Полтава
1999
Передмова до другого видання

Перше видання цієї невеликої книжечки розійшлося за кілька місяців. Вона дуже не сподобалася деяким жидам та москвинам. Не маючи доказів для заперечення та спростування, вони шукають Понтія Пилата. До Генеральної Прокуратури України з вимогою "порушити проти автора брошури А.Куліша кримінальної справи" та "прийняти передбачені законом міри" зверталися заступник голови. "Асоціації за міжнаціональний мир та злагоду в Україні" О.Найман та голова підкомітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин М.Товт. Окрім того, за повідомленнями преси, у зв'язку з публікацією цієї книжечки та виступу П.Мовчана на захист українців в Українській державі до Генеральної Прокуратури зверталася партія "Гражданскій конгрес України", яка є духовною правонаступницею тих, для кого "украінского язика (отже, й українців) нє било, нєт і бить нє может". Вона, як і личить "старшому братові", вимагає більшого: заборонити діяльність Всеукраїнського товариства "Просвіта" взагалі.
В Генеральній Прокуратурі матеріали потрапили до якогось Даниленка В.П. Прочитавши їх, він не знайшов там геноциду українців, не побачив винних у спланованому вбивстві кількох десятків мільйонів наших співвітчизників, але виявив "порушення міжнаціональної злагоди" і написав таку ухвалу: Т.Григор'єв О.С. Вважаю, що висловлювання А.Куліша в брошурі "Книга пам'яти українців" носять тенденційний характер, містять грубі випади проти єврейської і російської національностей, направлені на розпалювання національної ворожнечі в нашій державі.
Вирішення питання про порушення кримінальної справи відноситься до компетенції Головного слідчого управління, тому прошу передати цього листа в ГСУ".
Як би не пнувся і не догождав жидам товариш В.Даниленко, Понтія Пилата з нього все одно не вийде, але жидолюбом він себе показав. Будемо сподіватися, що українці дозріють, побачать своїх катів саме серед борців за "національну злагоду" і самоочистяться.
Взагалі кажучи, ми також за міжнаціональну злагоду. Але розуміємо її не так, як жиди, москвини чи хохли-виродки. Бо для них вона - вичікування часу, щоб знову повністю захопити владу в Руси-Україні й остаточно розіп'ятії недодушений трьома голодоморами та недобитий десятиліттями розстрілів український народ.
Для нас злагода передбачає довіру, а її не може бути без розкаяння жидів та москвинів за злочини, що вони чинили українцям, виплати компенсацій згідно з міжнародною практикою, відмови від шовіністичної ідеології та практики, від людиноненависницьких "святих вчень" Талмуда. В протилежному разі навіщо нам злагода з тими, хто тримає камінь за пазухою і чинить все можливе, щоб знову вчепитися нам у горло?

Передмова до першого видання

Наше минуле - то страшна кривава рана... "Навіщо про це згадувати?" - інколи чуємо запитання, особливо від тих, хто дуже турбується про "дружбу народів".
Щоб зробити вірні висновки.
Усі без винятку піддані московського князя-царя вважалися його рабами, яку б посаду вони не обіймали. Ця традиція безмежної відданности ватажку виникла в угро-фінських племенах, етнічно близьких до печенегів, задовго до колонізації їх слов'янами і, очевидно, була пов'язана з умовами життя. Після приєднання Північно-Східної Європи до Золотої Орди в 13 ст. монгольська деспотична система правління знайшла тут сприятливий ґрунт і міцно закріпилася на віки. Самоізоляція московитів від культурних впливів Європи та Азії в 13-17 століттях цю тенденцію посилила ще більше. Так виник унікальний московський державний монстр.
Непослух жорстоко карався. Свого раба та його сім'ю московський деспот міг стратити, відправити на заслання, а майно відібрати.
Іноземні воєводи, князі, гетьмани, які поступали на службу до московського владики чи якимось чином підпадали під його залежність, також вважалися його рабами, а їхні землі та майно - його власністю. Саме звідси тягнеться тверде переконання московитів: землю чи народ, який вони перемогли і де ступала нога московського окупанта, вони вважають своїми ("нашєнскіє", "ісконно рускіє"). Саме тому їм так важко розлучитися з Прибалтикою, Русь-Україною, Кавказом та іншими колишніми колоніями. Але розвал імперії буде продовжуватись. Не виключено, що на її терені вибухне громадянська війна, у якій ворогуючі сторони матимуть атомну зброю...
Історія - наука, що вивчає минуле народів. Але вона не менш практична, ніж, скажімо, хімія чи геологія. Бо вона вчить, як жити сьогодні і завтра, кого вибирати своїми друзями, а з ким треба і почекати. Не випадково московити, особливо за правління генеральних секретарів, до невпізнання спотворювали нашу історію, грабували нашу історичну та культурну спадщину, а наших національних героїв представляли (і роблять це по сьогоднішній день) нашими ж ворогами. Не було в історії випадку, щоб московити дотримувались угод щодо Руси-України. Отже, треба робити відповідні висновки і не наражатися на чергові провали.
Якщо хімія, геологія тощо на висоті, але суспільство не врахувало уроків минулого, всі "практичні" науки йому можуть виявитися не потрібними. Лише народ, який не знає свого минулого, може дозволити чужинцям, для яких "Родіна - вєсь шар зємной", керувати собою, а потім дивується: і чому це ми бідні у багатій країні?
Історія Руси-України, особливо XX ст., мабуть, найбільш трагічна з історії усіх народів світу. Про це має знати кожен українець, мовчати про це неможливо, то є блюзнірством.
Друга світова війна обійшлася українцям у 7 млн. жертв, сотнями тисяч калік та зруйнуванням народного господарства. Але аналіз геноциду українців в 30-х та початку 40-х років показує: якби не було цієї війни, нам загрожувало повне фізичне винищення в 40-х — 50-х роках. Наказ Жукова-Берії 1944 р. про виселення усіх українців був лише запізнілим відгуком тих бузувірських планів. Нас знищували при будь-якій нагоді, якщо нагоди не було, її вигадували або штучно створювали.
Як переконливо доводить видатний дослідник тих часів В.Суворов (Різун), якби війну з московитами почали не німці 22 червня 1941 р., то її розпочали б комуністи на 2-3 тижні пізніше. Тоді вся Європа опинилася б під комуно-іудейським ігом, і нас чекала б така ж доля, що і в "мирний" час. Для нас малою втіхою було б, що разом з нами були б знищені також німці та поляки як "антисемітські" народи. Війна привела до влади, особливо у війську, нових людей, з якими правляча меншина змушена була тимчасово вважатися. Більшість із них не мали симпатій до українців, але не було у них до нас і расистської хозарської ненависти.
За легендою, фашисти знищили 6 млн. жидів1, і за це німці виплатили Ізраїлю 85,4 млрд, німецьких марок, тобто, по 15 тисяч марок за кожного. Але як стверджує дослідник геноциду жидів жид Міхаель Вольфсон, на окупованих Німеччиною землях загинуло 1300 тис, жидів, а відомий німецький історик професор Ернст Нольте виправляє цю цифру до 630 тис. Агент КГБ Мартін Брошата свідчить, що в Освенцімі загинуло не 1 млн. жидів, а 7 тис., і не в газових камерах, а власною смертю ("Русский вестник", № 27-28, 1994 p. з посиланнями на газети "Франкфуртер Альгемайне Цайтунг", 17.08.94 p.; 23.08.94 р. та "Вельт", 26.02.94 р.). У Бабиному Яру було розстріляно 3 тис. жидів, а вони цю цифру роздули до 150 тис.
За ті 630 тис. жертв, виданих за 6 млн. (кожен робить бізнес по-своєму), відповідав увесь німецький народ, і ніхто не перекладав їх на поганий характер Гітлера чи фашистську партію. А от українців у "мирний" час від 1920 до середини 1941 р. було знищено біля 20 млн., з них 11-12 млн. — двома голодоморами. І у всьому винен, мовляв, поганий характер Сталіна. Але коли Сталін хотів вийти з-під контролю правлячої кліки і спробував вести свою політику, його просто задушили.
То хто ж насправді вчинив цей страшний злочин і буде відповідати за нього?
Все, що відбувалося в 20-30 pp., зараз прийнято звалювати на сталінізм. Але сталінізм виник задовго до Сталіна, столиця гетьманської України Батурин був повністю вирізаний москалями за 170 р. до його народження, а під час голодомору 1922 р. Сталін був на другорядних ролях. Ідеологія насильства та ненависти, яку проповідував марксизм, а розвивав і проводив у життя кат Лєнін-Бланк, добре пасувала світогляду московитів, які жили і розбудовували свою імперію за рахунок розорення, пограбування та винищення інших народів. Без духу ненависти, яка є рисою характера москвинів, не було б ні ленінізму, ні сталінізму, ні жовтневого перевороту, ні депортизацій, ні голодоморів, ні геноциду українців.
Згідно перепису населення 1979 р., в сучасних кордонах Руси-України було 36,5 млн, українців — майже стільки, як в 1913 р. І це при тому, що українське населення було переважно сільським, у сім'ї за звичай було мати по 4-5 і більше дітей, внаслідок прогресу цивілізації і медицини смертність серед населення з 1913 по 1980 pp. зменшилась втричі, а дитяча смертність — майже в 10 разів (УРЕ, т.10, стор. 270, 1983 p.; т.11, кн.2, стор. 23, 1984 р.).
Навіть з урахуванням втрат у Другій світовій війні, в 1979 р. українців мало б бути понад 75 млн. чоловік. Де ж ділися 40 млн.?
До речі, кількість московитів у цей же час зросла удвічі, як і має бути.
Згідно міжнародному праву, за дії посадових державних осіб відповідає держава. Держава, що чинила геноцид українців, називалася СРСР. Вона була більшовицькою формою існування Московської імперії. Її правонаступницею оголосила себе Російська Федерація (РФ), що відповідає суті справи і визнано міжнародним співтовариством. Отже, РФ несе повну відповідальність за геноцид українців. Уряд РФ має покаятись перед українцями за злочини геноциду і виплатити компенсацію за багатомільйонні жертви та зруйнування нашої економіки.
В 1917 р. жиди прийшли до влади в Московській імперії і залишалися біля керма державного управління понад тридцять років. Пряма відповідальність жидів за голодомори і геноцид українців очевидна. Держава Ізраїль отримала компенсації від Німеччини за винищення жидів німцями-фашистами під час Другої світової війни, коли цієї держави ще не існувало і ніякої шкоди Німеччина завдати їй не могла. Отже, держава Ізраїль виступила правонаступницею жидівської спільноти взагалі. Але в такому разі ця держава має взяти на себе і відповідальність за злочини жидів-комуністів. Уряд Ізраїлю має покаятись перед українцями за масове винищення населення, культурних цінностей та зруйнування сільського господарства.
Кожне зібрання великої кількости українців, дорослих чи дітей, у першій половині року неодмінно має розпочинатися хвилиною мовчання на вшанування пам'яти жертв голодоморів та співом "Зі святими упокой". За ті кілька хвилин, що Ви стояли та співали псалм, в цей час у 1933 р. від голоду померало більше ста наших співвітчизників.
Висловлюю щиру подяку Анатолію Здоровому, Анатолію Кіндратенку та Григорію Салевичу зі Львова за допомогу у підборі матеріала до переліку.

Руси-українці та москвини — народи-антиподи

За часів існування Московії, яка до 1917 р. називалася Російською імперією, а після 1917 р. — Совєтським союзом, москвини, щоб звеличити себе, безбожно спотворили як свою історію, так й історію поневолених народів. Особливо постраждали українці, найстаріший народ у Європі, а можливо, й у всьому світі. Історія була занесена до розряду ідеологічних наук й зобов'язана була не висвітлювати об'єктивний хід подій, а обґрунтовувати окупацію Руси-України, геноцид українців, пограбування наших історичних, культурних та господарчих надбань. Ідеологічною підпоркою цього насильства стала абсолютно ненаукова й висмоктана з пальця теорія про Русь як "колиску трьох братніх слов'янських народів", вигадана москалями-україножерами. Тих чесних вчених, що насмілювались писати правду, переслідували, їхні твори не друкували... Та розвалюється остання, найбільш хижа і дика, Московська імперія. Настають інші часи, коли можна правдиво висвітлювати події, участь у них різних народів та окремих осіб. Але поки що не безборонно. І ось чому.
Історія має відповідати на два запитання: що відбувалося? Чому так відбувалося? Перше — це простий опис послідовности подій. Друге установлює глибинні зв'язки між ними, вказує на рушійні сили та мотиви, а отже дає можливість робити висновки й передбачати майбутнє. Декому це не подобається, особливо тим, які видають себе за невинних ягняток, будучи насправді хижими звірами, що марять про поневолення народів та світове панування.
З самого початку виходу московських племен на історичну сцену в 10-11 століттях взаємовідносини між ними та Руссю не відзначалися гармонією та ідилічністю, що пояснюється багатьма причинами. Адже це були народи різного етнічного походження та культури. Пращури русинів-українців були землеробськими слов'янськими племенами, притому найбільш розвиненими серед інших слов'ян, з багатотисячолітніми (12-15 тисяч років) традиціями культурного розвитку. Пращурами москвинів були угро-фінські племена збирально-мисливської культури, що жили відокремлено серед безкрайніх лісів та багнищ північно-східної Європи. Майже десятитисячолітній розвиток, який створив високі цивілізації Трипілля, Шумеру, Греції та Риму, їх начисто обминув.
Слов'яни належать до індоєвропейців, найближчі їхні родичі — прибалти (крім естонців), та германці. Одну-півтори тисячі років тому вони могли розуміти одне одного без перекладача. Угро-фінські племена належать до урало-алтайської групи і тисячу років тому були близькі до печенігів, половців та хозар, але знаходились на значно нижчому, ніж останні, рівні суспільного розвитку. Фактично, предки москвинів були тими ж печенігами, тільки лісовими. На той час це були найпримітивніші і найвідсталіші у культурному відношенні племена Європи. Не лише в далекому минулому, але ще на зламі 1 та 2 тисячоліть вони були канібалами. Грецький історик Геродот (5 ст. до Хр.) називав їх андрофагами (пожирачами людей), а Нестор-літописець уже в період Руської держави - самоїдами.
Певна сукупність племен може називатися народом, якщо вона має спільну територію, мову та єдину етнокультуру (тип житла, посуд, прикраси, знаряддя праці,... звичаї, вірування, міфологія, обряди тощо). За всіма цими ознаками українці сформувалися близько 6 тисяч років тому внаслідок злиття трипільців з кочовими індоєвропейськими племенами, які 1-2 тис. років перед тим вийшли з Праукраїни. Археологи, мовознавці, антропологи, етнопсихологи доводять безперервність розвитку одного й того ж народу на теренах між Дністром та Середнім Дніпром на протязі 6-7 тисячоліть і цим народом є сучасні українці. Звичайно, вони тоді не називалися українцями (у наш час тих далеких наших пращурів називають арії або орії, бо вони орали землю), а їхня мова була далека від сучасної української, але із сучасних мов вона найближча до неї, що установлено порівнянням мови орійських давньоіндійських (санскритських) творів "Рігвед" та "Авести" з іншими мовами.
Наші предки приручили велику рогату худобу, коня, винайшли письмо, плуг та колесо, ввели у сільськогосподарський оббіг просо, ячмінь, жито, пшеницю, побудували перші міста, які займали площу в кілька сот гектарів і в яких жило по 10-20 тисяч осіб. Внаслідок високої культури оріяни швидко множились і спочатку зайняли малозаселені терени між Карпатами та Північним Кавказом, а далі почали шукати нових земель для розселення. На конях та на гарбах вирушали у далеку дорогу, в нові світи, численні ватаги озброєних оріян. Вони помандрували в Західну та Південну Європу, Месопотамію, Середню Азію, Іран та Північну Індію. Їхні сліди віднаходять в Палестині, Єгипті й навіть у Камбоджі та Японії. Куди вони не пішли — так це в Північно-Східну Європу (сучасну Московію), бо її ліси та багнища були непридатними для тодішнього землеробства та скотарства. В Північній Індії свої священні гімни орії записали в "Рігведі", що дійшла до нашого часу.
Землі, куди прийшли орійці, не були безлюдними, а заселені іншими народами, які знаходились на нижчому рівні суспільного розвитку. Злиття їх з орійцями призвело до створення народів, які відрізнялися від своїх предків мовою, частково культурою, антропологічним типом та етнопсихологією (психологією народу, або як зараз говорять, менталітетом). Ті племена, що залишились між Карпатами та Кавказом, були нашими предками і ні з ким не змішувались. Ось чому можна говорити, що українці, але не інші народи, є прямими нащадками орійців. Чим пізніше відходили ті племена, тим ближчі вони були до українців. Останніми відійшли ті, що започаткували слов'янські народи.
При вивченні питання походження та споріднености народів більше значення, ніж мова, має антропологічний тип. Він пов'язаний з генетичним кодом, а отже й з тими рисами поведінки народу, які передаються спадково. Українці належать до динарського або українського антропологічного типу, який постав 6 тисяч років; До нього належать інші слов'янські народи: серби, словаки, словени, хорвати, чехи, чорногорці. Поляки, білоруси та москвини, які говорять слов'янськими мовами, належать до іншого, так званого віслянського типу. А це означає, що вони мають інший генетичний код і є такими ж слов'янами, як негри Америки - європейцями.
Кілька слов'янських племен, помандрувавши у 5-6 століттях на землі сучасної Польщі, передали примітивним автохтонам слов'янську мову, але самі розчинилися в морі тубільного населення. Утворився народ "поляки", який говорить слов'янською мовою, має елементи слов'янської культури, але інший антропологічний (генетичний) тип, а отже й іншу, ніж справжні слов'яни, психологію поведінки, яка відзначається агресивністю, жорстокістю та нетерпимістю до сусідів, пихою та гонором, як компенсація за нестачу розумових здібностей. Велику роль в генезі поляків відіграли жорстокі й хижі тюркські племена обрів та лєхів, які в кінці 6 ст. пройшли Південною Україною, осіли на Півдні Польщі й за два століття розчинилися серед місцевого населення. Зважаючи на те, що ляхи та москвини мають однаковий антропологічний тип, а москвини постали від угро-фінів, приходимо до висновку, що від них же походять і поляки. Не випадково історик Б.Рибаков розмістив андрофагів Геродота на теренах сучасної Польщі. Насправді андрофаги жили в малопрохідних лісах та болотах на Півночі Європи між Віслою та Уралом. Сталість антропологічного типу свідчить, що маса народу, а отже й основи його поведінки, не змінилися.
Без великої натяжки можна й треба говорити, що ніяких праслов'ян не було, а були праукраїнці, від яких внаслідок різних історичних процесів, зокрема, розселення на інші землі, постали слов'янські народи. Справжніми слов'янами є лише ті, що мають український антропологічний тип. Про інших треба говорити як про слов'яномовних.
Угро-фіни прийшли на терени Північно-Східної Європи з-за Уралу порівняно недавно, десь в 1 тисячолітті до Р.Хр. Маючи низьку організацію суспільного життя, вони не могли витримати конкуренцію у боротьбі з культурнішими народами за степ та лісостеп і мусіли вдовольнитися малопридатними до життя землями. Очевидно, нестача продуктів харчування змушувала їх пожирати своїх стариків, ослаблених, або захоплених у полон членів сусідніх племен.
