СИМОН ПЕТЛЮРА ДЕРЖАВНИЙ МУЖ
(Український національно-державний союз. США. Нью-Йорк 1957)

ВІД ВИДАВЦІВ

Вшановуючи тридцяті роковини смерти Головного Отамана збройних сил Української Народньої Республіки Симона Петлюри, Патрона Українського НаціональноДержавного Союзу, що його десятиріччя ми саме відсвяткували, випускаємо в світ цей збірник як пам'ятник нерукотворний Великому Творцеві української державности, за яку Покійний поклав своє життя в Парижі.
Пройшло понад три десятки років з моменту трагічної смерти Головного Отамана. За цей час багато було написано, багато про­мов було виголошено для вшанування Його світлої пам'яті, його сучасники і співробітники вважали за свій обов'язок дати наступ­ним поколінням, тим, що будуть продовжувати працю над здій­снюванням ідеалів української державности, якнайбільше матеріялів до пізнання особи Великого Небіжчика, для пізнання Його діяльности і його епохи.
Але всі ті писання, які виходили в світ і у вигляді окремих видань і у вигляді статей по різних збірниках та журналах, майже недоступні для широкого загалу. В лихолітті війни й нашої пово­єнної мандрівки згинули або дісталися у ворожі руки великі наші культурні скарби в Европі, а того, що за океаном збереглося, є дуже мало або є воно мало доступне.
Мета цього збірника — бодай частинно виповнити оту прога­лину, спричинену воєнним лихоліттям. В ньому зібрана невеличка частина того, що було написане про Симона Петлюру петлю­рівцями. Це переважно статті і промови, написані або виголо­шені, так би мовити, ще над свіжою могилою Головного Отамана його найвідданішими й найближчими співробітниками і будівни­чими української державности під його проводом. Всі вони були такими ж непохитними петлюрівця­ми, як сам Симон Петлюра. Всі вони залишилися вірними ідеї української державности до самої смерти. Хай же будуть їх думки та спогади про Головного Отамана, зібрані тут разом, ніби китицею квітів на далеку могилу Незабутнього Вождя.
Ми б хотіли, щоб цей наш збірник був одним з джерел для пізнання нашого недавнього минулого, як і того, „Хто всім верхо­водив" у драматичну й величну добу будування нашої державности.
Випускаючи в світ цей збірник, ми висловлюємо свою велику вдячність Дирекції МузеюАрхіву УВАН в США, яка з великою охотою і зрозумінням уможливила нам користування архівними матеріялами.
Щиро й глибоко вдячні Владиці Архиєпископу Мстиславові за надзвичайно цінну поміч під час друку книжки і нагляд при її упорядкуванню.
Ще залишається згадати про матеріяльну сторінку нашого ви­дання. Основним його фондом були більші грошові внески пооди­ноких членів і прихильників УНДС в США, а також дрібні по­жертви нашого членства.
Всім їм на цьому місці складаємо щиру подяку.
Головна Управа
Українського НаціональноДержавного Союзу в С. Ш. А.



АНДРІЙ ЛІВИЦЬКИЙ
(18791954)
Український політик. В 1900 pp. член РУП, опісля УСДРП — кермував лубенською організацією партії. 19171918 рр. губ. ко­місар Полтавщини, 1919 міністер юстиції УНР, того самого року висланий до Польщі, як голова дипл. місії, підписав договір з Поль­щею у Варшаві, до смерти Петлюри президент міністрів еміграцій­ного уряду УНР, 1926 р. прийняв титул голови Директорії і за­ступника Головного Отамана УНР. З часу реорганізації Держ. Центру в 1948 р. обраний Президентом УНР і на цьому станови­щі помер 17 січня 1954 р. в Німеччині, де й похований.


ЗНАЧЕННЯ СИМОНА ПЕТЛЮРИ В ІСТОРІЇ БОРОТЬБИ ЗА УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВНІСТЬ


Значення Симона Петлюри в історії боротьби за укра­їнську державність, ясне ще за життя його, ще ясніше стало в очах своїх і чужих по його смерті. В повних гли­бокого змісту словах знайшло воно вираз в промові на­ступника Симона Петлюри на його начальному державно­му становищі — Андрія Лівицького. В промові на жаліб­ній академії, що відбулася 26. VI. 1926 p., він так оці­нює історичну постать Симона Петлюри:
Жорстока доля переслідує змучену націю українську. Страш­на трагедія сталася на вулицях далекого Парижу. Від ворожих під­ступних стрілів смертю непохитного лицаря загинув Незабутній Вождь Нації, Голова Держави Української, Головний Отаман Симон Петлюра.
На далекому чужому цвинтарі, над свіжою могилою, перед ли­цем мертвого Лицаря не було чути жалібних промов. У друзів Ве­ликого Небіжчика не було сили висловити той невимовний жаль, який огорнув всю еміграцію українську, той тяжкий смуток, який відчувала вся поневолена нація.
Страшна втрата об'єднала всіх патріотів українських. Грома­дяни ворожих українських таборів приходили на жалібні акаде­мії в Парижі, Празі, Берліні, Букарешті, щоб скласти свою глибо­ку пошану пам'яті Незабутнього Народнього Вождя.
За життя не було повного єднання наших провідників навко­ло імени Симона Петлюри. Страшною ціною смерти всі переко­нались, кого мав і кого так трагічно втратив пригноблений народ український.
Ще за часів великої революції, коли нація українська проки­нулась від вікового сну, Симон Петлюра зайняв перше місце серед провідників нації. В той час, як політичні партії українські боро­лись лише за культурнонаціональні права українського народу і дбали про єдиний з Росією революційний фронт, Симон Петлюра на з'їздах військових, робітничих, селянських став надхненним реч­ником боротьби за державну незалежність України. Геній Симона Петлюри переміг. Пройшло кілька місяців, і за його надхненним кличем пішли всі політичні партії, пішла вся Україна.
Послідовний демократ і видатний діяч УСДРП, Симон Петлю­ра був непримиримим ворогом реакційних змагань і щирим обо­ронцем широкого народоправства. За часів гетьманату, розчарувавшись в легальних методах боротьби, виступив Він збройною силою в обороні прав народніх. Досить було почути ім'я Голов­ного Отамана для того, щоб уся Україна одностайно повстала на боротьбу за незалежну демократичну республіку.
І з того часу не мав відпочинку Великий Вождь. З півночі на­сувалась червона московська сила, розпочинались завзяті бої про­ти ворожої Москви. Та незабутня боротьба осяяла невмирущою славою ім'я Головного Отамана, поставила його поруч з імена­ми великих вождів народніх в далекому минулому.
Довгі тяжкі роки вигнання не змогли довести Великого Пат­ріота до розпуки, до зневір'я. Коли ближчі однодумці опускали руки й готові були залишити бойові позиції, Головний Отаман своїм непохитним завзяттям морально підтримував усіх і невпин­но провадив боротьбу, певний близької перемоги.
За шість років вигнання поневолена Нація не забула свого Вождя, відчуваючи його боротьбу за визволення рідного Краю. Ім'я Петлюри стало не тільки популярним на Україні, воно стало легендою визвольної боротьби. Ім'я Великого Патріота й Де­мократа стало гаслом змагань народніх, осередком визвольних мрій, стало символом Української Держарностги.
І на далекому вигнанні Вождь Нації був страшним та небез­печним для жорстокого ворога. Передчуваючи кінець свого пану­вання, ворог не спинився перед ганебними засобами боротьби і першою жертвою своєю намітив Того, кому вірила, кого чекала вся Україна.
Страшна, незамінима втрата. Але не сміємо давати волі на­шим змученим нервам, не сміємо спиняти боротьби. Скроплені му­ченицькою кров'ю ідеали Вождя нації стануть святим заповітом для його друзів, для еміграції української, для всієї поневоленої України.
Боротьба за незалежність продовжується і закінчиться лише тоді, коли золотосяйний Київ побачить рідні прапори, а свята Со­фія прийме до себе шляхетне тіло Незабутнього Вождя. З його іменем на устах переможе Україна споконвічного ворога, а вдяч­ні нащадки на віки віків будуть славити того, хто життя своє віддав на боротьбу за волю рідного краю. Симонові Петлюрі віч­ная пам'ять, його імені вічная слава!



МАКСИМ СЛАВІНСЬКИЙ
(18681945)

Укр політ. діяч, публіцист і поет, ред. „Укр. Вестника" в Спб. 1906 р делегат Тимч. Уряду Росії до Центр. Ради в справі автономії України 1917 p., голова місії УНР у Празі 1919, опісля проф. Укр. Пед. Інту; лір. поезії, переклади, публіцистичні статті. В травні 1945 захоплений большевиками в Празі, вивезений до СРСР, помер в арешті.

СИМОН ПЕТЛЮРА
(18791926)

Що знаємо за Симона Петлюру? Неначе все, а разом з тим ні­чого. Життя його — як великодня казка. Прийшов із безвісти народніх буднів, веселкою на обрію з'явився, загинув та — не вмер ...
Симон Петлюра жив і працював у нас перед очима. Не було в його житті романтики ні загадковости, не було таємниць ні обрахованости. Усі, — приятелі й вороги, товариші й противники його — бачили й знали, за що змагався він, яку мету перед со­бою мав, за що загинув.
Здавалося б, сучасникам так легко було б відтворити його образ, дати вичерпну характеристику його чину та його особи. А втім, минуло вже чотири роки з дня його смерти, а того ще не зроблено, і не видко зараз навіть і того часу, коли це буде виконано.
Не знати, чи можна цей факт комусь поставити у вину. Ма­буть ні; мабуть таки сучасникам та праця не по силі. Перше за все вже тому, що Симон Петлюра — історична постать, але істо­рія для нього ще не настала, його доба, не одійшла в минуле, во­на для нас — сьогоднішня сучасність і довго ще зостанеться такою.
Зостався нам сучасником і Симон Петлюра. Історичний чин його позбавлений був персоналії, — принаймні остільки, оскільки взагалі того можна од людини сподіватися. Переходив той чин за бурі та грози великої української революції; з нею він був органічно зв'язаний, з нею й до історії одійде.
Без тої революції нема Симона Петлюри, ні образу його. А що таке для революції чотири роки? Життя та сила її означаються не кількістю літ, а циклами творчих подій, і рік для неї може бути хвилиною, а хвилина — десятками літ. Скільки потрібно ча­су для української революції, — не знаємо, але знаємо, що її цикл ще не довершений.
Не довершений тому для нас і образ Симона Петлюри. Всяка його характеристика, зроблена зараз, буде персональною, не зла­годженою з його добою, .одірваною од тла, нереальною. У най­ліпшому випадку вона буде легендою. Але вже за життя Симона Петлюри за нього складено правдиві народні легенди і навмисних — він не потребує.
Лише тоді, коли довершений буде український революційний цикл, коли революційна доба пластичною картиною ляже до на­шої історії, — тоді тільки виступить виразно й яскраво постать Симона Петлюри, тоді буде дано йому й його чину достойну та правдиву характеристику.
Але це — діло майбутнього покоління . . . На нас же припа­дає менший та необхідний обов'язок, — совісно зберегти й переказати все те, що маємо в душі та в пам'яті про Симона Пет­люру, про його чин та про його добу. Бо були ми тому свідка­ми, співробітниками, співучасниками; бо ніхто з майбутніх того знати не буде, коли ми їм про те не розкажемо.
Збірник цей, присвячений пам'яті Симона Петлюри, є почат­ком і першою спробою того збереження і тих переказів.
Життя Симона Петлюри розкладається на дві — нерівні кіль­кістю літ і нерівнозначні змістом — частини. Перша з них — до початків 1917 року, що означив собою бурхливий потік револю­ційної доби на Сході Европи взагалі, на нашій батьківщині зо­крема; друга частина датується роками 1917—1926.
Щодо першої частини — маємо мало матеріялу. Скупі біо­графічні дати, крихта споминів та переказів про відокремлені епі­зоди, вирвані з цілого життя, і все начебто таке буденне, звичай­не, не ідивідуальне, начебто зовсім не зв'язане з тим, чим став Симон Петлюра за другої частини свого недовгого життя. А втім певні нитки тої зв'язаности можна прослідити вже й зараз.
Народився Симон Петлюра у Полтаві, в козацькій родині, що перейшла з села до міста, де батько його мав дрібний візниць­кий промисел. Генеалогія тої родини нам невідома, не знаємо ні­чого за предків Симона Петлюри з боку батька ні з боку матері. І хто знає, чи будемо колись щось про те знати, бож за період большевицької надвлади на Україні метрики та інші документи в значній мірі знищено; люди, що могли щось переказати, вмерли, чи загинули, а в пам'яті тих, що живими зостались, потрібні нам по­дії прикрито пилом забуття. Це велика прогалина в біографії, що її нічим перекрити, бо спадщинні впливи дуже багато важать для тілесної й духовної структури окремої людини. А особливо бага­то важать вони якраз на Україні, де кожна родина сільського ста­ну має свою індивідуальну історію і майже кожна — своїх видат­них і характерних людей.
Так само мало знаємо про дитячі роки Симона Петлюри. А втім, оточення, в якому живе дитина, моральні впливи, під яки­ми вона росте, стають потім складовими частинами індивідуальности. Але ця прогалина може ще бути заповненою. Живуть ще на світі члени родини Василя Петлюри, батька Симонового, і на них лежить почесний громадський обов'язок переказати все, що знають вони про свого вславленого родича.
Первісну освіту свою Симон Петлюра діставав у полтавській духовній бурсі, продовжуючи ЇЇ в духовній семінарії того ж таки міста. Це не є випадок для тодішніх часів і тодішніх обставин, що дитина з світської родини діставала освіту в школі духовній. То була доля багатьох дітей бідного стану, що їх батьки дбали про їх майбутню долю та неспроможні були витрачати більшого гроша. Світська школа — гімназія та за нею університет — була до певної міри привілейованою та вимагала великих коштів, а духовна була дешевою і приступною для всіх станів, бо на неї не поширювався відомий старорежимний циркуляр міністерства освіти про «кухарчиних дітей», перед якими мали бути фактично замкнені двері російських гімназій.
Лихом поминати духовної школи не слід. Був у неї хоч би той уже плюс, що майже всі її учні походили із станів сільського на­селення, — чи то з самого селянства чи з близьких до нього верств. Тому, серед бурсаків та семінаристів на Україні ніколи не вигасало українське національне почуття, бо, навіть перебуваючи в російській школі, не одривались вони од українського оточен­ня та од української стихії.
Не одірвався від тої стихії і школяр Симон Петлюра. Що­правда, маємо покищо мало друкованого матеріялу, що дав би характеристику полтавської бурси, та семінарії за 90х років ми­нулого століття: «е знаємо точного складу учителів ні учнів, але можемо зважити їх ціну та їх якості по аналогії з іншими подіб­ними школами, розкиданими на Україні. Знаємо також і яскравий факт з життя школяра Симона Петлюри. Його було виключено з семінарії, — і то вже з вищих богословських кляс, що, як відо­мо, дуже рідко траплялося в історії духовної школи. І виключено було не за політичний радикалізм, не за участь у тих чи інших загальнореволюційних гуртках, а в зв'язку з приїздом до Полта­ви славного композитора Миколи Лисенка — за українські сим­патії, за те, що почував себе він українцем і не зрікся того під загрозою найвищої шкільної кари.
Тим закінчилося для Симона Петлюри минуле століття: нове, сучасне, зачинається для нього під знаком самостійного життя, тяжкої боротьби за існування, продовження перерваної освіти. За Полтавою знаходимо його у Львові. Що вигнаний із семінарії, — як казали тоді, з вовчим білетом, себто без права вступити до іншої російської школи, — опинився він за кордоном, це було явище нормальне для тодішньої політичної молоді. Але характер­ним для юнака Симона Петлюри було те, що подався він не до Берліну, Парижу чи Швайцарії, де скупчувалися тоді всі, кому з тої чи іншої причини тісно було жити в колишній Російській ім­перії. Вибрав він провінціяльний для Европи Львів, а то тому, що там було вогнище українського руху, що в львівському уні­верситеті можна було слухати лекції українських професорів, що викладали українською мовою. У Львові ж Симон Петлюра поперше означив себе політичне, бо вступив до складу Револю­ційної Української Партії (РУП), що року 1900 була заснована то­дішньою молоддю на Великій Україні, але штаб свій поставила на території українського населення в межах колишньої Австрії за сприятливою допомогою старшої, а особливо молодшої галиць­кої та буковинської інтелігенції.
Історія цієї партії, що чинно проіснувала під тою назвою бі­ля п'яти років, має вже свою задокументовану літературу, але зна­чення її не зважено ще остаточно. Як на той час, вона була епо­хальним явищем для українського руху. Складом своїм партія бу­ла не однородною, але злютувало її єдине для всіх національне почуття, бо першою, після довшої історичної перерви, поставила вона на своєму прапорі величне гасло української державної незалежности. Тим було ідеологічно відтворено українську політич­ну традицію, що тягнеться з часів старого Києва через козацьку республіку й КирилоМетодієвське брацтво до наших днів. РУП була провозвісницею і предтечею української революції року 1917, бо ж майже усі видатні діячі тої революції, од крайніх правих до самих лівих, перекипіли й самоозначились в її горнилі. Дістав од неї свій політичний гарт і Симон Петлюра.
Після Львова застаємо Симона Петлюру на Кубані за учитель­ською, потім статистичноархівною працею. Там, на широких прикавказьких степах, перехована ще була старовинна козацька тра­диція, що проминула вже давно для України. І нижче, на сторін­ках цього збірника, древній літами славний кубанський козак зво­рушливо переказує, з яким запалом взявся молодий Симон Пет­люра до вивчення місцевої козацької історії та місцевого життя. Випадковий зворот долі, а може й підсвідоме передчуття своєї майбутньої ролі вказало Симонові Петлюрі на власні очі подиви­тись, на власний розум ознайомитися з цілим простором україн­ської національної території, — од Карпат і до Кавказу.
З Кубані повертається Симон Петлюра до Києва. З'являється він там уже готовою людиною, означеною політичне й індивіду­ально. Було то за часів першої російської революції, коли перед українцями відкрилося певне поле національної праці. І Симон Петлюра бере до рук найсильнішу як на ті часи зброю — перо. Він — секретар Чикаленкової «Ради», потім редактор соціялдемократичного органа «Слово». Бо на той час РУП уже перестала існувати; члени її пристали до різних українських партій, а ядро РУП прийняло назву української соціялдемократичної партії. До складу цієї останньої групи належав і Симон Петлюра.
Погром української політичної чинности викинув Симона Пе­тлюру поперше за межі України; року 1907 знаходимо його в Пе­тербурзі. Ради хліба насущного служить він у приватному транспортовому товаристві, а свої політичні інтенції задовольняє пра­цею в партії та в різного роду українських гуртках, таких числен­них і чинних на той час в колишній російській столиці. У Петер­бурзі Симон Петлюра не зажився. Авторові цих рядків гірко скар­жився він, що йому душно, в цьому болоті без сонця, світла і тепла. Він переїздить до Москви, знову ж таки на приватну службу — бухгальтером у більшому підприємстві. За тих часів одру­жився він із панною Ольгою з Більських; у Москві народилась йому й єдина дитина його — донька Леся.
Москва тоді — часи третьої державної думи — була осеред­ком національного руху народів колишньої Російської імперії. І — річ єдина й неповторна в історії російської політичної думки — чинну участь в ньому брали видатні московські політики. Рух той зосереджено було в багатьох потайних і легальних товариствах; з останніх можна зазначити такі, як «Союз Автономістів», «Това­риство Слов'янської Культури» з українським відділом, український «Кобзар» і т. ін.
Скромний бухгальтер не затратився серед національної еліти, що скупчилася на той час у Москві. Як представник української колонії, він мав серед неї одно з чільних місць; його слова важи­лись, з ним радились в усіх дотичних справах. Особливо виросло значення Симона Петлюри в означених колах тоді, коли він, ра­зом з Ол. Саліковським, Став редактором журнала «Украинская Жизнь», — орагана, друкованого російською мовою і заснованого українцями для інформації російського громадянства. Це був той темний час, коли роздавлена була російською владою українська преса, і коли вияв української політичної думки міг бути зроб­лений, так мовити, лише в перекладі на російську мову. Тому зна­чення «Укр. Жизни» було на ті часи незвичайно важливим; біля того органа скупчилась була українська інтелігенція, до нього при­слухалися уважно представники усіх національностей колишньої «тюрми народів», не виключаючи й росіян.
Московський період життя Симона Петлюри був для нього многозначним і мабуть рішучим щодо його, національнополітич­ного світогляду. Там остаточно ствердів його український націо­налізм, людяний та універсальний; там створив він свою концеп­цію становища України, як політичної одиниці, не тільки в межах многонаціонльного Сходу Европи, але й у площині міжнародніх загальноєвропейських взаємовідносин. Виявом цього останнього був відомий український маніфест, написаний Симоном Петлюрою на початку великої війни, видрукований в «Укр. Ж.» і в одбитках поширений в Росії та на Україні. У тому маніфесті Україні вка­зане місце в складі західньоевропейських народів, на боці дер­жав, що представляли собою столітні традиції європейського по­літичного демократизму.
У Москві остаточно зформувалась персональна й політична індивідуальність Симона Петлюри. В московському оточенні став він тим, чим бачимо його трохи пізніше на тлі великої україн­ської революції. Міру його сили та можливостей тоді не зауважи­ли українські товариші його ні взагалі українські сучасники. Озна­чена вона була чужою для нас людиною, 70літнім росіянином, вславленим московським академіком Коршем, видатним націонологом і геніяльним мовознавцем, що сердечно ставився до України і, на диво цілого оточення свого і родини своєї, був інтимно здружений з Симоном Петлюрою.
Академік Корш говорив про свого молодого українського друга:
— Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Во­ни гадають, що Петлюра — видатний редактор, патріот, громад­ський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра — неконечно вищий за те, що про нього думають. Він — з породи вождів, людина з того тіста, що колись у старовину закладали ди­настії, а в наш демократичний час стають національними героями. Живе він при несприятливих умовах, не може виявити себе. Та хто знає, чи не зміниться все навкруги нас? А коли зміниться, бу­де він вождем народу українського. Така його доля . . .
Слова ті переховані вдовою академіка Корша і стверджені ав­торові цих рядків другим українським приятелем Корша, небіж­чиком Ол. Саліковським, що за власним зізнанням своїм, не вірив сам собі, слухаючи їх. Сказані вони були за часів великої війни, в середині її, коли майже нікому не видко було всіх наслідків її ні того, який вияв приберуть ці наслідки на Україні, А втім на­став рік 1917, сколихнулася до дна народня стихія українська, і пророцтво старого Корша виправдалося. Для Симона Петлюри розпочалась друга частина його земного життя.
Друга частина життя Симона Петлюри на погляд начебто ні в чому не подібна до першої. На протязі якихсь двох літ — при­ватна людина — він стає головою держави; скромний робітник пера перетворюється в головного отамана української республі­канської армії. Коли б з якоїсь нещасливої нагоди сталося так, що Симон Петлюра загинув до 1917 року, оплакали б його ро­дина його та кілька товаришів; року 1926 заплакала за ним ціла Україна. Зміна незрівняна, що припадає на долю лише улюбленим історією людям.
Але та зміна зайшла не тому, що змінився Симон Петлюра. Усі, що знали його, усі мемуаристи однодушно стверджують, що на протязі цілого свого життя зоставався він тою самою люди­ною. І характеризували його завжди — та сама простота і скром­ність, відсутність якогобудь жесту, та сама жертвенність і непо­хитність. Лише все індивідуальне, вся персоналія наче без сліду заникла, — потопилася в революційній, державнонаціональній чинності його. Змінився не Симон Петлюра, — змінилися точки прикладання його сили, бо зайшла та зміна обставин, що про неї вказано вище словами академіка Корша; бо прокинувся од сна столітнього український народ, бо вибухла велика українська ре­волюція. Чин і гасла, що за ними стояли доти окремі люди, гурт­ки та партії, одійшли од .них і стали виявом народньої стихії української.

***
Коротке зауваження, аби не було непорозуміння між автором цих рядків та його читачами. Наші і не наші люди часто гово­рять про велику революцію, розпочату в березні року 1917 у Пе­тербурзі. Звідси, — іноді свідомо, а частіше несвідомо, — робить­ся висновок, що на Сході Европи вказаного часу розпочався, пе­реходив, переходить і зараз єдиний і той самий соціологічний процес на всіх многонаціональних просторах колишньої Російської імперії.
В дійсності ж справа виглядає цілком інакше. Березень року 1917 означив собою не якусь єдину для російської держави ре­волюцію, а катастрофу єдиної до того часу Російської держави. Виставлена по старих азійських зразках, трохи назверх зевропеїзованих, спорохніла в основах своїх, імперія та уже давно існу­вала лише силою історичної .інерції. Катастрофою для неї стала світова війна. Під її непереносним тягарем завалилась вона, звіль­нивши тим різноманітні одбіжні сили, що таїлись до того на про­сторах її. Революція почалася після тої катастрофи; вірніше, — почалося їх кілька, а серед них дві найбільші, типові для інших, ворожі одна одній, — великоруська та українська. Зреалізовані вони були: перша — большевицькими повстаннями в Петербурзі та в Москві; друга — чотирма універсалами Центральної Ради у Києві; явища ті йшли в часі білшеменше паралельно.
На початках своїх ті революції, справді, мали начебто багато спільного, — бо ж обидві вони вродились і повстали на грунті соціяльного незадоволення мас попереднім становищем. Але дуже скоро прибрали вони цілком одмінкого забарвлення, що неминуче випливало з великих ріжниць культурного рівня та клясового роз­поділу в народів великоруського та українського. Особливо яскра­во зазначились ці одміни тоді, коли обидва народи од немину­чої на перших кроках революційної деструкції перейшли до ста­дії революційної творчости.
У великоросів перед революції вела робітнича верства, в укра­їнців — селянство. Великороси подалися по лінії псевдосоціялістичного рівняння на нижчого, українці вступили на європейський шлях соціяльної справедливости. Тому і в площині державній ви­щою точкою великоруської творчости стала олігархічна, псевдоклясова організація Совєтів, в той час як українці спинлися на формах європейської політичної демократії, утворивши Україн­ську Народню Республіку. Не диво тому, що обидві революції ду­же скоро заворогували одна з одною і вдалися до смертельної боротьби. Часова перемога великоруської революції над україн­ською не тільки не протирічить викладеним думкам, а лише ствер­джує їх, бо до тої перемоги спричинились не ідеологічні момен­ти, а матеріяльна перевага кількости, сили та зброї, — речі ча­сові, як і сама перемога.

***
Нічого несподіваного немає в тому, що українська революція пішла шляхами політичної демократії. Наше покоління за останні роки бачило на власні очі багато революцій. Усі вони однакові за період деструкції, і всі вони одмінні, вступаючи на дальшу твор­чу путь. Одмінні тому, що всі народи приходять на арену історії не безбатченками, а приносять із собою велику національну спадщину, збережену з покоління в покоління, — часто навіть під по­рогом свідомости. І за часів революції, вступаючи в творчий пе­ріод її, народи реалізують не стільки сучасні бажання свої, скільки ті золоті сни, що снилися їх батькам, дідам і предкам далеким.
Кожна велика революція, відповідно до нових умов, у тій чи іншій формі, відтворює історичну традицію народу, серед якого вона вибухла. Це — соціологічний закон, виправданий наочно за роки 1917—1930. Так, Польща відтворила принципи колишніх кон­федерацій, Чехословаччина — лінію Гуса та Жижки, Великоросія — віковічне самовластво. Україна — демократичну козацьку тра­дицію XVIIro століття. Але народи не тільки відтворюють свою традицію, вони ще й персоніфікують її в тих людях, що мають в собі силу і волю витримати тягар тої персоніфікації. Кожний на­род за наших часів видав із себе тих людей, і були то — Пілсудський, Масарик; у Великоросиї — Ленін, на Україні — Симон Петлюра.
Чому саме Симон Петлюра, а не хтось інший з тих видатних і талановитих людей, що могли бути і були його конкурентами, бо застала їх українська революція уже з придбаною популярністю, з готовим начебто народнім авторитетом? Питання складне, і повної одповіді на нього Іде не маємо. Вона може бути даною лише після того, як буде переведено, з одного боку, глибоку аналізу цілого життя Симона Петлюри, його індивідуальносте, цілої психологіч­ної структури його; з другого — коли буде докладно досліджено українську революцію, як соціологічне явище. Але для того, як вказано вище, потрібно, аби та революція дійшла до свого кінця, а того ще не сталось.
На одно лише можемо вказати вже й зараз. Коли настала укра­їнська революція, всі національнотворчі елементи з запалом ки­нулися до праці з народом і серед народу. З головою поринув до тої праці і Симон Петлюра. Бачимо його скрізь: на мітингах, з'їз­дах і в комітетах; на партійних засіданнях, у земстві і на парляментській трибуні Центральної Ради. Але незабаром виявилось, що вся сила творчої енергії його зосереджується не на цій чисто по­літичній стороні революційного процесу, де й без нього було до­сить визначних людей. РІого увага поволі сконцентрувалася на від­творенню тої частини нашої державної традиції, яка завжди була, є і буде найтруднішою, найнеобхіднішою, а одночасно, й найяскра­вішою в комплексі революційних завдань.
Симонові Петлюрі належить честь організації української рес­публіканської армії, — відтворення занедбаної традиції збройної боротьби за батьківщину. На такій праці народні маси найлегше й найкраще розпізнають та оцінюють відповідних .людей. Бо потріб­ні для неї — жертвенна ідейність, непохитна воля, вміння наказу­вати і та глибока інтуїція, що дозволяє за одну мить розібратись в найтяжчих обставинах, — якості у високій мірі властиві лише природженим революційним вождям.
Українське революційне вояцтво майже всім обов'язане Симо­нові Петлюрі; одночасно Симон Петлюра так само майже всім обов'язаний українському козакові. Військові з'їзди дали йому вій­ськове міністерство; повстання року 1918 зробило його першою особою в армії; боротьба з російською навалою поставила його на чоло держави, — ім'я його козаками занесене було до найглухішого кутка українського, до найтемнішої хати.
Типова кар'єра гетьмана XVII століття, перенесеного де склад­них обставин нашого часу. І коли Симон Петлюра не дістав од су­часників того імени, то це мабуть тому, що було в нашій історії дві лінії гетьманської традиції. Одна — вславлена іменами Богда­на Хмельницького, Дорошенка та Мазепи, друга — припечатана Бруховецьким та Іваном Скоропадським. Першу з них персоніфі­кував за часів революції Симон Петлюра; другій, — за хвилевого зниження революції, — пощастило на кілька місяців зреалізува­тись у Києві в особі Павла Скоропадського. Цей останній факт, — мабуть таки назавжди, — знищив можливість того, аби голо­ву української держави названо було таким почесним колись істо­ричним ім'ям гетьмана.
Перипетії визвольної боротьби примусили Симона Петлюру покинути межі батьківщини і виїхати за кордон. За ним виїхав уряд і значна частина республіканської армії. З кінця року 1920 зачинається еміграційний період його чинности, продовжений до дня його трагічної загибелі. Означається він перебуванням у Тарнові, Варшаві, Будапешті, Відні, у Швайцарії і, нарешті, в Пари­жі. Матеріяли та присуди щодо цього періоду не злагоджені, не­достатньо продискутовані, і не вивчені, бо цей період — то наша реальна сучасність. Історія, однак, безперечно, підкреслить той факт, що й за час еміграції не перейшов Симон Петлюра меж від­твореної української традиції, бо мав він і свого в тому поперед­ника — славного Орлика, гетьмана еміграційного . . .
Поза межами цього короткого нарису залишаємо і третю час­тину життя Симона Петлюри, що зачалася після двох його зем­них частин — 25 травня 1926 року. Бо ж сила його особи, його образу, пам'ять про славного лицаря землі української живе твор­чим чинником тут — на еміграції — і там — на батьківщині. Але про те скаже своє слово історія.


НА МОГИЛУ СИМОНА ПЕТЛЮРИ

Півроку минуло вже з дня його смерти. Повільно й непово­ротно день за днем одходить до історії; непереривний час веде за собою забуття і просвітлення. Образ реальної людини, Симона Петлюри, що ми всі його знали, що з ним дехто з нас був близь­кий, одступає в далину минулого, а на його місце встає інший, повитий серпанком часу і споминів, ясний і суворий, складений з кількох простих та величних ліній. Мінливе обличчя живої люди­ни час перетворює в непорушні риси історичної постаті. Предки наші знали таємничу силу віддалення: могутні церкви свої стави­ли вони на широких площах, щоб було їх видно здалека, щоб не заступало їх буденне людське життя, бо ж зблизька хрест — дві палички, збиті до купи, здалека — це символ порятунку для людства . . .
Не настала ще пора писати наукову розправу про життя і чин Симона Петлюри. Не відомі ще нам і не вивчені ще всі елементи тої історії, що ми її робили самі, власними руками, вкупі з Симоном Петлюрою, чи іноді начебто й без нього; реальний образ вож­дя ще занадто живий, чуємо ще ми голос його, бачимо руки; вкритий ще розбитим риштуванням, занесений грузом той будинок державний, що ми його ставили разом з ним, — з розпачливою енергією ми ще й зараз працюємо над ним. Не виявлена ще й та частка, що її вклав Симон Петлюра до творчої праці цієї, а частка ця, як на це вказує кожний день, безмірно перевищує всі наші вчорашні міркування щодо цього.
Симон Петлюра ще занадто живий і в пам'яті людській і в реальній чинності українського життя, і остаточно він умре ли­ше тоді коли буде довершено те діло, якому він служив, за яке загинув. Тільки тоді, коли встане велика й сильна, демократична й незалежна республіка українська, — тоді тільки Симон Петлю­ра одійде до пантеону української історії; сьогодні — він ще пра­цює поруч нас, провід нам дає . . .
А втім, певні риси його історичної постаті виявилися уже й сьогодні на тлі шести місяців, що минули з дня його смерти. Ви­явилися, бо були провідними лініями його життя та його чину. Симон Петлюра був літератором, редактором, земським діячем, по­літиком, військовим тощо. Але вся ця різноманітна діяльність йо­го — це подробиці біографії. Сила його лежала зовсім не в цих подробицях, бо ж поруч з ним було багато інших людей зазна­чених професій не гірших за нього, а часом і ліпших. В одміну од усіх інших видатних людей його часу, всі ті різноманітні про­фесійні знання та здібності, що були для других початком і кін­цем їх чинности, іноді славної, — для нього були вони лише еле­ментами, рушіями вищої діяльности, — творчої праці вождя, що волею непорушною своєю керує цілим комплексом явищ народніх, прямує його до тієї єдиної мети, яку вказує історія в даний мо­мент часу даному народові.
Наука ще й досі не вміє пояснити, чому та як, та чи інша лю­дина, встає в історії з ознаками народнього вождя. Ще й зараз, на прикладі не вияснена до кінця поява Наполеона, національного французького вождя, що не був навіть французом. Так само укра­їнські історики обминають питання про те, як і чому Богдан Хмель­ницький став національним вождем українським, героєм народньо­го руху, символом найбільшої, як на той час, демократичности в цілій Европі. Ми, сучасники нашого вождя, що знаємо ціле жит­тя його, всю діяльність його, також не вміємо пояснити цього. Але те, що не надається пояснити, незвичайно реально відчуваєть­ся. Сторонні люди давно вже зауважили в Симоні Петлюрі риси вождя. Небіжчик академік Ф. Корш, людина майже геніяльної ін­туїції, говорив про нього ще в Москві, де Симон Петлюра редагу­вав український орган: «українці не знають, кого вони мають се­ред себе: вони гадають, що Петлюра — добрий редактор. Вони по­миляються: Петлюра зовсім не редактор; це людина, що буде на­роднім вождем, коли для цього настануть відповідні часи». — Про­роцтво Корша виправдалося. Уже за часів повстання в 1918 році широкі маси українського народу відчули в Симоні Петлюрі сво­го вождя і визнали його; українська провідна верства — інтеліген­ція корилась його проводу, хоч і не всі визнавали присутність вож­дя серед них. Але коли він одійшов од нас, покинув нас самих, відсутність вождя тяжко відчули всі українські серця, горем та жа­лобою повиті вони з того часу.
З іменем Симона Петлюри навіки зв'язаний початок нової і останньої стадії історії українського відродження. До нього — на­ціональне відродження наше переходило у площинах почуття і слова, що стояло «на сторожі» коло народу, переховуючи його для дальшої стадії боротьби, що її Шевченко означив словами: «як потече сторіками кров у синє море». На наших очах почалась ця стадія. Після двохсотлітнього переміжжя, український народ звів знову свою зброю для боротьби «за вольную волю», за дер­жавну самостійність. У боротьбі цій місце слова заступив чин, міс­це почуття — воля. На чолі народнього чину і народньої волі став Симон Петлюра.

***
У тумані осіннього дня стояли ми, схиливши голови перед мо­гилою славного лицаря землі української, що загинув на чужині за українську державу. Стояли ми, сучасники його життя, його чину та волі сучасники і співучасники його боротьби за Окрашу. Стояли мовчки, і в серці голосно лунали великі слова: — Оттоді, я і лани і гори, все покину і полину до самого Бога молитися. — Молиться зараз за Україну наш пророк і мученик святий Тарас Шевченко став на молитву біля нього І наш вождь Симон Пет­люра. Помолимось і ми всі, українці, тут, на землі, так, як кож­ний з нас то вміє та може зробити.

Париж 25. XI. 1926 р.


ОЛЕКСАНДЕР ЛОТОЦЬКИЙ
(18701939)

Укр. письменник і громадський діяч, один із основників Вва «ВІК», губ. комісар Буковини 1917 p., потім ген. писар у Ген. Секретаріяті Винниченка; 1918 р. держ. контрольор у 2му кабінеті Голубовича, міністер віроісповідань у 2му кабінеті Лизогуба; 1919 р. посол УНР в Царгороді, один з творців укр. автокеф. церкви, да­лі проф. укр. унів. в Празі та студії прав, теології в варшавськ. унті, в кінці директор Укр. Наук. Інстит. в Варшаві; праці з історії укр. церк. права, під псевд. Білоусенко книжки для дітей та під­ручники, публіцистика в київськ. «Раді», «Укр. Жизни» тощо.
Помер 22 жовтня 1939 p. y Варшаві і там похований. Залишив по собі багатий літературний скарб, зокрема монументальну ме­муаристику Іп. н. «Сторінки Минулого» в 3х томах.


ЗАПОВІТ СИМОНА ПЕТЛЮРИ

Не стало Симона Петлюри, що був живим символом держав­ної незалежности України. Упав він жертвою злочину, скерованого вправною рукою ворога нашої незалежности. Як державний сим­вол нації, він ненависний і страшкий нашим ворогам, його ім'я своїм магічним впливом руйнує всі пляни окупантів на поневоле­ній землі, що не визнає того поневолення і не хоче скоритись пе­ред насильством. І коли вороги наші розпочали пляномірно пере­водити систему індивідуального терору, то ясно, що першою жерт­вою тої системи мав упасти той, що в ньому уособлюються душа і настрої цілого народу в боротьбі за своє право.
Загинув Симон Петлюра жертвою первісного, звірячого акту 25 травня, — і день цей стане для нас днем глибокої національ­ної жалоби — жалю за найкращим сином України. Як про націо­нальних героїв наших дум, про нього цілковито можна сказати, що за ним вся Україна плаче. Плаче українська еміграція, розси­пана по всіх закутках світу, куди лише дійде тяжка звістка про нашу національну втрату. Плаче й плакатиме Україна й там, на сво­їй землі, де та сама звістка скривавить серце українського наро­ду, що оповив ім'я Симона Петлюри ореолом національного ге­роя, а тепер оповиває ореолом мучеництва за українську націо­нальну справу.
Тяжка втрата затуманює думку. Почуття невимовного смутку не дає спокійно, розважливо спинитися на обставинах життя і пра­ці великого патріота. Зза кривавого туману, що навис над трагіч­ною подією його смерти, стає перед очима бадьора постать мо­лодика, який ще в шкільні роки виявляє мужність громадянинапатріота і вже тоді починає пити гірку чашу, що врешті запов­нилася його власною кров'ю. Так починається постійна, безпереривна політична його діяльність, на фоні якої з раннього часу ви­значається літературна робота як журналіста, як редактора. При­родній письменницький хист сполучається в ньому з сильним тем­пераментом публіцистагромадянина, з широким кругоглядом по­літичногромадської думки, з почуттям щирого й глибокого пат­ріотизму. Революція дала широке поле для політичних його здіб­ностей. Він оддається з усією енергією організації українських вій­ськових частин. Згромаджує українські військові елементи, скли­кає військові з'їзди і переводить військову адміністрацію, а голов­не — вдихає патріотичний дух в українські військові маси та ви­творює з них кадри майбутньої української армії. В тих обстави­нах, коли давав вже себе знати розвал російської армії, коли російський тимчасовий уряд ставив найбільші перешкоди для військової українізації, пристаючи швидше на розвал війська, ніж на його українізацію, — в таких обставинах це була велетенська ро­бота. Навіть стежачи за його роботою в цім напрямі, я все ж був надзвичайно здивований результатами його праді, коли мені дове­лося, з доручення Генерального Секретаріату, переводити перего­вори з останнім російським главковерхом в справі українізації ар­мії: тут мені великою горою документальних даних довели наоч­но, яку величезну роботу, ще до офіціяльного порозуміння, довер­шив тодішній генеральний секретар військових справ Симон Пет­люра. Це була його перша практична школа в справах військових.
Стався державний гетьманський переворот на Україні. Петлю­ра, примушений одійти од військових справ, з звичайною для ньо­го енергією переходить до зовсім іншої — ділянки господарської діяльности. Він стає на чолі київського губерніального земства, що скоро об'єднує в одній організації інші українські земства та набуває велике значення фактора не лише господарського, але й громадського, політичного. Популярність, авторитет, впливи Симона Васильовича стають остільки небезпечні, що його ізольовано.
Але він користався такою популярністю та довір'ям в народніх масах, що коли став на чолі армії, утвореної за дватри тиж­ні, то це вирішило перемогу Директорії УНР. З цього часу С. В. вже назавжди остається Головним Отаманом українського війська, що вперше в історії ушанувало його цим титулом, і його популярність в армії все більше зростає. Становище молодої держави в тяжких обставинах часу по Великій Війні та у власній безна­станній війні на кілька фронтів стає критичним, і на Симона Пет­люру спадає найбільший тягар — загальне керівництво державни­ми справами на становищі Голови Директорії УНР. Організація відповідного державного апарату, пристосування законодавства до нових умов, що були так одмінні від попередніх, установлення норм правильної внутрішньої політики в дезорганізованій військо­вими подіями країні, а зокрема ненастанна боротьба з жидівськи­ми погромами, що були незбутнім явищем того часу, організація армії — це лише головніші моменти тої відповідальної праці, що припадала на голову держави. Тяжкі зовнішні умови понижували шанси нашої боротьби, і врешті висліди тої боротьби ,після тра­гічних військових подій на Україні, примусили уряд Симона Пет­люри переїхати на чужу територію, щоб урятувати армію, держав­ний апарат та значні кадри політичної еміграції.
Не буду опинятися на хресному шляху Голови Української Держави в умовах еміграції. Становище кожного з нас, емігран­тів, не легке. Але безконечно тяжче було становище того, хто пер­соніфікував у своїй особі все лихо цілої емігрантської маси та ра­зом розривав своє серце тяжкими думами про окуповану батьків­щину. Але в тому тяжкому становищу на протязі 6 літ величин постать Симона Петлюри стоїть перед нами, як міцна скеля се­ред бурхливих хвиль емігрантських настроїв. Кругом нього хвилює й міниться емігрантське море. Забувалося часом, що такий результат, як незалежна держава здобувається в вогні і бурі дов­гої боротьби, що в процесі тої боротьби бувають і щасливі при­пливи та нещасливі відпливи. Бувало, що замість мужньо видер­жати черговий удар долі, малодушно шукалося винуватого та ви­ну складалося на того, хто, серед звичайної емігрантської атмо­сфери безвідповідальности, раз взявши до рук стерно державно­го проводу, мав мужність непохитно держати його при всіх об­ставинах. Нема що й казати, який натиск безмірної злоби скеро­вано було на нього з боку наших ворогів, — той натиск скінчив­ся врешті ганебним актом 25 травня. Державні противники наші на еміграції навіть по його смерти вживають до його чину пре­зирливе прізвисько «петлюрівщина». Вони тим прізвиськом хотять зневажити, зводячи до персонального виступу, увесь широкий на­ціональний наш рух, що простує до утворення незалежної української держави. Рівно і окупанти нашої батьківщини рух той озна­чають так само епітетом «жовтоблакитної петлюрівщини». Коли ж слідом за тими й другими і наші землякипатріоти повторюють те саме, то це сумне непорозуміння, це вода на млин наших дер­жавних ворогів. Для противників наших і сама ідея української державности, і те вульгарне оформлювання ЇЇ однаково ненавистні як по цей, так і по той бік кордону. «Петлюрівщина» чи УНР — фактично це традиція й прапор незалежности України, бо ті тра­диції і прапор леґально і фактично додержує державний центр УНР, на чолі якого до недавньої трагічної хвилі стояв Симон Петлюра.
На людей розважливих все те не могло впливати. «Усе бува­ло». Не так ще давно противники наші прищіплювали нам з тих самих мотивів так само презирливе прізвище «мазепинства», але люди державної ідеї вважали його за почесне, і ми дожили, що на історичній Софійській площі у Києві урочисто правилися вселюдні панахиди за гетьмана Івана Мазепу, як за представника ідеї української державної незалежности. Того ж діждалися ми й що­до «петлюрівщини». Вся та ворожа акція не була в силі позбави­ти ім'я Симона Петлюри того ореолу, яким воно користується на поневоленій Україні і тої заслуженої поваги та високого автори­тету, якими користується воно у більшосте української еміграції, що здає собі справу з своїх національнодержавних змагань. І не ми лише тут, але й по всьому світі, де є жива українська душа, — вона так само, як і ми, переживає тепер найтяжчу скруху націо­нального горя і в міру сил та можливостей шанує пам'ять вели­кого патріота.
Не можна й оцінити зараз ролю й значення Симона Петлюри в нашій державній справі. Од тої справи не можна його відділи­ти, — він органічно зв'язаний з нею. Вона для нього — найвище добро, в належному вирішенні її — щастя народу. Тому й бачи­мо, як Симон Петлюра життя своє підклоняє ідеї української дер­жавносте. Всім своїм поступуванням він ясно дає зрозуміти, що він — лише один з чинників тої державної концепції, що пред­ставляє її УНР з її державним центром на еміграції. Основа того ідеалу, якому служив до загину Симон Петлюра і який так само зобов'язує нас, — це Українська Народня Республіка. УНР — це та форма, з якої відновилася наша державна незалежність та на якій вона, <по недовгій перерві, стала остаточно. В цій фазі нашої державности — в фазі УНР — Україну окуповано чужинецькою силою, коли на еміграцію вийшло разом з державним апаратом політичносвідоме громадянство. Ясно, що сила і значення тої емі­грації, як українського представництва перед закордонним світом, залежить в першу чергу од єдности державницьких її настроїв, од спільности її акції з чином державного центру. Хто мав би які сумніви щодо значення державного центру на еміграції, міг би повчаючий аргумент дістати з прикладу росіян, що так завзято пробували створити якийсь державний орган за кордоном, та спро­би їх були марні, бо творити це на чужині не можна. Ті речі тво­ряться лише на своїй землі, і доля судила нам велике щастя, що ми маємо державний орган, на своїй землі утворений. І наш свя­тий обов'язок берегти і всемірно піддержувати той державний осередок, як нашу найбільшу цінність національну.
І коли полишити в стороні ті винятки, про які я згадував і які мусять бути в кожній і найбільш здоровій громаді, то об'єк­тивно мусимо констатувати, що роля і значення державного цен­тру розумілися й розуміються у нас належним способом — пра­вильно і здорово. Головна маса еміграції державне здорова і твер­да. Більшість зберегла свої державні традиції, старі гасла держав­ні. Найкращий доказ того — оцей однодушний порив над домо­виною провідника наших державних змагань. В істоті своїх на­строїв і жадань ми не змінилися, а лише випустили з рук наші настрої, стратили з обрію щоденного життя дальші державні пер­спективи наші. Треба лише розважливо розглянутися в нашому становищі та в наших тут завданнях, пригадати дещо призабуте в наших тяжких обставинах та міцніше взяти себе в руки — свою крихку емігрантську психологію. І перш за все треба здати собі справу нашої державної концепції. Надто слушний привід для цьо­го дає нам згадка про високу постать того державного мужа, яко­го пам'ять ми нині шануємо.
На еміграції нема ґрунту для творення нових концепцій. Чин­ний для нас має бути той прапор, що з ним вийшли ми з нашої окупованої чужинцями батьківщини. Вийшли ми з прапором УНР, — той прапор мусимо в цілості, як недоторкану реліквію держав­ну, принести додому, і вже там, на реальному ґрунті нашої народньої сили, можна зміняти державні концепції. Ніхто не ста­не перечити, що в нашій нинішній державній концепції є елемен­ти, що ними конечно мусимо пожертвувати, коли повернемося в обставини, значно одмінні од тих, що ми з них вийшли. Але тут забувати чи зміняти те, з чим ми вийшли, себто, одриватися од державних конкретних традицій — значить одривати себе од ґрунту там, дома, поривати свій духовний зв'язок з Україною. Бо на­ші брати на Україні не беруть участи в наших державних перебу­дуваннях; позбавлені всякого вияву політичної акції, вони знають і додержують одне: ту державну форму УНР, на якій з окупаці­єю припинилося на Україні самостійне існування держави. Оку­панти авторитетно констатують «петлюрівські» настрої на Украї­ні; то ж не нам боротися звідси з тими настроями і таким чином ослаблювати завзяття наших братів в боротьбі за визволення України.
В справі політичнодержавної акції не можна нам з росіян при­кладу брати. Російська еміграція — це жертва певного політично­го режиму, а ми — жертва окупації, чужинецької влади на нашій землі. Тому російська еміграція може дозволяти собі найбільшу розкіш щодо творення нових політичних концепцій, — це її по­літичне завдання, тим більш необмежене, що вона має свою дер­жаву на своїй території і лише не визнає нинішнього правительства та нинішнього політичного режиму. А наше головне завдан­ня — боротьба з окупацією, боротьба за самий факт нашої дер­жавної незалежности; і зміна державної концепції в процесі тої боротьби — річ безперечно шкідлива, бо фатально може одбитися на вислідах тої боротьби. На своїй землі ми можемо і будемо боротися за відповідну для кожного з політичних угрупувань дер­жавну конструкцію. Але — в умовах окупації нашої землі — для українських патріотів без різниці політичнодержавних чи соціяльних їх поглядів конечне обов'язковий один державний фронт, який виключає сепаратну акцію різних державних концепцій.
Над свіжою могилою того, хто душу свою оддав за Україну, маємо зрозуміти старі свої помилки та виявити найбільшу чин­ність перед його світлою пам'яттю. Не лише самі почуття, хоча б і найліпші, не лише самі слова, хоча б найкращі, маємо положи­ти, як свій дар на могилу Симона Петлюри, а й наші діла, що про­довжили б велике його діло — справу боротьби за незалежність України. В тім напрямі першим кроком нашим мало б бути на­ше об'єднання під прапором УНР. Той прапор досі твердо і непо­хитно держав у своїх руках провідник нашої державної справи Симон Петлюра. Тепер вже нема тих дорогих рук і спадкоємство державного керівництва переходить безпосередньо до уряду УНР, на чолі якого стоїть і автоматично перебрав провідні функції Го­лова Ради Міністрів. В цю урочисту хвилю, що патріотичним по­ривом освітлює нам державний шлях наш надалі, маємо прийняти моральні рішення, що усували б повторення прикрих фактів не­давнього минулого. Чинну піддержку УНР, цієї нашої національ­нодержавної реліквії, ми повинні прийняти до своїх рук, до рук цілої еміґрантської громади. Яким способом? Перш за все тим, щоб твердо, послідовно і незмінно додержувати у свойому чині концепції УНР. Друге — щоб для пляномірної праці в цім напря­мі утворити широку громадську організацію, що мала б характер Ліґи державности УНР і була б громадською базою для уряду УНР. Це наше чергове, неодкладне завдання. Негайне його доконання було б з нашого боку найкращим даром на могилу нашо­го незабутнього, бо це було б справжнім патріотичним чином для пам'яті тої людини державного чину, якою був голова УНР Симон Петлюра.
Не стало Симона Петлюри, — та живе ще його діло, що про­вадить його ціла нація і що ми маємо продовжувати. Речник дер­жавної волі народу за свого життя Симон Петлюра живе між на­ми своїми ідеями та своїм прикладом, що стають для нас святим заповітом. Окроплений власною жертвеною кров'ю, ПетлюраМученик стає більш страшний та ненависний ворогам нашої націо­нальнодержавної справи, ніж коли він був між нами.
Вічна йому пам'ять на Українській Землі!


