І. Б. УСЕНКО
ВОЛЕЛЮБНИЙ ДУХ ЄВГЕНА ТЕРЛЕЦЬКОГО
 

<< НАЗАД

Терлецький Євген Петрович  

Народився 12 березня 1892 р. в с. Лозовий Яр Пирятинського повіту Полтавської губернії (зараз Яготинський район Київської області). Державний діяч. Розстріляний в 1938 р. Реабілітований в 1956 р.

Свіжий вітер суспільного оновлення розвіяв імлу над багатьма подіями нашої історії. З безодні часу повернулося до нас і, здається, назавжди занесене пилом забуття ім'я уродженця Полтавщини Є. П. Терлецького, яскрава особистість якого тривалий час не вписувалася у вузькі рамки ідеологічних стандартів.
Євген Петрович Терлецький народився 12 березня 1892 р. в селі Лозовий Яр Пирятинського повіту Полтавської губернії. Батько його був вчителем, потім став священиком. Мати - випускниця єпархіального училища - теж вчителювала, а після заміжжя займалася домашнім господарством, періодично повертаючись до праці за фахом. В сім'ї, крім найстаршого Євгена, було ще троє хлопців (один з них рано помер) і троє дівчат.
Євген навчався спочатку в земській школі, потім у Переяславському духовному училищі і Полтавській духовній семінарії. Перед ним - представником родини, кілька поколінь якої присвятили себе служінню церкві, відкривався широкий шлях до духовної кар'єри. Проте, як виявилося, за стінами Полтавської семінарії всупереч усьому жив волелюбний дух, спостерігались прояви непокори й навіть заворушення серед вихованців. Не дивно, що Терлецький у 1908-1909 рр. входив до складу революційних учнівських гуртків, а трохи пізніше став членом забороненої партії соціалістів-революціонерів.
У червні 1911 р. він закінчив чотири класи семінарії (що прирівнювалося до середньої освіти) і відмовився від продовження навчання, яке в старших класах мало вже винятково богословський характер. Цілком можливо, що таке рішення було зумовлене не тільки власними радикальними настроями молодого есера, оскільки в одній з автобіографій Терлецького є згадка, що він був виключений з семінарії за участь у страйку.
Цього ж року Євген стає студентом Психоневрологічного інституту в Петербурзі; прослухав загальноосвітній курс, а потім вчився на юридичному факультеті!, в інституті діяв досить сильний есерівський осередок, і поступово партійна робота стає, за власним визначенням Терлецького, його основним заняттям. З першого курсу він був членом інститутського політичного гуртка ім. Михайловського. Від групи соціалістів-революціонерів Терлецький у 1912-1913 рр. входив також до студентського староставу. А під час канікул молодий агітатор приїздив на Україну і вів революційну роботу серед населення, переважно селянства.
 Навіть побіжного знайомства з документами жандармських управлінь досить для висновку, що літні приїзди вихованців Психоневрологічного [Інституту на Україну завдали місцевій владі чимало клопоту. В поліцейських рапортах можна побачити прізвища студентів есерівських ілктивістів Д. В. Ліницького, А. І. Міхна, М.В. Старинова та інших. З іпершим з них - своїм земляком, також сином священика Дмитром Володимировичем Ліницьким - у Терлецького зав'язалися тісні товариські стосунки.
У липні 1913 р. харківські жандарми вистежили Ліницького, який займався розповсюдженням нелегальної літератури. Під час дізнання вони встановили, що частина її для дальшого поширення пересилалася Євгенові, яким в цей час жив у батька. У Терлецьких негайно був проведений обшук, в ході якого знайшли один примірник газети "Знамя труда" (видання ЦК партії соціалістів-революціонерів) і 13  напівлегальних брошур соціальне-політичного характеру2. Певно, на перший раз влада не вбачала потреби в жорстких санкціях, і в травні  1914 р. справа була закрита без відчутних наслідків для Д. В. Ліницького, Є. П. Терлецького та їх друзів. Євген продовжував навчання. Не припинив він і революційну діяльність, зокрема став експедитором ліво-народницької газети "Военная мисль", "Стойкая мьісль" (це видання кілька разів змінювало свою назву). Восени 1914р. під час поліцейської акції по І закриттю газети Терлецький був заарештований в приміщенні друкарні, але йому пощастило втекти. Незабаром він терміново, навіть не оформивши студентську відпустку, виїжджає з Петрограду на південь. Як офіційний привід пізніше була названа необхідність покращити стан здоров'я Тєрлецького, що певною мірою відповідало дійсності.