Внаслідок збільшення чисельности слов'ян й слов'яномовних народів та розвитку торгівлі у 8 ст. починається поступове освоєння (колонізація) ними (ільменські словени, кривичі, радимичі) величезних просторів на сході, зайнятих угро-фінами. Зайдам туземці могли продати хутра впольованих звірів, а від них отримували предмети домашнього вжитку та збіжжя, переймали мову та елементи культури.
В середині 9 ст. на угро-фінських землях виникають перші торгово-адміністративні міста Ростов та Муром і перші племінно-адміністративні об'єднання. По одне з них розповідає літопис Руський. Старійшина роду "од ляхов" (а, можливо, й від обрів) Вятко з родом своїм (кілька десятків чи сот осіб) осів на річці Ока й об'єднав навколишні племена, після чого це об'єднання почало називатися "вятичами". Яке йшло, таке й здибало. Значно культурніший рід Вятка все ж таки був одного з угро-фінами походження й швидко розчинився серед місцевої людности, частково передавши їм діалект польської мови. Вятичі були не більшими слов'янами, ніж близькі їм за походженням хозари. Через те, що вятичі та радимичі були "од ляхов", московська мова ближче до польської, ніж української.
Після утворення могутньої держави Руси на основі орійських племен наших пращурів, русів-українців (поляни, сіверяни, деревляни, волиняни, уличі, тиверці, білі хорвати) майже два століття Русь мало цікавилась угро-фінськими землями, які платили данину хозарам.
Літопис Руський повідомляє: "У рік 885 пішов Олег до радимичів, питаючи: "Кому ви данину даєте?" Вони ж сказали: "Хозарам". І мовив їм Олег: "Не давайте хозарам, а мені давайте"". І стали вони русам данину давати і через те стали називатися руськими, а до того були хозарськими.
Радимичів доводилося приборкувати й пізніше. У літопису Руському записано: "У рік 984 пішов Володимир на радимичів... і побідив їх... Були ж радимичі із роду ляхів і, прийшовши, тут поселилися".
Кілька походів робили руси на вятичів (сучасні москвини), поки не примусили їх в самому кінці 10 ст. платити скромну данину Русі.
Так наші предки оволоділи величезними теренами Північно-Східної Європи і зробили руським все, що там було чи там жило: лани, ліси, ріки, худобу та людей. Так ті племена і по сьогоднішній день називають себе "рус-скімі" вони спілкуються слов'янською мовою, засвоїли деякі елементи слов'янської культури, але до слов'ян мають таке ж відношення, як комі, буряти, чукчі та інші подібні їм народи урало-алтайської групи. Зразковими типами цих народів є президент Московської імперії Б.Єльцин та мер Москви Ю.Лужков, у яких чітко викреслюються монголоїдні риси.
Перелічивши слов'янські племена, літописець Нестор на початку 12 ст. далі пише: "А се - інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиш, мордва, перм, печери, ям, литва, зимигола, порсь, нарова, ліб. Ці мають свою мову,... бо живуть у північних краях".
На сьогоднішній день називати їх руськими немає ніяких підстав, адже ж вони давно звільнилися від нашої залежности. Крім того, якщо це народ, то згідно слов'янським правописам їхня назва має бути іменником і відповідати на запитання "хто?" (чехи, грузини, німці,...), а не прикметником ("чий?" - руський!). За етнічним походженням їх треба було б називати "уральцями" або "алтайцями", а за політичним центром - москвинами, московитами або москалями. Зважаючи на те, що в середні віки вони називалися московитами, назву "рускіє" вважали за образливу, а в Руси їх називали москвинами або москалями, цих назв і ми далі в роботі будемо дотримуватись. Назва "росіяни", яку часто українці вживають по відношенню до москвинів, взагалі безглузда і приводить до плутанини, бо так самі москалі називають всі інші немосквинські народи, що живуть у Московській імперії (див. напр. Програму "Русского национального единства": "... следует строить новое государство русских и россиян...").
Процес окультурення угро-фінських племен посилився в 11 ст., коли руські князі шукали вільні землі, щоб дати їх "на откормку" своїм дітям та онукам. Досить згадати, що у Володимира було сім офіційних (а ще більше неофіційних) дружин і величезна кількість нащадків, яких треба було забезпечити уділами. Княжичі приходили на ці землі з невеликою дружиною у кілька десятків чи сот воїнів, які одружувались з місцевими дівчатами, частково ставали боярами, частково розчинялися серед місцевого населення, але знову ж таки внаслідок своєї малочисельности не могли змінити психологію чи спосіб життя цього-народу. Та і це продовжувалось недовго, бо на нових місцях прийшлі князі обростали своїми нащадками. Переселення великих мас слов'ян на ті землі ні в той час, ні пізніше, після навали на Русь монголів, не засвідчено. За межами Руси-України слов'янські народи утворилися в 6-7 століттях. А московський археолог А.Спіцин пише, що слов'янських могил на етнічних теренах Московії до 10 ст. ніде не знайдено. Відомий московський історик М.Покровський (1868-1932) вважав, що 80 відсотків москвинів мають фінське походження, це ж доводять дослідження сучасних москвинських антропологів.
Як свідчать архіви, ще у 14 ст. багато сіл Московії розмовляли фінською мовою. Утворення московської мови на основі слов'янських та тюркських мов (спочатку польських діалектів, потім руських, потім староболгарських з церковних книг, далі монголо-татарських) відбувалося 500-600 років і завершилося в 15-16 століттях.
Велика роль в етногенезі москвинів належить монголам та татарам. Монголи зруйнували протилежну їм за духом слов'янську Русь, але з розумінням поставились до споріднених з ними напівдиких угро-фінів (руських), включивши їх у свою орду на правах улуса (области). Саме після навали монголів, що знаходились на вищому рівні суспільного розвитку, розпочався бурхливий розвиток Москви, яка запозичила від них державний устрій, військову організацію, назву (дєньга, алтин) та спосіб виготовлення грошей. Від татар ідуть такі назви, як "казна", "таможня", "ямська служба", "тулуб", "улан" та тисячі інших. Московські князі взяли гору над іншими князями цих теренів, бо подобались золотоординським ханам за те, що були найпідлішими й найпідступнішими. Московська знать родичалася з татарами, вдягалася по-татарски, переймала й наслідувала татарські звичаї, переходила в мусульманство, а татарська мова за князя Василя II (1425-1462 pp.) стала мало не державною. Московські князі запрошували до себе на службу татарських воєвод з військовими дружинами. Так з'явилися численні тюркські прізвища серед москвинських феодалів: Аксакови, Аракчеєви, Басманови, Булгакови, Салтикови, Чаадаєви, Юсупови та тьма інших.
Ось що писав про становлення Московської держави та формування психології її народу москвинський філософ Георгій Федотов у роботі "Россия и свобода" (Нью-Йорк, 1936 р.): "У самій Московській землі запроваджуються татарські порядки в управлінні, суді, зборі данини. Не ззовні, зсередини татарська стихія оволодіває душею Московії, просякає у плоть і кров. У 15 ст. тисячі хрещених й нехрещених татар йшли на службу московському князю, збільшуючи лави служилих людей, майбутнього дворянства, заражаючи його східними поняттями та степовим побутом.
Саме збирання земель відбувалося східними методами. Знімався весь верхній шар людности (тобто, найбільш талановита частина населення - А.К.), вивозився до Москви, замінюючись прийшлими та служилими людьми... Без винятку викорчовувались всі місцеві особливости та традиції... Кріпосна неволя стала повсюдною в той самий час, коли вона відмирала на Заході... Світогляд москвинської людини спростився до крайности й навіть порівняно із середньовіччям москвин примітивний. Він не розмірковує, він приймає на віру кілька догматів, на яких тримається його моральне й суспільне життя. Нова радянська людина не стільки виліплена в марксистській школі, скільки вилізла на світ божий з Московського царства".
Боротьба московських князів з золотоординськими ханами була не боротьбою за незалежність, як подають московські історики, а змаганням за панування у цій азійській деспотичній державі. Більшість військових заходів Московії в 15-17 ст. були спрямовані на відновлення цієї держави, яка розпалася внаслідок переміщення її політичного центру з Нижньої Волги до Москви. Зміна ж назви (Московське царство замість Золотої Орди) було лише філологічним камуфляжем. Не дивно, що після політичного звільнення від татарської залежности вплив татар на формування москвинського етносу не зменшився, а навпаки, збільшився внаслідок прямого включення тюркських народів та держав до Московського князівства. У збірнику "Говоря откровенно" (Москва, 1989 р.) Дм. Балашов пише, що "після взяття Казані татарська знать була урівняна в правах з москвинською" і "до третини наших дворянських родів мають монголо-татарське походження".
А після Казані були ж ще тюркські Поволзькі та Уральські народи, Астраханське ханство, урало-сибірські племена. Куди ділася вся та людність? Переважна більшість їх стала "русскімі". Москвини створились внаслідок злиття споріднених між собою угро-фінів з татарами. Пошкреби добре москвина - і знайдеш татарина, говорить москальська приповідка.
Що ж у москвинах слов'янського? Цього не знаходимо. Між русами-українцями та москвинами немає нічого спільного у походженні. Навіть по мові ми від них досить далеко. Московська мова більше відрізняється від української, ніж французька від іспанської. У московській мові незчисленна кількість татарських і монгольських слів та понять, у ній нараховується близько 40 тисяч нецензурних лайливих слів та словосполучень, чого й близько немає в мові українській (див. книжку А.Флегона "За пределами русских словарей", видану 1993 р. в Московській обл.). В рецензії на цю книжку (газета "Шлях перемоги", ч.8, 1995 р.) О.Шевчук пише: "Цей ґрунтовний словник мови наших сусідів та й живе спілкування з ними свідчать про те, що москвини постійно й широко вживають матюки. Це не словесне сміття, не пережиток минулого, а суттєва частина москвинської лексики. Те, що раніше приховували, -тепер відверто оприлюднено; те, що вважали нецензурним, - надруковано накладом у 30 тис. примірників. Кількість перейшла в якість... Ці лихослови не поважали й не поважають ні своєї, ані чужої людської гідности, паплюжать святе ім'я матері. Якщо в Україні старого чоловіка називають на "ви", на Кавказі шанують як аксакала, то москвинський дід, м'яко кажучи, "старий хрєн", а близькі знайомі - "козли", "падли", "сукі". Ось чому спроби українців називати один одного ввічливо "пан", "пані" нестерпно дратують московськомовних".
Носії русько-української та московської мови мають різний, навіть прямо протилежний психічний склад. Українська мова - це мова хліборобів, поезії та благородних лицарів. Московська мова - це мова мисливців, грабіжників, волоцюг, пройдисвітів, шахраїв. Саме ці останні поняття означає татарське слово "кацап", запозичене від санскритського "кацаб" - убивця-садист.
Відомий мовознавець академік М.Марр (1865-1934) стверджував, що староукраїнська мова - санскрит - є матір'ю всіх індоєвропейських мов. Про це ж писав польський філолог Мих. Красуський 1880 р. Московська ж мова утворилася всього лише 400-500 років тому зі слов'янських, угро-фінських та тюрко-татарських діалектів,
Відомий москвинський журналіст 19 ст. змосковщений литвин В.Сенковський, писав: "Московська література - нікчемна, неоригинальна, пласка, простацька, бідніша навіть за турецьку щодо сили уяви та висоти думки. Та й московська мова - жебрацьки вбога: лексика вищих понять -все позичене; мова - якась дерев'яна щодо гнучкости форм. Мова неписьменного українського селянина значно багатша за московську літературну і лексикою, і гнучкістю, і багатством форм та виразів. Нечиста сила занесла мене до-московської, вибачте, "літератури"". А ось думка класика московської літератури О.Пушкіна: "О, как беден, как груб наш русский язык". З ним погоджувався князь В. Вяземський: "Да, наш русский язык - это кафтан чыжолый".
Наші предки руси короткий час брали з угро-фінів (руських) дуже помірну данину, зате сприяли розвитку їхньої мови, писемности, літератури, культури, господарства, державного та військового будівництва. Але скільки вовка не годуй, він все в ліс дивиться.
В усі часи взаємовідносин між русами-українцями та москвинами останні з особливою ненавистю ставились до нашого народу, як невіглас й дикий п'яничка ставиться до мистецького шедевру, й при будь-якій нагоді чинили дикі погроми. Перший з них відбувся вже в 1169 р. Скориставшись ослабленням Руської держави внаслідок внутрішньої боротьби між князями та боротьбою з половцями, Суздальський князь Андрій Боголюбський (його мати була половчанкою) послав на Київ велике військо, яке після кількаденної облоги взяло місто. У ті часи в цьому не було нічого особливого, князі часто воювали між собою, - за міста та уділи. Але угро-фіни суздальці, які на той час вже були християнами, повелися з киянами надзвичайно жорстоко, чого раніше у Русі ніколи не було, вперше показавши, що можуть очікувати народи від лісових печенігів.
Літопис Руський у рік 1169 пише: "І грабували вони два дні увесь город - Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в'язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі..., - і всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерський Святої Богородиці поганими.,.".
Чи дуже змінилися дикі суздальці в наступні 700-800 років? Чесніші й розумніші з-поміж них давали таку характеристику москвинам, "Народ дикунів та виродків" (О.Герцен). "Не народ, а пекельна потвора" (В.Розанов). "Народ, який блукає по Європі й шукає, що можна зруйнувати, знищити лише заради розваги" (Ф.Достоєвський). "Народ волоцюг і злодіїв" (С.Рождєствєнський). "Сатанинський народ" (З.Гіппіус). "Не народ, а худоба, хам, дика орда душогубів, злодіїв" (М.Булгаков). "Найбездарніший народ, без натяку на творчість" (Г.Успенський). "Це не народ, а історичне прокляття людства" (В.Шмельов). До цих думок можна було б додати подібні ж висловлювання О.Пушкіна, І.Тургенева, П.Чаадаєва, С.Волконського, О.Хомякова, а також багато інших (див. П.Штепа, "Московство", розділ "Москвини про московство").
Можливо, москалі змінилися в наш час? Ось думка колишнього члена політбюро ЦК КПСС академіка Олександра Яковлєва: "...Я вбачаю головну причину заледве но поголовної криміналізації країни в нашій національній психології. Певна річ, склалася вона задовго до жовтневого перевороту... Після жовтня суспільство стало однорідним. Кріпаками зробили всіх. Навіть не кріпаками - зеками... Вбити людину сьогодні не варто нічого... Убивця в сучасній Росії не відчуває жодних моральних докорів. Скоріш він дістає моральне задоволення: переступив, зважився, вчинив. Його це тішить. Мені скажуть квасні наші патріоти: це ж не характеризує всю націю. Ні! Характеризує! На жаль..." ("Народна газета", ч.5, 1998р.)
В рабстві у цих дикунів ми були 350 років. Нижче подано дуже короткий перелік злочинів, що вони чинили нашому народу. Ми і зараз не звільнилися від їхнього згубного духовного впливу. Значна частина нашої державної адміністрації знаходиться під контролем цих диких ординців, які не будують, а руйнують щойно відновлену Русь-Україну.
Русь та Московія є психічно несумісними національними організмами, тому ні симбіоз, ні цивілізована співпраця між ними принципово неможливі. Цього не витримає характер москвина. Неприйняття існування українців глибоко закладене у психіку нащадків північних племен, яким наш народ передав мову, віру та культуру, у якого вони взяли навіть імення. Москалі це зрозуміли давно, то ж добре було б, щоби це зрозуміли й українці. Після того, як наші патріоти прийдуть до влади, задля безпеки України вони зобов'язані будуть зробити все, щоб зруйнувати Московську імперію, а Московію привести до князівства 11 ст. з центром у якомусь провінційному містечку.

Підступність москвинів
1482 р. — Щоб послабити Велике Князівство Литовське, до складу якого у той час входила Русь-Україна, і полегшити загарбання руських земель, Московський хан-князь Іван III відправляє цінні подарунки та значну суму грошей Кримському хану Менглі-Гірею і намовляє його напасти на руські землі. Татари напали, захопили і сильно пограбували Київ, взяли багато полонених, а награбованими церковними скарбами поділилися з московитами.
1654 p. — Переяславська угода з Московією. Прийняття "протекції" московського царя. Русь-Україна та Московія зобов'язувалися підтримувати одна одну в боротьбі проти спільного ворога — Польщі,
І ось до чого це призвело в наступні 350 років.
1654—1708 pp. — Постійне порушення Московією Переяславських угод з метою ліквідації автономії Гетьманщини. Підкуп і нацьковування одних старшин проти інших, а козаків — проти старшин.
1656 p. — Зрада Москви. Коли Польща, здавалось, була остаточно розгромлена, московити, боячись підсилення Руси-України, заключають з поляками сепаратний Віленський мирний договір. Б.Хмельницькому цар передає через бояр суворе попередження, що буде "оружием защищать Польщу как бы и собственное отечество" і вимагає припинити військові дії.
1659 p. — Після смерти Богдана Хмельницького Москва вирішує знищити Русь. Хан-цар посилає в Україну 100-тисячне військо. Значно меншими силами гетьман І.Виговський разом з татарами вщент розбиває москалів, Але внаслідок внутрішніх чвар українці не закріпили перемогу. В міжусобній боротьбі І.Виговський зазнає невдач, чим негайно скористались москалі. Під проводом воєводи Баратинського вони влаштовують лови на прихильників гетьмана. "Князь Баратинський, вирізавши в Україні коло п'ятнадцяти тисяч українського населення, запитував Московського царя дозволити йому "высечь и выжечь" всіх українців на 150 верст коло Києва". (Є.Гуцало. Літ. Україна. 12.04.1990 p.). Упродовж кількох наступних років москалі винищують майже всіх соратників Б.Хмельницького.
1667 р. — Розчленування Руси внаслідок підступної зради Москви: зайнявши за допомогою українських військ майже всю Білорусію та Литву, москалі припинили дальші воєнні дії, що мали б завершити повне вигнання ляхів з Руси-України, і заключили сепаратну Андрусівську угоду з Польщею, за якою Київ, Землі Війська Запорізького та Лівобережна Русь переходили до Московії, а Правобережна — до Польщі.
Укладаючи договори з поляками, московський хан-цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців, заодно показуючи рівень московського дикунства: "Все те, в которых книги печатаны, и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных (тобто, українських) книг никому с наших королевского величества подданных нигде не печатати под страхом смертной казни" (І.Ющук, Слово Просвіти, ч.8, 1996 р.).
1672 р. — "...заказ крепкой, чтобы люди польские и литвинские (українські) печати и книги никто у себя в доме не держал, а приносили бы и отдавали воеводе".
1677 р. — Наказ патріарха Іохима видерти з українських книжок аркуші, "не сходные с книгами московскими". Початок цензури українських книжок.
1686р. — Скасування автономії української православної церкви внаслідок підкупу московитами Константинопольського патріарха (120 соболиних шкурок та 200 золотих монет) і встановлення московського контролю не тільки над релігією, але й освітою та культурою Руси-України. Неканонічність цього акту уже наступного року визнав собор Царгородської Церкви, який покарав патріарха Діонісія позбавленням патріаршої влади. Наївна віра українців в православного царя та довіра до "братів во Христі" москалів, які християнами ніколи не були, бо для них єдиним богом був цар-батюшка, відіграли лиху роль: жодна військова сила не змогла б позбавити свободи українців, але єдина по формі віра дуже багато в цьому допомогла.
1687 p. — За коломацькими статтями Москва зобов'язувала гетьмана дбати про збільшення шлюбів між московитами та українцями, бо їхні нащадки - метиси будуть краще слугувати московським інтересам.