ЛИСТКИ З ПАМ'ЯТІ
(На могилу Незабутнього).

За тих більше як п'ятнадцять літ, що прожив я в Петербурзі до часу революції, довелося мені постійно виконувати обов'язки «ходатая» в урядових установах та перед урядовими чинниками по найрізнородніших справах українських — загальнішого й особис­того характеру. Одного разу, на початку 1900 х pp., дістав я теле­граму, а після й листа од полтавського громадянина, адвоката Ми­коли Дмитрієва, який просив мене полагодити в синодальних сфе­рах справу молодого українцяпатріота Симона Петлюри. Справа виглядала в тодішніх обставинах досить безнадійно, бо той моло­дик допустився вчинків, непростимих з погляду російської педаго­гії взагалі, а духовної — ще більше.
Справа була така. В Полтаві давав концерт з своїм хором М. В. Лисенко. Як завжди концертування його було приводом до україн­ських національних маніфестацій, а поза тим — до виявлення й поглиблення національного руху в різних тодішніх організаціях і гуртках, здебільшого таємних. Один з таких таємних гуртків — в духовній семінарії — конче хотів повітати великого українського громадянина й музику та запросив його на збори — таємні — се­мінарської громади в будинку семінарії. Микола Віталієвич прийняв це запрошення, прибув на збори семінарського гуртка, і от саме на розпалі тих зборів з'являється туди, — очевидно кимсь попередже­ний, — ректор семінарії протоієрей Пічета. Цей духовний педагог мав заслужену славу дуже ретельного русифікатора та українофо­ба і, розуміється, не міг не використати такої вдячної нагоди, щоб виявити ці свої патріотичні якості. В даному випадку досталося не тільки та не стільки учням, скільки М. В. Лисенкові, на якого рек­тор напався в дуже брутальній формі, дорікаючи йому «мазепинську інтригу», «развращение юношества» і т. п. квіти духовного красномовства. Аж тут, коли ректор саме увійшов у смак своєї пат­ріотичної промови, виступає один з учнів та сміливо й рішуче за­являє, що Микола Виталієвич завітав до семінарії на спеціяльне за­прошення семінаристів, що він їх почесний гість, і вони не дозво­лять нікому його ображати. Ректор оторопів, змішався та, викрик­нувши якусь погрозу, вийшов. Тоді той самий молодик, — це був Симон Петлюра, — звернувся до М. В. з проханням пробачити, що невільно наразили його на таку образливу несподіванку; і семіна­ристи на чолі з Петлюрою провели його гуртом з семінарії та кіль­ка чоловік одвели додому. А ректор негайно скликав «правление» семінарії, і Симона Петлюру виключено з школи. Цілком було очевидно, що справу цю не можна було полаго­дити згори — в центральному уряді духовних шкіл, бо, довідавшись про обставини справи, він міг би лише похвалити ретельного рек­тора. Тому взявся я до тої справи з іншого боку, — звернувся до свого академічного колеги — грузина, кн. Абашидзе, що тоді був ректором семінарії в Тифлісі, з проханням, щоб прийняв Симона Петлюру до своєї семінарії. В загальних рисах, я, розуміється, по­відомив його про обставини увільнення С. П. із семінарії, але був певний, що мій колишній колега (після — архиєп. Таврійський Димитрій), сам в певній мірі перенятий національними грузинськими стремліннями, виконає моє прохання, коли б це було можливе. Та за кілька часу дістав я від нього розпачливу відповідь. Він не міг обминути тої формальної вимоги, щоб не запитати полтавської се­мінарії про причини звільнення, а звідти понаписували такі страш­ні речі, виставили вчинок молодого українця в такому революцій­ному освітленні, що ніякої можливости не було прийняти його в яку небудь школу в Росії.
Це мій перший життєвий стик із Симоном Петлюрою, стик по­заочний і навіть поза його ініціятивою. Мимоволі слідкував я після за долею свого клієнта, знав, що він на якийсь час осів на Кубані, працював у Ф. А. Щербини (допомагав йому в складанні історії Кубанського війська), писав звідти дописи (головно, в «ЛітературноНауковий Вістник») про події місцевого національного життя, а після переїхав до Львова, слухав там виклади в університеті, брав участь в праці с.д. партії. По першій революції приїздить С. В. до Києва, так само працює тут в соціялдемократичній українській партії, бере близьку участь в газетах «Рада» та «Слово», в журна­лі «Україна», але не може знайти тут сталого заробітку, бо губер­натор одмовляється затвердити його на посаді в міській управі. Про все це довідувався я лише здалеку. Так само здалеку, з Києва, дістав я через Д. І. Дорошенка літературний твір С. В. — переклад франкових «Перехресних стежок» російською мовою — і старався, щоб ^переклад примістити; але російські видавництва мало інтересувалися українською літературою, і мені не пощастило пустити в друк цю річ, доконану дуже влучно. Той рукопис так і залишився в мойому архіві в Петербурзі, та, очевидно, поділив спільну долю зо всім іншим.
Вперше спізнався я з своїм колишнім клієнтом, аж коли пере­їхав він року 1910 чи 1911 до Петербургу, діставши тут посаду в приватному транспортному товаристві. В Петербурзі С. В. упірнув у роботу серед української молоді, якої було тут дуже багато по високих фахових школах. Та молодь купчилась біля українського клюбу, де я тоді був головою; різні «комісії» клюбу були фактич­но партійними фракціями українського студентства. Праця цих «ко­місій» та «нарад» провадилася потаємно, і голова клюбу формаль­но не мав знати про дійсну суть тої праці. С. В. мав провід в пев­них угрупованнях, користувався авторитетом і вже тоді позначався ораторськими здібностями.
Перший його широкоприлюдний виступ відбувся при таких урочистих обставинах. Звичайно вечориконцерти на Шевченкові роковини організовувало Петербурзьке «Общество им. Шевченка для вспомоществования нуждающимся уроженцам Южной России, учащимся в высшихь учебных заведениях г. С.Петербурга» (хитрі столичні українці навмисно в цій довгій казенній назві за­ховали від урядового ока момент український, зокрема Шевченків­ський, і під цією безбарвною фірмою провадили корисну націо­нальну роботу). Ті вечори уряджалися звичайно урочисто, з учас­тю видатних артистичних сил російської опери й драми (де було багато артисток та артистів українського походження), в кращій столичній залі — в «Дворянскому Собрании» на Михайлівському плацу. Року 1911 з нагоди 50ти літніх роковин повстала думка уря­дити Шевченківський вечір більш урочисто, ніж звичайно; а як то­ді і російський «Літературний Фонд» також мав намір урядити Шев­ченківський вечір, то вирішено було зробити це спільними силами — українських товариств та «Літературного Фонду». Програма ве­чора складалася, крім блискучої концертної частини, з трьох про­мов — М. М. Ковалевського, М. А. Славинського та — С. В. Пет­люри. Пам'ятаю було трохи моторошно, коли на естраді величез­ної залі появився молодий, невідомий для широкої публіки оратор, що мав говорити мовою, яка в більшості органів російської пре­си трактувалася, як мова «галицька», «мова Грушевського» і т. ін. Але оратор почав без рукопису так певно, що та певність переда­лася й слухачам; хороша, плавка, літературна мова викликала при­ємне враження і в тих скептичних «малоросів», що, прикриваючи цим свою національну недбалість, визнавали лише одну «мову Шев­ченка». Здається лише, — чи тому причиною були величезні роз­міри залі, — що голос С. В. не окріп ще тоді до тої сили, якою позначався від часу промов його на військових з'їздах у Києві 1917 року. Це було першим, широкоприлюдним схрещенням майбутньо­го видатного промовця. Небіжчик M. M. Ковалевський, прослухав­ши промову С. В., сказав: ,,из этого молодого человека будет толк".

***
Року 1912 С. В. переїздить до Москви. І зразу ж українське жит­тя тут оживає, приймає широкі форми і в тяжкий час українсько­го лихоліття — за час світової війни — відблиск того життя сві­тить і на Україну. Разом з О. X. Саліковським закладає С. В. мі­сячний журнал російською мовою — «Украинская Жизнь», що мав освітлювати українську справу перед російським та головно поросійщеним українським громадянством. Ця ідеальна спілка двох енер­гійних людей, з яких один, О. X. Саліковський, був давнім, дуже досвідченим журналістом, дала прекрасні наслідки. «Украинская Жизнь» була справжньою трибуною українською в Росії, — трибу­ною майже єдиною, бо російська преса взагалі не дуже гостинно ставилася до трактування української справи. Тут, в «Украинской Жизни»; між іншим організується анкета в українській справі, — видатніші представники російського громадянства висловлюють свої погляди на цю справу. Мені довелося приймати близьку участь в цьому виданні, і листування моє та особисті побачення з редакто­рами, під час приїзду їх до Петрбурґу, були дуже близькі. Тому був я в курсі усіх тривожних переживань їх в критичний час — з початку світової війни, коли всю українську пресу було знищено та залишився лише один орган російською мовою в Москві — «Украинская Жизнь».
За відсутністю української преси, цілком забороненої, «Украин­ская Жизнь» набирала великого значення — не лише трибуни для чужих,, але й провідного органу для своїх. Це дуже утрудняло ролю редакторів. І вони майже три роки несли ту відповідальну гро­мадську повинність, — несли з великим тактом і честю. Станови­ще це вимагало од редакторів «мудрости змія, лагідности голуба». Першаліпша необережна стаття провадила до загибелі цього на­шого єдиного органу, але тої загибелі не сталося і разом — не можна знайти в журналі й одної рисочки, що говорила б про пони­ження нашої національної гідности в тих трудних обставинах. Без краю жалко, що нема вже на світі і другого провідника журнала
— О. X. Саліковського, і ця інтересна сторінка нашого громадсько­го життя в час тяжкого лихоліття не матиме свого історикаочевидця. Можна все ж сподіватися, що заховався, принаймні, архив редакції. На жаль, загинув мій особистий архив з великою кіль­кістю листів обох редакторів. Пригадується мені тепер типове лис­тування зі мною С. Вча з приводу моєї статті, що для скорочен­ня С. В. називав її «Пугана ворона» («Политика пуганой вороны») — з приводу побоювань, що викликали в російській бюрократії найневинніші ознаки української національної свідомости. Симону Васильовичу стаття подобалася, але тривожили його можливі за неї наслідки для журнала. І з приводу одної статті повстало між нами листування, мало не ціле «дело», поки не приведено статтю до належного вигляду, а при тому редактор значно більше за са­мого автора змагався заховати недоторканість його думки. Це листування — типове для більшосте статтей того часу.
Крім своїх безпосереднє редакторських обов'язків щодо «Укр. Жизни», С. В. за часу свого перебування в Москві брав близьку участь у виданні двох книжок російською мовою про Україну.
Дуже відомий в дореволюційний час, нині покійний український патріот Л. М. Жебуньов насів на небіжчика П. Я Стебницького та на мене, щоб ми написали російською мовою книжку про україн­ську справу — для ознайомлення російського громадянства з цією справою. Енергія і натиск ініціятора були великі, — а сама праця приємна та виглядала як корисна, — тому книгу було написано. Але стала перед нами справа видання. Цю справу просто вирішив С. В., видавши досить велику (більш 10 аркушів) книжку в кредит в тій друкарні, де друкувалася і «Укр. Жизнь», та випродавши її на про­тязі півроку. Другі два видання цієї книжки він примістив у попу­лярному в поступових колах російському видавництві «Задруга», на чолі якого стояв С. М. Мельгунов.
Ініціятива другої книжки, оскільки пригадую, належала само­му таки С. В. По окупації російським військом українських земель АвстроУгорщини, як відомо, почалося «приобщение» цих «искони русских», країв до московської культури. Російське громадянство та зокрема російська преса всіх напрямків надто вільно жонглюва­ла моментом «русскости» цих земель та займала позицію, що по­хвалювала таку політику правительства, чи, принаймні, не перечи­ла їй. Отже треба було апелювати бодай до найбільш совісних елементів російського громадянства, пояснивши їм дійсний націо­нальний характер окупованих земель. Скласти цю книжку взялися петербурзькі українці. При участі Ф. К. Волкова, П. Я. Стебницько­го, К. В. Шероцького, В. В. Садовського та моїй складено було другу досить велику книжку, більш 10 друкованих аркушів, п. з. «Галичина, Буковина, Угорская Русь». Кожна колективна робота має звичайно затяжний характер, і С. В., що вже прилаштував цю книжку до друку у тому ж видавництві «Задруга», насідав на ме­не з найбільшим притиском, щоб скоріше дати йому новий руко­пис. Натиск з його боку був дуже великий, а мені доводилось за чужі гріхи відповідати, — і це навіть повело до першого й єдино­го конфлікту між нами, який благополучно було зліквідовано з першим черговим приїздом С. В. до Петербургу. Врешті, все ж, завдяки тому натискові, книжку було написано та — очевидно, під тим самим натиском — дуже скоро видруковано. Книжка безпереч­но мала певне практичне значення в тодішніх обставинах. Крім ши­рокої публіки, її спеціяльно поширювано серед тодішніх міродайних кругів — урядових і громадянських. Особливе значення діста­ла вона під час революції, як аргумент для установлення україн­ської адміністрації в окупованих українських землях.
З доби перебування С. В. у Москві слід згадати про взаємини його тут з академіком Федором Євгеновичем Коршем. Ф. Є. Корш, — оригінальна і видатна особа серед російського громадянства. Нащадок німецької колишньої родини, що прийняла видатну участь в російському культурному житті, він мав у родин­ному спадкоємстві певну домішку і української крови, тому писав і українською мовою, підписуючись «Хв. Корж» (альманах «Склад­ка»), А що важніше — це була людина до глибини свого переко­нання перейнята українською національновизвольною ідеєю. Ви­датний учений, спеціялістфілолог, він, завдяки многогранності сво­єї натури та всебічності своєї освіти, визначався надзвичайною ши­ротою світогляду та був не лише ученим теоретиком, але й горожанином, свідомим своїх горожанських обов'язків. Тому до укра­їнської справи підходив він не лише з теоретичнонаукового погляду, констатуючи факт окремішности української мови та її здат­ність до високого розвитку, але і з більш життьового, горожанського погляду, визнаючи право українського народу на певне міс­це в сім'ї історичних європейських народів, І теоретично і практич­но довів він ці свої переконання, як голова комісій, що утворюва­лися при російській Академії Наук в українській справі: комісії для складання відомої записки «Об отмене стесненій печатного малорусского слова» та комісії по редагуванню перекладу українського євангелія.
За час перебування С. В. Петлюри в Москві установились близь­кі відносини у нього з Ф. Є. Коршем, — відносини, що базували­ся не лише на певному суголосі поглядів, а й на більш інтимній сердечній базі. С. В. часто бачився з академіком Коршем і по спра­вах редакції «Укр. Жизни» і просто з духової взаємної потреби. Навіть перед смертю 1916 p., вже засуджений лікарями, акад. Корш просив переказати С. В., що хотів би його бачити, і їх останнє по­бачення мало сердечнозворушливий характер. Хворий живо інтересувався останнім перебігом подій в українській справі, вмовляв не тратити духа й віри в конечну перемогу правди. Часом ті по­бачення відбувалися у більш широкому гурті співробітників «Укр. Жизни», до якої Ф. Є. Корш ставився з великою симпатією. Бува­ло, з приводу виходу якої найбільш «небезпечної» книжки, журнала, співробітники зібралися за столиком у популярного в Москві «Мартьяныча». С. В. Петлюра або О. X. Саліковський повідомляли про ті збори по телефону акад. Корша, і той звичайно охоче брав участь у тих зборах українського редакційного гуртка. Тож покій­ний академік був в курсі українських подій та настроїв, головним чином через взаємини з С. В. і гаряче реагував на події сучасности, особливо в тяжкий для українства час світової війни. Серед тої ні­мої мовчанки, якою визначалася російська інтелігенція під час най­тяжчих скорпіонів над українством, майже одиноко звучав в обо­рону української справи голос цього поважного ученого. Він не гребував, для тої справи, полемікою в щоденній пресі і його стат­ті в найросповсюдженіших часописах «Русское Слово» (в Москві) «Биржевыя Ведомости» (в Петербурзі), спрямовані проти останніх урядових репресій та проти несовісних виступів київських «богданівців», у свій час були дуже розважливим голосом остороги для розсудливіших елементів російського громадянства. Не маю сумні­ву, що таке гаряче, щирогромадянське реагування на тодішні по­дії з боку старого академіка (що взагалі скупий був на писання, навіть у сфері своєї наукової спеціяльности) було в певній мірі наслідком його розмов з С. В. Петлюрою. Про свої побачення з ним, Ф. Є. Корш росповідав мені більше, ніж з приємністю, зазна­чивши одного разу, що земляки С. В. Петлюру не дооцінюють, не розуміючи, яка духовна сила криється в ньому.. .
40
Я не наїздив часто до Москви, і тому не був в курсі місцевої там громадської праці українців. Але завдяки головним чином при­сутності С. В. Петлюри в Москві та праця набирала все ширшого характеру, переростаючи межі місцевого значення.
З часу революції діяльність С. В. все більше зростає й наби­рає загального національного значення. Але про це треба сказати ширше, окремо.
В складі Генерального Секретаріяту не було Секретаря Військо­вих Справ. Це була річ недопустима в тодішніх обставинах. Укра­їнізація армії фактично переводилася, — і це викликалося не ли­ше плянами дальших державнонаціональних перспектив наших, але й потребами охорони української землі від анархічного розвалу військового фронту: треба було забезпечити край міцним заборолом своєї армії від численних дезертирних банд, що потопом роз­ливалися в запіллі південнозахіднього фронту. Генеральний Секретаріят виробив плян повільної демобілізації деморалізованих час­тин, але Главкоюз — генерал Володкевич — не прийняв того пляну та й безсильний був перевести його і скоро навіть сам якось таємниче зник з фронту. В таких умовах справа військова була найважнішою, і істотні наші інтереси забороняли миритися з тим саботажем військової справи української, який 'переводив тодішній військовий міністер, а після Главковерх Керенський. Утворено було Військовий Комітет, на чолі якого став С. В. Петлюра. Відносини Військового Комітету до Генерального Секре­таріяту були неясні і непевні. Секретаріят був установою легальною, Комітет організацією революційною, «самочинною», утвореною ми­мо і проти волі всеросійського уряду. Зовнішня координація їх праці була дуже трудна. Перших два місяці Генеральний Секре­таріят намагався бути льояльним до петербурзького уряду, і закріп­ляючи свої урядові позиції на Україні, по можливості оминав оче­видні приводи для конфліктів з ним. Але при всій льояльності не міг Генеральний Секретаріят оминути того, щоб не зв'язатися ор­ганічно з діяльністю Військового Комітету. Тому на засідання Ге­нерального Секретаріяту запрошувано С. В. Петлюру. На протязі місяця вересня С. В. Петлюра акуратно відвідував ті засідання, але що далі він все більше впевнявся, як трудно погодити революцій­ні методи діяльности з формальнольояльними. Хоч як Секретаріят ішов йому назустріч, але участь в Секретаріяті дуже в'язала С. В. в справі організації національної армії. Щодалі доводилося йому робити все більше поза Секретаріятом або в особистому порозумінні з окремими його членами.
Пригадаю такий випадок. Десь в кінці вересня, серед чергово­го засідання Генерального Секретаріяту, викликано було в сусідню кімнату Голову Секретаріяту В. Винниченка. Я обняв провід засі­данням, але як Винниченко довго не повертався, то я, занепокоєний тим, оголосив перерву і вийшов в сусідню кімнату, де прова­дились якісь таємничі переговори. Там Винниченко розмовляв з кількома збентеженими і видно перестрашеними людьми. То були залізничники. Кілька днів тому довідалися вони, що комісар київ­ської округи землячокукраїножер Кирієнко оддав наказ стягти за­лізницею до Києва кілька військових частин з різних міст, маючи на меті роззброїти тут українські частини та «ліквідувати мазепинську інтригу». Залізничники повідомили про це В. Винниченка і той, в порозумінні з С. Петлюрою, дав їм наказ порозвозити ви­кликані частини в «протилежний бік, а натомість пересунути до Киє­ва певні українські частини. За тодішнього розвалу залізничного руху таку операцію пощастило виконати, але керманичі військової округи про це довідались і шукали винуватців, щоб потягти їх до військового суду в умовах воєнного часу, що потягало зовсім пев­ні наслідки. Під тиском смертельної небезпеки прибігли ті люди до Генерального Секретаріяту за порятунком. Я наспів разом з С. Пет­люрою саме в момент, коли В. Винниченко закінчував писати для залізничників «охоронну грамоту», в якій означив, що вони невин­ні, бо виконували його наказ під загрозою тяжкої кари і не розу­міючи характеру та цілі операції. Я, як Генеральний Писар, мав обов'язок доглядати за формальним виконанням закону, і для ме­не було цілком ясно, що такий документ, виданий головою Секре­таріяту, дасть фактично переважній силі військового комісара ціл­ком слушний легальний привід зробити те coup d'état, яке збирав­ся він перевести підступним способом. Я рішуче заявив, що голо­ва Секретаріяту не мав права і не сміє видавати такого документу і, взявши з столу готовий папір, поклав його собі в кишеню. Симон Васильович, побачивши це, усміхнувся своєю звичайною рах­манною усмішкою, витяг з бокової кишені свій блокнот і звернув­ся до мене:
— А мені ви заборонити не можете, бо я не член Генерально­го Секретаріяту.
І він написав те саме, що Винниченко, скріпив своїм підписом, і віддав змертвілим од страху залізничникам.
Не знаю, з якої саме причини (очевидно, боячись відповідного чину з українського боку) окружна військова влада не знімала тієї оправи, і залізничники не потерпіли ніякого лиха. Але подібні фак­ти привели врешті С. 6. до рішення не в'язати себе участю в Секретаріяті та провадити військову справу вільно, на власну руку. І він заявив, що участи в засіданнях Секретаріяту брати не буде.
З цього часу почалася справді надзвичайно енергійна діяль­ність С. В. щодо організації української армії. В технічні таємниці тієї праці посвячені були лише ближчі військові співробітники С. В., а на зовні видно було лише те, як росли та множилися укра­їнські військові частини. Праця та провадилася в дуже широкому маштабі, але таким способом, що військова російська влада, хоч і досить вже ослаблена, але все ж досить сильна, щоб ужити крутих репресій, позбавлена була можливости ужити їх — формаль­но, і фактично, бо військові диспозиції складалися таким чином, що паралізували всі ті заходи. Генерали, командири цілих корпу­сів, 'підлягали наче якійсь стихії, якою пляномірно керував С. В. Телеграми з ремством та скаргами сотнями летіли в ставку главковерха, але там вже нічого не могли вдіяти проти нової могутньої організаційної сили. Замість колишніх погроз почулися звідти ос­карження, а після прохання — прийти до якогось порозуміння.
Генеральний Секретаріят, що взагалі змагався закріпляти за собою всі можливі легальні позиції, вирішив піти назустріч такому бажанню: формальний договір з російською армією давав формаль­ну базу і для молодої української армії. Між іншим, корисним був він тим, що давав базу моральну для тих старшинських елементів, що, позбавлені почуття патріотичного, брали лише фахову участь в нашому війську (серед старшинського складу було багато чу­жинських елементів, які поволі стали щирими, переконаними члена­ми української армії). Мені доручено було порозуміватись зі став­кою главковерха (в Мотилеві) телеграфом, а після разом з Д. І. До­рошенком поїхати в ставку для пересправ та скласти там умову. Перед од'їздом я вважав за конче потрібне побачитись з С. В., щоб по можливості з ним порозумітись. Умовились ми з ним по­бачитись у Військовому Комітеті на Гімназичній ул. Приїхав я, — у Комітеті, наче в мурашнику, кипить робота. Навіть назовні по­чувалася атмосфера бадьорости, певности. Зустрів мене В. Кедровський та провів до кабінету голови Військового Комітету. Обста­новка — надто проста: простий стіл, заставлений паперами, кільки звичайних стільців. В кімнаті досить холодно, і С. В. та кілька стар­шин були в шинелях. З моїм приходом вони вийшли, і ми залиши­лися з С. В. самі.
Я сказав, куди і для чого їду, та просив поінформувати, що ро­биться в справі українізації армії і чого потрібно вимагати. Не пригадую зараз точних слів відповіді С. В. З усмішкою на устах, сміючись очима, він говорив еластичними реченнями, уника­ючи різких і навіть ясних виразів. Зміст його слів був той, що ро­биться все, що треба, і так, як єдино можливо в даних умовах. Пе­репробувано всі способи і довелося спинитися на тих, що єдино Доцільні. Українська армія потрібна і вона буде за всяку ціну. Ко­ли хочете й вірите, спробуйте льояльних способів, — будете ма­ти досвід. Становище ваше тим зручне, що ви не відповідаєте за те, що ми тут робимо. А що ми робимо, вам, очевидно, розка­жуть у ставці. Так для вас буде зручніше.
Повним зневір'ям до можливости якогобудь порозуміння віяло від слів С. В., а разом чулася в його словах глибока, непохитна певність і щодо самої справи, і щодо тих способів, якими вона переводилась. Він ясно дав зрозуміти, що до чого б не прийшли пересправи, фактично мусить бути все так, як є, бо інакше не мо­же бути.
Увесь довголітній досвід моєї урядової служби лише потвер­джував правду сих тверджень, а досвід революційного час}' усував усі сумніви щодо їх правдивосте. Але моїм звичаєм завше було до­водити всяку оправу до краю і ставити крапку над «і». До того ж, як уже згадувалось, був намір бодай деякі здобуті позиції фор­мально закріпити. Бо навіть ще й тоді не думалося, що справа ро­сійської армії та взагалі російської державности згине так безлад­но і поспішно; ждалося, що процес того занепаду, а тим самим і процес боротьби за наше національнодержавне право, задляється все ж на трохи довший час.
По приїзді в ставку стала очевидною картина безнадійного і негайного розвалу. Д. І. Дорошенко у своїх спогадах описав цю на­шу подорож. Колись я додам деякі подробиці до того опису. Те­пер згадаю лише те, що стосувалося до С. В. Петлюри.
Перша нарада наша з генералітетом ставки почалася з того, що з телеграм, які на столі лежали купою з чверть аршина зав­вишки, почали нам вичитувати один за одним факти «самочинної» українізації військових частин, і всюду фігурувало ім'я Петлюри, його накази, увесь його різнородний безпереривний чин у тому напрямі. Так справджувалось те, що приобіцював мені С. В. у Киє­ві, — мовляв, почуєте, що ми робимо. Та слухати це було хоч і інтересно, але безпотрібно. Я перервав те читання і сказав, що ко­ли ми для того приїхали, то нам нема чого тут робити. Ми не на суд приїхали, а для умови, — тож коли маємо таке слухати, то їдемо назад.
Начальник штабу, совісний та інтелігентний В. В. Вирубов, за­раз сказав припинити це читання, і почалася річева нарада. Гір­кий досвід мало промовляв до розуму представників російської вій­ськової влади, так само як мало промовляв він перед тим до ро­зуму влади державної. Гора породила мишу, і довелося той дого­вір обмежити точками не першорядного значення. Але характер­но, що в офіціозі ставки договір цей видруковано за підписом С. Петлюри, — щоб надати йому в очах російського війська більше авторитетности ...
Зустрівшися, по моїм повороті, у Києві з С. В. та вітаючись, ми враз, наче по згоді, обидва засміялися, пригадавши кожний свої •авспіції та результати щодо пересправ з російським главковерхом.

***
Минаю всі дальші стики свої з С. В. та спинюся на останніх часах гетьманської влади. Стало очевидним для міродайних кіл, що запроваджений курс тогочасного режиму скрахував, і до участи в кабінеті покликано кілька українців, посвячених на ту жертву Укра­їнським Національним Союзом. Як одну з таких жертв, привіз ме­не до гетьмана Д. І. Дорошенко, з яким ми багато чого в свойому життю поділяли. В розмові з гетьманом я завважив, що ніяко­го значення не матиме участь в кабінеті українців на таких малозначних, в тодішніх умовах, ресортах, як освіта, культи, праця, суд і т. ін. — потрібно в українські руки оддати міністерство внут­рішніх справ. Гетьман запропонував назвати кандидатів. Я назвав по черзі кількох, але кожен викликав заперечення. Тоді я сказав:
— На моє переконання, справу можна би врятувати, лише до­ручивши це найвідповідальніше міністерство Симонові Петлюрі, який сидить тепер у в'язниці.
— Я дуже поважаю особисто Петлюру, — відповів гетьман, — але ж він не адміністратор.
— Свої адміністративні здібності, — завважив я, — досить ви­явив він, як керманич військовою справою та — на ваших очах — керманич Всеукраїнським Земством. А головне, — йому безмірно вірить народ.
— І коли б Петлюра згодився стати на чолі міністерства внут­рішніх справ, — а він міг би згодитись лише на певних умовах, — то ви могли б не турбуватись за спокій краю. В усякому разі, коли українські міністри будуть засідать тут, а такі українські пат­ріоти, як Петлюра, сидітимуть по в'язницях, то добра з того не буде.
Гетьман став запевняти, що арешт Петлюри — справа німець­кого командування та що він, гетьман, всіх способів вживатиме, щоб увільнити його з в'язниці.
Через три тижні гетьман, прийшовши на раду міністрів, поста­вив справу безпечности держави в тодішній час загального неза­доволення. У відповідь на це я доводив конечність змінити націо­нальну та соціяльну політику, змінити режим і в першу чергу увіль­нити Петлюру, Порша та інших тодішніх в'язнів; це останнє до­вело би наочно добру волю гетьманської влади.
Гетьман обіцяв і на цей раз виконав свою обіцянку щодо увіль­нення в'язнів.
З тої причини, коли розпочалося повстання проти гетьмана, міністер судівництва Рейнбот подав у раду міністрів внесення віддати під суд мене (і, здється, М. Славінського) за старання увільнити з в'язниці Петлюру, щоб дати йому можливість почати повстання проти гетьмана. Оправу одкинуто, бо І. Кістяковський довів, що процес цей лише оскандалив би правительство, яке так легко під­дається на лукаві поради.
Останній раз бачив я С. В. в Кам'янці, в травні 1920 року. Для того побачення я приїхав з Царгороду, але говорили ми всього пів­години, бо автомобіль ждав везти його на фронт. З того часу ми лише листувалися, — то й досі уявляю собі постать його так, як тоді бачив: розважливий спокій і певність, що все буде так, як того вимагають засади правди, незмінні і непохитні в своїх конеч­них виглядах — в історії народів.

КОСТЬ МАЦІЄВИЧ
(18751942)
Укр.. гром. Діяч, міністер зак. Справ УНР в кабінеті Остапенка 1919, посол УНР до Букарешту 191920, від 1923 проф. Укр. Госп. Акад. в Подєбрадах. Помер в Празі Чеській під час II Світ. війни і там похований.


СВІТЛІЙ ПАМ'ЯТІ НЕЗАБУТНЬОГО СИМОНА ПЕТЛЮРИ

«У щасливого недруги мруть,
у нещасного гинуть останні герої...»


Нова, тількищо насипана могила в чужій землі над одним з найкращих синів нашої нещасної батьківщини являється ще одним новим кроком на тому шляхові національної української Голгофи, по якому йде наш народ до свого воскресення, до свого націо­нальнодержавного відродження.
Ми знаємо, що вона не остання, але ми також знаємо, що се­ред тих втрат, які ми вже перенесли і які маємо віддати на діло своєї святої боротьби, ця втрата мабуть чи не сама дорожча і на­певне найбільш символічна по свойому значенню. Ще більш вона символічна по тих обставинах, при яких відбулася.
Симона Петлюру вбито безоружного і беззахистного з нечуваною в випадках терористичних актів жорстокою розрахованістю, з цинічною свідомістю оправданости самого злочинства, з повною відсутністю тієї жертвенности в терористичному поступуванні, яка тільки одна може дати моральну санкцію таким виступам та вчин­кам. За всім цим почувається холодний диявольський розрахунок, заздалегідь намічений виступ в майбутній боротьбі, з якої мусить вибути найбільш небезпечний та страшний по своїм силам ворог.
Разом з тим в цьому виступові, в фактичних обставинах йо­го виконання також почувається та чисто звіряча ненависть ката до своєї жертви, яка тільки одна може подвинути самого закля­того Спарафучилле на криваву розправу з безоружним чоловіком на вулиці світового міста...
В чому ж було головне джерело цієї ненависти та цього по­літичного розрахунку, які, на мою думку, мали найбільше значен­ня в тій нашій національній трагедії, що відбулася на бульварі СенМішель?
Весь хід та розвиток подій на нашій батьківщині ясно свід­чить про те, що там знову наближується час бойового розв'язання всіх тих кривд та всього того насильства над народньою волею та над народньою душею і її кращими почуваннями, що характе­ризують режим нашої країни за останні роки. Про це красномов­но говорять і той повний розклад минулої залізної дисципліни, що колись була найбільшою силою правлячої нової касти, і все більше зростання суперечностей як окремих країн, так і інтересів окремих суспільних елементів та навіть окремих осіб, безнадійне та безпорадне становище економічне і, нарешті, що більше всьо­го має значення, та атмосфера зневір'я, яка опанувала всіх і вся, густо і чорно зафарблена повальними крадіжками, грабіжництвом, розпустою, загальним загниванням всього державного апарату.
Почувається, що насувається нова доба історичної чистки, в якій мусять знову повстати всі ті ж самі прагнення народу до свого права, до своєї волі та свого національного самовизначення. Чи не тому ж у різних кінцях на протязі майже одного місяця тричі на нашій батьківщині було згадано про існування Уряду УНР з Симоном Петлюрою на чолі? Віддамо справедливість і нашим ворогам. Вони краще, як якісь інші уряди, знають про те, що діється в настроях народніх мас. Вони мають особливий хист та талан дослідження їх, при допомозі тієї ґеніяльної системи шпи­гунства, якою вони скували всю країну. Але тепер її вже ніхто не боїться, і ім'я Симона Петлюри, як народньої надії, знову все час­тіше й частіше почало лунати на Україні і все більше до нього знову почала стягатися бойова енергія, на ньому концентрувати­ся окремі, що наросли, активні сили. На ньому конче, як найбільш природньому народньому вожді . ..
Не нам тепер, його сучасникам, зрозуміти цю таємницю вели­ких народніх рухів, які висовують на чільне місце ту чи іншу лю­дину та роблять, здавалося б, для сучасників із зовсім звичайних людей Ґарібальді або Вашингтона . Це колись, і мабуть і не так скоро, вияснить історія, і тільки в наших спеціяльно українських умовах можливо відношення до таких величавих історичних по­дій по типу: «а чому ж не я? Я ж добре знаю французьку мову, а він ні. Або ж я таки маю диплом доктора, а він і університету не скінчив».
Народній рух цього не визнає. Він йде за тим, кого йому Бог послав і кому він вірить, — почуваючи його призначеність своєю соборною душею, своїм вищим всенароднім почуттям . . .
Та загляньмо до глибин наших національних переживнь та затайних мрій. Хіба не ловив себе кожен з нас, незалежно від орі­єнтацій та політичних поглядів, дуже часто на думці: «а що з цьо­го приводу робить Петлюра? А до чого він зараз готується?»
Так само думали, але далеко пильніше стежили, стискуючи зу­би від гадючої злости, і наші запеклі вороги, бо вони ліпше від нас цінили цю постать, яка не могла по своїй природній вдачі си­діти «нишком», що на превеликий жаль стало політичним догма­том для багатьох з нас . . .
Для нової жертви вибрано самого активного борця . . .
Але корінь тої соборної ворожої ненависти, що дала найбіль­шу рушійну силу для акту 25го травня, знаходиться ще глибше. Він має свій почин в тому побідному вході Петлюри в Київ після повстання проти російськодобровольської окупації України, що змінила собою національну владу нашого невдалого гетьмана. Бу­демо щирі і правдиві! Хіба повстання, на чолі якого став Петлюра, було проти гетьмана? Ні, воно було проти російської доброволії, яка під політичним проводом КривошеінаГербеля та по на­казу з Ясс заволоділа нещасним Павлом Скоропадським, а за ним і Україною, і гетьман став лише сліпим знаряддям в руках тих во­рожих сил, що прагнули покласти Україну, — тоді вже самостій­ну і незалежну державу, визнану вже всіма головними державами, — як базу для відбудови «єдиноїнеділимої»..
Так, Петлюра став на чолі повстання, але історія вияснить, як він все робив для того, щоб врятувати нашу батьківщину від но­вого лиха, нової руїни. Згадую такий факт. Помірковані партії На­ціонального Союзу вирішили зробити останню спробу порозумін­ня з гетьманом та перебороти ворожі сили російщини; і Симон Петлюра особливо настоював на тому, щоб початок збройного виступу відкласти до того часу, поки не виясняться наслідки цієї останньої спроби. До пізньої ночі чекав його адьютант в мойому помешканні, поки не повернулася від гетьмана делегація. Адьютант Симонів відвіз йому признання нашої безсилости щось врятувати, бо кабінет Гербеля було вже затверджено, а маніфест про феде­рацію підписано. І тільки на другий день вранці відділи Симона Петлюри вирушили на Фастів . . .
З цієї пори, вступу побідної армії до Києва в лексиконі на­ших ворогів з'явилося нове слово — «петлюрівщина», яке потім, на наш сором, так владно вжилося в нашій політичній боротьбі. З цим терміном вони зв'язували по суті справи все найбільш ненавистне їм в українському рухові і головне те бойове самостійництво, якого таким яскравим виразом було повстання, що раз на­завжди показало нашим ворогам, що Україна вже ніколи не буде виграшкою в їхніх руках, а піде своїм шляхом до повної держав­ної незалежности. Не даром же каже такий наш ворог, як росій­ський історик А. Погодин, — що цей виступ Петлюри являється найбільшим тяжким ударом, який коли будь був нанесений ідеї «єдиної та неділимої». В головах, почуттях наших ворогів весь послідуючий рух персоніфікувався в особі Петлюри. Вся наша бо­ротьба, вся наша акція на міжнародній арені в цьому напрямкові вважалася як така, що в першу чергу проводиться Петлюрою.
Серед них Петлюра і українське «самостийничество» стало си­нонімами. І на голову Петлюри збиралася вся ненависть, звіряча ненависть бувших рабовласниківпроти того Спартака, що веде бувших рабів до волі, до щастя, до відродження.
На хрест його! Распни його перш за все, а з останніми якось управимося.
І ніде правди діти, Симон Петлюра до останнього дня свого життя був дійсно живим символом самостійництва, так що в цій основній лінії своєї національної праці давав усі приводи для та­кої ненависти. Багато й ми, і історія можемо закинути йому по­милок. Він був людиною діла, а не помиляється лише той, хто ні­чого не робить та сидить «нишком». Але ніхто з найсуворіших його критиків не може закинути йому жадного виступу, який би протирічив тій ідеї української державної незалежности, за яку він і віддав своє життя. Він був її фанатиком, і тому всякий раз як назрівала якабудь федералістична комбінація,то перш за все нею передбачалася «ліквідація Петлюри». З ним в справі самостійности ніякого компромісу бути не могло.
Нагадаю вам останній факт, мабуть мало кому відомий. Кіль­ка місяців тому мав він розмову з одним відомим політичним дія­чем в українській справі і писав мені з приводу неї таке: «Знахожуся зараз під важким, гнітючим враженням розмови з одним з європейських діячів на українські теми. Зміст його слів був та­кий: в європейських колах, які ідосі в українській проблемі ко­ристуються російськими інформаціями, вважають українську дер­жавність нереальною величиною. Різні українські політичні угру­повання дуже легко відмовляються від постулату самостійности і це може служити лиш доказом, що український народ збройне не буде боротися за державну незалежність з росіянами. Що ж до Петлюри, з його фанатичним самостійництвом, то його в потріб­ний момент можливо просто знищити, і це тим легше зробити, що його непримиримість в цій справі не знаходить відгуку серед українського народу».
Як бачите, ідея знищення Петлюри, як боротьби з українським самостійництвом вже кружляла навіть в політичних розмовах.
Як же реагує на це все Петлюра? В слідуючому листі, в яко­му він одповідає мені на мої інформації про те, що зараз знову поважного значення набирає принцип «спочатку соборність, а по­тім незалежність», він пише так: «Бути в якій хоч мірі причетним до цього приспання національної волі, до пригашення національ­ної енергії в напрямку державного усамостійнення національного життя, а фактично надщерблений національного ідеалу я не хочу і не можу. Думаю, що ця роля не випадає не тільки мені, а і всім політичним діячам, що так чи інакше зв'язали своє ім'я з кров'ю та жертвами нашої боротьби за самостійність. Кров та жертви ма­ють свою логіку. Потреба цих елементів і органічних рис бороть­би прищеплена нашому народові нами. І народ ніколи не зрозу­міє зміни тих позицій, що освячені традицією боротьби та її легендами».
Це писалося в дружньому інтимному листуванні, але всі ми знаємо, що з такими поглядами він не крився і виголошував їх як друковано, так і в тих політичних бесідах, що йому доводило­ся вести, бо це було найбільше «святая святих» всього його по­літичного credo, яке він мав не для себе, а для того, щоб постій­но та щоденно переводити в життя.
Злочином 25го травня цілили не тільки в фізичного Петлюру. Вбиваючи його, хотять вбити також і ту ідею, якої він був таким . відданим та вірним носієм — ідею української державної незалеж­ности, українського «самостойничества». І це вже від нас — тих, хто залишився в живих, — залежатиме, чи разом з смертю Пет­люри ця ідея ослабне в нашому українському рухові, чи навпаки стане для нас тим заповітом, який скроплено мученицькою кров'ю кращого сина нашої нещасної батьківщини.
Я цілком свідомо навів вам кілька уривків з листів, що писа­ні тією самою рукою, що вже зараз захолола на віки і вже нічо­го більше не напише нікому . . .
В одній промові, присвяченій вшануванню пам'яти покійного Анатоля Франса, я читав таке: «Найкращим знаком пошани по­кійному нехай буде викликання його самого на розмову з нами. Нехай він сам заговорить з нами своєю мовою, своїм характер­ним розставленням слів . . . Нехай він нам тут висловить своїм, тільки йому властивим, стилем свої завітні думки» . . .
Так думав собі і я. Нехай в останній раз при вшануванні йо­го світлої пам'яті заговорить він сам з нами, що прийшли сюди віддати йому наш сердечний жаль і нашу неперебориму та рішу­чу відданість тій ідеї, що була для нього провідною і що приве­ла його на Голгофу . .. Нехай передасть він її, як свій заповіт, — своїми словами, які не забудуться нами ніколи.
І хочеться міцно вірити, що під впливом них всі ми, ставши на варті його заповіту, не раз ще звернемося до нього з запи­том, так саме як це колись мало місце в безсмертній, епопеї на­шого козацького руху:
«Чи чуєш, Симоне, нас, що об'єднаними лавами знову руши­ли на добування волі своїй батьківщні?»
І тоді з далекої могили прийде до нас знову його голос: «Чую, брати мої. Помагай вам, святий Боже, во славу Укра­їни».