Протягом 1514-1915 рр. Терлецький кілька разів нелегально і напівлегальне повертався до Петрограда, паралельно працюючи віспощепієм у Павлоградському земстві Катеринославської губернії, а потім помічником санітарного лікаря у Юзівці.
У грудні 1915 р. Євген Петрович поновлюється в інституті, де з головою занурюється в громадську студентську діяльність. Зокрема,, він був обраний головою загальноінститутського старостату, входив у керівництво кооперативної студентської спілки, яка займалась пошуком шляхів заробітку для студентів та іншими аналогічними питаннями. Проте закінчити п'ятий курс Терлецькому так і не вдалося. Громадська діяльність забирала всі сили і час. За невнесення плати за навчання він був звільнений з числа студентів, а незадовго до лютневої революції ув'язнений в одній з петроградських тюрем.
Поваленим царату звільнило всіх політв'язнів. Незабаром Терлецького обирають членом Петроградської Ради робітничих і селянських депутатів. Одночасно він стає головою Рождественського районного комітету партії соціалістів-революціонерів. Характеризуючи свої політичні переконання того часу, Терлецький в автобіографії писав, що він "боровся з право-есерівським  напрямком, примикаючи до групи Натансона і об'єднуючи ліві елементи есерів у Рождественському районі"3.
У квітні 1917 р. Терлецький повернувся на рідну Полтавщину, де незабаром став одним з лідерів місцевих есерів. Його обирають до складу Полтавської Ради, а у вересні 1917 р. Євген Петрович вже на посаді голови її виконавчого комітету. В ряді конкретних питань Терлецький та його однодумці виступали пліч-о-пліч з полтавськими більшовиками. Так, виконком, а потім і загальні збори Ради прийняли більшовицьку резолюцію в підтримку скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, більшовики і ліві есери разом боролися за передачу Радам всієї повноти влади в губернії. Про особистий авторитет революціонера свідчило обрання його в листопаді 1917 р. делегатом І з'їзду Рад України та Всеросійських Установчих зборів.
Події, пов'язані з проголошенням Радянської влади на Україні, добре висвітлені у нашій літературі. Хотілося б лише звернути увагу на маловідомий факт, що коли стала ясною неможливість проведення І з'їзду Рад у Києві, то саме Терлецький від імені лівих есерів слідом за В. М. Шахраєм, який виступив від більшовиків, зробив заяву про те, що сформований Центральною Радою склад з'їзду не відображає настрою мас, після чого весь лівий блок покинув його. Після перенесення з'їзду у Харків Євген Петрович був обраний членом Центрального виконавчого Комітету Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів України і як Народний секретар земельних справ увійшов до складу першого радянського уряду республіки - Народного Секретаріату.
На початку січня 1918 р. Є. П. Терлецькому довелося бути присутнім на відкритті Установчих зборів. Залишивши їх разом з більшовиками й іншими лівими есерами, Євген Петрович взяв участь у роботі III Всеросійського з'їзду Рад, що проходив з 10 по 18 січня 1918 р. Саме тоді він вперше зустрів В. І. Леніна. А незабаром доля знову звела їх при вирішенні важливих державних питань. 23 лютого 1918. р. ЦК РКП(б) після тривалої дискусії погодився з пропозицією В. І. Леніна послати в Брест-Литовськ делегацію, яка мала продовжити зірвані Троцьким переговори і негайно підписати ті умови миру, які пропонувала Німеччина та її союзники. Наступного дня В. І. Ленін телеграмою запропонував українському уряду послати в Брест- Литовськ також і українську мирну делегацію, яка мала добиватися укладення миру на тих же умовах, що і Центральна Рада, але так, щоб німецько-австрійські війська не окупували Україну. В цей же день ЦВК Рад України і Народний Секретаріат на спільному засіданні вирішили направити в Брест-Литовськ так звану "другу українську радянську делегацію" у складі більшовика В. П. Затонського, лівого есера Є. П. Терлецького, лівого українського соціал- демократа Є. В. Нероновича та безпартійного селянина А. І. Руденка. Делегація негайно виїхала з Києва і 26 лютого о сьомій годині ранку прибула до Петрограда. Тоді і відбулася зустріч членів делегації з В. І. Леніним.