1689 р. — Заборонено Київській лаврі друкувати книги без патріаршого дозволу: "... к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати...". Обмеженнями чи забороною книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух в культурі, побуті, суспільних відносинах. "Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати", визнали москалі в 1905 р. ("Объ отмене стеснений малорусскаго Печатного слова").
1690 р. — Собор Московської православної церкви осудив "Кієвскія новыя книги" С.Полоцького, П.Могили, К.Ставровецького, Л.Барановича, А.Радивиловського та інші, наклавши на них "проклятство и анафему не точию сугубо и трегубо, но и многогубо".
1695-1707 pp. — Петро Кривавий виношує плани повної ліквідації автономії Гетьманщини, " а якби люди противилися, то перегнати їх за Волгу, а Україну своїми людьми осадити". (Тут і далі у цьому розділі цитати з роботи Г.Хоткевича "Два гетьмани", стор.80-90, К., 1991 p.).
Щоб ослабити Русь-Україну, козаків вигубляли безкінечними, часто бездарними і безглуздими походами, а селянські господарства руйнували розбоєм і поборами.
У Північній війні москалі зазнають поразок одна за другою. В той же час "...Апостол Данило, полковник Миргородський, розбив шведського генерала Шліппенбаха, ...в 1702 р. Стародубський полковник Миклашевський удачно бився під Биховим..., а потім Нарву запорозці взяли, а потім Чернігівський полковник Юхим Лизогуб узяв Орішок".
А яка ж подяка? "Де тільки сходилися українці з москалями, діялася нужда. ...Москалі відбирали у козаків здобич і всіляко зневажали українців..., їм не давали ні крупи, ні сухарів, та й хліба давали половину пайка".
А в цей час в Руси-Україні, кров'ю синів якої розширювались межі Московської імперії, "Москва насильничала, мов п'яна". "Історичні документи тих часів - то якась безконечна хартія всякого свавільства, жорстокости і попрання всіх Божих і людських прав. Тих випадків сотні, тисячі — і то тільки занотованих у акти. А скільки того пропало, перетерпілося і зосталося навіки невідомим?" Ось приклади. Пообіцявши, що вони нікого не будуть займати і взявши у мешканців міста Кишенки гроші та кілька возів з хлібом, гусьми, курми і всякою їдою, москалі вдерлися у місто, "п'янствували, беспутствували кілька день: попалили у людей хати, повиривали усю городину - мов у ворожий лагер попали..., а на кінець забрали у людей усіх волів".
"Другий начальник Скотін ішов українськими городами, і його москалі били людей, а деяких мов татари, забирали у полон". В іншому місці, пограбувавши село і убивши кілька українців, москалі побили сотника:"Се тобі за те, що ти у нас управи просиш". На Чернігівщині москалі "хати відчиняли, шуби і одежу забирали, гусей, курей різали... Ганялися за людьми й кололи їх шаблями". І все це діялося у "мирний" час! Втім слід зазначити, що тоді москалі у брати до нас не нав'язувалися.
"Жаль нам вас, як людей військових, пропадите ви скоро, коли будете держатися того народу московського", — говорив ханський візир козацькому послові.
Так воно і сталося.
1703—1720 pp. — Десятки тисяч українських селян та козаків були насильно зігнані на будівництво Петербурга, 25 тисяч загинули від хвороб в тамтешніх болотах.
1704 р. — Придушення посланими Московією військами антипольського повстання Семена Палія на правобережній Руси-Україні, яка перебувала під окупацією Польщі.
1708 р. — Масове знищення українських сіл та міст московитами ще до переходу гетьмана І.Мазепи на бік шведського короля КарлаХІІ.
1708 р. — Зруйнування столиці Гетьманщини м. Батурина московськими військами, які вирізали усіх мешканців столиці та біженців (15 тис.), переважно жінок та дітей, церкви та місто пограбували, а потім спалили. "Україна залита кров'ю, зруйнована грабунками й виявляє скрізь страшну картину варварства переможців", —доповідав французький посол у Париж (В.Сергійчук. Кого зрадив гетьман Мазепа, К., 1991, с.59).
1709 р. — Петро Кривавий видав наказ страчувати кожного запорожця. Початок руйнування Січі. Після захоплення Січі москалі "...товариству нашому голови обдирали, шиї на плахах рубали, вішали й інші тиранські смерті завдавали, яких і в поганстві за стародавніх мучителів не водилося — не тільки тих, хто з товариства, а й з домовин мертвих ченців відкопували, голови їм відтинали, шкіру здирали й вішали", — писав самовидець, кошовий Стефаненко.
1709 р. — Петро Кривавий примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращі науково-просвітницькі сили перебратися з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовськйй, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії.
"Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив одбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало не можливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України" (І.Огієнко, "Українська культура"). "...Стара московська культура в часи царювання Петра вмерла; та культура, яка відтоді живе й розвивається в Московії, є органічним продовженням не московської, а київської, української культури", визнав пізніше князь М.Трубецькой.
1713 р- — Московія наказом Петра Кривавого привласнює собі нашу назву Русь-Росія. У такий спосіб завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюрські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину (Грецька назва Руси звучить як "Росія"). "У всіх курантах (газетах) друкують державу нашу Московською, а цього ради звольте застерегти, щоб друкували Російською, про що й іншим по всіх дворах писано" (з розпорядження послу Московії у Копенгагені, 1713 p.). З цією метою для підкупу журналістів та "дворів" була виділена значна сума грошей. Але будучи штучною по відношенню до Московії, назва "Росія" приживалася дуже довго і ще за Катерини II не мала прикметника в національному значенні. Лише в кінці 18 ст. урядово запроваджена і національність "рускій". Так отримали ми "старшого брата", який вийшов на історичну арену на кілька тисячоліть пізніше від "молодших братів" (Ю.Липа, Розподіл Росії, Львів, 1995 р., стор, 27-28).
Повна втрата Русю незалежности й приєднання її до Московського царства стало початком зростання могутности Московії та перетворення її на подобу імперії європейського зразка, тоді як до цього це було типово азійське деспотичне ханство.

Етноцид українців

1718 р. — Московити спалили архіви та книгозбірню Києво-Печерського монастиря (збиралися понад 700 років), яка витримала навали монголів, поляків, татар, "...численна і найдавніша книгозбірня, зібрана і збагачена великим князем Київським Ярославом Володимировичем і збережена в печерах від усіх ворожих нападів і руїн, але нині,... серед добробуту і тиші полум'ям пожерта. В ній зберігалось багато тисяч рукописних і всіляких дорогоцінних манускриптів, писаних різними мовами, і багато з-поміж них такими, що й ученим тодішнім мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи щодо історії правління слов'янських племен та царів стосувались" ("історія Русів", ст.303-304, вид. 1956 p.).
1720 p. — Указ Петра Кривавого про заборону друкувати в Руси-Україні будь-які книги, крім церковних, які необхідно "для повного узгодження з московськими, з такими ж церковними книгами справляти..., щоби ніякої різниці і ніякого окремого наріччя в них не було".
1721 р. — Православна церква у Московії перетворена на Міністерство ідеології та цензури, яке називалося Синодом і керувалося світською особою, призначеною царем. По єпархіях були заведені відповідні державні установи, які називалися консисторіями, що наглядали за всіма церковними справами, освітою, книгодрукуванням тощо. Від 1700 по 1917 р. церковні Собори не скликалися, патріархи не обиралися. Церква була повністю підпорядкована державі, стала знаряддям проведення імперіалістичної зовнішньої та внутрішньої політики москалів, спрямованої не лише на поневолення нашого народу, але й на знищення його як етносу. В усі часи свого існування до всіх християн московська "церква" ставилася не по-християнському, а по-москальському, освячуючи розбій та насильство.
1722-1727 pp. — Перше скасування гетьманства і утворення Малоросійської колегії під керівництвом московського генерала.
1724 р. — Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архімандрита Печерської Лаври за те, що там була надрукована церковна книга "Триодь" "не совсем с великороссийским сходная", а чернігівську друкарню, окрім такої самої кари, Синод наказав перевести в Москву, тобто просто загарбав.
1729 р. — Наказ Петра II про переписаний в Україні державних постанов та розпоряджень з української на московську мову.
1734-1740 pp. — Друге скасування гетьманства і утворення Гетьманського Уряду під керівництвом московського намісника.
1735 р. — Придушення московськими військами антипольського повстання Верлана на окупованій Польщею Правобережній Руси-Україні.
1735-1739 pp. — Біля ста тисяч українських козаків та селян були мобілізовані на московсько-турецьку війну. Загинуло 35 тис. українців. Україна власним коштом утримувала від 50 до 75 москальських полків, що коштувало Гетьманщині 1,5 млн. рублів - в 10 разів більше за її річний бюджет.
1737 р. — Московський намісник у Києві арештував Київський магістрат, забрав до Петербурга грамоти з привілеями м. Києву, сподіваючись, що українці забудуть про свої права, бо "ссылаться им в вольностях будет не на что".
1750 p. — Придушення московськими військами антипольського повстання гайдамаків на окупованій Польщею Правобережній Руси-Україні.
1752 р. — На землі запорізьких козаків між річками Дніпром та Синюхою Московія указом від 18 жовтня створює Новосербію і забороняє там селитися українцям. Українські селяни мусили покинути свої угіддя. В 1760 р. українцям було заборонено також селитися у слободах за межами Новосербії.
1753 р. — Указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії.
1755, 1766, 1775, 1786 pp. — Заборона Петербурзького Синоду друкувати українські книжки. Протягом другої половини 18. ст. та першої половини 19 ст. видавнича справа в Україні була спаралізована. Як наслідок, у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 - 3, 1849 -2, 1850 - 1, 1851 - 2, 1856 - 5. Обмеженнями та заборонами книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух української культури, побуту, суспільних відносин.
1759 р. — Синод видав розпорядження про вилучення зі шкіл українських букварів.
1762-1763 pp. — Московська цариця Катерина II (Сучка), німкеня за походженням (її справжнє ім'я Софія Фредеріка Аугуста), видала два маніфести про іноземну колонізацію Руси-України: вербувалися серби, болгари, молдавани, німці з Прусії, Австрії та інших країн. Іноземцям надавали по 65 десятин землі на душу, звільняли від податків. Українці зобов'язані були безплатно виділяти підводи для перевезення своїх майбутніх поміщиків.
"Запорозька земля німіла від наруги, кривди і болю. Як чорні ненаситні круки зліталися сюди поміщики й генерали, сановники й німці-чужинці. На козацькії могили... На козацьку кров... (М.Киценко. Хортиця в героїці і легендах. Дніпропетровськ, "Січ", 1991, стор.70).
1764 р. — Інструкція Катерини-Сучки князю О.Вяземському про московщення України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини: "якщо розумні люди будуть поставлені начальниками цих провінцій. Коли ж в Україні не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникла..."
1765 р. — Ліквідація московською владою козацького устрою Слобожанщини.
1768 р. — Придушення московськими військами антипольського повстання на правобережній Руси-Україні під проводом Ґонти і Залізняка, відомого під назвою "Коліївщина", після підступного і зрадницького захоплення москалями, які воювали з поляками, його керівників: москаль полковник Гур'єв, виконуючи завдання старшого москаля Кречетнікова, з'явився до повстанців з полком донських козаків як спільник у боротьбі з ляхами, увійшов у дружбу з ватажками повстання, влаштував веселу пиятику, а темної ночі з шостого на сьоме липня підступно перев'язав у своєму наметі старшину і захопив у табір 900 повстанців. Москалі та ляхи киями били українців до оголення кісток, з живих здирали шкіру, палили, саджали на палі, четвертували.
Ліквідація української Гетьманської держави на Правобережжі.
1769 р. — Указ московського "священного Синоду" про заборону друкування українських букварів, вилучення їх та українських церковних книг у населення.
1775 р. — Підступний напад московських військ на Запорізьку Січ і зруйнування її після допомоги запорожців москалям у московсько-турецькій війні 1768-74 pp. Пограбування козаків, захоплення їх майна та висилка багатьох з них у Сибір. Закриття українських шкіл при полкових канцеляріях. Двадцятип'ятирічне ув'язнення на Соловках кошового гетьмана Петра Калнишевського.
"... в травні 1775 р. рада "при височайшему Дворі" постановила: "истребить кошевих Козаков как гнездо их своевольства" ...Близько 40 полків загальною кількістю сто тисяч чоловік оточили Запорозьку Січ. І це тоді, коли за вказівкою того ж царського командування значна частина козаків перебувала далеко від коша..." (М.Киценко, стор.64).
1777 р. — План виселення кримських татар з Криму, українців — з України, а на обжиті ними місця переселення московитів з Московії. На здійснення цього плану А.Суворов за лічені дні виселив з півдня України 32 тисячі душ чоловічої статі.
1777 р. — Після смерти 13 березня від переслідувань та злигоднів геніального українського композитора, академіка Болонської музичної академії Максима Березовського (нар. 1745 р. у Глухові) москвинська влада забороняє виконувати його твори й знищує багато його рукописів.
1780 р. — Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.
1781 р. — Знищення решток козацького самоврядування на Лівобережжі та запровадження загальномосковської системи управління в 1783 р.
1780 - 1783 pp. — Перше закріпачення українських селян на окупованих Московією землях Руси-України (Порівняйте: в 1771 р. у Криму татари скасували рабство; 1780 р. була відмінена панщина в Австрійській імперії).
1784 р. — Переведення викладання у Києво-Могилянській академії на московську мову.
1786 р. — За розпорядженням Синоду київський митрополит наказав, аби в усіх церквах дяки та священники читали молитви та правили службу "голосом, свойственным российскому наречию". Теж саме було заведено і в школах Руси-України. У 1747 р. на території семи полків Гетьманщини (про три не збереглося відомостей) було 866 українських шкіл, тобто, на кожну тисячу душ населення припадала одна школа. Під кінець століття кількість населення зросла утричі, а кількість шкіл зменшилася удвічі, серед них українських не було жодної.
1793 р. — Москалі придушили повстання в селі Турбаї і жорстоко розправилися з селянами: понад два десятка селян померли, не витримавши катувань, або були розстріляні, решту після покарання батогами вислали до Сибіру, або в інші губернії.
1797 р. — В Україні запроваджено призов до царської армії. 25 років українські рекрути змушені були воювати на імперіалістичних війнах за своїх ворогів-москалів.
1797 р. — Від хвороб, голоду та на полі бою загинуло кілька тисяч кубанських козаків, проливаючи "кров добру нечорну, не за Україну, а за її ката", яких москалі погнали на завоювання Персії.
1799 р. — 25 травня москвинська окупаційна влада арештовує у Києві геніального українського композитора Артемія Веделя (нар. 1767 р. у Києві) за письмовий протест проти гоніння на українську освіту та культуру й тримає 68 днів у в'язниці, а потім кидає до божевільні й тримає там 9 років, до самої смерти. Наказано було не давати йому "ні пєра, ні ручкі, ні бумагі". Довгий час твори А.Веделя москалі забороняли виконувати й друкувати.
1800 р. — Наказ царя Павла І про заборону будівництва церков в Руси-Україні в дусі Козацького барокко, а лише у московському синоїдальному стилі (бані церков такого стилю нагадують монгольські шатри).
1811 р. — Закрито Києво-Могилянську академію.
1812 р. — Пообіцявши козакам повернути самоврядування, московити закликали їх виступити проти Наполеона. Українці сформували 15 кінних полків, які поповнювали і забезпечували своїм коштом два роки. Але після перемоги над французами московити не виконали своїх обіцянок і повернули козаків у підневільний стан. (На сусідніх землях донські козаки мали певні свободи).
1819-1829 pp. — На початку 19 ст. посилюється феодальний гніт закріпачених українців. Селяни відповідають багаточисельними повстаннями, які жорстоко придушуються москалями. Ось лише три з них. Після придушення Чугуївського повстання (1819) до суду було віддано 363 чоловіка, з яких 273 засуджено до смертної кари, решту відправлено до Сибіру. Після придушення Уманського повстання (1826) до суду віддано й жорстоко покарано 150 чоловік. Центр Шебелинського повстання (Слобожанщина, 1829) москалі оточують дивізією військ, проти беззбройних селян застосовують артилерію. 109 селян вбито, 143 віддано до суду, багатьох страчено або відправлено до Сибіру.
1824 р. — Міністр освіти А.Шишков видав розпорядження: "Воспітаніє народноє по всєй імпєрії, нєсмотря на разность вєр і язиков, должно бить чісто "русскоє"".
"Цензурний режим в отношенії малоросійськой пісмєнності" зобов'язував: "Подвєргать запрєту всякоє малоросійскоє слово как по существу врєдноє і опасноє для государствєнного єдінства" (ж."Україна", ч.26, 27, 1993 p.).
1830 p. — Під час польського повстання москалі звернулися до козаків, знову даючи їм надію на повернення автономії. Українці сформували 8 кінних полків. Польське повстання придушили, а козаків знову обдурили. Більше того, їхня готовність іти на жертви заради повернення давнього устрою викликала підозру. Два полки після придушення польського повстання відправили на Кавказ, але розселили не на Кубані серед українців, а серед московитів.
1830-1835 pp. — Жорстоке придушення москалями руху українців Поділля, Київщини та Бесарабії на чолі з Ус. Кармелюком проти московської кріпацької системи. Підступне вбивство українського народного героя 22 жовтня 1835 р.
1833 р. — Московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же день в усіх мечетях Криму конфіскували всі письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів, що стосувалися Руси-України та її відносин з південними народами. На центральних площах запалали багаття. "...В XVIII столітті Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів... Ці варвари — московити..." (Максиміліан Волошин).
1839 р. — Ліквідація української греко-католицької Церкви на окупованих Московією Правобережній Україні. Сотні християн і багато священників було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них було прислано московських "батюшок", чиновників-наглядачів в рясах.
1847 р. — Розгром колоніальною владою Кирило-Мефодіївського братства - першої української громадсько-політичної організації на підмосковних землях. Наказ цензорам суворо слідкувати за українськими письменниками, "не давая перевеса любви к Родине над любовию к отечеству".
1847-1857 pp. — Десятирічна солдатська каторга із "забороною малювати і писати" геніального поета, маляра і мислителя Тараса Шевченка. А ось що писав про Тараса Шевченка "революційний демократ", "нєістовий" В.Бєлінській в грудні 1847 р.: "Здравий смисл в Шевченкє должен відєть осла, дурака і подлєца,... Етот хохлацкій радікал напісал два пасквіля - одін на государя і імпєратора, другой - на государиню і імпєратріцу...". Москаль - завжди москаль, і дуже важко побачити різницю між "революційним демократом", знавіснілим шовіністом і лісовим дикуном.
1862 р. — Закриття українських безоплатних недільних шкіл для навчання дорослих, організованих українською інтелігенцією. За "українофільську діяльність" на сім років москалі виселяють з Руси-України до Архангельська Павла Чубинського.
1863 р. — Таємний циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для читання та релігійні книжки українською мовою, якої "не было, нет и быть не может".
Заборонено ввіз і поширення в імперії львівської газети "Мета".
"... всякий Німець вдесятеро кращий за Суздальського слов'янина, Турок ніколи так підло не душить Сербів, Монгол стільки зла не робив нашій народності, скільки тепер робить Петербургський уряд та Великоруське общество... Як тільки хто примітив, що ви Українець, вас зараз же беруть під надзор поліції, а запримітить дуже легко: як по пошті перехватять письмо, писане по-українськи, як ви співаєте українську пісню, або як заговорите зі знакомим або зі сім'єю на улиці по-українськи. Після того кожного року вибирають чоловік 10 або й більше, і без всякої вини й суду висилають у Сибір. Так сего року вислали: учитель Стромин, інженер Лобода, адвокат Кониський, учитель Шевич, кандидат Чубинський і багато інших. Робиться се без суду, і вини не об'являють... 18-літній хлопець Володимир Синегуб сидить уже півроку в тюрмі за те, що учив на селі парубків співати старі козацькі пісні.
