В. Є. ЛОБУРЕЦЬ СІЯЧ НА ОСВІТЯНСЬКІЙ НИВІ

В. Є. ЛОБУРЕЦЬ

СІЯЧ НА ОСВІТЯНСЬКІЙ НИВІ

Онисін Іван Максимович

Народився 19 жовтня 1887 року в с. Дмитрієво Скопинського повіту Рязанської губернії в родині селянина-бідняка. Педагог, директор Полтавського педагогічного інституту. Військовою Колегією Верховного Суду СРСР засуджений 17 жовтня 1938 р. до 15 років тюремного ув'язнення. Загинув, відбуваючи покарання. Реабілітований 1 вересня 1956 р.

Тому, хто хоче довідатись про історію Полтавського педінституту, - прямий шлях у музей ПДПІ, створений дбайливими руками викладачів і студентів вищого учбового закладу. Портрети Макаренка і Сухомлинського, усміхнені обличчя випускників післявоєнних десятиріч, колективні та індивідуальні монографії викладачів, різноманітні дипломи, медалі, інші нагороди - таким постає перед відвідувачами інститут, марка якого відома далеко за межами країни.

Знайомлячись з акуратно розкладеними експонатами, підібраними унікальними документами, ніхто навіть не здогадується про ті жахливі події, які пережив Полтавський педінститут протягом 30-х років. Масові арешти викладачів і студентів, різноманітні "чистки", скеровані згори кампанії по боротьбі з класовим ворогом, грубе та некомпетентне втручання в учбово-виховний процес тримали Вузівський колектив у винятковому напруженні, нагнітали атмосферу страху і невизначеності. Перед нами - пожовтілі від часу документи. Нарешті через багато десятиріч вони стали доступними для дослідників і відкрили широкі можливості для об'єктивного висвітлення історії. Зокрема, вражають своєю спрямованістю матеріали чистки у партійній організації Полтавського педінституту, проведеній в червні 1934 р. В ході цієї кампанії у колективі була виявлена "група націоналістів" (Ващенко, Долинський, Степанівський), яка нібито пропагувала націоналістичні, контрреволюційні ідеї, вела цілеспрямовану антирадянську пропаганду. Не обминула своєю увагою комісія по чистці і "ряд націоналістичних помилок", "контрреволюційних виступів окремих студентів", що стали можливими внаслідок "політичної короткозорості" директора ПДПІ Кулиненка, який "не реагував на хворобливі явища" в інституті.

Своєрідним сигналом до розгортання різного роду репресій в інституті стала постанова ЦК КП(б)У від 13 березня 1936 р. "Про полтавські вузи", якою серед іншого на педінститут навішувався ярлик "одного з центрів контрреволюційної націоналістичної пропаганди". Діючи в руслі вищезгаданої постанови, бюро Полтавського міського комітету партії на своєму засіданні 8 вересня 1936 р. констатувало наявність у ПДПІ "націоналістично- фашистської групи студентів", яка за вказівками контрреволюційного українського націоналістичного підпілля проводила контрреволюційну роботу серед студентів і молоді, розповсюджувала націоналістичну літературу, влаштовувала "вечірки" тощо2. Постановою передбачався цілий комплекс заходів, спрямованих на "оздоровлення" атмосфери у вузі, "подолання негативних тенденцій в його діяльності".

Ось за таких нестерпних умов Полтавський педагогічний інститут очолював Іван Максимович Онисін. Народився він 19 жовтня 1887 року в с. Дмитрієво Скопинського повіту Рязанської губернії в родині хлібороба. Ледь помітний малородючий клаптик землі не міг забезпечити нагальних потреб навіть невеликої за тогочасними мірками сім'ї, в якій зростало двоє хлопців. Тому доводилось батькові й старшому з синів підробляти то у наймах, то спускатися за черствим шматком хліба до вугільних шахт. Молодший - Іван був надією сім'ї. Сподівалися, що хоч він "навчиться грамоті" і "вийде в люди". Так воно загалом і сталося.

