І. М. НАЛИВАЙКО

 В ПАЗУРАХ СМЕРТІ

<< НАЗАД

Бурмістров Микола Андріянович  

Народився 16 травня 1893 р. в с. Садовці Борисоглібського повіту на Тамбовщині в сім'ї селянина-бідняка. Інженер. Розстріляний 21 жовтня 1938 р. Реабілітований 8 червня 1957 р.

Від того фатального дня минуло понад п'ятдесят років. Звичайно, сьогодні досить важко уявити, якою насправді була ця людина, її характер, переконання, здібності, одним словом, все, що визначало її життєвий шлях. Та все ж документи, що збереглися, автобіографія, написана рукою Миколи Андріяновича, хвилюючі розповіді його дочки - Тамари Миколаївни Трегубової, спогади тих, хто знав його, дають змогу певною мірою відтворити портрет цього здібного і самовідданого фахівця, чуйної і справедливої людини.

Народився Микола Андріянович Бурмістров 16 травня 1893 р. в с. Садовці Борисоглібського повіту Тамбовської губернії в бідній селянській родині. Батько не мав ні землі, ні худоби, окрім власних мозолястих рук та п'ятьох дітей. Цілий день на поденщині, а ночами та в свята майстрував, на що мав неабиякий хист.

В пошуках кращої долі Бурмістрови змушені були переїхати до міста Комишні, де придбали на околиці стару, мабуть, нікому,, крім них, не потрібну хатину. Микола ріс фізично міцним та досить кмітливим. Вже у дванадцять років він влаштовується на роботу в майстерню, де виготовляли ліжка. А потім - молотобійцем у кузні, кочегаром на паровому млині, мастильником на лісопильному заводі. З лісопилки ж подався до корабелів і швидко оволодів там слюсарною справою. Але хлопця постійно вабили паровози, і, коли випала нагода, Микола Бурмістров перейшов на роботу в депо Комишня. Там, доки сам сів за ..кермо паровоза, довелося працювати і кочегаром, і помічником машиніста.

Вирувала перша світова війна, і Миколу Бурмістрова мобілізували в армію, взяли машиністом на бронепоїзд. Перебуваючи в Ризі, він зустрівся з сімнадцятирічною дівчиною Казимирою Яновською. Ставши дружиною Миколи, вирішила їхати з ним у невідому їй Росію. Згодом М. А. Бурмістров розповідав своїм близьким знайомим про цю зустріч так: "Там, у Ризі, я зустрів не просто гарну дівчину, а свою долю".

В період жовтня 1917 р. та громадянської війни Микола знову на бронепоїзді. Потім працював машиністом на залізниці. У вісімнадцятому році він став комуністом. У цей складний для нашої історії час - період розрухи, розгулу бандитизму - молодий машиніст не пасує перед труднощами. Досить рідко доводилось йому бувати вдома, хоча на цей час на нього чекала не лише дружина Казимира, але й донька Таня.

Залізничний транспорт поступово оживав, вимагав нових енергійних кадрів. Тому Комишнянське депо послало М. А. Бурмістрова в Москву для навчання на робітфаці4. Крім навчання, доводилося ще постійно підробляти, ремонтуючи годинники, швейні машинки, щоб якось утримувати сім'ю. Після закінчення робітфаку Бурмістров вступив до Московського інституту інженерів транспорту і успішно його закінчив у 1930 р., одержавши спеціальність інженера залізничного транспорту. Вже тоді йому пропонували залишитися на роботі у наркоматі, та прагнув він до справжньої живої справи, в депо, де ремонтують паровози. Одержав М. А. Бурмістров призначення на Воронезький паровозоремонтний завод на посаду начальника технічного відділу. Згодом йому доручають очолити будівництво нового підприємства, з чим Микола Андріянович успішно справляється. Рік працює па Уфимському паровозоремонтному заводі начальником планово-виробничого відділу, а з вересня 1934 р. по жовтень 1935 р. - на Ярославському ПРЗ на посаді технічного директора (нині - головного інженера).

"Ніде більше двох років батько не працював, - пригадувала Тамара Миколаївна, друга дочка Бурмістрова. - Тільки-но поселимося, почнемо обживатися, як його наркомат ще кудись посилає налагоджувати виробничі справи. Отож дуже швидко виникла потреба їхати на один з трьох запропонованих паровозоремонтних заводів. Батько обрав полтавський. Андрія Васильовича Лозового знав і поважав не один рік його начальник. Згодом їхнє знайомство, його доводи їхати до Полтави обернуться для батька найстрашнішими звинуваченнями в їхній змові... Жили ми на Подолі, в сірому будинку, що проти стадіону "Локомотив". Чотири кімнати мали. Я і Таня ходили до школи, а п'ятирічна Майя була вдома з мамою. Полтава нам всім сподобалася. Жити б тільки...".

