Ю.З. ДАНИЛЮК
ТРАГІЧНА ДОЛЯ КОМБРИГА

<< НАЗАД

Тищенко Зіновій Павлович  

Народився 29 жовтня 1№0 р, в с. Рожнівка нинішнього Ічнянського району Чернігівської області в сім'ї селянина. Кадровий військовий. Помер, відбуваючи покарання в таборах, 10 вересня 1941 р. Реабілітований 8 лютого 1958 р.

День 18 лютого 1938 р. Олександра Степанівна Тищенко вкарбувала в пам’ять назавжди. Пройдуть десятиріччя, а вона, оповідаючи про трагічну долю чоловіка, пригадає щонайменші підробці пов’язаної з ним фатальної події. Чи була до неї готовою? І так, і ні. З тривогою, якимось особливим занепокоєнням сприймала кожну нову звістку про арешти у військовому містечку, та все ж, як могла, втішала себе — біда обійде, не займе, не скривдить...
В цей день чоловік прийшов раніше звичайного, сказав, що викликають його у Харків до штабу округу. Поспіхом зібравшись, пішов. Повернутися ж йому вже не судилося. Коли через декілька днів до квартири увірвалися працівники НКВС, сумнівів не залишалося — чоловіка заарештовано. Офіційне повідомлення не забарилося: «Органами НКВС викрито як «ворога народу» командира 75-ї стрілецької дивізії, комбрига Тищенка Зіновія Павловича». Між тим прізвище «викритого ворога» ще вчора можна було зустріти на сторінках газети «Красная звезда», яка надрукувала список вищого командного складу, нагородженого в числі перших за особливі заслуги медаллю «XX років Робітничо-Селянської Червоної Армії».
Зіновій Павлович Тищенко народився 29 жовтня 1890 р. в с. Рожнівка теперішнього Ічнянського району Чернігівської області. Його заміжня хліборобська сім'я вже в перші пореволюційні роки отримала мало привабливий ярлик «куркульської». В довідці Рожнівської сільради з канцелярською точністю перераховане майно Тищенків до революції — сорок десятин землі, дві пари волів, троє коней, дві корови, вітряк, кінна молотарка, жатка. На перший погляд — немало. Але якщо врахувати, що Тищенки лише інколи використовували найману працю сезонних робітників (а про це офіційно свідчив голова сільради), можна собі уявити, ціною яких зусиль давалося це зовнішнє благополуччя1.
Праця на землі, тяжка, здебільшого одноманітна і навіть обтяжлива, змалку увійшла в життя Зіновія Тищенка. Не полишав її юнак і навчаючись в двокласному міністерському училищі, проводив на полі більше часу, ніж над уроками. Добре, що навчання давалося йому легко, без труднощів запам'ятовував кожне слово, сказане вчителем Не пройшла поза увагою юнака і порада вчитися далі.
В 1908 р. З.П. Тищенко закінчив 4-річне міське училище, мріяв оволодіти спеціальністю. Батьки не заперечували, і коли йому виповнилось двадцять років, влаштувався службовцем контори Бельгійського трамвайного товариства в Катеринославі.
В 1912 р. Зіновія мобілізовують на військову службу. Тут його застають перша світова війна, бурхливі революційні події. Настав момент визначити свою життєву позицію, обрати своє місце на барикадах революції. І поручик 3. П. Тищенко, за плечима якого було Віденське військове училище, набутий в боях досвід, повіривши в гасла більшовиків, переходить на бік Радянської влади.
За два десятиріччя служби в Робітничо-Селянській Червоній Армії З.П. Тищенко пройшов шлях від командира роти до командира дивізії. Наказом Народного комісара оборони СРСР від 25 травня 1935 р. він призначається командиром 75-ї дивізії, а ще через кілька місяців отримує воїнське звання комбрига. Особисті заслуги командира були відзначені високою нагородою — орденом Бойового Червоного Прапора2.
Чи жалкував коли-небудь З.П. Тищенко про свій вибір в жовтні сімнадцятого? Важко сказати, спираючись лише на свідчення офіційних документів. Але причин для сумніву у нього, очевидно, було достатньо.