Пізно увечері 26 лютого українська делегація виїхала в напрямку зайнятого німцями Пскова, щоб звідти добиратися до Брест-Литовська. З великими труднощами і пригодами вона дісталася до Пскова, однак була затримана німецьким комендантом. Після цілої доби безрезультатного чекання і навіть вимушеного протесту проти дій військової влади стало відомо, що-представники Четвертого союзу вестимуть переговори тільки з урядом Центральної Ради. Довелося повернутися до Петрограда.
Згодом делегація виїхала на Україну: спочатку в Харків, а потім у'Полтаву, куди переїхав уряд із захопленого німцями Києва. Дальший (перебіг подій добре відомий. 15 березня договір був ратифікований IV Надзвичайним Всеросійським з'їздом Рад. Це рішення дістало схвалення і на II Всеукраїнському з'їзді Рад, який відбувся 17-19 березня 1918 р. Проте об'єднана фракція українських і російських лівих есерів, кількісно найчисленніша на цьому з'їзді, виступила проти Брестського миру, а також поставила вимогу суттєвого перерозподілу урядових посад на свою користь. Коли їх позиція не знайшла підтримки більшості з'їзду, ліві есери відмовилися від участі в уряді, залишивши однак своїх представників у складі ЦВК. Особисто Терлецький, звичайно, не міг зненацька стати противником Брестського миру, але, підкоряючись партійній дисципліні, передав портфель народного секретаря земельних справ більшовику В. М. Шахраю, продовжуючи однак брати активну участь у політичному житті як щойно обраний член Президії ЦВК Рад України.
Проте менш як через місяць внаслідок окупації більшості території України і Президія ЦВК, і Народний Секретаріат згорнули свою роботу. (Замість них у другій половині квітня 1918 р. був утворений надзвичайний орган - Всеукраїнське бюро по керівництву повстанською боротьбою (інші назви - "Повстанський Народний Секретаріат", або - за кількістю членів - "Дев'ятка"). Одним із членів бюро став Терлецький. Відтоді він майже весь час знаходився на нелегальному становищі. Повні небезпек поїздки в окуповані Київ, Полтаву, Одесу та інші місця України лише зрідка перемежовувалися коротким і досить відносним відпочинком. "Дев'ятка" проіснувала до липня 1918 р. За рішенням І з'їзду КП(б)У її змінив орган суто більшовицький - Центральний Військово-Революційний комітет.
Проте Терлецький продовжував займатися організацією боротьби з німецьке- австрійськими окупантами вже як один із лідерів лівих есерів на Україні, які на цей час остаточно організаційно розмежувалися з правими есерами. Входив він і до складу підпільного Київського ревкому. Саме тоді Євген Петрович виявився безпосередньо причетним до однієї з самих інтригуючих подій громадянської війни - вбивства ЗО липня 11918 р. р. командуючого групою армій "Київ", яка окупувала Україну, Південну Білорусію і Південну Росію, німецького генерала-фельдмарша-ла Германа фон. Ейхгорна.
Цей терористичний акт, запланований одночасно з відомим замахом на посла Мірбаха, здійснила в Києві об'єднана група російських і українських лівих есерів. Безпосереднім виконавцем став кронштадський матрос Борис Донський. За свідченням членів цієї групи, координатором замаху від українського ЦК лівих есерів був Є. П. Терлецькийб.
Постає принципове питання, а яку ж історичну оцінку треба дати цьому продовженню народовольської і есерівської традиції індивідуального терору? Зрозуміло, вбивства Мірбаха і Ейхгорна були ланками одного ланцюга, відображали негативну реакцію есерівського керівництва на [укладання Брестського миру, мали, хоча і в різній мірі, гіркий присмак політичної провокації. Та все ж не можна і не побачити різницю між замахом на дипломатичного представника держави, з якою тільки-но
було укладено мирний договір, і постаттю головнокомандуючого окупаційними військами, який в очах народу виглядав як головний кат України і навіть у себе на батьківщині вважався одіозною фігурою.
