БІОГРАФІЯ |
ПЕТЛЮРА
СИМОН ВАСИЛЬОВИЧ
(10(23).5.1879 - 25.5.1926) - визначний укр. громад.-політ, і держ. діяч,
публіцист. Н. у передмісті Полтави. Походив із давніх козацьких і священицьких
родин. Після закінчення бурси П. 1895-1901 навчався у Полтавській духовній
семінарії. Був виключений за вияв рев.-нац. настроїв і запрошення до семінарії
композитора М. Лисенка. З 1900 - член Революційної української партії (1905
реорганізована в Українську соціал-демократичну робітничу партію). Під загрозою
арешту восени 1902 виїхав на Кубань, де працював учителем, архівістом, був
членом Чорноморської вільної громади РУП у Катеринодарі. У грудні 1904 на
конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з РСДРП. Кілька місяців
навчався на ун-тських курсах українознавства у Львові, якими керував М.
Грушевський. На поч. 1906 редагував у Петербурзі парт, орган «Вільна Україна». З
липня 1906 - секретар київ, щоденника «Рада», а від літа 1907 до 1908 -
співредактор легального соц.-дем. часопису «Слово». З 1912 - редактор
російськомовного журн. про Україну «Украинская жизнь» у Москві, всякому
публікувались М. Грушевський, Д. Донцов, С. Русова, Є. Єфремов, М. Торький. У
роки Першої світової війни 1914-18 - працівник Союзу земств і міст, голова
Українського військового комітету Зх. фронту у Мінську. Своє ставлення до війни
П. виклав у статті-відозві «Війна і українці». У публікації П. доводив, що
українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою і
висловлював надію, що в майбутньому ставлення рос. влади до укр. питання
зміниться. П. був одним із провідних діячів укр. нац.-дем. революції: з
березня.1917 - член УЦР, з травня - голова Українського військового генерального
комітету, з червня - генеральний секретар військ, справ (у грудні 1917 П., не
погоджуючись із соціалістичною орієнтацією глави уряду В. Винниченка, пішов у
відставку). У січні-лютому 1918 сформував Гайдамацький кіш Слобідської України і
брав активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. За Гетьманату
очолював Київське губ. земство і Всеукр. союз земств, організував упорядкування
могили Т. Шевченка і Чернечої гори у Каневі. За антигетьманський маніфест
Всеукраїнського союзу земств у липні заарештований. Під час повстання проти
гетьманського режиму у листопаді 1918 звільнений з в'язниці і обраний до складу
Директорії УНР. З листопада 1918 - Головний отаман Армії УНР. У лютому 1919
вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР. На чолі об'єднаних укр. збройних
сил 30.8.1919 здобув Київ. 5.12.1919 виїхав у Варшаву для орг-ції військ.-політ,
союзу з Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативи укр. і польськ.
уряди підписали у квітні 1920 Варшавський договір 1920. З Листопада 1920 керував
роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнові, Ченстохові, Варшаві). 31.12.1923
виїхав до Австрії, а згодом —до Угорщини, Швейцарії. У жовтні 1924 оселився в
Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати
обов'язки голови Директорії УНР і Головного отамана УНР. Підступно вбитий
більшовицьким агентом С.-Ш. Шварцбартом 25.5.1926 Похований на кладовищі
Монпарнас у Парижі.
М. Литвин.
Довідник з історії України. - К. - 2001.
ПЕТЛЮРА СИМОН
(10. 5. 1879 — 25. 5.
1926), держ.-політ, діяч, публіцист, організатор укр. збройних сил, Гол. Отаман
Військ УНР, голова Директорії УНР. Нар. у Полтаві від батьків Василя й Ольги
(уродженої Марченко), полтавських міщан коз. походження. Початкову освіту П.