Більша часть журналів Московських те й робить, що топтає в грязь Українців за те тілько, що вони Українці..., п'яна перекупка не видумає того, що московські редактори видумають і напишуть, а одвічать їм не можна, бо цензура нічого не пустить... За українську одежу посадять вас у поліцію або поб'ють на улиці. За українську мову не дадуть вам ніколи служби... Скажіть, чи є де земля од Китая до Патагонії, од нової Голландії до Канади, де було б преступлєнієм говорити своєю мовою, де було б заборонено писати книжки і учити дітей тією мовою, якою у сім'ї говорить 14 млн. народу?... З нашого приміру учіться розпізнавати, що таке Москва..." (Українець. З України. "Слово". - 1863р., ч.85. Цитовано за В.Лизанчуком, с.95-97).
Цей лист аноніма зі Східної України, цей крик душі краще за всі наукові теорії свідчить, що москалі ще в 19 ст. залишалися дикунами, що у своєму розвитку вони відстали на тисячоліття.
1864 р. — Статут про початкову школу: навчання має проводитись лише московським наріччям.
1869, 1886 pp. — Видано Укази, згідно з якими "в десяти Південно-Західних губерніях особам московського походження надавати доплати та пільги". Пільги московити мають по сьогоднішній день.
1870 р. — Вказівка міністра освіти Московії Д.Толстого про те, що "кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають в межах нашої вітчизни, має бути змосковщення". Отже українців відносили до "інородців".
В умовах постійного протиукраїнського терору багато талановитих українців (зокрема, М.Гоголь, В.Короленко, А.Чехов, П.Чайковський) змушені були своєю творчістю збагачувати чужу культуру. Інших московити приписали собі (математик М.Остроградський, маляр І.Рєпін та багато інших), як і нашу історичну та культурну спадщину.
1876 р. — Указ про зобов'язання "прийняти як загальне правило", щоб в Руси-Україні призначати вчителів-московитів, а українців посилати до Петербурзької, Казанської і Оренбурзької округ. Це "загальне правило" діяло і за правління комуністів до проголошення Україною незалежности в 1991 р. Як наслідок, за 100 років з Руси-України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну направлено стільки ж москвинів.
1876-1880 pp. — Українських учених та педагогів М.Драгоманова, П.Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П.Лободоцького — лише за переклад одного речення з Євангелія українською мовою. "Нємєдлєнно вислать із края Драгоманова і Чубінского, как нєісправних і положітєльно врєдних в крає агітаторов... с воспрєщенієм в'єзда в Южн.губ. і століци, под сєкрєтноє наблюдєніє".
1876 р. — Таємний Емський указ, (був підписаний царем Олександром II під час його перебування в м.Емсі, що в Німеччині) про заборону ввозу до імперії, друкування творів і перекладів українською мовою. Заборонялись також сценічні вистави, читання та друкування текстів до нот українською мовою.
1881 р. — Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою. Українські театральні вистави ставити в "зависимости от усмотрения высших местных властей в каждом отдельном случае", а українські словники друкувати московським правописом. Місцева влада зобов'язана контролювати публічне виконання українських пісень, дозволених цензурою.
1888 р. — Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.
1892 р. — Заборона літературних перекладів українською мовою.
1895 р. — Заборона видавати українські книги для дітей, "... хотя бы по существу содержания и представлялись благонамеренными".
1899,1903 pp. — Заборона користуватися українською мовою для проголошення наукових доповідей та промов на археологічному з'їзді у Києві та на відкритті пам'ятника І.Котляревському у Полтаві.
1900 р. і наступні роки — Цензурою виключаються такі слова як "козак", "москаль", "Україна", "український", "Січ", "Запоріжжя" та інші, які мають український національно-символічний зміст.
1905-1912 pp. — Міністерство освіти Московії закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів "перевело" до інших шкіл за намагання вводити у викладання українознавчу тематику.
1905 р. — Ректор Київського університету відмовив 1400 студентам відкрити 4 кафедри українознавства з українською мовою викладання, заявивши, що університет - це "загальнодержавна інституція", і в його стінах не може бути жодної мови, крім московської.
1906, 1907 pp. — Закриття колоніальною владою "Просвіти" в Одесі та Миколаєві.
1908 р. - Указом Сенату Московської імперії українська культурна і освітня діяльність оголошувалась "вредной, могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности". /
1910 р. — Уряд П.Столипіна виданим циркуляром зарахував українців до "іноверцев" і заборонив будь-які українські організації, Боротьба з рухом за відродження Руси-України є історичним завданням московської державности, вважав Столипін.
1910, 1911, 1914 pp. — Закриття колоніальною владою "Просвіти" у Києві, Чернігові, Катеринославі (нині Дніпропетровськ).
1914 р. — Указ московського царя Ніколая II про заборону української преси.
1914 р. — Заборона московською владою святкування на окупованій Московією частині "Руси-України 100-річчя від дня народження Т.Шевченка.
1914 р. — Захопивши Галичину, москвинська військова адміністрація, за прикладом давно окупованої москалями Східної України, негайно спалила бібліотеку Наукового товариства ім.Т.Шевченка, заборонила в Галичині й на Буковині всю українську пресу, навчальні заклади, громадські організації, але не чіпали німецьких (з німцями воювали!), польських та жидівських установ."... Український рух є для Московії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи, взяті разом (газета "Киевлянинъ", 1914р.). Новопоставлений губернатор Галичини в окупаційній промові відверто заявив про наміри москалів: "Я буду тут запроваджувати московську мову, закон та порядки". В один день москалі перевели українські школи на московську мову, звільнили тих вчителів, які не могли або не хотіли нею викладати; вислали у московщину сто тисяч українців, головним чином вчителів, священників, вчених, активістів "Просвіти", Пласту та інших українських організацій. Багато українців загинуло по дорозі до Сибіру від голоду, холоду та хвороб.
1914 р. — Доповідна записка полтавського губернатора фон Боггоута (мабуть, німця, бо після Петра Кривавого усі московські царі та значна частина адміністрації були німцями) міністрові внутрішніх справ Московії, яка дає найповніше уявлення про ставлення московитів до української проблеми в Руси-Україні:
1. Призначати на посади вчителів, по можливости, тільки московитів.
2. На посади інспекторів і директорів народних училищ призначати виключно московитів.
3. Усякого вчителя, котрий виявив схильність до українського, негайно звільняти...
7.... на чолі єпархій ставити архиєреїв винятково московитів, притому твердих, енергійних, виявляти найкрутіший тиск на священників, заражених українофільством; парахіяльних наглядачів за школами призначати виключно московитів.
8. Звернути особливу увагу на семінарії і ставити ректорами виключно московитів, усуваючи інших; навчальний персонал має бути тільки з московитів; за семінарії треба взятись і викорінити дух українства, що гніздиться в них,
9. Необхідно субсидувати деякі газети в Києві, Херсоні, Полтаві, Катеринославі та ін. з метою боротьби проти українців.
12. Узагалі на різні посади не допускати людей, котрі коли-небудь, хоча б і в далекому минулому, мали стичність з українським елементом.
13. Усілякими способами викорінювати назви "Україна", "український"...
Ці настанови діяли за царів, генеральних секретарів і фактично по сьогоднішній день за адміністрації президентів "незалежної" України.
"До 1917 р. всім чиновникам в Україні платили 50 % надбавки до заробітної плати за "обрусєніє края" (Г.Коваленко, "Світло Оріяни", № 6, 1996 p.).
1915 p. — Відступаючи під натиском австрійсько-німецьких військ, московські окупанти, як справжні ординці, вивозили з України мистецькі та культурні цінности, виганяли українців з осель, палили комори, оселі, збіжжя, знищували посіви, забирали худобу - перетворювали Україну на випалену землю.
1916 р. — Закриття колоніальною владою "Просвіти" в Кам'янець-Подільському.
* * *
Протиукраїнський тотальний терор

1917 p., 7 листопада — Внаслідок контрреволюційного перевороту до влади в Московській імперії прийшли більшовики. Переворот фінансувався європейськими та американськими жидами-мільйонерами. Лише банк Джекоба Шіффа із Нью-Йорка передав 20 мільйонів доларів — на той час величезну суму. Після захоплення влади більшовиками з 556 осіб, які займали вищі адміністративні посади у Московії, 447, тобто 80 %, були жидами (Повідомлення Р.Вільсона, у той час кореспондента "Тайме" у Московії). Майже всі з невеликої кількости інших у жидівсько-більшовицькій правлячій кліці мали за дружин жидівок, а більшість жидів-керівників змінили свої прізвища на "общєпонятниє". "Мудрий жид - то законспірований жид. Відкритий жид - то дурний жид", вчить "Талмуд".
До руйнування Руси-України москалями тепер прилучилися ще й жиди (юдизовані хозари), які близькі до москвинів (лісових печенігів) за етнічним походженням, але організованіші, хитріші, підступніші й підліші, бо виховувались на людиноненависницьких вченнях юдейської Тори та Талмуда (див. Б.Богослов, "Сіонізм проти українців", Одеса, 1998 p.).
Початок ґеноциду (планомірного фізичного винищення) українців. За час комуністичної московської окупації загинуло понад 30 мільйонів наших співвітчизників. Ще 10 млн. були виселені або змушені були покинути рідну землю. Русь-Україна планомірно заселялася московитами. За 70 років більшовизму кількість українців в Руси-Україні не збільшилась, а число москвинів зросло у п'ять разів.
Жиди та москалі були оголошені революційними народами, а всі інші - контрреволюційними. Царсько-поміщицька культура правлячого класу московської імперії та культура питомих москвинів - культура босяків, Іванушків Дурачків, "лішніх людєй", ідіотів, п'яничок тощо, культура імперіалістична й тоталітарна за змістом, була оголошена пролетарською, а культура поневолених народів, протиімперіалістична й демократична, у якій переважали ідеї національної та соціально-визвольної боротьби - буржуазно-націоналістичною. Націонал-шовінізм москалів був проголошений пролетарським інтернаціоналізмом, а природній потяг до національного визволення поневолених народів - буржуазним націоналізмом. Після таких філологічних вивертів та підміни понять робилися цілком конкретні висновки й чинилися не менш конкретні дії, бо згідно марксизму-ленінізму все буржуазне треба нещадно викорінювати.
Порівняно з терором комуно-іудеїв всі заборони і обмеження московських царів та їхніх служак видаються дитячою забавою. Для переліку злочинів комуністичних окупантів в Руси-Україні потрібен грубезний том. Вони нищили все, що за духом або змістом було національним, українським. Тому більшість злочинів буде подано інтегрально, в цілому, особливо в період між 1917-1953 pp.
1917 p., грудень — Отримавши нищівну поразку на 1-му Всеукраїнському з'їзді Рад у Києві, більшовики, агенти Москви в Руси-Україні, переїздять до Харкова, де проголошують "Українську республіку Рад" та створюють "уряд" України, більшість в якому складали жиди та москалі і який опирався на інтервентів. Москалям треба було "возвратіть Украіну Россії. Без України нєт Россії. Без украінского угля, желєза, руди, хлєба, солі, Чорного моря Россія сущєствовать нє может: она задохньотся, а с нєй і совєтская власть, і ми с вамі", - повчав Бронштейн-Троцький своїх головорізів, у черговий раз відправляючи їх убивати українців, грабувати Україну та насаджувати окупаційний устрій у вигляді "совєтсткой власті". І справді, жидам та москалям було що взяти в Україні. До Першої світової війни вона займала перше місце в світі щодо вивозу пшениці та ячменю, а її участь у експорті цих культур з імперії в 1909-1913 pp. становила 98 %; у 1913 р. Україна видобувала кам'яного вугілля 25,3 млн. тон, а Московія - 3,8 млн. тон; залізної руди - 7 млн. тон, а Московія - 2,2 млн. тон. (В.Кубійович. Цитовано за В.Лизанчуком, с.164).
На теренах Руси-України, куди під вивіскою "українського радянського уряду" увірвалися москалі, установлюється жорстокий терор, закриваються українські школи та культурно-освітні установи, знищуються свідомі українці. В квітні 1918 р. Сталін надсилає В.Затонському записку-вказівку, в якій визнає, що Ростов та Таганрог є українськими містами, а також те, що більшовицький "український уряд" — то лише "гра на публіку": "Я рішуче протестую проти Вашої політики втягування Донської области у війну з Німеччиною... Ми всі тут вважаємо, ЦВКУк повинен, морально зобов'язаний залишити Таганрог та Ростов. (За Брестським договором, москалі зобов'язані були вийти з усіх окупованих ними теренів України й передати владу Центральній Раді - А.К.). Досить гратися в уряд і Республіку, здається досить, пора кинути гру." (С.Королівський, Укр. іст. журн, № 5, 1963).
1918 р. — Звіряча розправа московсько-більшовицьких військ з 300 українськими "спартанцями" - київськими гімназістами та студентами, що під Крутами стали на захист своєї Вітчизни Руси-України. Майже всі юнаки полягли геройською смертю на полі бою, або були захоплені в полон і розстріляні. Перед розстрілом гімназист Григорій Пипський почав співати "Ще не вмерла України...", а за ним усі приречені на смерть.
1918 р. — Більшовик Гершен Радомишельський (псевдо - Зінов'єв) заявляє, що "соціал-демократія - крило фашизму", і оприлюднює більшовицькі плани знищення 10 млн. чоловік. Плани, як завжди, більшовики перевиконують, головним чином за рахунок українців.
1918 p., 26 січня — Захопивши Київ, московсько-більшовицькі інтервенти знищили 5 тис. осіб, які розмовляли українською мовою, носили український національний одяг або у кого в хаті висів портрет Т.Шевченка... "Влада в Києві встановлена при допомозі багнетів і передана совєтам України" (телеграма Лєніну-Бланку від командувача московсько-більшовицькими військами Муравйова, колишнього жандармського полковника царської армії, 9 лютого). Захопивши Одесу, цей же душогуб вимордував понад 10 тис. осіб. 17 лютого сам Лєнін подякував катові українського народу Муравйову "за братську допомогу Україні": "... Ми ні на хвилину не маємо сумніву, що доблесні герої визволення Києва виконають свій революційний обов'язок".
Як виконувався "революційний обов'язок" і в чому він полягав, пізніше розповів В.Затонський, член окупаційної більшовицької адміністрації ("уряду") України в той час. "... ті самі червоногвардійці, що ненавиділи Петлюру й разом з тим все українське (дякуємо за відвертість, товаришу Затонський - А.К.), ті самі, що в Києві за Муравйова мало не розстріляли Скрипника й мене - вони, а не Грушевські будували Радянську Україну. Я теж був під розстрілом. Я врятувався випадково. В кишені знайшовся мандат за підписом Лєніна... Скрипника хтось впізнав, і це його спасло... Ми увійшли у місто: трупи, трупи й кров... Тоді розстрілювали всіх, хто мав якийсь зв'язок із Центральною Радою, просто на вулицях. От і я мало не попав (Але яке відношення ти мав до Ц.Р.? Не лукав. Розстрілювали всіх українців підряд незалежно від того, підтримували вони Ц.Р. чи були її противниками - А.К.). Але об'єктивно оті, хто за українське слово розстрілював - от хто фактично збудував Радянську Україну (В.Затонський, "Національна проблема на Україні". Цитовано за М.Береславським "Хто і як встановлював совєтську власть на Україні", Львів, 1992 p., с.12).
Яке будувало, таке й збудувало. "Будівництво" Рад. України розпочалося з розстрілів українців та масових грабежів, а закінчилось трьома голодоморами, суцільним терором та виселенням населення.
А ось свідчення очевидця тих подій в Україні письменника В.Короленка, який мешкав тоді у Полтаві. 6 березня 1918 р. він записав у щоденнику: "Убийства, грабежи... Большевик - это наглый "начальник", повелевающий, обыскивающий, реквизирующий, часто грабящий и расстреливающий без суда и формальностей...". 30 березня: "... Большевики обстреливают город. Зачем? В этом - весь большевизм. Все не большевистское - враги. Весь остальной народ для них - ничто...". 21 березня 1919 р.: "Среди большевиков много евреев и евреек. И черта их - крайняя бестактность и самоуверенность, которая кидается в глаза и раздражает...". 13 травня 1919 р.: ""Комуния" встречает всюду ненависть. Мелькание еврейских физиономий среди большевистских деятелей (особенно в чрезвычайке) разжигает традицонные и очень живучие юдофобские инстинкты...". 13 квітня 1920 р.: "... если есть что-нибудь несомненное в нынешнем положении, - то это прямая ненависть деревни (всей) к коммунистам". 25 травня 1921 р.: "... Коммунизм лицемерен до мозга костей... Ясно, что дальше так идти не можно, и стране грозят неслыханные бедствия. Первой жертвой их явится интеллигенция. Потом городские рабочие. Дольше всех будут держаться хорошо устроившиеся коммунисты и Красная Армия... (як показав хід історії, не більше 16 років - А.К.). Мы только еще у порога таких бедствий, перед которыми померкнет все то, что мы испытываем теперь... (І справді значно страшніше було попереду - А.К.). Ему (москалеві - А.К.) нужно еще учиться, а не учить других...".
1918-1920 pp. — Масові розстріли військово-полонених. Початок виселення українців у створені більшовиками (Нафталія Френкель, Яків Свердлов-Шварцбаум) місця масового ув'язнення і винищення населення - концтабори. Вони були створені декретами РНК Московії від 5 вересня 1918 р., ВЦВК — від 15 січня та 17 травня 1919 р. для масового ув'язнення та знищення населення, спочатку учасників визвольної боротьби, незадоволених та заможних верств (головним чином "куркулів"), а згодом — усіх інших.
"... необхідно убезпечити Радянську Республіку від класових ворогів шляхом ізоляції їх в концентраційних таборах" (Декреты Сов. власти, т.З, М., 1964р.,с.291).
"Ми повинні карати на смерть не лише винних. Страта невинних вражає маси", заявив у вересні 1918 р. М.Криленко, який пізніше став прокурором та Міністром юстиції Московсько-більшовицької імперії.
"Нещадне придушення куркулів, цих кровопивців, вампірів, грабіжників народу... Смерть їм!" - істерично верещав В.Лєнін-Бланк у серпні 1918 р. (ПЗТ, т.38, с.38-40).
1918-1953 pp. — Постійне обмеження українців на керівних посадах та в "компартії України", де вони становили лише одну третину від її членів.
1918-1921 pp. — Фізичне знищення видатних українців спеціально створеними й направленими з Москви командами: вченого, мистецтвознавця, письменника, Міністра освіти УНР Івана Стешенка (24.06.18), героїв громадянської війни М.Щорса (30.08.19) та Т.Черняка (11.08.19), маляра О.Мурашка (14.06.19), біолога Л.Симиренка (6.01.20); композитора М.Леонтовича (23.01.21) та інших. Очевидно, такою ж командою був ліквідований чуваш В.Чапай-єв.
Захопивши владу в Московській імперії, нові господарі винищують населення з небаченим доси садизмом і жорстокістю. Розповідають свідки тих подій.