Невдовзі Є. П. Терлецький був викритий контррозвідкою, однак з допомогою друзів і родичів зумів обійти агентів німецької влади і уряду гетьмана Скоропадського і в серпні 1918 р. вибрався з Києва до Москви. У жовтні 1918 р. він мав намір повернутися на Україну, однак при переході кордону на території Бєлгородської губернії поблизу залізничної станції Палатовка Терлецького і трьох його товаришів схопив і розстріляв ворожий загін. Товариші загинули, а Євгена Петровича місцеві жителі у прямому розумінні цього слова витягли з могили. Йому вдалося дістатися до залізничної станції, звідки його переправили до Москви, де він кілька місяців перебував на лікуванні. Відтоді в медичних документах Терлецького стала з'являтися коротка, але неймовірна за своїм змістом фраза: "У 1918 році переніс розстріл".
В кінці 1918 р. почалось звільнення України від окупантів. Впав і гетьманський режим. Третій Всеукраїнський з'їзд Рад (6-10 березня 1919 р.) проголошує Україну Соціалістичною Радянською Республікою. Терлецький на цей час вже був знову у строю, хоча наслідки важкого поранення ще давали себе знати. Проте партія українських лівих соціалісгів-революціонеріз на з'їзді не була допущена до участі у вищих органах державної влади. Мотивуючи таке рішення від імені більшовицької фракції, Г. Л. П'ятаков підкреслив, що ця партія все більше стає центром організації контрреволюційних сил на Україні. Дійсно, трохи пізніше, в тому ж березні 1919 р. на другому з'їзді українських лівих есерів з усіх принципових питань перемогу одержали так звані "активісти", які були прихильниками не співробітництва, а відкритої боротьби з комуністами. В цих умовах ряд членів партії оголосили про розрив з "активістами" і створення Організаційного бюро нової партії українських лівих соціалістів- революціонерів (меншості). Рупором Організаційного бюро з 28 березня 1919 р. стала київська есерівська газета "Боротьба". Нова партія стояла на позиціях визнання авангардної ролі робітничого класу в соціалістичній революції, повної підтримки Радянської влади, тісного співробітництва з комуністами і всіма іншими близькими до них силами. Свою опору вона вбачала у біднішій частині селянства, ставлячи за мету сприяння найскорішому його класовому розшаруванню.

Ця платформа дістала широку підтримку. На бік Організаційного бюро в квітні-травні переходить більшість членів Київської, Харківської, Миколаївської, Одеської, Херсонської, Луганської та ряду інших партійних організацій. ЗІ травня 1919 р. у Києві відкрився 1?! Всеукраїнський з'їзд партії українських лівих есерів (він же - перший з'їзд нової парті1, борбистів, яка одержала таку назву від найменування свого центрального органу). Євгену Петровичу було довірено відкрити з'їзд, зробив він також доповідь про ставлення до інших партій, в якій послідовно наголошував на необхідності блоку з лівими партіями. На з'їзді він обирається до складу ЦК і навіть стає його секретарем^.

Денікінщина перервала радянське будівництво на Україні. Після її подолання в грудні 1919 р. між ЦК КП(б)У і ЦК партії борбистів було укладено угоду про співробітництво у відновлюваних органах влади. Євген Петрович очолив створену 13 січня 1929 р. комісію юстиції при Всеукрревкомі, а після відновлення 19 лютого 1920 р. нормальної діяльності уряду став наркомом юстиції республіки. Головне своє завдання він вбачав у ліквідації старих судових установ і організації нової системи юридичних органів.
Терлецький, зокрема, особисто входив до складу комісії, створеної для так званого "розвантаження" в'язниць від осіб, що перебували там без належних підстав або за малозначні правопорушення. Був він і одним з авторів законопроекту про амністію до 3-ої річниці Жовтня.
При безпосередній участі Терлецького уточнено правове становище ряду державних установ, поширено на території України дію "Керівних начал кримінального права РРФСР", прийнято важливий закон про права комнезамів, ряд інших актів. Розпочалася підготовка до широкої кодифікації українського радянського законодавства. Є окремі відомості і про те, що Терлецький разом, з кількома іншими юристами підготував оригінальний проект нової Конституції УРСР, який пізніше був втраче-ний9.