одержав у церк.-приходській школі, а з 1895 р. навчався у Полтавській Духовній
Семінарії, в якій (з 1898) належав до таємної укр. громади, за що 1901 був
виключений з семінарії. Як активний чл. громади, що стала ядром Рев. Укр. Партії
(РУП) у Полтаві, П. був з 1900 р. її чл. З 1902 р. почав співробітничати в «ЛНВ»
і восени того ж року, під загрозою арешту, виїхав на Кубань до Катеринодару, де
спочатку вчителював, а потім під керівництвом Ф. Щербини працював над архівами
Кубанського Війська. За діяльність у Чорноморській Вальній Громаді, що була
філією РУП,. і співробітництво у закордонних вид. останньої («Добра Новина»,
«Праця») у грудні 1903 р. був заарештований і, бувши випущений у березні 1904 р.
«на поруки», виїхав до Києва, а звідти восени того ж р. до Львова С.Петлюра для
партійно-орг. праці й участи в редагуванні органу РУП «Селянин». По амнестії
повернувся в кін. 1905 р. до Києва, побувавши на поч. 1906 ще раз у Львові як
делегат утвореної з РУП УСДРД на з'їзді гал. УСДП, і в січні того ж р. виїхав до
Петербурґу, щоб разом з П. Понятенком і М. Поршем редаґувати місячник соц.-дем.
напряму «Вільна Україна», але в липні 1906 повернувся до Києва, де спершу
працював секретарем газ. «Рада», а в 1907—08 рр. співред. органу УСДРП «Слово»,
співробітничаючи одночасно в наук. ж. «Україна». З 1909 П. оселився в Москві, де
для заробітку працював бухгальтером. Там таки одружився з Ольгою Нільською. З
1912 П., спільно з О. Саліковським, редаґував ж. «Украинская Жизнь», що виходив
до поч. 1917 р. З 1916 до березня 1917 П. працював у орг-ції на допомогу
фронтові «Союз Земств», бувши заступником уповноваженого її на зах. фронті.
Ставши гол. Укр. Військ. Комітету Зах. Фронту, П. був делегований на перший
Всеукр. Військ. З'їзд у Києві, що відбувся 18—21. 5. 1917, і був обраний гол.
Укр. Ген. Військ. Комітету, а при утворенні Ген. Секретаріату Центр. Ради (28.
6. 1917) став першим ген. секретарем військ, оправ і всю енерґію спрямував на
створення укр. збройних сил, змагаючись з неприхильним ставленням до них деяких
чл. Центр. Ради й відкритим опором рос. кіл. У кін. 1917 р., не погоджуючися з
політикою гол. Ген. Секретаріяту В. Винниченка, вийшов з уряду й виїхав на
Лівобережжя, де зорганізував Гайдамацький Кіш Слобідської України, який у
січні-лютому 1918р. відограв вирішальну ролю у боях за Київ і ліквідації больш.
повстання, центром якого був Арсенал, взятий укр. військами під безпосереднім
керівництвом П. Після гетьманського перевороту (28. 4. 1918) П. став на чолі
Київ. Губ. Земства і Всеукр. Союзу Земств, був заарештований гетьманським урядом
у липні 1918 і по 4 місячному ув'язненні переїхав до Білої Церкви, де взяв
участь у протигетьманському повстанні, по якому увійшов до складу Директорії й
очолив Армію УНР як її Гол. Отаман. Після відходу Армії УНР з Києва і виїзду В.
Винниченка за кордон П. став (11. 2. 1919) гол. Директорії, вийшовши одночасно з
УСДРП. У важких внутр. і зовн. умовах протягом 10 місяців він очолював збройну
боротьбу Армії УНР (згодом об'єднаних армій УНР і УГА) проти большевиків і
Денікіна. Опинившися в оточенні ворожих сил у безвихідному становищі, зокрема
після переходу з'єднань УГА до Денікіна, уряд УНР на чолі з П. 5. 12. 1919
виїхав за кордон, до Варшави, шукати підтримки й союзників, а Армія УНР за його
наказом пішла у перший Зимовий похід (див. Зимові походи). Після укладення
Варшавського договору й військ, конвенції з Польщею війська УНР під проводом П.