Успішно опанував Іван Онисін програму сільської церковно-парафіяльної школи, згодом - двокласного училища, яке давало йому право навчати інших. Очевидно нелегка педагогічна праця відповідала нахилам і уподобанням юнака, оскільки в 1905 р. він вступив до учительської семінарії в с. Ново-Олександрівка колишньої Тамбовської губернії3. Про успіхи майбутнього педагога можна судити з атестату, виданого йому церковно- учительською семінарією у 1908 р. Останній свідчить, що семінарист І. Онисін при відмінній поведінці виявив такі знання: закон божий, церковна історія загальна і російська -"- відмінно; церковний спів - відмінно; церковно-слов'янська мова - відмінно; російська мова, словесність та історія літератури - відмінно; історія загальна і російська - відмінно; географія загальна і географія Росії -відмінно; математика, арифметика, основи геометрії, алгебри, землемірства - відмінно; відомості про природу, її сили та явища - відмінно; креслення та малювання - відмінно; гігієна - відмінно; сільське господарство - відмінно; музика - відмінно; практичні уроки - відмінно. Таким чином Онисін отримав звання вчителя початкового училища. Мріяв вчитися далі, але матеріальні нестатки зв'язували його, як кажуть в народі, по руках і ногах.

Життєві стежки привели І. Онисіна до Саратова, де він влаштувався вчителем місцевої двокласної школи. Одночасно вступив на вечірні курси Саратовського університету. Здавалось, життя входить у свою нормальну колію, збуваються найпотаємніші сподівання. І раптом - ускладнення. Йоржистість молодого педагога, його тяжіння до самостійної праці прийшлись не до вподоби місцевого освітянського начальства. Конфлікт переходив усі допустимі межі і отже, довелося шукати нове місце роботи.

Два роки І. Онисін пропрацював у м. Феодосії, а в 1912 р. переїхав до мальовничого села Софіївка, що на Одещині. Проведені тут десять років були чи не найбільш насиченими в житті Івана Максимовича, які засвідчили не лише його природне чуття педагога, а й розкрили неабиякі організаторські здібності. На плечі І. Онисіна лягла, зокрема, організація семирічної школи, в якій він одночасно виконував і роль завідуючого, і викладача російської мови.

Бурхливі революційні події не обійшли Івана Онисіна. Він бере активну участь в налагодженні роботи органів освіти, працює у складі сільської Ради, очолює волосну Спілку працівників освіти, входить до колегії повітового відділу народної освіти.

В 1922 р. І. М. Онисіна розпорядженням повітвиконкому переводять до м. Олешки, де він очолює семирічну школу, а також дитяче містечко "Червоні сходи". В Олешках Іван Максимович близько зійшовся з відомим в недалекому майбутньому українським драматургом Миколою Гуровичем Кулішем, чиї психологічні спостереження, глибоке знання різноманітних сторін життя допомагали йбйу^в повсякденній педагогічній роботі5.

Наступний етап трудової біографії І. М. Онисіна - робота в Херсонському окружному відділі народної освіти, де на нього були покладені обов'язки інспекторе, члена окружного методичного комітету. В тогочасній атестації на Онисіна говорилося, що він "... виявив себе справжнім педагогом і гарним органіці І аром. На інспекторській роботі виявив себе як людина з великими організаторськими здібностями, що турбується одночасно і про матеріальний добробут дітей, і про належну постановку педагогічної праці"6.

З такою відмінною атестацією Івана Максимовича в 1925 р. запрошують до Харкова, доручають йому важливе коло обов'язків, пов'язаних з налагодженням роботи органів освіти Південної залізниці. Роком пізніше в зв'язку з реорганізацією останніх І. М. Онисін переїздить до Полтави.

З Полтавою зв'язано чимало як світлих, так і трагічних сторінок в житті Івана Максимовича Онисіна. Так, завжди з приємністю згадував він свою працю в Вечірній робітничій школі II ступеня, залізничній професійній школі, вечірньому Робітничому університеті, вечірньому робітфаці Харківського інституту залізничного транспорту, інших освітніх установах та учбових закладах. Як бачимо, педагогу в силу своїх обов'язків доводилося здебільшого займатися освітою дорослих. У зв'язку з цим він часто бував на виробничих дільницях, у цехах, знайомився з умовами роботи своїх учнів, допомагав їм у вирішенні навчальних і навіть побутових питань; Особливо часто Івана Максимовича можна було бачити на паровозоремонтному заводі, у залізничному депо, робітничих гуртожитках цих підприємств. На виробництві він був своєю людиною.

