О. О. НЕСТУЛЯ
СКАРБАМИ ЗАВДЯЧУЄМО ЙОМУ

<< НАЗАД

Таранушенко Стефан Андрійович  

Народився 9 грудня 1889 р. в м. Лебедині в родині дрібного торговця. Мистецтвознавець. Засуджений 24 лютого 1934 р. до п'яти років виправно-трудового табору. Реабілітований 5 вересня 1958 р. Помер 13 жовтня 1976 р. у Києві.

Стефан Андрійович Таранушенко належав до тієї когорти української інтелігенції, яка, сприйнявши бурхливі події революційного 1917 р. як початок відродження самобутньої української культури, повністю віддала себе служінню його високим ідеалам. Вражає всебічна обдарованість і глибина таланту цієї людини, її невтомна праця на ниві мистецтвознавства і музеєзнавства, охорони історико-культурної спадщини і організації наукових досліджень.

Народився Стефан Андрійович 9(20) грудня 1889 р. в містечку Лебедині в родині дрібного торговця, який крім нього мав ще двох синів і дочку. Всі діти завдяки піклуванню батьків отримали пристойну освіту: один з братів став фельдшером, другий - працював у Музейному містечку у Києві, сестра після закінчення гімназії вчителювала у Лебедині. Тут же, в Лебедині у народному та міському училищах розпочав свою освіту і Стефан Андрійович. Продовжив він її в Ахтирській гімназії, яку закінчив екстерном у 1910 р. Вступив на слов'яно-російський підвідділ історико-філологічного факультету Харківського університету, де з захопленням слухав лекції М. Сумцова, Д. Багалія, С. Кульбакіна. Під їх впливом звернувся до вивчення народного мистецтва, здійснив перші поїздки по Харківщині, фіксуючи найцінніші архітектурні пам'ятки, витончені предмети релігійного культу.

Захоплення мистецтвом зблизило С. А. Таранушенка з молодим мистецтвознавцем Д. Гордєєвим, а згодом і з його учителем та наставником професором Ф. Шмітом. Професор помітив здібного юнака і хоча на відділенні словесності історія мистецтва не викладалась, запропонував йому готувати дипломну роботу під своїм керівництвом .

Як виявилось, недаремно. Працю С. А. Таранушенка відзначили золотою медаллю, і після закінчення в 1916 р. університету за поданням Ф. І. Шміта його залишили при кафедрі теорії та історії мистецтв для підготовки до професорського звання. Одночасно початкуючий фахівець був призначений асистентом університетського музею. Після злиття останнього з єпархіальним церковним і утворенням Церковно-історичного музею С. А. Таранушенкові доручають очолити цей заклад, реорганізований в 1922 р. в Музей давньоукраїнського мистецтва, а в 1926 р. - Музей українського мистецтва. "Музей, - писав у своїй автобіографії С. А. Таранушенко, - мав відбити досягнення українського народу в мистецтві від найдавніших часів до наших днів. Завдання складне і важке. До того ж розв'язати його потрібно було в найкоротший час, з дуже обмеженим штатом, який до того ж треба було виховувати в процесі організації музею в щоденній практичній роботі" .

Стефан Андрійович наполегливо працює над виконанням цього відповідального завдання. З 1920 до 1933 рр., коли він очолював Музей українського мистецтва, організував понад десять науково-дослідних експедицій по вивченню історико-культурної спадщини минулих поколінь. Вражає їх географія: 1920-1922 рр. - ^Харків і його околиці; 1923 - Кременчуцький та Золотоніський повіти на Полтавщині; 1924 - Кам'янеччина, Вінниччина, Житомирщина, Київщина; 1925 - Лебедин; 1926 - Миргород, Лубни, Прилуки, Тростянець, Чернігів, Полтава; 1927 - Слобожанщина і Полтавщина; 1928 - Полтавщина, Сумщина, Чернігівщина; 1929 - Полтавщина і Сумщина; 1930 - Кам'янеччина; 1931 - Полісся; 1932 - Чернігівщина; 1933 - Донбас. Результатом цих експедицій стали зібрані безцінні матеріали з історії народної архітектури та побуту, іконопису, килимарства та кераміки.
Роботу над створенням музейної експозиції С. А. Таранушенко вдало поєднує з плідною мистецтвознавчою діяльністю, матеріал для якої давало безпосереднє знайомство з пам'ятками. В 20-х - на початку 30-х років він опублікував розвідки про кустарні українські художні вироби, дерев'яне монументальне народне будівництво Галичини XVI-XVIII ст., українські писанки і килимарство, стінні розписи хат на Уманщині, докладні праці про творчість художників В. І. Касіяна, П. Д. Мартиновича, Г. 1. Нарбута, про радянську книжкову графіку та багато інших, лише перелік яких зайняв би не одну сторінку. Про його авторитет як мистецтвознавця свідчить хоча б той факт, що коли в 1929 р. видавництво "Рух" розпочало серію монографій "Українське малярство", перший її випуск (Т. Г. Шевченко, Д. Г. Левицький, В. Л. Боровиковський, Г. К. Дядченко та ін.) виходив під редакцією С. А. Таранушенка 8.

