О.Б. ХРИСТЕНКО
«СПРАВ, ЩО ЗАСЛУГОВУЮТЬ НА УВАГУ, НЕ МАВ»

<< НАЗАД

Таруц  Іван Герасимович  

Народився 11 травня 1898 р. в с. Блюминичі Турнянської волості Брест-Литовського повіту Гродненської губернії. Співробітник органів державної безпеки. Репресований в 1938 р. Помер 15 березня 1938 р. в м. Києві. Реабілітований 12 червня 1959 р.

Після того, як трагічні сторінки історії нашого народу стали надбанням широкої громадськості, неминуче постає питання: невже співробітники органів державної безпеки в роки свавілля були бездумною масою, яка сліпо і достеменно виконувала волю тогочасного політичного керівництва?
Переглядаючи кримінальні справи на працівників УНКВС Полтавської області, яких лише протягом 1937—1938 рр. було заарештовано 63 чоловіки, схиляємось до висновку: абсолютної слухняності та покірності з їх боку не було навіть в ті страшні часи. Перетворення органів ДПУ-НКВС в основне знаряддя масових репресій викликало певний опір їх чесних і мужніх співробітників, які, нехтуючи небезпекою для життя, відстоювали власну гідність, чистоту принципів в діяльності органів державної безпеки.
Звичайно, будь-які спроби протистояти політиці беззаконня були тоді надзвичайно складними і навіть небезпечними. В органах НКВС ситуація ускладнювалась тим, що будь-які заходи в цьому напрямку скріплювалися відповідними наказами та розпорядженнями народних комісарів внутрішніх справ СРСР та УРСР. Найменша незгода з ними розцінювалась як виступ проти існуючої системи підлеглості, тобто як один з найстрашніших військових злочинів.
Тому наш неоплатний борг — зберегти пам'ять про тих співробітників правоохоронних органів, хто намагався за будь-яку ціну вирватися з-під жахливого пресу репресивної машини. До цієї когорти належав і працівник Управління НКВС Полтавської області Іван Герасимович Таруц.
Народився І.Г. Таруц в 1898 р. в с. Блюминичі Турнянської волості Брест-Литовського повіту Гродненської губернії у багатодітній селянській родині. Окрім Івана, в ній росло ще п'ятеро дітей. Сім'я жила нужденно. Коли ж в 1911 р. помер батько, стало зовсім сутужно. Та, незважаючи на скруту, Іван не зраджує своїй заповітній мрії отримати освіту. Закінчивши початкову сільську школу, він їде до невеликого містечка Чернавниці, вступає до двокласного (згодом чотирикласного) міського училища і завершує успішно навчання. Не забуває й про матір та молодших сестер — допомагає чим може. Пізніше він напише у своїй автобіографії: «З 8-річного віку у вільний від занять літній час займався господарськими роботами, які можуть тільки бути у такому віці».
З початком першої світової війни сім'я Таруців, тікаючи під німецької навали, виїхала до Москви. Тут у 1915 р. забрали до армії старшого брата. У 17-річному віці Іван Герасимович залишився основним годувальником великої сім'ї. Знайти роботу в другій столиці імперії було, однак, нелегко. Тому в пошуках заробітку він виїжджає в Одесу, де до 1917 р. працює вантажником на станції Одеса-Головна. В грудні 1917 р., повіривши в гасла більшовиків, пристав до червоногвардійського загону, сформованого з матросів, робітників місцевих промислових підприємств. Згодом став червоноармійцем, в серпні 1919 р. був поранений.
У липні 1921 р. І.Г. Таруца переводять до складу Особливого Відділу 1-го Кінного корпусу. Відтоді для нього почалася служба в органах державної безпеки. До призначення в 1933 р. на посаду начальника Лохвицького райвідділення УНКВС Полтавської області І.Г. Таруц працював співробітником для доручень Особливого Відділу 1-го Кінного корпусу, секретарем спецвідділення Подільського губернського відділу ДПУ, помічником уповноваженого, уповноваженим Особливого відділу 17 та 15 стрілецьких дивізій, а також на різних посадах в Управліннях ДПУ Одеської, Сумської, Харківської та інших областей України.
Про те, як ставився І.Г. Таруц до дорученої справи, свідчать небагатослівні характеристики за 1928 рік з його атестаційних документів: «Швидко й вміло орієнтується у роботі, енергійний, вміло виявляє ініціативу. Відданий справі чекіст»1.
І таку ж думку про свого колегу висловлять ті, хто працював з ним в УНКВС Полтавської області: «Він був досвідчений хороший працівник... Як про людину теж нічого поганого сказати не можу...».