Болісно пережив З.П. Тищенко в 1929 р. розкуркулення батьків, яких на схилі літ викинули з родинного гнізда. Далекоглядні друзі радили — не втручайся, зашкодить. Та чи міг він зрадити батька і матір, залишити їх наодинці з розбудженою стихією? Приїхав у рідне село, просто і дохідливе виступив на сільському сході, переконав земляків в тому, що його батьки, якщо і експлуататори, то все своє свідоме життя експлуатували перш за все себе і своїх дітей.
Старим допоміг, їх прийняли у колгосп, дали змогу нормально жити і працювати. А от сестрі Оляні зарадити не зміг. Разом з чоловіком вона була заслана далеко від рідних місць за участь у неіснуючій (як відомо тепер) Спілці визволення України. Єдине, що зумів, так це забрати її двох дочок до себе в Лубни, замінивши їм батька. Пройде зовсім небагато часу і ці прояви елементарної людяності та порядності займуть чільне місце у звинуваченні З.П. Тищенка, будуть служити незаперечним доказом його «класово-ворожої» діяльності.
Читаючи обвинувачувальні висновки у справі комбрига, сфабриковані слідчими УНКВС, не можеш не дивуватися, якою багатогранною, широкомасштабною, напрочуд насиченою була його підпільна діяльність. У сфальсифікованому «послужному списку» і участь в «антирадянській військово-фашистській змові», що охопила вищий керівний склад РСЧА, і практична підтримка «української військово-націоналістичної контрреволюційної повстанської організації», яка «ставила за мету повалення Радянської влади шляхом збройного повстання та встановлення на Україні націоналістично-фашистського ладу», і згуртування на антирадянській основі колишніх червоних партизанів, підготовка з їх числа боєздатних націоналістичних формувань. За сценарієм органів НКВС З.П. Тищенко в разі контрреволюційного повстання повинен був керувати усіма військовими формуваннями на Полтавщині4.
Які ж незаперечні докази були покладені в основу таких надзвичайно тяжких звинувачень? Одним з відправних документів став акт перевірки боєздатності 75-ї стрілецької дивізії, складений вже після арешту комбрига в травні 1938р. Спеціально споряджена комісія на чолі з командиром 225-го стрілецького полку майором Яцуном прийшла до висновку, що «...за час служби в 75-й стрілецькій дивізії на посаді помічника командира дивізії до 1935 р. та командира дивізії з 1935 по 1938 рр. діяльність Тищенка була спрямована на підрив бойової та політичної підготовки, особливо мобілізаційної готовності, на створення небоєздатних частин дивізії, на пряме невиконання вказівок Народного комісара оборони по бойовій і політичній підготовці»5.
Важко сьогодні зрозуміти членів комісії та її керівника майора Яцуна, з'ясувати причини, які не дозволили їм об'єктивно розібратися в справах дивізії. Адже не могли вони не знати, що незадовго перед цим, в серпні-жовтні 1937 р. інша комісія з Управління бойової підготовки Народного Комісаріату оборони СРСР, перевіривши 75-у стрілецьку дивізію, назвала її серед кращих в РСЧА. Не могли не поцікавитись особистими атестаціями комбрига, які позитивно характеризують його як бойового командира. Ось одна з них: «Розум гнучкий, швидко схоплює мінливу тактичну обстановку. Дисциплінований, енергійний, з твердою волею, хороший стройовик. Заняття з комскладом проводить добре. Завдання по бойовій підготовці на основі наказів розуміє правильно. Використовувати технічні засоби боротьби може. Хороший стрілець з усіх видів зброї. Посаді відповідає»6.
Для того, щоб краще уявити собі особу комбрига З.П. Тищенка, звернемось до свідчень І.А. Радька, який в 1936 р. служив в батальйоні зв'язку 75-ї стрілецької дивізії: «Колишнього командира 75-ї стрілецької дивізії Тищенка я знаю дуже добре. Це був прекрасний командир. Вся його службова діяльність була спрямована на зміцнення військової дисципліни і порядку в частинах дивізії. Він був вимогливий до себе і підлеглих, користувався великим авторитетом»7.
Отже, совість Зіновія Павловича була чистою. Чому ж тоді він в процесі попереднього слідства визнав всі існуючі і неіснуючі гріхи, підставив під удар себе і своїх товаришів? Відповідь на ці та інші запитання знаходимо в матеріалах закритого засідання Військової Колеги Верховного Суду СРСР від 20-го серпня 1939 р.