Зараз сам час нагадати, що робота в Наркомюсті становила лише частину, хоча, напевно, більшу, його політичної діяльності. Він залишався одним із керівників партії борбистів, яка протяґом 1920 року стрімко зближувалась з більшовиками. Серед борбистів дедалі більшого поширення набували пропозиції, наслідуючи приклад іншої української політичної партії - боротьбистів, організаційно об'єднатися з КП(б)У.
Тим часом в травні 1920 р. розгорнулися бойові дії проти панської Польщі. Так само, як і більшовики, борбисти оголошують партійну мобілізацію. Терлецький призначається завідуючим мобілізаційним відділом Центрального комітету партії борбистів. Під його керівництвом проводиться суворий облік її членів, кожний десятий негайно направляється на фронт.
Як тільки дозволила обстановка на фронті, розпочалася підготовка з'їзду борбистів. Він відкрився 16 червня 1920 р. у Харкові. Терлецький був обраний до президії з'їзду, вносив пропозицію щодо порядку денного, виступив з доповіддю про діяльність ЦК.
З'їзд прийняв рішення, в якому зазначалося, що партія борбистів по суті мала перехідний характер, і що визнаючи керівну роль пролетаріату і його партії, тобто відмовляючись від боротьби за владу, борбисти не мають права на самостійне існування як політична організація. А 4 серпня 1920 р. київська "Борьба" вийшла з незвичним гаслом: "Партія борбистів вмерла, хай живе Комуністична партія!" За умовами угоди про злиття двох партій всім, хто був прийнятий до Компартії, стаж перебування в борбистах повністю зараховувався в партійний стаж, в усі керівні органи КП(б)У вводилися представники від борбистів. Є. П. Терлецькому партійний стаж також був зарахований з травня 1919 р., а загальний революційний - з 1910 р. Наприкінці липня 1920 р. він був включений .до складу ЦК КП(б)УЮ.
А в серпні 1920 р. вже як член керівного органу українських більшовиків Євген Петрович був відряджений у Кременчук для проведення мобілізації на врангелівський фронт, налагодження партійної і радянської роботи. Незабаром ТерлецьКий, який до цього мав лише невеликий досвід служби рядовим у Київському комуністичному полку, призначається членом Реввійськради Кременчуцького укріпленого району. Тут він, зокрема, бере активну участь в підготовці і проведенні губернської партійної конференції, на якій за пропозицією Центрального Комітету обирається делегатом Всеукраїнської конференції КП(б)УИ.
В умовах переходу від війни до миру була скликана V конференція КП(б)У (на правах з'їзду), що проходила у Харкові з 17 по 22 листопада 1920 р. В новий склад центральних органів республіканської партійної організації колишній визнаний лідер борбистів однак не ввійшов...
Наприкінці 1920 р. загострилася ситуація і в очолюваному Терлецьким наркоматі. Плідній роботі Наркомюсту заважали поширений в усіх верствах суспільства правовий нігілізм і відповідне віднесення цієї установи до числа другорядних наркоматів, постійна нестача як кваліфікованих кадрів, так і технічних працівників. Мали місце, на жаль, і чвари у складі самої колегії НКЮ. Зокрема, заступник наркома Лебединець М. М. подав заяву до ЦК КП(б)У, в якій звинувачував Терлецького у некомпетентності. І хоча ця заява фактично була покладена під сукно, Євген Петрович через кілька місяців, 28 березня 1921 р. сам звернувся до ЦК КП(б)У з проханням звільнити його від обов'язків наркома. Терлецький просив надати йому двомісячну відпустку для лікування, а потім направити в Москву з тим, щоб ще протягом певного часу використовувати його по лінії Наркомату іноземних справ УРСРІ2.
Політбюро ЦК КП(б)У задовольнило це прохання. Євген Петрович ще протягом місяця виконував обов'язки наркома юстиції, потім отримав відпустку, а далі став очікувати нового призначення. Ситуація на дипломатичному фронті була не зовсім певна, і до кінця 1921 р. він виконував окремі разові, хоча й дуже відповідальні доручення ЦК КП(б)У і органів державної влади республіки.