Серед інших матеріалів, що зберігаються в особовій справі І.Г. Таруца, заслуговує на особливу увагу наказ № 40 від 2 лютого 1923 р., підписаний начальником контррозвідувального відділу ДПУ СРСР А. X. Артузовим (в 1937 р. репресований. Реабілітований посмертно в 1956 р.) за результатами перевірки відділу ДПУ Подільської губернії: «Вважаю за необхідне відзначити блискучі результати діяльності Подільського губвідділу ДПУ в умовах виключно важких як у відношенні надзвичайно складної політичної обстановки, так і абсолютно недостатньої матеріальної забезпеченості. Від імені Колегії ДПУ висловлюю подяку всім співробітникам губвідділу ДПУ з занесенням у послужні списки». Серед тих, хто отримав таку високу оцінку своєї роботи, був і Таруц І. Г.2.
А ось характеристика, яку отримав Іван Герасимович у 1935 році: «Справ, що заслуговують на увагу, не мав. Не мав також групових слідчих справ, за винятком одинаків. Боротьба з куркулями-втікачами ведеться ним недостатньо»3
Що ж трапилось? Невже за дванадцять років, після наказу А.X. Артузова, досвідчений працівник втратив свій професіоналізм? Може, перестав працювати над собою, самозаспокоївся? Як нам здається, причина криється не в ньому самому, а в тих негативних процесах, які відбувалися в країні за сумним сценарієм партійно-державної верхівки.
Прагнучи усвідомити суть цих процесів, дійти до їх справжніх причин, І.Г. Таруц, починаючи з 1927 р., постійно звертається до керівництва з проханням направити його на навчання. Зокрема, у рапорті від 11 серпня 1332 р. він пише: «Вважаю за необхідне доповісти, що протягом усієї громадянської війни і у післявоєнний період я ніде не вчився. Мої спроби підготуватися шляхом відвідувань різноманітних гуртків у більшості своїй з тих чи інших причин зривалися, або я їх вимушено залишав, внаслідок обставин — службового характеру.
Ці прохання прошу вважати наполегливими, переконливими і останніми, оскільки, крім вищезазначених мотивів, мій віковий стан (1898 рік народження) надалі вже формально не дозволить порушувати подібне клопотання і обірве мою надію, до втілення якої прагнув протягом кількох років»4.
Замість направлення на навчання і. Г. Таруц 20 квітня 1933 р. отримав призначення на посаду начальника Лохвицького РВ НКВС. Це був час, коли відбувалась подальша деформація органів державної безпеки. Якщо в напрямках зовнішньої розвідки, боротьби з закордонними спецслужбами, охорони кордонів вони виконували завдання забезпечення державної безпеки, то в здійсненні своїх внутрішньополітичних функцій практично стали інструментом ствердження режиму особистої влади Сталіна, знаряддям терору проти ні в чому не винних радянських людей. У країні стала формуватися зловісна атмосфера підозри та недовіри. Причому до тих чекістів, які висловлювали сумніви щодо доцільності масових репресій, відмовлялися порушувати законність, застосовувалися суворі міри покарання. Повною мірою це стосується і І.Г. Таруца. Коли в другій половині 30-х років криваві репресії у країні досягли свого апогею, «показники по ворогах народу» у Лохвицькому районі, на думку керівництва НКВС, залишилися «незадовільними». Це засвідчує наказ від 29 березня 1936 р. по Харківському УНКВС (до 1937 року територія Полтавської області входила до складу Харківської — прим. авт.)5.
«Обстеженням роботи Лохвицького РВ УНКВС встановлено, що стан роботи незадовільний, відділ не забезпечує викриття контрреволюційних формувань, з 1 жовтня до моменту обстеження не випущено жодної доповідної записки по посівкампанії.
Наказую:
За недостатню роботу по білій контрреволюції, українській контрреволюції, Лохвицькому цукрозаводу, хімічному заводу, тощо... лейтенанту державної безпеки Таруцу оголосити сувору догану. Попередити його, якщо він протягом 3-х місяців не зможе домогтися рішучого поліпшення в оперативній роботі, то до нього будуть вжиті більш суворі стягнення»6.
Зрозуміло, що поліпшення в роботі можна було досягти лише шляхом фабрикації справ, розгортання репресій проти безвинних людей. Однак І. Г. Таруц, як і раніше, залишався вірним собі, тим принципам, якими керувався в повсякденній роботі,— не шукати ворогів там, де їх немає. Та така його позиція якраз і не влаштовувала окремих відповідальних працівників Лохвицького району.