"За час перебування в Києві (з 7 лютого по 31 серпня 1919 р.) більшовики не тільки зруйнували багато будинків, але також знищили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання, та, окрім того, вимордували тисячі ні в чому не винних людей. Серед них, в першу чергу, інтелігентів, священників, науковців, монахів і монахинь, власників будинків, крамниць, промисловців, купців тощо. Однак, взагалі не зачіпали жидів, які майже поголовно не лише вітали більшовицькі банди, але дуже часто допомагали комуністам арештовувати, допитувати, а також мучити та страчувати невинних осіб, між якими було багато робітників, які спочатку були на боці більшовиків. Вже по кількох годинах перебування комуністичних посіпак у Києві негайно почалися масові арешти, допити, грабунки, ґвалтування жінок, підпали, руйнування будинків, церков, музеїв, книгозбірень, а також жахливі муки різних тортурованих, що, як правило, закінчувались розстрілами.
"Чрезвичайка" насильничала не лише у Києві чи інших українських містах, а й у сільських округах. Пограбувавши міста, більшовицькі банди йшли на села, нещадно грабуючи й знищуючи все. Ці дикі оргії викликали опір селянства. Тож каральні загони "Червоної (очевидно, від крови жертв — А.К.) Армії" винищували не лише повстанців, але й цілі села та їхніх мешканців...
...засудженого, голого, клали на велику колоду зі звисаючою головою, а кат ударом довбні відбивав йому голову.
Треба підкреслити, що в різних тортурах над нещасними брали участь також і жидівки, які "спеціалізувалися" у виколюванні очей.
Характерно, що коли у всій Московщині палили, нищили й руйнували церкви, ніхто не намагався нищити синагоги". (Р.Нілостністський. Криваве сп'яніння більшовизму. 1925 р. Німеччина. Цитовано за кн.Ю.Борця).
"В Одесі лютували знамениті кати Дейч та Віхман... Кожному жителю Одеси був відомий їхній вислів, що вони не мають апетиту до обіду, перше ніж не перестріляють сотню "гоїв"...
...У Києві пошепки передавали улюблений наказ Рози Шварц, який так часто лунав у кривавих катівнях надзвичайок, коли нічим вже не можна було утамувати жахливі крики мордованих: "Заткни йому пельку розтопленим оловом, щоб не верещав, як порося..." І цей наказ виконували з буквальною точністю. Особливу лють викликали у Рози ті з потрапивших у надзвичайку, в яких вони знаходили натільний хрест. Після неймовірних глумлінь над релігією вони зривали ці хрести і випалювали вогнем зображення хреста на грудях або на лобі своїх жертв...
...У Вороніжі надзвичайка застосовувала чисто ритуальні способи страти. Людей кидали у бочки із вбитими навколо цвяхами і скочували бочки з гори...
...У Миколаєві з наказу чекіста Богбендера живих людей замуровували у кам'яних стінах...
...В Казані, на Уралі та в Єкатеринбурзі нещасних розпинали на хрестах...
...Часто практикувалось здирання шкіри з живих людей. З цією метою їх кидали в окріп, робили надрізи на шиї та навколо кистів рук і обценьками здирали шкіру, а потім викидали на мороз. Цей спосіб застосовувався у Харківській надзвичайці...
..."Чека" на жидівській мові означає "бійня для худоби", що якраз відповідає поняттям Талмуду, який розглядає кожного нежида як худобу й вимагає його вбивства" (Н.Жевахов, Сербія, 1928 р. Цитовано за книгою П.Пересвета "Враги". Москва, 1993).
1919-1921 pp. — Кожна інтервенція москальсько-жидівських окупантів супроводжується негайним тотальним пограбуванням Руси-України. 17 лютого 1919 р. окупанти видають постанову про організацію маршрутних поїздів для вивезення хліба, цукру, солі та вугілля з України. В першій половині 1919 р. планувалося вивезти 50 млн. пудів хліба. "Якщо не підвезете до 1.VI - ми пропадемо всі", писав Бланк О.Шліхтеру у березні. План пограбування на 1919 р. передбачав вивезти з України 130 млн. пудів хліба, на 1920 р. - 160 млн. Апетити зростають. Звертаючись до командувача окупаційними військами в Україні М.Фрунзе головний кат Лєнін-Бланк писав 18 травня 1921 p.: "Тепер головне питання всієї Радянської влади, питання життя й смерти для нас - зібрати з України 200-300 мільйонів пудів". Порівняйте: за звільнення України від більшовицьких окупантів в 1918 р. німці мали отримати 60 млн. пудів, а встигли вивезти лише 10 млн. А скільки було галасу про пограбування України німецькими окупантами!
1919 р. — 13 червня денікінці вбивають голову Кубанської Військової Ради Миколу Рябовола, а 7 листопада - священника І.Калабухова. Обидва були українськими патріотами й домагалися створення фронту спільної боротьби козаків Дону, Терека, Кубані та матірної України проти більшовиків. Але ненависть Денікіна та москалів з Добровольчої армії до українців була більша, ніж до більшовиків.
1920-1922 pp. — Звіряче придушення комуністами селянських повстань у Східній та Південній Україні. "Викочувались кулемети, установлювались гармати, відгвинчувались балони з удушливим газом... і часто ні в кого навіть спитати, що було в тім селі? Ні жінок, ні дітей, ні стариків" - по гвардійські вихвалявся Гершель Ієгуда (псевдо - Генріх Ягода). Український селянський рух комуністи вважали небезпечнішим, ніж рух білогвардійців. В Руси-Україні та Московії переміг і на довгі роки установився іудо-нацизм, що став комунізмом для жидів й рабством для корінних народів імперії.
1921 р. — Під містом Базаром (на Житомирщині) комуністи розстріляли 359 полонених українських вояків за наказом цигана Котовського та жида Фріновського.
"Коли їх поставили над довжелезною ямою, коли у груди їм націлились кулемети, почувся голос комісара: "Кто хочет служить в Красной Армии, два шага вперед!.." Завмерли на мить довгі ряди вояків у нерішучости... Ось-ось похитнуться слабші, і станеться найганебніше — зрада. Але тут почувся гучний, твердий голос козака Степана Щербака: "Ми служимо тільки Україні!.." А із сотень дужих грудей майже одностайно — "Ще не вмерла України..."
- Аго-онь! — заволав оскаженілий комісар.
Падали, падали під кулями, але ті, хто ще стояв, продовжували співати..." (Б.Тимошенко, Другий зимовий похід. К., Фундація ім.О.Ольжича, 1995, стор.10).
1921-1922 pp. — Перший (ленінський) за всю історію Руси-України голод як наслідок пограбування селянства московськими окупантами.
Хлібозаготівельні плани визначалися за принципом найбільшого вилучення хліба з українських селян з метою забезпечення зерном неврожайних московських губерній. Зокрема, на Запоріжжі за пропозицією голови ЦСУ Московії П.Попова, збирався продподаток, розмір якого дорівнював валовому збору. Загинуло два мільйона українців.
. "Після планово проведеного голодомору практично обезлюділи більшість волостей і уїздів Таганріжжя, Донеччини, Запоріжжя, Херсонщини, Миколаївщини, Одещини" (Віктор Шкуратюк, 1993 p.).,
"Це ще не голод. Коли Тіт (римський полководець — А.К.) брав Ієрусалим, жидівські матері їли своїх дітей. Ось коли я заставлю ваших матерів їсти дітей, тоді и можете прийти і сказати: "Ми голодуємо", — заявив Лейба Бронштайн (псевдо - Лев Троцький) делеґації голодуючих селян.
1921-1922 pp. — За вказівкою з Москви в Руси-Україні винищено біля 150 тис. українців — учасників національно-визвольної боротьби.
У 1922 р. головних комісарів у структурах влади України було 525, з них жидів — 445 ("Джуїш Квещен", 1931 p.).
1921—1930 pp. — Московські окупанти та промосковські шовіністичні сили в Україні чинять шаленний опір відродженню української мови та українських культурних традицій, яке пустило глибокі коріння в 1917-1919 роках. "Зачєм возрождать допєтровскую епоху, зачєм гальванізіровать украінскій язик, которий покрился уже прахом", повчав у Запоріжжі москвинський письменник Ф.Гладков. "Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульства", писав голова "українського уряду" Х. Раковський.
1922 р. — Голова ВЧК Ф. Дзержинський дає наказ виловити українських дітей-сиріт і знищити. Баржі з сиротами були затоплені у Чорному морі. Виконавцями наказів головного "чекіста" були: начальник управління губчека Блупштейн (псевдо —Сорін), комендант Києва Файман, завідуючий тюрмами Києва Кац та інші їм подібні (Віктор Шкуратюк, 1993 p.)
1922 р. — Московити ліквідували "Просвіту" в Руси-Україні, на Кубані, в Зеленому Клину (Далекий Схід) та інших українських поселеннях в Московській імперії.
1922 р. — В.Лєнін-Бланк підписує "Декрет об изъятии церковных ценностей". З розбоєм, який після цього почався, не йдуть в порівняння ніякі монголи. Повний перелік вкраденого, вивезеного, знищеного займе кілька сот сторінок. Ось незначна частина того, що вони забрали лише з Києво-Печерської лаври: срібні золочені царські врата з двох церков; 54 Євангелії у срібному та золотому оздоблені, осипані коштовностями; 20 напрестольних хрестів (один з них золотий — дарунок гетьмана І.Мазепи, вагою 7,5 кг); 18 ручних хрестів, деякі з чистого золота вагою по 2 фунта, прикрашені діамантами та іншими коштовними каміннями; більш 50-ти срібних та позолочених святих чаш (дари царів та гетьманів); 8 срібних та позолочених дарохранительниць високої роботи та вартости (одна з них вагою 13 кг., оздоблена діамантами, друга вагою 45 кг., визолочена); 10 митр, одна з них належала Петру Могилі, з чистого золота, вагою близько 2,5 кг., оздоблена діамантами, перлинами, смарагдами, сапфірами; риза ікони Успіння, шедевр ювелірного мистецтва, у якій було 2 кг золота та безліч коштовного каміння... Продовжувати цей перелік можно ще на багатьох сторінках.
Перед руйнуванням Михайлівського Золотоверхого монастиря були зняті мозаїки 12 ст. і одна з кращих робіт — Дмитро Солунський — опинилась у Третяковській галереї.
Взагалі москалі почали грабувати, як тільки вийшли на історичну арену. В 1169 р. лісові печеніги, захопивши Київ, так його обчистили (а населення вирізали), особливо церкви, що через 70 років монголам там нічого було брати.
Скарб старовинних монет загальною вагою золотих монет 25 кг., а срібних талярів - 288 кг, знайдених в кінці 19 ст. під час ремонтних робіт Успенського собору Києво-Печерської лаври, опинився в Ермітажі.
Наша найдавніша книга, Остромирово Євангеліє, написане у 1056-57 pp. у Києві дяком Григорієм по замовленню посадника Остромира, знаходиться в С.-Петербурзі (б-ка ім. Салтикова-Щедріна). В музеях та книгозбірнях Москви знаходиться: ізборник Святослава (написаний в Києві 1079 р. дяком Іоаном), де є знаменита мініатюра із зображенням сім'ї Київського князя Святослава; Мстиславове Євангеліє (Київ, 1117 p., Олексій Лазаревич); Добрилове Євангеліє з Волині, багате мініатюрами, в яких виразно проглядають українські типажі. Безцінні знахідки з Чорної Могили на Чернігівщині (їх ілюстрації — у всіх підручниках з історії та археології) — в Ермітажі...
Взагалі, всі предмети становлення нашої національної духовности знаходяться в Москві чи С.-Петербурзі (В.Кирневич, С.Грабар, "Наше слово", № 30, 1996 p., Варшава).
Багато художніх цінностей, вивезених під час Другої Світової війни в Німеччину, було повернуто не в Україну, а в Московію.
1922-1934 pp. — Хвиля насильства проти неповторного і яскравого явища української культури-кобзарства. Українські національні музичні інструменти — кобзу, бандуру та ліру оголошують націоналістичними і знищують. Натомість в Русь-Україну завозять десятки тисяч примітивних ("ощепонятних") балалайок та гармошек. Кобзарі оголошуються жебраками і жорстоко переслідуються. "Багато кобзарів тоді пропало, - свідчив харківський кобзар Анатолій Парфіненко. — Кого ловили на базарі, кого — на помешканні. Де б вони не з'явилися, їх забирали". Щоб спотворити пам'ять та роль кобзарства, комуністи створюють капели бандуристів, які виконують пісні на замовлення та під контролем НКВД, а керівництво ними передається в руки чужинців. Так, Київську капелу очолюють спочатку московит Михайлов, а згодом жиди Аронський та Берман, штатні агенти НКВД.
Щоб остаточно покласти край "кобзарському націоналізму", у грудні 1934 р. комуністи підступно звезли до Харкова біля трьохсот лірників та кобзарів, більшість яких були незрячими, нібито для участи в заключному етапі Республіканської Олімпіади міста і села, а потім перебили в одному з ярів на Харківщині. (П.Черемський, "Щедрик", Харків, 1994 p.).
1923 р. — Щойно створений "Союз Республік" був всього лише формою існування московської імперії. З резолюції 12 з'їзду комуністів: "... Союз Республік розцінюється значною частиною чиновників у центрі й на місцях не як союз рівних державних одиниць,... а як крок до ліквідації цих республік, як начало до так званого "єдино-неділимого"". З доповіді Й.Сталіна: "... у нас росте не по днях, а по годинах великодержавний шовінізм, самий зашкарублий націоналізм, що намагається стерти все немосковське, зібрати всі нитки управління навколо всього московського, а все немосковське - придушити". З виступу М.Бухаріна: "На Україні... склад партії москальсько-жидівський, ... й саме тому дуже часто на Україні частина наших товаришів з такою енергією, з таким оскаженінням бореться проти українського націоналізму".
В Україну "товаришів, які з оскаженінням боролися" з Україною, призначали з Москви Бланк-Лєнін, Бронштейн-Троцький, Джугашвілі-Сталін. Ось деякі з них, всі - не українці: А.Бубнов, Ф.Сергеєв (Артем) (створив Донецко-Криворізьку "республіку", яку хотів приєднати до Московії), Е.Квірінг, Г.Пятаков ("Да здравствует красный терор!"), Ш.Грузман, С.Косіор, Є.Бош ("Нині національні гасла відіграють реакційну ролю, і тому ми повинні ці гасла відкинути... не каламутити основ марксизму, що базується на класовій боротьбі..."), Я.Епштейн, І.Шварц, А.Іванов, В.Мещеряков, Ф.Кон, П.Кін, В.Аверін, С.Гопнер, М.Рухімович, М.Фрунзе (здійснював жорстокі репресії та реквізиції в українських селах), X. Раковський, О.Шліхтер, П.Ровнер, М.Попов, М.Хатаєвич, Д.Лебедь ("Для комуністів-інтернаціоналістів національне питання не існує"), В.Молотов, Л.Каганович (очолював організацію голодоморів, громив українську культуру та "націоналістів", П.Постишев (після процесу СВУ у 1930 р. заявив: "Нарешті розчавлено голову націоналістичній гадині", тому й був призначений керівником голодомору 1933 р.). Той же Сталін телеграмою 1933 р. заборонив українізацію, підтримав голодомор та небачений доси геноцид українців.
1923-1924 pp. — Перший політичний процес проти українських вчених. 18 осіб, переважно викладачів вузів, засуджено до різних строків тюремного ув'язнення. Організатор і Президент ВУАН академік Микола Василенко отримав 10 років, а Політбюро ЦК КП(б)У виключило його з числа академіків.
1923-1925 pp. — Московити відтинають від Руси-України понад 50 тис. кв. верств землі Воронезької, Курської та Ростовської областей з населенням 2,4 млн. чоловік, 70 % яких становили українці. Серед українського населення, яке відійшло до Московщини, прокотилися хвилі незадоволення. Люди збиралися на сходи, обирали ходоків до центральних органів Руси-України. Так, мешканці Валуйського повіту на зборах 5 січня 1925 р. зазначали у постанові: "Ніхто нас не запитував про бажання до України чи до Московщини, а судьбу нашу вирішували о прилученні до України русаки різних руських губерній... Ми, громадяни, просимо... о визволенні нас від Московщини і прилученні до рідної матері-України... Хай наші діти будуть вільними українцями. Хай вони розвиваються на своїй рідній мові". Сількор П.Самоорало із села Червоного Валуйського повіту писав: "Ми всі кричимо і простягаємо свої мозолясті руки до рідної України".
Москалі відповіли на це залякуваннями, арештами, репресіями. Так, жителі Добровського повіту Воронезької губернії писали: "Нещодавно в нас було постановлено питання про перехід до України... було проведено мітинг, на якому зібралося тисячі людей. І що ж ми з цього одержали? Ті люди, які виходили на трибуну, захищали наші національні звичаї, на другий день були заарештовані й передані до суду... Наше 12-тисячне населення одноголосно ухвалило приєднатися до України, були обрані делеґати, але тепер вони заарештовані". Не зважаючи на репресії, потік скарг не припинявся до 1928 р. (В.Ложкін, "Пам'ятки України" ч.88, 1991 p.).
1925 p. — Група озброєних бандитів-чекістів схопила й розстріляла сотника станиці Гривенської В.Рябоконя, який 7 років очолював партизанський загін, що боровся за українську Кубань.
1925 р. — Компартією прийняте рішення: "У партійній роботі посилити репресії щодо автокефальної (української) церкви".
1926 р. 25 травня — Московський аґент Шмуль Шварцбард, колишній член каральних більшовицьких загонів в Україні, у Парижі застрелив Симона Петлюру. У наш час Шварцбарду жиди складають шану як своєму національному герою.
1927 р. — Судовий процес над 10 студентами - членами Української національно-козацької партії, створеної 1924 p., яка ставила за мету відновлення державної незалежности Руси-України. Керівники Іван Шумигора, Василь Артеменко та Вікторія Басович були розстріляні 26 листопада, інші засуджені до різних строків ув'язнення ("Київ: жертви репресій", т.1, с. 11, К.1997 p.).
1927-1931 pp. — Фізична ліквідація Української автокефальної церкви та її ієрархів, зокрема, митрополитів В.Липківського та М.Борецького. Майже всі з 10657 священників та 35 єпископів УАПЦ були арештовані, тортуровані, розстріляні або заслані. А з квітня 1920 р. і до вересня 1935 р. юдейські рабини отримували офіційну платню від совєтського уряду (газета "Джувіш екзамікер" за 6 вересня 1946 p.).
* * *
Геноцид

1928-1932 pp. — Руйнування комуністами українського сільського господарства внаслідок ліквідації продуктивних селянських господарств ("розкуркулення"), розстрілу та виселення сотень тисяч українських селян на Північ та Сибір з метою залякування решти селян та загону їх до колгоспів, а також поставок рабів для "строєк комунізма".
Західний дослідник Р.Конквест стверджує, що "куркуль, як клас був не більше, ніж партійним винаходом". Важливу роль у розкуркуленні відігравали особисті стосунки між селянином та представниками влади.
Десятки тисяч селянських сімей з дітьми перевозились в тісних, переповнених товарних вагонах, в антисанітарних умовах, без нормальної їжі та питної води. Для більшости з них та дорога була останньою. Лише у 1930-31 pp. було вислано понад 100 тис. "куркульських родин". Ось в яких умовах жили виселенці: "На грунті недоїдання спецпереселенців і в особливости їхніх дітей лютують цинга, черевний та висипний тиф, приймаючи форми епідемічного характеру з масовою смертністю" (з доповідної записки заст. наркома лісової промисловости уряду на початку 1933 р.).