В 1931 р. комісія Народного комісаріату шляхів сполучень СРСР рекомендує персцективного працівника на посаду директора залізничного технікуму, однак Полтавський міськпартком вирішує його долю інакше. І. М. Онисін призначається заступником директора, завідуючим учбовою частиною Полтавського інституту інженерів сільськогосподарського будівництва з затвердженням у посаді виконуючого обов'язки доцента по кафедрі політичної економіїЗ.

Завдяки зусиллям ректора І. В. Сердюка, завідуючого учбовою частиною І. М. Онисіна, інших працівників Полтавський інститут інженерів сільськогосподарського будівництва скоро увійшов до числа кращих вищих учбових закладів країни.

Діяльність І. М. Онисіна не залишається не поміченою для керівництва народною освітою республіки. Наказом наркома освіти УСРР В. П. Затонського від 10 квітня 1935 р. він призначається директором Полтавського педагогічного інституту. Нове призначення Іван Максимович прийняв і без вагань, оскільки мав за плечима близько тридцяти років педагогічного стажу, досвід роботи на різноманітних ділянках освітянської роботи.

Правда, дещо хвилювала та нездорова атмосфера, яка склалася навколо інституту, але щиро вірив, що все минеться і обстановка в колективі нормалізується. Але, як показали всі подальші події, Іван Максимович гірко помилився.

З перших кроків своєї діяльності новий директор педінституту опинився під вогнем критики. Йому дорікали за пасивність у боротьбі з класовими ворогами, притуплення більшовицької пильності, самозаспокоєність, відсутність у колективі належного рівня критики і самокритики. "Першим дзвінком" для І. М. Онисіна прозвучала вже згадувана постанова Полтавського міського партійного комітету від 8 вересня 1936 р., якою йому "за притуплення класової пильності" робилося зауваження і попередження, що "якщо він не виправить допущених помилок, то його буде притягнуто до найсуворішої партійної відповідальності"

Чи робив І. М. Онисін висновки з наведеного нами документу? Не ретушуючи історичної правди, визнаємо - так, робив. За наказом директора з Полтавського педінституту було "вичищено" близько 40 студентів і співробітників. Серед них: студент Сидаченко (приховав своє соціальне походження), студент Семеренко (приховав розкуркулення батьків), студент Пуха (син попа), студент Кудренко (за розповідь контрреволюційних анекдотів) та інші12. І все ж заради справедливості не можна не зазначити, що якби не природна зваженість Івана Максимовича, його витримка, масштаби "чисток" могли б бути значно більшими.

На це, до речі, звернуть увагу на горезвісному засіданні парткому педагогічного інституту ЗО серпня 1937 р., на якому І. М. Онисіна звинуватять у тому, що, маючи на руках рішення партійного комітету про зняття з роботи усіх деканів, він звільнив лише одного, та й то "за власним бажанням". Не залишаться непоміченими і його спроби заспокоїти колектив, переконати його в тому, що не варто в кожному найдрібнішому вчинку бачити "контрреволюційні виступи прихованих ворогів". Партійний комітет виключив І. М. Онисіна з партії 1З, а 28 вересня 1937 р. його було увільнено від обов'язків директора педінституту14.

Незабаром, 15 жовтня 1937 р., газета "Більшовик Полтавщини" опублікувала сповнену штучного пафосу статтю Г. Михайленко "До кінця розтрощити вороже охвістя в педінституті", в якій говорилося: "Довгий час над полтавським педінститутом тяжіла гнила атмосфера, очолювана Онисіним. Онисін та його вірний слуга - бувший секретар парткому Гребенюк глушили сигнали про ворожі дії в інституті, допомагали буржуазне- націоналістичній наволочі - різним самійленкам, ткачен-кам, крупеннікам, кудрицьким, копніним творити свої підлі справи. Всю цю наволоч, на чолі якої в останній час стояли Онисін і Чернуха (заступник І. М. Онисіна на посаді директора педінституту), з педінституту вигнано. Але коріння ворожої агентури тут ще залишилось і продовжує проводити розкладницьку роботу серед студентів" 15.