Як відомо, сигналом для посилення репресій на Україні послужив серпневий Пленум ЦК КП(б)У 1937 р., який розглянув питання «Про буржуазно-націоналістичну організацію колишніх боротьбистів і про зв'язок з цією організацією т. Любченка П. П,»7. 2 жовтня 1937 р. відбулося засідання пленуму Лохвицького РК КП(б)У з повісткою денною «Про підсумки серпневого пленуму ЦК КП(б)У», на якому було зроблено спробу перекласти на І.Г. Таруца всю відповідальність за господарські та інші провали в роботі району. Один з виступаючих на цьому пленумі, зокрема, заявив: «За боротьбистів я знаю і говорив з т. Таруцем, щоб повикорчовувати їх з усіх установ, але вони у нас живуть і процвітають... У педшколі є цілий ряд кричущих фактів і антирадянських анекдотів, але цим питанням НКВС не займався»8.
Таруц як міг пояснював і відстоював свою позицію: «Роботі я віддавався повністю... Мене звинувачують, що я покровительствував, знаючи про існування контрреволюційної організації, заявляю, що про існування такої організації я не знав і до цього часу про неї не знаю...»9.
Короткі уривки з документу — постанови пленуму районного комітету партії красномовно передають весь трагізм ситуації, пережитої Іваном Герасимовичем. Пленум звинуватив його в тому, що він «...протягом усієї роботи в районі як член бюро райкому та начальник РВ УНКВС притупив більшовицьку пильність до викриття ворогів народу... Пленум виявляє тов. Таруцу політичне недовір'я і ухвалює — вивести його із складу пленуму і бюро РК КП(б)У»10. З цього моменту розпочинається відлік останніх місяців життя Івана Герасимовича Таруца.
1 січня 1938 р. тимчасово виконуючий обов'язки начальника УНКВС Полтавської області Петерс-Здебський (пізніше засуджений), спираючись на наведені нами документи, підготував доповідну записку до відділу кадрів Наркомату внутрішніх справ УРСР, в якій повідомив, що «Таруц не зумів викрити ворогів народу, головним чином, у керівних органах, працюючих у партійних, радянських і господарських організаціях, які займалися шкідництвом»11.
Як свідчить практика, для працівників апарату республіканського НКВС подібні повідомлення з областей про непокірних чекістів не були несподіванкою. Тому розпорядження щодо начальника Лохвицького райвідділу НКВС не забарилося: «.Просимо терміново відрядити працівника у Лохвицю, ґрунтовно перевірити роботу т. Таруца. Матеріали обстеження надішліть нам»12. Перевіряючі виїхали до Лохвиці, очевидно, з вже готовими висновками, тому без особливих роздумів вдалися до відвертої фальсифікації біографічних даних та фабрикації справжніх наклепів на І.Г. Таруца. Серед його підлеглих знайшлась людина, яка погодилася дати компрометуючі матеріали на свого начальника. Зараз неможливо встановити мотиви, якими керувався помічник оперативного уповноваженого, готуючи наклеп. Можливо, ним оволодів страх за своє життя, оскільки в цитованому раніше наказі 1936 р. по Харківському УНКВС йому суворо наказувалося «...підвищити свій загальноосвітній рівень та більш детально вивчити настанови НКВС», може, мріяв зайняти керівне крісло. 21 лютого 1938 р. останній подає доповідну керівництву УНКВС, в якій повідомляє: «Працюю протягом п'яти років в Лохвицькому районі, де начальником райвідділення працює Таруц І. Г., який за моїми Спостереженнями по спільній роботі, є людиною, на мій погляд, яка вимагає старанної перевірки»13. Разом з доповідною у Київ пішла й довідка14, в якій був поспіхом зібраний інший компромат. Зокрема, в розділ «шпигунські зв'язки» І.Г. Таруца увійшло повідомлення, що його мати та сестри проживають у Польщі, тобто після евакуації повернулися в Гродненську область, де народилися й виросли! До речі, кимсь з «пильних» ця інформація, мабуть, уже у Києві, була підкреслена характерною жирною рискою.
Зібраних фактів виявилось досить для того, щоб згідно з особистим наказом Наркома внутрішніх справ УРСР О. Успенського від 22 лютого 1938 р. заарештувати І.Г. Таруца, безпідставно звинуватити його в шпигунстві на користь польської розвідки і по етапу направити до спецкорпусу Київської в'язниці15.
Немає потреби знову нагадувати про ті жорстокі тортури, які застосовували в той час слідчі НКВС до арештованих, хто б не потрапляв за грати, — робітник, селянин, вчений, ветеран партії або чекіст. Та на попередніх допитах Іван Герасимович, імовірно, мовчав, інакше чим іншим можна пояснити той факт, що вже 25 лютого у тих, хто фабрикував справу на нього, виникла потреба в додаткових відомостях. Тому згадуваний нами працівник, але вже не помічник оперуповноваженого, а тимчасово виконуючий обов'язки начальника райвідділу, доповідає керівництву УНКВС: «У доповнення до поданої мною раніше доповідної записки, що характеризує колишнього начальника Лохвицького РВ НКВС Таруца І.Г., на підставі даного Вами розпорядження, повідомляю таке. Працюючи на посаді начальника райвідділення, до своїх обов'язків він ставився далеко не чесно. За весь час ним було закінчено лише три слідчі справи, та й то за допомогою інших працівників.
