М. А. ЯКИМЕНКО

 В ПАМ'ЯТІ НАЩАДКІВ

<< НАЗАД

Сердюк Іван Васильович

Народився 1 вересня 1886 р. в с. Жабчичі Городнянського району на Чернігівщині в сім'ї хлібороба. Ректор Полтавського сільськогосподарського інституту. Розстріляний 3 січня 1938 р. Реабілітований 19 вересня 1956 р.


Ніч з 12 на 13 вересня 1937 р. була темною, як і всі українські осінні ночі. Працівники Управління НКВС діяли звично і швидко. Без зайвих пояснень зайшли в будинок по вулиці Лассаля, 34, зробили обшук в квартирі директора Полтавського сільськогосподарського інституту Івана Васильовича Сердюка і заарештували її господаря. Факт арешту члена партії органами НКВС був тоді цілком достатньою підставою для негайного виключення з лав ВКП(б). Полтавський міськпартком не забарився, позбувшись без вагань того ж таки 13 вересня 1937 р. одного з своїх комуністів.

Приводом для арешту І. В. Сердюка послужив колективний лист трьох наклепників, якому сталінські опричники повірили відразу. В ньому, зокрема, говорилося, що І. В. Сердюк "виходець з куркулів, був членом партії боротьбистів, мав зв'язок з головою Раднаркому УРСР Любченком". Висновок - є "прихованим ворогом народу".

На першому ж офіційному допиті І. В. Сердюк категорично відкинув висунуті звинувачення як такі, що не мають під собою жодних підстав. Тоді почалися тривалі нічні допити із застосуванням усіх дозволених і oнедозволених засобів. Від нього вимагали не більше не менше як визнати себе "активним учасником контрреволюційної повстанської націоналістичної фашистської організації на Україні, в яку його втягнула М. М. Крупейник" (дружина Голови Раднаркому УРСР П. П. Любченка)2.

Дико, нестерпно було усвідомлювати Івану Васильовичу, що його кинули до в'язниці як "ворога народу". Якого народу? Того, з якого він вийшов, був з ним органічно зв'язаний як походженням, так і надіями на краще життя.

Народився І. В. Сердюк 2 вересня 1886 р. в с. Жабчичах Городнянського району, що на Чернігівщині. Батько - хлібороб з діда-прадіда. Хоч землі мав небагато, та завдяки природженому вмінню господарювати кінці з кінцями якось зводив. Влітку разом з своїми двома братами малий Іванко працював у полі, а взимку ходив до школи. Наука давалась йому надзвичайно легко. Для братів став, так би мовити, домашнім учителем: допомагав готувати уроки, дохідливе роз'яснював арифметичні задачі і правила з "словесності".

Після успішного закінчення початкової школи Іван мріяв продовжити навчання, але мужицькому синові не просто було пробитись до гімназії. До того ж у 1904 р. помирає батько. Треба думати про заробітки. Однак Іванові все ж поталанило. В сусідньому селі школа не мала учителя грамоти, і цю посаду запропонували йому.

Справжньою політичною школою для Сердюка стали революційні події 1905-1907 років, в яких йому довелося брати безпосередню участь.

В роки першої буржуазно-демократичної революції член УПСР І. В. Сердюк їздив по губернії, розповсюджував листівки, газети і брошури, в яких есери закликали селянство до активних дій проти самодержавства. Гасла соціалістів- революціонерів щодо права кожного трудівника на певну ділянку власної землі були близькими і зрозумілими селянам. Та революція зазнала поразки. Почалися погроми, арешти, лютувала поліція. В поле її зору потрапив і молодий учитель. Довелося розпрощатися зі школою. А в 1908 р. його забрали на службу в царську армію.

Серед солдатів з перших днів І. В. Сердюк завоював авторитет і повагу вмінням просто й правдиво розповісти про царя, поміщиків, про те, що необхідно робити для докорінного покращання становища простих трудівників. За це, як писав пізніше в своїй автобіографії Іван Васильович, начальство частенько відправляло його на гауптвахту4.