Для тих розкуркулених, яких не розстріляли і не вислали, таємний "План практичних заходів по розкуркуленню" передбачав: "З хатніх речей залишаються: стіл - 1; табуретка -2; дерев'яні ложки - 1-2; кухонний посуд - по кількости родини, найгірший; старіша постіль; верхній одяг - лише старий, ...сало, масло, смалець - конфіскуються; гроші та інші цінности належать повній конфіскації..." (М.Яцик, "Поклик сумління", ч.2, лютий, 1996 р.).
1929-1930 pp. — Арешти визначних діячів української науки, культури, освіти, церкви, Спілки Української Молоді. Харківський судовий процес над ними ("Процес СВУ"). На допиті одного із арештованих, Волод. Дурдуківського, слідчий Абрам Брук сказав: "Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання. Кого не поставимо — перестріляємо". Одночасно в усій Руси-Україні було заарештовано і розстріляно (більшість) або відправлено на довгострокову каторгу в концтабори понад сто двадцять тисяч українців, головним чином інтеліґенції. До звільнення і реабілітації дожили одиниці.
1929 -1991 pp. — Посилене заселення Руси-України московитами (їх чисельність зросла в 4,2 рази) і виселення українців. В 30-х роках 50 % в'язнів концтаборів та спецпоселенців Сибіру становили українці.
1929-1932 pp. — Друге закріпачення українських селян московськими юдо-комуністами через позбавлення права власности на землю, худобу, реманент, вільного виїзду з села та загону селян до колгоспів.
1930 р. — На ключові посади в українське село відправлено 23 тисячі "двадцятип'ятитисячників" та 23500 спеціально уповноважених, переважно московитів. "Місцева сільська влада потребує ін'єкції більшовицького заліза. Тож ми посилаємо вас... Викиньте свій буржуазний гуманізм через вікно і дійте як більшовики... Ваше завдання — здобути зерно за будь-яку ціну..." (Мендель Хатаєвич, україноненависник і один із організаторів голодомору в Руси-Україні).
1930-1932 pp. — Жорстоке придушення селянських повстань із застосуванням бронемашин, артилерії та літаків. Масові розстріли і виселення учасників повстань та їх сімей.
Антикомуністичними виступами були охоплені десятки округ. В с.Іршики Старо-Костянтинівського району селяни виступали під гаслом: "Нам такої Радянської влади не треба, це не влада, а бандити. Вона пограбувала нас і забрала все".
1930-1937 pp. — Ліквідовані усі без винятку українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закриті газети та видавництва на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, заселених переважно українцями.
"Постановление ЦК ВКП(б) и СНК Союза ССР о хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и Западной области. 14 декабря 1932 г,
1. Обязать ЦК КП(б)У и Совнарком УССР под личную ответственность тт. Косиора и Чубаря закончить полностью план заготовок зерновых и подсолнуха до конца января 1933 г.
2. Обязать Северо-Кавказский крайком и крайисполком, под личную ответственность тт. Шеболдаева и Ларина, закончить полностью план заготовок зерновых к 10-15 января 1933 г., а подсолнуха к концу января.
4. Ввиду ...отсутствия революционной бдительности ряда местных парторганизаций Украины и Северного Кавказа, в значительной части их районов контрреволюционные элементы — кулаки, бывшие офицеры, петлюровцы, сторонники Кубанской Рады и пр. сумели проникнуть в колхозы в качестве председателей или влиятельных членов правления, счетоводов... в сельсоветы, земорганы...
ЦК ВКП(б) и СНК СССР обязывают ЦК КП(б)У, Севкавкрайком, СНК Украины и Крайисполком Севкавкрая решительно искоренить эти контрреволюционные элементы путем арестов, заключения в концлагерь на длительный срок, не останавливаясь перед применением высшей меры наказания к наиболее злостным из них.
5. ...злейшими врагами партии, рабочего класса и колхозного крестьянства являются саботажники хлебозаготовок с партбилетом в кармане... По отношению к этим перерожденцам и врагам советской власти... ЦК и СНК обязывают применять суровые репрессии, осуждение на 5-10 лет заключения в концлагерь, а при известных условиях—растрел.
7. ...а) выселить в кратчайший срок в северные области СССР из станицы Полтавской (Сев. Кавказ), как наиболее контрреволюционной, всех жителей, ...и заселить эту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малоземелья на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвентарь и скот выселяемых...
б) арестованных изменников партии на Украине, как организаторов саботажа хлебозаготовок, бывших секретарей райкомов, предисполкомов, заврайзу, предрайколхозсоюзов, а именно: Ореховский р-н — Головина, Пригоду, Паламарчука, Ордельяна, Луценко; Балаклейский р-н —Хорешко, Ус, Фишмана; Косовский р-н — Яременко; Кобелякский р-н — Ляшенко; Больше-Токмакский р-н — Ленского, Косаченко, Дворника, Зыка, Долгова — предать суду, дав им от 5 до 10 лет заключения в концентрационных лагерях.
в) всех исключенных за саботаж хлебозаготовок и сева "коммунистов" выселить в северные области наравне с кулаками.
г) ...изгнать петлюровские и другие буржуазно-националистические элементы из партийных и советских организаций, тщательно подбирать и воспитывать украинские большевистские кадры...
д) немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативных органов "украинизированных" районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский, как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык... срочно проверить и улучшить состав работников школ в "украинизированных" районах.
е)... предоставить тт. Косиору и Чубарю право приостановить снабжение товарами особо отстающих районов впредь до окончания ими хлебозаготовительного плана.
Председатель СНК Союза ССР В.Молотов (Скрябин).
Секретарь ЦК ВКП(б) И.Сталин."
1932-1933 pp. — найжахливіший злочин жидівського та москальського шовінізму і найбільша трагедія за всю історію цивілізації: другий штучно створений голодомор в Руси-Україні, на Кубані, Поволжі та інших місцях, компактно заселених українцями з метою знищення українського селянства як "націоналістичного елемента". Мученицькою смертю загинуло 10 млн. українців. Матері їли своїх дітей. "Знадобився голод, щоб показати, хто тут господар" (М.Хатаєвич). Загальне керівництво голодомором здійснював Лазар Каганович.
"...цей розгром України був запізнілою на тисячоліття помстою хозар їх споконвічним ворогам, князь яких, Святослав так жорстоко розгромив (965 р. — А.К.) їх країну" (В.Ушкуйник (Ю.Лариков), Памятка русскому человеку, Вид-цтво "Политическое воспитание", Нью-Йорк, 1982, стор.26). (Письменник Артур Кестлер, сам за походженням східний іудей, у книзі "Тринадцяте коліно" переконливо доводить, що більше 80 відсотків усіх іудеїв світу, зокрема усі східні, ніяк не можуть бути семітами, але є прямими потомками хозар).
Західні дипломати та журналісти повідомляли свої уряди про жахливий голодомор в Руси-Україні, але контрольована жидами західна преса зберігала дивовижне мовчання. В цей же час американський уряд, керований сіоністом Рузвельтом, визнав керовану жидами більшовицьку Московію.
Голодомор був спрямований на винищення саме українців, а відбувався він саме на українських етнічних землях. Якщо окремі области України (зокрема Київщина) втратили чи не третину свого населення, а на Кубані, Придонні, Ставропіллі та в Криму загинув кожен четвертий - п'ятий житель сіл та хуторів, то в тих частинах сусідніх москвинських областей (Брянська, Воронізька, Курська), де жили москалі, смертности від голодування не спостерігалося. Не помирали від голоду також у москальських селах в Україні. Здебільшого саме мешканці цих сіл були тими грабарами, що закопували померлих, а часто й ще живих, українців.
З повідомлень Італійського консула у Харкові, 31 травня 1933 р. На 474/106. "Голод далі робить таке велике знищення народу, що залишається зовсім не зрозумілим, як світ може бути байдужим супроти такої катастрофи і як інтернаціональна преса, що так активно закликає до міжнародного осудження Німеччини, винуватої в т.зв. "страшних переслідуваннях євреєв", особливо мовчить про цю різанину, організовану радянським урядом, в якому жиди відіграють таку велику роль...
"Етнографічний матеріал буде змінений", цинічно сказав один жид, велика риба місцевого ДПУ (очевидно, начальник Хар.облвідділу ДПУ Кацнельсон).
...Напевно необхідно зліквідувати українську проблему протягом кількох місяців, з жертвою від 10 до 15 мільйонів осіб. Нехай ця цифра не здається перебільшеною. Я тієї думки, що, мабуть, її уже досягли. Це велике нещастя, яке скошує мільйони осіб і винищує дітей цілого народу, вдаряє в дійсности тільки Україну, Кубань та середню Волгу...
У селі Гарово, коло 50 км від Харкова, з 1300 мешканців, що там жили, сьогодні можна нарахувати тільки 200...
Околиця Полтави, здається найбільше потерпіла, більше навіть від Харкова. У Полтаві навіть лікарі починають пухнути від недоїдання.
Із Сум один комсомолець пише до своєї дівчини у Харків, що там батьки убивають своїх найменших дітей і їх з'їдають...
Закінчую: теперішнє нещастя спричинить колонізацію, переважно московську, України. Воно змінить її етнографічний характер. У може дуже близькому майбутньому не можна буде більше говорити про Україну..., тому що Україна в дійсности стане московським краєм.
З найвищою пошаною К. (королівський) консул Граденіго"..
1933 р. — В січні керована Л.Кагановичем та Й.Сталіним компартійна кліка призначила П.Постишева секретарем ЦК КП(б)У для безпосереднього керівництва голодомором в Україні. Разом з ним прибуло 10 тисяч московитів, які були призначені на керівні ключові посади в селах, містах та обласних центрах.
"На сторінці 54 книги Артура Кестлера є така фраза: "...хозарська система управління мала подвійний характер: Каган був представником релігійної влади, а Бек - громадянської".
"...майже ніколи не видимий для очей простих смертних Каган був, насправді, повноважним володарем Хозарії, а Бек був лише його помічником, який виконував адміністративні функції".
"...як би зверх-парадоксально це не звучало, східні іудеї відновили в середині 20 ст. систему управління, яка існувала в їх рідній Хозарії біля 10 ст., але під виглядом московського квазікомунізму".
"В скритній формі вища влада була в руках КАГАНА Каган-овича та його найближчого іудейського оточення. Виконавча влада належала його БЕКУ, Джугашвілі, який був також і "козлом отпущення" у випадку потреби... його безмежний "деспотизм" був лише ілюзією "для простого народу", як кажуть поляки". (В.Ушкуйник, стор.22,27-29). До речі, у грузинській мові "джуга" означає жид, а "швілі" — син.
1933 р. — Жорстоке придушення комуністами повстання українців на Кубані. Розстріл і виселення понад 50 тис. українців, зокрема, повністю - станиці Полтавської (30 тис. населення), яка була крупним центром української освіти та культури. Перейменування її в "Красноармейскую". Заселення українських станиць московитами. Перейменування їхніх назв, щоб ніхто й не здогадався, що в них жили славні нащадки Запорізької Січі.
Після ліквідації шкіл та культурно-освітніх установ на Кубані в багатьох станицях москалі виносили зі шкіл, клубів та хат-читалень українську літературу й палили її вдень при дорогах. Всі українці, котрі відігравали будь-яку ролю в культурно-національному житті Кубані, зокрема 1500 вчителів українських станичних шкіл, були фізично знищені або заслані на каторжну працю до концентраційних таборів, звідки майже ніхто не повернувся (Яр.Савка, Російщення України, Київ, 1992, с.209-215).
У станиці Полтавській москалі застали ще чимало вмираючих і виснажених українців. Їх було постріляно й у такий спосіб деукраїнізовано.
1933 р. — Планове заселення вимерлих від голодомору українських сіл завезеними з Півночі московитами. План було виконано на 104,7 %.
1933 р. — Самогубство письменника М.Хвильового та державного діяча М.Скрипника на знак протесту проти української політики московських окупантів та малоросійських колаборантів.
1933 р. — Телеграма Сталіна про припинення "українізації", у відповідь на яку маріонетковий ЦК КП(б)У прийняв Постанову, якою розпочато боротьбу з так званим "новим національним ухилом" в УРСР. З українського правопису вилучено "націоналістичну" літеру "ґ". "Реформу" українського правопис провели А.Олінтер (псевдо — Хвиля) та Наум Каганович.
1933-1939 pp. — Тотальне знищення (понад 80 %) московською окупаційною владою української інтеліґенції: інженерів, науковців, письменників, лікарів, вчителів тощо. У 1938 році друкувалося 259 українських письменників, після 1938 року — лише 36. З 223 зниклих письменників лише 7 померли своєю смертю. Решта розстріляні, запроторені до концтаборів або іншими репресивними заходами вилучені з літератури. Таких масових убивств, як в 30-х роках в Руси-Україні, історія ще не знала. Кагановичі, постишеви, хатаєвичі, бруки мільйонами вбивали українців лише за те, що вони були українцями. Це був ґеноцид, організований і здійснюваний жидами, які в 1917 р. захопили владу в Московській імперії.
Русь-Україна була перетворена на суцільний концтабір.
"...етнічний склад совєтського уряду перед Другою Світовою війною: з 500 членів вищої совєтської адміністрації 83 % були жидами, 5 % -московитами, 6 % - латвійцями та 6 % - інших національностей".
1933-1939 pp. — Масове нищення пам'яток української культури, архітектури, мистецтва, зокрема, шедевра світової архітектури Михайлівського Золотоверхого монастиря (побудований в середині XI ст.) та найстарішої церкви (побудованої в X ст.) — Десятинної у Києві. За двадцять років жидівсько-москальської окупації було знищено 8 тисяч церков - пам'яток культури та архітектури. Видатний вчений, археолог, мистецтвознавець Микола Макаренко, який виступав на захист Михайлівського Золотоверхого монастиря, був 1934 р. заарештований і 1937 р. знищений.
1934 р. — Розстріляно діячів української культури (К.Буревій, Г.Косинка, Т.Крушельницький, Д.Фальківський та інш.) за сфальсифікованими звинуваченнями у причетности до вбивства С.Кірова, якого в дійсности вбили його ж "соратнікі". У зв'язку зі "справою Кірова" комуністи вимордували в Руси-Україні близько 30 тис. осіб, переважно інтеліґенції.
1934-1991 pp. — Планомірне цілеспрямоване руйнування природи Руси-України — річок, степів, лісів, земель, повітря, надр, — руйнування життєвого середовища нації. ("Чем хуже — тем лучше", В.Лєнін-Бланк).
1934-1988 pp. — Заборона писати мистецькі та художні твори, які б позначалися українським національним змістом, досліджувати і вивчати справжню історію Руси-України, згадувати про голодомори. Історія і вся українська культура зобов'язані були звеличувати Московську імперію, загарбницьку політику і дикунську жорстокість москалів та комуністів; керуватися фальшивою імперською концепцією "єдінства трьох братніх славянскіх народов"; розглядати чужинців-москалів, які з'явилися на історичну арену на кілька тисяч років пізніше від українців і які завдали нам більше лиха, ніж усі інші народи, разом узяті, як "старшого брата". Істориків, письменників, діячів культури, яких не розстріляли і які випадково чи свідомо виходили за межі цих рамок, комуністи жорстоко переслідували, їх твори забороняли або знищували. Так, наприклад, був спалений увесь наклад книги "Хортиця в героїці і легендах", а автор М.Киценко звільнений з посади, репресований літературознавець І.Дзюба (за роботу "Інтернаціоналізм чи русифікація"), переслідувались історики М.Брайчевський, Я.Дашкевич, поет В.Сосюра, композитор К.Данькевич, письменник та кінорежисер О.Довженко і багато, багато інших.
Насаджувана чужинцями система освіти та виховання були спрямовані на те щоб українцям прищеплювати відчуття меншовартости, відразу до борців за визволення Руси-України від окупанта, зневагу до українських національних героїв, зокрема І.Мазепи, С.Петлюри, Є.Коновальця, Ст.Бандери. Визначні наші діячі науки, культури, церкви (М.Грушевський, С.Єфремов, В.Винниченко, І.Пулюй, Г.Хоткевич, І.Багряний, О.Ольжич, А.Шептицький та багато інших) замовчувались або подавалися у негативному значенні.
1937 р. — Ліквідація майже всього складу уряду УРСР та всього ЦК КП(б)У. Самогубство голови уряду П.Любченка. Українців-комуністів чужинці знищували так само, як і не комуністів, але трохи пізніше. Терор мав не класову, а виразно національну основу. Марксистський історик академік М.Яворський, який за вигаданими в НКВД звинуваченнями засуджений в 1932 р. на 6 років, а в 1937 р. розстріляний, бо був українцем, незадовго до своєї смерти писав: "Мав нещастя належати до найжалюгіднішої у світі комуністичної партії і вважаю це за свій великий злочин".
1937 p., листопад — На відзначення двадцятиріччя приходу комуністів до влади на Соловках було розстріляно багато діячів української культури, що по суті було відновленням культу дикунів кам'яної доби, які на знаменні події чи свята приносили у жертву богам живих людей. (У нормальних країнах на державні свята в'язнів відпускають на волю, або скорочують термін ув'язнення).
"Як підтвержує Кестлер у своїй книзі, хозари, тобто жиди Східної Європи, практикували ритуальні вбивства. Цей "кровавый навет" завжди приводив іудеїв в дику несамовитисть, і налякані ними гої дуже рідко наважуються торкатися цього питання". (В.Ушкуйник, стор.27).
1937-1938 pp. — Окупанти стратили на місцях по рознарядках з Москви біля 300 тис. українців, 3,5 млн. були відправлені в концтабори та на спецпоселення. Приводом для арешту та репресій міг бути будь-який донос.
1938 р. — Постанова Ради Народних Комісарів та ЦК ВКП(б) "Про обов'язкове вивчення московської мови в школах національних республік і областей".
1938 p., 24 травня — Вбивство провідника ОУН Є.Коновальця московським агентом НКВД у Роттердамі.
1939 р. — Фальсифікація перепису населення на Кубані, внаслідок чого кількість українців там "зменшилася" з 61,5 % у 1926 р. до 4 %.
1939 р. — Розв'язання разом з німецькими фашистами Другої Світової війни, в полум'ї якої загинуло понад 7 млн. українців.
1939 р. — Окупація Західної України московитами внаслідок зговору фашистської Німеччини та комуністичної Московії про поділ Європи. Початок комуністичного терору на Західно-Українських землях: закрито всі українські часописи, заборонено всі українські партії та громадські організації, зокрема, "Просвіту" та наукове товариство ім.Т.Шевченка. Українці-західняки поступово "звільнялись" від рідної мови, культури, звичаїв, церкви, від яких до цього майже остаточно "визволили" їх східних братів-українців.
1939-1940 pp. — Інтервенція московитів у Фінляндію після поділу Європи між московськими комуністами та німецькими фашистами. За 3,5 місяці війни загинуло або було покалічено понад 100 тис. українців.
1940 р. — Взимку "нова" совєтська влада розпочала масове виселення населення Західної України в Сибір та Казахстан. За станом на 13 лютого 1940 р. було вислано майже 90 тис. осіб; у квітні - травні було вислано понад 61 тис. осіб. Комуністи відривають від України Придністров'є.
1941р., січень — Судовий процес у Львові над 59 членами ОУН, серед яких були студенти університету та учні.
1941-1945 pp. - У війні проти фашистської Німеччини були змушені воювати кілька мільйонів українців, захищаючи імперіалістичні інтереси хижої, зловорожої Москви.
