Політична і економічна система, що склалася в нашій країні у 20-30-х роках XX століття характеризується як тоталітарна і є однією з форм авторитарної держави, якій властивий повний контроль над усіма сферами життя суспільства. Вона була викликана до життя сукупною дією багатьох політичних, економічних, соціальних, культурних і психологічних факторів. Але найбільш

гостро дискусійною залишалася проблема першовитоків антидемократичної системи. В умовах кризи радянської влади дослідники робили спроби персоніфікувати радянський тоталітаризм, пов'язуючи його з іменем Сталіна і перекладаючи на нього головну провину за так звані "деформації соціалізму".

Більшість істориків другої половини 80-х років не ставила під сумнів правильність соціалістичного вибору і закликала очистити його від "сталінської скверни". Проте гіперболізація суб’єктивних факторів залишала без відповіді головне питання.

Поряд з цим політичні процеси в Україні та інших республіках спонукали глибше замислитися над причинами, що зробили можливим тривале існування беззаконня, репресій, злочинної політики держави у ставленні до власного народу. Цілком очевидною стала доктринальна природа вітчизняного тоталітаризму, яка випливає з ранніх праць основоположників революційної теорії К.Маркса і Ф. Енгельса. Але вже в 1895р. в кінці свого життя Енгельс повністю переглядає попередні ортодоксальні постулати марксизму, називає ілюзією поставлену раніше мету і засоби її досягнення, вважає, що легальний парламентаризм дає більше позитивних зрушень у становищі народу, ніж революції "що здійснюються свідомою меншістю, яка стоїть на чолі несвідомих мас!"

Російські революціонери ставилися до теорії марксизму як до релігії, в їх інтерпретації було відсутнє її детермінічне, еволюційне трактування і сприйняття. Вони надали їй ортодоксального характеру, який за висловом видатного російського філософа М.Бердяєва "навряд чи міг бути прийнятим Марксом і Ен­гельсом", пропонували не науковий, а месіанський, міфотворчий аспект марксизму, що висував на перший план революційну боротьбу пролетаріату, керовану організованою меншістю, допускав гіперболізацію революційної волі.

Більшовики абсолютизували ідею диктатури пролетаріату, класовий підхід в організації постреволюційного суспільства, проігнорувавши слушне зауваження Г.Плеханова про те, що "диктатура нічого не може зробити, якщо робітничий клас не підготовлений до революції". Перспективу такої держави геніально передбачив на початку XX ст. теоретик анархізму князь Петро Кропоткін, який писав: "Кожний революціонер мріє про диктатуру, чи буде це "диктатура пролетаріату", тобто його вождів, :к говорив Маркс, чи диктатура революційного штабу, як стверджують бланкісти». Нічого з цього не вийде, - пророчо пише далі “червоний князь”, - тому що всі ці революціонери "мріють про завоювання влади", а ця влада буде здійснюватися шляхом створення "всесильної, всемогутньої держави, яка поводиться з народом як з підданими і підвладними, управляючи ними за допомогою тисяч і мільйонів різного роду чиновників. І якщо наступного дня після революції народним масам буде надана можливість висловити свою волю, то це буде зроблено лише для того, щоб народ обрав вождів, які й будуть думати за нього і творити закони від його імені... Ось таємна мрія 99 % з тих, хто називає себе революціонерами".

А якщо до цих слів додати визначення поняття революційності, зроблене угорським діячем комуністичного руху Яношем Лукачем, то більш зрозумілим є обґрунтування практики будівництва соціалізму в нашій країні. Отже: "Революційність є тоталітарність, цілісність у ставленні до всякого акту життя... Революціонер має інтегральне світосприймання , в якому теорія і практика органічно злиті. Тоталітарність у всьому - основна ознака революційного ставлення до життя".

Соціалістична революція у економічно відсталій, демократично не розвинутій Російській імперії з самого початку набула ознак тоталітаризму, узурпації інтересів більшості революційною меншістю.

Насилля, яке В.Ленін назвав "повитухою старою суспільства", неминуче стало головним методом здійснення всієї внутрішньої політики. У свій час марксист Г.Плеханов попереджав, що несвоєчасно захопивши владу, російський пролетаріат не здійснить соціальну революцію, а розв'яже громадянську війну.

