В. Є. ЛОБУРЕЦЬ НЕМИЛОСЕРДНИЙ ВИРОК

В. Є. ЛОБУРЕЦЬ

НЕМИЛОСЕРДНИЙ ВИРОК

Виростков Іван Олексійович

Народився в 1890 р. в с. Людиноне Жиздренського повіту . Калузької губернії в селянській родині. Директор Полтавського паровозоремонтного заводу. Розстріляний 15 жовтня 1937 р. Реабілітований 24 листопада 1956 р.

Останні слова вироку Іван Олексійович Виростков вже не чув. Перед очима, немовби в уповільненому кінематографі, спливали далекі, давно забуті картини життя. Пригадалося раннє дитинство, коли він у старій батьківській сорочці, що сягала ледь, не до п'ят, порався разом з дорослими на невеликому, малородючому клаптику землі. Пам'ять відтворювала картини юності, освяченої подіями першої російської революції, коли селянський син в пошуках заробітку вперше прийшов у не знайомі йому досі виробничі цехи. Відтоді Іван Виростков в усіх своїх анкетах гордо виводив - "робітник". Навіть пізніше, маючи за плечима Севастопольське технічне училище, обіймаючи ряд високих державних посад, він завжди називав себе робітником, щиро вважаючи це чи не за найвищу відзнаку.

Повіривши в ідеали, проголошені більшовиками в жовтні 1917 р., Іван Виростков уже зрілою людиною вступив до Комуністичної партії. Сталося це в 1919 р.1, а в двадцяті роки Іван Олексійович працював на різних ділянках господарської, громадської роботи, очолював, зокрема, республіканський комітет профспілок залізничників2, виконував ряд відповідальних доручень уряду України. В 1932 році досвідчений працівник був рекомендований на посаду Народного комісара праці УСРР, а після його реорганізації - секретарем Всеукраїнської Ради професійних спілокЗ, яку очолював відомий в країні діяч Михайло Євдокимович Чувирін4.

У січні 1935 р. І. О. Виростков отримав призначення на посаду директора Полтавського паровозоремонтного заводуЗ. Перед підприємством - одним з головних у своїй галузі - стояло чимало важливих і надзвичайно складних завдань: активно велась технічна реконструкція заводу, виконувалися виробничі програми. Цілком зрозуміло, що цей процес не проходив, та й не міг проходити безболісно. Не обходилося без зривів, інших ускладнень, що розглядалися керівництвом Народного комісаріату шляхів сполучень, місцевими партійними та радянськими органами як прояви контрреволюційних дій прихованих класових ворогів.

За втрату "пильності" І. О. Виростков звільняється з посади директора ППРЗб. Протягом тривалого часу Іван Олексійович залишається без роботи. Раз у раз звертається до відділу кадрів Наркомату шляхів сполучень, але всі його заяви залишаються без відповіді. Нарешті допоміг старий товариш, начальник Білоруської залізниці П. М. Володимирський, який рекомендував Виросткова на посаду інспектора, а згодом висунув заступником начальника паровозної служби дороги. Однак і на цій посаді довго попрацювати Івану Олексійовичу не довелося. Всюдисущий "залізний нарком" Л. М. Каганович звинуватив його в усіх можливих і надуманих гріхах і зняв з роботи "за саботаж наказів наркома тов. Кагановича 78-му та 80-у й розвал паровозного господарства на Білоруській залізниці"...

Вірний помічник Сталіна не зважав навіть на те, що Виростков обіймав свою посаду лише кілька місяців, не встигнувши навіть ознайомитися з усіма ділянками роботи. Але наказ став реальністю, як і те, що витікало безпосередньо з нього.

14 серпня 1937 р. І. О. Виросткова заарештували в м. Гомелі й спецконвоєм відправили до КиєваЗ. Через два тижні під тиском слідства він почав давати свої перші свідчення. Визнав, що був завербований до "контрреволюційної троцькістсько-терористичної організації" начальником Білоруської залізниці П. М. Володимирським. Як не важко давалося Виросткову "зізнання", совість його була чистою, оскільки останній добре знав, що його близький товариш Павло Миколайович Володимирський 25 січня 1937 р. покінчив життя самогубством, залишивши ні з чим організаторів нової політичної справи. Тиск на Виросткова посилювався. Здавалося, інколи він переходив межі людських можливостей. Розум не міг усвідомити причини такої жорстокості. Лише тому Іван Олексійович з якимось полегшенням зустрів звістку про затвердження 13 жовтня 1937 р. звинувачувальних висновків, які не обіцяли нічого хорошого. В них зокрема говорилося: "На основі зібраних УДБ НКВС УСРР матеріалів, викрита і ліквідована антирадянська терористична організація правих, яка ставила своїм завданням боротьбу з партією та Радянською владою, а також підготовку терористичних актів проти керівників партії та уряду. Слідством встановлено, що арештований 14.08.1937 р. звинувачений Виростков Іван Олексійович, учасник правотроцькістської організації, був завербований у 1933 р. Чувиріним, колишнім головою Української Ради професійних спілок...

Використовуючи своє службове становище секретаря Української Ради профспілок, звинувачений Виростков зловмисне в 1933-34 рр. зірвав проведення профспілками ряду заходів, спрямованих на підвищення продуктивності праці, розвиток соціалістичного змагання і ударництва... Будучи директором Полтавського паровозоремонтного заводу НКШС, Виростков у 1935 р. проводив підривну роботу, погіршуючи якість ремонту паровозів... У 1936-37 рр., працюючи начальником паровозної служби Білоруської залізниці, зв'язався з Володимирським - колишнім начальником тієї ж залізниці (помер), що був учасником терористичної троцькістської організації. За його вказівками звинувачений Виростков брав участь в диверсійних актах, виводячи з ладу паровозний запас НКШС, а також невірно планував розподіл дефіцитних матеріалів між паровозними депо Білоруської залізниці, чим штучно затримував ремонт паровозів" .

Зламаний фізично і морально, І. О. Виростков підтвердив усі висунуті проти нього звинувачення. 14 жовтня 1937 р. Військова Колегія Верховного Суду СРСР. під головуванням О. Орлова засудила І. О. Виросткова до вищої міри покарання - розстрілу. 15 жовтня 1937 р. вирок було виконано.

У 1956 році справа Івана Олексійовича була передана на додаткове дослідування. 24 листопада 1956 р. Військова Колегія Верховного Суду СРСР відмінила вирок 1937 р., а справу щодо І. О. Виросткова припинила за відсутністю складу злочину.
Іван Олексійович Виростков недовго працював на Полтавщині, але його перебування тут залишило добру пам'ять. Згадують про енергійного висококваліфікованого директора у колективі Полтавського тепловозо-ремонтного заводу, заводські краєзнавці збирають матеріали про його життя та діяльність.

1. Архів СНБ України. - Спр. 38031. - ФП. - Арк. 1.
2. Там же. - Арк. 22.
3. Там же. - Арк. 21.
4. Чувирін Михайло Євдокимович (9.01.1883-4.09.1947) - державний,
профспілковий діяч. З 1922 р. працював на Україні. З 1929 р. - голова
Всеукраїнської Ради профспілок.
5. Там же. - Арк. 29.
6. Там же. - Арк. 32.
7. Там же. - Арк. 7.
8. Там же. - Арк. За.
9. Там же.
10. Там же. - Арк. 122-124.
11. Там же. - Арк. 130. 131.
Там же. - Арк. 152.

<< НАЗАД