Досліджуючи пам'ятки історії та культури України, С. А. Таранушенко як ніхто інший розумів необхідність дбайливого і зацікавленого ставлення до них. Вже в перші роки Радянської влади вчений активно включився в роботу по охороні історико-культурної спадщини. Разом з Ф. Шмітом, О. Федоровським, В. Наровинським, М. Дадикіним він увійшов до складу утвореного в лютому 1919 р. у Харкові Всеукраїнського комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини9, а після його переведення в березні цього ж року до Києва очолив відповідний губернський нам'яткоохоронний орган Харківщини (губкопмис). В короткі строки губкопмисом була підготовлена широка і конкретна програма охорони пам'яток, якою, зокрема, передбачалось взяти під захист держави 185 культових споруд, найбільш визначні пам'ятки архітектури та монументальної скульптури і живопису в поміщицьких садибах, привести в належний стан могилу Г. С. Сковороди в Пан-Іванівці та ін. На жаль, повністю реалізувати її перешкодили фінансові труднощі та некомпетентне втручання органів освіти Харківщини у справи губкопмису, комісаром і одночасно секретарем якого була призначена людина, далека від пам'яток. Зазначивши, що "посаду секретаря може займати лише особа, яка має солідний стаж, досвід і знання", С. А. Таранушенко разом з колегами по комітету подав у відставку.

Безперечно, цей категоричний вчинок охоронців пам'яток мав свій позитивний резонанс. Принаймні на початку 1920 р., коли після звільнення Харкова від денікінців тут розпочалось формування нового складу губкопмису, серед його співробітників ми зустрічаємо імена таких видатних вчених, як Д. Багалій, М. Сумцов, О. Федоровський, Ф. Шміт. І поряд з ними - С. Таранушенка, який очолював у комітеті архітектурно-монументальну секцію. "На архітектурній секції,- зазначав на початку 1920 р. Стефан Андрійович,- лежить обов'язок донести до свідомості широких мас поняття про-величезну цінність для нас і величезно значення для прийдешніх поколінь художньої творчості наших предків в галузі архітектури і монументального живопису".

Поставленій меті С. А. Таранушенко залишився вірним і після передачі на початку 20-х років функцій органів охорони пам'яток до музеїв. Під час наукових експедицій, в лекціях і приватних бесідах він послідовно відстоював та пропагував збереження історико-культурної спадщини. Тому, коли в 1926 р. була утворена Харківська крайова інспектура охорони пам'яток, 27 лютого цього року президія Укрнауки Наркомату освіти УСРР доручила очолити її саме С. А. Таранушенку12. В 1929 р. Стефан Андрійович увійшов також до складу Українського комітету охорони пам'яток культури (УКОПК). На його першому пленумі, який відбувся 12-13 травня 1929 р. у Харкові, він виступив з ґрунтовною доповіддю про архітектурні пам'ятки України та першочергові заходи по їх збереженню!3. Помітною стала і його участь у роботі другого (1930 р.) та третього (1931 р.) пленумів УКОПК. Закономірним було також обрання С. А. Таранушенка до складу бюро Комітету 14ю

Милуючись сьогодні архітектурними та монументальними пам'ятками Полтавщини, ми часто навіть не здогадуємось, що збереженню багатьох з них завдячуємо саме С. А. Таранушенку. Вже в 1927 р. завдяки його особистому втручанню лише по Полтавському та Лубенському округах було взято на державний облік 76 монументальних, архітектурних, історико- меморіальних та археологічних пам'яток. Стефан Андрійович особисто виїздив для огляду і визначення завдань охорони Мгарського монастиря і будинку в с. Нероновичі (В. Сорочинці), де народився М. В. Гоголь, садиби М. П. Драгоманова в Гадячі, клопотався перед НКО УСРР про виділення коштів на ремонт та реставрацію будинку Мурав-йова-Апостола в Хомутці, Хрестовоздвиженського монастиря в Полтаві та інших 1З.

