна машина до вказівок «Згори», на наш погляд, висвітлює справа священика церкви с. Милорадового Руновщинського району Д. В Давидова. Разом з чотирнадцятьма місцевими куркулями він був заарештований співробітниками Полтавського окрвідділу ДПУ в середині 1929 р. як організатор антирадянського угруповання, ЩО чинило «шалений опір заходам Радянської влади на селі, здійснюючи систематичну агітацію проти хлібозаготівель, колективної посівкампаніі». Д.В. Давидов звинувачував ся в тому, що «групував навколо себе куркульські елементи села..., проводив антирадянську агітацію, яка виявилась в розмовах про те, що не потрібно записуватися в ТСОЗи і колективи..., вів агітацію за невидачу дзвонів на потреби індустріалізації...» З слідчих документів довідуємося, що «...під впливом антирадянської агітації Давидова найбільш відстала частина жінок зривала збори, на яких обговорювалось питання про зняття дзвонів, підіймала шум і галас та висловлювала незадоволення заходами Радянської влади». На фоні подібних звинувачень виглядає дивним, На перший погляд, рішення судової трійки при Колегії ДПУ УСРР від 11 березня 1930 р. Засудивши «учасників» контрреволюційної організації до різних строків позбавлення волі, вона визнала за можливе її керівника Д. В. Давидова звільнити з-під варти30.
Безумовно, не всім священнослужителям, заарештованим у той час органами ДПУ, пощастило так, як Д. В. Давидову. Судові і позасудові репресії проти духовенства продовжувались і в першій половині 30-х років. Однак, як розмах, так і жорстокість репресій щодо служителів культу у порівнянні з кінцем 20-х у цей час зменшується. Так, священик О.Л. Максимович за контрреволюційну діяльність у 1930 р. був висланий на три роки до Архангельської губернії. За ту ж «провину» в 1931 р. висиланням на вільне поселення у північні райони СРСР покарано священика К. Д. Антоненка. Варто зазначити, що позбавлений волі у 1928р. до 8 років виправно-трудових таборів священик Ф. В. Геращенко вже на початку 30-х років повернувся на Полтавщину. У 1933 р. був звільнений також, полтавський священик С. С. Самойлов, засуджений у 1928 р. до 10 років концтабору31. У 1935 році був заарештований за антирадянську пропаганду І.М. Богданович. Однак, після кількох місяців перебування під слідством, він був звільнений з-під варти32.
Ситуація різко змінюється в 1937—1938 роках, позначених чорною міткою в історії нашої країни. Серед численних жертв сталінського беззаконня в цей час було чимало служителів культу, і здебільшого колишніх, оскільки переважна більшість церков, синагог, кірх тощо на кінець 30-х років вже була закрита і священики працювали в різних галузях народного господарства або ж були безробітними. Однак і це не врятувало їх від пильного ока органів НКВС. Єдиним приводом для їх арештів у більшості випадків служила приналежність до церковників. Характерною в цьому розумінні є справа І. М. Богдановича і О.І. Петровського. Формально І.М. Богдановича співробітники Полтавського облвідділу НКВС заарештували наприкінці жовтня 1937 р. за те, що він «серед жителів м. Полтави проводив агітацію за відкриття церков в м. Полтаві і висловлював антирадянські настрої»33. Подібні обвинувачення пред'являлись і полтавському священику О. І. Петровському, який разом з І. М. Богдановичем хотів скористатися «широкими», як записано у висновках слідства, демократичними правами сталінської конституції і висунути на виборах до Верховної Ради СРСР «кандидатуру з середовища віруючих, яка б захистила права церкви і віруючих»34. Це були лише формальні підстави для арешту. Справжні ж причини репресій проти духовенства чітко і дохідливо пояснив І. М. Богдановичу на допиті один із слідчих. Наведемо витяг зі скарги священика до Генерального прокурора СРСР, в якій передається суть тієї розмови: «Якось один із слідчих сказав. — Тебе три рази заарештовували, а ти все-таки продовжував служити. — Але ж служити дозволялось Мені законом,— сказав я. — Дійсно, це так,— сказав він,— але ж ти людина з освітою і повинен розуміти, що Радянська влада (передаю дослівно) веде боротьбу з релігією, а ти заважаєш цьому». Скарга була написана І. М. Богдановичем уже після того, як рішенням трійки УНКВС по Полтавській області від 17—19 листопада 1937 р. він, як і О. І. Петровський, був засуджений до 10 років виправно-трудових таборів. «Що ж це виходить,— завершував скаргу І.М. Богданович,— що покараний лише тому, що я — священик?»35.