Після демобілізації близько року І. В. Сердюк жив з матір'ю в рідному селі, а в серпні 1911 р. виїхав до Одеси на заробітки. Працював на різних роботах: натирав підлогу в кінотеатрі, згодом влаштувався в приватну друкарню Навроцького. З партією есерів зв'язків не поривав. За участь в політичних мітингах, пропаганду і розповсюдження антиурядової літератури заарештовувався поліцією. Згодом - перша світова війна, румунський фронт, де і зустрів звістку про Лютневу революцію 1917 р. Солдати обрали писаря Івана до полкового комітету. Виконати всіх покладених на нього обов'язків І. В. Сердюк не зміг: звалив з ніг тиф. У госпіталі довідався про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді.
Ледь піднявшись на ноги, вирушає на рідну Чернігівщину боротися за землю і волю. До листопада 1918 р. жив у Жабчичах, проводив агітацію проти австро-німецької окупації України*. Під час громадянської війни І. В. Сердюку довелося працювати діловодом в Городнянському військкоматі, тут в липні 1919 р. його прийняли до лав КП(б)У. Весною і влітку 1919 р. він брав участь в боях з білополяками.

Після закінчення громадянської війни І. В. Сердюк працював на партійній роботі, а у квітні 1922 р. поступив на навчання до Комуністичного університету в м. Ленінграді.

Закінчивши його, І. В. Сердюк за направленням ЦК ВКП(б) їде на роботу до Полтави. Працював спочатку інструктором окружкому, а згодом парторганізатором на паровозоремонтному заводів. Користувався авторитетом серед заводчан як ерудований, високоосвічений і в той же час скромний керівник. Коли у Полтаві в 1928 р. організувалася партійна школа другого ступеня, для якої потрібні були підготовлені кадри, в окружкомі вибір не випадково випав на І. В. Сердюка. Його призначають завідуючим учбовою частиною, а згодом - директором. На цей час І. В. Сердюка вже добре знають не тільки в місті, але і в Полтавській окрузі, місцеве населення обирає його депутатом міської Ради.
Авторитет І. В. Сердюка продовжував зростати. Зважаючи на це, в 1932 р. його призначають директором Полтавськогосільськогосподарського інституту. На цій відповідальній посаді працювалося важко. Потрібно було не лише налагоджувати в щойно реорганізованому вищому учбовому закладі навчальну і наукову роботу, але й час від часу виїжджати у відрядження на село. А там... Там було жахливо. Економічний тиск на селянина досягав свого апогею. Хліб забирали прямо з колгоспних ланів, вигрібали з селянських комор, вивозили навіть насіння. Виконували план дорогою ціною. Ціною людського житія. Душа клекотіла, але вуста мовчали. І. В. Сердюк добро знав, що буває за протест. Маховик репресій на цей час вже працював на повну потужність.

З матеріалів слідства видно, що ніде, ні за яких обставин підсудний не вислонлює своїх сумнівів відносно доцільності тих чи інших заходів керівництва ВКП(б). Та навіть це не завадило висунути звинувачення в "антирадянській діяльності". Слідчі вважали, що саме під впливом І. В. Сердюка один з його знайомих якось заявив: "Україну прибрали до рук, настав повний централізм. Що диктує Москва, те тут і виконується. З України вивозять все багатство для Москви та інших міст Росії, а в нас, на Україні, немає нічого. Радянський Союз (існує) тільки на папері, а в дійсності та ж сама єдина неділима Росія, якою управляв Микола II, а зараз управляє Сталін".

Тільки на четвертому місяці виснажливих допитів слідчі УНКВС домоглися нарешті визнання участі І. В. Сердюка в "повстанській націоналістичній фашистській організації". Чим же він там займався? Відповідно до сфабрикованої версії Іван Васильович за дорученням Марії Миколаївни Крупейник займався головним чином вербуванням нових членів підпільної організації.