Звертаючись до головуючого бригвійськюриста Детисова, звинувачений З.П. Тищенко заявив: «На попередньому слідстві я був змушений дати свідчення з так званим зізнанням. На очних ставках з Куликом і Харченком, яких зовсім не знав і не знаю, я вимушено підтвердив свої неправдиві свідчення. Під тиском слідчого я визнав на попередньому слідстві, що нібито мною були завербовані в антирадянську змову Діденко, Минаєв, Потапенко, Кашихін, Гурєєв та Гзвєков. Вказані прізвища підказав мені слідчий і він же примусив мене дати на них такі свідчення.
Так звана власноручна заява мною написана по конспекту, складеному начальником управління НКВС по Полтавській області Волковим.
Чим пояснити, що проти мене дають свідчення інші особи, я не знаю, але думаю, що всі вони такі свідчення дали по тих же причинах, що і я. Коли мене перевели у Харків 8 березня (1939 р.), я від своїх неправдивих свідчень відмовився»8.
Погрішив проти істини Зіновій Павлович, не захотів сказати усієї правди. Може, не хотів ускладнювати і без того складну ситуацію, а може, просто посоромився розповісти суду, як його, вже немолоду людину, комбрига одинадцять місяців тримали у темному, вологому підвалі полтавської в'язниці, без бані і прогулянок, як боліли суглоби після кожної «задушевної розмови» з слідчим, як все тіло вкривалося кривавими незаживаючими ранами.
Про це комбриг З.П. Тищенко, доводячи свою невинність, напише пізніше і на адресу Президії Верховної Ради СРСР, і Народного комісара оборони СРСР маршала К.Є. Ворошилова. А поки що суд відхиляє одне за одним клопотання підсудного.
Тищенко просить очної ставки з колишнім командуючим ХВО І. Н. Дубовим та колишнім комісаром 297-го стрілецького полку 96-ї стрілецької дивізії Євтушенком — суд відхиляє. Не може знати Зіновій Павлович, що ні Дубового, ні Євтушенка вже немає в живих.
Тищенко просить прилучити до справи його накази по 75-й стрілецькій дивізії — суд відмовляє, немає потреби. Не може знати Зіновій Павлович, що в цьому судовому спектаклі кожна картина наперед відредагована досвідченими фахівцями з відомства Ульріха. Та й сам спектакль вже явно затягнувся. Розпочавшись в 11.50, він проходив аж 170 хвилин — небачений для кінця 30-х років час, коли подібні процедури вкладалися в чверть години.
Нарешті завершальний акт судового фарсу — останнє слово підсудного. Здається, в нього Зіновій Тищенко вклав усі свої останні сили, зайнявши останній в житті рубіж, оборони. Його мова вражає своєю лаконічністю і щирістю: «В Червону Армію я пішов добровільно. Я пройшов Південний і Західний фронти. Командував батальйоном, полком і бригадою. За двадцять років служби в РСЧА я не мав жодної догани, навіть зауважень по роботі. На фронтах я був двічі поранений. Поранення переніс на підлозі, а не в госпіталі. Я винен лише в тому, що не витримав методів допиту і дав неправдиві свідчення як на себе, так і на інших осіб... Чекаю справедливого рішення щодо моєї справи»9.
Важко сказати, чи вірив ще З.П. Тищенко у справедливість, пройшовши через камери в'язниць Полтави, Харкова, горезвісної Бутирки, але вирок не залишав ніяких надій — 15 років виправно-трудових таборів з поразкою політичних прав на 5 років, конфіскацією особистого Майна. Незаслужено скривджений, безправний, безвинний, так і помер він, відбуваючи покарання, 10 вересня 1941 р.
Лише в кінці 50-х років дружина 3. П. Тищенка отримає визначення Військової колегії Верховного Суду СРСР від 8 лютого 1958 р. про відміну вироку і припинення його справи за відсутністю складу злочину11.

1. Архів УСНБ України по Полтавській області. — Спр. 4370. — Арк. 23—24.
2. Там же. — Арк. 425, 427.
3. Там же. — Арк. 287.
4. Там же. — Арк. 331—334.
5. Там же. — Арк. 16.
6. Там же. — Арк. 425.
7. Там же. — Арк. 417.
8. Там же. — Арк. 338.
9. Там же. — Арк. 341.
10. Там же. — Арк. 343.
11. Там же. — Арк. 465.

<< НАЗАД