Не зрадив своїм переконанням С. А. Таранушенко і в роки "великого перелому". Нігілістичне ставлення до пам'яток історії та культури українського народу викликало рішучий протест з його боку. Різко негативно поставився він в 1930 р. до пропозицій про переплавлення для потреб індустріалізації копії знаменитого козацького дзвону "Кизикермен" з дзвіниці Успенського собору в Полтаві. Завдяки його принциповій позиції дзвін врешті-решт опинився в фондах краєзнавчого музею. Висновок С. А. Таранушенка про виняткову мистецьку цінність пам'ятника "Слави" в Полтаві також став на заваді надмірним ревнителям індустріалізації, які намагалися відправити на металевий брухт навіть цю пам'ятку, без якої сьогодні важко уявити місто.

Неможливо уявити без Полтави, Полтавщини і долю самого С. А. Таранушенка, який захоплювався славним минулим краю, його людьми, пам'ятками. В Полтаві він розпочав свою педагогічну діяльність - тут у 1918 р. був обраний доцентом історико-філологічного факультету, а в 1920 р. - ад'юнкт-професором українського інституту громадських наук. Одночасно у Харкові Стефан Андрійович викладав в Академії теоретичних знань, а в 1924-1929 рр. - в Харківському художньому інституті. В 1921 р. він був обраний науковим співробітником науково-дослідної кафедри історії української культури, а після захисту в 1924 р. дисертації очолив сектор мистецтва, став дійсним членом кафедри мистецтвознавства. С. А. Таранушенко керував семінаром аспірантів, передаючи свої багатющі знання молодим дослідникам.

Авторитетний мистецтвознавець, пам'яткоохоронець і педагог С. А. Таранущенко вже на кінець 20-х років став помітною постаттю на ниві культурного життя України, сповна розділивши гірку долю її народу, сплюндровану сталінськими "опричниками".

14 жовтня 1933 р., звинувачений в контрреволюційній антирадянській діяльності, Стефан Андрійович був заарештований органами ДПУ у справі т.з. "російсько-українського фашистського блоку". Зв'язаний, за версією слідчих, з Ленінградською організацією українських націоналістів на чолі з В. Перетцом, цей блок нібито мав свій керівний центр у Харкові і широку мережу периферійних груп (до 40), що об'єднували близько ста музейних працівників та науковців.

Оскільки основним принципом відбору кандидатів до "блоку" служив професійний, здогадатися, хто за поданням слідчих опинився на чолі міфічної організації, зовсім неважко - С. А. Таранушенко, Д. П. Гордєєв, які разом з відомими мистецтвознавцями В. Зуммером та В. В. Дубровським начебто керували шкідництвом на ниві культурного будівництва. До того ж, їх звинуватили у підготовці збройного повстання з метою повалення Радянської влади на Україні, відновлення приватної власності та встановлення демократичної республіки пронімецької орієнтації.

Як і в багатьох інших подібних випадках, у справі С. А. Таранушенка годі шукати конкретних доказів його провини. Слідство ґрунтувалось лише на показаннях самих заарештованих, зокрема С. А. Таранушенка, який змушений був підписати їх після десяти днів утримання в камері спецкорпусу № 1 Харківського БУПРу. Змушений, бо навряд чи сам Стефан Андрійович за ті десять днів міг би усвідомити, що його учні П. Жолтовський і Д. Чукін - націоналісти, а Д. Гордєєв і В. Зуммер - великодержавні шовіністи; що він - автор численних наукових праць - саботував "вимоги Радянської влади по лінії наукової роботи", а своїм подвижництвом у вивченні й охороні пам'яток народної архітектури "зловмисне відволікав увагу і енергію від гострих проблем сучасності". Контрреволюційною, під пером слідчих, "виявилась" і багаторічна музейна робота С. А. Таранушенка, оскільки "теми виставок не пов'язувались з бойовими завданнями сьогодення, виставлялись роботи художників-емігрантів, фашистів, які пропагували культуру українського фашизму" 18.