СИМОН ПЕТЛЮРА І СУЧАСНІСТЬ
(3 промови, виголошеної на академії у. р.д. клюбу в Празі в день річни­ці смерти С. Петлюри.)

Сучасники великих історичних подій, співробітники людей, що брали в них чільну участь, мають перевагу у тому, що їм щасли­ва доля судила бути присутніми при моментах творення історії на­роду, спостерігати найбільш інтимні її процеси. Вони своїми очи­ма бачили дійсні, реальні факти цих подій, з їх життєвими побу­товими барвами, з їх химерною мішаниною високого і низького, незрівняних здвигів і жалюгідних падінь . . .
Вони були наочними свідками і більш менш активними учас­никами всього того, про що наступні покоління або дізнаються з чужих слів, оповідань «старих людей», або прочитають в писаній історії, яку напишуть вчені дослідники нашої епохи, і яка, згідно з своїм звичаєм, старанно зклясифікує всі наші болі, страждання, проаналізує нашу боротьбу, виділить пшеницю від плевелів, наве­де порядок логічний всім подіям, і винесе їм і людям, що їх тво­рили, справедливий вирок.
Так воно бувало раніш, так воно буде і з нашою добою. Але зараз, при сучасній стадії розвитку людського суспільства, при все зростаючій участі моментів свідомости в стихійних історич­них процесах, пора оцінки подій та участи в них окремих чинни­ків приходить далеко раніш. Більш того, вона починається майже поруч з ними і мабуть тому ми являємося свідками небувалого до цього часу масового появлення не тільки різних мемуарів, споми­нів, людських документів, але і навіть цілих синтетичних «історій» революції, що відбулася на Сході Европи. Сучасне наше життя на­чебто випереджає хід подій, не задовольняється сучасністю і загля­дає в майбутнє.
Цілком зрозуміло, що на такому тлі наше відношення до тих історичних постатей, що наклали печать свого особистого впливу на події, з ім'ям яких зв'язується ціла епоха, набирає надзвичай­но складного змісту та зв'язується з самими різнородними і різ­номанітними мотивами, як суб'єктивнопсихологічними, так і об'­єктивноісторичними.
Сучасники того чи іншого діяча, що мав долю бути провід­ником великого народнього руху, що був вождем національним протягом епохи героїчної боротьби нації за свої державні права, ніколи не можуть перейти через свої враження побутових, обивательських стиків, зносин з ним. Загально є визнаним, що для ве­ликого чоловіка самими небезпечними суть спомини його коморного. Під сучасну пору такою небезпекою відзначилися особисті секретарі.
Але коли виелімінувати ці елементи звичайного людського, обивательського з відношень сучасників до своїх великих людей, в них все ж таки залишається завжди той спеціяльний елемент персональної близости, особисто людського почування і пси­хологічноінтимного знання живої людини. До яких би вершин все­світньої могутности і слави не досягав Наполеон, для maman Лю­теції він все ж таки завжди залишався її сином, який зріс на її руках, і хто його знає, які моменти в його житті для неї були дорожчими, чи ті, коли він перекидав європейські трони, чи коли він прибігав до неї малим хлопчам жалуватися на кривди своїх колег.
Не треба зневажати цей момент у відношенні сучасників до великих людей. Коли вважати, що ці історичні постаті ніколи не вмирають, а завжди залишаються присутніми в нашому житті, то ніхто інший, як ми, їх сучасники, в найбільшій мірі спричиняємо­ся до їхнього безсмертя.
Один з найвидатніших сучасних філософів, англійський пись­менник Уелз, який, на превеликий жаль, не втримався від нероз­важних уваг з приводу большевицької революції в своєму філо­софському етюді «The first and last thing» саму ідею безсмертя, що так міцно вкорінилася у всіх народів, виводить з цієї психо­логічної потреби сучасників, потреби, що потім передається даль­шим поколінням, постійного спомину тих, що одійшли від них, спогадів про їхні слова, чини, почування, здогадів, як би вони від­гукнулися на ті події, що відбуваються без них ...
На цьому ґрунті серед людських мас, що стоять на нижчому інтелектуальному рівні, творяться леґенди, що той, або інший чо­ловік не вмер, що в ту годину, коли його буде найбільш потріб­но рідній землі, він знайдеться і знову поведе народні маси до боротьби.
При всій своїй наївності, в цих віруваннях є велика моральна та психологічна правда.
Нехай кожний з нас, навіть з тих, хто ставиться критично до< історичного діла Петлюри, згадає, скільки разів він вже на про­тязі тих семи років, що пройшли від його загибелі, думкою звер­тався до нього і намагався відгадати, — а як би Петлюра на це реагував?
Дозволю собі це зробити публічно в нашому товаристві з при­воду деяких важливих моментів сучасности.

ІІ.

Ця сама сучасність зараз остільки грізна, а для нашої майбут­ньої долі відповідальна, що вимагає від нашого суспільства як найбільшої розважности, так і найенерґічнішої чинности, заснованої не тільки на інтелектуальному аналізі ситуації, але також на інтуїтивному зрозумінні її з погляду інтересів України. А це було Богом даним даром Петлюри.
Недавно один з сучасних народніх вождів, який серед сучас­ників найбільш нагадує Петлюру, ірляндський міністерпрезидент деВалера, на підступний запит одного з англійських журналістів, як він може знати, що думає весь ірляндський нарід, гордовито відповів: «коли я потребую знати, чого хоче наш нарід, то я пи­таю свого серця».
Таким був і Петлюра. Його серце справді билося в унісон з віковою традицією українського народу так само, як і з його від­родженою тугою за незалежним державним існуванням в тих фор­мах, що намічалися органічними західніми тенденціями його істо­рії. Ці форми для петлюрівської і нашої сучасносте зводяться до того, що зветься загально сучасною демократією. І тут ми маємо зараз найактуальнішу потребу в його пораді, його інтуїції.
Сучасна ситуація відзначається небувалою напруженістю. Пре­са переповнена всякими сумними прогнозами, які не виключа­ють можливости нової війни. І це в той момент, коли економічна криза досягає такої гостроти, що ставить під загрозу всю матеріяльну базу сучасного економічного і суспільного ладу. Загально є відомим, що діється в Китаї та СССР, де більша частина тери­торій цих двох держав знаходиться в стані хронічного голоду і їх людність мусить бути виключена з рахунків нормального госпо­дарського обороту, і в першу чергу з рахунків споживання про­дуктів світового господарства. Але навіть такі матеріяльно могут­ні країни, як Сп. Д. П. Ам. зараз виявляють всі симптоми затяж­ної і важкої хвороби. В біжучих числах паризької газети «Le Ma­tin» друкуються фейлетони талановитого письменника Кеселя, і йо­го перші враження від американської землі зв'язані з нечуваним жебрацтвом, яке він спостерігав на н'юйоркських вулицях. Краще тримається стара Европа, але ми вже і на своєму власному досві­ді знаємо, що це тримання не має характеру сталої рівноваги і над всім повисла хмара великої тривоги.
Зовсім логічно виникає сумнів, чи той самий демократичний лад, та демократична система, що існують зараз, можуть врятува­ти ситуацію? І треба признати, що сучасність наша в значній мі­рі стурбована цими сумнівами, пересичена отруйними Газами зне­вір'я та всякою фантастикою щодо нових концепцій та перебудов. Реально ж намітилися лише два шляхи: московський большевизм і європейський фашизм.
Загально є зараз прийнятою думка Г. Фереро, що це явища і новотвори одного порядку, і справді в їхньому відношенні до засад демократії е багато спільного, бо коли в Москві немило­сердно нищать все, що протилежить «ленінізмові», то в Берліні урочисто палять книжки, в яких хоч трохи відчувається дух «марксизму». Так само ріднить їх і та сугуба «революційність», 54
якою пишаються їхні ідеології, та якою вони виправдують свої насильства над людською думкою та волею і окремих осіб, і ці­лих суспільних угруповань. Ця сама особливо підкреслена рево­люційність, що має метою притягати до них симпатії народніх мас, само по собі зрозуміло, зовсім по іншому трактується в Мос­кві, в Римі, у Берліні. І така контроверза в трактуванні революцій­носте, як методи в боротьбі за людський поступ, дала привід то­му ж самому Г. Фереро поставити питання, чи в сучасних умовах оправдується і надалі стара традиція великої французької револю­ції, що зв'язувала взагалі поступ з революційними масовими ру­хами, традиція, що була ввесь час доґматом і сучасної демокра­тії? З властивою йому сміливістю думки, він не боїться заявити, що зараз демократія має більш поважне завдання характеру кон­сервативного в охороні тих цінностей, що придбало людство за пе­ріод демократичних режимів, як винаходи якихось раптових пере­воротів в надії на соціяльні та політичні чуда. Тому він і закли­кає великі й міцні демократії світу: Америку, Англію, Францію не­похитно стати ,на шлях охорони активної демократії, не боячись увійти в протиріччя з попередньою традицією її революційносте. Всяка нова, а тим більше так смілива, думка не може розрахо­вувати на своє загальне признання. Рутина є приналежність не тільки обивательського життя, але й політичного поступовання та людського думання. Міг же французький міністер Далядьє заяви­ти при обговоренні у французькому парляменті пакту совєтськофранцузького, що він «відповідає традиції революції». Охоче при­пускаю, що в ній є багато спірного, але для мене є безсумнівним, що в своїй основній тенденції вона цілком відповідає інтересам молодих, хліборобських народів, які тількищо 'починають жити справжнім демократичним життям. Для них демократичний режим є тим першим весняним дощем, що пускає в зріст всі їх сили, всю їхню національну енергію, розворушує до творчої праці всі шари їхнього суспільства. Вони уперше зазнають його організу­ючих націю можливостей і не можуть ним нехтувати перед химе­рами небезпечних експериментів, за якими стоять лише масові психози та революційна словесність.
Тому, я не помилюся, мабуть, коли появу виплеканої в цій країні ідеї с л о в' я н с ь к о ї демократії поставлю в тісніший зв'я­зок з розвинутими думками про виключну цінність для молодих народів охорони демократичного устрою.
Серед них українському народові повинно б належати поваж­не місце, відповідне його віковій історії, культурі та органічному спорідненню з основними засадами демократичного ладу. І це міс­це він добуде, не дивлячись на всі перешкоди, що стояли й сто­ять досі на шляхах його визволення. Тому то і ця шляхетна ідея слов'янської демократичної солідарности мусить включити в себе справедливе, відповідаюче демократичним засадам, вирішення української проблеми, вирішення в дусі тих засад Української Народньої Республіки, за які й віддав своє життя С. Петлюра.
В своїй промові в 1920 році в Києві він говорив: «я демократ і думаю, що коли ми тепер відчуваємо грунт під ногами, коли у нас є віра в майбутнє, то все це ми повинні перетворити в чин . . . Нас рятував і врятує від загину український нарід. Я не перебіль­шую наших сил, одначе я твердо вірю в процес визволення на­шого народу. Перед нами великі завдання державного й суспіль­ного будівництва демократизму. І кожен повинен віддати волю, ду­шу, руки на службу цьому ділу».
Так само в своїй заяві на ім'я уряду У. H. P., вже на еміґрації, він писав: «консолідація сил нації для одної великої цілі від­будування самостійної Народньої Республіки мусить бути одною з невідкладних завдань уряду. Він повинен притягти до участі в цій великій справі всі групи нашого громадянства, всі його шари, використавши всі його творчі сили». І нарешті в одному з своїх останніх, майже передсмертних листів він писав, «що вся наша праця закордоном мусить мати своєю метою довести європейським чинникам дозрілість нашого суспільства та народніх мас до са­мостійного державного існування на засадах європейської де­мократії».
Чи не відповідають ці всі думки з старих заповітів Петлюри тим завданням, що стоять перед нами зараз, і чи не намічається ними шлях для нашої праці зараз, коли українська проблема зно­ву стає актуальною?

III.
Сучасна актуальність українського питання на міжнародньому форумі є наслідком різних причин, але, поза всіми чинниками за­гального порядку, неможливо в ній не добачати також і наслід­ків української праці. При чому, — що, може, важливо більш усьо­го — праця ця має справжній соборницький характер — яскра­вого, безсумнівного маніфестування є д н о с т й української нації, з безперечним домінуванням над всім рухом ідеї української державности в К и є в і.
Праця вся переводиться в невимовне важких умовах. Всі ми добре знаємо, що діється зараз на Великій Україні. Знаємо, що справжній, жорстокий голод панує вже майже цілий рік у цьому краю, так щедро обдарованому Богом. Відомо нам також, що жит­тя там прийшло до того, що людність тікає світзаочі, що мос­ковська влада підняла знову похід проти українського «жовтобла­китного шовінізму», знищуючи всі вияви національного руху, на­віть в його захисних комуністичних барвах.
Не можемо ми також закривати очей на ті утиски, що в на­ціональному відношенні зазнає населення всіх останніх українських земель. І тут наша людність, не дивлячись на всі приписи демо­кратичних конституцій, залишється на становищі громадян друго­го сорту. Цілком природне, що і та криза, що панує зараз по всіх країнах Західньої Европи, найбільш дошкуляє нашому народові, 56
в більшості хліборобському, що особливо надається до всякої гос­подарської експлуатації.
Коли ж додати до цього великий ідейний розбрід, на який хворує добра частина нашого громадянства, безкритичне захоп­лення начебто новими гаслами та рецептами рятування української справи, творення нових центрів та «проводів», то всі труднощі ви­ще схарактеризованої праці повстають перед нами в повному роз­мірі. А тим часом вона йде, не спиняючись, і ми відчуваємо її скрізь, більш того — в ній ми відчуваємо справжній ентузіязм всенароднього руху.
Кілька самих останніх сучасних подій.
Всіми є загально визнаним, що власне Україна стоїть на чолі боротьби селянства СССР з совєтською владою.
Це визнається як самим совєтським урядом, так само підтвер­джується безпосередніми свідками з числа чужоземних діячів. Але головний зміст цієї боротьби і досі залишається мало виясненим. Що власне дає силу нашому селянству в цій боротьбі не на жит­тя, а на смерть? Питанням цим зацікавився центральний орган ком­сомольців «Комсомольська Правда» і вона послала свого власно­го кореспондента на Україну довідатися про цю справу. Ось що написав цей кореспондент з України: «в Україні скрізь в колхозах, совхозах, бібліотеках, школах, районних управліннях і відді­лах уряду засіли українські націоналісти. Вони не тільки займа­ють відповідальні посади, але й пролізли масово в партію. Скрізь ці «петлюрівці» або прихильники «СВУ» ведуть підривну працю, дуже зручно переплітаючи свою пропаганду з агітацією проти московського комунізму і з антимосковською пропагандою вза­галі». Викиньте комуністичну фразеологію і зміст подій на Украї­ні виявиться цілком ясно: ідеологічною базою її боротьби є «петлюрівство», і Петлюра, як і раніш, — є в центрі нашої боротьби. Інший, самий новітній факт, що теж наочно засвідчив могут­ність нашого національного руху. У Львові в цьому ж таки міся­ці відбувалася небувала ще досі маніфестація українська: «Українська молодь — Христу». Вулицями старого українського міста пройшло до сотні тисяч українського люду, в зразковому поряд­кові, з всією барвистою красою нашого національного строю, маніфестуючи свою відданість національній вірі батьківщини. Мані­фестація зробила колосальне враження і на своїх, і на чужих. І думаю, що найбільш правдиву оцінку її значення було дано в та­ких словах якраз чоловіка «чужого»: „Так, так, ми не можемо вас заховати! Треба шукати спосо­бів спільно жити."
Міг би я навести ще кілька фактів аналогічного порядку, мо­же меншого розміру, але суть справи полягає не в їх кількості, а цій неперерваності виявів українського національного руху. Всі во­ни не губляться без впливу, всі вони попадають на реґістраційні апарати політичного міродайного світу, й ефект їх однаковий з тим, що мав місце на вулицях Львова: «Так, так, не заховати українське питання. Надходить час йо­го полагодити».
І цілком зрозуміло, що там, де є більш зручности у викорис­товуванні болючих проблем сучасносте, або навіть і знання стану речей в Україні, виникають цілі проекти вирішення української проблеми. Останніми часами найбільшого розголосу набрала спро­ба відомого Розенберга поставити її в Лондоні, з німецької ініціятиви. Не відомо точно, що конкретно було ним запропонова­но. Газетні відомості з цього приводу дуже противорічиві і не­ясні. Але це не має значення. Суть оправи полягає в тій політич­ній інтуїції, що українське питання є таке, що на ньому зараз можливо вести політичну гру. І ми не маємо сумнівів, що власне так воно й ставиться. Так що відношення свідомого українського громадянства, що пам'ятає заповіти Петлюри, до таких проектів може бути цілком недвузначно негативним.
Ми не хочемо бути об'єктом в чужій грі. Ми вже маємо дос­від, гіркий досвід такої гри з 1918 року і повторювати його свід­чило б про те, що ми нічому не навчилися.
І той самий Петлюра, що значну частину німецької окупації перебув у тюрмі, а по визволенні зараз же повів революційну бо­ротьбу проти німецького ставленика, яка й закінчилася відновлен­ням вільної Народньої Республіки, всім своїм політичним світо­глядом, всією своєю геніяльною інтуїцією перестерігає українське громадянство від яких будь ілюзій з цього приводу. Не Бог зна який він латиніст був, але Вірґілієве речення па­м'ятав добре: — «Timeo Danaos et dona ferentes».

IV.
Перед нашими очима перейшла вся «петлюрівська» епопея, вся його боротьба, вся його діяльність. Ми ще ніяк не можемо його відділити від нашої сучасности, в якій він особисто є чинний че­рез нас і всіх тих, які продовжують діло визволення України. А втім все ж таки з кожним роком його ім'я, його особа стають власністю історії.
Ми це спостерігаємо на самих різних подіях, і перш всього і на своєму відношенні, що стає все більше ніжним, чулим, в яко­му все більше зростають почуття побожного пієтету. Згадаймо не­давні часи, коли у нас з'являлася завжди якась нехіть, смутне не­задоволення, якщо наші політичні противники обзивали нас «пет­люрівцями». Були часи, коли дехто і протестував проти цього. Те­пер це все минуло, і термін «петлюрівця» все більш набував зна­чення рівноважного «мазепинцю», на що ніхто не ображався і яке титло носив з гордістю до кінця свого життя.
Я вже наводив доказ того, що зараз термін «петлюрівства» на совєтській Україні розповсюджено на всіх тих, хто веде боротьбу в ім'я України з Московщиною. Навіть серед комуністів з'явилися «петлюрівці», бо КонараПалащука, Головка, Хоменка недавно роз­стріляли не тільки як агрономічних шкідників, але і як діячів укра­їнського руху.
Не здивує мене також, коли б я почув, що в націоналістич­них колах говорять, правда, покищо не прилюдно, що Петлюра, аби досі був живий, то був би з ними. Не здивуюсь я тому, бо в одній з їхніх публікацій я вже читав, що вони ставлять у вину уряду УНР те, що він не вмів зберегти життя Петлюрі. Не забу­ду також я оповідання одного з галицьких послів до сойму, як простий галицький селянин на народньому вічі відчитав одного з націоналістських молодиків, що спробував зневажливо трактува­ти його особу... і коли б ці носії нових гасел спробували, або їм було дозволено, перенести їхню працю з культурної Европи на суворий та небезпечний терен совєтщини, то їм мабуть нічого ін­шого не залишилося б, як назватися «петлюрівцями».
Згадаймо також, що говорилося представниками різних течій, зараз після героїчної смерти Петлюри, коли люди, від яких він зазнав персонально стільки лиха, урочисто заявляли «він наш»!.. Ці симптоми мають своє значення. Вони свідчать про те, що ім'я і особа Петлюри стають для українського загалу національ­ним символом. Ми вже були свідками, як самі різні течії робили спроби привласнити собі Шевченка. Большевики видали спеціяльні наукові досліди, щоб доказати, що Шевченко був комуніст. Прийде час, коли самі різні політичні течії будуть ділити проміж себе Петлюру. І матимуть рацію, бо в кожній з них є своя спеціяльна частина національного патосу, ідейного пориву до націо­нального чину... І не диво, що їхнім бажанням може бути пере­хрестити ці свої власні домагання з історичною постаттю, якої життя все цілком належало Україні.
Не тільки законне бажання, але 'й шляхетне, бо і на них од постаті Петлюри впадуть промені тієї невмирущої слави, яка «коли все гине», ніколи «не поляже».


НА ЗЕМСЬКІЙ РОБОТІ
І.
Гарний ясний день ранньої весни у Києві 1918 року. Довгою суцільною смугою витягнувся натовп людей на Володимирській ву­лиці, що прийшли віддати пошану покійному І. С. НечуюЛевицькому, що таки дочекався відродження України і вмер незабаром після повороту Центральної Ради до Києва.
На похороні весь український Київ. Скрізь видко знайомі об­личчя, але найбільшу увагу звертає на себе постать у сірорудій старій солдатській шинелі з характерним голеним обличчям і си­вуватим волоссям...
Всім вже було відомо, що Симон Петлюра на час німецької окупації рішуче відмовився від будьякої відповідальної участи в українському урядові до того часу, поки на Україні будуть пану­вати німці.
Процесія затрималась на якомусь повороті, багато людей згру­дилось по обох боках вулиці на хідниках і людським потоком ме­не викинуто було близько того місця, де стояв він . . . Ми поздо­ровкались, обмінялися кількома фразами з приводу небіжчика і потім продовжували вже далі шлях до кладовища й назад.
— Між іншим, дуже радий вас тепер в цей момент бачити, бо хотів би де про що поговорити та порадитись. Справа поля­гає ось в чому. На якийсь час я мушу знову стати людиною «віль­ної професії» ...
— Чув про це і цілком поділяю ваші думки про те, щоб не заанґажуватись у сучасну комбінацію . . .
— Ну ось бачите, а мене за це жорстоко лають. А в тім я пе­вен, що ми мусимо мати людей і цілі групи діячів, які б стали осторонь від сучасної «орієнтації», бо це лише тимчасовий і дуже короткий момент в нашому відродженні, який може бути для нас і дуже небезпечним. Особливо це обов'язково для тих діячів, що мають зовсім інші концепції та перспективи щодо нашого май­бутнього співробітництва та зв'язків з Европою. Дуже б радий був, аби ви й ваші товариші підтримали мою лінію та теж більш віддались громадській організаційній праці, а не політичноурядо­вій роботі . . .
— Але це все загальні слова, треба щось робити реальне і мене дуже цікавить, куди ви хочете направити свою працю.
— Отут я й хочу мати вашу пораду. Мої політичні і громад­ські друзі умовляють мене, щоб я йшов в голови Київського Губерніяльного Земства і став на чолі української земської праці. Мене ж тягне до іншого. Найбільше мені хотілося б стати на чолі великого, європейського типу, щоденника, що мав би розповсю­дження по цілій Україні і який почав би систематичну боротьбу проти монополізування нашої преси російськими журналістами. Щодо земської праці, то тут у мене багато сумнівів і перш за все з того боку, що я ж зовсім мало її знаю, мало підготований до такої відповідальної та центральної ролі... Як ви думаєте?
— Трудно мені щось тут певне порадити, бо обидві пропози­ції заслуговують найуважнішого до них відношення. Одно лише можу вам щиро сказати: по довгій своїй земській праці я переко­нався в тому, що для земської керівничої роботи зовсім не по­трібно якоїсь спеціяльної підготовки — для цього є спеціялісти. Найбільше значення має адміністративний хист, уміння впливати на людей та організаційні здібності, а все це ви виявили вже дав­но і тому ті сумніви, про які ви тількищо говорили, — нехай вас на цьому шляхові не спиняють . . .
Цю розмову згадав я кілька тижнів пізніше, коли через якийсь час дістав запрошення, яко гласний Київського Губерніяльного Земства від Васильківського повіту, на губерніяльні збори. Обста­вини склалися так, що бути на них мені не довелося і тільки з ча­сописів я довідався, що на них відбулися вибори і на чолі нової Управи поставлено було Симона Петлюру.
Мимохіть прийшла мені на думку наша розмова на цю тему, але на цей раз я вже не так оптимістично ставився до його май­бутньої земської роботи, бо, згадавши деякі останні з того часу непорозуміння так званого «третього елементу» з новими земськи­ми виборними діячами, боявся за те, як то Петлюра зуміє знай­ти з ними відповідний modus vivendi.
Справа полягає ось в чому. До реформи земства російським Тимчасовим урядом, яку прийняла і наша українська влада, ви­борними земськими діячами були в більшості цензові елементи, го­ловним чином, великі власники, люди заможні, що звикли до ад­міністративних обов'язків, і хоч «третій елемент» (службовці) до них ставився дуже критично, але охоче корився їм в службовому відношенні. Конфлікти бували і раніше, але завжди набирали, че­рез втручання урядових чинників, політичного характеру, і тому ліквідувалися не на користь «третього елементу».
Коли прийшли нові виборні елементи, в більшості ті самі інте­лігенти, що і «третій елемент», з тою різницею, щовони були в більшості представниками лівих політичних партій та дуже часто походили з того самого службового земського персоналу, але нижчого і часто без спеціяльних знань, то відношення «третього елементу»до цих нових виборних земських людей прийняло ха­рактер затяжної опозиції, а інколи навіть і бойкоту.
Вони не мали потрібного авторитету, не знали земської спра­ви, іноді легковажили нею, занадто захоплювалися політикою та революцією, а іноді відзначалися дуже малою культурністю. Ра­зом з тим були амбітні і вдавали з себе «начальство» супроти тих, що ще так недавно були їх шефами.
Згадавши це все, я подумав, — чи не зле я часом порадив сво­єму приятелеві і чи не доведеться йому замість продуктивної пра­ці витрачати свою енергію на переборення різних перешкод і мар­нувати свій час на нудну непотрібну боротьбу тоді, коли він міг би робити щось корисніше та його силам відповідніше.
Життя тоді було дуже нервове, рвучке, неспокійне. Кожний був переобтяжений десятком різних справ, як політичних, так і громадських. І не так то швидко довелося мені довідатися, як то новий голова земства справляється з своїми обов'язками.
Як я й сподівався, факти різних непорозумінь були, були спроби ділового бойкоту, менторства і т. ін., але дуже скоро все це припинилося. Як потім мені говорили в товариських розмовах такі видатні фахівці Київського Губерніяльного Земства, як О. 3кий, Н. Ско, В. Пий, М. Моз та інші, — Петлюра виявив від­носно них надзвичайний такт, дуже швидко орієнтувався в діло­вій структурі земської роботи, не виявляв скорострільного рефор­маторства, а навпаки уважно поставився до всього того, що зроб­лено і накреслювалося до виконання, даючи зрозуміти всім відпо­відальним співробітникам, що вони мусять тепер, при демократиза­ції земства, нести ще більшу відповідальність за успіх земської праці.
Склад співробітників в більшості був майже цілком зросійщений. Треба признати, що політику дерусифікації він провадив твер­до, але так тактовно і лагідно, що вона не вражала більшости співробітників, які закликані були до праці за часів головування камергера Суковкіна.
«Треба віддати справедливість вашому. Петлюрі, казав мені один з цих чільних представників «третього елементу», він мало нагадує інших скороспілих земських діячів нової формації. Він не видає себе за всезнайка, вчиться тому, чого не знає, але тримає себе з певною імпонуючою гідністю, як дійсний представник народнього земства, якому довірено всенародніми виборами многомільйонову земську справу. Ну, а потім в поводженні з людьми він має якийсь спеціяльний charme, за яким разом з тим почу­вається і сильна воля й діловитість» . . .
Характерно, що навіть гострий противник нових земських дія­чів народнього земства, яким був весь час В. Демченко, бувший голова Київського повітового цензового земства, щодо Петлюри спадав з тону і казав щось на зразок того, що «виключення тільки підтверджує правило» ...
— Яке правило? — сміючись питав я його.
— Підіть до повітового земства і там довідаєтеся . . .

II.
Все це доходило до мене, як перекази людей, з якими дово­дилося зустрічатися, або на агрономічній чи професорській праці, або на перехрестях громадськополітичної роботи. Але незабаром доля поставила мене і в тісніше та ближче земське співробітниц­тво з Петлюрою.
Коли я перебував на Великодних святах у себе вдома на ху­торі, одного дня дістав від нього телеграму такого змісту: «Вас обрано членом Управи Всеукраїнського Земського Союзу. Особис­то прошу прийняти обрання і в усякому разі не відмовлятися без . попередньої розмови зі мною».
У відповідь на неї я лише повідомив його, що за кілька день буду в Києві і тоді обов'язково зайду до нього. Про себе я таки думав відмовитися, бо мав зовсім інші пляни на все літо, споді­ваючися за цей час підготовитися до читання лекцій в Політехніці та Комерційному Інституті, де був обраний професором. Цілком зрозуміло, що праця в новій та ще в такій важливій установі, як Всеукраїнський Земський Союз, зводила б на нівець всі мої пляни.
Повернувши до Києва, я того самого дня побачився з Петлю­рою і не міг встояти перед його аргументами та уговорами. Він розгорнув передо мною такі широкі перспективи сутонаціональної організаційної праці, яку має підняти Всеукраїнський Земський Со­юз, що відмовитися від роботи над їх здійсненням, та ще в той момент, уявлялося психологічно неможливим. Разом з тим, він та­кож з особливим натиском підкреслював необхідність, якнайшир­ше розгорнути діяльність Союзу, як сутонаціональної організації в противовагу тому русифікаторському напряму, що вже тоді по­чав зазначатися в діяльності гетьманського уряду, який поповняв склад міністерств та інших вищих урядів «опьітньїми администраторами», що тікали з Петербургу та Москви. Переконав він мене також погодитися бути його заступником на посаді голови упра­ви Союзу. Першим кроком діяльности його яко голови Земсько­го Союзу, мала бути авдієнція у гетьмана Скоропадського на чо­лі делегації, що вже була раніш обрана Всеукраїнським Земським З'їздом; до неї, опріч управи Союзу, входило по одному представ, никові від кожної землі української. Склад делегації був різнома­нітний. Коли вона на чолі з Симоном Петлюрою прийшла до геть­манського палацу, то ЇЇ ввели до вітальної залі, куди зараз же в супроводі свого осавула вийшов і Скоропадський. Привітався з Симоном Петлюрою, а потім той по черзі став йому представля­ти кожного члена делегації.
— Чого ж Ви хочете від мене, земські люди, запитав П. Ско­ропадський.
— Хочемо ми спільними обєднаними силами всіх українських земель творити свою національну культуру, відповів йому Петлю­ра... І потім в стислій, але яскравій, ґрунтовній промові звернув увагу Скоропадського на ті перешкоди, що зустрічають земства в своїй праці, на свавілля адміністрації, на арешти й заслання українських діячів, на насильства поміщицьких загонів, на скасу­вання розпочатої Центральною Радою земельної реформи.
Скоропадський дуже уважно слухав його промову, пробував дещо заперечувати, особливо щодо земельної реформи, але на­решті висловив своє співчуття діяльності земства і обіцяв допо­могу в його праці.
Так почалася наша спільна праця на земській ниві. З розпо­рядження Петлюри для управи Союзу негайно було одведено ці­лий другий поверх у флігелі земського будинку, відкрито креди­ти в земській касі за рахунок тих внесків, що мали зробити всі земства України відповідно до їхнього бюджету, так що можливо було приступити і до практичної роботи.
На перших же засіданнях управи під головуванням Петлюри було заслухано доповіді всіх завідуючих окремими відділами управи: мій по економічному, В. Прокоповича — по освітньому і О. Саліковського — по медичному та технічному, та був накрес­лений плян об'єднаної діяльности.
Серед тих питань, що викликали особистий інтерес нашого го­лови, згадую, були наступні: організація в кожному повіті Украї­ни по одній зразковій народній школі, якій малося присвятити ім'я якогось видатного діяча українського відродження; перебрання до керування і завідування Земського Союзу всіх маєтків, що мають історичний та культурний характер; утворення в кожній українській землі земської електричної станції, як опорних пунк­тів майбутньої електрофікації; перебрання до рук Земського Со­юзу земської переселенської організації; брукування великих істо­ричних українських шляхів і т. ін.
Треба було бачити цього неофіта земської справи на засідан­нях, щоб відчути той ентузіязм, який він вносив в обговорення кожного питання, ту віру в перемогу наших зусиль у будівництві справжньої української національної культури на ґрунті всенароднього представництва і на засадах дійсного европеїзму . . .
Та не так воно склалося, як жадалося. Для перведення всіх наших проектів потрібні були кошти — і то великі кошти. Зем­ські каси вже тоді почали порожніти. Земський Союз виробив проект доповіді про тимчасову велику позичку у держави і мені було доручено вести попередні пересправи з міністерствами щодо цієї справи. Перед тим, як з'явитися до Ради Міністрів офіційно, я вирішив приватне переговорити із старими моїми знайомими А. Ржепецьким (міністер фінансів) і В. Колокольцевим (міністер хлібо­робства) про шанси нашого проекту. Відповідь їх була непотішаюча, а В. Колокольцев так просто й сказав: «по старій приязні му­шу вас попередити, що Земський Союз у високих сферах не ко­ристується симпатіями, і краще буде для вас, коли ви не будете розраховувати на допомогу уряду». Офіційна відповідь Симонові Петлюрі од Ф. Лизогуба, голови Ради Міністрів, дивно нагадувала старе царськорежимне відношення уряду до «крамольних земств» і мала такий зміст: «якщо те, або інше земство відчуває фінан­сову скруту, то нехай звернеться до міністерства внутрішніх справ; ми запитаємо думку старости і тоді вирішимо його справу окре­мо. Посередників проміж урядом і земством не потребуємо».
З цього періоду пам'ятаю я також і виступ Петлюри, як го­лови Земського Союзу, на одному зібранні СільськоТосподарського Товариства у Києві, що було скликане для обговорення засад земської реформи, яка мала переводитися гетьманським урядом. Зібрання було надзвичайно імпозантне і численне, присутні були . представники всіх великих маєтків, цукроварень, політичних пар­тій і т. ін. Основну доповідь представив проф. Сльозкін, і його провідною думкою була теза про необхідність збереження великої земельної власности.
Петлюра почав з того, що він є тут представником організа­ції, яка найбільш зацікавлена в соціальному замиренні, яка всіми засобами, що їй приступні, прагне до піднесення добробуту ціло­го населення, але з тим більшою силою він, як представник цієї всенародньої організації, протестує проти того шляху, на який кличе докладчик. Спинившись на огляді того, як утворилось на­ше велике землеволодіння, схарактеризувавши його сучасний стан, зазначивши, що зараз воно тримається лише військовою силою і то чужоземною, він попрохав зважити ті наслідки, які можуть на­ступити, коли ця чужоземна сила піде собі геть з України, і на­решті апелював до державної мудрости зібрання і радив не йти проти вимог історії...
Промова зробила враження колосальне. Здавалося, начебто справді сама історія обрала його своїм речником.
Але оскільки згадую, це був його останній виступ; через кіль­ка днів, коли я прийшов до управи, то першою звісткою, яку я почув, було повідомлення про арешт Петлюри, що відбувся напе­редодні ввечорі.
Трудно передати тепер те обурення, яке почувалося тоді скрізь з приводу цього арешту. Посипалися різні протести, робітники земських установ рішили страйкувати, а ми, його товариші, по­становили негайно їхати до голови Ради Міністрів і вимагати звіль­нити Петлюру з арешту.
Поїхали всім складом управи Союзу, і Ф. Лизогуб прийняв нас поза чергою. Прийом був надзвичайно офіційний і холодний. А зміст відповіді його на нашу вимогу був такий, що уряд не може терпіти того, щоб під прикриттям земських установ підготовлявся замах на державний лад та що вони мають відомості, що головним ке­рівником цієї антидержавної змови є Петлюра.
Коли ж би вияснилось, що ці відомості неправдиві, то він за­раз же буде визволений. Тон цеї відповіді був остільки рішучий і авторитетний, що ми не втерпіли і нагадали Ф. Лизогубові, щоне так давно він, як член Всеросійського Союзу, звертався з ана­логічними нашій заявами до Штюрмера і Протопопова, а тепер ці пани сидять у в'язниці; і чи не хоче він і собі підготовити таку ж долю, виступаючи проти Петлюри.
Як потім вияснилось, арешт цей відбувся з одного боку під впливом німецького штабу, який мав відомості про непереривні зносини Петлюри з антантськими чинниками, і з другого — на ви­могу гетьманських кіл, які кожного дня пересвідчувалися в тому, якого небезпечного конкурента вони мали в особі Петлюри, особ­ливо щодо популярносте його серед військових.
В дальших наших заходах щодо його визволення нам увесь час доводилось блукати поміж І. Кістяковським та німецьким шта­бом, причому і там і там нам казали, що вони давно б його ви­пустили, аби на перешкоді не була якраз та установа, з якою го­ворилося вчора. А Симон Петлюра сидів у в'язниці, передавав звід­тіль листівки підбадьоруючого змісту, прохав присилати книжок і не турбуватися його замкненням. Згадую лише одну записку, де у нього видно мимохіть вирвалася туга за волею. Не маю її під руками, але зміст її був той, що він заздрить тим, хто працює, і що він нудиться без роботи.
Увесь час після арешту Петлюри в Союзі було сумно ... По­чувалося, що від нього одійшла та сила, яка давала йому життя. Часи настали взагалі важкі й урядова реакція зростала; більшість праці Управи Союзу витрачалося на залагодження різних конфлік­тів проміж окремими земствами і адміністрацією та на рятування окремих земських діячів від сваволі урядових чинників. Двічі на тиждень з портфелем повним телеграм, скарг доводилося їхати до І. Кістяковського, тодішнього всевладного міністра внутрішніх справ, щоб якось полегшувати долю і земств і земських діячів.
Про здійснення тих широких проектів, що заініційовані були Петлюрою, не могло бути й мови.

III.
Наступив листопад місяць 1918 року. Діяльність Національно­го Союзу була вже в повному розвитку, і стінам Земського Сою­зу довелося на кілька днів знову побачити свого голову.
Але перед тим нагадаю ще один епізод, надзвичайно харак­терний, як покажчик того, до якого рівня зросла популярність Петлюри за час сидіння його в тюрмі. Незадовго перед його виз­воленням святкувався ювілей 40літньої діяльности письменника і громадського діяча, старого Д. Маркевича. Святкування відбува­лося в Українському Клюбі при величезному натовпі народу. Пер­шим вітав ювілянта представник Національного Союзу, який тоді став в центрі нашого політичного життя. Привітання й промову було стрінуто однодушними оплесками, але коли представники Земського Союзу і Губерніяльної Управи з перших слів нагада­ли, що вони тут репрезентують відсутнього, — хто цей відсутній, не було й названо, — то вся заля встала і зробила таку овацію Симонові Петлюрі, що здавалося начебто всі ці люди тільки й че­кали приводу, щоб однодушне і вселюдно заманіфестувати свою відданість, свою любов до тієї людини, що призначалася наперед вождем всенароднього руху, який мав осьось вибухнути.
Через кілька днів Петлюра на ультиматум міністрів українців на чолі з небіжчиком А. В'язловим, що тоді був міністром юсти­ції, нарешті був визволений. Але у Києві йому довелося перебути лише кілька днів. Він був, здається, на одному засіданні Націо­нального Союзу, призначив також і засідання управи Земського Союзу, прибув на нього, але зараз мусів його перервати, бо при­були до нього на нараду військові, з якими він і перейшов до дру­гої кімнати. Коли я через якийсь час зайшов до них, то вони вже прощалися. Петлюра їм сказав на прощання:
— Так згода! Коли остання спроба Національного Союзу не вдасться, ми починаємо і покладаємо надії на вас ...
— Можете бути певним, пане Отамане, що ми наш обов'язок виконаємо ... — одповіли йому військові.
Другого дня мала відбутися авдієнція у Скоропадського пред­ставників центральних груп Національного Союзу, яка ставила ме­тою уговорити гетьмана дати національне міністерство і відмови­тися від маніфесту про федерацію з Росією.
— А ви мене повідомите про наслідки авдієнції.
Здається це були його останні слова і останнє розпоряджен­ня, зроблене в Земстві, бо того ж дня він виїхав до Білої Церкви.
Другого дня пізно вночі через його осавула я передав йому, що маніфест гетьман підписав, і на чолі уряду поставлено Гербеля і Кістяковського, а команду військ у Києві перейняв граф Келлер.
Вранці того ж дня полки Української Народньої Республіки, на чолі з Симоном Петлюрою, рушили на Фастів проти «федера­тивного» гетьмана Павла Скоропадського. Через кілька днів я мусів залишити Київ, як член делегації На­ціонального Союзу до Румунії.
Виходячи востаннє з помешкання Земського Союзу, я поба­чив на дворі купку дітей, які старанно заглядаючи до сшитків, щось співали ....
— Що то за діти і що вони співають, — питаюсь у нашого
кур'єра.
— А то «наші земські», себто наших службовців, кур'єрів, сто­рожів, а співають вони «Ще не вмерла Укра'іна», щоб зустрінути Петлюру, коли він повернеться до Києва ...
—

ВЯЧЕСЛАВПРОКОПОВИЧ
(1881 1942)
Укр. гром. Діяч, кол. Бібліотекар київського музею, ред. Педагогічного місячника „Світло” в Києві, член укр.. Центр. Ради від партії соц.федер., міністер освіти в кабінеті Голобовича в 1918 р. у травні 1920 голова Ради міністрів УНР (Вінниця), на еміграції (Париж) ред. Тижневика „Тризуб”.
Після його смерті вийшла друком його праця „Під золотою корогвою”. Помер в Парижі 7 червня 1942 р.