Сьогодні зрозуміло, що це риторичне запитання. Тоді ж, у 1937— 1938 рр., на нього шукали відповідь десятки й сотні священнослужителів, заарештованих на Полтавщині. Так, восени 1937 р. за контрреволюційну агітацію був засуджений до 10 років виправно-трудових таборів миргородський священик Г.Є. Нїколаєнко36. 29 жовтня 1937 року Кобеляцьким райвідділом НКВС у шпигунській діяльності обвинувачено священика с. Білики В. А. Грановського, який під тортурами дав свідчення, що за дорученням німця Ф. Царгона створив шпигунську групу з колгоспників і поширював чутку про наближення війни. Згідно з рішенням трійки УНКВС по Полтавській області від 12 грудня 1937 р. В. А. Грановського розстріляли37. До вищої міри покарання в грудні 1937 р. був також засуджений опішнянський священик С. Т. Луговий. За показаннями свідків, він «вів паразитичний спосіб життя» і ототожнював слова «комуніст» і «антихрист»38.
27 грудня 1937 р. обірвалося життя священика з міста Полтави О. Л. Яковлєва. Щоб довести його провину, яка полягала в «антикомуністичних висловлюваннях», вистачило всього десяти днів та одного допиту39. Трохи довше велось слідство у справі обвинуваченого у «ворожих настроях до Радянської влади» священика з с. Перещепино К. П. Биковця: 7 вересня 1937 р. його заарештували, а вже 1 жовтня цього ж року — розстріляли40. Зазначимо, що О. Л. Яковлєв і К. П. Биковець винними себе під час слідства не визнали, однак вирок їм був заготовлений заздалегідь, як і священикові з с. Ватажкове Полтавського району Гуревському М. М., у справі якого слідство тривало 7 днів. Заарештований за антирадянську агітацію 20 грудня 1937 р. без будь-яких доказів уже 27 грудня він був розстріляний41.
Грудень 1937 р. позначений не лише масовими розстрілами контрреволюціонерів з числа окремих служителів культу, а й початком арештів Полтавським облвідділом НКВС священнослужителів (здебільшого колишніх), котрі згодом зусиллями слідчих будуть об'єднані в розгалужену контрреволюційну організацію. Серед перших її майбутніх членів 15 грудня 1937 р. (без ордера на арешт) було заарештовано Ю.Я. Аронського, який вже давно перебував під наглядом органів ДПУ-НКВС42. До кінця року було заарештовано ще кількох священиків. Та на цей час слідчі, здається, ще не мали не лише концепції, а й самої ідеї існування організації церковників, оскільки на кожного із заарештованих була заведена окрема самостійна справа.
Організація, як нам здається, почала «формуватися» зусиллями слідчих у лютому 1938 р. За один день, 26 лютого, до слідчих ізоляторів Полтавського облвідділу НКВС кинуті І. С. Яновський, В. І. Любицький, О С Степанов, С. С. Самойлов, Н. К. Рудик, Л. В. Пясецький, О. Л. Максимович, О. П. Базилевський, П. М. Настенко та ще кілька священиків Полтави. Незабаром були заарештовані церковнослужителі Г. О. Карпенко, О. М. Калінос, К. Д. Антоненко та ін.43. Усі заарештовані і в грудні 1937 р., і в лютому 1938 р., вперше були допитані лише 10—12 квітня 1938 р. Кілька місяців полтавським енкавеесівцям знадобилося, щоб розробити схему фашистської повстанської організації церковників.
В архіві СНБУ по Полтавській області збереглося її графічне зображення, яке свідчить, що полтавським слідчим вдалося розкрити підпільну організацію церковників, яка охоплювала значну територію європейської частини СРСР. Центр контрреволюційної фашистської організації церковників (КРФОЦ), нібито, був зв'язаний зі службою гестапо фашистської Німеччини і знаходився у Москві. Очолював його митрополит Сергій та наближені до нього священнослужителі — Павловський, Турунтаєв, Іванов, Зінгер, Рибальченко. Крім того, начебто, існували обласні центри КРФОЦ у Києві (на чолі з Київським митрополитом), Курську (єпископ Артемюк), Воронежі (єпископ Кологривний) та Полтаві. Що ж до Полтавського обласного центру КРФОЦ, то йому, нібито, вдалося утворити свої осередки в Гадяцькому, Миргородському, Зіньківському, Опішнянському, Диканському, Красноградському районах44.
Не викликає особливих сумнівів причетність до розробки концепції КРФОЦ начальника УНКВС по Полтавській області Волкова, який власноручно створив не одну подібну організацію. Та чимало довелося «попрацювати» і слідчим, зокрема, на допитах священиків, заарештованих у Полтаві, щоб добути хоча б якісь свідчення про існування районних осередків КРФОЦ, привести зізнання обвинувачуваних до спільного знаменника, а головне — змусити їх говорити те, що потрібно слідству. Саме на все це і пішло півтора місяці — від кінця лютого до середини квітня 1938 р.