Так цинічно і скрупульозно перекреслювалось життя справжнього патріота України, який за рішенням Особливої трійки при колегії ДПУ від 24 лютого 1934 р. був засуджений на 5 років до виправно-трудового табору. А згодом, навіть відбувши покарання в районі Чити на будівництві другої нитки БАМу, отримав дозвіл повернутися на батьківщину лише в 1953 р. До того ж, у лютому-серпні 1937 р. викладав у філії пермського індустріального робітфаку в Мотовилисі, в 1938-1950 рр. - був науковим співробітником Курської, а в 1950-1953 рр. - завідуючим фондами  Астраханської картинної галереї.

Переїхавши у 1953 р. до Києва, С. А. Таранушенко ще десять років o працював у Академії архітектури. А з травня 1963 р., вже маючи рішення президії Харківського обласного суду від 5 вересня 1958 р. про реабілітацію, вийшов на пенсію 13. Однак, здається, лише для того, щоб увінчати перелік написаних ним робіт своєю основною працею, яку Стефан Андрійович писав усе своє життя - "Монументальна дерев'яна архітектура Лівобережної України".

Фундаментальне дослідження з історії народної архітектури побачило світ у 1976 році. В жовтні цього ж року Стефана Андрійовича Таранушенка не стало. Він пішов з життя, сповнений почуття виконаного обов'язку перед своїм народом, служінню якому сповна віддав усі свої сили, розум і талант.



1. Архів УСНБ України по Харківській області. - Спр. 12975. - Т. 2. -
Арк. 180.
2. Білокінь 'С. Велетень мистецтвознавства // Пам'ятки України. -
1989. № 3. - С. 12.
3. Архів УСНБ України по Харківській області. - Спр. 12975. - Т, 2. -
Арк. 181.
4. Білокінь С. Вказ. праця. - С. 12; ВР ЦНБ АН України. - Ф. 278,
спр. 1612. - Арк. 6.
5. Архів УСНБ України по Харківськім області. - Спр. 12975. - Т. 2.
-Арк. 181-182 зв.
6. ВР ЦНБ АН України. - Ф. 278. - Спр. 1612. - Арк. 7.
7. Білокінь С. Вказ. праця. - С. 15; ВР ЦНБ АН України. - Ф. 278. -
спр. 1612. - Арк. 4-5; спр. 1383. - Арк. 2; спр. 1377. - Арк. 112-114;
спр. 1347. - Арк. 1-101.
8. ВР ЦНБ АН України. - Ф. 278, спр. 1612. - Арк. 10.
9. ЦДАЖР України. - Ф. 166, оп.1, спр. 693. - Арк. 81.
10. ДАХО. - Ф. 4365, оп. 1, спр. 4. - Арк. 1; спр. 9. - Арк. 2-6,
спр, 13. - Арк. 2 /спр. 14. - Арк. 1-2; спр. 24. - Арк. 13.
11. ВР ЦНБ АН України. - Ф. 278, спр. 1354. - Арк. 4.
12. ЦДАЖР України. - Ф. 166, оп. 6, спр. 9867. - Арк. 11-11 зв.
13. Червоний шлях. - 1929. № 5-6. - С. 261; ВР ЦНБ АН України. -oo
Ф. 278, спр. 1373. - Арк. 1-11.
14. ЦДАЖР України. - Ф. 166, оп. 6, спр. 146. - Арк. 159, НА ІА АН
України. - Ф. ВУАК, спр. 413. - Арк. 1-2.
15. ВР ЦНБ України. - Ф. 273, спр. 1370. - Арк. 1, 5, 6, 11.
16. ЦДАЖР України. - Ф. 166, оп. 6, спр. 9392. - Арк. 11, 12, 43-45;
спр. 9416. - Арк. 34-37.
17. Білокінь С. Вказ. праця. - С. 34-37. "
18. Архів УСНЕ України по Харківській"області. - Спр. 12975. - Т. 1.
- Арк. 177, 179, 189-193, 205-211; Т. 2. - Арк. 33-51.
19. Білокінь С. Вказ. праця. - С. 17.


<< НАЗАД