УКРАЇНА НА ПЕРЕЛОМІ

Рік минув з хвилини, коли несподівано трагічно відійшов у вічність С. В. Петлюра. Знала ворожа рука кого вона вбивала. Знаємо і відчуваємо ми, яку втрату вся Україна потерпіла в фа­тальний день 25 травня 1926 року.
Про деяких політичних діячів кажуть, що саме їхнє ім'я є програма; це значить, що діяльність такого політика настільки міцно й нерозривно зв'язалася з його власною особою, що при згадці про людину неодмінно виникає уявлення про ту політичну лінію, яку вона представляє. Не інакше й з Симоном Петлюрою. Недаром ворожа Україні преса пише про «петлюрівський рух» на Україні. З цим виразно зв'язується уявлення про політичну програму, якої основною частиною є створення незалежної де­мократичної України.
Згодом історики з більшою повнотою й докладністю вияв­лять, як це вийшло, що Симон Петлюра, «в Полтавській бурсі на­учений», Петлюра — соціялдемократ і редактор багатьох органів преси, між іншим і московської «Украинской Жизни», — став про­відником великого руху — оборони українського народу проти хижацьких зазіхань сучасних визискувачів і гнобителів України. На цім місці хотілось би мені кинути оком в недалеке минуле, ко­ли дозрівало покоління 1905 року, те покоління, яке перше поста­вило в межах бувшої Російської імперії українські політичні посту­ляти замість українофільських розмов про «ковбасу й чарку» та про «літературу для домашнього вжитку».
До цього покоління належав Петлюра. Це покоління утворило Революційну Українську Партію (Р. У. П.), яка перша свідомо поставила собі завдання боротьби з російським царатом, тісно зв'язуючи соціяльне визволення з визволенням національнополі­тичним.
Революційна Українська Партія, якої діяльним членом був Си­мон Петлюра, проголошувала в своїй першій програмовій брошу­рі «Самостійна Україна»:
«Часи вишиваних сорочок, свитки та горілки минули і ніколи вже не вернуться. Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій нарід, до боротьби кривавої, безпощадної...
«Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою. Ми востаннє виходимо на історичну арену і або поборемо або вмремо . . . Ми не хочемо завше бути євнухами, не хочемо завше зносити пану­вання чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі.»
Тільки через 18 років після появи цієї брошури діячі колишні і талановиті люди не видержують «іспиту» на вождя.
Що найбільше вражало в особі Симона Петлюри всіх, хто йо­го знав — це непохитність. Всупереч уславленій в україн­ській історії «шатости малоросийской» Петлюра ніколи не відмов­лявся від поставленої мети, ніколи не зраджував ідеї незалежности України і своєю рішучою позицією умів вселяти духа й віру в тих, що готові були схиляти голову.
Ця упертість і непохитність покійного Голови Директорії ввій­шли вже в народні приказки, як, приміром: «Чого ти до мене причепився, як Петлюра до України?»
Приказка ця дуже добре характеризує, як тих, що її склали, так і того, про якого прислів'я говорить. Ця приказка — «ціла програма»: бо складали її ті «дядьки» «плохої гречкосійської по­роди», які все думали — «моя хата з краю», «до наших Куркулівців ще далеко „босовикам”, а хоч і прийдуть, то ще побачимо, яка у їх програма» .. . Цю приказку склали мабуть подільськово­линські «сватки», яких Петлюра мобілізував і на фронт посилав, щоб вони, несвідомі, боронили Україну, за яку він с в і д о м о свої груди підставляв. Тільки що багато було «дядьків», яким миліше була «своя хата з краю», а тепер в неволі вони чухають потилицю й каються: «дурні, мовляв, були, не слухали, а в Пет­люри найлучча програма»...
Про сміливість і відданість, ці необхідні якості вождя, — не­має потреби говорити. Небезпека для життя була буден­ним явищем в житті Симона Петлюри. «Обречении» був Симон Петлюра, і він це добре знав, розуміючи, що коли поллється його кров, то тільки за волю України. Пригадаймо, що за першої большевицької навали на Київ, коли вже українці відступали з своєї столиці, московські кати розстріляли в Києві до 40 чоловік, без­невинно, бо думали, по зовнішності, що то був Петлюра.
Щоб вистояти непохитно на своєму посту в таких обставинах, треба мати не абияку волю й характер. Він не ховався за чужі плечі, а був перший між хоробрими. І коли бійці на фронті ба­чать перед собою лише одного ворога, то Симон Петлюра мусів сподіватися нападу в кожний момент, бо нераз пробувала ворожа злочинна рука виконати огидне діло, яке нарешті удалося Шварцбардові.
Симон Петлюра мав у характері те, без чого взагалі немож­лива широка політична діяльність: страсть, сильне захоплення своїм ділом аж до самозабуття. Соціолог Макс Вебер пише, що страсть є основною рисою політика з покликання, політика професіонала. Петлюра завжди був гарячий, він працював усім своїм єством. Ті наші «янголи Лаодикійської церкви», про яких сказано в Писанні: «ізвергну його із уст моїх, бо він ні холодний, ні гарячий», — люди такого «теплуватого» типу звичайно покиву­вали головами, — мовляв, «романтика до добра не доведе».
Для таких занадто «тверезих» обивателів Симон Петлюра був романтиком у політиці. Але події показали, що правда на боці «романтика»: самі московські окупанти, що уважали раніше само­стійність України за контрреволюцію, мусять лічитися з україн­ським сепаратистичним рухом і робити йому хоча б словесні уступки. Не в минувшину обертав свої очі Симон Петлюра, а в будучність і там він бачив вільну народоправну республіканську Україну, націю, гідну зайняти рівноправне місце в ареопазі євро­пейських держав. Романтичність Петлюри вбачав дехто в тім, що він уважав конечним до кінця, до останнього напруження боро­тися за волю українського народу, і в тім, що він, не надаючи ве­ликої ваги в справах міжнародніх силі аргументів, надавав біль­шого значення аргументові сили. Він все підчеркував, що для , світу грає ролю faiсt accompli (довершений факт). Цього не розу­міли такі обивателі, як др Петрушевич, який все боявся наступа­ти проти Денікіна, бо, мовляв, «Антанта образиться». Сила ще й досі є «акушеркою історії». Звичайно, не вона сама. Але в перело­мові моменти історії народу єдино цей аргумент повертає колесо історії в той чи інший бік. Це знав Симон Петлюра, і не випад­ково, що в і н взяв провід в оружній боротьбі українського наро­ду з окупантами.
Колись Богдан Хмельницький, готуючись до розрахунку з Польщею, промовив знаменні слова: «мусить війна бути. Ударить­ся стіна о стіну: одна впаде, друга встоїть». Це говорив він то­ді, коли польський король і сойм ішли на далекосяглі уступки ко­зацькій Україні. Але з одним не погоджувалася Польща — з іде­єю самостійної України, і тому мусів Хмельницький почати нову боротьбу. Тепер у відношенні до Росії ми стоїмо в подібній ситуа­ції: нам обіцяють і федерацію, і «українізацію», але ми всі знає­мо, що наш ідеал вищий, і тому не побоїмось повторити слова Хмельницького, оскільки хто небудь і надалі буде стояти на пе­решкоді вільного самоозначення українського народу. І через те Москва послала свого ката на провідника нашої визвольної бо­ротьби.
Історія сама собою не робиться механічно. Історію творять лю­ди, особливо люди, поставлені обставинами (інтересами мас) на відповіднім місці. Авторитет провідних осіб, довір'я до їхньої по­літичноїі особистої чесности — це великий двигун, особливо в ре­волюційні моменти, коли іде стихійна організація, коли немає часу читати й толкувати програми, коли особа є «програмою». І без­перечно, в слушний момент, в хвилину «движения води» на Укра­їні, все що є живого й активного в українськім народі, об'єдна­лось би навколо Симона Петлюри, як це було в роках збройної нашої боротьби. В цьому наша невіджалувана втрата, що злодій­ська рука замірилась на С. Петлюру і вирвала авторитетного про­відника в відповідальний момент історії нашого народу.
Довелось мені одного разу розмовляти з молодшим україн­цем, який із малороса почув себе сином української нації на фрон­ті, в час українізації частин колишньої царської армії. «Ви, стар­ші дореволюційні українці, — казав він, — не можете мати такого чуття до Головного Отамана, як ми, „мартівські українці”, яких він пробудив до свідомого життя. Він був нашим хрещеним бать­ком, він розворушив в нас найглибші, найсвятіші емоції, з якими ми під його проводом на смерть ішли. Повірите, як прийшла звіс­тка про смерть Отамана, то я, доросла людина, три дні плакав, як мала дитина» . . .
І не тільки цією стороною своєї діяльности міг притягати Симон Петлюра симпатії широких мас, а ще й деякими рисами сво­го характеру: своїм лагідним поводженням, умінням стесувати гос­трі ріжки в відносинах між людьми. Можливо, що занадто був гу­манний С. В. Петлюра, вірячи в добрі нахили людської природи, мірячи своїм ідеалізмом і багатьох інших людей. Може бути, що голова правительства і начальник армії не має права допускати до свого серця сантиментів і повинен поступати по слову Хмельниць­кого: «згрішить князь, — урізати йому шию; згрішить козак, — те ж йому учинити». Можливо, що треба було й на поріг не пус­кати таких типів, як Волох, котрий двічі зрадив українську армію на користь большевиків. Але не помиляється лише той, хто нічо­го не робить.
Той, хто вважає, що весь історичний процес залежить від окремих осіб, звичайно, всі невдачі нашої сучасної визвольної бо­ротьби приписує провідникам і зокрема С. В. Петлюрі. З цього обивательського погляду оцінює й жидівська громадська думка та преса відомі погромні події на Україні. Все, мовляв, по вині Пет­люри. Забувають або навмисне замовчують ці люди факти м і жгромадянської війни, кривавої і безпощадної, в якій жи­дівська сторона далеко не була пасивною. Жидівські історики сучасної революції на Україні, як Рафес і другі, зазначають, що без участи жидівського елементу в совєтській владі, ніколи б вона не закріпилася на Україні. А що значать резолюції компартії в 1919 році про переповнення партії й совєтського апарату на Україні маломістечковим жидівським елементом? (Див. М. Рафес. Два года революции на Украине. М. 1920).
Події міжгромадянської війни йшли через голови провідників, які не були характерниками й не могли в одну хвилину погасити роздмуханий Москвою пожар. Москва (чи може «землячки» з Хар­кова) й далі простягла свою провокаційну лапу, виконавши зло­чин у Парижі.
200 років тому була українська досить численна еміграція за кордоном, після Полтавської поразки. Мазепинці не губили надії, що вернуться переможцями на Україну, й інформували політичні круги про антимосковський рух на Україні, з якого мало вирости повстання проти окупантів. Так от, коли перебували в 1757 році у Кримського хана старі мазепинці Мирович з Нахимовським і за­водили зносини з Запорозькою Січчю, то призначений з Петербурґу гетьман Кирило Розумовський писав до російського канц­лера Воронцова, що «можна цих злочинців відтіль украсти або якимбудь способом знищити». На це Воронцов відповів, «що хоч дуже бажано було б, щоб відомі два злочинці, які перебувають у Криму, могли будьяким способом бути знищені, або украдені», але вважав цей спосіб мало надійним, що може принести непри­ємні наслідки для самого російського правительства. Але, на вся­кий випадок, радив Воронцов Розумовському донести про свій патріотичний плян цариці «единственно для показания тем ваше­го усердия и ревности к службе», бо, мовляв, «оное предложение не инако, как весьма приятно здесь принято быть может». (Костомаров, Мазепа и Мазепинцы). Поставив­ши на місце придворної креатури Розумовського сучасного мос­ковського попихача — Затонського, зможемо собі уявити, в яко­му тоні велася тайна переписка між Совнаркомами України та Ро­сії. Історія повторюється . . .
Рік минув, як у сирій землі положено тіло Симона Петлюри. Ворожа злоба, яка перервала його тернистий життєвий шлях, ду­мала, що все на Україні й за кордоном розпадеться, що як bellua sine capite (потвора без голови) ослабне український рух, наша активність і рішучість. Правда, денеде заворушилися розкладові елементи, зашамоталися люди біля «дідичного гетьмана» в Берлі­ні, підбадьорилися перекінчики всяких сортів. Але все це таке мі­зерне, в порівнянні з тим настроєм, який охопив усю свідому гро­маду на Україні й на еміграції, що на цім не варто й спинятися. Твердо й непохитно стоїть прапор Української Народньої Респуб­ліки. Народоправна демократична традиція глибоко вросла в сві­домість і чуття сучасного покоління українців. Під цим прапором ми йшли в бій з Симоном Петлюрою, .за цей прапор будемо вми­рати й без Петлюри. З цим прапором ми вернемося додому, щоб наш народ став нарешті господарем домовитим у своїй власній хаті.
На паризькому кладовищі рік тому насипано свіжу могилу. Весна; садивиногради в цвіті поринають, відживає природа, лю­ди легко вдихають повітря. Ніч і тиша. І ввижається, що снігобіла тінь отаманова встає з могили й рішучим кроком іде в той край, де сонце сходить, на землю матки бідної України, за яку він стіль­ки боровся, за яку й свою душу положив...
Є старовинна легенда про Фаетона, сина Сонця, який загинув, узявшись правувати кіньми Геліоса. На його могилі написано: «Тут лежить Фаетон. Хоч він і не досяг своєї цілі, але він від­важився на великі подвиги».
Так, і Симон Петлюра не досяг усього того, що хотів і ду­мав. Але заповіт його для нас і будучих поколінь кличе з моги­ли страдника: — «Продовжуйте моє діло, будуйте вільну Україну!»
Отже, вгору, вище до небес прапор Української Народньої Республіки!
Вище голови,, геть сумнів і зневір'я. Залізним кроком підуть сини України на останній рішаючий бій з лютим ворогом. І тоді «в сім'ї вольній новій» ми належно будемо поминати свого Отамана.


ОСТАННЯ ПОДОРОЖ*)

(31. XII. 1923 — 16. X. 1924)


„Для нас, сучасників, день смерти С. Петлюри, — писав я сво­го часу, в «Тризубі», — день жалоби, перейнятий гірким болем, сповитий смутком од великої, незмірної втрати. „Та з кожним роком, що відходить в минуле, місце болючо­го почуття гострого горя заступатиме ясне розуміння, кого ми втратили, кого втратила Україна, щ о зробив він для неї своїм життям, своєю смертю.
„В історичній перспективі дедалі виразніше проступатиме ве­лична постать Симона Петлюри, вождя народнього, борця за во­лю й державність України.
„Разом з нами, що жили з ним в один час, що йшли за ним, що вкупі працювали й боролися, разом з нами, коли ми одійдемо туди, звідки нема повороту, — одійдуть од цього дня й бо­лючі переживання сучасного, всього пережитого й вистражда­ного".
„Та вкупі з нами відійдуть звідси — вів я далі ту саму дум­ку — і всі ті. кому доля дала нагоду бути його сучасниками, то­варишами, помічниками, підлеглими, діяльними співучасниками збройної боротьби за визволення отчизни, тієї боротьби героїч­ної, що їй він вів перед. Одійдуть у вічність ті, хто мав щастя — знати його особисто, бачити на власні очі, чути на власні вуха.
„І кожен з тих, хто знав його, відходячи у безвість, занесе може з собою на віки якусь дрібну, але живу рисочку, що з їх суцільности твориться живий образ живої людини.
Тому то на нас, поки доля судила нам віку, спадає обов'язок подбати про те, щоб зберегти наступним поколінням живий і правдивий образ вождя, державного мужа, воїна, політичного дія­ча, літератора, людини — величний і простий образ С. Петлюри.
„Зібрати до купи все ним написане — друковане чи ні, — роз­шукати кожен лист його, кожен наказ, кожну записку, замітку, пи­сану його рукою, кожну фотографію, де він є; зберегти кожну річ, кожну книжку, кожну дрібничку, зв'язану з ним; пригадати кож­ну подію його життя, якій ми були свідками, кожне слово його до когось з нас — це завдання найближче нашого покоління.
„І в тій роботі нема важного і неважного, великого і дрібно­го: все потрібне для майбутнього, для того, щоб дати змогу збе­регти на потомні часи правдивий образ великого сина рідної землі. Та з бігом часу, у парі з тим, як дедалі все ясніше проступа­тиме історичне значення цієї постаті, разом з тим одходитиме від нас далі і він, живий, ставатиме все менше і менше реальним об­раз його, як живої людини.
Як, де і чим жив він? Щоб скласти відповідь на це питання кожна дрібничка придасться, усе матиме свою вагу для майбутнього історика, і обов'язок нас, сучасників, зберегти це для на­щадків.
Мені доля судила відбути з Паном Отаманом його останню подорож, пережити вкупі — часом в одній хаті — останні роки його життя, потовариськи ділити з ним горе часте і радощі рід­кі, їсти гіркий хліб на чужині.
Через причини, про які говоритиму на іншому місці, нема ще сьогодні можливости змалювати у всій повноті останню подорож та останній побит Отаманів за кордоном, подати всі подробиці, вияснити усі обставини, говорити про все з останнього періоду його життя.
Та чи довгий ще наш вік — не певно. Он із тих, хто ближче знав С. Петлюру саме під час подорожі, вже спочили навіки Ми­кола Василько та Павло Чижевський. Занесли вони навіки з со­бою не одно цінне й цікаве про Пана Отамана, чим би вони могли поділи­тися з наступними поколіннями.
Та хоч не можна сьогодні покри­ти цілком свій борг перед пам'яттю Небіжчика, а проте вважаю за свій обов'язок подати до відома громад­ського хоч дещо про його останню подорож.
Завдання моє просте: накреслити останній маршрут, навести головніші дати та подати деякі факти з мандрі­вок по Европі — од Варшави до Па­рижу. Отже мова йтиме більше про зовнішнє. Барон М. Василько. Це не спомини, а самано схема їх.

I.

Діялося восени року 1923. Зле стояла тоді наша справа. Укра­їна після страшного надлюдського висилку визвольної боротьби та народніх повстань знесилилася, замовкла.. Залитий по береги окупаційною армією, прибитий несвітським терором чека, край наш ніби скорився переможцеві і не ворушився в залізних шпугах московських.
Большевики бучно святкували свою перемогу. Европа, висна­жена Великою Війною та жадна миру, з цікавістю придивлялася до них; всюди говорилося про їх признання, про необхідність одновлення нормальних політичних та економічних зносин. Загальне по­літичне становище складалося для України несприятливо.
Політична праця майже завмерла. Дипломатичні місії мало не всі припинили своє існування. А ті, що зоставалися ще, дожива­ли свого віку. Уряд ледве животів, і ніякої роботи провадити не можна було. І умови, в яких він перебував і вичерпання всіх кош­тів не давали йому змоги й ворухнутися.
Тарнів доживав останні дні, поволі завмираючи. Наші чільні люди розпорошилися, розсіялись повсюди; значна частина з них одійшла од чинної політики й боротьби і перейшла на культурну роботу, віддавшись їй цілковито.
Табори ще існували, але вже стояли перед загрозою ліквіда­ції; часті наїзди різних большевицьких комісій, які вабили слабо­духих поворотом додому, хоч і зустрічали від загалу належну одсіч, та все ж дезорганізовували життя таборове, вносили розклад. Матеріяльні й духовні умови все гіршали й гіршали; згори наки­далися нові обмеження; боляче допікали часами зміни настрою у комісарів та. їхні.примхи. Ясно було, що кінець надходить.
Молодь потяглася до Чехії по науку. Серед громадян зазна­чилася сильна течія йти на працю до Франції, і мали вже виру­шити перші партії туди.
Організаційні зв'язки між еміграцією підупадали; вона, не ма­ючи проводу, в частині дезорієнтувалася; посилилися впливи різних ворожих груп. Давалася взнаки загальна втома, депресія, апа­тія. Ми ніби переходили в стан анабіозу.
Особливо відчувалося це в Польщі, де безпосередня близь­кість з совєтським кордоном та острах порушити сяктак зліпле­ний з Москвою мир і викликати нову війну з потужним сусідом, творили обставини, які виключали сливе всяку можливість якоїсь нашої праці. Та й трудно було говорити про якусь працю, коли адміністративна сваволя на місцях робила іноді неможливими са­мі умови перебування наших людей. До того дозволяли повсякденні злидні; безгрішшя центру ставало на перешкоді будьякій ініціятиві.
Головний Отаман Симон Петлюра, якого висилки настирливо домагалися большевики, не міг перебувати в Польщі і офіційно мусів виїхати. Життя під чужим ім'ям, у скритку, не давало йому можливости не то вести працю пляномірну, а навіть ворушитися і подавати ознаки існування.
Глибока, сіра осінь. Холод, дощ, сльота, туман чужої сторо­ни навкруги. І така ж осінь безпросвітна на душі.
Одного разу увечері, коли я приїхав з табору, де тоді був за начальника культурноосвітнього управління генерального штабу, п. Отаман, після того, як мипереговорили про справи, запропо­нував мені вийти разом пройтися. Він звичайно виходив з хати тільки вечорами, коли вже смеркне.
Добре пам'ятаю той вогкий вечір кінця листопада, коли ми з ним ішли Уяздовськими алеями, тихими й безлюдними під таку пору. В розмові під час цієї вечірньої прохідки він і поділився зі мною своїм пляном.
А плян той полягав в необхідності відновити працю політич­ну в ширшому обсязі, а для того перший крок — виїзд його Отамана, на захід в Европу. Виїзд цей не міняв концепції, яка, вважаючи за необхідне в боротьбі за визволення й державність конче скупчити усі сили живі проти найстрашнішого й наймогутнішого ворога — Москви, ставила за гасло: чолом „проти півно­чі" і будувала пляни на порозумінні з західніми сусідами України. Але тим виїздом хотілося виплисти на широку воду, мати вільні руки, здобути волю рухів і діяльности, підсилити, оживити її і розвинути. Першим етапом мав бути Будапешт, а там далі на захід до Швайцарії, до Франції.
Чому спинився пан Отаман саме на Угорщині? Та перш за все на цей час у нас ще збереглися два так ніби острівці в Европі — дві місії дипломатичні, що існували офіційно в Швайцарії та в Угорщині. Будапештську місію, на чолі якої стояв генерал В. Сікевич, було визнано урядове і вона користувалася зо всіх дипломатичних прав, як і інші посольства. Це давало змогу і здобу­ти належні візи без клопоту і далі забезпечувало там перебуван­ня Головному Отаманові в умовах, якими користувалися чужозем­ні представники. А виразна позиція тамошнього уряду щодо большевиків, які свого часу кривавою спробою гірко дозолили угор­цям, давала надію, що саме там можна уникнути неприємних не­сподіванок. Угорський уряд доброзичливо поставився до приїзду пана Отамана і дав згоду на перебування в своїй столиці.
Отже зоставалося полагодити пашпортові формальності, а це було питання тільки часу і то короткого. Що ж до фінансової спро­можності і виїзду і перебування в Европі, то її забезпечено вже. Це все взяв на себе М. Василько з тих коштів, які він мав. Через нього полагоджено і всі питання взагалі зв'язані з цією справою. Оповівши про це, Симон Петлюра, який не міг вирушити в дорогу сам, запропонував мені виїхати разом з ним до Західньої Европи. Плян Отаманів одповідав давнім моїм думкам про нашу дальшу працю. Більше як рік тому ми в тісному колі найближчих товаришів обмірковували способи підняти і пожвавити нашу уря­дову діяльність. І серед тих способів, що ми їх на тій нараді на­мітили, перше місце займало заснування в Західній Европі експо­зитури нашого уряду. До цього проекту не раз ми верталися, роз­глядаючи його з різних сторін, і тільки брак коштів, який ми то­ді особливо гостро відчували, ставав на перешкоді його здійснен­ню. Тим часом ми від того не одмовилися і тільки чекали спроможности перевести його в життя. Те, що надумав зробити Го­ловний Отаман, ішло в тому самому напрямку. Тому, хоч я гли­боко зжився з таборами, мав там роботу, яку вважав за ко­рисну, і яка заповнювала увесь час, і хотів перебути з нашим військом до кінця, я не міг не привітати наміру Симона Петлюри і пристав на його пропозицію: зламати уставлений уже уклад жит­тя і вирушити в невідоме. Я тільки виставив з свого боку деякі умови, з яких найголовніша була та, щоб перед виїздом Симон Петлюра мав у себе в розпорядженні певну суму, що давала б змогу перебути довший час і була забезпекою на який випадок. Ближчі товариші, з якими я радився, теж погодилися з цим пляном, вважаючи його за доцільний і корисний.
Я повернувся тоді тим часом додому до табору, сподіваючи­ся ще перебути свята в колі близьких мені людей, які були мені за рідних. Та виїхати довелося швидше, ніж гадалося. І от чому. Пан Отаман, вирішивши подорож, хотів неодмінно виїхати ще в старому році. До цього саме він прив'язував багато, і як тільки залагоджено було пашпортові формальності, почав лаго­дитися в дорогу.
А тут ще зайшли деякі події, про які не годилося б тут і зга­дувати, у внутрішньому житті нашому у Варшаві, що зосереджу­валося на старому помешканні нашої місії на Алеї Руж, де бував часом пан Отаман. Ті ускладнення вельми, прикрого характеру — там було викрито потайного большевицького агента — примушу­вали поспішати з од'їздом якомога швидше.
Останні звістки з Варшави зірвали мене раптом з Каліша. За­лишивши і на службі, і в себе в хаті, як було, я нашвидку виїхав до пана Отамана. Хоч ті умови, про які я казав вище, ще не бу­ло здійснено, але виходило, що довше баритися з від'їздом було не слід. Сам він виїхати не міг, і пашпорти і візи закородонні бу­ли готові тільки у мене. Тому я поступився своїми вимогами — пізніше довелося в цьому гірко каятися — умовився тільки, що, . завізши Головното Отамана до Будапешту і влаштувавши там, я на якийсь час залишу його, повернуся до табору порядкувати свої справи.
І от 31 грудня 1923 року вранці з поспішним потягом, що йшов на Відень, вирушили з Варшави — Степан Могила, началь­ник пресової служби нашої місії в Будапешті — під таким прибраним ім'ям їхав С. Петлюра — та я, якого каприз пашпорта по­вернув чомусь у нашого торговельного агента в Угорщині. Вирушили в невідоме.

***
Саме на новий рік вранці, стомлені довгою дорогою, прибули ми до Відня. Потяг прийшов не на Північний двірець, як то бу­вало звичайно раніше, а на Західній, в частину міста, якої я зов­сім не знав.
Ледве починало розвиднюватися. Надворі метелиця, мороз чи­малий та ще з вітром гострим. Залишили речі на двірці і недале­ко знайшли вже відчинену кав'ярню. Зайшли туди напитися кави, а при тій нагоді розпиталися кельнера про готель, де було б чи­сто, спокійно і недорого. Він, спасибі, пораяв отуттаки недалечко, зветься „Цур Лінден". Туди й подалися. Справді, пристойно й чисто. Дали нам дві кімнатки. Грубку напалено, тепло, затишно; постіль біла, чиста тією чистотою свіжою, що тільки в німецьких землях зустрічається. Повмивалися, причепурилися й почали ра­дитися, що робитимемо сьогодні, з приємністю думаючи про пер­спективу провести в цьому тихому і спокійному куточку якийсь час в умовах європейського комфорту. Тим часом я пішов до портьє­ра заявити наші пашпорти. А він глянув та й каже:
— Панове українці? А тут у нас мешкає ваш земляк, колиш­ній міністер. Може й ви його знаєте — і називає прізвище.
— Як же не знати, — одповідаю, знаю. А сам думаю — от тобі маєш! Добра пригода! Перш за все подорож наша і підго­товлялася і відбувалася в таємниці, про неї широко не говорило­ся; пан Отаман їхав під чужим ім'ям і одразу виявлятися йому не випадало; тільки небагато людей знало куди саме він прямував. А далі, і сам земляк. Я знав його з давніх часів; колись милий і симпатичний юнак, інтелігентний, талановитий, поліглот, він справ­ді був в одній державі — і досить нещасливо — за нашого пос­ла. А потім в його ближчому минулому не все було ясне.
Ну і вскочили, думаю. Просто неймовірно! У перший же день подорожі, у Відні, в далекій дільниці, в скромному маленькому готелі випадково з'їздяться з різних держав люди, земляки, що не бачилися роками, а останній час навіть не чули один про од­ного. Випадок! Хто б тому поняв віри! От тобі й маєш — теорія можливостей.
Хвалюся новиною панові Отаманові. Зустрічі, хочеш не хочеш, уникнути не вдасться. Вирішаємо побачитися. Велике було зди­вування пана міністра, коли він побачив мене, а ще більше, коли — С. Петлюру. Отаман, який його знав краще за мене і добре ко­лись до нього ставився, бере його на сповідь. З розмови тієї ви­ясняється те, що нам було неясним в його епопеї. В тій державі, де він був за посла, у нього вийшли прикрості, і йому довелося звідти проти своєї волі забратися. Та найгірше було те, що остан­німи часами він опинився в непевному товаристві, що було якось зв'язане з большевиками, і на цьому ґрунті у нього виникли, де­лікатно кажучи, великі непорозуміння з владою однієї країни. А тепер тут у нього теж якісь ускладнення з місцевою поліцією щодо документів та перебування у Відні.
Залишившися самі за обідом, ділимося враженнями. Те що оповідав сам про себе земляк ще більше переконує, що зустріч ця не до речі. Зваживши все, рішаємо рушати до Будапешту сьо­годні ж таки. Заходимо на двірець і довідуємося, що потяг іде щось о 7 чи 8 год. увечорі. Решту дня віддаємо одвідинам ста­рих приятелів. Заходимо до Євгена Чикаленка, де нас сердечно ві­тають. Покійна його дружина Юлія Миколаєвна, що особливо ра­дісно зустріла Симона Петлюру, клопочеться коло чаю. Пан Отаман — давній „Симон Васильович". Непомітно за розмовою, спо­минами, запитаннями, проходить час, і не хочеш іти з тієї типо­вої німецької кімнати, де знову почув себе на годину ніби в Киє­ві на Благовіщенській в затишній гостинній господі нашого лю­бого „Пана".
Далі, радісне здивування, нині вже небіжчика, Павла Чижевського, якого ми одвідали в його готелі. Ніби й досі дзвенить мені в усі його здивований оклик: — Видав?!
Справді, наш прихід, появлення у Відні Симона Петлюри було великою несподіванкою, приємною старому й хворому П. Чижевському, що весь жив і держався на світі тільки одним: рід­ною Україною. Тяжко хворий, він проте бадьорився, як завжди, повен енергії, проектів. Говоримо про справи, ділимося враження­ми, плянами на майбутнє; він радіє, що нарешті Симон Петлюра вирушив у світ, розпитує, що ми маємо робити, та годинник зно­ву нагадує, що треба перервати любу розмову з таким гострим і цікавим співбесідником та поспішати до потягу. На відході від П. Чижевського зустрічаємося з деким з наших молодих віден­ських земляків.
Відень, хоч і занесений снігом, скутий палким морозом, дуже подобався С Петлюрі, йому припала до смаку весела й привітна вдача віденців, що через новорічний настрій особливо виразно да­вала себе відчути і в ресторації і в вагоні трамваю.
За деньу Відні С. Петлюра якось посвіжішав ожив. Він з кожної дрібнички подорожньої ніби пив з насолодою щось свіже, бадьоре, животворне почуття волі ...
Перше по кількох роках війни, напруженої праці державної, після напівлегального існування останнього часу почувати себе зви­чайною людиною, бути в кав'ярні, ресторації, трамваї, змішатися з вуличним натовпом, спинитися перед вікном книгарні, просто вільно ходити вулицями — це ж справді насолода ...



ВАСИЛЬ КОРОЛІВСТАРИИ
(18791936)

Укр. гром, діяч, письменник та видавець, ветеринарний лікар, співробітник «Ради» та багатьох укр. часописів, співосновник і директ. Вва «Час» у Києві, 191719 pp. ред. часопису «Книгар», ви­кладач в Укр. Гості. Академії в Подєбрадах. Окремі видання: ро­ман «Чмелик», «Скотолічебник» та ін.


НАД СВІЖОЮ МОГИЛОЮ...


Симон Петлюра — українське наймення, найбільш популярне останніми роками в широкому світі.
Характеристики — і майже всі невідповідні дійсності! — по всіх поширених органах всесвітньої преси.
Портрети — і всі напрочуд неподібні! — по різних ілюстро­ваних часописах Европи й Америки.
Біографії — в різних європейських мовах, з чималими фак­тичними хибами.
Статті та інформації в пресі всіх материків світу, — частогус­то — фантастичні й найпротилежнішого змісту . . .
— Симон Петлюра — національний герой» — для одних, і «бандит» — для інших; — «український Ґарібальді» — і «кровожадний изверг», «чистий мрій­ник» і — «погромщик». «Символ визволення 40мільйонового на­роду» — і «дрібноеґоїстичний інтриган», «великий полководець» і — «маленький помічник бухгальтера», «Президент Української Республіки», «обранець народу», «вождь», — і «танцюрист з ба­лету»; «щирий і правдивий демократ» — і «царський черносотенний генерал» — і все той самий — Симон Петлюра . . .
Хто хоче замислитись над тими контрастовими характеристи­ками, що нищать одна одну, хто хоче вдуматись в ті протилежні епітети, котрі всесвітні інформатори прикладали до наймення Петлюриного, — то вже й сам відчує основи правдивої характеристи­ки цієї людини. Бо ж кожен, хто мислити здібен, — мусить сам собі сказати: коли ця людина стільки років стояла на чолі нації, що ріками проливає поднесь свою кров, а не капітулює — то ж, очевидно, — то людина — не як всі. Коли довкола наймення цьо­го чоловіка майже 10 літ разураз, не вгаваючи, точаться хвали і прокляття, закохане захоплення і шалена зненависть; коли з од­ним і тим самим найменням в'яжуться найкращі вимріяні надії — і ним же лякають дітей та ворогів, — то ясно:
імення те належить постаті визначній, постаті екстраординар­ній, людині великої сили.
Про Симона Петлюру вже списано тисячі сторінок і буде спи­сано томи. І тому не тут, не над могилою, котру ще не засипано вохкою землею, — робити спокійну характеристику Великого Небіжчика.
Але ж важко втриматись, щоб не зазначити того найхарактер­нішого, що було в Петлюриній істоті, що купчило в ньому надії народу, за життя творило довкола нього легенду, за життя опо­вивало «думою» бандуристів, втілювало надії багатьох кращих си­нів рідної землі, навіть тоді, коли лиха, наша доля пов'язала йому руки й вивела його з лави бойців на рідних теренах.
Чим відзначався той великий Петлюрин Дух, що містився з тім малім і кволім тілі, що в людей, котрі його не бачили, викли­кав уяву казкового велетня?
Видимо, сама Доля хотіла надати йому тої уявної фізичної величі, позначивши його вже таким ім'ям, в самім вислові якого був елемент великого, могутнього, грандіозного. Не просто ж «пет­ля» на шию ворогам України, а з тим додатком ,«юра», що наро­дом нашим, — як справедливо зауважив колись Євген Чикаленко, надається тільки речам велетенським. І те означення перебільшен­ня має рацію — не для Небіжчикового тіла, що потребувало для себе звичайної розміром могили, а — для його Великого Духа, що в пам'яті нашої нації житиме вічно побіч з найменням Мазепи... Величчя Петлюриного духу було в тому, що Петлюра був — людиною однієї ідеї.
З менту своєї національної дозрілости — й до останнього дня життя він ні на крок не відійшов од прямої стежки, що вела йо­го до здійснення тієї ідеї: — Визволення скривдженого й пригнобленого народу з наки­нутого йому ярма.
Як гіперболою було його наймення, так гіперболічною була й його упертість, що стала в його особі конденсованою есенцією української вдачі.
Не злічити, скільки разів усе валилося довкола нього; не злі­чити, скільки разів уся справа була на краю остаточної загибелі; — не злічити, скільки разів, коли він підходив до мети, — за його спиною стреміло лезо зрадницького ножа; не злічити, скіль­ки разів його палено на попіл, як Фенікса, і палено — найчасті­ше — руками тих, на кого він найбільше полягав, — а він — не зневірювався, не хитався, а оживав знову, й знову йшов упе­ред, все вперед до тієї ж самої незмінної, єдиної мети.
Скільки своїх людей, часом — найблжчих приятелів та колиш­ніх однодумців, проклинали Петлюру! ... А скільки ж є межи нас — вигнанців, «петлюрівців», що, зазнавши сумного співуділу в останніх нещастях українського народу, — не звалювали всієї про­вини за народне й особисте лихо на передчасно посивілу його голову?
Але ж — він все стояв на свойому високому місці, часами — цілком одинокий, і не спускав бодай на мить святого прапора Са­мостійної України.
І ніхто не хтів змінити Петлюри, ніхто не мав сили ні відва­ги заступити його на тому хрестному місці, ніхто не перебрав з його намучених рук того стягу . ..
І він стояв. Стояв, як людина гіперболічної упертости в одній ідеї; стояв, поза тією ідеєю не бачачи нічого, що творилося в сві­ті довкола, що було потрібно йому, як фізичній істоті. Матеріяльні розкоші, слава, амбіція, життьові поваби, родинні відносини, особиста приязнь, потяги естетичні, — все, що потрібно інтелі­гентній одиниці, — все, що було поза основною ідеєю, — було для нього дріб'язковим, не вартим уваги; все те — було десь там, внизу, глибоко долі під тим вершком, що на ньому стояв він протягом майже десятьох років, у стражданнях, у вогні фізичному й духовому, не падаючи й добровільно не сходячи з того справж­нього пекла, котре творили сучасні обставини та колишні його співробітники во ім'я тієї ж самої ідеї, котрій непохитно служив він. Ми хитались і відходили, бодай на час, на відпочинок, на пе­редишку. А він все стояв з своїм незмінним і непоплямленим стя­гом, як факір, для котрого не існує нічого, крім єдиної думки: вір­но служити святощам.
Не сходячи з того найвищого гребня, на який піднесла його хвиля народнього хотіння, і перестоявши вже час найчорнішої пітьми, добу найдужчого парування мученицької крови, Петлюра мав досить сили, щоб достояти на свойому місці, аж поки над Україною зійде сонце! .. .
Бо ж близько вже ночі кінець. Бо ж і сліпі вже бачать, що осьось почне світати. А Петлюра, стоячи на найвищій точці, ба­чив це ліпше за інших.
Але . . . П'ять куль запроданця, божевільного, чи фантаста, п'ять куль в беззбройного — й Петлюри нема.
Чи ж нема? ... А хіба ж не леліє його Високий Дух на тім же самім, найвищім місці змагань українського Народу?! . . .
Умер в чужині Мазепа, — та живуть «мазепинці». Умер в чу­жині Петлюра, та не помруть «петлюрівці» ...
І коли вже присудить Доля, щоб над нашою розтерзаною й закривавленою землею, над нашою загидженою міязмами, знівечиною, зруйнованою Батьківщиною, зійшло, нарешті, животворче сонце, — то вже, згідно з лростим фізичним законом, першими своїми проміннями воно осяє Того, хто стоїть найвище: Отамана Симона Петлюру.
І тоді мученицька постать Петлюрина стане такою ж ясною для всіх, такою ж осяяною й невмирущою, як ясна для нас пос­тать мученикаМазепи, як ясна для всіх людей світу постать Джузепе Ґарібальді, котрого в свій час так само звали сучасники «бан­дитом» та «ізвергом».
Сьогодні в глибокому смутку ми говоримо: — Нема Симона Петлюри! Але ж додаймо в радощах: — Дяка Долі, що Петлюра був! ...
Сьогодні ми вивершуємо нову могилу в тузі невимовній. Але ж нехай наш смуток змирнює певність, що ця могила — є неруши­мий символ нашого визволення й відродження збройною силою. Як прийде час, — на цій святій могилі зійдуться докупи всі на­ші очі в одній спільній волі, як за життя Симона Петлюри, в часи його військових перемог всі очі народу сходилися на його поста­ті, а всі розбіжні елементи нашого народу одними грудьми гука­ли сьогоднішньому Великому Небіжчикові признання, подяку і — С Л А В У !...


АНДРІЙ ЯКОВЛІВ
(18721955)

Укр. правник і політ, діяч; 1918 посол УНР в Бельгії, проф. (1930 ректор) укр. унів. в Празі, член НТШ і УВАН, праці з істо­рії укр. права (лит.руськ. період), з історії (Переяславська умова). Помер у Нью йорку 14 травня 1955 р. і похований на укр. правосл. цвинтарі в Баунд Брук, Н. Дж.


НА ДРУГУ РІЧНИЦЮ СМЕРТИ


Рівно два роки тому, 25 травня 1926 р., о пів до 3ої год. дня, Голова Директорії, Головний Отаман військ Української Народньої Республіки, Симон Петлюра, підступно висліджений большевицькими агентами, прийняв у Парижі мученицьку смерть од руки найманого вбивці. Не дивлячись на перестороги, на прохан­ня близьких людей бути обережним, С. Петлюра не злякався во­рогів України, твердо й непохитно стояв на свойому посту та й смерть жорстоку прийняв, не тікаючи, не ухиляючись, дивлячись просто увічі своєму вбивці.
Таким виявив себе Небіжчик в останню страшну хвилину сво­го життя, перед лицем невблаганної смерти, бо таким він був все своє життя: твердим, непохитним, відважним вождем, борцем за правду й право свого народу, своєї батьківщини.
Два роки вже його немає серед нас. Перед нашими очима рік за роком виростає історична перспектива, а в центрі цієї перспек­тиви піднімається все вище й вище, стає більш ясною та велич­ною постать Небіжчика. Дрібніють, зникають з нашого зору окре­мі, неважні, зайві риси та подробиці, всі ці personalia, звичайної фізичної особи, які при житті Небіжчика заважали іноді оціни­ти його моральну постать, моральну цінність, як вождя, політика, як головного керманича нашої молодої Республіки.
З кожним роком ми все ясніше здаємо собі справу, ким був Небіжчик для нас і для України, кого ми та нарід наш в його особі втратили.
Висококультурна, широко загально й національне освічена особа, людина великих моральних якостей, лагідної, одвертої вда­чі. Великий оратор, народній трибун, що вмів впливати на маси, запалювати в серцях людських огонь чину, витривалости й впертости.
Такою виростає перед нами моральна постать Небіжчика. Та­ким ми його знали, бачили й чули — на зборах шкільної молоді, на засіданнях партійних, за столом редакцій, на численних вій­ськових фронтах: то перед українськими вояками російської ар­мії, то перед загонами українських гайдамаків, то перед фронтом перших українських полків, а потім і цілої української армії; пе­ред боєм і в найкритичніші моменти бою; на засіданнях Централь­ної Ради, Ради Міністрів, Директорії; на мітингах, конгресах, з'їз­дах . . . всюди його постать, його огненне слово, його моральний вплив звертали на себе головну увагу, виділяли його понад ряди добірних осіб, ставили в центрі уваги, підносили на височінь го­ловного актора подій, національного вождя.
Життя зі шкільних років серед оточення лолітично думаючо­го, організованого розвинуло його природні здібності до організованности, спільного чину. А постійна праця та широка політич­на освіта витворили у Небіжчика струнку систему й послідовність його власних політичних думок та ідеалів.
Щирий демократ, свого часу партійний соціяліст, він ніколи не замикався в тісному колі партійних заповідів, вузькопартійної доктрини, його політичносоціяльні погляди переходили межі пар­тійної Програми та охоплювали широкі горизонти, в яких місце знаходилося і для чисто соціялістичних завдань, і для загально­національного ідеалу, і для ідей вселюдського добробуту.
Його політичною метою було здійснення національного ідеа­лу — створення української, самостійної, не від кого незалежної держави. Досягнення цієї мети Небіжчик поставив собі, яко зав­дання цілого життя свого, присвятив йому всього себе, всі свої сили, добробут свій, своєї родини і нарешті життя своє . . . Ціле життя своє він непохитно, деньудень працював, боровся, писав, промовляв для здійснення цієї мети . . .
Своєю незломною, непохитною відданістю національній спра­ві, своєю невпинною працею над здійсненням національного ідеа­лу, Небіжчик придбав собі щиру любов мільйонових мас україн­ського народу, величезну популярність як серед своїх, так і серед ворогів...
Він так вперто і віддано працював задля здійснення держав­них змагань українського народу, що ніби то втілив у собі всі самостійницькі стремління національні. Де був Симон Петлюра, там була думка про самостійність, боротьба за самостійність, охорона її. Петлюра — це самостійність України.
«Петлюрівщиною» вороги наші назвали. увесь період відро­дження української державности; «петлюрівцями» називали й нази­вають вони всіх тих, хто з Небіжчиком поділяв боротьбу й пра­цю за самостійність, хто стояв незломно, хто не знав утоми, від­починку, хто після його смерти підняв на свої плечі увесь тягар затяжної боротьби серед зневір'я, одчаю, розбрату ...
Хіба ж це не найвища нагорода народньому борцеві, коли во­роги народу іменем вождя його називають цілий рух народній за право й волю? Ім'я великого вождя українського — Богдана Хмельницького дало назву «Хмельниччина», ім'я новітнього вождя нашого — Симона Петлюри прислужилося другій назві: «Петлюрівщині».
Іменем Петлюри названо боротьбу українського народу за во­лю й самостійність. Це ім'я перейшло вже в історію нашого на­роду, займе воно в ній почесне місце серед імен наших національ­них вождів і не забудеться ніколи!
Хай же нашому незабутньому Вождеві буде чужа земля пером!
Хай же скоріше настане та урочиста година, коли громадяни вільної самостійної України перенесуть побожно дорогу домови­ну Небіжчика з далекого Парижу в златоверхий Київ, на святу землю українську, кров'ю политу, на лоно непорочне МатеріУкраїни.