Протоколи допитів більшості заарештованих у справі міфічної КРФОЦ різняться між собою переважно тією частиною, де йдеться про життєвий шлях священиків та обставини їх вступу до організації. Хоч і в останньому впадає в очі та надзвичайна легкість, з якою вони давали згоду на участь у підпільній боротьбі з Радянською владою — як правило, після розмов з кимсь з вже завербованих до КРФОЦ. І як рефрен з протоколу до протоколу переходять слова, сказані (чи просто підписані) на допиті 9 квітня 1938 р. Г. Т. Коваленком: «З початку існування Радянської влади я став вороже настроєним до неї. Репресії, яких зазнавало духовенство, викликали в мені ненависть до Радянської влади, і тому я вирішив боротися з нею шляхом збройного повстання і відновлення в СРСР капіталістичного ладу з допомогою іноземних держав»45. Саме такими, очевидно, вбачалися слідчим причини незадоволення серед духовенства. 1 вони без особливих вагань тиражували їх у протоколах допитів різних людей. Можливо, що на вигадку чогось оригінальнішого для протоколів не вистачало часу, а то й вважалося просто непотрібним. Адже більшість заарештованих зізнались у своїй приналежності до КРФОЦ і назвали прізвище її керівника —полтавського єпископа М. В. Русинова.
«Дав» на той час «щиросердні» зізнання і сам М. В. Русинов, за якими в 1933 р. до повстанської організації його завербував митрополит Сергій, що доручив Митрофану Володимировичу «проводити вербувальну роботу, формувати контрреволюційні осередки й агітувати проти Радянської влади». Виконуючи доручення Сергія, М. В. Русинов, начебто з 1933 по 1936 рр. Завербував 14 священиків, які згодом склали основу Воронезького обласного центру організації, а в 1936 р., за завданням митрополита, виїхав до Курська, де також утворив обласний центр КРФОЦ. З такою ж метою він був переведений і до Полтави, де вже в 1937 р. створив обласний центр КРФОЦ, доручивши його членам «проводити контрреволюційну роботу, готувати повстанські кадри для збройного виступу на випадок війни». Правда, продовжував М. В. Русинов, щодо організації терористичних актів «я не встиг нічого зробити, однак учасників обласного центру контрреволюційної фашистської організації я інформував про терористичні установки організації і дав їм завдання створити бойові терористичні групи. Чи зробили вони що-небудь в цьому напрямку, я не знаю, оскільки незабаром розпочалися арешти духовенства»46.
Не змогли підтвердити фактами терористичну діяльність організації також інші її члени. Спиратися ж на свідчення 71-літнього І. М. Костенецького, 72-літнього І. А. Терлецького, 48-літнього М. С. Березовського, 81-літнього І. А. Богдановського, 73-літнього А. І. Роговенка було б просто нонсенсом. Як засвідчив у 1959 р. О. А. Роговенко, , коли в 1938 р. енкавеесівці прийшли арештувати батька, той вже давно був тяжко хворий і його забрали прямо з ліжка47.
Незважаючи на досить солідний вік більшості з 37 чоловік, які були включені до складу міфічної організації, саме на терористичному її спрямуванні наголошувалось у обвинувальному висновку. Мета організації, вказувалось у ньому, — підготовка і здійснення збройного повстання задля повалення Радянської влади і встановлення в СРСР фашистського ладу, а також здійснення терористичного акту щодо вождя Комуністичної партії т. Сталіна, керівників партії і уряду48.
Власне, це вже смертельний вирок усім членам організації, який 23 квітня 1938 р. схвалила Особлива трійка УНВС по Полтавській області49.
Скільки таких вироків по відношенню до духовенства Полтавщини було винесено в 1937—1938 рр. встановити поки що не вдалося. Однак, певне уявлення про розмах репресій проти духовенства дають окремі, Виявлені нами дані. Лише за жовтень-грудень 1937 р. органами НКВС в Полтавській області було заарештовано 285 «церковників і сектантів», як називались вони у звітах обласного управління НКВС. Якщо ж говорити про вихідців з духовенства, то їх було заарештовано за ці три місяці 361 чоловік. Не менш вражаючі і наслідки боротьби з «контрреволюцією» серед духовенства області в січні-червні 1938 р. — тоді було заарештовано 142 служителі культу50.
Однак, і на цьому репресії проти духовенства не припинились. Так, 8 червня 1938 р., через 6 днів після розстрілу учасників КРФОЦ, співробітниками УНКВС по Полтавській області був заарештований колишній священик, а на час арешту чорнороб панчішної фабрики м. Полтави І. П. Колядинський. Вже наступного дня він підписав свідчення про свою приналежність до фашистської організації церковників і 22 вересня 1938 р. був розстріляний51.
