І.М. НАЛИВАЙКО
СПРАВА № 105813

<< НАЗАД

25 травня 1938 р. за постановою особливої трійки УНКВС по Полтавській області від 7 квітня 1938 р. було розстріляно 78 жителів Семенівського району. Реабілітовані в грудні 1958 р.

Кримінальна справа № 105813 зафіксувала, що Кременчуцька міжрайонна оперативно-слідча група знешкодила на території колишнього Кременчуцького округу військово-повстанську підпільну організацію, яка була побудована за принципом бойових армійських з'єднань. В Семенівському районі, зокрема, діяли бойові одиниці, укомплектовані білогвардійськими офіцерами, петлюрівцями, куркулями, політичними бандитами.
Далі зазначалося, що ця військово-контрреволюційна організація ставила за мету здійснювати збройні виступи в тилу Червоної Армії під час інтервенції фашистських держав з наступним відокремленням України від СРСР та реставрацію на її території капіталізму1.
Звинувачення, як бачимо, надзвичайно тяжкі. Однак навіть поверхове знайомство з матеріалами слідства викликає серйозні сумніви щодо їх достовірності. В справі, наприклад, відсутні конкретні факти ворожих дій, речові докази, документи. Більше того, «військові бойові одиниці», як з'ясувалося, не мали в своєму розпорядженні жодної одиниці вогнепальної зброї.
І хоч всі звинувачення ґрунтувалися лише на особистих зізнаннях заарештованих та показаннях свідків, були, як кажуть в народі, білими нитками шиті, постановою особливої трійки УНКВС по Полтавській області від 7 квітня 1938 р. сімдесят вісім жителів були засуджені до вищої міри покарання — розстрілу. А 25 травня немилосердний вирок було виконано2.
Перед нами список цих невинних людей. Серед них — колгоспники, робітники, спеціалісти сільського господарства, продавець крамниці, навіть ті, хто по хворобі чи з інших причин не трудився. В основному всі вони народилися і жили в селах Семенівського району.
Ватажком цього підпільного війська, яке ставило за мету реставрацію капіталізму на Україні, названий Іван Олексійович Карой. До арешту він працював старшим агрономом кременчуцької контори «Держсортфонд». На допитах йому інкриміновано ряд контрреволюційних злочинів, зокрема куркульське походження, членство в есерівській партії, службу в петлюрівській та денікінській арміях, а головне — «був помічником командира підпільного повстанського полку», що діяв на території Кременчуцького округу... Але жодне звинувачення нічим не підкріплювалося. Більше того, в протоколах слідства помітні дивні неточності і неув'язки3.
Так, 6 березня 1938 р. І. О. Карой на допиті заявив, що в контрреволюційну організацію він був завербований Петром Яковичем Ковалем в кінці або на початку квітня тридцять восьмого, але ж сам він був заарештований ще 21 січня того ж року4. Такі, з дозволу сказати, неточності зустрічаються на кожному кроці. Слідчі навіть не намагалися звести кінці з кінцями.
Наприклад, читаємо, що заарештований Павло Григорович Мартиненко, житель села Береміївка, на допиті 5 квітня 1938 р. показав, що його в повстанську організацію завербував ще в 1934 році Микита Гаврилович Васецький, а він у свою чергу тоді ж втягнув мешканця села Чаплинців Нила Федоровича Нікітенка, а останній, коли його допитували, нібито заявив, що в контрреволюційну організацію він був завербований в тридцять шостому році Гаврієвим5.
Згодом, у 1958 р., коли переглядалась справа «учасників військово-повстанської підпільної організації», було знову допитано 60 свідків з Семенівського району. Всі вони заявили, що у тридцять восьмому їх слідчі або не допитуючи змушували підписувати чисті бланки протоколів, або, якщо і допитували, то їхні свідчення не записувались і протоколи допитів не зачитувались. Справи арештованих фабрикувались так, як було вигідно кар'єристам з місцевих підрозділів НКВС6.