Тоталітарне світосприймання і його супутник - насильство знайшли свій яскравий вияв в період "воєнного комунізму /1918-1921рр./ коли зароджувалася і діяла в економіці централізована адміністративно-командна система, у політиці вдавалися до надзвичайних, аж до терору, методів, у соціальній сфері набував інтенсивності цілеспрямований процес декласування колишніх експлуататорських класів. Ще в перші роки непу особисто Ленін націлює Наркомюст на посилення репресій "проти політичних ворогів радянської влади і агентів буржуазії (особливо меншовиків і есерів), проведення цих репресій ревтрибуналами і нарсудами в найшвидшому і революційно-доцільному порядку". Перехід до форсованої індустріалізації і колективізації ще більш різко посилив об'єктивну потребу в широкому використанні адміністративно-командних форм політичної організації суспільства, авторитарної форми влади, безпосереднім наслідком чого стала бюрократизація всіх сфер державного і партійного життя.

Утвердження тоталітаризму відбувалося в умовах однопартійної системи. Правляча комуністична партія перетворила свою ідеологію-марксизм - в офіційну і вела нещадну ідейну боротьбу проти будь-яких проявів інакомислення . Висока оцінка марксизму стала переростати в претензію на монополію істини, а від неї - до монопольного становища партії в суспільстві. В Україні деякий час після революції ще діяли залишки партій есерів, меншовиків, анархістів, але 1921-1923рр. всі вони припинили своє існування під впливом заходів, спрямованих на розклад цих партій і репресії проти них. Монополія, безконтрольність неминуче вела до вседозволеності, а відтак до загнивання, переродження керівництва і апарату.

В ідейному і теоретичному житті самої партії розросталися нездорові явища, які в другій половині 20-х років набули потворних форм. Ідейна боротьба навколо питання про шляхи і методи будівництва соціалізму переросла з вини її вождів /Л.Троцький, Й.Сталін, Л.Каменєв, Г.Зінов'єв/ у суперництво за лідерство, набула жорстоких, а часом грубих форм. В цьому протистоянні переміг Сталін, який усунувши політичних противників, узурпував владу. Чому це стало можливим? Відсутність механізму внутріпартійної  демократії, абсолютизація Сталіним резолюції Х з'їзду РКП /б/ "Про єдність партії" призвели до повної ліквідації прав партійної меншості, до необмеженого диктату з боку слухняної більшості. Формальна єдність партійних рядів фактично перетворила партію в пасивний додаток партійного апарату.

Не можна також обминути увагою точку зору, що побутує серед вітчизняних та зарубіжних істориків. Суть її зводиться до того, що витоки радянською тоталітаризму сталінського зразка слід шукати в нерозвиненості в Росії громадянського суспільства, традиціях царської поліцейської держави і російської докапіталістичної селянської общини. Якщо російські та українські історики розглядають її як одну з складових цілого комплексу причин, то американець Річард Пайпс її абсолютизує. Водночас не можна не погодитися, що низький рівень політичної та загальної культури народу, відсутність у нього навичок демократії дозволили перетворити його у гвинтик державного механізму. Більшовицька революція опиралася на 70 % неписьменного населення, тоді як наприклад Велика Французька революція - на 90% освічених людей (кожне село видавало свою газету). У процесі ліквідації станово-общинних бар'єрів, при відсутності громадянського суспільства і поваги до законів, впали і стримуючі морально - етичні фактори. Вчорашній люмпен поза певною общиною став головним виконавцем терору, збулося тривожне передбачення О.Пушкіна про "бунт бессмысленный и беспощадный ".

Письменник - гуманіст В. Короленко ототожнював більшовицький терор з чорносотенним з їх погромницькою ідеологією. В дискусії з А. Луначарським він вказує: "Цели может быть и различные, но методы одинаковы".

Нові партійні функціонери теж характеризувалися низьким культурно-освітнім рівнем. В складі Політбюро ЦК 30-х років жодний з його членів не мав вищої освіти.

Не слід забувати, що в національних республіках тоталітаризм накладався на нерозв'язаність національного питання, що ще в більшій мірі драматизувало наше недалеке історичне минуле.

Бабенко Л.Л.