ПЕТЛЮРА І БОРОТЬБА ЗА АРСЕНАЛ
(Уривок зі „Споминів")

Чим далі, то ситуація в Києві ставала більш загрозливою: ви­биті з одного участку чи дому повстанці переходили до інших. Не. вистачало сили провадити бій на всіх кінцях великого міста, на­віть бракувало вояків, щоб охороняти державні й публічні уста­нови. А головне — треба було вибити повстанців з арсеналу. Ви­кликати військо з фронту значило оголити фронт проти червоно­го війська, що прямувало на Київ. Але іншого виходу не було, і уряд мусів викликати тимчасово зпід Бахмача Гайдамацький ку­рінь С. Петлюри.
Прибувши спішно до Києва, С. Петлюра з гайдамаками ото­чив арсенал та після тяжкого двохденного бою вибив звідти большевиків. Після знищення цього головного гнізда справа повстан­ців у Києві була програна. Я був наочним свідком, як С. Петлю­ра з своїми гайдамаками з Печерського прийшов на Софійську площу і тут перед Св. Софією промовляв до них, дякуючи за блискучу перемогу. „А тепер", сказав він, кінчаючи промову, „пі­демо трохи одпочити, а тоді вичистимо Київ від решти пов­станців!"
С. Петлюра був вдягнений в сіру солдатську шинелю, в руках мав, замість зброї, шомпол від рушниці.
Не встигли гайдамаки вишикуватися, щоб іти на відпочинок, як якась жінка підбігла до С. Петлюри, впала перед ним на колі­на, поцілувала полу його шинелі, промовляючи з плачем: „Ой ти, мій голубчику, орле сизокрилий! Ти ж спасеш Київ і Україну!" Сцена ця зворушила всіх присутніх. Потім я зустрів цю жінку у нас у дворі, це була прачка, що мешкала в сутеренах нашого до­му. Вона весь час сперечалась з своїми сусідами, боронила Укра­їнську Центральну Раду й наш уряд, лаяла комуністів та їхніх симпатиків. Досить гарна, в повних літах, молодиця з світлорудим волоссям, її чоловік служив в рядах гайдамаків С. Петлюри, був зростом найвищий за всіх і завше знаходився біля С. Петлюри з прапором куреня. Про це мені оповідала його жінка, додавши, що він є „тілохранителем" Петлюри.
Того ж дня наші вояки привезли з арсеналу кілька гармат різного калібру, поставили на Софійській площі та на Володимирській горі й почали обстрілювати причілки мостів за Дніпром та села Слобідку й Дарницю, бо туди вже підійшли відділи чер­воного війська. Ті почали відповідати з гармат u напрямі Софій­ської площі отаким чином наш дім опинився під обстрілом з гармат. Після першої гармати, що вдарила в дах нашого дому, я з дружиною й дітьми спустились до льоху і там кілька годин сиді­ли. Кілька разів чули, як гармати били в наш дім, і при кожнім ударі наш дім трясся аж до фундаменту. Це перше в житті, що ми опинилися під обстрілом гармат, і ці години, що ми пережи­ли тут, залишили таке глибоке враження, якого й досі не можу забути, хоч довелося пізніше пережити ще небезпечніші моменти. Того дня в наш дім попало щось з п'ять гранат, не рахуючи ос­колків, що сипались з Володимирської вулиці від гранат, що роз­ривалися на будинках судових установ та пожежної команди. Пер­шого дня перевага гарматного бою була за Києвом. Увечері гар­матний бій припинився, але всюди було чути поодинокі стріли з рушниць, то стріляла домова охорона, що була організована домо­вими комітетами проти грабіжників.
На третій день большевикам удалося пересунути через заліз­ничний міст бронепотяг, проти якого наші вояки, що боронили місто, не могли нічого вдіяти. Бронепотяг пробрався далі мало не до головного залізничного двірця, спинився в балці р. Либеді й звідти почав обстрілювати Київ, так що місто опинилось між дво­ма вогнями: ізза Дніпра та з боку Либеді. В першу чергу броне­потяг спрямував огонь своїх гармат на високий, 7ми поверховий, дім проф. M. Грушевського, що був на розі Паньківської та НикольськоБотанічної вул., його добре, було видно з місця, де сто­яв бронепотяг. Певно, київські большевики показали большевицьким військам цей дім, бо бронепотяг зосередив на ньому вогонь та ще почав обстрілювати запальними гранатами. Дім загорівся, пожежна команда не могла через обстріл потушити пожежу, дім горів цілий день і вигорів увесь, тільки стіни лишились. При цьо­му згоріла дуже цінна бібліотека М. Грушевського.

Відступ з Києва.

Цілий день 27 січня 1918 р. (ст. ст.) большевики обстрілюва­ли Київ з Дарниці, Слобідки та з бронепотягу. Над вечір вдалося їм перейти мости на правий беріг Дніпра, зайняти Печерськ та після тяжкого бою головний залізничний двірець. Наше військо почало увечері з боєм відступати по шосе в напрямі на Святошин та далі на Житомир. З військом покинули Київ президія й більшість членів Центральної Ради та уряд. Сидячи в домі, біля якого увесь час падали Гранати та вештались повстанці, я нічого не знав, що творилося в інших місцях Києва. На довершення всьо­го, одна гранатка, рикошетом вдарила в стіну нашого помешкан­ня, що виходило на Володимирську вул., в наслідок чого усі ши­би в п'яти вікнах розбились на дрібні шматочки. В кімнатах ста­ло холодно й чути було все, що відбувалось на вулиці. Вночі гар­матний вогонь ще збільшився, тільки Гранати вже перелітали че­рез наш дім, бо большевики почали обстрілювати Житомирське шоссе, по якому відступало наше військо.
Сумно було сидіти в нашій кватирі й ми спустились до сутерени, до гурту людей, що мешкали там. Кілька разів виходив я у двір та прислухався: чути було стрілянину з гармат та свист і кле­кіт стрілів з великих і малих гармат.
Настала довга й страшна ніч: всі чекали на прихід большеви­ків і про це тільки й було мови. Одні були проти большевиків, особливо жінка хорунжого С. Петлюри, яка лаяла на чім світ сто­їть большевиків, а були й такі, що з радістю чекали їх приходу. Особливо гарячим сторонником був росіянин, власник маленько­го склепику в сутерені, а коли я завважив, що большевики мо­жуть забрати увесь крам з його склепика, він не вірив і твердив, що комуністи прийдуть „визволяти бідних від експлуатації бур­жуїв". Але сталося так, як я казав: як тільки на світанку червоні вояки підійшли до Старокиївського участку та зайняли його, то крамар, радіючи, відчинив свій склепик та засвітив світло. Не пройшло й години, як він з криком і плйчем вбіг до нас, почав кричати та лаяти „товаришів", бо вони, увійшовши до склепу, за­брали все, що там було їстивного: шинку, ковбаси, сало, хліб, цу­кор і т. ін. А жінка хорунжого почала сміятись та глузувати: „А що? братикитовариші ограбували тебе? Так тобі й треба дурню!"
Над ранок почалася завірюха, впав порядний сніг і стало ще холодніше й неприємно. Обстріл припинився, настала якась зло­вісна тиша. Ми вернулись до своєї квартирі. Вікна на вулицю бу­ли закриті шторами, але було чути, що по вулиці проходило військо.
З приходом большевиків для населення Києва почалися страш­ні дні й ночі терору, вбивства, грабунків. Почувши, що большеви­ки всюди шукають членів Центральної Ради, я спалив свою член­ську посвідку й не виходив на вулицю.


МОДЕСТ ЛЕВИЦЬКИЙ
(1866 1932)

Український письменник із фаху лікар; писав: оповідання, гу­морески, п'єси, публіцистика, переклади, його псевда: М. Пилипо­вич, ВиборнийМакогоненко. Добрий знавець укр. народньої мови. В гарних статтях виявляв хиби укр. літер, мови; автор попу­лярної укр. граматики. В Укр. Госп. Акад. в Подєбрадах викладач укр. мови. Пізніше проживав на Волині, де й помер 16. VI. 1932 р.


КОЗАК І С. ПЕТЛЮРА
(уривок із спогадів).

Це було р. 1922 по весні, коли я жив у Закопаному, де заві­дував санаторією, що її врядило американське товариство YMCA для хворих на легені вояків наших, інтернованих у польських таборах. Були серед тих хворих і старшини й козаки. Часто вечорами або й вдень, коли на дворі була негода й не можна було йти на прохідку в ліс, більшість хворих збиралась у великій палаті, де могло вміститися душ із двадцять, і розважалися люди розмовами на біжучі теми, гострі й болючі для всіх.
В той час по таборах інтернованих їздила совєтська місія й завзято агітувала за поворот додому по тій «амнестії», по якій, як пізніше стало відомо, половину поворотців розстрілювали за­раз по переході кордону, а решту засилали в Московщину, в Си­бір, Туркестан, — тільки не на Украшу.
Органічно з цим були зв'язані й питання взагалі про поворот додому: коли й як станеться він? З цього далі виникали дискусії про діяльність уряду нашого й критика його.
Така вже психологія людська, що коли опиниться хтось у бі­ді, то всамперед починає шукати винуватця того лиха й в тих" шу­каннях заходить іноді навдивовижу далеко, до самого Бога; акти обвинувачення складалися надзвичайно суворі, а це було тим лег­ше, що самого обвинуваченого нема перед очима й голосу його почути не можна. .
Критикували здебільшого старшини. Що менше інтелігентна була людина, що вищий був її військовий чин, то з більшим ап­ломбом і гостріший був осуд. Козаки в таких розмовах рідко бра­ли участь, а слухали мовчки й потім проміж себе, осторонь, діли­лися своїми міркуваннями.
Але взагалі мушу сказати, що більшість старшин стояла на боці Головного Отамана й коли обвинувачувала, то не так його самого, як тих людей, що його оточували.
Серед старшин був один полковник N., людина дуже озлобле­на, нещира й немила ні мені, ні всім іншим мешканцям нашої ма­ленької колонії в Закопаному. Родом із Києва, син професора, він проте був московської орієнтації, дуже погано й неохоче говорив поукраїнському, а в запалі суперечки чи у гніві зараз переходив на московську мову. Але що найприкріше було в цій людині — то нещирість: прилюдно він ніби згоджувався з більшиною або мовчав, а наодинці козакам казав зовсім інше, злісно лаючи й уряд і Головного Отамана, вигадуючи на них іноді видимі брехні, білими нитками, як то кажуть, шиті. Козаки неохоче сперечалися з ним, бо все ж таки в них була та військова звичка: пошана до старшого ранґою: то козак, а то полковник.
Особливо не любив полковника N. один сотник О., поляк із Поділля, але українець по переконаннях; кадровий старшина ко­лишньої російської армії, він після революції вступив до нашої армії; при відступі нашому він захворів на висипний тиф і зали­шився в якомусь селі по дорозі. Селяни переховали його від большевиків і потім він попав якось до Яковлевської дивізії й з нею перейшов польський кордон. Мавши змогу вступити до польсько­го війська, він, проте, волів лишитися з нашими інтернованими й ділити з ними всі злидні життя за дротами. Він був тяжко хворий на обидві легені, майже не вставав з ліжка й по весні вмер у нас таки, в санаторії.
Одного разу я ввійшов у палатку під кінець гарячої супереч­ки між полковником N. і сотником О., який інтелігентністю й щи­рістю значно перевищував полковника й завжди перемагав його.
— Якби Петлюра мав хоч одну десяту тих здібностей, що має Пілсудський, — казав полковник, — то ми не сиділи б тут, а бу­ли б на Україні.
Я зрозумів, що полковник вже «здає позиції» й хоче підку­пити сотникаполяка хвалою Пілсудському, що було цілком нещи­ро, бо нещодавно він теж лаяв і Пілсудського.
Сотник зрозумів цей маневр і аж скривився від огиди, але відповів:
— Не можна рівняти Петлюру ні з Пілсудським, ні з ким ін­шим. Всякий вождь є продукт свого народу й своєї епохи. Піл­судського породив польський народ, більше свідомий національ­не, а крім того й політична коньюнктура складалася для нього сприятливіше. А Україна в цей момент не спромоглася дати біль­шого чи здібнішого чи щасливішого за Петлюру. Наш народ іще не дозрів національне, а може занадто придушила Москва його свідомість і він не так піддержав Петлюру, як наприклад амери­канці Вашінґтона.
— Значить і не варт самостійности, коли до неї не доріс, — завважив полковник.
— І цього не можна сказати, — відповів сотник О.
Адже дав український народ Хмельницького й Мазепу. Хмель­ницькому пощастило, а Мазепі ні, хоч був він кращий політик і дипломат за Богдана. Петлюру судити ще рано: це зробить істо­рія й то вже після смерти його. Якби менше йому було такої кри­тики, як ваша, а більше помочі та щирости, то напевне більше й він міг би зробити.
Сотник дуже хвилювався, аж червоні плями виступили йому на обличчі, й я мусів просити припинити цю суперечку, бо вона вже ставала фізично шкодлива хворому.
Серед козаків був один 3., з повстанців із околиць Черкасів. Він завжди був понурий, мовчазний; у розмови вдавався дуже рід­ко, а більше слухав, підперши схилену голову кулаками. Він пе­режив тяжку, кошмарну драму з ласки большевиків і це геть пе­реламало цю добру й щиру, в ґрунті, людину. Це був типовий наш здоровий селянський розум; освіту він мав дуже невелику, — здається звичайну сільську школу, — але газети, що приходили до нас, перечитував усі від початку до кінця. Большевиків він не­навидів усіма фібрами душі своєї, а що то були майже виключно москалі та жиди, то ця ненависть мала й різко національну барву; тому він ненавидів і «москвофіла» полковника N.
Одного дня після сніжної хуртовини, що загнала всіх у хату, перед вечором на дворі стихло, випогодилось і навіть виглянуло сонце. Хворі, після довгих балачок у хаті, висипали майже всі на двір, на сонечко.
Пішов і я пройтись у ліс, щоб лишитись на самоті зо своїми думками, які теж крутилися ввесь час коло цих проклятих питань: коли та як ми вернемося додому, хто нам у цьому допоможе та чи допоможе? І за тими думками я не почував ні простору, ні ча­су, — й спинився, коли вже ноги заболіли й помітив я, що дале­ко відійшов од дому. Я поспішив вернутися, бо вже вечоріло й пора була заганяти моїх хворих у хату.
Недалеко від санаторії нашої я побачив козака 3. Він сидів на стовбурі зрубаної ялини, підперши кулаками низько похилену голову. І хоч це була його звичайна поза, але на цей раз він ви­дався мені, особливо понурим і сумним і мені так жаль його ста­ло, що я підсів до нього на колоду й спитав, стараючись розва­жити його:
— Чогобо ви так зажурились? Що сталося, те сталося, — на­зад не вернути. Треба думати вперед. Вже гірше, як є, мабут, не буде. А може таки й на краще поверне й ми ще на щось здамо­ся для рідної справи.
— Ні, пане докторе, — відповів він з одчаєм у голосі. — Не маю я надії, щоб оте краще настало, бо люди ж лишилися ті самі, що були ... Та ні: ще гірші стали ... А сподіватися, що краща до­ля сама нам з неба впаде, — то самі ж ви кавали, що то дитячі сподіванки . .. Ми тільки лаяти та ганьбити людей добре вміємо, та цим держави не збудуємо й доброї долі собі не накличемо . . .
У цих словах було таке глибоке переконання, стільки в них було гіркої правди, що я не зразу знайшов якусь відповідь.
І казав далі:
— От таких, як полковник N. в таборах багато. Тут він один, а там їх сила ... Гадючу роботу роблять нишком по кутках: Го­ловного Отамана лають, що продав нас Польщі, і міністрів усіх злодіями називають. І багато є легкодухих, що ймуть їм віри, тай збиваються люди з панталику, коли таке западе їм у голову.
— А як ви самі думаєте про Петлюру? — спитав я.
Він підвів голову, подивився на мене своїми глибокими очи­ма, блискучими, як то буває в сухітників, і помалу казав:
— Я так думаю, пане докторе, що Петлюра — це той стовп, що коло нього держиться вся наша справа;. Не зумів він вибрати собі на поміч кращих людей, або не було з кого вибирати, то мо­же й не його вина. Сотник О. каже, що не він, Петлюра, винен, а ми, що серед нас кращого не знайшлося. Може й так. Проте ж іншого стовпа для держави нашої ми не маємо; впаде він, то впа­де з ним усе. Отож я думаю: який він е, то е, а ми повинні під­держувати його, а не валити, бо самі себе звалимо. Може він, той стовп, і з сучками, може і з червоточиною, але піддержувати йо­го треба, бо іншого нема. Та може й не так багато й сучків тих на ньому, — Бог його знає ... Талану він не має, щастя не має, і ми з ним не маємо. Якби йому щастило, то не лаяли б його і був би він хороший.
— Правда ваша, — згодився я.
— Кажуть люди: «ще той не народився, що всім догодив би». І Христос усім не догодив і розп'яли його люди і вбили. Оттак і Петлюру розпинають і може вб'ють...
Так міркував простий козак із повстанців. А чи багато наших інтелігентів доросли до такого простого й людяного міркування?
Тепер я згадую ту розмову й думаю: іноді перед смертю лю­ди мають якийсь пророчий дар. Козак 3. вмер восени р. 1922, а пророче слово його збулося через чотири роки. Вірна й думка по­кійного козака про «наших» людей: вони щиро, з усієї сили ва­лили той стовп, а тепер, коли він упав од руки ворожої, вони ва­лять з усієї сили саму ідею покійного Отамана, у ворогів позича­ючи назви, щоб дошкулити тій ідеї: «Петлюрівщині».
Так колись Мазепу проклинали в церквах, по наказу москов­ських окупантів, а свідомих українців лаяли «мазепинцями».
Так то ж були вороги, а тут «добрії люди» ...

ЧУЖИНЕЦЬ ПРО С. В. ПЕТЛЮРУ

В початку р. 1920, коли в Атенах я заступив місце голови укра­їнської дипломатичної місії після смерти Ф. Матушевського, я по­чав видавати інформаційний часопис грецькою мовою «Епітеоресіс ЕлліноУкраініке», щоб ознайомлювати грецьке громадянство з українською справою і з нашою боротьбою за незалежність.
Бо до того часу греки знали тільки „Юг Россіи", а на наші змагання до незалежности дивилися крізь призму, яку ставили пе­ред їх очима росіяни: старе царське посольство з Демидовим кня­зем СанДонато на чолі, численна російська еміграція і більшина грецьких газет, оплачених російським посольством; чи з тої ж, чи може з іншої причини різко виступала проти нас і французька га­зета «Le progrés d'Athènes».
Нелегку справу взяв я на свої плечі. Треба було спростовува­ти злісні наклепи ворожих чинників, ніби то й місія наша і той часопис існують за німецькі гроші (це було пгсля капітуляції нім­ців, а Греція під, проводом Венізелоса йшла в орбіті Антанти); а коли мені вдалося спростувати ці наклепи, то пущено було нову вигадку, ніби то ми замасковані большевики й існуємо та працю­ємо за большевицькі гроші.
Крім того, я не настільки володів грецькою мовою, щоб влас­ними силами видавати літературний орган. Я запросив на поміч грецького журналіста Паулідіса, але не міг на нього цілком по­кластися, та й не безпідставно, бо він обікрав мене і втік.
І в поборюванні ворожих наклепів і в редагуванні мого часо­пису, багато й щиро допоміг мені старий грецький історик, про­фесор Атенського університету Каролідіс.
Це був, сказати би, грецький Ломоносов. 16літнім парубком прийшов він із села до Атен вчитися, бо ще тоді не вмів читати, а в 35 літ він був уже професором історії в Атенському універси­теті, відбувши перед тим наукову командировку в Німеччину.
Коли я з ним познайомився, це був вже старий дід під 70 літ. Авторитет його стояв у Греків дуже високо, більшість столич­ної інтелігенції — то були його учні та слухачі.
Він цікавився Україною і боротьбою її за свою незалежність, знав докладно історію нашу. Мене він часто розпитував про С. Петлюру, про деталі нашої боротьби, часто неправильно і тенден­ційно освітленої в газетах заходами наших ворогів; не раз казав він, що наша боротьба дуже нагадує боротьбу Греції за свою не­залежність, з тою різницею, що Греція визволялася зпід чужи­нецького і чужовірного гніту, а Україну гнітили від віку і гнітять «родичі» й одновірці; Греція у боротьбі своїй мала за собою сим­патії культурного світу, а Україна їх не має, бо її не знають або не хочуть знати, бо охотніше вірять наклепам ворогів наших ніж , нашим словам.
Для першого числа мого часопису проф. Каролідіс написав ко­роткий огляд, історії України та її стосунки до Візантії, почавши з найдавніших часів. Цю працю я помістив замість передовиці і вона відразу звернула увагу грецької інтелігенції на наш часопис,) всім заімпонувала співпраця в ньому старого і поважаного вченого.
Я не знав, чим оддячити проф. Каролідісові за ту велику уваугу нашій справі. Я помітив, що він, буваючи в нашій місії, дові уважно дивився на великий портрет С. В. Петлюри, що висів д моїм столом поруч із портретом Т. Шевченка. Він казав, що йому дуже подобається обличчя С. В., бо на ньому видно щирість, одвагу і разом з тим — смуток, такий як і в Шевченка, смуток за долю коханої батьківщини. І я надумав подарувати проф. Каролідісові такий портрет у гарній рамі, з відповідним надписом.
Цей дарунок був дуже приємний старому вченому, і він мені иро за нього подякував. Портрет він повісив у себе в кабінеті поруч з портретами історичних борців за визволення Греції. Потім я довідався, що проф. Каролідіс не раз закликав до секолишніх слухачів своїх в університеті, з яких більшість була вчителями або й директорами середніх шкіл, або доцентами університету, і показуючи в кабінеті свойому портрет С. В., провадив приблизно таку розмову:
— Ти знаєш, хто це такий?
— Ні, — відповідав запитаний.
А оце?
— Ну це ж Іпсілянті.
— А це?
— Калакотроніс.
— А це?
— Мавроміхаліс.
Це все були портрети ватажків грецьких повстань проти турків.
— Так знай же, — казав проф. Каролідіс, — що це Симон Петлюра, український Іпсілянті, Калокотроніс, Мавроміхаліс.
А Україну знаєш?
— Україну? — іноді дивувався запитаний.
— Еге, Україну, яка нині бореться за свою незалежність, як боролася Греція. І ти її не знаєш? Який же з тебе вчитель? Що ти можеш дати своїм учням?
І старий брав комплект мого «Епітеоресіс'а» і давав гостеві.
— На, прочитай і тоді будеш знати те, що нині повинна знати всяка інтелігентна людина, а тим більше вчитель молодого по­ління.
Проф. Каролідіс не раз заходив у нашу місію і брав по скільки комплектів часопису, бо попередні забрані вже всі роздав. Так чужинець шанував і цінив Симона Петлюру, борця за нележність рідного краю.
Чи всі ж наші люди так його цінили?..



ВАЛЕНТИН САДОВСЬКИЙ
(1886 1945)

Укр. гром, діяч, журналіст та економіст; 1917 за Центр. Ради ген. секрет, судових справ у першому секретаріяті, міністер праці УНР 192022 pp., від 1925 доцент Укр. Госп. Акад. в Подєбрадах. «Нарис економічної географії України», «Людність зах.укр. земель по польськ. перепису 1921 p.», «Праця в УССР». В травні мці 1945 р. заарештований большевиками в Празі Чеській і помер у в'язниці під Києвом.

С. ПЕТЛЮРА В РУП І УСДРП
(Із споминів)

Коли до мене, учня Острізької гімназії, в 19034 шкільному році попали старі числа органу РУП «Гасло» і я в одному з них прочитав звістку, яка на мене зробила велике враження, — про розрухи в Полтавській духовній семінарії, про демонстрації учнів, під час яких співали „Ще не вмерла Україна", — я тоді, розу­міється, не міг знати, що це була та подія, яка круто змінила життєвий шлях С. Петлюри. Докладніше про цю подію і про са­мого С. Петлюру довідався я в 19045 шкільному році, коли всту­пив до Київського університету і увійшов до студентської україн­ської громади, що тоді була під повним і виключним впливом ерупістів і вже в кінці листопада 1904 року переіменувала себе в студентську фракцію Київського Комітету РУП. Тоді я довідався, що між комітетами РУП була організація в Полтаві, що ця органі­зація мала великі зв'язки з семінаристами, що вона була причет­на до організації полтавських семінарських розрухів, що в резуль­таті цих розрухів цілому ряду ерупістів довелося покинути семі­нарію і мати неприємності з жандармерією. Серед імен звільнених ерупістів я вперше почув ім'я С. Петлюри, який мав тоді партій­ний псевдонім С. Тагон. Я довідався, що Петлюра після звільнен­ня з семінарії разом з П. Понятенком подався на Кубань; там, про­довжуючи партійну роботу, він «провалився» і мусів емігрувати, і нині пробуває у Львові. Пізніше я довідався, ідо С. Петлюра входить до складу Закордонного Комітету РУП, який провадив видавництво партії у Львові. Як пригадується мені, це входження його до Закордонного Комітету відбулося в зв'язку із з'їздом РУП у грудні 1904 року, на якому стався розкол в РУП і вихід із неї тих її членів, які пізніше утворили Українську Спілку РСДРП. На цьому з'їзді, який фактично в зв'язку з розколом не відбувся, з партії вийшов майже ввесь попередній склад Закордонного Комі­тету. До складу наново організованого Закордонного Комітету ввій­шов і С. Петлюра. Цей Комітет провадив видавництво в 1905 ро­ці до 17 жовтня, яке розвивалося тоді в зв'язку з виходом із пар­тії членів «Спілки» досить таки кволо. Після маніфесту 1905 ро­ку й проголошення амнестії С. Петлюра вертає на Україну. На по­чатку 1906 року він із Львова приїздить до Києва і з тих часів починається моє особисте знайомство з С. Петлюрою. В Києві С. Петлюра пробув тоді недовгий час. Його було виряджено разом з М. Поршем і П. Понятенком до Петербургу редагувати партій­ний місячник «Вільна Україна». Після розпуску першої Думи ви­дання «Вільної України» припиняється і з осени 1906 року С. Петлюра оселюється в Києві. У мене з ним починають нав'язуватися ближчі відносини і те, що далі я маю подати про його ролю в партії, це в першу чергу матеріял з особистих згадок. Коли я на початку подав вище виложений фактичний матеріял, побудований на його оповіданнях про себе і на оповіданнях про нього інших партійних товаришів, то роблю це для того, щоб спростувати ті невідповідаючі фактам твердження про нього, які попали до збір­ника пам'яті С. Петлюри. Там М. Славінський в своєму біографіч­ному нарисі твердить, що С. Петлюра після виключення з семіна­рії їде закордон, а звідти на Кубань; фактично було, як раз нав­паки. І. Мазепа, згадуючи там же про своє знайомство з С. Пет­люрою в Петербурзі в 1906 році, говорить: «добре пам'ятаю скром­ну ролю, яку Петлюра відогравав в с.д. осередку. Нікому з нас на думку не спадало, що Петлюра своєю політичною кар'єрою ви­передить всіх інших товаришів по партії». Ці враження І. Мазепи, тоді молодого українського с.д. (пригадую, що ще на партійно­му з'їзді в березні 1907 року Мазепа в своїх виступах користував­ся російською мовою), вимагають поправок; петербурзька орга­нізація УСДРП, складаючися в більшості з людей, які в практич­ній роботі на Україні не приймали участи, стояла осторонь од пар­тійного життя; її роля в тій еволюції, яку переходила тоді партія од РУП до УСДРП, була мінімальна; серед тих партійних кіл, які вели перед у партійному житті на Україні, С. Петлюру знали й він мав свій авторитет. Доказом цього є делегування його до Пе­тербургу для редагування «Вільної України», для виправки тих прогріхів, що були зроблені, на думку киян, петербурзькою орга­нізацією при випуску першого числа «Вільної України». Інша річ, очевидно, що вся РУП і УСДРП складалася тоді в переважній час­тині з зеленої молоді, і людей, що могли б імпонувати, в ній май­же не було.
Коли С. Петлюра приїхав восени 1906 року, партійне життя вступило вже в стадію упадку. Та власне для мене, який знає пар­тійні відносини з 1904 p., тяжко сказати, чи й була в ньому вза­галі доба піднесення і розцвіту. Еволюцію од РУП до УСДРП пар­тія переходила дуже болісно; піднесення революційних настроїв не відповідало результатам наших організаційних зусиль; ми в Києві не могли знайти того українського робітництва, для якого ми творили нашу організацію. Коли до цих внутрішніх ускладнень і труднощів додати ще ряд провалів в 1905 і 1906 році, станови­ще партії виглядало зовсім не блискуче і загальну реакцію, реак­цію не лише урядову, яка прийшла після революції, але також в громадських настроях, ми стріли цілком непідготованими. В 1907 і 1908 роках партійне життя звузилося і обмежилося. В Києві існу­вала, з одного боку, невеличка робітнича організація, яка єднала робітничу молодь дрібних промислових підприємств і яка назов­ні себе майже не виявляла. З другого боку, були с.д. групи по окремих вищих школах, які так само жили замкненим гуртковим життям. По інших партійних осередках робота так само завмірала. Довше вона заховувала ширші розміри на Полтавщині. Одним із останніх ширших підприємств загальнопартійного характеру була організація партійного з'їзду в березні 1907 року, останнього з'їз­ду, який партія мала до революції 1917 року. Млявий вогник пар­тійного життя після того концентрується коло тижневика «Слово», який виходив з травня 1907 року по червень 1909 року.
Таким був той загальний образ партійного середовища, в яке ввійшов С. Петлюра після свого приїзду до Києва восени 1906 ро­ку. Оскільки пригадується мені, після свого приїзду він увійшов до складу Центрального Комітету Партії. Як член ЦК, не був він зв'язаний безпосереднє з конкретною партійною організацією, йо­го партійна робота зводилася до спорадичного виконання окре­мих партійних завдань. Пригадую, що брав він певну участь в ро­боті київської організації серед робітників; під час "виборів до другої Думи його кандидатура була висунена в загальному "соціялістичному списку і в лютому 1907 року він їздив до Полтави і виступав на передвиборчому зібранні, справоздання про яке було вміщено в «Раді». Пізніше, восени 1907 року, як пригадується ме­ні, їздив на повітову партійну конференцію на Полтавщину, яка була, як на тодішні обставини, дуже численною і пройшла з ве­ликим успіхом; де саме була ця конференція, пригадати зараз не можу, здається, було це в Золотоноші.
Систематичного характеру набрала партійна робота С. Петлю­ри з заснуванням «Слова». Фінансові можливості для видання пар­тійного органу намічалися вже під час партійного з'їзду в березні 1907 року. В зв'язку з цим на з'їзді змінено було організаційну структуру партії і обрано було. дві самостійні установи — Цен­тральний Комітет і Редакцію Центрального Органу, які зв'язува­лися тим, що один з партійних товаришів," обраний з'їздом, має входити й до ЦК і до ЦО. Цією людиною був М. Порш. До ре­дакції ЦО, оскільки мені пригадується, було обрано М. Порша, Л. Бича, С. Петлюру та С. Пісчанського; мене було обрано кан­дидатом до ЦО. З огляду на те, що Л. Бич, не живучи в Києві, Д°...Редакції фактично не вступив, а С. Пісчанський дуже скоро з неї вийшов, «Слово» ввесь час виходило фактично при ближчій редакційній участі С. Петлюри, М. Порша, Я. Міхури і моїй. В «Сло­ві» С. Петлюра писав дуже багато й на самі різнородні теми; особливо збільшилася його участь в «Слові» з того часу, як він залишив своє секретарство в «Раді». Тенденцією його було при­свячувати в «Слові» більше місця справам українського національ­ного життя і вияснити нашу позицію в національних справах. По­волі відносини в «Слові» почали укладатися в той спосіб, що ми втрьох в редакції «Слова» — С. Петлюра, Я. Міхура і я — стали творити тіснішу, більш інтимно зв'язану між собою групу, в той час, як відносини з четвертим членом колегії М. Поршем" захову­валися більш далекі й холодні. До нас приєднувався також О. Мітта, адміністратор «Слова»,, також колишній полтавський семіна­рист, виключений за участь в РУП, який так само давав до «Сло­ва» свої статті й замітки.
В міру того, як партійна робота завмирала, а обраний на з'їз­ді ЦК став цілком безчинним, редакція «Слова»ставала єдиним партійним осередком. Сюди приходили ті, що приїздили з провін­ції, сюди зверталися всі ті, що потребували вказівок і поради. Ро­бота С. Петлюри в «Слові» перервалася восени 1908 року з його виїздом до Петербургу.
Боюся, що ці фактичні дані про участь С. Петлюри в партій­ній роботі і його ролю в партії не дадуть можливости уявити цю справу так, як слід для тих, хто не знає відносин тих часів. Те, що ми називали партією, в дуже малій мірі відповідало західньоевропейському розумінню цього терміну. Був це в суті речей не­великий гурток людей, зв'язаних між собою тіснішими персональ­ними відносинами; наші настрої і наші погляди формувалися не лише в результаті дискусій і виміни думок на тих чи інших офі­ційних партійних зборах; ця виміна думок і ці дискусії почина­лися і продовжувалися при наших частих і постійних зустрічах між собою. Впливи і авторитет того чи іншого партійного товари­ша при цих умовах визначалися не лише офіційним його партій­ним, але й товариським становищем в нашому гурті. С. Петлюра належав до тих, які користувалися серед нашого гурту любов'ю і популярністю. У нього була здібність притягати до себе загальні симпатії. У нього не було нічого спільного з існуючим тоді ти­пом партійного бюрократа, який інтерес свій до інших товаришів зв'язував лише з тою партійною функцією, яку той товариш ви­конував. С. Петлюра мав великий інтерес до людей, як таких, і ці­кавила його ціла індивідуальність тої людини, з якою він заводив знайомство. Його розуміння марксизму, який для нас передовсім був економічною доктриною, було значно ширшим, як у нашого партійного загалу. Його займали такі проблеми, як марксизм л фі­лософія, марксизм і мистецтво, марксизм і література. Був він серед нас одним із тих, що добре знали українську історію, літе­ратуру і театр, з тих, що намагалися ув'язати тісніше постуляти марксизму з нашим національним життям.
Восени 1908 року С. Петлюра виїхав до Петербургу, а через рік переїхав так само до Петербургу і я. До Петербургу я при­їхав після своєї поїздки до Львова влітку 1909 року, де я брав участь в українському з'їзді й рівночасно з тим відбув з доручен­ня групи київських товаришів нараду з нашими партійними товаришамиеміґрантами, на якій рішено було заснувати у Львові пар­тійний орган «Працю». Орган цей почав виходити у Львові при ближчій участі В. Дорошенка, А. Жука і Д. Донцова; восени 1909 року вийшло його два чи три числа. Ця наша акція викликала протиакцію з боку М. Порша, що побачив в ній порушення прероґатив ЦК, який фактично припинив був своє існування; він зор­ганізував у Львові паралельний орган «Робітник». Серед невелич­ких решток партійних організацій в зв'язку з цим розпочалася фракційна боротьба. С. Петлюра став на бік «працян» і за його до­помогою вдалося витворити мені прихильне відношення до цього підприємства серед петербурзької організації. Л. Юркевич, який приїхав до Петербургу взимі 1909 року, як делегат ЦК, стрівся з неприхильним відношенням С. Петлюри й інших партійних товари­шів; про це він згадує в своїх споминах, уміщених у львівському «Нашому Голосі».
Петербурзька партійна організація, до якої мене впровадив С. Петлюра, провадила дуже мляве існування, складалася вона в біль­шості із людей, що втратили ближчий контакт з студентським життям, яке творило головну частину петербурзької української колонії. Пригадую, що ближчі відносини С. Петлюра піддержував поміж петербурзькими с.д. з Д. Лаврентієвим, М. Дулбином і Л. Мацієвичем. Навесні 1911 року С. Петлюра переїхав на постійний побут до Москви. Там була студентська с.д. група, з якою С. Пет­люра піддержував тісний контакт, відограючи в ній ролю консуль­танта і порадника. Очевидно, що при специфічних умовах робо­ти студентських груп безпосередньої участи в ній С. Петлюра бра­ти не міг. Та й не було у нього, для цього фактичної можливости. Надто він був переобтяжений і службовою працею, і «Украинской Жизнью». Серед цієї інтенсивної праці надійшов 1914 рік, новий етап історичного розвитку. Відношення С. Петлюри до партії в цей період — це нова і цілком інша тема, яка потребувала б окре­мого розгляду.


НЕВИКОНАНИЙ ОБОВ'ЯЗОК

Коли перечитувати біографії наших видатних людей, коли знайомитися з тим, як громадянство наше після їх смерти заховує про них пам'ять і виявляє до них пошану, важко позбутися по­чуття несмаку, ніяковости, а то просто й сорому.
Не вміли і ще досі не вміємо ми шанувати працю і пам'ять тих, що були творцями нації. Не вміємо виділити з їх діяльности те, що є скороминущим і часовим, від того, що є тривалим вкла­дом в скарбницю національної культури. Не вміємо творити тра­диції, в основі якої лежить формулювання всього того цінного, що дали наші попередники в національній праці, і пошана до ньо­го. Це в кращому разі. Бо цілому ряду наших великих людей піс­ля їх смерти судилася ще гірша доля. Приклади у нас усіх перед очима й не треба тут їх називати і над ними спинятися.
Ці думки снуються у мене в зв'язку з десятою річницею смер­ти С. Петлюри і стає передо мною питання, чи ми виконали ті обов'язки, які наклала на нас наша співпраця з небіжчиком і йо­го трагічний кінець?
Перший з тих обов'язків, виконання якого відкладати не віль­но, це зібрання й систематизація всіх матеріялів про життя і ді­яльність покійного. Час іде, і те, що могло бути здобуто сьогод­ні, завтра вже буде втраченим. Вмирають люди, які співпрацюва­ли з небіжчиком, зникають з людської пам'яті ті факти й події, які ще сьогодні могли б бути зафіксовані. В умовах емігрантських злиднів пропадають і нищаться цінні матеріяли й документи. А в той час на совєтській Україні переводиться систематичне нищен­ня всіх матеріялів, які характеризували наше довоєнне життя, в тому числі, розуміється, чи не в першу чергу тих матеріялів, які могли б' характеризувати життя С. Петлюри і те оточення, в яко­му він обертався. Це потрібно .сучасним володарям України для того, щоб доконати ту фальсифікату історії, яку вони переводять, щоб довести, що шляхи національного відродження й розвитку нам вказали лише Сталін з Постишевим. Чи в цих умовах, коли час не чекає на нас, нами за десять років багато зроблено в спра­ві зібрання й систематизації матеріялів про С. Петлюру? Думаю, що не помилюся, коли скажу, що справа ця ще не вийшла із ста­дії початкової організації, що тут ще треба зробити значно біль­ше, ніж зроблено до цього часу.
Збирання й .систематизація матеріялів це лише перший ща­бель. Вони творять ту підставу, на основі якої можна було б зма­лювати духовний образ С. Петлюри, скласти його основну біогра­фію, з'ясувати його ролю в нашому національному житті і нашій визвольній боротьбі. Думаю, що в цій справі за десять років зроб­лено ще менше, ніж в справі збирання матеріялів. Очевидно я не збираюся відкидати певного значенняй певної цінности всього то­го, що з'явилося про С. Петлюру за цих десять років друком. Про­те все це лише матеріял для ширших праць про нього синтетич­ного характеру. А також праць ширшого значення нема, і на них, оскільки я знаю, й не заноситься.
Я зазначив, що те, що видруковано досі про С. Петлюру, має своє значення і свою цінність. Щоб бути справедливим, мушу звернути увагу й на другий бік справи. Траплялося стрічати між тим, що видруковано про С. Петлюру, і такі речі, які викликали лише почуття огірчення й відрази. Речі, які поруч з фразеологі­єю, що мала б свідчити про пієтет і пошану до пам'яті С. Петлю­ри, переслідували цілі, дуже далекі від справжньої пошани: мали на увазі використати ім'я С. Петлюри, щоб скріпити певну біжучу політичну комбінацію, до того інколи дуже сумнівного харак­теру. Речі, які змагалися обґрунтувати негативне відношення до С. Петлюри, і в яких оперувалося для того аргументами, які свід­чили, що автор не поважає ані себе, ані своїх читачів. Речі, які знову підтверджували думку про те, що не навчилися ми ще ша­нувати пам'ять і працю наших видатних людей, які вказували, що на протязі цих десяти років не створено тої пошани і того куль­ту для імени С. Петлюри, які б зробили неможливими всі подібні виступи.
Бо, коли цих виступів було, рівняючи, й небагато, все таки не зменшує це їх ваги і значення: вони мали місце, і наше грома­дянство не знайшло сил і засобів їх попередити, їх не допустити.
Підношу всі ці справи, говорю про всі ці факти не для того, щоб робити комунебудь закиди. Те, що не виконано нами, є на­ша спільна вина і наш спільний гріх. Знаю, що існують для нас, української еміграції, обставини, які полегшують нашу вину. Ста­вити надто великі вимоги до еміграції, яка живе й працює в су­губо ненормальних обставинах, було б навряд чи доцільною й можливою річчю. Але, знаючи все це, я разом з тим певний, що розпоряджаємо ми значно більшими силами й можливостями, ніж це знаходить виявлення в наслідках нашої емігрантської праці. Це стосується всіх галузів нашої національної праці, це стосується та­кож виконання тих обов'язків перед пам'яттю С. Петлюри, про які була мова вище. Коли б дрібні й підрядні конфлікти, якими переповнена наша емігрантська буденщина, не заступила перед на­ми наших основних перспектив і завдань, були б більші й значні­ші загальні наслідки нашої праці. Зробили б ми тоді більше і для виконання наших обов'язків перед С. Петлюрою. І не доводи­лося б нам ці десяті роковини його смерти зустрічати із свідо­містю невиконання тих завдань, які на нас лежать і які з нас зня­ті не будуть.


ІЛАРІОН КОСЕНКО
(1888 1952)
Укр. гром, діяч, інженер. За Директорії член Труд. Конгресу й нк Київської поштовотелеграфн. округи, в кабінеті В. Прокоповича мр пошт і телеграфів.
На еміграції проживав у Франції і був адміністратором тиж­невика «Тризуб», заснованого С. Петлюрою в Парижі. Там і по­мер 1952 р.


ЧИМ БУВ ВЕЛИКИЙ СИМОН ПЕТЛЮРА?

Симон Петлюра в очах його сучасників, друзів і прихильни­ків не був ні „іберменшем", ні богом, ні магом. Проте, безсумнів­но, він мав якийсь „магнетизм", щось до нього тягло людей, чимсь він впливав не лише на близьких, а й на дальших. Ми завжди ду­мали, що цим магнатом у Симона Васильовича були як раз не „над'якості", а чисто і глибоко людські його риси, що поєднались в одній особі.
С. Петлюра був веселої вдачі, життєрадісний, повний здоро­в'я, повний творчого оптимізму навіть у найтяжчі хвилини: зга­даємо його промову на станції Гребінка під час наступу Муравйова на Київ. Він мав не абиякий розум і весь час прогресуючу, за­вдяки читанню й інтенсивному думанню, широку загальну культу­ру. Симон Васильович прекрасно володів словом на письмі і в розмові, яка була завжди змістовною і оригінальною за формою. В інтимних розмовах з друзями він любив жартувати, але ніколи не допускався сарказмів, які могли б когось зачепити і образити. Він мав те, що називають глибоким внутрішнім тактом і інтуіцією. Вся його поведінка завжди вказувала, що він ставиться з по­вагою до самої людської особи, що він вбачає в кожній істоті присутність образа і подобія Божого.
З ґрунтовного оптимізму здорової і сильної фізично й духово особи випливали його пильність до інших і відома доброта, ви­бачливість супроти інших, в той час, як до себе він ставив дуже великі вимоги. Яскравою і сильною якістю Симона Петлюри була його хоробрість фізична й ідейна. Він не боявся взяти рушниці, наприклад, під арсеналом, буквально не побоявся бути в самій гу­щі бою і то бою найзрадливішого і деморалізуючого навіть фа­хових військових, де ворог наступає з усіх боків, де немає ні фронту, ні запілля.
З морального погляду Симон Петлюра, можливо, був ще більш хоробрим, ніж з фізичного. 1914 р. Симон Петлюра не побоявся, висловився, всупереч тодішнім настроям українського громадян­ства, за Антанту; 1918 p. після Берестейського договору подався до димісії і не пішов за німцями; 1920 р. він не побоявся взяти на себе відповідальність за Варшавський договір. Через увесь період боротьби за українську державність він був непорушним центром і опорою цієї боротьби. Симон Петлюра був модерним Наливай­ком, його можна було лише зрадницьки вбити, але не зігнути.
Чарівною рисою характеру Симона Васильовича була також широчінь його поглядів, його терпимість, при твердості й певно­сті поглядів, відсутність тіні фанатизму, його найвищим критері­єм було благо особи, благо народу, бо для нього, людини формації кінця XIXго віку, мораль і естетика були майже однознач­ні і творили філософічну цілість, в якій метафізика була лише тимчасовою, зайвою діялектичною архітектурою.
Естетика моралі, чи мораль естетики були нерозривні в нату­рі С. Петлюри: все гарне, все добре викликало у нього ентузіязм. Чи то було наявне театральне мистецтво, яке він аналізував, як журналіст, у Києві, чи то був огляд Лювру в Парижі і версальського палацу, чи то читання різних творів історичних і літера­турних, якими він зачитувався.
Симон Петлюра глибоко шанував українські традиції і звичаї, а також українську традиційну церкву. Проте, він не був ні безо­глядним традиціоналістом, ні „отченашенком". Пошана традиції і віковічного звичаю були для нього естетичною філософією, в якій, крім краси, часто знаходиться скристалізована мудрість поколінь і віків.
Але ця пошана до старовини не перешкоджала йому бути лю­диною глибоко прогресивною, передовою, що всюди активно шу­кала нових думок, нових форм і шляхів. Модний за його часів марксизм він сприйняв лише як методику розвитку своїх власних ідей до дальших інтелектуальних ступенів: він з нього не зробив собі ні фетишу, ні канону. І в цьому також він виявив характерні українські риси: раціоналізм старої культури та індивідуалізм, зм'якшені вільно прийнятими християнськими ідеями, що охоро­нили Україну від жахів дикунства релігійного і політичного фа­натизму, якими повна історія Еспанії, Італійських республік, му­сульманських країн, Москви і Польщі.
Симон Петлюра був поважаним і любленим товаришем і дру­гом. В Полтавській семінарії він є центральною фігурою україн­ського гуртка, що об'єднує і гуртує. В Петербурзі, хоч як корот­ко він там пробув, коло нього згуртувався весь цвіт молодшого покоління. Коли Симон Петлюра переїхав до Москви, коло нього скупчилася не просто редакція «Украинской Жизни», але друзі. Покидаючи фронт і службу в „Союзе Земств і Городов", він везе з собою не тільки годинникспогад, а й віддану дружбу багатьох товаришів по службі, його багатство знайомств було непомітне, доки він не став відомим, бо для себе він дружби і знайомства ні­коли не використовував. Лише потім, коли Симон Петлюра став широко і далеко знаним, всі дивувалися колові його зв'язків і тим великим можливостям, які вони йому давали для одержування інформацій і ведення різних переговорів в інтересах української справи.
Його чарівна дружелюбність поширювалась і на інтимну фор­му дружби — родину. Він любив родину, був добрим чоловіком і батьком. Треба було його бачити в її колі, щоб відчути, що цей безстрашний вояк,, твердий і рішучий політик, що вмів кувати свої рішення, що вмів до них, не хитаючись, іти, був м'якої душі і ніжного серця людиною. У взаєминах з людьми, в обміні думками з ними, було захоплююче те, що він не накидав своїх думок, не натискав на співбе­сідника, а вмів слухати і організувати співбесіду з ним. Це спів­бесідника затягало, бадьорило і, як що так можна висловитись, „інтимізувало".
Симон Петлюра був доступний для всіх учасників руху: кожен міг доступитися до нього і одержати пораду чи вказівку. Виходя­чи від нього, кожен мав певність, що він знаходиться в фізичнім і ідейнім єднанні з центром. Звідси — ентузіязм прихильників, звід­си — бажання їхні виконувати найризикованіші доручення, йти на смерть, на муки.
Бувши Головним Отаманом, Симон Петлюра не забував відві­дати найменший відтинок фронту. Козаки й старшини бачили йо­го на передових лініях з нерозлучною паличкою, спокійного, при­вітного, готового обмінятися думкою з усяким учасником акції. Бойова армія була горда своїм начальником.
Симон Петлюра виріс у бідності, пережив біду і знав, що та­ке недостача. Він був ощадним, мав дуже скромні персональні пот­реби і був суворим щодо видаткування з державного бюджету на потреби, зв'язані з його посадою, з представництвом. Скромно вдягнутий, скромно обслужений, скромно годований, він подавав приклад цілому своєму оточенню простоти і поміркованости. От­же, як бачимо, секрет особистої популярности С. Петлюри був у його синтезі якостей українського і загальнолюдського характеру: хоробрість, чесність, товариськість, людяність, розум, доброта, скромність, поміркованість.
Популярність С. Петлюри серед українскього народу була на­стільки велика, що майже за цілковитої відсутности охорони осо­би Головного Отамана, на нього не було ні одного замаху. Він не ховався на своїй землі, як Абдул Гамід, чи ,,батько народів" Ста­лін, за сіма стінами і не був супроводжуваний панцерними автами і цілими відділами ГПУ. Він представав перед своїм народом як старі козацькі проводирі, чи римські республіканські вожді ге­роїчних часів — з одвертим чолом і без заборола. Це, мабуть, зменшувало містику, але український народ — ворог містики і во­рог мітів. В історії він завжди виступав не під проводом „містіфікаторів", але лицарів без страху і докору, лицарів, що йому були вірні до загину, що були втаємничені в усі тайни його ясної, як українське небо, душі і .щирого, віковічного, добротою багатої землі — серця.
Після поразки визвольної боротьби на Симона Петлюру, як завжди буває в історії, впали всі нарікання. Всі, що зраджували, всі, для кого українська справа була предметом спекуляції і про­дажу, поспішили скласти вину на нього.
І що ж? Ці люди увійдуть в історію як сором Української Землі, тоді, як Симон Петлюра, що далі то більше входитиме в українську історію з славою борця за її найсвятіші права: свобо­ду й незалежність, для здобуття яких він не шкодував ніяких зу­силь і віддав своє життя.