Сімдесят вісім чоловік. Назвемо їх поіменно: Тимофій Іванович Головень, Василь Григорович Ревунов, Микола Петрович Левченко, Петро Якович Сурмач, Семен Петрович Чечуйко, Петро Кузьмич Шамрай, Іван Йосипович Удод, Микита Тимофійович Головань, Федір Іванович Ярина, Юхим Нилович Малохатько, Феодосій Іванович Ромашко, Павло Мусійович Донець, Микола Дем'янович Науменко, Гаврило Гаврилович Чеберяка, Олександр Іванович Махно, Єлисей Мусійович Личман, Семен Макарович Нікітенко, Архип Трохимович Кабачок, Іван Григорович Серченко, Сергій Петрович Ярина, Петре Корнійович Птушка, Михайло Карпович Доценко, Григорій Васильович Каркун, Петро Якимович Яременко, Микита Миколайович Логвиненко, Микола Якович Погребняк, Пантелей Якович Максак, Гаврило Григорович Черненко, Василь Андрійович Слета, Іван Михайлович Мороз, Михайло Григорович Серченко, Трохим Васильович Богдан, Мефодій Петрович Бабенко, Сергій Юхимович Кривець, Іван Андрійович Кудря, Сергій Макарович Гончаровський, Аврам Климович Коваль, Григорій Іванович Коваль, Дмитро Павлович Кас'янич, Михайло Іванович Золотаренко, Павло Захарович Ярина, Архип Платонович Тимченко, Андрій Микитович Штомпель, Олексій Гаврилович Байбуза, Панас Олександрович Корула, Кузьма Хомич Демидченко, Яків Андрійович Таран, Іван Петрович Тур, Терентій Дмитрович Хвостенко, Лаврентій Костянтинович Швидь, Йосип Юхимович Олефір, Василь Іванович Юрченко, Овдій Панасович Байбуза, Олексій Пантелеймонович Іващенко, Іван Павлович Чережник, Семен Дмитрович Удовиченко, Іван Тихонович Коваленко, Степан Васильович Чуйко, Микола Трохимович Удот, Василь Вихренко, Олексій Омелянович Кудленко, Іван Миколайович Маклак, Мина Онуфрійович Гончаренко, Дмитро Іванович Кисіль, Карпо Іванович Кисіль, Микита Гаврилович Васецький, Нил Федорович Микитенко, Іван Олексійович Карай, Петро Якович Коваль, Павло Григорович Мартиненко, Тимофій Семенович Лозицький, Яким Кузьмич Шабала, Василь Степанович Костяний, Іван Карпович Рябич, Андрій Федорович Сухненко, Іван Йосипович Баранець, Григорій Васильович Притула.
Сімдесят вісім чоловік... Всі вони були знищені в розквіті своїх сил. Сімдесят вісім страшних людських трагедій... Адже ярлик «ворога народу» приклеювали не лише на тих, хто потрапив в сталінські застінки. Довгі роки це ганебне тавро носили члени їх сімей.
Лише в грудні 1958 року президія Полтавського обласного суду, розглянувши протест прокурора області, відмінила постанову особливої трійки УНКВС по Полтавській області від 7 квітня 1938 р., всіх реабілітувала (посмертно)7.
Серед розстріляних був Панас Кирилович Мазанько. Його біографія чи не найповніше характеризує склад учасників так званої повстанської організації.
Народився Панас Кирилович в 1889 р. в селі Родзянки (зараз Веселий Поділ) в бідній селянській родині. Окрім старої хати та перекошеної повітки Кирило Мазанько нічого не мав. Прогодувати ж сім дітей було нелегко. От і доводилось батьку круглий рік працювати в. поміщицькій економії, щоб хоч якось заробити на харчі та одежу.
Підростали діти і теж ішли в найми. З малих літ Панас заробляв собі шматок житняка. Одну чи дві зими ходив до школи. А підріс — пішов разом з батьком панам хліб вирощувати. Потім служба в царській армії, окопи першої світової війни.
Жовтнева революція застала Панаса в Києві, де він служив у телеграфному батальйоні. Всією душею, всіма помислами став на її бік. Його обирають до складу Київської Ради робітничих і солдатських депутатів8.
