|
|
|
|
|
м. Кобеляки (У 1932-33 рр. місто Кобеляки було селом). Семенко Марія Максимівна, 1915 р.н. Це найтяжчі роки мого життя… Тоді люди зовсім не їли, або дуже мало, кому як щастило. В деяких забирали останні крихти хліба. Та який тоді хліб? Самі крихти і були. Починали їсти навіть кору з дерев… В роки голоду бабусі довелось побувати в Лубенському районі Полтавської області. Вона мені розповіла, що їй довелося побачити: “Я стала свідком такої трагедії. Це було пізно ввечері. Я йшла з сестрою по вулиці, а в сусідній хаті горіло світло. Так як ми її знали, то вирішили зайти. Коли увійшли в хату, то побачили тітку, в якої руки і обличчя були в крові. Вона тримала ніж, а неподалік лежала, стікаючи кров’ю, зарізана дівчинка. Цю страшну картину я запам’ятала на все життя”. Записала Кузьменко Олена у 2002 р. Ленченко Палогея Захарівна, 1912 р.н. На час опитування проживала в смт Баришівка Баришівського району Київської області Той рік був дуже тяжким для нас. Була засуха, неврожай, в колгоспі нічого не давали, і це призвело до голоду. Тоді померло дуже багато людей. Люди падали прямо на дорогах. Їздила підвода і збирала всі трупи, питали, де хто помер. Потім їх возили на кладовище і ховали всіх в одній ямі. В моїй сім’ї померли мати і свекор. Свекруха ловила по копанках в’юнів, застудилася і теж вмерла. Щоб якось вижити, ми їздили в сусідні області і, що могли, те й міняли на продукти. Дуже трудно було зимою. А коли настала весна, стало трохи легше. Викопували різні корінці, їли цвіт акації, калачики, з цвіту липи і з качанів кукурудзи шулупайки товкли в жорнах і ліпили ліпеники. В людей забирали все підряд. І ми ховали чи зерно, чи квасолю по різних ямах, закопували, ховали в колодязях. Але ходили активісти і скрізь шукали продукти. Як знаходили, то висипали на гній. А як побачать, що в печі щось вариться – і те вивернуть, це робили свої ж люди. Записала Наталя Чуприна у 2002 р. Несправжненко Софія Захарівна, 1915 р.н. Причиною голоду 1932-33 рр. було те, що через великі податки засіяли небагато землі. Врожай сякий-такий був, але його забрали. Забирали врожай призначені на весь наш район люди з активістів, а місті стояв загін НКВС. Люди ховали, коли щось лишалось після повторного оббирання, зазвичай закопуючи на городі. Худобу і птицю, коли ще були, усю позабирали до колгоспу. Десь на кінець осені люди вже переловили горобців та пацюків і почали помирати з голоду. Коли у когось щось лишалось з харчів, ділились з родичами, але назагал усе приховували, щоб не відібрали останні крихти і не розстріляли. Ті, хто працював на заводі, отримував мізерні пайки… З навколишніх сіл звозили відібране, але все воно було замкнено на складах. Із сіл намагались прийти люди, але їх не пускали. Дехто встигав пройти до родичів на початку осені, і таким чином врятувався. Але потім людей не пускали, а нам розповідали, що це ті, хто не хоче вступати до колгоспу та ледачі. У місті працював магазин (очевидно, мається на увазі торгсин), назви не пам’ятаю, де можна було купити харчі за золоті речі, срібні та іноземні та царські гроші., але за дуже дорогими цінами. Хто винен у загибелі людей, точно не скажу, але харчі в місті були, і врожай був. Тож, певно винні ті, хто його забирали, але наказували їм з Полтави. Записав Єфименко Петро Володимирович у 2003 р. |