1941 p., червень, липень — Фізичне знищення втікаючими комуністами понад 200 -тис. українців, які були запроторені до в'язниць у Західній Україні, а також кілька сот осіб української інтеліґенції, які в комуністичних тюрмах ніколи не сиділи. Більшість страчених ніякого відношення до політики не мала, як син Івана Франка, професор Петро Франко, акад. К.Студинський та інші. Розстріли чинилися згідно до "Плану евакуації в'язнів" з тюрем та наступної телеґрами за підписом Л.Берія від 25 червня 1941 р.
Виправдовуючись перед своїм Київським начальством за те, що не всіх в'язнів розстріляв, начальник Дубнівської тюрми в доповідній записці за 28 червня 1941 р. писав: "Зам. нач. Ровенского обуправления НКВД тов. Климов дали указание по телефону контингент ЗКЗК уничтожить. В 22 часа я приступил к выполнению этого распоряжения, но т.к. противник уже занял станцию Дубно и продолжал наступать на город, я не смог уничтожить всех ЗКЗК. В камерах осталось закрытыми примерно 60-70 чел.".
"... в червні 1941 р. втікаючі московсько-більшовицькі окупанти закидали у соляні шахти в присілку Саліна, що на Старосамбірщині, понад 3500 живих, напівживих і замучених українців різного віку... Людей, яких вдалося витягти з шахти, похоронено у великій спільній могилі. Похорон, на якому я був з батьком і мамою, відбувся в липні 1941 р. Присутні були приголомшені нечуваними звірствами, бо людині з нормальним розумом це важко збагнути. Серця людей були переповнені болем, жалем, смутком і безсилою люттю. Від плачу стогнала земля. Плакали люди, плакали дерева". (Я.Малицький, "Нескорені", ч.5, 1996р.).
"За неповних два роки окупації Галичини було розстріляно, змасакровано, депортовано в Сибір понад 1,5 млн. жителів, зокрема, найбільш свідомих, визначних українських діячів — членів ОУН, "Пласту", "Просвіти", юристів, вчених, письменників, священників..." (Яр. Тимчишин, м.Львів).
У жовтні в селі Непокрите (тепер Шестаково) під Харковом комуністи загнали у клуню і спалили живими біля 300 чоловік української інтелігенції, серед них відомого поета Володимира Свідзінського, яких вони перед тим зібрали у Харкові й погнали етапом ніби-то для евакуації.
У Києві жидівське НКВД масово арештовує професорів, викладачів, науковців та студентів й розстрілює за далеко не повним й оприлюдненим на сьогоднішній день списком 5147 осіб.
1941 p., листопад, грудень — Під час німецького наступу на Москву совєцьке командування (маршал Г.Жуков) кинуло проти німців 179 тисяч "ополченців" — учителів, інженерів, учених, щойно вивезених під конвоєм з України, не підготовлених, не навчених. Саме тут був той випадок, що шокував увесь світ: одна рушниця і один комплект набоїв на 5 чоловік і одна граната на трьох. У тому бою загинув цвіт української інтелігенції, що залишився після терору 1937-1939 pp., у тому числі Юрій Кондратюк, який розробив програму польоту на місяць, реалізовану США.
19 грудня під Москвою проти німецького танкового прориву Жуков кинув три кавалерійські дивізії, набрані з українців Кубані та Півдня України. В глибокому снігу, в 25-градусний мороз увесь корпус був знищений за кілька годин. Хурделиця, що розігралася під час бою, замела вбитих та поранених. (Чи не після цих "операцій" німці почали називати Жукова "генерал м'ясо"?). В той же час чотири добірних, добре оснащених і озброєних до зубів повнокомплектованих дивізії НКВД і спецохорони в бойових діях не були задіяні ні тоді, ні згодом. Тепер вони — ветерани війни, вимагають пільг.
1943-1944 pp. — Масове заплановане знищення московськими окупантами української молоді 1924-1926 pp. народження, які перебували під німецькою окупацією. Їх негайно після "звільнення" мобілізували польові військкомати і, не навчених, кидали на найбільш важкі ділянки фронту під німецькі кулемети. З того покоління живими залишилися 3-4 відсотка українців.
1943-1945 pp. — Поляки, німці та московити знаходять спільну мову для боротьби з УПА. Німецькі дивізії, партизани Ковпака та польська дивізія АК (Армія Крайова) щоденно воюють з УПА. Без зовнішньої допомоги УПА: здобуває перемогу над Ковпаком; звільняє багато районів від німців; розбиває АК, яка тікає до Польщі. "Коли б я мав таку армію, як УПА, то німецька нога не топтала б французької землі" (Де Голь, Президент Франції).
1944 p., березень — На другий день після здобуття совєтськими військами м. Винниці туди прибув начальник обласного управління НКВД кат Фіма Рапопорт, під особистим керівництвом якого в 1937-38 pp. було вбито понад 12 тис. українців. Він зігнав мешканців Винниці на могили своїх жертв і заявив: "Здєсь зарити ізмєннікі совєтской родіни і врагі народа. Кто єсть із родствєнніков і знакомих - вийті". Ніхто, зрозуміло, не вийшов. Тоді кат Рапопорт зачитав список імен нових жертв. Понад 170 людей були розстріляні з кулеметів лише за те, що були родичами чи знайомими раніш замордованих цим же виродком. Так зайди-окупанти несли нам "асвабаждєніє і рєволюціонную законность".
1944 p. - Після виселення у травні двохсот тисяч Кримських татар, частина яких загинула по дорозі до Сибіру та Казахстану від голоду та хвороб, по Криму поширилась чутка, що тепер будуть виселяти українців. Тоді українці почали записуватись "рускімі" (Повідомлення колишнього ялтинця Миколи Полякова, не українця).
1944 р. — Секретний наказ Г.Жукова та Л.Берії (двоюрідний брат Л.Кагановича) про виселення всіх українців з Руси-України.
"Совершенно секретно". Приказ № 0078/42
22 июня 1944 года г.Москва...
Приказываю:
1. Выслать в отдельные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких окупантов...
в) выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан государству для нужд Красной Армии.
г) выселение производить только ночью и внезапно, чтобы не дать скрыться другим и не дать знать членам его семьи, которые находятся в Красной Армии..."
Повністю наказ не був виконаний внаслідок чисельности населення України, відсутности в окупантів достатньої кількости технічних засобів та існування добре організованих загонів Української Повстанської Армії (УПА), яка могла б стати основою загально-українського антикомуністичного повстання.
1944—1953 pp. — Сотні тисяч розстріляних московськими окупантами борців за волю Руси-України — членів УПА. Два мільйони висланих лише із Західної України у концтабори та на спецпоселення членів їх родин, симпатиків ОУН і просто українців ("бандерівці"). НКВД створює провокаційні спецгрупи бойовиків які діють під виглядом ОУН-УПА, тероризують і знищують населення Західної України. Із архівів НКВД тепер стало відомо, що лише у квітні-травні 1945 р. діяло 156 таких спецгруп, в яких налічувалось 1783 особи.
Під виглядом вчителів зі Сходу НКВД засилає своїх аґентів у вишиваних сорочках з доброю українською мовою, які входять у довіру до місцевого населення і вивідують про ОУН-УПА. Завдяки роботі таких "вчителів" цілі села були вивезені до Сибіру, а деякі спалені. Деяких з цих "вчителів", особливо тих, що симпатизували УПА, енкаведисти катують і знищують, а потім тіла перевозять на Схід і показують як справу рук "бандєровцєв", "гітлєровскіх нєдобітков".
У різні часи від 40 до 50 відсотків в'язнів комуністичних концтаборів становили українці. Наглядачами у них часто були колишні власівці, які тортурами над українцями "іскуплялі віну" за зраду своїй Московії.
Про кількість висланих із Західної України в 1944-1948 pp. свідчать такі цифри з доповідної НКВД: "Совершенно секретно... Для переселения было использовано 44000 железнодорожных вагонов и задействовано сил: сотрудников внутренних дел и военнослужащих 13592 чел... Начальник 1-ого спецотдела МВД УССР подполковник Смирнов... 23.11.1948 г. № 15/23497". А за наказом заступника наркома НКВД Чернишова в одному вагоні заборонялося перевозити менше, ніж 30-35 осіб. Але часто у вагони заганяли по 50-60 чоловік.
"Маршрутный лист. Вагон № 35. От 18 октября 1950 г. Станция отправления - г.Львов... Станция назначения - ...Иркутская обл. Специальный контингент - бандеровцы. Возрастной состав - престарелых - 10 чел., взрослых - 34 чел. Детей моложе 7 лет - 18 чел... Всего 62 чел. Норма питания - 800 г. хлеба - 1 чел/сутки, 40 г. маргарина - 1 чел/ сутки., 1 селедка - 1 чел/сутки, 2 ведра воды - вагон/сутки, 1 свеча -вагон/сутки. Жалобы конвоя - спецконтингент стучал в дверь вагона, просили молока для детей, требовали врача, бросали письма через решетки люков, пели бандеровскую песню "Заповит". Жалобы спецконтингента -...Требовали сменить дырявую парашу. В вагоне холодно...
За пение бандеровского гимна вагону урезать хлебный паек... за брошенные через люк письма вагону не будет выдаваться вода, парашу сменить не имеется возможности, печек в вагоне не предусмотрено.
Вагон сдал: ст. л-т НКВД И.Дмитрук. Вагон принял: ст. л-т. М.Москальцов.
Отпечатано в типографии "Слава Родины". Тираж 30000 экз. 1949 г."
Зверніть увагу: діти старші за 7 років вважалися дорослими, назва "бандерівці" - то синонім "українці", води на людину видавали по 300 г. на добу (при нормі споживання - 2л.), бланків було виготовлено 30 тис. примірників (отже виселення було масовим).
1945 р. — Ув'язнення українських греко-католицьких ієрархів на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим. На Волині московські окупанти, що прийшли на заміну німецьким, мобілізують 5 тисяч неповнолітніх юнаків і відправляють на будівництво газопроводу Саратов-Москва. У важких умовах від голоду, холоду та хвороб загинуло кілька сот юнаків.
1945—1946 pp. — Сотні тисяч військовополонених українців, в'язнів фашистських концтаборів, юнаків та дівчат, вивезених в Німеччину під час війни, відмовилися повернутися додому внаслідок антиукраїнського комуністичного терору, який загрожував їм колгоспним кріпацтвом або сибірськими концтаборами.
1945-1947 pp. — Комуністи передали полякам майже 20 тис. кв. км. українських земель (Берестейщина, Лемківщина, Надсяння, Підляшшя, Холмщина), знищили або виселили звідти разом з ляхами понад 1 млн. українців (операція "Вісла").
1945-1947 pp. — Викрадення з територій інших держав, запроторення до концтаборів і фізичне знищення багатьох визначних українських діячів, зокрема, поета М.Славінського, економіста В.Садовського, професора-іспанолога М.Іванова, австрійського архикнязя, а українського полковника УСС і поета (псевдонім - Василь Вишиваний) Вільгельма Габсбурга, Президента Карпатської України (1939 р.) Августина Волошина.
1946 р. — Ліквідація Української Греко-Католицької церкви і підпорядкування її Московській державній Церкві - операція "Львівський Собор".
1946 р. — Постанова ЦК ВКП(б) про "український буржуазний націоналізм", внаслідок якої кілька тисяч представників української інтелігенції заслано до концтаборів ("Ждановщина"). Гоніння на журнали "Україна", "Радянський Львів", "Дніпро", "Барвінок", "Перець". Головного редактора журналу "Україна" Ю.Яновського звільнено з роботи.
1946 р. — Постановою Ради Міністрів УРСР змінено український правопис, який був наближений до "общєпонятнаво".
1946-1947 pp. — Третій за всю історію Руси-України голод як наслідок пограбування селянства комуністами. Померло кілька сот тисяч українців. Голод був послаблений підтримкою, яку західні українці ("бандерівці") надавали своїм східним братам. За часи фашистської окупації українські селяни з голоду не помирали, незважаючи на військові побори та воєнну руїну.
1947 р. — Проведення "чистки" серед діячів української культури з обвинуваченням їх у націоналізмі прибулим з Москви Л.Кагановичем.
Арешт неповнолітнього (15р.) сина генерала Шухевича - Ю.Шухевича.
Видано таємну інструкцію на 157 сторінках про вилучення з книгозбірень та списання в макулатуру 3600 назв книжок, автори яких були названі український буржуазними націоналістами, ворогами народу. П'ятий параграф інструкції застерігав: "Особи, що загублять даний зведений список, підлягають притягненню до судової відповідальности".
1948 p., 21 лютого — Указ Президії ВР СРСР "Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльности в сільському господарстві..." Лише за перші п'ять місяців дії цього Указу на спецпоселення вислано 10,5 тис. осіб, з них понад 1,5 тис. дітей.
* * *
Лінгвоцид та етноцид

1949 р. — Комуністи убивають таємного аґента НКВД Я.Галана, який вже зробив свою брудну антиукраїнську справу і вичерпав себе, і звинувачують у цьому "націоналістично-клерикальну агентуру", щоб мати привід посилити протиукраїнський та протирелігійний терор в Руси-Україні.
1949 р. — Ув'язнення 20-річного З.Краківського. Усього цей відомий борець за волю Руси-України, поет та Голова Проводу ОУН в Україні в тюрмах, концтаборах, засланнях та психіатричних лікарнях провів 26 років.
1949 р. — Поблизу одного з концтаборів на Колимі комуністи потопили у болоті біля трьох тисяч українських дівчаток 13-14 років "чтоб нєкому било рождать бандєровцєв" (В.Котляр "Независимая газета", 17 листопада 1995 p., Одеса).
1949 р. — 16-й з'їзд КП(б)У у черговий раз засуджує український буржуазний націоналізм, погрожує українським діячам науки та культури, які ще залишилися на волі, вимагає від них таврувати "гнилу культуру буржуазного Заходу" й вихваляти "передову культуру" дикої Московщини.
1949-1953 pp. — Чистка компартії, внаслідок якої за "український націоналізм" було виключено понад 22 тис. її членів, значна частина яких потрапила до концтаборів.
1951 р. — Викриття "Правдою" — центральною ґазетою Московії, "національних ухилів" в українській літературі (вірш В.Сосюри "Любіть Україну", лібретто опери "Богдан Хмельницький" та ін.).
1954—1956 pp. — Для освоєння цілинних та перелогових земель в Казахстан та Сибір вивезено майже 100 тис. українських юнаків та дівчат.
1956 р. — На з'їзді комуністів М.Хрущов виказує плани про намір правлячої кліки в недалекому минулому вислати з Руси-України всіх українців.
1956 р. — "За антирадянську агітацію та пропаганду" засуджено Анатолія Лупиноса, який просидів у комуністичних концтаборах загалом 23 роки.
За протести проти інтервенції московських військ в Угорщину на довгі строк в'язнення засуджено кілька сот чоловік, головним чином молоді.
1957 р. — Українців мають убивати українці, вирішують наші окупанти й посилають агента КГБ Сташинського убити у Мюнхені одного з провідників ОУН в еміграції Левка Ребета, що й було виконано 12 жовтня.
1957-1961 pp. — Посилена антирелігійна акція в імперії, внаслідок якої в Руси-Україні було ліквідовано майже половину церковних установ.
1958 р. — Пленум ЦК КПСС ухвалив Постанову про перевід українських шкіл на викладання московською мовою. Масове закриття українських шкіл в Україні. На вимогу кількох батьків школа, у якій навчалося кілька сот, а то й тисяч учнів, переводилась з української на московську мову викладання. Порівняйте: необхідно було 20 відсотків учнів-німців, щоб на окупованій землі школа могла бути переведена на німецьку мову викладання, вважали німецькі фашисти.
Постанова ЦК КПУ про недоцільність викладання українською мовою у вузах Руси-України. В москвинських школах діти звільняються від обов'язкового вивчення української мови, яку комуністи віднесли до "пережитків минулого", з якими треба вести "непримериму боротьбу". Звільнених від вивчення української мови учнів заборонялося відпускати з класа, вони могли займатися чим завгодно і, таким чином, заважали, часто зумисно, вчителю вчити, а іншим дітям її вивчати.
1959 р. — За діяльність на захист прав українців на багаторічне ув'язнення засуджений Петро Рубан. Всього цей патріот Руси-України відмучився у в'язницях та концтаборах 23 роки й був насильно депортований на Захід. Тепер в "незалежній" Україні він не може домогтися українського громадянства.
1959 p., 15 жовтня — За наказом Політбюро КПСС у Мюнхені московським агентом вбито Провідника ОУН Степана Бандеру.
1960 р. — Колоніальна адміністрація під назвою "ЦК компартії України" вимагає від комуністів виховувати українців "в дусі любові й глибокої поваги до великого російського народу", тобто нашого окупанта, і в ненависти до свого, українського, "вести непримериму боротьбу проти націоналізму,... особливо українського буржуазного націоналізму".
1961 р. — 22-й з'їзд КПСС проголосив політику "злиття націй", що по суті означало тотальне московщення усіх колоніяльних народів імперії. "Слід з усією більшовицькою непримиренністю викорінювати навіть найменші прояви націоналістичних пережитків", тобто звичаї, мову, культуру поневолених москалями народів.
1961 p., січень — Політичний судовий процес над членами Української Робітничо-Селянської Спілки. Л.Лук'яненка засуджено до смертної кари (через 40 днів замінено 15 роками ув'язнення), І.Кандибу — на 15 років концтаборів, інших - до тривалих термінів ув'язнення.
1961-1962 pp. — Політичні судові процеси у Тернополі над групою М.Апостола (5 осіб) та Богдана Готуся (5 осіб), причому Готуся засуджено до страти.
1962 р. — ЦК компартії України зобов'язує комуністів та місцеву адміністрацію "рішуче виступати проти консервативних традицій і звичаїв, проти будь-яких пережитків буржуазного націоналізму", найшкідливішими з яких, на думку колонізаторів, було знання рідної мови, потяг до вивчення своєї історії та культури.
1962 р. — Політичний судовий процес над 20 членами Львівського Українського національного Комітету (Івана Коваля і Богдана Грицину засуджено до страти і розстріляно, інших - до тривалих термінів ув'язнення) та над шістьма чоловіками з Ходорівського району, з яких Михайло Проців розстріляний.
1964 р. — Агент КДБ пересипає фосфором й спалює Українську національну книгозбірню у Києві. На прилеглій до книгозбірні території заздалегідь була відключена вода, а пожежники приїхали лише через 4 години після підпалу. Вогнем було знищено понад 600 тисяч томів цінних архівних українських документів.
1965 р. — Хвиля політичних процесів проти "українських іншодумців (Б. та М.Горині, П.Заливаха, Св.Караванський, Вал. Мороз, М.Осадчий, А.Шевчук та інш.). У Харкові за протести проти закриття українських шкіл заарештований А.Здоровий.
1967 р. — На довголітнє ув'язнення засуджено членів Укр.нац.Фронту Зен.Красівського, Дм.Квецька та інш.
1969, 1979 pp. — Серія підпалів і пожеж у книгозбірнях Софії Київської, Видубецького монастиря у Києві, медичного інституту у Тернополі, Успенської церкви та музею українського мистецтва у Львові. Подібні пожежі сталися в національних бібліотеках інших колоній Московської імперії (Тарту, Самарканд, Ашхабад). У самій Московії бібліотеки не горіли.
1970 р. — Імперське міністерство освіти видало наказ про захист дисертацій московською мовою, навіть написаних на українознавчу тематику.