ОЛЕКСАНДЕР САЛІКОВСЬКИЙ
(18661925)

Укр. гром, діяч і журналіст, співред., а опісля ред. поступово­го рос. щоденника «Киевские Отклики» 19049, та співред. час. «Укр. Жизнь» в Москві в 1912 та 191617, щоденника «Приазовский Край» 19131915, 1917 губ. комісар Київщини, за Директорії ред. денни­ка «Трибуна», посол УНР у Ризі, 1920 міністер вн. справ УНР, 192122 ред. денника «Укр. Трибуна» у Варшаві; збірка статтей «Нова Україна». Помер 1925 p. y Варшаві.


МІЖ МИНУЛИМ І МАЙБУТНІМ

І.
Дозвольте розпочати із спогаду про минуле — таке близьке і разом з тим таке безмежно далеке.
22 січня 1919 p. y перші роковини проголошення державної незалежности України відбулося у Києві на історичному Софій­ському майдані велике свято. Перед десятками тисяч української людности і стрункими рядами республіканського війська маніфестувалося сполучення з Великою Україною Західньої Української Республіки. Здавалося, що вікова мрія соборности ставала реальністю.
Увечорі Київське громадянство зійшлося на гучний бенкет у залях українського клюбу. Були тут і всі члени високої Директо­рії і всі міністри, прибуло і 45 представників Західньої України, делегованих в склад нового парляменту України — Трудового Кон­гресу, що на другий день мав розпочати свою працю.
З волі громадянства мені, скромному журналістові, редакторо­ві «Трибуни», випала висока і незаслужена честь бути головою ці­єї знаменитої вечері. Одчиняючи бесіду, я в своїй промові зазна­чив величезну історичну вагу тодішнього моменту і потім звернув­ся з особливим привітанням до тих 45 послів, що прибули до нас з великим досвідом політичної праці. «До цієї пори, — казав я, — ви бували у нас випадково і лишень як гості, тепер ви прибу­ли до нас як співробітники для спільної праці величезного істо­ричного значення. З завтрашнього дня ми разом з вами почнемо будувати нашу спільну хату і у вас ми напевне багато дечому на­вчимось, бо в державнобудівничій праці ми робимо перші кро­ки, ви ж десятки років жили в умовах такоїсякої, а все ж таки конституції». Далі я докладно спинився на тій партійності, на тім гуртківстві, що починали заїдати наше державне життя, на тих чис­ленних політичних течіях, що поробили розколи в самих партіях і забирали на внутрішні тертя безліч сил, потрібних для народньої справи. «Може й у вас було колись щось подібне — зазна­чив я — але цей важкий процес ви давно пережили, політичних партій у вас без порівняння менше, ніж у нас, та й міжпартійні стосунки ваші напевно не мають тої гостроти та непримиренности, що наші».
Такий був у загальних виразах зміст моєї промови, яку при­сутні досить гучно ухвалили.
Ледве я сів, як голова Директорії В. Винниченко, що сидів ліворуч від мене, у напівжартовливій формі зазначив мені, що не поділяє моїх думок, але перечити не буде, щоб не вносити дисо­нансу та не робити мені прикрости. Я відповів, що не тільки не маю нічого проти його виступу, а навпаки дуже прошу його взя­ти слово, бо такий обмін думками лише побільшить інтерес бесіди. В. Винниченко погодився і я проголосив:
— Слово належить вельмишановному голові високої Директо­рії В. К. Винниченкові.
Я не пам'ятаю точних виразів промови В. Винниченка, але за­гальний зміст її зводився, власне до того трюїзма, що чим біль­ше різних думок, тим краще, чим більше боротьби між тими дум­ками — тим швидше і ближче підійдемо ми до істини, а тому, бачите, не сумувати, а радіти треба з приводу численности укра­їнських політичних партій та їх суперечок поміж собою.
Слід додати, що говорилося це в той час, коли червоний во­рог вже стояв біля воріт української столиці. . .
Другий мій сусіда — член Директорії і Головний Отаман С. Петлюра, що сидів від мене праворуч, попросив і собі слово. В дуже лагідній формі, з компліментами на адресу голови Директо­рії, він зазначив, що принципово цілком поділяє його думки, але гадає, що бувають такі моменти, коли всякі партійні ріжниці му­сять одійти на задній плян, а суперечки замовкнути. «Німеччина, — сказав далі С. Петлюра — є одною з найбільш розвинених під політичним поглядом держав, і партійне життя там незвичайно ор­ганізоване та відзначається великим розходженням, навіть поляр­ністю; але придивіться, що зробили німецькі партії, коли батьків­щина опинилася в трудному стані. Вони забули про всі свої роз­ходження, про всі сварки і заключили між собою горожанський мир та весь час війни виступали єдиним національним фронтом».
На цьому С. В. Петлюра і закінчив свою промову, не робля­чи останнього висновку, але ті бурхливі оплески, які викликали його слова, досить красномовно свідчили, що присутні той висно­вок зробили і заманіфестували.

II.
Я навів цей епізод не тільки тому, що він сам по собі уявляє певну цікавість, а головним чином задля того, щоб порівняти оте далеке (хоч і таке недавнє!) минуле з нашою сучасністю.
Не знаю, як на кого, але на мене це порівняння наводить ду­же сумні думки. Хіба низка нещасть, що впали на нашу голову, дали нам потрібний досвід, навчили нас чому, вишколили нас під поглядом політичної і національної дисципліни? Хіба завтра на широкому громадському українському банкеті не може, mutatis mutandis, повторитися те, що було 22 січня 1919 року?
Найталановитіший з сучасних наших публіцистів і фактичний керівник нового політичного гуртка чи навіть партії, пише: «Ра­ду криловського єдинофронтового осла взяли собі за девізу наші демократи. „Горожанський мир", „згода в сімействі", „єдиний фронт", ці ідеї стали раптом останнім словом політичної мудро­сти кождого з філістрів, що вважав себе державним мужем, і ні одна розправа цих державних мужів про причини невдач визволь­ної боротьби не кінчалася без теоретичного висновку про недостачу національної едности, яка згубила все» (Д. Донцов. «Єдиний фронт» — альманах «Дніпро» 1924 р. ст. 71).
Проповідь відокремлення від єдиного фронту, яка підпираєть­ся тенденційнорозкладовою працею в шерегах «инакомислящих», дає свої наслідки.
Ще не висохло чорнило на манускрипті Д. Донцова, як розва­лився — і якраз по його рецепту — єдиний національний фронт української репрезентації в польському сеймі.. A tertius gaudet.....
Мушу одверто признатися, що хоч не вважаю себе державним мужем, але належу якраз до тих «філістрів», що визнають єдність в боротьбі конечною умовою її успіху.
Одначе не хочу кривити душею і зазначати, що я вірю в існу­вання якихось засобів, щоб скувати отой єдиний український на­ціональнополітичний фронт. На мій погляд, він у сучасних умо­вах п с и х о л о г і ч н о неможливий, як би красномовно ми його не доводили. Неможливий та й край. Не підуть в однім фронті Грушевський, Винниченко, Донцов, Липинський, Петрушевич і Петлюра, скільки б ми про це не писали і не говорили.
Але з цього не випливає, що зачеплені питання треба на якийсь час зовсім закинути. Зараз є і мусить бути єдність іншого характеру — єдність обопільної толеранції, єдність поваги до кож­ного щирого і чесного націоналіста, якому світить ідеал незалеж­ної соборної України, та до його змагань на користь рідного народу.
Така повага конче потрібна. Така єдність безумовно можлива.
Недавно я мав приємність почути, в цілком приватній, я б на­віть сказав у інтимнодовірочній розмові, з молодим і таланови­тим українським соціялістом цілковиту згоду з цією думкою. А це вже знаменний покажчик. Коли молодий і активний політичний діяч, що стоїть під прапором певної партії, викреслює з своїх ме­тодів і настроїв ненависть і ворожість до свого сусіда, що нале­жить до іншої партії, — то це вже є великим плюсом. У всіх у нас одна і та сама національна мета, один і той самий Рим, але кожний іде до нього іншим шляхом. Один шлях коротший, але трудний і тернистий — він потребує особливого запалу і героїз­му, яких немає у більшості; другий — довгий і легший, приступ­ний якраз для неї; цей бачить один бік вічного міста і прямує до нього в тій певності, що знає справжню істину, а другий підхо­дить з другого боку і «істина» у нього інша.
Але ... всі дороги ведуть до Рим і той Рим мусить бути на­шим. Не треба тільки один одному перебивати шлях, заводити по дорозі гризню та сварку, пам'ятаючи мудру казку Лесингового Натана про три «настоящих» перстві.

III.
Такою мені уявляється сучасна, психологічно припустима і практично здійснена єдність наших національних змагань.
На жаль, покищо лише пассивна — оскільки справа торкається суто політичної праці.
Зазначаю і підкреслюю цю останню умову, бо вважаю, що по­за політичною акцією залишається широке поле для цілкови­того єднання всіх національних чинників, не ра­хуючи хіба самих скрайніх і фанатичних.
Це поле національної культури, на якому цілком вільно і природньо можуть зійтися для приязної спільної акції лю­ди найрізноманітніших соціяльнополітичних світоглядів, програм і практичних методів, можуть зійтись всі згадані вище проводирі української суспільнополітичної думки — від «радниця» Грушевського до монархіста Липинського та їх приклонників і прибічни­ків. Наука і мистецтво, школа і книжка — це ж необмежений про­стір для дружньої праці, яких хочете, кадрів інтелігенції.
До цього треба додати, що жадна політика нічого не варта, коли .під нею немає широкого культурного ґрунту, і що культур­на праця під цим поглядом не менш важлива ніж політична. Мож­на сказати й більше: поважна культурна акція в останньому під­рахункові є працею політичною. От вам наочний і дуже яскравий приклад. Недавно вийшов «Український Стилістичний Словник» проф. І. Огієнка. Здавалось би, яка в словникові може бути полі­тика? Шановний професор лишень хотів би навчити всіх нас пра­вильно говорити й писати поукраїнському. І він це робить з ве­ликою пильністю, з великою науковою ретельністю і мистецтвом.
Але він не тільки досвідчений учений, не тільки філолог, що захоплюється законами і формами мови. Він бачить ЇЇ зв'язок зі всім життям народнім, і передо мною лежить зараз примірник ото­го стилістичного словника з таким знаменним написом: «Утворювати дві літературних мови для недержавного народу — це смертельний гріх супроти Народу Українського.
«Думка про Соборну Україну безпідставна, поки украшці бу­дуть мати дві літературні мови.
«Рідна мова — чи жива чи літературна — це найміцніша осно­ва самостійного життя кожного народу».
Таким чином, чисто наукова праця, зроблена ніби то «вузь­ким фахівцем», набирає по суті великого національнополітичного значення, не викликаючи при цьому жадних партійних суперечок.
І прикладів таких можна б навести скільки завгодно, але стат­тя моя і без того надто розрослася і я мушу поставити крапку.
До теми цієї я сподіваюсь вернутися в недовгому часі, бо во­на має деякі дуже цікаві і поважні моменти, які необхідно освіт­лити осібно докладніше, а тепер зазначу ще раз: всі дороги провадять до Риму, і хай кожний іде до нього тим шляхом, який найбільше відповідає його переконанням та здіб­ностям. Дружньо і приязно єднаймося всі на культурному полі, на культурній праці для рідного народу і — хто знає — може ця пра­ця на політичноневтральнім ґрунті швидше, ніж інші засоби, на­близить нас до того єдиного і широкого національного фронту, про який ми досі лише мріяли.

Князь ЯН ТОКАРЖЕВСЬКИЙКАРАШЕВИЧ
(1885 1954)
Укр. політ, діяч та історикгеральдист, 191819 pp. радник укр. посольства в Туреччині, автор літературних, наукових та публіцист, розвідок і статтей укр. та чужими мовами (польською, франц., ні­мецькою). На еміграції проживав у Парижі, а після 2. Світ. Війни — в Англії, де й помер 18 листоп. 1954 р.

СИМОН ПЕТЛЮРА В ПАРИЖІ
(19241926)

Прибув Симон Петлюра до Парижу в жовтні 1924 року із Швайцарії після більше як піврічної подорожі через Відень, Буда­пешт, Цюрих та Женеву.
Париж був метою, до якої скерував С. Петлюра свої кроки з самого початку своєї подорожі, з наміром оселитися там на дов­ший протяг часу.
Приїзд до Парижу був зв'язаний з певними дипломатичними ускладненнями, яких розв'язання затягалося у наслідок уступлення як президента Французької республіки Міллєрана, так і уряду Пуанкаре. Помимо твердого рішення визнати СССР, нове прави­тельство Геріо вважало можливим вирішити у бажаному сенсі всі труднощі, і треба признати, що після відповідних заходів нашого офіціяльного представництва та старань прихильних французьких кіл, правительство і всі його органи заховали цілком коректне по­водження за весь час перебування Головного Отамана на французь­кій землі.
Не підозрівав небіжчик, приїздячи до Парижу, що тут найде його куля підісланого ворожого наймита, не гадав, що на гостин­ній французькій землі, так би мовити, у огнища французької на­ції, при якому він прийшов тимчасово сісти, зустріне його смерть, і ще така страшна. Він їхав до Парижу, бо вважав столицю Фран­ції за найбільш відповідне місце для продовження та здійснення поза межами батьківщини тих завдань, до яких покликала його всесильна доля.
Париж, у якому перехрещувалися завжди шляхи всесвітньої політики, столиця країни, яка традиційно мала завжди, хоч змінливу, але .свою власну східню політику, був по всі часи центром найрізноманітніших емігрантських скупчень. Тут збиралися твор­ці грецької незалежности, тут будувалися проекти об'єднання Іта­лії, тут тинялися довгий час сербські, болгарські, белгійські й ірляндські емігранти, тут врешті працювали польські національні ко­мітети. Франція,, був колись час, стояла завжди у перших рядах націй, що допомогали визвольним змаганням пригноблених наро­дів, починаючи хоч би з допомоги формуванню та унезалежненню Сполучених Штатів.
Останніми часами, після Світової Війни, коли Німеччина мусіла змінити свою східню політику, а Англія залишалася хоч би тільки теоретично членом т. зв. Антанти, Франція стала найбільш виразним центром для всіх народів, яким розклад Російської імперії дав змогу заявити про своє існування. Тут, крім створених та признаних Балтійських держав і Польщі, представлених нормаль­ними посольствами та лєґаціями, кавказькі народи та туркестанці мають свої найвищі державні органи, часто правительства чи най­більш авторитетні представництва. Доля цих країн була настільки подібною до долі України, що логічно сюди мусіли скеруватися очі Голови Української Держави. Зв'язаний з Францією спільністю інтересів чи подібністю політики, комплекс європейських держав, навіть помимо певних розходжень і помимо крикливого відхрещування від поневолених росіянами народів та часового залицяння до большевиків, розумів причини і значення цього скупчення. Не дурно один з видатних чужоземних політиків, довідавшись про приїзд Головного Отамана Петлюри до Парижу, сказав: «Це ду­же добре! Ви всі тепер тут і легше з «Вами» зустрінутися та по­розумітися».
Це і були причини приїзду Пана Отамана до Парижу, він їх добре зважив, розумів і намірявся використати, що у великій мі­рі йому вдалося.
Були ще і причини особисті. Людина високо культурна, зав­жди захоплена бажанням поглибити свої знання, людина, що ціка­вилася всіма ділянками політичного, суспільного, наукового і мис­тецького життя, линула до Франції, якої культура приваблювала до себе.
Перше помешкання, в якому оселився Отаман Петлюра у Па­рижі, складалося з двох бідненьких хаток з кухнею на третьому поверсі поганенького дому 27, rue Belgrand. Серце стискалося у кожного українця, дивлячись на ці тяжкі обставини, в яких жив вождь української нації, Голова Держави! Повинно воно стисну­тись ще більше тепер, коли приходять ще докори сумління, що ми могли на це дозволити, та що може у цих формах його жит­тя і знайшлась можливість для злочинця так легко знайти Пана Отамана та підійти до нього. Коли згадуєш той холод у цьому помешканні, з яким Отаман боровся, роздмухуючи сам вугілля у каміні, коли згадуєш скромність щоденної страви та дивну бід­ність хатньої обстанови, начиння, то вже не серце стискається, а сльози ллються з очей. Всі ці сумні враження збільшуються спо­минами того простого, щирого приняття, тої веселої усмішки, тих привітних слів, з якими зустрічав Пан Отаман кожного, кого прий­мав у себе.
Ще збільшуються вони, коли згадаєш, що у моменти не раз великих грошових труднощів знаходив він завжди спосіб допо­могти іншим, кому було важко пробитися чи під час хвороби, чи шукаючи праці, чи при іспитах у школах, чи для якої важної подорожі.
З далекого, майже тільки робітничого кварталу, щодня у то­варистві когось з свого найближчого оточення, хто не був прико­ваний до якоїсь сталої праці, Пан Отаман виходив на довгі ту­ристичні відвідини паризьких музеїв, бібліотек, церков, а також,
що нас часто дивувало, паризьких цвинтарів. Перша прогулька по приїзді до Парижу була на старовинне кладовище Père Lachaise, потім одною з найбільш укоханих — на малий цвинтар у Пасі, на могилу Марії Башкирцевої. Чи було це несвідоме передчуття, що прийдеться йому спочити на одному з паризьких кладовищ?
Переїхав потім Пан Отаман до дому 192 Avenue Daumensii на короткий час, де мав одну хату в новому готелі, з якою можна було примиритися тільки з огляду на її чистість та свіжість.
І там, як і в попередньому помешканні, життя Отамана зали­шалося таким самим. Ділилося воно поміж двохгодинним читан­ням, величезним листуванням і відвідуванням історичного та ар­тистичного Парижу. Книжки за ввесь час перебування у Парижі Пан Отаман просто ковтав і гори заміток, виписок росли на йо­го столі. Це були книжки французькі, польські, російські і, розу­міється, всі, що можна було мати, українські. Зміст їх був самий різноманітний: історичні, військові, філософічні, економічні та со­ціологічні, політичні, правничі, навіть адміністративні, не говоря­чи вже про повісті, романи чи мистецькі та літературні критики. Всі питання політичні як цього часу, так і ретроспективні, цікави­ли його, і не було нової книжки, якої б він не шукав в одній з тих мов, якими володів. Велика кількість часописів збиралася в його кімнаті, бо він завжди уважно слідкував за всім світовим життям, шукав, чим кожна подія могла б бути для України корис­ною чи шкідливою, яку з кожної слід витягнути науку. Давні спо­мини журналістичної праці, талант публіциста, правильність пог­лядів і здібність швидко схоплювати кожну справу допомагали йому вишукувати квінтесенцію вартости в зібраному матеріялі, ро­бити далекозорі підсумки як з теоретичних міркувань, так і з життєвих явищ.
Військовість, справи воєнної техніки, організації і тактики, словом все, що належало до війська, вважав за свою спеціяльність та найбільш ним цікавився і займався. Нові книжки і публікації військового характеру від великих творів до дрібних газетних статтей були йому завжди відомі і в глибокому переконанні, що Україну можна буде відбудувати тільки як державу мілітаристич­ну, з покриваючим усі інші ділянки національного життя військо­вим устроєм, старався у всьому знайти корисну теорію з передба­ченим пристосуванням. Музеї історичні та військові цікавили його спеціяльно. Музей Інвалідів, спомини великого французького ми­нулого у Версалі, у Луврі та інш. знав Пан Отаман дуже добре, бо часто до них заходив і уважно усе розглядав, складаючи все в одну гармонійну цілість результати власних обсервацій з спомина­ми прочитаних книжок і статтей.
У березні 1925 р. оселився Отаман у Латинському кварталі у домі 7, rue Thénard, y готельчику, в якому мешкали лише профе­сори та студенти розкинених поблизу шкіл. У тому ж домі меш­кало кілька українців, які належали до найближчого оточення Го­ловного Отамана, його кімната, хоч невелика та скромненька, стала тут огнищем, при якім збиралися всі ті, кого господар близь­ко до своєї особи допускав, з ким бажав співпраці, кого хотів ви­користати для державнонаціональних справ, і то не тільки видат­ні робітники на державній ниві, але навіть звичайні чесні патріо­ти. Час від часу чи з нагоди якого листа голови уряду, чи якої події, чи приїзду до Парижу якогось видатнішого українця, скли­кав Пан Отаман до себе своїх урядових і близьких співробітників і довгі бесіди на всілякі теми та наради продовжувалися не раз довго у ніч. Блискучість його думок, цікавість пропонованих про­ектів, жвавість розмови підтримували завжди інтерес до цих на­рад і тих питань, що було на них порушено.
Приїжджаючи часом з провінції або переїжджаючи через Па­риж, козаки чи старшини були прийняті так само сердечно, як ви­датні громадські діячі, і так же просто. Тільки глибока повага до людини, що мала мужність при всіх політичних труднощах та бу­денних злиднях, при тій невдячності, при тій злочинній зрадниць­кій ворожості деяких окремих людей чи груп українського суспіль­ства, стояти на своїм посту і нести спокійно важкий тягар своїх обов'язків Голови Української Держави на еміграції — наклада­ла певні рамці необхідного етикету. Бувало не раз, пан Отаман приймав у себе людей цілком не республіканських поглядів, себто таких, які ставилися негативно до того режиму, при якому він став Головою Держави. Негативне їх відношення до устрою і форми УНР переносилося логічно на того, хто стояв на чолі тої ж УНР.
І отже одна розмова з ними цієї людини, яка очаровувала всіх, кого хотіла очарувати, примушувала їх змінити погляди на наше близьке минуле, на обставини, за яких з розбурханого революцій­ного хаосу виникла УНР, примушувала їх зрозуміти, що держава повинна бути у першу чергу національною та що питання про форму влади та соціяльний режим вирішуються завжди у залеж­ності від координації сил у самому суспільстві. Такі переконані монархісти схиляли голову перед Симоном Петлюрою. Схиляли вони голову перед ним, правда, головним чином тому, що він був на той час дійсним, законним, офіціяльним вождем української нації, але також і тому, що це була людина доконаного факту, якої теорії уступали перед чинами, а чини диктувалися імперати­вами любови до батьківщини.
Глибоке почуття та самопосвята, з якими Симон Петлюра грав свою безмежно трудну ролю Голови Української Держави на еміг­рації, були у сотні, тисячі разів більше вартістні, як всі ефемерні принади масового захоплення ним, чи хвилевої популярности ре­волюціонера. Великою людиною здавався він нам у 1917 та 1918 роках, коли на чолі війська він захищав Київ од большевиків та коли вже його порівнювали з Ґарібальді чи Симоном Боліваром. Але сто раз більшим мусить він показатися у свойому паризько­му періоді, коли він не переставав високо тримати прапор націо­нального маєстату при всій бідності свого особистого життя та непереможних перешкодах у своїй діяльности та ніколи не забував про свою історичну ролю, про ту, так би мовити, містичну силу символу верховної влади і існування Української Держави, який обставини втілили в нього.
Згадуються нам тепер численні розмови з Паном Отаманом на різні близькі нам державнополітичні та культурні теми. Небіжчик завжди умів, помимо великої обережносте в оцінці подій чи лю­дей, помічати все дійсно варте уваги у калейдоскопі, що прохо­див перед його очима. Він звертав завжди увагу на те, що слід би було нам запозичити у чужинців та пристосувати на Україні. Від традиційного, так би мовити, автоматичного патріотизму фран­цузького натовпу, його пошани для національного прапору ми пе­реходили до сучасного державного устрою та парляментаризму, який сам себе пережив і вимагає змін; ми говорили про правдиву вагу західньої цивілізації та про необхідність її прищеплення у нас у своїх істотних формах і згадували про релігію і ролю цер­кви. У цих питаннях небіжчик мав цілком власні, своєрідні погля­ди. Він гадав і говорив про це з якимсь месіяністичним ентузіязмом, що українська церква, яку він назвав церквою св. Андрія, має у будучині зайняти поруч з церквою св. Петра — католицькою та з церквою св. Павла — грекоросійською видатне, а може найвидатніше становище. Він приписував українській церкві ролю май­бутнього центру християнства, ролю, яка у свому конечному ре­зультаті дасть успішне закінчення всіх уніоністичних спроб як упсальських серед протестантів, так і велеградських серед католиків, чи врешті тих, які намагаються робити англіканські ієрархи у са­мих різних напрямах. Постійне порівнювання всіх шкідливих ро­сійських впливів, що так глибоко всякли в українську душу, з західньоевропейськими формами життя та думання приводило йо­го завжди до висновку, що українській нації дадуть силу і змогу виконати своє послаництво тільки радикальне відмежування від Росії та всього російського, західні виховуючі впливи та час. Ко­лись з часом, коли стануть відомими його приготовані праці, чер­нетки статтей та замітки і проекти, найдемо ми в них усі ці дум­ки. Чи зрозуміють його тоді? Чи послухаються?
Згадується нам одно веселе, але глибоко іронічне зауваження Пана. Отамана: «Як це добре, що я ніколи не можу бути „петлю­рівцем"! І не хотів би!» Скільки іронії у цій фразі тонкій, повній критицизму, скільки почуття власної сили! Це було сказано після довгої розмови на теми політичні і навіть соціяльні, хоч до них ставився небіжчик досить індеферентно, вважаючи, їх музикою да­лекого майбутнього. Терміни «петлюрівщина» та «петлюрівці», якими росіяни хотіли заплямувати та осмішити цілий період укра­їнської визвольної боротьби і всіх борців, що в ній приймали участь, а які стали для нас характерними і почесними, трактував Отаман завжди іронічно. Помимо стійкости і твердости свого ха­рактеру, своїх переконань і волі у прямуванні до наміченої мети, Симон Петлюра до кінця свого життя не розумів, що так, як ко­лись всю визвольну боротьбу українського народу у XVII в. названо «Хмельниччиною», так тепер назва «петлюрівщина» обіймає всю епоху від 1917 року, від київського договору з Тимчасовим Правительством аж до майбутніх ще тріюмфів.
Глибоко й боляче відчував Головний Отаман всі сварки, весь розгардіяш у думках та поступуванні нашого громадянства, його глибоко вражали та боліли незрозумілі, викликані лише некуль­турністю, незрівноваженням і нестійкістю переконань та браком дійсного патріотизму, групові чи партійні розходження. Здавалося, і він це так розумів і так цього хотів, що у такі трагічні хвилини, як наше сучасне положення, коли війну з страшним, лютим ворогом, що запосів нашу батьківщину, не закінчено, коли відродження на­ції ще не довершено, — всі повинні би скупчитися для осягнення цієї найближчої мети і показати як і ворогові ,так і всім чужин­цям дійсну фізіономію нації, поважну, страшну у свому спокої і самовпевненості.
На жаль, нема у нас нічого подібного! Кожна найдрібніша групка, кожна в еґоістичних почуттях і найбільш приземних інте­ресах ображена людина тягне у свій бік, і всі готові вони сьогод­ні ж порозуміватися і сходитися з якимись ніби їм співзвучними групами чи людьми у ворожому таборі. З безмежною легкодухіс­тю викривлюється і калічиться фізіономію нації різнородними «смєновєховствами», виправдуючи їх штучними аргументами, тео­ріями про творення української нації з неукраїнців та за допомо­гою чужинецького елементу, або брехливими поясненнями історич­них фактів чи зареґістрованих подій.
Боліло Головного Отамана те, що прояви українського інте­лектуального життя незначні. Ідо енергії виявляється мало, що не­ма «активности». Боліло його і гнівило, що ми упускаємо нагоди примусити себе пізнавати і говорити про себе, що коли появиться яка українська часопись, вона здебільшого блідна, нудна, нежит­тєва або визначається іноді тільки дикунством та безглуздям сво­їх редакторів.
Потішався він лише надією на еволюцію; головним чином ду­хову, свого народу, закликав до «активности» як урядові чинники так і громадські кола і окремих людей, вважаючи виявлення найбільшої енергії на всіх полях життя одною з найнеобхідніших форм боротьби за існування української нації. Давав сам приклад, підсовував думки, інспірував чи наказував учинки. Його захода­ми і завдяки йому створено у Парижі огнище французькоукраїнського зближення, йому завдячують своє існування як українські, так і французькі видання чи публікації про Україну, що появили­ся у Парижі, його енергійному, особистому настоюванню можна приписувати доведення врешті, після п'ятирічних спроб, до належ­ного кінця справи українськокавказького порозуміння. В його «активності» треба шукати джерела «активности» тих людей, які за кордоном чи у нашому внутрішньому житті щось зробили за ці два роки. Багато є такого, про що писати покищо не можна, щоб не наражати живих людей чи там під ярмом ворога, чи тут, щоб передчасне виявлення не пошкодило здійсненню далекосяглих плянів. Конкретні наслідки, важливі події може у не так далекому май­бутньому виявлять це самі. Особиста ініціятива Пана Отамана впливала завжди як стимул, що оздоровлює та підтримує енергію та діяльність правительства УНР; їй під час паризького періоду завдячується багато.
Зрозуміти вартість цієї особи для України та її значення на тлі подій останніх років можна було б лише у розмовах з чужин­цями. Україна при всіх зусиллях залишалася довгий час чимось національне і політичне неокресленим, і поступування різних укра­їнців за кордоном окресленню її не допомагало. Події освітлювані різними людьми чи групами тільки з боку своїх групових чи дрібноеґоїстичних поглядів, забувалися цілковито. Відомим залишав­ся лише Петлюра! Він для всіх чужинців був найактивнішим бор­цем за незалежність України, для приятелів наших і прихильників він був живим втіленням ідеї української державности, для ворогів та адептів большевиків — найстрашнішим ворогом цих останніх.
Не раз приймав Головний Отаман у себе чужинців, чи, коли йому важко було їх приймати при тяжких обставинах свого жит­тя, зустрічався з ними у когось. Були це люди різних становищ і положень. Такі, що тепер являються впливовими, такі, на яких небіжчик покладав надії. Тяжкі матеріяльні обставини і складне положення Головного Отамана, що вимагали зручного примирен­ня бідности з етикетом, тісности з кількістю присутніх, студент­ського готельчику з державним положенням як господаря, так і гостей ускладняли страшенно ці стосунки і надавали всім поба­ченням небіжчика певної таємничости. Не раз жартував сам він з цього всього, порівнюючи різні епізоди свого життя та урядуван­ня нашого правительства на еміграції з книжкою Машара «Le roy­aume dans la Mansarde», але оточений повагою не тільки україн­ців але і чужинців ні разу не мав потреби нагадувати нікому про дистанцію між Головою Держави, що носить у собі весь маєстат своєї батьківщини, а тим, кого він до себе допускає.
А допускав він радо, приймав просто і ласкаво і ще на пере­додні своєї трагічної смерти, 23го травня, в день своїх ім'янин приймав всіх, хто приходив скласти йому свої побажання. Увечорі зібралося все ближче оточення Пана Отамана. Він був у доб­рому настрої, веселий, спокійний. Було у хаті 13 осіб. Коли це помічено, Пан Отаман жартував і сміявся з тих, хто вірив в забобони.
Літом 1925 року прибула до Парижу дружина Головного Ота­мана пані Ольга Петлюрова з донькою панною Ларисою Петлюрівною, і моральне його життя покращало значно, бо розлука з родиною була для нього тяжким горем. Доньку свою він страшен­но любив, бачив у ній продовження всього свого життя, часто про неї з своїми близькими говорив. Говорив про її листи, говорив про те, що її цікавить, про те, що вона любить, чим займається. Цими розмовами, які тепер згадуються, суґестував зацікавлення нею, учив любити її. Присутність родини, установлення легшого сполучення з пра­вительством, якого голова та члени почали періодично відвідува­ти Париж, успіхи у деяких начинаниях, потішаюча статистика здо­рової думки серед еміграції, радісні звістки про упертість націо­нальних змагань і невдачі росіян на Україні, врешті випливаючі з цього всього перспективи реалізації намічених плянів істотного характеру — давали йому моральне задоволення і певний спокій духа.
На початку свого перебування у Парижі Головний Отаман хоч трохи оберігався. Трохи слухав пересторог і просьб не виходити самому, але завжди з кимось, хто на той час виконував обов'яз­ки ад'ютанта. Під кінець перестав зовсім стерегтися, сміявся з по­боювань, не вірив, що йому щось може загрожувати. Почав вихо­дити зовсім сам або тільки з родиною, і це стало відомим тим, хто за ним слідкував запевне ввесь час.
Життя його було надзвичайно регулярне і одноманітне. Про­слідкувати, коли і куди Пан Отаман виходить з дому, було дуже легко і це напевно робилося, як це вже показують відомості полі­ції про приготовления до замаху ще у попередньому році. Спокій, з яким він ставився до всіх побоювань за нього, і був причиною, що він не стерігся. Ще 25го травня уранці він робив проекти на цілий день, умовлявся щодо побачень та давав розпорядження.
Вийшов він біля 1ої години з дому та пішов поснідати ви­нятково не з родиною, а сам. Пішов до маленького ресторану Шартьє на вул. Расін, де часто снідали українці, що поблизу мешкали.
Злочинці, яким було доручено знищити його, запевне вичіку­вали довго такого зручного моменту. Шварцбард був викликаний екстренно якимсь своїм спільником. Стояв та вичікував на розі вул. Расін, щоб не упустити нагоди виконати свій ганебний намір.
Коли Пан Отаман підійшов до нього, він вистрілив. Пан Ота­ман упав, але кат до лежачого стріляв ще п'ять раз, щоб бути певним, що він доручене завдання виконав.
Буцім то він запитав перед вистрілом: «Пан Петлюра?» На що Пан Отаман відповів: «Так, це я!» Слушно зауважив у своїй про­мові на жалібній академії п. Микола Шумицький, що Симон Пет­люра з таким самим спокоєм, з яким весь час ніс тягар своєї пра­ці, тягар своєї ролі, з таким самим спокоєм, з яким в найскрутніших обставинах не. боявся наперекір всім обставинам і родинним інтересам, наперекір розбиваючим нерви ворожим інтригам, чи знеохочуючим інертності і ледачості окремих людей чи груп укра­їнського громадянства залишитися Головою Держави, відповів на запитання, чи це він — «Так, це я!» У нього напевно не появила­ся ні на одну хвилину думка, що він може зректися своєї особи, абдикувати з своєї гідности хоч би за ціну життя. Так як спокій­но він продовжував за весь час свого перебування у Парижі дба­ти про величність свого становища, помимо не раз геройської самопосвяти і мученицьких страждань, зв'язаних з тим, так спокій­но прийняв він свій мученицький вінець.
Стріли паризького чекиста Шварцбарда були стрілами у серце і по маєстатові української нації! Вони потрапили і поранили кож­не українське серце і негідним є імени українця той, хто не схо­пився за груди, хто сльозами не залився, хто не відчув загально­національного горя!
Смертельно пораненого перевезли до шпиталя Cbarité на rue Jacob, де він помер приблизно біля 2 з пол. Годин. Заки поліція встановила ідентичність жертви кривавого замаху, заки сповістила на помешкання, заки прибігли до шпиталю, все було скінчено.
Тіло героямученика перевезли потім до МедичноПравничого Інституту для виконання лікарських формальностей, з якого 30го травня було перевезено до румунської православної церкви на rue Jean de Beauvais, де небіжчик майже щонеділі молився. Піс­ля урочистої похоронної відправи, відслуженої в присутності вдо­ви і доньки небіжчика та пана Андрія Лівицького, Голови на той час Української Держави, і їх оточення, правительства та числен­них делегацій від армії, громадських установ, політичних партій і багатьох представників різних держав та інших чужинців, рушив «останній похід Головного Отамана» ... Поховано його тимчасо­во на цвинтарі Montparnasse. Тут на могилу свого найстаршого сина Українамати ллє сльози і складає квіти національного горя, очікуючи дня, коли буде могла притулити його до свого серця у Києві у катедральній церкві Св. Софії. Тут робляться постано­ви, тут шепчуться присяги ...
Пам'ять про Симона Петлюру не загине у Парижі. Від дріб­неньких мешканців готелю на rue Thénard, які називали цього чем­ного, привітного і повного поважного чару пана «Grand Papa»; до обережних політиків всіх напрямків, всі вже знають про «леген­дарного» Петлюру, якого інкогніто розкрила його страшна смерть; всі добре знають і чи з сумом, чи з радістю згадують, що це був найнебезпечніший ворог кривавої Росії . . .
І все це разом з неутішним горем всієї України складається на всеобхоплюючу «петлюрівщину», яка доти існуватиме, доки пля­нів Петлюри не буде здійснено, доки заповідну мету визволення і унезалежнення України не буде осягнено. Поки Україна не звіль­ниться з ворожого ярма, поки не заживе вільним національнодер­жавним життям, все, що буде для цього робитися, буде лише ви­конуванням заповіту Петлюри, ступанням по його слідах, буде «петлюрівщиною», «петлюрівцями», доки цю мету осягнено не буде, — будуть всі дійсні патріоти, і ця назва, що її з іронією і ніби для образи було вигадано ворогами, стане найбільш почес­ним титулом.


ВАСИЛЬ БІДНОВ
(1874 1935)

Український історик церкви, дійсний член НТШ; 1905 р. один із основників катеринославської „Просвіти", 1917 р. організатор укр. учительських курсів на Катеринославщині й Таврії, 191718 pp. директор 1ої укр. гімназії в Катеринославі, проф. укр. унів. 19181920 в Кам'янці Подільському, від 1923 р. в Празі проф. УВУ І голова Історикофілолог. Тва. Пізніше — проф. Варшавськ. унів. на правосл. Богослов. факті. Помер у Варшаві і там похований 1 квітня 1935 р.