На перших порах у Миколи Андріяновича ладилося на роботі все, хоч справ було і дуже багато. Завод ріс, набирав сили. Освоїли ремонт потужних локомотивів "ФД", "ИС", "СО", поступово впроваджувалися прогресивні технологічні методи праці.

М. А. Бурмістров як технічний директор добре спрацювався з начальником заводу А. В. Лозовим. Жили не лише сьогоднішнім днем, а й думали про завтрашній, розробляючи проект реконструкції підприємства. У повоєнні роки саме цей проект ляже в основу реконструкції заводу. Тоді ж підприємство нерідко лихоманило, зривалася виробнича програма, бо часто виходило з ладу старе обладнання, підводили постачальники. Однак партком заводу, міськком партії причину цього вбачали в задумах начальника, технічного директора, керівників цехів, зганяючи на них свій адміністративно-командний запал.

А коли настав жахливий, тридцять сьомий і почалося масове вишукування "ворогів народу", хвиля репресій захопила і Полтавський ПРЗ. З протоколів закритих партійних зборів, засідань заводського парткому видно, як розкручувалася кампанія виявлення фактів диверсій, шпигунства, шкідництва. Град звинувачень посипався на Лозового і Бурмістрова, які нібито не тільки не викривали ворожі елементи, а навпаки, потурали їм, ставали на їх захист, бо самі не були чесними перед народом. Миколу Андріяновича звільняють з посади технічного директора, а потім перемішують з однієї роботи на іншу.

29 квітня 1938 р. Наближалося свято Першого травня. Завод успішно впорався з чотиримісячним завданням, В той день Микола Андріянович одягнув святковий костюм залізничника і вирушив на роботу. Додому він більше не повернувся. Того ж ранку його заарештували. Деякий час тримали в ізоляторі залізничного відділення НКВС, де вибивали з нього зізнання.

- Я кожного дня, повертаючись із школи, бігла до того осоружного будинку, де за ґратами сидів батько, - розповідає Тамара Миколаївна. - Через щілину огорожі гукала на нього, він завжди обзивався, розпитував, як мама, як в школі. А я його питала, що йому принести на передачу. Якось, передаючи мамі брудну білизну, йому вдалося в пояс зашити цигарковий аркуш, на якому він писав, що йому пред'явлені серйозні звинувачення, але він сподівається, що слідство розбереться в його невинності.

Однак надії його виявилися марними. В харківській в'язниці, куди його було направлено з Полтави, М. А. Бурмістрова остаточно доконали допитами, і він зізнався в усіх сфабрикованих злочинах: "... з 1936 р. по день арешту я був учасником антирадянської правотроцькістської організації, яка існувала на ППРЗ, за завданням якої проводив шкідницьку роботу під час ремонту паровозів", "... в антирадянську право-троцькістську організацію я був завербований у жовтні 1936 р. Андрієм Васильовичем, колишнім начальником Полтавського паровозоремонтного заводу".

А далі в тому страшному документі записано, що М. А. Бурмістров налагодив організаційні зв'язки по спільній шкідницькій роботі з Лобановим, Пресняковим, Верхолою, Коскіним і Михайловим. Спільно вони навмисне занизили потужність верстатного обладнання в колісному цеху, спеціально проводили невдалий ремонт паровозних котлів в котельному. В складальному ж навмисне затримували ремонт паровозів. Весь час саботували виконання наказу наркома шляхів Кагановича. А на випадок війни дали завдання вивести з ладу основні верстати та 50-тонний підйомний кран, щоб зупинити роботу заводу.

Звичайно, аж ніяк не можна було чекати на виправдання від усіх цих заподіяних "злочинів". Тому постановою виїзної сесії Військової Колегії Верховного Суду СРСР від 21 жовтня 1938 р. Бурмістров Микола Андріянович був засуджений до розстрілу. Того ж дня вирок був виконаний.

Та про все це сім'я нічого не знала. Все надіялись і чекали. Лише 23 січня 1956 р. одержали з Полтавського міськбюро загсу свідоцтво про смерть батька, який нібито помер 19 серпня 1941 р. Довгий час вірили і в цей папірець. Попередній же вирок у справі М. А. Бурмістрова за відсутністю складу злочину був відмінений Військовою Колегією Верховного Суду СРСР 8 червня 1957 р.


<< НАЗАД