Після цих "оздоровчих" заходів І. М. Онисін залишився на вулиці, без улюбленої роботи, без засобів до існування. Звертаючись до партійних та правоохоронних органів, центральних газет, як міг доводив свою невинність. Так, в листі до газети "Правда" він писав: "Захлеснутий хвилею наклепів і в той же час сповнений глибокого усвідомлення своєї правоти, я змушений звернутися до Центрального органу партії з проханням перевірити і допомогти мені вийти з цього бруду, який мене оточив"16.

Обурений статтею "Ворожі вихватки" в газеті "Більшовик Полтавщини" від 22 листопада 1937 р., в якій він прямо називається "ворогом народу", Іван Максимович у відчаї подає заяву прокурору м. Полтави Уманцю: "Категорично протестую проти безвідповідального жонглювання такими огульними ярликами в обласній газеті. Ніколи ворогом народу я не був. Ніхто мені такого звинувачення не пред'являв. Обвинувачення, що привели мене до виключення з партії і зняття з роботи, надумані, не перевірені ..."17.

В іншому своєму листі до голови ВЦРПС М. М. Шверника Іван Максимович з болем писав: "...Після 33-річної безперервної чесної педагогічної роботи я незаслужено був знятий з роботи, залишився без засобів до існування... До Вас я звертаюсь з проханням допомогти відновити справедливість, поновити мене на педагогічній роботі, дати можливість довести свою невинність" 18.

На жаль, всі заяви 1. М. Онисіна або ігнорувались, або ж перевірялись із заздалегідь визначеними висновками. Наприклад, восени 1937 р. діяльність Полтавського педінституту перевіряла комісія міськпарткому, яку очолював Т. І. Лисенко - начальник Полтавської в'язниці. З погляду на це стає зрозумілим і ряд формулювань з акту проведеної перевірки: "Перевіривши окремі ділянки роботи та дії колишнього директора Інституту Онисіна, висновок такий, що в Інституті орудувало кубло буржуазних націоналістів-троцькістів, яке проводило свою підлу роботу під безпосереднім керівництвом Онисіна"19.

Хто ж до нього входив? Комісія не забарилася представити наркому освіти УРСС В. П. Затонському та міськпарткому "компромат" на таких осіб:
Маслик - заступник директора по заочному навчанню, в минулому член української націоналістичної організації.
Колясинський - військовий керівник, колишній офіцер, має батька у Варшаві, підтримує з ним зв'язки, засмічує навчальні заклади ворогами народу.
Кудрицький - викладач української літератури, був заарештований в 1929 р. у справі СВУ, пропагував націоналізм в процесі викладання.
Самойленко - декан літературного факультету, виключений з комсомолу за націоналізм, протягував в лекціях контрреволюційні приклади.
Судейкін - завідуючий кафедрою іноземних мов, адміністративне висланий з Москви.
Мазепа - зам. директора по учбовій частині, виключений з партії за Приховання соціального походження.
Ткаченко - декан природничого факультету, син попа.
Падалко - доцент кафедри української літератури, виключений з, комсомолу за зв'язок з ворогами народу, за політичні помилки в процесі викладання.
Ярев - зав. обсерваторією, знятий з роботи за засмічення обсерваторії ворожими елементами.
Москаленко - керівник кафедри насіння, неодноразові політичні помилки в процесі викладання.
Розенблюм - доцент кафедри психології, колишній есер.
Березюк - викладач фізики, недооцінює значення суспільних дисциплін.
Лисенко - директор вечірнього інституту (вечірнього відділення - авт.), виключений з партії за приховання куркульського походження, захист націоналістів і тісний зв'язок з заарештованим ворогом народу студентом Кривобоком.
Чорнуха - колишній директор вечірнього інституту, виключений з партії за розголошення державної таємниці, підробку документів, за приховання акції Онисіна по вихваленню ворога Бухаріна20.

Ми не випадково так докладно зупинились на цьому страшному за своїм змістом і наслідками документі. Пройде зовсім небагато часу і прізвища більшості з цих людей ми зустрінемо в інших документах - слідчих матеріалах органів НКВС. А що далі - важко не здогадатися. Так, в квітні 1938 р. трійкою УНКВС по Полтавській області "за приналежність до антирадянської військовоповстанської організації", що ставила своїм завданням підготовку збройного повстання з метою повалення Радянської влади, були засуджені до розстрілу викладачі Полтавського педінституту: Маслик Порфирій Порфирович (1887 р.н.), Клязник Олександр Іванович (1885 р.н.). В жовтні 1938 р. за шпигунство на користь Польщі був засуджений до вищої міри покарання студент ПДПІ Володимир Прохорович Кривобок21. Подібні приклади непоодинокі.