ПЕРШІ РОКИ ЛІТЕРАТУРНОЇ ДІЯЛЬНОСТИ С. В. ПЕТЛЮРИ
(19021907 pp.)
І.
Щоб оцінити літературну діяльність покійного Головного Ота­мана, необхідно в першу чергу скласти бібліографічний покажчик .його праць та з'ясувати ті зовнішні обставини, серед яких йому доводилося працювати. Ні того, ні другого покищо не зроблено та й, здається, не робиться. Тому вважаю незайвим подати на сто­рінках «Тризуба» хоч випадкові і неповні відомості про письмен­ницьку діяльність С. В. Петлюри в 19021907 pp. Можливо, що така спроба дасть привід тямущій і компетентній людині об'єктив­но освітити цю мало відому загалові сторінку життя та діяльности С. В. Петлюри.
Відомо, що С. В. Петлюрі не вдалося скінчити Полтавської ду­ховної семінарії: в 1901 році його, разом з іншими членами семі­нарського українського гуртка, було звільнено з V кляси. Зараз же перед ним виникло питання, що робити далі, — питання гост­ре, пекуче . . . Група свідомих українців на Кубані, що на початку XX ст., в цілях розбудження національної свідомости серед кубан­ського козацтва, перетягла до себе немало наших безробітних лю­дей, полегшила йому вирішити це питання: через деякий час по звільненні Сим. Васча з семінарії, його самого і декого з товари­шів по нещастю було запрошено до Катеринодару й приміщено на ті чи інші посади. С. В. Петлюрі довелося вчителювати в Катеринодарі, в міській школі.
На початку 1903 року відомий тоді земський статистик і членкореспондент Академії Наук у Петербурзі (тепер професор Україн­ського університету в Празі) Ф. А. Щербина дістав од, наказного отамана Кубанського козацтва Д. Я Малами пропозицію написати історію Кубанської области та Кубанського козацтва. Пропозицію було прийнято й розпочато було працю по складанню такої історії.
1910 р. видруковано було перший том «Истории Кубанского Ка­зачества» (більше 700 стор.), а в 1913 р. — другий том (850 стор.). Справа вимагала довгої підготовчої роботи: необхідно було пере­глянути катеринодарські та інші військові архіви й численну літе­ратуру. Для переведення такої підготовчої роботи п. Ф. А. Щер­бина потребував собі від військового начальства помічників. На­казний отаман на це погодився («щоб в історії не було якихось пропусків»), і серед співробітників Ф. А. Щербини бачимо й С. В. Петлюру. Українці рекомендували Ф. А. Щербині С. В. Петлюру, як придатну до історичної праці особу, бо той в Катеринодарі ви­ступав зі статтями в місцевих виданнях (в «Кубанск. Области. Ве­домостях»), а в ч. 2му «Областного Обозрения и Вестника Ка­зачьих войск» за 1903 рік*) помістив статтю, присвячену пам'яті дослідувача минулого Кубанського козацтва Е. Д. Феліцина (в грудні 1902 p.). Ставши співробітником Ф. А. Щербини, покійний С. В. Пра більше року працював у місцевих архівах. Праця мала безумовно добрі наслідки, бо про це ясно свідчить пізніша заява самого Ф. А. Щербини. У вступі до 1го тому своєї «Истории Ку­банского Казачества» (стр. V), згадуючи про своїх співробітників, проф. Ф. Щербина висловлюється так: «найбільш діяльними спів­робітниками в праці були С. Петлюра, А. А. Павлов і особливо по­кійний Ф. П. Немолякин». Про уважне відношення до праці в ар­хівах та про зацікавлення нею Симона Васильовича свідчить той красномовний факт, що частину знайдених ним матеріялів він ви­користав для самостійних праць на сторінках наших видань Киє­ва та Львова.
До таких праць в першу чергу треба однести: «Полтавский се­минарист в плену у горцев» («Киев. Стар.», 1904 р., июльавгуст, стр. 106110). Це невелика, але дуже цікава з побутового погляду замітка, написана на підставі архівних документів. Вакулинський Іоан, син протоієрея м. Решетилівки, на Полтавщині, учень Пере­яславської (пізніше Полтавської) семінарії, був звільнений 1809 р. з кляси риторики; кілька літ він був домашнім учителем в пан­ських родинах Полтавщини, а потім потрапив до Петербургу, де мав намір вступити до медичної академії; коли ж це йому не вда­лося, їв. Вакулинський опинився в Катеринодарі, й тут було його зараховано канцеляристом до військової канцелярії. В 1819 р. він задумав утекти з Катеринодару на черкеську сторону, яка тоді по­чиналася безпосереднє на другім боці Кубані. 15го червня він пе­реплив Кубань і зараз же попався черкесам, які зв'язали йому ру­ки, перев'язали очі й одвезли до якогось аулу. Але ж через день, а саме 17го червня, черкеси передали козацькій кордонній охо­роні Вакулинського за 50 пудів соли (по 50 коп. пуд), і військо­ве начальство віддало втікача під суд, бо перехід на черкеську сто­рону Кубані «самовільно й без особливо потрібних причин» було суворо заборонено. Свій вчинок Вакулинський виправдував гнітю­чим настроєм мелянхолії. Чим закінчилась його справа з докумен­тів не видно, але ж вище тоді начальство чорноморського козац­тва, в особі херсонського військового губернатора, графа Ланжерона, поставилося до втікача прихильно.
На підставі найдених в кубанському військовому архіві доку­ментів С. В. Петлюра написав статтю: «Причинок до історії пере­селення „турецьких запорожців" на Кубань» («Записки Наукового Тва ім. Шевченка», 3тя книга за 1905 р., стор. 111). Невеличка по розміру праця подає цінні відомості про долю бувших запо­рожців після 1775 р. Як відомо, частина запорожців, не бажаючи коритись російському правительству, перебралась в Туреччину і там у гирлах Дунаю утворила Задунайську Січ, що підлягала ту­рецькому султанові. Російське правительство вживало різних спо­собів, щоб переманити отих турецьких запорожців до себе. З ці­єю метою воно користувалося послугами всяких аґентів і зокрема тих поодиноких осіб, що верталися звідти в російські володін­ня. В 1804 р. повернувся з Туреччини і оселився на Чорноморрі на Очуївських рибальнях запорожець Йосип Білецький, що залишив у Задунайській Січі свого брата. Головний начальник чорномор­ських козаків, херсонський військовий губернатор ДюкдеРішельє наказав тодішньому кошовому Бурсакові використати Білецького для зносин з турецькими запорожцями. Бурсак виконав розпоря­дження свого вищого командира. Як провадилася справа, знайом­лять нас архівні документи, частину яких Симон Васильович ціл­ком наводить у своїй статті. Для з'ясування й освітлення своїх до­кументів, Симон Васильович притяг немало історичної літератури, завдяки чому праця має зовнішній науковий вигляд і поважний зміст: це сторінка з історії відносин російського правительства до Задунайських січовиків, а справа ця ще й досі належним способом не досліджена.
Той же самий архів чорноморських козаків дав С. В. Петлюрі матеріяли й для таких статтей на сторінках «України» за 1907 рік: 1) «Секретні ціркуляри правительства на Кубані» (кн. VI, 347350) та 2) «З переписки Хведора Квітки з Антоном Головатим» (кн. VIIVIII, 186201). В першій з них наведено текст трьох секретних ціркулярів (1834го, 1843 і 1848 pp.), які забороняли польську ре­волюційну літературу та попереджали про можливість появлення польських емісарів. До тексту додано деякі зауваження. Значно важніша друга стаття, де наведено сім листів Хведора Квітки до Антона Головатого й два листи останнього до першого (17891795 pp.). X. І. Квітка, харківський поміщик і батько нашого славного письменника Гр. КвіткиОснов'яненка, був у приятельських відно­синах з військовим суддею (серед чорноморців) Антоном Голова­тим. Серед справ, що їх торкається листування, бачимо й поста­чання Квіткою людей для Чорноморського козачого війська (стор. 191, 193, 196). В ньому ж здибуємо й цікаві побутові риси, що ха­рактеризують життя нашого громадянства в кінці XVIII в. В 1792 році «партийка гайдамак Екатеринославских» пограбувала одну поміщицю, друга група чоловік в 40 під Водолагами вночі напа­ла на одного багатого «выкупщика» й захопила самих грошей 17 тисяч карбованців. В обох випадках грабіжники називали себе чорноморцями. Повідомляючи про такі явища Головатого, Квітка радить йому «узять . . . меры», спростувати цю «брехню» й захис­тити «козацькую славу» (стор. 195). Вступна увага та примітки, подані до листування, надають статті науковий характер, й вона безумовно має немалу вартість для освітлення українського побу­ту в кінці XVIII ст.
В тій же «Україні» (1907 рік, кн. IX) вміщено С. В. Петлюрою «Віршу 1786 року на київських ченців» (стор. 379388). Це юмористичний віршований опис плачу ченців з нагоди переведення на Україні в 1786 р. царського розпорядження про одібрання в на­ших манастирів земельних маєтностей. Найдено ним віршу «в од­ному сімейному архіві» (стр. 379). На початку стоїть помітка: «Киевъ 1786 года, мая в 1 день». Як довів потім В. M. Доманицький в «Записках Наукового Товтва ім. Шевченка» у Львові (том 85, стор. 135140), текст вірші, наведений на сторінках «України», пізнішої редакції, але ж за те повний, тоді як у В. Доманицького без початку й кінця.
Наведені вище статті носять науковий характер і свідчать про те, що Полтавська духовна семінарія розвинула в покійному Го­ловному Отамані здібність володіти пером й прищепила йому ін­терес до історії. Останній було виявлено ним в процесі підготов­чої роботи по складанню проф. Ф. Щербиною «Истории Кубанско­го Казачьего войска». С. Петлюра не тільки вишукував документи для Ф. А. Щербинина й підготовляв їх до самостійного видан­ня та дослідження. В той же час він добре ознайомився з різнома­нітною літературою, .що стосується до Кубанського краю. Доказом цього служить одна з рецензій, яку він дав на сторінках «Киевской Старины» на книгу «Библиографический указатель литературы о Кубанской области, Кубанском казачьем войске и Черноморской губернии» (Екатеринодар, 18991902 pp.), — книгу, складену В. Д. Феліциним при участи В. С. Шамрая. Цей покажчик, розбитий на шість розділів, подає довгу низку авторів та праць, що стосують­ся до історії, архелогії, географії, етнографії, економічного, про­мислового і культурного життя Кубанщини. В наведеній рецензії («Киев. Старина», 1904, №3, 131135') праця Феліцина знаходить со­бі об'єктивну оцінку і не мало доповнень з боку нашого рецен­зента; через те рецензія й має наукову вартість і заслуговує ува­ги дослідувачів Кубанського краю.

II.
Учителювання в міській школі в Катеринодарі і інтенсивна ро­бота (з тримісячним сидінням в тюрмі) по підготовці матеріялів для «Истории Кубанского казачьего войска» не заважали Сим. Васчеві подавати до періодичної преси різноманітні матеріяли ін­формаційнохронікального характеру, в формі статтей і заміток. На сторінках «Кубанских Областных Ведомостей» було вміщено частку цих матеріялів. На жаль, зараз нема можливости навести хоч деякі заголовки. З інших видань містив такі статті С. В. Пет­люри львівський «ЛітературноНауковий Вістник» за підписом або «С. Петлюра» (під статтями), або «С. Пра» (під замітками). Не виключено, що він підписувався і псевдонімами, але ж якими са­ме, — нема даних. З статтей на сторінках «ЛітературноНаукового Вістника» здибумо: 1) «Стан народньої освіти та медицини в Пол­тавщині в цифрах» (1902, кн. IX, 152154), 2) «Народня освіта в Росії по цифрах» (1903, кн. II, 124127); 3) «Галицькі відносини в світлі „Церковнаго Вестника" (1905, кн. IX, 245250; )4 «Леонід Андреев і його „Червоний сміх"» (1905, кн. IV 8788). Далі йде ряд заміток у відділі «Хроніка і бібліографія». Сю­ди постачало матеріял багато українських молодих сил. Поруч з
Борисом Грінченком бачимо тут підписи С. Єфремова (тепер член Академії Наук), В. Дорошенка, Хв. Матушевського, Д. Дорошен­ка, В. Поточного, Пр. Понятенка, Юх. Павловського, JTp. Ковален­ка та ін. До них прилучився й Симон Васильович, його замітки знаходимо: 1) 1902 р., кн. VII, вісім заміток, в тому числі про «па­м'ятник Котляревському в Полтаві» (стр. 12 та про одкриття 6го травня 1902 р. в Катеринославі музею. 2) 1903, кн. І — про збір­ник українських пісень на Кубанщині, кн. X — сім заміток, в то­му числі «Історія Кубанщини"» (стор. 6162), з зазначенням програ­ми «Истории Кубанского казачьего войска» та пляну роботи, на­міченого Ф. А. Щербиною; кн. XI — сім заміток, серед яких є й «Статистика жидів» (стор. 150151). 3) 1904, кн. VI — кільки за­міток. 4) 1905 р., кн. II, III, IV і V — по кілька заміток в кожній з них.
На початку другої половини 1904 p., уникаючи нового ареш­ту, С. В. Петлюра, спільно з П. Понятенком, перебирається до Га­личини, (за допомогою Д. В. Антоновича) й на протязі року пе­ребуває у Львові. Про час перебування у Львові Сим. Васча пи­салося вже, що тут він жив літературною працею й між іншим пе­реклав на українську мову книгу проф. Московського університе­ту Мик. Стороженка «Нарис історії західньоевропейських літера­тур до кінця XVII в.», що потім видала «Українськоруська видав­нича спілка». Але ж останнє вимагає перевірки й обґрунтування. Принаймні їв. Франко в своїй рецензії на цю книжку ( «Літератур.Наук. Вістник», 1906 р., кн. II, 389390) не називає імени переклад­чика, а зауважує: «се переклад із російського, але не з друковано­го, а літографованого видання, з деякими моїми доповненнями». — В 1905 р. Симон Васильович повернувся до Києва і працює спершу в «Громадській Думці», коли та почала виходити, а потім в »Раді«, що замінила «Громадську Думку», коли адміністрація за­боронила її. В 1906 р. він працює, як театральний рецензент (укра­їнських вистав) в «Мире Искусства». Вказати зразки таких рецен­зій за відсутністю згаданого видання нема можливости.
В 1907 р. замість «Киевской Старины» виходить місячник «Україна», розміром менше «Старины» й з статтями переважно українськими. С. В. Петлюра стає одним з найближчих співробіт­ників «України». Це накладало на нього обов'язки постачання для місячника літературного матеріялу. Тут ми знаходимо його статті різноманітного змісту: 1) «З українського життя» (кн. III, 129139; IV, 2036; V, 5964; VI, 7794; VIIVIII, 113; IX, 3141; ХІХІІ, 5464). 2) «Ucrainica» в журналі «Былое» за 1906 рік — кн. V, 189213. 3) «Політичні українські партії в Галичині» — кн. IV, 119; V, 2745. 4) «З життя Австрійської України» — кн. X, 116. Багато звертав він уваги на український театр, йому присвячено статті: 1) «До ювілею М. К. "Заньковецької» — кн. ХІХІІ, 3463; 2) «Пам'яті Тобілевича Івана (КарпенкаКарого)» — кн. XI, 1930; 3) «Про союз (спілку) українських акторів» — кн. VIIVIII.) На сторінках тої ж «України» було вміщено С. В. Петлюрою, окрім перелічених статтей та згаданих вище історичних матеріялів, ще й кільки рецензій на книги, в тому числі на книгу Б. Д. Грінченка — «Перед широ­ким світом» (кн. VIIVIII, стор. 237246) та на видання А. С. Суво­рина «Хохлы и хохлушки» (СПБ, 1907, 1113) — видання, присвя­чене українському театрові: в ньому зібрано театральні рецензії на вистави українських труп, переважно трупи М. Л. Кропивницького в Петербурзі, від 1885 р. до року 1896. Свого часу книга А. Су­ворина притягала до себе увагу нашого громадянства, особливо театральних кіл, і рецензія на неї Сим. Васча являється покажчи­ком цієї уваги («Україна», 1907 p., V, 233235).
Літературна діяльність Симона Васильовича в 1907 році не об­межувалась сторінками «України». Зпід його пера виходили й ін­ші речі, але ж занотувати їх в емігрантських умовах занадто тяж­ко. Додати можна лише те, що на сторінках «ЛітературноНаукового Вістника» (кн. І за 1907 р.) вміщено його дві рецензії на кни­ги: 1) Приватдоцента Н. Й. Лазаревського «Автономія», СПБ., 1906 (стор. 181182) та на «Автономію України в світлі соціялдемократичної критики» (стор. 181185), що являється відбиткою статті М. Пша в «Вільній Україні» за 1906 рік, кн. IV. — В 1907 р в Киє­ві вийшла в українському перекладі п'єса Є. Чірікова «Євреії» (пе­реклад Леоніда Пахаревського); видано його було з передмовою С. В. Петлюри: «Уваги про завдання українського театру» (стор. IXVIII, сама п'єса стор. 190). В цій передмові зазначено бідність українського репертуару та необхідність його оновлення, а також наведено деякі зразки драматичних творів, що прокладали «новий шлях» в нашому театральному мистецтві.
З наведеного списку праць Симона Васильовича видно, яких різноманітних тем йому доводилося торкатися. Така розбіжність уваги й пера його пояснюється тим, що С. В. Петлюрі доводило­ся в своїй праці керуватися не стільки симпатіями та нахилами, скільки необхідністю зовнішнього його положення в 19021907 pp. та біжучими потребами нашої молодої журналістики. В данім від­ношенні він не був винятком, а являється типовим представником наших літературних діячів початку XX ст. Обмеженість наших лі­тературних сил примушувала кождого з наших літераторів писати про все, говорити про те, що далеко виходило за межі його фа­ху та нахилів. Б. Д. Грінченко, С. О. Єфремов, І. С. Стешенко, О. Г. Лотоцький, Д. І. Дорошенко, В. Королів (Старий), й богато ін­ших наших діячів свого часу робили те ж саме.
В цьому полягала слаба сторона української журналістики з одного боку й умови ЇЇ розвитку — з другого.
З історичного погляду літературна діяльність С. В. Петлюри в 19021907 pp. мала дуже велике значіння в розвитку нашої пе­ріодичної преси.


ФЕДІР ЩЕРБИНА
(1849 1936)

Укр. статистик, економіст і гром, діяч на Кубані. 1874 член одеської укр. Громади, посол до 2ої Дер. Думи від Кубані, один із основників земської статистики, 1ий дослідник сел, бюджетів і поземельної общини на Україні, проф. укр. унів. в Празі й укр. Гос. Акад. в Подєбрадах, дійсний член НТШ, членкореспондент .рос. Акад. Наук; праці рос. і укр. мовами: — «Історія статистики й статист, установ», «Світова сільс.госп. статистика», «Очерки юж­норусских артелей и общинноартельных форм» та ін.

СИМОН ПЕТЛЮРА НА КУБАНІ

І зараз перед моїми очима стоїть, наче живий, невідомий ме­ні відвідач. Я не уявляю собі ні його зросту, ні постаті. Але в мо­їй пам'яті так врізалось його лице,.що я й зараз буцімто дивлюсь на молоде, живе та симпатичне обличчя, що надовго зачаровує вас своїм духовим виразом. То був Петлюра, і хто хоч раз бачив його, той зрозуміє, про що я говорю.
Моя перша зустріч з Симоном Петлюрою відбулася більш як двадцять років тому і не випадково, як то часто буває в житті, а завдяки особливому збігу обставин. Мене, завідуючого «Экспедициею по изследованию степных областей», що була установою ца­ря Миколи II, адміністративно вислав міністер Плеве із Вороніжа на мою батьківщину, на Кубань, до Катеринодару, за те, що я вперше офіційно, а саме у Вороніжі на губерніяльних зборах, що відбувалися під головуванням губернатора, порушив питання про необхідність дати конституцію кол. Росії. А Петлюра сам приман­дрував із Полтави на Кубань до «чорноморців», спадкоємців запо­рожців, тікаючи від утисків жандармів та поліції. Мені вже було за п'ятдесят років од народження, а Петлюра здавався мені моло­дим юнаком. Я мав вже ім'я письменника, дослідника народнього життя та ще на придачу займав велику урядову посаду, а Симон Петлюра був одним з тих молодих та гарячих народолюбців, які всією своєю душею й помислами линули до народу і яких ненави­діли та гнітили представники царської влади усіх рангів. Станови­ще наше було далеко не однакове.
На моє щастя, наказним отаманом Кубанського Козачого Вій­ська був Я. Д. Малама, катеринославець із старовинної української родини, людина дуже освічена і прихильна до козаків та до на­роду. Коли я зайшов до нього, як адміністративний висланець, то він зустрінув мене сміючись і сказав: «Ну, слава Богу, що вас до­дому повернули. Тепер у нас буде, добра козача історія. Секретар комітету Е. Д. Феліцин вже й доклад написав у цій справі. Діло за вами. Не забувайте, що ви козак, і коли приїхали додому, то вам треба взятися до роботи для рідного краю. Якщо ви згоджу­єтеся складати історію війська, то хоч зараз ідіть до начальника штабу та робіть з ним, офіційну умову».
Наказний отаман, з котрим я й раніше був знайомий, жив в добрих відносинах, просто і діловито поставив це питання, а я й без того вже вирішив продовжити свої дальші наукові роботи з кубанознавства. На цій праці й зав'язалися у мене вперше відносини з Симо­ном Петлюрою.
Не пам'ятаю, хто саме, але, здається, двоє або троє з чорноморцівукраїнців прохали мене поклопотатися перед начальством, щоб вернули на місце молодого та щирого вчителя, якому забо­ронено було вчителювати в станичній школі. Мова йшла про Пет­люру. Хоч я персонально не знав і навіть не бачив Петлюри, але мені добре були відомі його приятелі, що прохали за нього, і я зараз же пішов до начальства. Однак вияснилось, що Петлюру ні­як не можна було залишити вчителем, бо з Петербургу було при­слано секретний наказ, яким заборонялось йому, як людині «неблагонадежній», учителювати і взагалі бути в безпосередніх зно­синах з народом. Тоді рішив я взяти Петлюру до свого бюра для розбору архівних матеріялів і попросив його через приятелів зай­ти до мене. Отож він і прийшов.
Дізнавшись з перших слів, хто був мій невідомий відвідач, я оповів йому про стан речей і, жалкуючи, що він не може вчителювати, запропонував йому зайнятися у мене розбором історичних матеріялів і вибирати з них те, що стосується до історії Кубані.
— Та це для мене ще ліпше, ніж шкільна праця, — сказав Петлюра, вислухавши мене. — Мене дуже цікавить історія чорно­морців. А у військовому архіві, кажуть, дуже багато матеріялів і є ще навіть «діла» старого Запоріжжя. А чи правда, — запитує далі, — що оті довгі будинки в кріпості битком набиті історични­ми матеріялами?
— Правда, — відповів я. — Там двісті тисяч діл у пакунках, а між ними й такі, що в одному по 200 листів списаного паперу.
— Ойой! — жваво вигукнув Петлюра. — Єсть над чим по­працювати. Я згоден хоч сьогодні взятися за таку роботу.
Все це так просто та натурально вийшло, що, здавалось, я давним давно добре знав Петлюру, а він почував себе у мене в хаті, як в давно звичній для нього обстанові.
Біля мене пройшло вже багато молоді, що працювала зі мною при земських та інших переписах селян і при досліджуваннях еко­номічного та соціяльного становища й побуту трудового народу, і до кожного новака в роботі я уважно приглядався і виясняв, чи цікавиться він ділом, чим саме і на що він здібний. Для Петлюри мої засоби щодо ознайомлення з молодими працівниками були зайвими. Розбором історичних матеріялів та витягом з них най­більше цінних та цікавих відомостей для історії, пам'ятається ме­ні, займалось тоді у мене четверо або п'ятеро щирих працівників, але й вони дивувались, з яким запалом взявся Петлюра до робо­ти. «Та він увесь уліз в пакунки старовинних паперів», казали про
нього співробітники. Але не тільки «уліз», а й вишукував уміло те, що потрібне було для історії і чим він персонально цікавився. Сам я при розборі матеріялів працював укупі з моїми співробітни­ками і встановив такий порядок, що. кожний, працівник повинен був знайомити мене і співробітників з матеріялами, які він визна­вав особливо важними і цікавими. У свою чергу й я частенько виясняв, яке значення мав той або інший матеріял для історії ку­банського війська, згідно з загальною програмою, яку я був склав. Скоро при такому сумлінному співробітництві вияснилось, що новий молодий співробітник (Петлюра, здається, був наймолод­ший працівник) найліпше розбирався в історичних матеріялах. йо­му дуже помагало знання історії України та Запоріжжя, а почасти і знайомство з народнім життям Полтавщини, а в складі чорно­морських козаків якраз і було найбільше виходців із Полтавщи, ни. Дуже захоплювався Петлюра матеріялами із Забужжя, в яко­му спершу осіли «нові запорожці» до переселення в Чорноморію на Кубань, і ще більше «ділами», як названо було пакунки папе­рів, із Запорізької Січі на Дніпрі. В пам'яті в мене залишились де­які епізоди з наших спільних робіт, до яких особливий інтерес ви­казав Петлюра.
Я добре пам'ятаю, з якою енергією та захопленням накинувся він на пакунок матеріялів про так званий «персидський бунт Чор­номорців», в якому провідну ролю відогравав молодий козак Фе­дір Дикун, нерядова людина для тих часів. Дикун «законним по­рядком», на його розуміння, тобто скаргами козаків од цілого вій­ська до вищого начальства на непорядки та здирства заведеної царським урядом козачої старшини, домагався того, аби вернути­ся до запорізького уряду з існуванням самостійної козачої ради та виборної старшини. Всі «діла» в справі цього бунту Петлюра брав до себе на помешкання і' перечитував од кришки до криш­ки, сам обмірковував діяльність Дикуна та його однодумців, ба­лакав про це з співробітниками і не раз висловлювався про те, що «Дикун був зразковий козачий діяч» і що не дурно за ним ішли усі козаки і підтримували його в домаганнях, але невідпо­відні тоді були умовний для такої діяльности. «От тепер би тре­ба Дикуна», — поясняв свої думки Петлюра. І коли потім історична хвиля підняла Петлюру на верх народньої маси і в часописах стали появлятися звістки про його діяльність, то не раз приходи­ла мені в голову думка, що мабуть чорноморець Дикун закинув таки іскру в гарячу голову полтавського козака і своїм прикла­дом духово підтримував його в розпочатій ним боротьбі за на­род, його права та інтереси.
Тепер, по стількох літах, тяжко пригадати, що й коли вислов­лював С. В. Петлюра відносно тої або іншої серії фактів і подій Чорноморців. Можна сказати одно, що він міряв все це демокра­тичними ідеалами, які міцно засіли вже в його голові, і я не раз від нього чув, що «чорноморці — добрі молодці», бо вони зро­били на Чорномор'ї те, чого не було і на Старій Україні, яку так опаскудили кріпацтвом. Дуже живо та яскраво билась у нього правдивість та козача демократична струнка. Але по двох питан­нях — про відносини Петлюри до революції та до жидівського пи­тання мені не раз траплялося розмовляти з ним.
Про революцію С. В. Петлюра казав, що вона неминуча, що народ вже прозріває і що треба направити всі зусилля на те, щоб революцію скорше наблизити, а коли вона наступить, то треба йти в рядах народу та помагати йому не тільки словом та ділом, але й самим собою. Почувалось, що це була не поза молодої лю­дини, однак, признаюсь, мені все таки здавалося, що у Петлюри мало активности в його природі, бо завжди спокійно та здержливо тоді поводився він, не дивлячись на свою молодість. То була моя помилка. За спокійним виглядом та видержкою крилася міц­на воля у цієї молодої людини.
Щодо жидівського питання у моїй пам'яті залишилося гуман­не відношення С. Вча до жидівської маси, особливо до трудових її шарів та бідноти. Петлюра й прямо не раз висловлював добро­зичливі погляди на жидівську національність, розуміючи під нею головним чином бідноту. Щоб добути по можливості точні й пов­ніші відомості про склад «нових запорожців», або, як назвала їх державна влада, «чорноморців за Бугом», і за часи осідання їх в Чорномор'ї, я прохав співробітників виписувати із документів дійс­ні і перероблені прізвища козаків неукраїнського походження. Так, напр., по фамілії чорноморського офіцера Дракулікритикос без­помилково можна було встановити,, що його батько або дід був родом грек; по змісту постанови Щербинівської курінної ради про «жидовина Лейзера», який просив прийняти його в козаки і якому рада перемінила ім'я Лейзера на прізвище Лавровський, вид­ко було, що полковник Лавровський, який жив в станиці Старощербинівській, приходився внуком цьому Лейзеру. Хоч в складі чорноморського війська і числилося мало жидів, але вони вийшли потім не рядовими козаками, а, крім полковника Лавровського, бу­ло ще два внуки жида Рубашевського, — один вилитий з облич­чя жид в чині генерала — гарна, бездоганна, чесна людина, — а другий, .менший брат, осаул, круглолиций, чорновусий, типовий чорноморець, завзятий мисливецьстрілець, що не робив ні одно­го промаху на звіря чи птицю. В зв'язку з такими фактами вини­кали часто розмови і взагалі про жидів. Говорили і сперечалися про тугу асиміляцію жидів з іншими національностями, про стій­кість та живучість расових етнічножидівських рис, про велику здатність до торговельної діяльности, до шинкарювання та інш. Хто і що із промовців казав, я не можу тепер згадати, але за­гальний характер суперечок і позицію та основні погляди Петлю­ри я твердо пам'ятаю. Петлюра багато дечого розказував з життя жидів, але ні разу я не чув, щоб він виступав проти жидів, як національности. У мене тоді ще склалося певне переконання, що Пет­люра не належить до числа юдофобів, навпаки, його людяне відношення до жидів, як народу, було властиве його добродушній та м'якій природі.
Сам я взагалі ніколи не мав звички копатися в приватному житті живих людей, хоч би це мало й суспільне значення, коли про це не було написано або надруковано, або на словах відоми­ми людьми розказано. За два або півтора роки співробітництва Петлюри я не розпитував його ні про його родину на батьківщи­ні, ні про його освіту, ні про його заміри, ні взагалі про все те, що складає інтимну сторон)' людського життя. Сам Петлюра також не говорив мені про це. Для мене Петлюра був не тільки добрим та умілим працівником, але ще більш — дуже хорошою людиною щодо характеру, поглядів і вдачі у взаємних стосунках з людьми. Яким показався він мені з дня першого мойого знайомства з ним, таким в незмінній своїй суцільності залишився він і після того. Мої взаємовідносини з ним завжди були найкращими. Я звик ціни­ти Петлюру найбільше з етичного боку.
Коли роботи з розбором кубанського архіву скінчились, я за­лишив тільки двох співробітників — С. В. Петлюру і П. Ф. Немолякина. Якщо не помиляюсь, обидва вони були із духовних семі­наристів по освіті. В Катеринодарі ми відібрали дві великі пачки архівних вибірок, і я закликав їх в 1904 р. поїхати до мене на ху­тір Джанкот на березі Чорного моря, щоб довести працю до кін­ця. Співробітники жили у мене на хуторі літом два чи три місяці і не стільки займалися працею над паперами, скільки купалися в морі, ходили по лісі, по горах, тощо, — одно слово відпочивали в чудовій по кліматичних умовах місцевості. Я навмисне так об­ставив це гостювання у мене співробітників, котрих я дуже пова­жав і високо цінив. І на хуторі у мене Петлюра без бою або кон­куренції завойовував собі славу, розумної, тактичної і симпатичної людини. Такі спомини про Петлюру залишились і до цих днів у моїй сім'ї, коли його немає вже на світі.
Скоро по тім Петлюра зовсім покинув Кубань і Катеринодар. Пізніш, коли я був членом другої Державної Думи од козаків, а Петлюра жив у Петербурзі, він заходив до мене, носив або при­силав мені українські часописи. При цих зустрічах ми сходилися, як близькі люди. Іноді ми згадували про Кубань та чорноморців, про яких він казав, що він «козакував вкупі з чорноморцями», тоб­то працював, і «дечому навчився» у цій країні та у нащадків За­поріжжя; а я бачив і почував, що Петлюра не змінив ні на одну йоту своєї щирої,гуманної та симпатичної особистости, коли став вже зовсім поважною людиною.
Ще одна риса в характері Петлюри дуже подобалась мені. Петлюра далекий був од чванливости. Він добре знав Україну, мо­же далеко ліпше за інших патентованих знавців, дуже любив на­род, розумів його інтереси і готовий був всього себе віддати на служения йому, але не дзвонив він про це ні у великі дзвони, ні в маленькі дзвоники. Правда, він був тоді ще дуже молодий, але вже виявив себе правдивим діячем. До. такого Петлюри «привик» я на Кубані, таким він здався мені і в Петербурзі. І це тим гострі­ше кидалося в очі, що приїжджі з України та Московщини фахів­ці та штамповані дипломатиінтелігенти, попавши на Кубань, в си­ту та багату матеріяльно обстанову, не знали самі собі ціни і ви­носились над козаками «вище лісу стоячого» і трохи «нижче хма­ри ходячої». І не дай Боже, коли такий фахівець, або інтелігент, писав та свої писання друкував, — до такого, як кажуть чорно­морці, «і на дикій козі не під'їдеш». Все козаче він ганьбить, з усього кепкує, всі у нього або недотепи, або дурні, або політич­ні недоумки. Це й молодий Петлюра запримітив. Коли ж я роз­казував йому, як козачі землі розкрадені були під назвою «Височайше пожалуваних», то Петлюра приблизно сказав мені так: «Справді, хто на козачих землях та на посадах найліпше харчуєть­ся, той найбільше козаків шельмує та носа задирає». Я, пам'ятаю, засміявся, почувши цю характеристику «зайд» на Кубані, а тепер бачу, що то була не просто характеристика, а влучний прогноз. Бо коли був на Кубані Петлюра, то тоді мало ще було непрошених козаками зайд, а після того, як град із хмари, посипались во­ни на Кубань, особливо коли заповняли її в одні часи денікінці, а в другі — большевики.
І коли дійшли до мене вістки, що злочинець убив Петлюру буцімто з помсти за жидівські погроми, то це вбивство дуже вра­зило мене, як вияв дивовижного безглуздя. Помста, в якій би фор­мі вона не робилася, є найпоганішим ділом у людей, а в помсті Шварцбарда, якщо то була помста, не просвічує ані логіка, ані етика, ані хочби одна краплина загальнолюдських ідеалів. І ду­мається мені, яке щастя, що не Шварцбарди, а Петлюри ведуть лю­дей до загальнолюдських ідеалів.


ІСААК МАЗЕПА
(1884 1952)

Український агроном і правник, видний діяч УСДРП, земський діяч на Катеринославщині. В 1919 р. міністер внутрішніх справ, по­тім голова ради міністрів УНР. На еміграції доцент Української Господарської Академії в Подєбрадах в Чехії. Перший голова виконного органу УНРади 1948 р., на якому становищі й умер 18 бе­резня 1952 р. Праці: «Большевизм і окупація України», «Підстави нашого відродження», великий 3томовий твір «Україна в огні й бурі революції», крім ряду статтей і розвідок. Похований в Авґсбурзі на Північному цвинтарі, Німеччина.


СИМОН ПЕТЛЮРА

Особисто я знав Петлюру ще з 1906 року. Познайомився я з ним під час своїх студій в Петербурзі, де ми обидва брали участь в місцевій організації української соц.демократичної партії. В той час в Петербурзі виходив соц.дем. місячник «Вільна Україна», од­ним з редакторів його був Петлюра. Пригадую, на сторінках «Віль­ної України» Петлюра вів головно огляди внутрішнього життя та літературну хроніку. Як член українського клюбу в Петербурзі, він також там виступав з рефератами майже виключно на теми про українську літературу, театр тощо. Взагалі з розмов з ним при зустрічах різних спочатку в Петербурзі, потім в 1907 р. в Києві під час II. з'їзду української соц.дем. партії, в якому я брав участь як делегат від петербурзької організації, я спостеріг, що в той час він більше цікавився питаннями літератури й мистецтва. В пи­таннях соціялістичної теорії й політичних та економічних він усту­пав багатьом іншим членам партії. Пам'ятаю, коли на зборах на­шої петербурзької організації Петлюра брав іноді слово в диску­сіях, то М. Порш, тодішній найвизначніший член партії, що був в той час також в Петербурзі, майже завжди розбивав його дум­ки немилосердною критикою. Взагалі Петлюра робив враження революціонерапрофесіонала, який поставив хрест над своєю служ­бовою кар'єрою і революційну діяльність ставив на першому пляні.
З того часу я з Петлюрою довший час не бачився. Лише вліт­ку 1918 р коли він був головою Всеукраїнського Земського Сою­зу, я приїздив до нього в Київ в деяких справах катеринославсько­го губерніяльного земства. Потім під час Трудового Конгресу в Києві і пізніше у Вінниці мені ні разу не довелося говорити з ним докладніше в справах політичних. Він був зайнятий виключно вій­ськовими справами і майже постійно перебував на фронті. Полі­тичними справами в той час керував переважно Винниченко, який не був з Петлюрю в добрій згоді. Поза офіціяльними зустрічами на засіданнях Директорії тощо, Винниченко майже не мав ніяко­го тіснішого політичного контакту з Петлюрою. Я тішив себе на­дією, що Петлюра, який від самого початку революції стояв біля центру української боротьби, дасть нам вичерпуючий образ ситу­ації на Україні і головно дасть плян, що саме в цій ситуації тре­ба було робити всім свідомим та активним українцям.
Коли 8. III. (1919) ввечері я, Феденко, Романченко і Вікул при­їхали до Жмеринки, то Петлюра вже чекав на нас і зараз же по­кликав до свого салонувагону. Цей розкішний вагон С 55, в яко­му, як оповідали, колись їздив царський міністер шляхів, входив до складу окремого потягу, що був у виключному розпорядженні Петлюри, як Головного Отамана. Приймаючи нас в свойому досить просторому кабінеті, що містився в кінці вагона, Петлюра кіль­ка разів підкреслив, що дуже радий обмінятися думками «з то­варишами по партії», хоч це було вже після того, як він подав свою заяву,про «тимчасовий вихід» із партії.
Наша розмова з Петлюрою тривала біля години. Було видно,що його самого цікавили питання, які ми порушили. Ми поінфор­мували Петлюру про наш погляд на ситуацію і сказали, що, на на­шу думку, життя вимагає зміни дотеперішньої політики Директо­рії. Треба, казали ми, знайти спільну мову з українськими масами по той бік фронту, інакше дальша боротьба Стає неможливою. За­мість безплідних переговорів з французьким командуванням ми пропонували звернути головну увагу на упорядкування внутрішніх відносин на Україні. З цією метою, казали ми, чи не слід би було перервати переговори з Антантою і запропонувати большевикам мирне порозуміння на умовах визнання ними самостійности Украї­ни. Ми знаємо, говорили ми, що большевики на це напевне не пі­дуть, і боротьба з ними неминуча. Але такий тактичний крок з бо­ку Директорії в цей момент міг би багато зробити для відвернен­ня українських мас від російських большевиків і для притягнен­ня їх на бік українського центру.
Вислухавши нас Петлюра сказав: — Може я помиляюся в оцін­ці моменту, але я не вірю в' позитивні наслідки пляну, який ви про­понуєте. Правда, в справі переговорів з Антантою мушу вам ска­зати, що я не довіряю ген. Грекову. Але згода з Антантоіо нам дуже потрібна. Вона матиме велике значення для нашої держав­носте. Крім того, через Антанту ми можемо дістати одяг, взуття, зброю, в чому наша армія має велику потребу. Щодо наших влас­них сил, продовжував Петлюра, то відхід соціялістів від влади ду­же негативно відбився на настроях і боєздатности війська. Але помічається вже перелом в кращий бік. Особливо це торкається Ковельського фронту, де ми починаємо успішно наступати. Тепер нам не вистачає чобіт та одягу для козаків. Бракує також праце­здатного державного апарату, бо ми не маємо підготованих лю­дей як в центрі, так і на місцях. Усунувши ці дефекти, можемо продовжувати боротьбу. В кожному разі я приготував для боль­шевиків в районі Волочиска «закуску». Там формується кулак, що буде кинутий на Київський фронт.
— Отже, повторив ще раз Петлюра, я не вірю в корисність ва­шого лляну. Тому, коли б у вас з есерами ця думка остаточно скристалізувалася, тоді я вийду з Директорії, бо не можу брати на себе відповідальности за те, в що не вірю. Я не чіпляюся за владу, закінчив він, Бог з нею.
Ми вийшли від Петлюри розчаровані. Нам вподобався його діловий тон розмови, але нам здавалося, що одної віри в справу для успішности боротьби є замало. Зокрема його погляд на чер­гові завдання українського проводу здавався нам вузьким і невистачальним для того, щоб повернути державний корабель на «глибше плавання». Петлюра правильно підкреслив частковий по­чаток перелому в настроях козаків на північному фронті. Але він забував, що по той бік фронту широкі українські маси продов­жували йти за совєтськими гаслами. В цих умовах тих завдань, які він намічав для успішної оборони України — чоботи для ко­заків і працездатність державних апаратів — .було замало. Великий революційний рух на Україні в той час висував дуже важливі завдання загальнополітичного характеру. Большевики мали рацію, коли пізніше писали, що Україну вони опанували не так зброй­ною силою, як силою своєї пропаганди серед дезорієнтованих ук­раїнських мас. На жаль, брак ясної політичної лінії у Директорії під час головування Винниченка, а тепер цей «спрощений» підхід Петлюри до вирішення політичних проблем довший час гальму­вали плянову боротьбу з большевицькими впливами на Україні шляхом відповідної пропаганди серед українських мас.
Це був час, коли Петлюра, несподівано для нього самого, опи­нився майже один серед мало прихильних до нього правих укра­їнських діячів як в уряді, так і в Директорії. Вже ця обставина примушувала його прислухатися до тих настроїв, що запанували тоді в політичних групах, які стояли за урядом Остапенка. Фак­тично в цей час Петлюра ішов слідом за правим укр. табором.
Взагалі в питаннях політичної тактики Петлюра, як я не раз потім в цьому переконався, надзвичайно піддавався впливу свого оточення. Як правило, він ішов за тою групою, на яку в даний мо­мент спирався. Він не належав до тих провідників, що вміють на­кидати іншим свої погляди. Людина занадто лагідної вдачі і доб­рого серця, він вірив у природжену добрість людини. Добрий про­мовець на загальнопатріотичні теми, Петлюра, як колись за часів моїх передреволюційних зустрічей з ним в Петербурзі, був зовсім не меткий в політичних дискусіях. Навіть маючи свій погляд на справу, він майже ніколи не брався його належно уґрунтувати та скритикувати погляди своїх противників, неначе навмисне уникаю­чи накинути свою думку іншим. Може цим пояснюється його маломовність на різних нарадах та на засіданнях Директорії й уря­ду. Пригадую, як він дуже коротко, майже схематично, промовляв на державній нараді в Києві. Також від Остапенка в Проскурові я чув, що, мовляв, Петлюра на засіданнях переважно мовчить і при­єднується до готових рішень.
Ця нехіть Петлюри до дискусій була значним козирем в ру­ках Винниченка та інших його політичних конкурентів. В проти­лежність до Петлюри, Винниченко любив подискутувати. Крім то­го, він мав ще ту перевагу над Петлюрою, що користався симпа­тіями партії есерів. Петлюру есери, навпаки, не любили. Коли б Винниченко залишився і далі при владі, то хто знає, чи спроміг­ся б Петлюра в році 1919му і пізніше піднестися на ролю першої особи в Державі. Але після того, як майже всі українські діячі, що набули популярности за часів Центральної Ради, повиїздили за кордон, Петлюра став єдиним широко відомим в масах україн­ського народу національним провідником, що твердо йшов шляхом боротьби за незалежну українську державу.

***
Від часу евакуації Києва це був найкритичніший момент укра­їнської боротьби. З переходом Жмеринки до большевиків цілий південнозахідній фронт опинився відрізаним від решти української армії і незабаром зовсім перестав існувати. Крім того, ева­куація залізничої лінії ЖмеринкаПроскурів спричинилася до роз­порошення самого українського центру. Те, що почалося після втрати Жмеринки, було майже цілковитою ліквідацією українсько­го фронту. І коли дальша організована українська боротьба ще довший час не припинялася, то найбільша заслуга в цьому нале­жить Петлюрі. Він в цей критичний момент не втратив голови і не впав в одчай. Навпаки, з великим ентузіязмом і вірою в справу, що були найціннішою рисою його, як національного провідника, він непохитно продовжував працювати для організації наступу проти большевиків на північному фронті. Це, на мою думку, спас­ло український фронт від остаточного розпаду. Без Петлюри, з його популярністю в решті українського війська, український фронт в цей час або зовсім занепав би, або попав в руки окре­мих, необ'єднаних між собою різних безвідповідальних отаманів, що з'являлися тоді сотками.

***
Де ж секрет того, що цей скромний соціялдемократ з само­го початку революції на Україні висунувся на ролю найпопулярнішого її провідника?
На мою думку, головний секрет цього полягає в тому, що Петлюра був надзвичайно енергійний, відданий ідеї ентузіяст з ве­ликою вірою в українську справу. В початковій стадії революцій­них рухів особистий вплив взагалі грає значну ролю. В умовах української революції Петлюра виявив цінні риси характеру: він умів захоплювати своїм запалом других, умів вести за собою ма­си, кликати їх до тяжкої боротьби й жертв. Тому ім'я Петлюри дуже швидко стало відомим по всіх закутках України, як символ борця сміливого і відданого. Петлюра був добрий промовець. Свій революційнонаціональний запал він умів передавати другим. Особ­ливо він умів впливати на козаків, чим пояснюється його велика популярність в армії. Постійно перебуваючи з армією, він сам під­давався впливові тих настроїв та інтересів, якими жило наше вій­сько. До вирішення складних політичних питань він завжди підхо­див з погляду інтересів армії. Армія й її настрої та потреби були для нього рішаючим чинником при наміченні пляну боротьби в найрізноманітніших умовах. Він був весь захоплений збройною боротьбою з противником, тому на справи загальнополітичного характеру, що їх приносило життя, він не завжди звертав належ­ну увагу.

***
Поза всякими неуспіхами і навіть помилками (кожному трап­ляються невдачі і ніхто не гарантований від помилок) С. Петлю­ра, якому доля судила стати на чолі великого визвольного руху молодої української нації в р. 1919, лишиться історичною постаттю, бо своєю вірою в перемогу, своїм завзяттям, непо­хитністю щодо основної мети — здобути незалежність Україні — він безперечно цього заслужив.


МИКОЛА ЮНАКІВ
(1871 1931)
Укр. військ, діяч, ген.полковник ген. штабу УНР, генерал рос. армії, проф. рос. військ, академії ген. штабу, історик Півн. війни 17089, комр 8ої рос, армії, опісля на укр.. службі, нк штабу Гол. Отамана, військ, міністер, голова Вищої Військ. Ради та Укр. ВоєнноІстор. Товва. Народився 5 грудня 1871 р. в м. Чугуєві, Харківщина, помер 1 серпня 1931 р. на еміграції в Тарнові і там похований.