Таким чином, пильне око НКВС розкрило чергову "антирадянську організацію" в складі директора Полтавського педінституту Онисіна, директора Полтавського сільськогосподарського технікуму Дроб'язка, зоотехніка Полтавського району Лесика, заступника директора однієї з середніх шкіл м. Полтави Шестакової, директора Полтавського інженерно- будівельного інституту Васильченка, заступника директора Полтавської фельдшерської школи Бабері і викладача сільськогосподарської о інституту ГармашаЗ.

Для підсилення звинувачення було додано, що в березні 1937 р. Сердюк начебто встановив тісний зв'язок з уповноваженим наркомату радгоспів УРСР "ворогом народу" Лісовиком, хоча протягом 1935 - 1937 рр. директор сільськогосподарського інституту до Києва жодного разу не виїжджав10.

27 грудня 1937 р. особлива трійка НКВС по Полтавській області винесла свій нещадний вирок: "Сердюка І. В. розстріляти, майно, що належить особисто йому, конфіскувати". 3 січня 1938 р. вирок був, як було тоді прийнято, рідним про розстріл нічого не сказали. Дружина Настасія Миколаївна залишилось без засобів до існування. А на руках же діти: дні доньки (1933 і 1935 років народження) і хворий син, який народився в тому ж самому місяці, коли батькові було оголошено смертний вирок. Як дружині "ворога народу" Настасії Миколаївні певний час не давали ніякої роботи. У відчаї пішла вона з дітьми в обласне управління НКВС: коли не дозволяють працювати, то хай забирають і її, і дітей. Керівництво НКВС змушене було тоді поступитися.

Роботу дали, якось вижили, хоч хлопчика врятувати не вдалося: помер восьмимісячним.

Викриття культу особи Сталіна вселило у людей надію на торжество справедливості. 31 березня 1956 р. Настасія Миколаївна звернулась до Генерального прокурора СРСР із заявою: "Мій чоловік, Сердюк Іван Васильович, 13 вересня 1937 р. був заарештований органами НКВС. З грудня того року і. по цей день про нього мені нічого не відомо, мов у воду канув... На запитання дітей: "Де наш тато?" я коротко відповідала: "Тато захворів і помер". Але тепер вони дорослі, і я не можу їм брехати. Настав час сказати їм правду, але її якраз і не знаю. Тому прошу повідомити, що з ним? Правда, якою б вона не була, є правда"1З.

Справа І. В. Сердюка завдяки клопотанням дружини була переглянута. Розглянувши протест прокурора Полтавської області, президія Полтавського обласного суду 19 вересня 1956 р. скасувала постанову особливої трійки УНКВС від 27.Х1І. 1937 р. І. В. Сердюк був реабілітований "за недоведеністю складу злочину" 14.

В музейній кімнаті Полтавського сільськогосподарського інституту зберігаються наукові журнали з статтями колишнього директора. Іван Васильович Сердюк назавжди залишиться в пам'яті нащадків як чесна, порядна людина - жертва кривавого сталінського терору.


1. ДАПО. - Особова справа І, В. Сердюка. - Арк. 16.
2. Там же. - Арк. 20.
3. Архів Полтавського сільськогосподарського інституту,
справа І. В. Сердюка. - Арк. 7.
4. Архів Полтавського сільськогосподарського інституту,
справа І. В. Сердюка. - Арк. 7.
5. Там же.
6. ДАПО. - Особова справа І. В. Сердюка . - Арк. 20.
7. Архів Полтавського сільськогосподарського інституту. - Особова
справа 1. В. Сердюка. - Арк. 18.
8. ДАПО. - Особова справа І. В. Сердюка.- Арк. 5.
9. Гам же. - Арк. б, 20.
10. Архів Полтавського сільськогосподарського інституту. - Особова
справа І. В. Сердюка. - Арк. 16 - 43.
11. ДАПО. - Особова справа 1. В. Сердюка. - Арк. 20.
12. Там же.
13. Там-же. - Арк. 9.
14. Там же. - Арк. 19.

<< НАЗАД