Така ж доля, мабуть, чекала і священика І.Я. Кондратовича. Він був заарештований Полтавським УНКВС 5 липня 1938 р. і 26 числа цього ж місяця «зізнався» у приналежності до контрреволюційної організації. Але незабаром відмовився від своїх показань і протримався на тому до весни 1939 р., коли загальна хвиля репресій пішла на спад. Відчув це по «своїй справі» і І.Я. Кондратович: «Полтавський обласний суд 11 травня 1939 р. ув'язнив його до 5 років, а Верховний Суд УРСР 9 листопада 1939 р. міру покарання зменшив до 3 років»52.
Проблема репресій серед духовенства ще потребує свого дослідження. В умовах духовного відродження суспільства, ствердження загальнолюдських цінностей необхідно глибоко і всебічно проаналізувати трагічні уроки минулого, дати принципову оцінку всім негативним явищам, Що мали місце в нашій історії.

7. Див.: Социализм й религия. // Коммунист. — 1988. — № 4. — С. 118.
2. КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК — К., 1979. — Т. 2. — С. 49.
3. Ленин В.И. Письмо В.М. Молотову для членов Политбюро ЦК РКП(б) 19 марта 1922г. // Известия ЦК КПСС. — 1990. — № 4. — С. 190—193.
4. Див.: Кандидов Б. Голод 1921 года й церковь. — М.-Л., 1932.
5. Архів УСНЕ України по Полтавській області. — Спр. 2756-С. — Арк. 2.
6. Алексеев В. Религиозный нэп // Литературная Россия. — 1991. — 15 марта.
7. КПРС в резолюціях... К., 1979. — Т. 2. — С. 451.
8. Там же. — Т. 3. — С. 80.
9. Архів УСНБ України по Полтавській області. — Спр. 2756-С. — Арк. 2,5.
10. Там. же. — Арк. 36.
11. Там же. — Спр. 16769-С. — Т. 3. — Арк. 9.
12. Див.: “Патриарх Сергий и его духовное наследство». — Изд. Московский Патриархий, 1947.
13. Алексеев В. Вказ. праця.
14. Сталин И.В. Заявление представителям иностранной печати о подложных «статьях Сталина» // Сочинения. — Т. 10. — С. 372—375.
15. Охорона, використання та пропаганда пам'яток історії та культури в Українській РСР (Збірник методичних матеріалів в шести частинах). — К., 1989. — Ч. II. — С. 105.
16. ЦДАЖР України. — Ф. 5, оп. З, спр. 267. — Арк. 2, 28, ЗО, 36, 41, 43, 50.
17. Червона Лубенщина. — 7927. — 4 лютого.
18. ЦДАЖР України. — Ф. 5, оп. З, спр. 1064. — Арк. 3.
19. Червона Лубенщина. — 1928. — 13 червня; 24 грудня; 1929 — 1 травня.
20. Там же. — 1929. — 16 червня.
21. Архів УСНБ України по Полтавській області. — Спр. 4909-С. — Арк. 1-5; 18—22; 31, 37.
22. Більшовик Полтавщини. — 7929. — 15 червня.
23. Там же. — 7930. — 7 січня.
24. Там же. — 8, 11, 14 січня.
25. Червона Лубенщина. — 7929. — 7 листопада.
26. Архів УСНБ України по Полтавській області. — Спр. 4697-С. — Арк. 1-7; 16, 21, 32, 37—38, 44.
27. Социализм и религия // Коммунист. — 1988. — № 4. — С. 118.
28. Червона Лубенщина. — /930. — 3 березня.
29. ЦДАЖР України. — Ф. 5, оп. З, спр. 1959. — Арк. 3.
30. Архів УСНБ України по Полтавській області. — Спр. 16415-С. – Арк.. 76-81
31. Там же. — Спр. 16769-С. — Т. 2. — Арк. -402—404, 482, 520—523, 532.
32. Там же. — Спр. 6675-С. — Арк. 5.
33. Там же. — Арк. 1, 14—15, 19—20.
34. Архів УСНБ України по Полтавській області. — Спр. 331-С.
35. Там же. — Спр. 16100-С.
36. Там же. — Спр. 12766-С.
37. Там же Спр. 12770-С.
38. Там же 11449-С.
39. Там же. — Спр. 13178-С.
40. Там же. – Спр. 1676С – Т. 1 - Арк. 378
41. Там же. — Арк. 323, 332, 344, 371, 382, 389, 418, 470, 482, 493, 503, 515.
42. Там же. – Арк. 45.
43. Там же. — Арк. 324—325.
44. Там же. — Арк. 9, 16—41.
45. Там же. — Т. 3. — Арк. 226.
46. Там же. — Арк. 551—601.
47. Там же. — Спр. Ї9533. — Т. 7. — Арк. 541, 542.
48. Там же. — Спр. 13320-С.
49. Там же. — Спр. 608-С.

<< НАЗАД