Докторська дисертація професора О.Юрченка з Харкова, присвячена питанням розвитку української мови, у Москві довго не затверджувалась, поки не була перекладена і представлена на "общєпонятном", а чиновник з Вищої Аттестаційної Комісії йому цинічно заявив: "Нікому нє запрєщєно пісать дісєртації на русском язикє". Так само журналісту В.Лизанчуку зі Львова довелося 1976 р. переписати дисертацію з української мови на московську.
1970 р. — Суд над авторами "Листа творчої молоді Дніпропетровська" з протестом проти московщення української культури.
1971 р. — Знищення могил українських Січових Стрільців на Янівському цвинтарі у Львові.
1972 р. — "За недостатню боротьбу з націоналістичними проявами" окупанти усунули від партійного керівництва Першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста, звільнили з Вищої партійної школи при ЦК КПУ 34 викладачі включно з її директором, заборонили книги майже сотні авторів, усунули чверть секретарів з ідеологічних питань на всіх партійних рівнях, піддали чистці ряд наукових установ, а також Київський та Львівський університети.
У Харкові вони знесли хату, де жив видатний український філософ і просвітитель Г.Сковорода та приступили до знищення цвинтаря, де було поховано багато визначних діячів української науки та культури. Тепер там вигулюють собак...
1972-1974 pp. — Політичні репресивні процеси проти українських дисидентів, зокрема, проти Чортківської групи В.Мармуса та Ст.Сапеляка (7 осіб засуджено), 9 осіб Харківської групи (засуджено А.Здорового - 7 років, І.Кравціва - 5 років). Загальна кількість заарештованих за два роки оцінюється кількома тисячами. Заарештовані, яких не засудили, були звільнені з роботи або понижені у посадах.
У ці роки були засуджені: Є.Сверстюк, І.Світличний, І.Дзюба, В.Стус, Ігор та Ірина Калинці, Н.Світлична, В.Чорновіл, Ю.Шухевич та інші.
1975 р. — Колоніальна влада поновила цензурування "Кобзаря" Т.Шевченка.
1977 р. — Арешт членів Української Гельсінської Групи М.Руденка, Ол.Тихого, Л.Лук'яненка, М.Матусевича, М.Мариновича.
1978 p., січень — На Чернечій (Тарасовій) горі у Каневі спалив себе Олекса Гірник з Калуша на знак протесту проти московщення України.
1978 р. — ЦК КПСС і Рада Міністрів видали постанову "Про заходи щодо дальшого вдосконалення вивчення і викладання московської мови в союзних республік" - черговий етап московщення української освіти. У відповідь на цю постанову колоніальна влада в Україні негайно видає свою, в якій, зокрема, передбачає поділ класу на дві підгрупи при вивченні мови окупанта у школах, педагогічних училищах та інститутах.
1979 р. — Під Львовом окупанти вбивають популярного композитора-співака Володимира Івасюка, пісні якого мають виразно український національний колорит.
1979 p. — Всесоюзна (Ташкентська) науково-практична конференція "Московська мова - мова дружби і співпраці народів СССР", яка накреслила нові заходи щодо московщення народів СССР, зокрема, радила (тобто, зобов'язувала колонії) перевести в освітніх установах викладання всіх предметів, написання курсових та дипломних робіт на мову колонізатора. Як наслідок планових багаторічних обмежень та переслідувань українського слова, в Руси-Україні 1980 р. було видано лише 38 назв навчальної літератури україською мовою й 422 - московською. За небажання переходити на московську мову викладачам погрожували, звільняли з роботи.
1979-1989 pp. — Інтервенція московитів в Афганістан, внаслідок якої загинуло, фізично або духовно покалічено кілька сот тисяч українських юнаків.
1979-1982 pp. — Нова хвиля арештів іншодумців в Україні (Ст.Хмара, І.Кандиба, Ю.Бадзьо, П. та В.Січки, Ю.Литвин, М.Горбаль та ін.).
1983 р. — Постанова ЦК КПСС і Ради Міністрів "Про додаткові заходи щодо вивчення московської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік", за якою вчителям чуженецької московської мови підвищувалась зарплатня на 15 %, передбачався та фінансово забезпечувався поділ класів на групи при її вивченні.
Постанови комуністів стосовно викорінення національних мов та впровадження мови колонізатора супроводжувались секретними доповненнями щодо їх виконання.
1984 р. — Постанова ЦК КПСС та Ради Міністрів, де, зокрема, зазначалося: "У національних школах союзних республік виділяється додатково 2-3 години на тиждень у 2-11 класах на вивчення московської мови", що означало подальше витіснення мови корінного населення.
1984-1985 pp. — В концтаборах були замордовані Олекса Тихий, Юрій Литвин, Василь Стус, Валерій Марченко.
1986 р. — Заарештовано і ув'язнено Й.Терелю та В.Кобрина за релігійну діяльність та створення "ініціативної групи захисту прав віруючих та церкви".
1986 р. — Окупаційна комуністична влада виводить у забрудненому радиацією Києва на першотравневу демонстрацію сотні тисяч киян, головним чином молоді, попередньо вивізши своїх дітей далеко за межі Києва.
1986-1990 pp. — Заплановане знищення української нації радіацією: для ліквідації Чорнобильської катастрофи було мобілізовано понад 300 тисяч молодих людей віком 18-30 років, 96 % яких набиралося з України, головним чином із сільської місцевости (із секретної доповідної записки секретаря ЦК КПУ В.Івашка своїм московським патронам, 1990 p.).
1989 p. — Постанова ЦК КПСС про єдину загальнодержавну (московську) мову в імперії. Те ж саме було закладене в проект нової ("горбачовської") Конституції.
1990 р. — Верховна Рада СССР прийняла "Закон про мови народів СССР", за яким московській мові надавався статус офіційної.
* * *
"Незалежна" Україна під жидами та москалями

1991-1995 pp. — Після тимчасового переляку внаслідок провалу комуністичного путчу у серпні 1991 р. та проголошення державної незалежности стало очевидно, що владу в Руси-Україні контролюють окупаційно-кримінальні "інтернаціоналісти". Відчуваючи свій близький кінець, але все ще перебуваючи при владі, окупанти приступили до руйнування промисловости та сільського господарства через закриття заводів, розкрадання та масовий неконтрольований вивіз сировини, запчастин, устаткування, комплектуючих, продуктів сільського господарства та капіталів. Пограбувавши нас на кілька десятків мільярдів доларів, що у кілька разів перевищує річний державний бюджет Руси-України, за кордон спокійно виїжджають міністри-комуністи Скляров, Лобов, Звягільський та багато інших "інтернаціоналістов".
Це вони з незвичайною легкістю віддали своїм московським хазяям наше добро: тактичну атомну зброю (13 млрд.дол.), закордонні посольства та представництва (наша доля - 50 млрд.дол.), нашу частину золотого запасу, Чорноморський флот (доля Руси-України за умов чесного розподілу має бути вдвічі більшою), а нам підсунули "кримську свиню" та їхні борги. Вони До того знахабніли, що відкрито виступають проти будівництва нафтоприймача (терміналу) під Одесою, який звільнив би нас від енергетичної залежности від Московщини, їх радує, що ми сидимо у холоді і не маємо пального, щоб орати землю і збирати урожай. Як наслідок - масове зубожіння населення, у якому контрольовані колонізаторами засоби масової дезінформації звинуватили націоналістів та незалежність.
Прибалтійські країни, де до влади справді прийшли націоналісти, підняли життєвий рівень, не зважаючи на гірші, ніж в Руси-Україні, початкові умови.
1993 р. — Державна Дума Московії приймає рішення про московський статус українського міста Севастополя. Прихоплених раніше українських земель - Білгородщини, Північної Чернігівщини, Південної Вороніжчини, Ростовщини, Кубані, - їм, виявляєтся, замало.
1993-1995 pp. — Посилення антиукраїнського терору в освіті, культурі, засобах інформації. Вбито кілька десятків активістів національних українських партій та організацій в різних містах Руси-України, зокрема голову секретаріату Руху Михайла Бойчишина, спалено хату-музей Тараса Шевченка. Жоден злочинець не був засуджений і навіть заарештований. Коли у Харкові патріот В.Козленко облив фарбою пам'ятник кату Свердлову-Шварцбауму, то був заарештований за годину і просидів у в'язниці кілька тижнів.
За написане крейдою на паркані гасло міліція у лісі під Харковом 24 червня 1994 р. імітує розстріл члена УРП В.Старченка. За те ж саме вона погрожує кинути до в'язниці на багато місяців активіста "Просвіти" А.Пилипенка. За написані фарбою метровими літерами у центрі міста гасла на підтримку протиукраїнських сил міліція нікому не погрожувала і до відповідальности не притягувала.
1994 р. — Заява Президента України Л.Кучми про його намір внести поправки до чинного законодавства щодо надання мові окупанта статусу офіційної. Як наслідок - призупинення відновлення українських шкіл, перевід частини українських класів та шкіл на іноземну мову навчання.
Президент призначає главою своєї адміністрації жида Д.Табачника, посада якого є малопомітною і неконституційною, але який в неофіційному "табелі про ранги" стоїть попереду Віце-Прем'єр-Міністра, тобто, на рівні голови Верховної Ради чи Прем'єр-міністра, а по реальному впливу на державні справи, можливо, і вище.
Схоже на те, що в Руси-Україні відновлена прийнята в середньовічній Хозарії система управління, коли скритий від очей "простих" Каган вершить справи у державі.
1995 р., початок року — Міністерство національностей України розробило напівсекретний "Проект державної програми... розвитку російської культури в Україні до 2000 року", в якій одна з національних меншин отримувала більші права, ніж українці, цим ще раз довівши, що ми знаходимось в умовах окупації. А щоб у цьому ніхто не мав сумнівів, нам нагадують наступні події.
1995 p., травень — У Харкові керована жидом Є.Кушнарьовим влада відкрила пам'ятник україножеру Г.Жукову, саме тому, який підписав наказ про виселення всіх українців.
1995 p., 18 липня — звіряче неспровоковане побиття окупаційною владою українців (кілька душ загинуло, десятки покалічено) під час похоронної процесії святійшого Патріарха Київського і Всієї Руси-України Володимира. Озброєні омонівці кидалися на беззбройних людей з криками "бєй хохлов", топтали і шматували державні прапори. До відповідальности ніхто не був притягнутий.
1995 p., 12 вересня — Заборона окупаційною владою української організації УНА-УНСО без суду, що у себе вдома не наважувались робити і німецькі фашисти. Озброєні Москвою козаки та антиукраїнські організації, які відкрито домагаються ліквідації Державної Незалежности Руси-України, владою не забороняються.
18 грудня у Харкові за правозахисну діяльність без суду до в'язниці на два місяці кинутий М.Петровський, не зважаючи на висновки прокурора, що в його діях не було складу злочину.
Щоб закріпити своє панування в Україні, колонізатори почали видавати паспорти, написані українською та московською мовами.
З метою деморалізації та духовного виродження населення, особливо молоді, влада дозволяє поширювати тисячі книг, демонструвати сотні кінострічок, які проповідують і насаджують порнографію, ненависть, насильство.
Немов би виконуючи рекомендації Полтавського губернатора фон Богговута, Московія завалює Русь-Україну шовінистичними газетами, які продаються за безцінь; прямо або через підставних осіб фінансує московськомовні газети, радіо та телебачення в Україні, які не приховують своєї протиукраїнської спрямованости при потуранні всіх урядів та Президентів "незалежної" Руси-України.
1996 р. — Посилення протиукраїнського терору. Подальша криміналізація правоохоронних органів.
Січень — "Велике беззаконня діється у Харкові... Таємно збирають підписи під "референдумом" про новий Радянський Союз та про те, щоб Україну туди залигати. Ця "діяльність" ведеться старими комуністами-маразматиками... Хто відмовляється давати підпис, вони погрожують і лають, кажуть: "всьо равно Росія завоюєт Україну, і ми пєрєб'йом хохлов по одному" (Кравченко Н., пенсіонерка).
18-19 травня харківські "органи правопорядку" з тризубцями на кашкетах охороняють протиукраїнське збіговисько фашистів, частина яких не була громадянами Руси-України, і жорстоко розправляються з українськими патріотами, які протестували проти проведення цього протидержавного шабашу.
11 червня прямо на вулиці Харкова без ордеру на арешт і будь-яких інших офіційних паперів міліція хапає видавця посібників та підручників українською мовою Г.Росоловську. Протягом тижня ніхто не знав, де вона і що з нею трапилось. Місяць її тримають у в'язниці, значний час без пред'явлення звинувачення і допуску адвоката. Під час допиту їй погрожували ("Сгнійош здєсь. Смєрті попросіш - нє допросішся"), у неї вимагали значні суми грошей, погрожували терористичним актом (і здійснили) проти сім'ї. Не маючи підстав для звинувачення і порушення судової справи, слідчий все ж їй заявив: "Ми нє успокоїмся, пока тєбя нє посадім". Врешті, це не важко зробити, зважаючи на те, що у неї були забрані важливі фінансові документи, печатка та особисті речі (пашпорт, обручки тощо) без протоколу вилучення. Очевидно, поняття "правова держава" в Руси-Україні на українців не поширюється.
Щоб залякати українців Донбасу, позбавити їх можливости захищати свої права, в м.Сіверську кримінально-злочинна адміністрація фабрикує "Справу" проти українського патріота Віталія Применка и кидає його до в'язниці на два роки. При цьому було стільки грубих порушень порядку судочинства та фальсифікацій, що їх би вистачило засудити всіх слідчих, прокурорів та судців разом узятих, які робили цю "справу".
В ніч на 25 вересня невідомі кидають три пляшки із запальною сумішшю в приміщення українських патріотичних організацій. 4 грудня у такий же спосіб злочинці намагалися спалити приміщення Харківської "Просвіти". Через кілька місяців вони були спіймані негайно лише після того, як мали намір спалити ізраїльський культурний центр. Зловмисниками виявилися три молодика із "Славянскава єдінства". Їх судили, але не за протиукраїнські дії, а лише за хуліганство.
1996 р., вересень — У Москві у будівельному вагончику спалено живими 12 українців віком від 30 до 40 років, які приїхали туди на заробітки — прямий наслідок протиукраїнської істерії та ненависти до українців, які сіє Московська влада.
1996-1998 pp. — Свідомі українці, які з тієї чи іншої причини становлять загрозу пануванню в Україні жидівсько-москальській злочинній зграї, знищуються фізично. Це, зокрема, журналісти Б.Дерев'янко, В.Бойко, П.Громовенко, П.Шевченко, фінансист В.Гетьман, підприємець Є.Щербань, голова комітету за визволення із жидівських катівень Івана Дем'янюка В.Кательницький. 29 серпня 1998 р. було здійснено три постріла в спину Сергія Одарича - головного редактора газети "Ми", яка сміливо викриває злочинний світ, що оточує нашого Президента.
Якщо вбито стільки видатних громадян й вчинено незчисленну кількість замахів, а влада, яка має величезний апарат міліції та служби безпеки, жодного вбивцю не знайшла, то звідси випливає єдиний висновок: більшість цих злочинів було організовано владою. "Ми переконані: доки при владі запишається Леонід Кучма, конкретні виконавці й безпосередні замовники покарані не будуть" ("Ми", ч.5, серпень 1998 p.). Коли ж взяти до уваги, що переважна більшість жертв - українці, то приходимо до другого висновку: влада в Україні не українська. І справді, в оточенні "українського" Президента немає жодного українського патріота, але є незчисленна кількість патріотів Ізраїлю та Московії, які свідомо й планомірно проводять протиукраїнську політику, руйнують наше господарство, збройні сили, освіту, науку, культуру та охорону здоров'я. Політику в Україні визначали або визначають Розумков, Кушнарьов, Ґорбулін, Гриньов, Шмаров, Табачник, Малєнковіч, Рабіновіч, Суслов, Пасхавер, Йоффе та ще з десяток жидівських нацистів-хасидів "на громадських засадах". Під прикриттям "демократії" та смиренної любові українців до зайд-шахраїв "інтернаціональна" президентська рать будує в Україні юдо-нацизм (Георг Зігер, газета "Моя Родина", ч,17-18, 11.10.1998 p.). Але це вже було. І обійшлося воно нам зруйнуванням нашого господарства, трьома голодоморами, масовим винищенням українців та моральним виродженням тих, що залишились живими.
Ось що пише газета "Ми" (ч.5, 1998 р.) про ізраїльського громадянина Вадима Рабіновіча, який "став найближчим помічником Президента Кучми і найпотужнішим фінансовим магнатом України... не виробивши і дрібного цвяха": "... йому вибачається і кримінальне минуле, і сучасні зв'язки з авторитетами злочинного світу Росії та Ізраїлю... про це відкрито пише світова преса, а самого Рабіновіча не підпускають на поріг цивілізованих країн Заходу". Тепер зрозуміло, чому у нас процвітають корупція, хабарництво та злочинність, а заклики Президента про боротьбу з ними - то лише окозамилювання, спрямоване на заспокоєння "простого народу". Зрозуміло, чому у Києві на державний кошт влада поставила пам'ятник жидівському письменнику Шолом-Алейхему, але не поставила жодного пам'ятника українським патріотам, борцям за волю Руси-України. Зрозуміло також, чому влада відкриває карні справи не проти тих, хто грабує й руйнує наше господарство, а проти чесних підприємців, які не хочуть давати хабарів чиновникам-рекетирам (у Харкові в такий спосіб зруйноване процвітаюче підприємство "Епос"), або проти тих, хто намагається викривати злодіїв.
Значна кількість міністрів, 10 з 26 керівників обласних державних адміністрацій, що є повними й безроздільними господарями в областях і яких немов би призначає Президент (а насправді його жидівсько-московські "радники") - не українці. Але й з решти 16 частина може виявитися такими ж "украінцамі", яким є "рускій" жид Кушнарьов. Ті ж "украінці" на керівних посадах, яким довіряють жидівсько-москвинські хазяї України, або давно втратили свій зв'язок з народом, або не можуть проводити української політики, щоб в очах своїх хазяїв не видатися націоналістами (тобто патріотами України). Частина державних керівників - це ті, що були виховані окупантом у дусі любови до наших ворогів та зневаги до власного народу - сучасні яничари. Таким, зокрема, є Голова Верховної Ради О.Ткаченко, який у промові з нагоди 7-ї річниці Незалежности України та під час перебування в Москві з офіційним візитом у грудні 1998 р. втратив почуття не лише національної, але й особистої гідности, показав себе справжнім холуєм, типовим колоніальним чиновником, одним з тих, яких Великий Шевченко називав "раби, підніжки, грязь Москви".
Від керівництва практично усунуті національно свідомі представники корінної нації, у яких розвинене почуття відповідальности за долю України та нашого народу... А контрольовані жидами та москалями засоби інформації (чи, швидше, дезінформації), комуністи та інші виродки у всіх наших негараздах звинувачують "нєзалєжность". Але нам ще до незалежности, тобто до звільнення Руси-України від колонізаторів-окупантів, - ой як далеко!
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно, репнуло б від сорому й хули.
Тремтіть, убивці, думайте, лакузи,
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? — На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил.
Уже народ - одна суцільна рана.
Уже від крові хижіє земля.
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.

Василь СИМОНЕНКО

1 Слово "жид" в українській мові, як і майже усіх мовах народів світу, не є образливим і означає або належність певної групи людей до юдейського віросповідання, або вихованих на юдаїзмі, В українській мові слово "єврей" — іноземного походження, ; нав'язане нам окупантом, тому ми зобов'язані від нього рішуче відмовитись.