Таруц створював видимість роботи, сидячи в своєму кабінеті майже до ранку, але ніяких результатів від цього не було (доповідних записок не писав, арештованих не допитував, а що робив — невідомо).
Дружина І. Г. Таруца — Безручко К. А. також мала зв'язок з відверто контрреволюційним елементом. Працюючи керівником драмгуртка, групувала навколо себе соціально-чужий елемент, як, наприклад, колишній автокефальний піп, попадя, син попа та інші»16.
26 лютого 1938 р. дружина І.Г. Таруца була також заарештована і лише на підставі того, що «...знаючи про контрреволюційну діяльність свого чоловіка, не донесла про це відповідним органам»17. А чи могла вона знати про те, чого не було?
Кримінальна справа Івана Герасимовича Таруца — одна з небагатьох, у якій немає жодного протоколу допиту ні самого звинувачуваного, ні свідків. Але не слід вважати, що не було самих допитів. Вони проводились, однак слідчим нічого було писати. Незважаючи на нечувані фізичні та моральні знущання, Таруц тримався стійко до останньої миті життя у сталінській катівні, не визнав себе, як того хотілося катам, винним у будь-яких злочинах.
Встановити причину смерті І. Г. Таруца зараз нелегко. Офіційна версія, оформлена належним чином, свідчить, що 15 березня 1938 р. о 5 годині ранку він помер від «паралічу серцевої діяльності» ...18. Однак є всі підстави ставитися до неї з певною недовірою. Ось, наприклад, витяг з свідчень одного з колишніх працівників УНКВС, якого допитували в 1959 р. під час перегляду справи І. Г. Таруца:
«Якось... я зайшов в кабінет до слідчого. В той час на допиті був один з арештованих, колишній співробітник Півень19. Я поцікавився у нього, де Таруц, і Півень розповів, що Таруц помер у тюрмі Києва. Його нібито викликали на допит, звідки принесли побитого на носилках у камеру і скоро він помер. Під час допитів у І.Г. Таруца вибили всі передні зуби
з верхньої і нижньої щелеп»20.
Те, що Іван Герасимович помер внаслідок жорстоких тортур, підтверджується також документом, підписаним начальником тюрми. «Таруц, — вказується в ньому,— був викликаний на допит і повернувшись з допиту, біля 5-ої години у камері помер»21:
Лише через дев'ять місяців після смерті чоловіка, 14 грудня 1938 р. була випущена на волю Безручко К.А.22, яка, незважаючи на знущання, так нічого й не повідомила слідству про «контрреволюційну діяльність» чоловіка.
У 1958 р. К.А. Безручко порушила клопотання про І.Г. Таруца. Вивчивши всі матеріали, 12 червня 1959 р. Військова Прокуратура Київського військового округу затвердила постанову про те, що Таруц Іван Герасимович у 1938 р. був заарештований безпідставно. Тому кримінальна справа щодо нього була припинена за відсутністю складу злочину.

1. Архів УСНБ України по Полтавській області. — Спр. 3391. — Ч. 1.
2. Там же. — Спр. 10563-С. — Арк. 47, 49—50.
3. Там же. — Спр. 3391. — Ч. III.
4. Там же.
5. Там же.
6. Там же.
7. Сторінки історії Компартії України: запитання і відповіді. — К., Либідь, 1990. — С.
8. Архів УСНБ України по Полтавській області. — Спр. 3391. - Ч.1.
9. Там же.
10. Там же.
11. Там же.
12. Там же.
13. Там же.
14. Там же. — Спр. 10563-С. — Арк. 5.
15. Там же. — Арк. 3—4.
16. Там же. — Арк. 1—2.
17. Там же. — Спр. 2249-С. — Арк.4.
18. Там же. — Спр. 10563-С. — Арк. 12.
19. Півень Іван Романович, 1903 р. народження, уродженець с. Русаловка Букського району Київської області, в 1938 р. працював оперуповноваженим Полтавського УНКВС. проживав у містечку Градизьку Глобинського району Полтавської області. 17 жовтня 1938 р. засуджений
до розстрілу по ст. 54-7, 54-8, 54-11 КК УРСР за те, що, як він свідчив на допитах, «ухилявся від переслідувань жителів, так як не міг бачити сльози невинних людей». Справа № 17994 по звинуваченню Півня І. Р., що зберігається в архіві УСНБ України по Полтавській області, зараз
знаходиться на перегляді в Верховному суді СРСР на предмет його реабілітації.
20. Архів УСНБ України по Полтавській області. — Спр. 10563-С. — Арк. 49—51.
21. Там же. — Арк. 29.
22. Там же. — Арк. 63—64.

<< НАЗАД