Далеко не краща доля чекала й Івана Максимовича Онисіна. В ніч з 20 на 21 грудня його було заарештовано22. Тягнулися довгі та виснажливі допити, але педагог твердо стояв на своєму, відкидав будь-які звинувачення з антирадянській контрреволюційній діяльності. Так і не змогли нічого вирвати слідчі у цієї вже немолодої людини. Категорично заперечував І. М. Онисін свою провину і на суді. Але це не завадило Військовій Колегії Верховного Суду СРСР на своєму засіданні 17 жовтня 1938 р. визнати І. М. Онисіна винним у приналежності до антирадянської націоналістичної української організації, проведенні за її завданням шкідницької роботи, т.б. злочинах, передбачених ст. ст. 54-7, 54-8, 54-11 Кримінального кодексу УРСР. Вирок - 15 років тюремного ув'язнення з поразкою в правах на 5 років та конфіскацією усього особистого майна23. Рішення суду не залишало ніяких надій на майбутнє.

Відбував покарання І. М. Онисін у Магадані. Там і загубилися його сліди в серпні 1940 р. Протягом тривалого часу нічого не знали про долю чоловіка і батька вчителька Олександра Пилипівна Онисіна, військовослужбовець Сергій Іванович Онисін. Вже після XX з'їзду КПРС О. П. Онисіна звернулася в березні 1956 р. з заявою до Генерального прокурора СРСР Р. А. Руденка, в якій зокрема говорилося: "Я знаю чоловіка з юнацьких років як односельця, а в 1915 р. вийшла за нього заміж і жила разом .з ним до дня арешту... Все, що я знаю про чоловіка за час спільного життя з ним, з його листів із таборів, дає мені повну впевненість в тому, що арешт і засудження чоловіка були результатом чорного наклепу і злісної обмови..."24.

За дорученням Прокуратури СРСР в 1956 р. була проведена перевірка справи І. М. Онисіна. Висновки заступника Головного Військового прокурора, полковника юстиції П. Максимова не-залишали ніяких сумнівів: "... Звинувачення у відношенні Онисіна є безпідставними..." 1 вересня 1956 р. Військова Колегія Верховного Суду СРСР вирок 1938 р. відмінила, а справу І. М. Онисіна припинила за відсутністю складу злочину25. Добре ім'я повернулося до людини, колишнього педагога, який все своє життя сіяв розумне, добре, вічне.

1. ДАПО. - Ф. 12, оп. 1, спр. 52. - Арк.
2. Там же. - Спр. 133. - Арк. 186.
3. Архів музею Полтавського педагогічп
лєнка. - Особова справа № 1623. - А/м. І>4.
4. Архів УСНЕ України по Полтавській області.
Окремий пакет.
5. Архів музею Полтавського педагогічного інституту,
справа № 1623. - Арк. 64 зв.
6. Там же. - Арк. 11.
7. Там же. - Арк. 64 зв.
8. Там же.
9. Там же. - Арк. 65.
10. Там же. - Арк. 45.
11. ДАЛО. - Ф. 12, оп. 1, спр. 133. - Арк. 187.
12. Архів УСНЕ України по Полтавській області. - Спр. 3047 - С. -
Окремий пакет.
13. Там же. - Арк. 23.
14. Там же. - Арк. 10.
15. Більшовик Полтавщини. - 1937. - 75 жовтня.
16. Архів УСНЕ України по Полтавській області - Спр. 3047 - С. -
Окремий пакет.
17. Там же.
18. Там же.
19. Там же. - Арк. 21.
20. Там же. - Арк. 14, 15, 16.
21. Там же. - Арк. 786, 187, 189, 195.
22. Там же. - Арк. 5 зв.
23. Там же. - Арк. 128.
24. Там же. - Арк. 138, 139.
25. Там же. - Арк. 224 зв.

<< НАЗАД