., 25 листопада 1921 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло рішення затвердити Терлецького головою української репатріаційної комісії в Литві та Латвії. Трохи пізніше до цього списку було додано і Естонію, а після певного періоду дипломатичної боротьби за підвищення рівня міждержавних стосунків Євген Петрович став повноважним представником України в усіх трьох прибалтійських державах. На постійну роботу на Україні він вже не повернувся...
Коротко про те, як склалася доля Є. П. Терлецького в наступні роки. В Прибалтиці він пробув до ліквідації самостійних представництв УСРР за кордоном, а з липня 1922 р., працював у Москві представником Наркомзему УРСР при Раднаркомі СРСР.
Весною 1926 р. він поступає на навчання до інституту Червоної професури. Проте наприкінці 1928 р. Терлецький змушений був перервати навчання, почав працювати заступником голови Всесоюзної Ради колгоспів.

Багато попрацювати йому довелося і в якості відповідального редактора масового колгоспного журналу "Коллективист".
В липні 1930 р. Терлецький повертається на навчання до інституту Червоної професури, який закінчує рівно через два роки. Потім він працює керівником групи технічних культур в Наркоматі робсільінспекції і одночасно викладає економіку і фінанси сільського господарства в Московському фінансово-економічиому інституті. 29 квітня 1934 р. союзний уряд затверджує Терлецького уповноваженим Центральної державної комісії по визначенню врожайності і розмірів валового збору зернових культур при РНК СРСР по Цектрально-Чорноземній (пізніше Воронезькій) області.
В середині 1937 р. Центральна державна комісія по визначенню врожайності і її органи на місцях були скасовані. Отримати нове призначення Терлецький вже не встиг. В липні 1937 р. була заарештована його дружина - відповідальний працівник Комітету радянського контролю, а після кількох місяців страшної невизначеності перед самим новим роком прийшла черга і Євгена Петровича. Розстріляний він, як і його дружина, невдовзі після арешту. Повністю реабілітований в 1956 р.

1. Д1АЛО. - Ф. 115, оп. 2. спр. 9166. - Арк. 2-5.
2. ЦДІА України. - Ф. 274, оп. 4, спр. 300. - Арк, 210-211; ф. 336. оп. 2,
спр. 32. - Арк. 35, 57; ЦДАЖР СРСР. - Ф. 102, 7 а-во, 1913 р., спр. 1210;
ДАХО. - Ф. З, оп. 287, спр. 3987.
3. Лапчинський Г. Ф. Перший період Радянської влади на Україні. ЦВКУ
та Народний секретаріат // Літопис революції. - /928. - № 1. - С.
170. .
4. Варгатюк П. А. Перший'радянський уряд України: відоме і невідоме
// Про минуле заради майбутнього. - К., 1989. - С. 199.
5. Затонський В. П. З спогадів про Українську революцію // Літопис
революції. - 1929. - № 5-6. - С. 119-123 та інші.
6. Кажемский Г. Дело Зйхгорна (воспоминания) // Борьба. Орган рево-
люционного социализма. Книга первая. - К.: изд-во Борьба, 1919. -
С. 17-21; Каховская Й. Дело Зйхгорна // Родина. - 1989. - Т. 12. -
С. 90-96.
7. Див.: III Всеукраїнський з'їзд Рад. Стенографічний звіт. - X., 1932.
- О. 219.
8. Див.: Борьба. Орган ЦК (Организационного Бюро) Укр. партии левьіх
соц.-рев.(борьбистов). - Киев, 1919. - 28 марта, 25 апреля, 13 моя, 1
июня.
9. ЦДАЖР України. - Ф. 2360, оп. 1, спр. 10. - Арк. 13; Ф. 8, оп. 1, 1920,
спр. 150. - Арк. 37; 1921, спр. 705. - Арк. 2-3 (зв.).

10. Архів КПУ. - Ф. 1, оп. 6. спр. 8. - Арк. 45, 47.
11. Там же. - Оп. 1, спр. 8. - Арк. 82, 87, 94; оп. 20, спр. 3. - Арк. 33-36,
43.
12. Там же. - Оп. 6, спр. 19. - Арк. 102.

<< НАЗАД