спільно з поль. армією повели наступ проти большевиків і 7. 5. 1920 зайняли
Київ. Коли в червні того ж року об'єднані армії відступили з Києва, П.
продовжував боротьбу з большевиками власними силами, але після перемир'я між
Польщею й сов. Росією в жовтні 1920 гол. з'єднання Армії УНР у листопаді
перейшли Збруч і були інтерновані в Польщі. П. з урядом перебував якийсь час у
Тарнові, пізніше під прибраним прізвищем у Варшаві. З уваги на больш. вимоги до
Польщі видати П., у кін. 1923 р. він виїхав до Будапешту, потім до Відня й
Женеви і врешті з кін. 1924 оселився в Парижі. Тут керував діяльністю екзильного
уряду УНР і заснував тижневик «Тризуб». Взагалі П. активну публіцистичну
діяльність розпочав замолоду (з 1902 р.) в «ЛНВ» і продовжував її в редагованих
ним періодичних вид. («Вільна Україна», «Слово», «Украинская Жизнь» та ряд ін.),
ж. «Україна» й ін., опублікувавши велику кількість ст. гол. на теми гром.-політ,
й культ, життя з наголосом на питаннях нац. визволення України, почасти й
літ.-мист. змісту («До ювілею М. К. Заньковецької», «Пам'яті Коцюбинського», «І.
Франко — поет нац. чести» та ін.). Його публіцистичні праці мали помітний вплив
на формування укр. нац. свідомо-сти у передрев. рр. Відновивши публіцистичну
діяльність ще у Польщі (брошура «Сучасна укр. еміґрація та її завдання», 1923),
у «Тризубі» П. писав гол. на теми недавніх укр. визвольних змагань, про завдання
еміграції і становище України під большевиками. Ст. й брошури П. підписував
власним прізвищем і багатьма псевд. (В. Марченког В. Салевський, І. Рокитний, О.
Ряст та ін.) й. криптонімами.
Загинув П. у Парижі на вулиці Расіна, 25. 5. 1926 від куль больш. агента
Шварцбарта, який стріляв нібито з помсти за жид. погроми, хоч П. був їх рішучим
противником протягом усієї своєї діяльности; похований на цвинтарі Монпарнас у
Парижі. З іменем П. пов'язана збройна боротьба укр. народу за свою державність у
1917—21 рр. З безкомпромісових позицій укр. державности й незалежности П. не
сходив ні як публіцист, ні як політик, ні як військовий. Бувши Гол. Отаманом
військ УНР, П. виявив себе добрим організатором і командувачем, що-зумів
згуртувати під своїм проводом видатних і досвідчених військ, діячів. Як гол.
Директорії, він був людиною глибоко ліберальною, гуманною, щирим демократом,
прихильником народоправности і водночас політиком великого формату, що не
вагався перед відповідальними рішеннями. Широкий погляд і передбачливість виявив
він зокрема й у визначенні завдань політ, еміґрації й її ролі в боротьбі за укр.
державність.
Не зважаючи на початково неприхильне, а то й вороже ставлення деяких, особливо
зах.-укр., кіл до П. як ініціятора Варшавського договору й союзника Польщі, його
постать стала вже з другої пол. 1920-их рр. для укр. народу символом боротьби за
незалежність України. Серед ворожих до укр. справи сил, зокрема рос.-больш.,
поняття «Петлюра», «петлюрівщина», «петлюрівці» стали синонімами «Мазепи», «мазепинства»,
«мазепинців», термінів, що ними окреслюється незалежницький рух, змагання укр.
народу за звільнення з-під рос. панування.
Т.Гунчак і Р. М.
Енциклопедія Українознавста. Т.6. – Мюнхен, – 1970.