Після переходу влади в Києві до Центральної Ради П. К. Мазанько пробирається в рідне село на Полтавщину. Та не встиг він, як кажуть, переступити поріг батькової хати, як петлюрівці мобілізували його до свого війська. Силою, під конвоєм, погнали на збірний пункт у Хорол. Пробув там лише кілька днів і при першій нагоді втік з-під варти разом з кількома односельцями. Переховувався в болотах, аж поки не відійшли петлюрівці9.
Про цей факт П. К. Мазаньку пригадають при виключенні його з партії в тридцять шостому, в тюремних застінках при допитах. Письмові і усні заяви тих, хто разом з ним тікав із збірного пункту і переховувався в болотах, не бралися до уваги.
А тоді, в перші роки Радянської влади, Панас Кирилович і гадки не мав, що йому пришиють ганебне тавро політичного злочинця, бо все, що міг, робив, не шкодуючи ні праці, ні здоров'я, в ім'я своєї Вітчизни, в ім'я свого народу.
В дев'ятнадцятому—двадцятому роках він — член Веселоподільського волосного виконкому. Наступного року очолює сільську Раду, а коли селяни в двадцять третьому заснували колгосп «Наш шлях», то Обрали його своїм головою.
На перших порах колективні господарства були, як правило, карликовими і часто розпадалися. Тому деякий час П. К. Мазанько трудився в буряковому кооперативному господарстві, а в 1931 р. він знову головує в колгоспі села Тарасівка10.
В 1932 р. Панас Кирилович стає комуністом. Того ж року його обирають головою Веселоподільської сільської Ради. Згодом він очолює Вербівський, Брусівський, знову Веселоподільський сільвиконкоми11.
Трудився на совість. Жителі сіл його поважали, бо ніколи не пишався своїм становищем, був з усіма рівним, намагався хоча б чимось допомогти вдовам, одиноким старим людям, багатодітним сім'ям.
Після голоду села почали потроху оживати. Панас Кирилович радів навіть найменшим успіхам своїх земляків. Жити б тільки, та ні.
7 червня 1936 р. Панаса Мазанька викликали в райком партії і наказали покласти на стіл партквиток. Не розуміючи, в чому його провина, він стояв, мов закам'янілий. Пояснили (він ледве збагнув), що його виключили з членів ВКП(б) за нещирість і утаєння при вступі в партію факту служби в Петлюри12.
Панас Кирилович намагався переконати членів бюро, що ніколи не служив у Петлюри, що коли його мобілізували, то він утік із збірного пункту, довгий час переховувався, що є живі свідки, які можуть підтвердити це, але ніхто його вже не слухав — рішення було безапеляційним. З посади голови його теж увільнили. Пішов рядовим у колгосп «Розгорнутим фронтом». Встиг попрацювати у ньому близько двох років. 25 березня 1938 р. Панас Кирилович, як завжди, пішов на роботу, але додому так і не повернувся. З Семенівки його відвезли в Кременчуцьку слідчу тюрму13. А ще через два місяці і два дні його, як і інших 77чоловік, розстріляли.
Те, що було заподіяно в Семенівському районі навесні 1938 р., було типовим для усієї нашої країни. Запроваджувались масові арешти, застосовувались тортури, вибивання зізнань, конфіскація особистого майна і розстріли невинних людей. Сталінський конвеєр репресій діяв без збоїв і зупинок.

1Архів УСНБ України по Полтавській області. — Спр. 5626-С. Т. 2 — Арк. 684-685.
2. Там же. — Арк. 698-852.
3. Там же. — Т. І. — Арк. 7.
4. Там же. — Арк. 25-28.
5. Том же. — Т. 2. — Арк. 56-58.
6. Там. же. — Т. 3.
7. Там же. — Арк. 158.
8. Там же. — Арк. 143.
9. Там же. — Т. 2. — Арк. 432.
10. Там же. — Арк. 348.
11. Там же. — Арк. 391.
12. Там же. — Арк. 403.
13. Там же. — Т. 1. — Арк. 18.

<< НАЗАД