УРИВОК З АВТОБІОГРАФІЇ

Перебуваючи начальником штабу 4ої армії, я мав нагоду познайомитися з С. В. Петлюрою. Він, в якості заступника головноуповноваженого санітарної частини Західнього фронту, приїхав весною 1916 року з Мінська до Молодечна (ставка штабу армії) для обговорення способів організації санітарної допомоги в запіл­лі армії. Балакав я з С. Вчем години зо дві, виключно в справі його приїзду; при чому він зробив на мене глибоке враження сво­їм розумом, знанням справи, а головне — своїм захопленням та ки­пучою енергією. Згодом, коли я довідався, що С. В. являється од­ним з головних будівничих новоповсталої Української Держави, я побачив в цьому запоруку успішного завершення української спра­ви, і у мене потай з'явилася думка про те, щоб стати його ближ­чим співробітником.
Українська національна справа почала звертати мою увагу з 1917 р. після лютневої революції, коли на фронті почали поволі виявлятися прояви українського національного життя, в формі українізації військових частин, викладів з історії України, форму­вання українських військових рад, улаштування українських вій­ськових з'їздів і т. ін.
До всіх цих проявів я на всіх ступенях військової ієрархії ста­вився завжди прихильно: з початку виключно по інтуїції, в наслі­док мого українського походження, а з часом з більшою і біль­шою національною свідомістю, яку набував самостійно, в наслідок вдумливого ставлення до політичних подій, що розгорталися пе­редо мною.
Восени 1917 року я вже був цілковито підготований для відповідальнішої праці на користь України, і бракувало лише спри­ятливих обставин, які б допомогли мені увійти" в коло активних українських діячів.
Командування 8ою армією обняв я напередодні захоплення большевиками влади в Петрограді, а тому й довелося присвятити мені головну увагу не на боротьбу з зовнішнім ворогом, а захо­дам для заховання армії в стані боєздатносте. Тоді большевики провадили свою руйнуючу роботу дуже обережно, без рішучих кроків, тому армія розкладалася лише повільно. В тих умовах і те вже було добре.
В 8ій армії я знайшов у повному розцвіті і акцію по україні­зації частин, її переводив, по вказівкам з Києва, армійський вій­ськовий український комісар — сотник Марченко. Хоч і я заявив, що я українець, і йшов назустріч всім жадан­ням Марченка, але не міг не зауважити, що стосунки Марченка зо мною не щирі та що він ставиться до мене з певним застережен­ням. Думаю, що спричинилося до цього моє «генеральство», дов­голітня служба в російській армії та невміння добре говорити українською мовою. Можливо, що на Марченка недобре вражен­ня справляло також і те, що я всупереч його поглядам, очевидяч­ки підсказаними йому з Києва, одстоював доцільність обережної, повільної українізації військових частин, щоб не викликати підозрень з боку большевиків і не довести до збройного конфлікту між росіянами та українцями, який не міг скінчитися тоді нашою перемогою.
В середині листопада я отримав депешу з Києва од військо­вого секретаря України С. Петлюри з повідомленням про включен­ня 8ої армії в склад Українського фронту. Депешу ту я приняв до відома.
З початку грудня комісар Марченко їздив на декілька днів до Києва на побачення з С. В. Петлюрою, але по повороті до Моги­лева ухилився од всяких іформацій про свою подорож і взагалі заховувався відносно мене дуже непевно. Вияснення цієї поведінки Марченка наступило хутко.
Ранком в середині грудня (здається, 17го), я несподівано до­відався, що минулої ночі, українці, скориставшися з недбалости російських большевиків, розігнали армійський революційний комі­тет і захопили до своїх рук владу в Мотилеві на Поділлі, а також і штаб армії.
Нашвидку одягнувшися і пришпиливши до свого френчу жовтоблакитний метелик, я пішов до штабу армії. Українська варта впустила мене в будинок без всяких перешкод.
В скорім часі до мене прийшов Марченко на чолі представни­ків од різних національностей: добре пам'ятаю, що в цьому гурті були поляк і вірменин; представника від росіян не було.
Марченко дуже офіційним тоном запитав мене, чи згоден я визнати факт «безкровного перевороту», що стався, і чи згоджу­юся залишити за собою лише військове керування армією, усту­пивши політичне керування колегії з присутніх представників різ­них національностей.
Я дав згоду...
Як я довідався трохи пізніше, акція Марченка спиралася май­же виключно на 9ту кінну (українізовану) дивізію, яка була ви­кликана Генеральним Секретаріятом з фронту до Києва і знахо­дилася в околицях Могилева.
Колегії з тою ж назвою, в той же приблизно час, робили спроои перебрати політичну владу і в інших військових районах Румунського фронту, з чого я ви­вожу, що плян"цієї акції був розроблений для всього Румунського фронту в Киє­ві, і що Марненко їздив до Києва для отримання відповідних директив.
Через декілька днів дивізія повинна була виступити в напрям­ку на Вапнярку, і що мало статися після її відходу, — легко мож­на було вгадати ...
Між тим большевики, довідавшися про могилівські події, вирі­шили перейти до рішучої тактики: вони скликали армійський з'їзд в Хотині, на якому, як я довідався пізніше, вони обрали нового командуючого армією — прапорщика Александровича. Після то­го вони оголосили наказ чотирьом дивізіям з фронту перейти в наступ на Мотилів і здобути його, а разом і штаб армії силою.
Пройшло декілька днів .. . 9та кінна дивізія вирушила на Вап. нярку, а вслід за нею . . . потайки зникли з Могилева як Марченко, так і інші національні комісари, забравши з собою решту україн­ської залоги.
Штаб армії і я залишилися на ласку большевиків . . . Через день в Могилеві з'явилися з початку большевицькі розвідчики зі складу старого революційного комітету, а потім і большевицька залога, разом з цілим революційним комітетом. Револю­ційний комітет повідомив мене про моє усунення з посади коман­дуючого армією за те, що я під час української акції залишився в Мотилеві, себто співпрацював з українцями, а не переїхав до Хотина.
Разом з тим новий командуючий армією прапорщик Алексан­дрович, інженер по фаху, людина інтелігентна і добре вихована, дуже просив мене, щоб я не залишав Могилева і, в разі наступу німців, допоміг йому своїми оперативними порадами.
Я згодився, але витримав це перебування в ворожім таборі ли­ше на протязі тижня: цілковито розхиталися нерви, а крім того я довідався про намір большевицького командування почати нас­туп на Київ і жахався того, що буду притягнений до виконання цієї операції.
27го грудня я, за дозволом революційного комітету, виїхав нібито в 2місячну відпустку для лікування до Харкова, з обов'яз­ком після того прибути до Петрограду «в розпорядження товари­ша Троцького». На ділі ж я вирішив їхати до Києва і вступити на українську службу.
В Києві я зупинився в готелі «Ермітаж», де з великою радістю довідався, що в тому ж будинку мешкає і С. В Петлюра.
На другий же день я завітав до нього, при чому застав у ньо­го генерала Кирея. При моєму появленні розмова їх припинила і наступило неприємне мовчання ... Зрозумівши, що я являю­ся в цей мент небажаним гостем, я коротенько оповів Симонові Васильовичеві, що привіз інформації з фронту, які хотів би йому переказати. А тому прошу його, коли він буде вільний, поклика­ти мене з другого поверху до себе..
Генерал Кирей командував 12м корпусом в 8ій армії, себто був моїм співробітником. З початку грудня він просив мене дозволити йому виїхати в фронту у відпуску до Києва, але я на це не погодився, бо тримався погляду, що в той важкий для дієвої армії час усі вищі начальники повинні були залишатися на своїх місцях. Дуже обурювало мене в цій справі те, шо генерал Кирей в розмові по телефону з генералквартнрмайстром штабу 8ої армії полковником Базаревським сказав йому досить цінічно, що хоче їхати до Києва з тих мотивів, що «настав уже час, щоб українізуватися». Не дивлячися на мою відмову, генерал Кирей в скорім часі виїхав таки до Києва, на підставі телеграфного наказу С. В. Петлюри.ся
Цього заклику я однак не дочекався. Очевидячки, і С. В. Петлюра, може з тих же мотивів, що і Марченко, ставився до ме­не з недовір'ям ... і треба було ще півтора роки чекати, щоб те недовір'я зникло . . .
В найближчі дні я подав листовно прохання на ім'я генераль­ного секретаря по військовим справам Порша, якого я цілковито не знав, про прийняття мене на українську службу, і через де­кілька днів одержав од нього листовну пропозицію обняти коман­дування над 4ою армією на фронті в Румунії.
Виїхати знову на фронт мені однак не довелося, бо почалися большевицькі розрухи в Басарабії, а потім і бомбардировка боль­шевиками Києва...
В останніх днях січня 1918 p., після заняття большевиками Ки­єва, я з неймовірними труднощами втік до Харкова, де і перебу­вав до приходу туди українськонімецьких військ.
Спроба моя побачитися з отаманом Натієвим успіху не мала, бо ад'ютант отамана передав мені відповідь, що отаман зайнятий і прийняти мене не може.
З початку травня 1918 року я повернувся до Києва і в липні при допомозі військового міністра отамана Рогози, поступив на­решті на українську службу і послідовно займав посади: Голови комісії по утворенню на Україні військових шкіл, начальника Го­ловної Шкільної Управи і начальника (невідкритої ще в той час) Академії Генерального Штабу.
Перед вступом на українську службу я був на авдієнції у Геть­мана Скоропадського, який хоч і знав мене по минулій службі в Петербурзі, але прийняв цілком офіційно, нагадавши лише, що я, вступаючи на службу, беру на себе обов'язок служити неза­лежній Україні, і порадив як найскорше удосконалитися в українській мові.
Під час повстання проти гетьмана я залишався в Києві, не ма­ючи жадних доручень ні від гетьмана, ні від Директорії.
В останніх днях січня 1919 року я евакувався з Києва при до­помозі отамана Осецького, якого я знав ще з давніх (по службі в Петербурзі) часів3). В дальнішому я займав посади: помічника головного інспектора військ УНР, планівщика Головної Геодезійної Управи, потім помічника начальника цієї ж Управи, начальни­ка Штабу Головного Отамана, радника по військовим справам при Українській Дипло­матичній Місії в Варшаві і нарешті Голови Вищої Військової Ра­ди (з 10 лютого 1921 року). Характеристики моєї служби в українській армії не привожу. Нехай це зроблять свідки моєї діяльности. В ранґу генералмайора російської армії я був підвищений 6 грудня 1912 року. В ранґу генералляйтенанта (за воєнні заслуги) — 10 квітня 1916 року. Генералполковником української армії з 22 січня 1923 року (з старшинством з 10 жовтня 1919 року).
ВОЛОДИМИР САЛЬСЬКИЙ
(18851940)

Укр. військ, діяч, ген. штабу ген.хорунжий, 1917 нк Штабу командуючого військ УНР, 1918 нк Гол. Шкільної Управи, 1919 командуючий Запорізьк. корпусу, опісля — Армії УНР, кількара­зовий військовий міністер УНР. Народився 28 липня 1885 р. в м. Острозі на Волині. Помер 5го жовтня 1940 р. на еміграції в Варшаві.


ВОЖДЬ 3 ЛАСКИ БОЖОЇ


В 1917 р. після російської революції С. Петлюра був голов­ним ініціятором та організатором з'їздів українціввояків, що пе­ребували в шерегах російської армії. На цих з'їздах став улюб­леним, популярним і авторитетним. Після першого з'їзду він був обраний головою Генерального Військового Комітету. При форму­ванні Генерального Секретаріяту України (уряду автономної Укра­їни) він обняв обов'язки Генер. Секретаря Військових Справ.
Головною метою його було створення української збройної сили. Хоч у цей час українська демократія вірила ще в доброзич­ливе відношення російської демократії до українського національ­ного питання, і в те, що справедливі вимоги української нації бу­дуть задоволені, і тому не надавала належної ваги власній зброй­ній силі, — але С. Петлюра був одним з тих, що не поділяли цих рожевих надій, і першим завданням ставив створення війська. Під його загальним керівництвом завдяки розвинутій енергії було створено кілька військових частин на території України (наприк­лад в Києві спочатку Богданівський і Полуботківський полки, а до кінця 1917 року ціла сердюцька дивізія); на фронті з збаламу­чених російських частин виділялися цілі дивізії і корпуси з укра­їнців, які були найздоровішими частинами, і тільки вони тримали фронт до кінця проти австронімців.
Коли в кінці 1917 р. большевики почали з австронімцями пертрактації від, цілої Росії про замирення, то Генер. Секретаріят України не міг допустити, щоб російські большевики провадили ці пертрактації в імені України і тому розпочав сам переговори з німцями.
С. Петлюра був великим прихильником Антанти, бо твердо ві­рив в остаточну її перемогу і стояв за продовження боротьби про­ти німців, в чому, на його погляд, мусіла допомогати Україні Антанта.
В кінці 1917 p. С. Петлюра димісіонував з Генер. Секретарія­ту Військових Справ і зформував Слобідський корпус, команди­ром якого Ген. Секретар і затвердив його.
Ще в кінці 1917 р. корпус С. Петлюри відзначився в боях про­ти большевиків, які наступали на Київ зі Сходу (большевицький російський уряд в листопаді 1917 р. оголосив Україні війну). В наслідок інтенсивної агітації, з якою боротьба була трудною для молодого тількищо організованого адміністративного апарату, в ніч з 1415 (2728) січня 1918 р. вибухло в Києві сильне повстан­ня російських комуністів. З огляду на невистачальність сил у Киє­ві був відкликаний туди корпус С. Петлюри, завдяки якому в се­редині Києва повстання було ліквідоване на протязі 2х діб, але за цей час большевицька армія Муравйова встигла підійти під са­мий Київ. Після кількохденної боротьби в околицях і в самому Києві, українські війська не могли утриматись проти в кілька ра­зів численнішого ворога і одійшли на захід.
С. Петлюра в цих боях виявив надзвичайну особисту відвагу і твердість в командуванні. Часами в тяжких випадках він бився сам як простий вояк. Автор особисто бачив сам С. Петлюру з баг­нетом в руках в числі перших, що ввірвались в арсенал, який впер­то боронили большевики.
З цього моменту починається велика популярність С. Петлю­ри між військовиками, яка все зростала і зростала з бігом часу.
Далі спілка з німцями, звільнення України від большевиків. С. Петлюра відходить тоді від військових справ і віддається ши­рокій громадськополітичній роботі, як Голова Київського Губерніяльного Земства, а трохи пізніше як голова Всеукраїнського Зем­ського Союзу. За часів гетьманських і порядкування німців С. Пет­люру переслідувано і він сидів у тюрмі.
Антинаціональна і невідповідна соціяльноекономічна політи­ка гетьмана з'єднує в протесті всі українські політичні партії, які з себе створюють Національний Союз. На другий день після ви­дання П. Скоропадським декрету про злучення України з Росією, 15. XI. 1918 вибухає повстання по всій території України. С. Пет­люра, за 23 дні перед тим випущений з тюрми, входить в склад Директорії, яко Головний Отаман війська Директорії. Пізніше реш­та членів Директорії одійшла і С. Петлюра лишився один з титу­лом Голови Директорії, Головного Отамана, і вся повнота зверх­ньої державної влади скупчилася в його руках.
Повстання набирає стихійної сили, армія Директорії здобуває Київ, гетьман зрікається влади і німці таємно вивозять його до себе.
Тоді большевицькоросійський уряд зриває перемир'я, що бу­ло усталено за гетьмана, починає, з півночі широкий наступ, по­переджений мистецькою демагогічною розкладовою агітацією. В деяких політичних колах українських появляється течія за зами­рення з большевиками, але Головний Отаман С. Петлюра твердо провадить лінію завзятої боротьби з російськими большевиками, сподіваючись мати допомогу від Антанти, війська якої з'явилися вже в Одесі. В той час в нашій армії вже почав відчуватися брак в амуніції, технічному матеріялі і ліках.
Невідповідна політика антантських чинників в Одесі, що під­пали під вплив ворожих Україні російських кіл, не виправдала на­дій С. Петлюри. Кинуті большевиками крайні соціяльні і націо­нальні гасла (визнання України аж до відділення) баламутили ма­си, зменшували їх відпорну силу. Українська армія під натиском ворога, прорвана в центрі, відходить на захід.
В той час Головний Отаман розпочинає широку роботу по організації армії і упорядкування її запілля. Численні частини, що створилися під час повстання, різного складу, без належної тило­вої організації, були злучені в три групи .і одну окрему дивізію. Група (щось середнє між корпусом і армією) була вищою опера­тивною одиницею, що складалася з 3х дивізій трьохполкового складу, групової артилерії і 1ої кінної бригади. Кожна група ма­ла свої запасові курені для попереднього навчання мобілізованих, учебні курені для унтерофіцерського складу і весь тиловий апа­рат. Звернуто особливу увагу на командний склад: невідповідних людей, що опинились на високих посадах революційним шляхом під час повстання, усунуто, закликано українців, старшин бувшої російської армії, з бойовим стажем, з вищою військовою освітою, що вже показали себе твердими з боку національного. Боротьба була впертою і жорстокою, йшла з перемінним успіхом; больше­вики кинули на українську армію все, що могли, намагаючись зни­щити українську армію, порозумітись з галицькою армією і про­тягти руку допомоги комуністичній в той час Венгрії. Горті в особливому листі дякував Головному Отаманові, що той стримав большевиків і дав йому змогу знищити в Угорщині комунізм.
Далі відхід з Галичини трьох Галицьких корпусів, що приєд­налися до армії УНР і вступили під команду Головного Отамана. Марш на Київ. Головний Отаман прагнув порозумітися з Денікіном для спільної боротьби проти большевиків, вимагаючи визнан­ня самостійної України — У. H. P. Денікін брутально відкинув пропозиції Головного Отамана і почалася війна на два фронти: проти большевиків і проти Денікіна. Спочатку наша армія пода­лася назад до лінії ШепетівкаЖитомирВинниця і до Дністра на схід од Ямполя. В половині жовтня українська армія перейшла в наступ проти Денікіна, нанесла йому рішучу поразку (деякі денікінські частини були знищені, перехоплено було наказ російсько­го командування одходити аж до Одеси). Але в той час і наша армія була в катастрофальному стані під виглядом матеріяльного забезпечення у всіх галузях, що було наслідком замкнення кордо­нів на заході і вичерпання на своїй території всіх запасів. Пошес­ті десяткували шереги армії, сотні людей вмирали без ліків, армія не могла битись, бо не було чим, і відійшла на захід до фронту польської армії. З польською армією ще не були стосунки оста­точно полагоджені, і Головний Отаман наказав більшій частині армії, що складалася з добровольців, похід в запілля ворога, а решта була інтернована поляками. Сам Головний Отаман поїхав до західньої Европи, шукати союзників. Один тільки маршал Пілсудський, розуміючи всю вагу належного розв'язання українсько­го питання і життьове заінтересування Польщі в приязних стосун­ках з незалежною Україною, наказав свойому урядові підписати політичну і військову конвенцію з урядом УНР, на чолі якої сто­яв С. Петлюра.
6. V. 1920 р. наша армія повернулася з запілля, пробившися через большевицький фронт; до неї прилучились зформовані під керуванням Головного Отамана на території Польщі і в Кам'янці на Поділлі українські частини.
В цей час була усталена остання організація армії, яка скла­далася з 6ти піхотних дивізій і 1ої кінної. В основу було покла­дено систему трієчности: дивізія з 3х бригад, бригада з 3х куре­нів. Дивізія — вища одиниця, що посідала всі роди військ і служ­би. Такою організацією намічалася повільна підготовка кадрів і 156
поширення численности армії.
Армія під загальним керуванням Головного Отамана ввесь час займала південний відтинок загального фронту протягом коло 100 кілометрів, міцно забезпечуючи праве крило польської армії. Во­на разом з польською армією пережила всі успіхи й неуспіхи в боротьбі 1920 р. до кінця. Особливо видатна роля армії була в серпні і вересні 1920 р. На протязі 3х днів одна українська диві­зія стримала в Замості удар всієї кінної армії Буденного, що пе­ред тим так тяжко дала себе знати 2й і 5й польським арміям, а тепер була скерована в запілля групи маршала Пілсудського, що розвивала свій удар од Вепра.
Ударом по південному крилу большевиків з лінії Дністра в ве­ресні (14. IX) наша армія сильно спричинилася до остаточного погрому большевиків і на день підписання польськоросійського перемир'я (20. X. 20 р.) спинилася, переслідуючи большевиків, на меридіяні Жмеринки. Большевики стягли переважаючі сили проти української армії з польского та південного фронтів і 10. XI. 20 року перейшли в рішучий наступ.
В той час армії бракувало рушниць для озброєння всіх мобі­лізованих, а саме головне набоїв, — в мент початку наступу було по 30 набоїв на рушницю в середньому. Через кілька днів в бага­тьох частинах зовсім не стало набоїв і деякі з них дощенту були порубані большевицькою кіннотою.
21. XI. українська армія перейшла Збруч і згідно з приписами міжнароднього права склала зброю і була інтернована в Польщі.
Це був останній акт трагічної боротьби української армії на протязі майже 4х років, що називається до останньої змоги. Під проводом свого зверхнього Вождя армія виявила небувалу витри­валість і надзвичайну моральну силу. Одним із головніших дже­рел цієї сили був сам Вождь армії.
Хоч він не був військовим фахівцем, але він посідав саме го­ловне, що потрібно вождеві. Він знав серце і душу вояка, він ро­зумів глибоко ті психологічні моменти, з яких складаються підва­лини і джерело енергії людської маси.
Криштально чистий з боку морального, він фанатично був відданий ідеї української державности і в очах військ він був вті­ленням цієї ідеї. Він був фокусом, в якому концентрувалися найсвятіші почуття українського вояка, як фокус дзеркала, відбива­ючи яскравим промінням любови до Батьківщини ці сконцентро­вані в ньому почуття. Він ще більше підносив почуття вояцтва до височини самопожертви і завзяття і скеровував енергію маси на надлюдські подвиги. Він тримав в своїх міцних і чистих руках серце та душу армії, як рівнож можна сказати, що він сам був серцем і душею армії.
У військових питаннях організаційнотехнічного характеру він покладається на своїх ближчих співробітників — військових фа­хівців, вносячи завжди корективи, яких вимагали дух і обставини. Революціонер по натурі, він може часами і переходив в революційному запалі ті межі, що ставить воєнна наука. Але в більшості він так глибоко розумів істоту часу, що його зауваження були слушними й незаперечними. Його військові співробітники учились у нього розуміти істоту двигаючих духових імпульсів армії і тво­рити національну армію, здібну до великих подвигів.
Головному Отаманові прийшлося виконати надзвичайне зав­дання: творити наново армію під час боротьби в обставинах ре­волюційного хаосу і безладдя, спричиненого стихійною демобі­лізацією російського фронту. По всій території України, як гриби після дощу, повстало значне число загонів, ватаг, які часами труд­но було приборкати, які чинили на власну руку, а часами їх вчин­ки викликали обурення всього населення.
Коли західньоевропейські держави з віковим укладом життя і випробуваним адміністративним апаратом зараз після 1917 р. так боялися комуністичної агітації, то можна собі уявити розкладові наслідки на Україні комуністичної агітації з так тоді привабливи­ми гаслами. Комуністичні провокатори підбурювали невідповідальних ні перед ким ватажків навіть на жидівські погроми для дискредитації українського національного руху.
Крім того доводилося поборювати неймовірні труднощі, зв'я­зані з браком самих елементарних речей, потрібних війську.
Все це Головний Отаман подолав і створив армію, що вкри­ла себе вічною славою.
В оперативному відношенні він цілковито довіряв своїм най­ближчим співробітникам, переважне число яких були старшини бувшого російського генерального штабу. В найтяжчі критичні хвилини він умів надзвичайно підносити енергію і творчість своїх співробітників. Без тіні суворости, лагідний, безмежно чарівний, одним своїм особистим впливом він міг напружити сили своїх співробітників і видобути від них все, що тільки вони могли дати.
Часом ситуація була остільки тяжкою, що розроблена опера­тивна думка здавалась безнадійною, і підупадала енергія для її переведення, але він своєю незломною вірою в остаточну перемо­гу запалював своїх співробітників і осягав часами несподіваних результатів.
Як голова Держави, він усе робив у внутрішній і зовнішній політиці, щоб полегчити армії провадження боротьби.
Це був великий Вождь з ласки Божої, що посідав таємницю влади над масами. Він народився і виріс на Вождя свого народу в огні національної революції і в боротьбі за осягнення відвіч­них Ідеалів української нації. І загинув він на посту зверхнього репрезентанта державної легальної влади, яку вигнав з рідної зем­лі гнобитель українського народу. Його свята кров ще більше за­гартує волю нашу до боротьби та ще більше розпалить жагу остаточної перемоги і ще більше зміцнить наші шереги.
Він і надалі лишиться Вождем нашим аж до здобуття неза­лежної української державности. Мертвий — він буде для наших ворогів ще страшніший ніж живий.


ВСЕВОЛОД ПЕТРІВ
(1883 1948)

Генштабу генералхорунжий. Командир кінного ім. Костя Гор­дієнка полку в 1918 р. Начальник Житомирської Юнацької Шко­ли. Інспектор Армії УНР. Автор «Споминів» в 5х частинах. Похо­див зі шведів, його прапрадід Вернер брав участь у бою під Пол­тавою як вояк короля Карла XII. Народився 2 січня 1883 р. в Києві. Помер на еміграції 10 липня 1948 р. в м. Авґсбурзі, Німеч­чина.

ВІНЕЦЬ СПОМИНІВ У РІЧНИЦЮ СМЕРТИ СИМОНА ПЕТЛЮРИ

Так доля хотіла, що зустрічалися ми нераз у трагічні часи Ве­ликого Зриву, Ід9 довелося нам співпрацювати. Усього було — і співакцій і розходжень, зокрема у царині політичній, але тут хо­чу згадати не про політичного діяча, а лишень про людину.
Зза Пинських багнищ, снігами та лісами пробиваючись, прий­шли Гордієнківські гайдамаки у .Київ та й попали з фронту на фронт. По вулицях Києва тріскали стріли та строчили кулемети, а час від часу й гармата ревнула, надсилаючи у далечінь виюче стрільне. Йшла боротьба з внутрішнім повстанням Арсеналу.
Включилися й ми у цю боротьбу, облягаючи Арсенал разом з Богданівцями, відбиваючи випади з Подолу разом із Січовими Стрільцями та Полуботківцями. А там, на Слобожанщині та на Чернігівщині, як ми то вже знали, теж точилися бої з московською навалою; там десь орудували Гайдамаки Слобідські, Ідо мали прийти сюди, під Арсенал.
Одного вечора з'явилася перша ластівка з того боку — зв'я­зок від тих Слобідських.
Ось сидить чолов'яга кремезний з рідким блиском у очах; жовта коротенька кожушина заляпана болотом, сіра російська па­паха з червоним шликом та золотим дармовісом; постать, що ні­би то зірвалась з малюнку XVII сторіччя.
Приніс коротке звідомлення, що завтра зза Дніпра підійдуть Слобідські та закликають до співпраці — до штурму Арсеналу. Це звідомлення витяг наш гість звідкись з шапки, знову ж як у старовину бувало. На звідомленні підпис: „Симон Петлюра".
„А як далеко ви?" — питаю. „Та вже ближче ніж вчора".
„А багато йде?" „Та е людей! А пишіть но хутче відповідь, бо поночі донести легше. А все, що треба, то Батько вам написав".
Відчулася якась нова карність, нова сила, незвична, а така близька, та сама, що й між нами вже росла.
Чим світ прийшов наказ про спільну акцію: — ясний, прос­тий, військовий. Підписано: С. Петлюра, — О. Удовиченко. Швид­ко після того на печерському боці Арсеналу охнула гірська гар­мата, дзенькнув розрив, а вздовж по Кловському спуску прибігла .зв'язкова стежа „Чорного" куріня Слобожанців — юнаки у сол­датських шинелях та папахах з чорними шликами . . . Твердий штурм, бій за вікна, різка луна пострілів між завмерлими причаївшимися машинами й перемішані гайдамацькі лави перешико­вуються на печерській стороні Арсеналу, де стоїть, росіянами по­ставлена нам ганьба — пам'ятник донощикові Кочубеєві та його посланцеві Іскрі, у який лишень так, так, що не вцілила гайда­мацька гармата чоти Алмазова.
Між масивною будовою Арсеналу, — колишнього редюїту та баштою з Миколаєвськими воротами, міцним триповерховим велетнем з червоної цегли, тягнеться висока стіна з бійницями. Під нею юрба людей у цівілю, у шинелях, у робітничих одягах. Це полонені — недавні оборонці Арсеналу й опора „пролетарської революції", на допомогу якій ішли по Лівобережжі відділи Муравйова, колишнього царського російського жандарма.
Юрба гуде викриками, розмовами, благаннями. Перед нею два кулемети, яких „розсіяння" вирівняють від одного кінця юрби до другого ось ці кам'яні люди з червоними шликами, готуючи ма­шини до стрілів. Жорстока традиція „безкровної" московської ре­волюції, традиція знищення ворогів, навіть уявлених, традиція Іва­на Грізного, Петра І, й інших „собирателів", масакри Богданівців „найдемократичнішим" урядом Керенського, Крут й інших жертв „права самоопределения вплоть до отделения" очевидячки впли­нула вже й на наших людей, вже й їх зводить на небезпечний шлях. Чи ж станеться? . ..
Між розлюченими скорострілами проходить людина середньо­го росту у звичайній російській солдатській шинелі та папасі без шлика й станувши перед юрбою полонених обертається обличчям до люф скорострільних . . . „Тихо всі!" розлягається спокійний, але дзвінкий вигук, і хвилею, що розбігається, стихає юрба. . .
„Це ж наші задурені українські люди ці робітники! А ми ж Гайдамаки за волю борці. Не дозволяю стріляти без суду! А як не послухаєте, то стріляйте й в мене".
Невдоволено бурмотять коло скорострілів: „Дивний той Батько! Вони ж нас стріляють, а він...", але стрічки витягають­ся та цокають забезпечники. Так тигр, вишкирюючи зуби, відхо­дить на наказ укоротителя.
„Хто це той?" „А то не знаєте? Батько Симон Петлюра!"
Еге ж, це той ватажок Слобожанських Гайдамаків.
З опануванням Арсеналу біда не скінчилася. Підійшов Муравйов. його бронепотяг прорвався аж до станції Київ 1ий, де ви­садив десант. З підтримкою російських робітників залізничних майстерень він почав наступ Безаківською вулицею, куди переки­нуто було Слобожанців. Гордієнковці дістали наказ ліквідувати групу російських солдатів, що з парою гармат прямувала від Пос­та Волинського, отже з заходу, на з'єднання з Муравйовим і тим різала можливість відвороту й від'їзду Уряду; ось тому мусили співчинити зі Слобожанськими.
З бідою, відстрілюючись .від просякаючих груп, відділ зв'яз­ку дібрався до того місця, де йде Безаківська вулиця від бульвару, що тепер зветься Шевченківським, долу, до двірця. Від кінця рамованого тополями бульвару видко двірець, звідки летять кулі, а тут, зовсім близько, великий роговий будинок „Юротату”, звідки , стрільба й який обстрілюють Слобожанці, що засіли за парканом Ботанічного Саду.
Притулившись за рогом паркану розглядаюся — де тут є штаб? Знайшов: лежить група людей, один щось пише, присівши на лавочці бульвару,— бачу кремезну постать Удовиченка. Пере­бігаю до нього. Перебігаю, бо таки співає олив'яна смерть . . .
„Спитайте самого, — ось там сидить під пам'ятником". Зно­ву скок через просвіт вулиці. Кулька чиркнула об цоколь, й зави­щавши зникла. Сидить вже знайома людина й спокійно відкроює скибу чорного хліба, нібито не чує, як ті маленькі кульки співа­ють навколо, скаржаться на людей, що пускають їх на братовбив­чу справу.
Вислухав. „А тепер, поки я казатиму, споживіть, пане полков­нику, хліб святий — їжу козацьку, бо певно й Ви добре зголод­ніли!" Так собі, як дядько на жнивах гостить заїхавшого з міста панича, але чей же то для мене ті обставини бойові мусять бути звичними, а не для нього — цивільної людини. Ну справді ж це Отаман милостю Божою!!
Пройшли місяці. . . Гостювали у нас німці, — ледве ми знову не попали до „Переяславського" становища з російськими білогвар­дійцями, але не стало німців і у Золотоверхий Київ увіллялося військо, наше українське військо!! Сотні, тисячі, десятки тисяч!!!
Риплять селянські вози і сани, довозячи харч і набої; везуть його сиві дядьки у поміч своїм синам ....
Шикуються сірі лави перед Великим Богданом під дзвони Св. Софії, а далі генген по Володимирській, скільки око гляне, аж до будинку Центральної Ради й далі все'військо, військо, — на­ше військо!
„Старий Київ гуде, аж здрігається, по Подолу луна розлягається. І гукає суспільство завзято: в старім, Києві — свято!"
Щойно випавший пухкастий сніг, утоптаний натвердо масою ніг, що б'ють такт, установлюючись у сірі чотирикутники.
Загуло щось далеко з боку будинку Центральної Ради й швид­ко, як гомін надходячої бурі, докотились вигуки „Слава" аж під самого Богдана, а за ними над'їхали три військові авта. У пер­шому, виструнчившись, з рукою коло папахи знайома постать Пет­люри. Проїхали аж ген за Михайлівський манастир, де теж гула тисячоголосна „Слава", вернули й під Богданом вийшли з авт. Між Богданом і Софією Січові Стрільці, неладний чотирикутник внутрішнього повстання — „Курінь 14го грудня", стрункі лави Сердюків, що покинули „свою" владу, яка раптом стала чужою й ще стрункіший шик Інструкторської Школи Старшин, яких драж­нили „переукраїнізованими".
На хвильку спинився перед ним і веселий вогник засвітив у очах.
„З нами, пане полковнику?" „А деж мав би бути справжній гайдамака?" — „А ті — хто?" — „Інструкторська Школа Стар­шин!" — „Українізовані?" — „Та де! Українці!" — „Такі Україні потрібні. Старшини — українці".
Від Св. Софії посунули хоругви ... А потім твердий марш ти­сяч ніг, цокіт підков кінноти, гуркіт коліс грамат попри Богдана і... Петлюру.
Так можна без кінця оповідати, — про Житомир, Крем'янець, Кам'янець, Хриплий, Надвірну, Тарнів, Каліш, Варшаву, про радіс­не, ще більше про сумне .....
Тепер скажу, як бачив востаннє. Бачив, а може й не бачив....
Чуже купелеве місто, де українські борці переходили перевишкіл з боротьби зброєю на боротьбу знанням, словом, переко­нанням, бо зброю з рук вибито.
Там стали ми звичним типовим явищем курорту; ми, ось ті трохи дивні чужинці зі своїми організаціями, піснями, відрубною культурою. Нас було помітно, бо складали ми аж 10% населення. Вважали нас ворожими? Ні, навіть приємними, бо були слухняні законам і звичаям того народу, в хаті якого притулилися; лише від всього російського, яке там було у моді, різко відмежову­валися.
Чи ми були одностайні у всьому? Ні, бо кожен хотів бачити Україну по свойому; де хто визнавав своєю „владою" Петлюру, дехто заперечував, навіть був ворожий.
Але, коли одного погожого дня надійшла вістка, що на бруці Парижу впав вбитий ворожою кулею Головний Отаман Петлю­ра, сталося щось дивне: ті скромні, слухняні люди, що так ввіч­ливо просили дозвіл на невинні сходини, всі як один збіглися у дворі старого замку колишнього короля чеського й чеха по кро­ви Юрія з Подєбрад, у замку якого, доля так хотіла, містилася висока школа тих, хто боровся за свою правду у своїй хаті.
Зійшлись і стали тісною юрбою перед непривітною сірою сті­ною зі сходами, що вели до дверей замкової каплиці. З них спо­віщено вістку, яка всім здавалась неймовірною — немає Того, Хто вже довший час був символом, у'який вірили. Навіть для тих, що проти нього боролися, він тим символом був.
Заспівали „Вічную Пам'ять" за нею „Поховали Пана Отамана".
Жінки ридали . . . Чоловіки, більшістю активні борці, тисли п'ястуки й раптом . . . чийсь несамовитий вигук . . . „Гляньте, Пет­люра!!" Здалося? ... психоз? ... чи нервовий шок?... але він сто­яв там! Коротку мить він стояв там, на високих сходах такий, яким його пам'ятали, стояв, як вічний символ нашої Відновленної Самостійної Держави.
Було? . . . Чи ні? ... Не знаю ....


ВОЛОДИМИР СІНКЛЕР
(18791945)

Укр. військ, діяч, ген.штабу ген.поручник УНР, ген.майор рос. ген. штабу, літом 1918 перший отаман — квартирмайстер гол. упр. ген. штабу, VIIIXII 1919 нк штабу Дієвої Армії УНР, в III. 1920 виконуючий об. нка штабу, VII. 1920 — II. 1921 нк ген. штабу, вкінці від II. 1921 член Вищої Військов. Ради. Народився 12 січня 1879 р. в Новому Маргеламі в Туркестані. Помер в 1945 р. на еміграції в м. Сосновець, Польща (замордова­ний большевиками).


ПАМ'ЯТІ С. В. ПЕТЛЮРИ

В кінці 1917 року, по розкладі російського фронту, я поки­нув російську армію і оселився на стале в Києві, де кипіло життя, йшла жвава робота будування самостійної Української Республіки. Центральна Рада видавала декрет за декретом, щоб створити но­ве життя на руїнах старого режиму, яке б відповідало духові укра­їнського народу, а також революційним обставинам, що серед них народжувалася молода УНР.
Цілком зрозуміло, що тоді ж почалася спроба творення на­ціональної української армії, бо політичні керівники розуміли, що без армії не буде й України. З'явилися в Києві спочатку окремі військові частини, а потім і ціла Сердюцька дивізія. В той час, чи­таючи газети, я почув в перший раз прізвище Петлюри, який був головою Військового Комітету. Він то власне й провадив органі­зацію і формування української армії.
Дізнавшись, що Симон Петлюра по фаху є цивільна люди­на, я був здивований, але ж міркував собі: в час революції беруть гору лише люди сильні духом, волею, характером, — люди, яких висуває цілий народ; певне, гадав собі, що й Петлюра з таких.
На початку січня 1918 року вибухає в Києві повстання кому­ністів, яке на протязі кількох днів зліквідовано українським вій­ськом.
Трохи пізніше я дізнався, що цю ліквідацію перевів прибувший до Києва корпус (Слобідський), на чолі котрого стояв Си­мон Петлюра, при чому цей корпус був уже на фронті і бився з большевиками. Ця відомість мене здивувала, а також і зацікави­ла, бо я все ще не міг призвичаїтися до думки, що цивільна лю­дина не тільки провадить формування армії, але й керує військом в бою, правда, більшменш партизанськім, але все ж в бою, для чого, крім особистої відваги, потрібні ще й військові знання. Це зацікавило мене ще більше, я хотів побачити Петлюру, але на жаль, не було нагоди, і я почав собі малювати постать Симона Петлюри сам в своїй уяві.
Газети писали про Петлюру, в місті багато про нього говори­ли, хто з усмішкою, хто з ненавистю, більшість же з захопленням, але я його особисто не бачив.
Далі сталося захоплення Києва большевиками (Муравйов) і їх двотижневий терор з тисячами розстріляних громадян України.
Потім звільнення України від большевиків при допомозі нім­ців. В той час я вступив на службу до Українського Генерального Штабу і був призначений членом комітету для формування та ор­ганізації української армії. Ім'я Петлюри ще було у всіх на устах, я бачив вже його характерний підпис, його резолюції на різних законопроектах, але ж його самого так ще й не бачив.
Далі починається період гетьманства. Я продовжував працю­вати вже у військовонауковому комітеті при генеральному Штабі, а пізніше як перший отаманквартирмайстер Головного Управлін­ня Генерального Штабу, але ж про Симона Петлюру майже нічо­го не чув. Пізніше, я довідався, що він відсунувся цілком від вій­ськової справи, працював у Земськім Союзі і був навіть заареш­тований.
В листопаді 1918 року вибухає повстання проти гетьмана, яке переводить Директорія, в склад якої входить і Симон Петлюра, яко Головний Отаман української республіканської армії. Повстан­ня за короткий час набрало великих розмірів: народ наче б сти­хійно ліднявся і пішов туди, куди повели його вожді — на Київ. Говорили в місті, що біля 500.000 війська Петлюри наступає на Київ. Чи було в дійсності 500.000, ніхто не знає, й встановити точ­но число при таких умовах було неможливо. У всякому разі вра­ження у нас, що знаходилися у Києві, було таке, що йде майже цілий народ і веде його Петлюра.
За кілька часу армія Петлюри здобуває Київ, гетьман зрікаєть­ся влади, яку приймає Директорія УНР.
З цього моменту велика популярність Симона Петлюри між військовими зросла надзвичайно, і це власне урятувало ситуацію, бо з одного боку треба було провадити, війну з російськими боль­шевиками, що наступали на Київ з півночі, а з другого — тре­ба було упорядкувати армію, більшменш організувати її, бо під час повстання створилося самочинно багато частин різноманітно­го складу, які визнавали тільки авторитет Симона Петлюри.
Помічником і начальником штабу армії у Симона Петлюри був отаман Василь Тютюнник, який, в січні 1919 року покликав мене і запропонував мені посаду генералквартирмайстра Штабу Дієвої Армії, яку я і взяв після згоди Головного Отамана на моє призна­чення. Тепер, нарешті, я міг побачити Симона Петлюру.
Дійсно, за кілька днів було призначено оперативний доклад Головному Отаманові, який повинен був прибути до генерально­го Штабу. В призначений день і годину відповідні старшини зібра­ні і чекали з отаманом Тютюнником прибуття Головного Отама­на; з найбільшою цікавістю чекав я.
Нарешті Головний Отаман іде.
Легке хвилювання і ... в кабінет входить Головний Отаман. Він привітався зо всіма присутніми і сів слухати доклад отамана Тютюнника про бойові операції.
Я був здивований і розчарований, бо він цілком не відповідав моїй уяві. Передо мною була „звичайна" людина, середнього зрос­ту, з енергійним обличчям, розумними очима, але він зовсім не викликав страху, скоріше приваблював своїм виразом.
Для мене повстала загадка, чому, так здавалось би, по пер­шому враженню, „звичайна" людина користується такою великою популярністю, яку внутрішню силу повинна вона мати, щоб керувати масами, щоб стати на чолі цілого народу? Незабаром цю за­гадку було передо мною розв'язано.
1го лютого 1919 року ми повинні були залишити Київ і штаб переїхав до Жмеринки. Тут Головний Отаман щодня приходив до штабу вислухувати оперативний доклад про бойові дії на фронті трьох наших військових груп (тоді вже було переведено реоргані­зацію армії і всі окремі частини зникли); це дало мені можливість пізнати ближче Головного Отамана, зрозуміти його і тим відга­дати цю загадку.
Поперше, він був великий український патріот, такий, яких . кожна нація виховує лише одиницями, фанатик щодо самостій­ности України. Всі, хто хоч раз розмовляв з Симоном Петлюрою, той відразу бачив непохитну його твердість в цьому питанні, а це спричинилося до того, що ідея самостійности УНР органічно зв'я­залася з іменем Петлюри.
Подруге, Петлюра був великий психолог, він знав душу окре­мого козака і старшини, а знаючи душу окремого вояка, він ро­зумів душу і психологію натовпу, маси військової. Ось чому тіль­ки він міг вимагати від наших частин геройських подвигів, для успішного осягнення яких, здавалось би, не було жадної надії (брак набоїв, відсутність постачання), передаючи свою волю й ві­ру в перемогу своїм підлеглим.
В особливо ризикованих операціях, коли штаб бачив надію на успіх лише в геройстві військ, він звертався до Головного Ота­мана з проханням допомогти. Не було випадку, щоб Петлюра від­мовився; відразу їхав на фронт і розмовляв з старшинами та ко­заками.
Він говорив . . . Тоді то постать „звичайної" людини танула, зникала, відмінялася в постать велетня духа й волі. Обличчя йо­го переображалося, світилося, горіло внутрішнім вогнем палкої любови до батьківщини, його голос згучав твердо, рішуче, його слова були повні такої віри в перемогу і осягнення поставленої мети, так вимагали цієї перемоги, що ця віра передавалася вій­ську, підіймала його дух, наче б електризувала його і воно, забу­ваючи всі труднощі, небезпеки, перенесені злидні і втому, відваж­но кидалося в бій, і наслідок — несподіваний успіх.
В оперативному відношенні він цілком довіряв своєму штабо­ві. В інші розпорядження і проекти штабу він вносив завжди ко­рективи, що викликалися особливими умовами створення націо­нальної армії під час війни й революції, що ми, військові, не зав­жди розуміли.
В приватному житті скромний, непретенсійний, лагідний, до­ступний для кожного, він на всіх робив дуже приємне враження; здавалось, що не може бути чоловіка, котрого Петлюра не міг би переконати. В моральному відношенні криштально чистий, про свої особисті користі він ніколи не дбав.
От в коротких рисах обличчя незабутнього Симона Петлюри, принаймні, як я його розумів.

ВІКТОР КУЩ
(1885 1940)

Генерального Штабу генералхорунжий. В українському вій­ську від початку творення Української Держави; був на праці в штабі Армії УНР і Головнім Управлінні Генерального Штабу. На еміграції був головою Правління Української Станиці в Каліші (19241939) і редактором військовонаукового журналу «Табор».
•Скінчив Військову Академію Генерального Штабу в Петербур­зі року 1912 (разом з пок. ген. В. Сальським). Помер року 1940 у Варшаві і там похований.


ТРИ СПОМИНИ
І.
Серпень 1919 р.
Запорізька Група, взявши з боєм м. Вінницю, рушила на Київ через Сквиру й Білу Церкву. Штаб Групи став на ночівку у Білилівці під Козятином, — в тому жидівському містечку, в якому потім зупинявся ще два рази.
Міцне проміння післяполудневого сонця заливало сяйвом виш­невий садок панотця над річкою Раставицею, проти кам'яної цер­кви. Засипане порохом поникле листя дерев і зів'ялі квіти курти­ни. В садку перед східцями з веранди стовпилася жидівська деле­гація: крамарі, ремісники, візники. Попереду стояв сухорлявий з сивими пейсами, в чорнім кашкеті старий рабин; при ньому — тора. З ґанку його уважно слухав оточений штабом Симон Петлю­ра. До мене долітали лиш окремі слова старого рабина, коли про­мова його переходила на високі ноти тремоло ... Уявлялося, що вже довгодовго промовляє він і в такт його словам хиталися бо­роди його побратимів. Від імени жидівського населення вислов­лював подяку за той спокій, що утворився в містечку з часу при­буття українського війська і влади.
Прийом делегації скінчився. Командуючий Групою (полков­ник Сальський) запитав одного з делегатів про те, яке значення має тора в таких випадках , і дістав відповідь, що святість ця ви­носиться на зустріч найвищих представників влади і тих осіб, яким жидівське населення хоче висловити найвищу пошану.

II.
Листопад 1919р.
Відступ, що почався після боїв біля Вапнярки, після катастро­фи з галицькою армією, прикривала Запорізька Група. Поступово решта бойових частин, відходячи в загальному напрямі на Проску­рів, ставала за фронтом запорожців, на долю яких випав голов­ний тягар цього тяжкого відходу.
Невилазне болото і безпереривний дощ додавали ще лиха втомленим бійцям. На боці лишилися Мотилів і Дунаївці. Група рушила проскурівським шосем. Пару днів штаб Групи зоставався в Ярмолинцях (приблизно 2122 листопада). До нього прибув і Головний Отаман.
Становище на фронті не було певним,і штаб Групи мусів зав­жди дбати про власну безпеку. Але ж Головний Отаман не звер­тав на це належної уваги і зоставався при штабі, не дивлячись на доповіді про непевне становище. І от після півночі на 22 листо­пада, згідно з відомостями про загальну ситуацію та після допо­віді командуючому Групою (ген. ОмеляновичуПавленкові), я му­сів надіслати польову записку до адьютанта Головного Отамана (здається, підполк. Низієнко) приблизно такого змісту: „Коман­дування Групою не може взяти на себе дальшу відповідальність за безпечність перебування при штабі Пана Головного Отамана". Лише в такий спосіб вдалося примусити небіжчика від'їхати від штабу в більш безпечні райони. Вирушив о годині 4 рано і, здаєть­ся, Симон Петлюра встиг ще проїхати через Проскурів, а Запо­різька Група другої ночі мусила вже оминати це місто з заходу і форсувати р. Бог біля Чорного Острова.

III.
Листопад 1920 р.
11 листопада штаб армії ранком перейшов з Городка до Ярмолинців. Становище на фронті було надзвичайно тяжке: відко­чувалося назад, після вчорашнього прориву большевиків, праве крило армії — група ген. Удовиченка. Центр вагався, ліве крило лише закінчувало перегрупування для наступу. 45 днів простояв штаб у Ярмолинцях. Трудно собі уявити ту напружену нервову ро­боту штабу при кепських засобах зв'язку, щогодинному зіпсуттю його, при тій безодні депеш, що сипалися з усіх боків не тільки від частин, а навіть і від цивільних установ, бо йшла гарячкова евакуація державних установ із Кам'янця.
Якийсь час при штабі пробув Головний Отаман. Одного ве­чора тільки що було прийнято оперативне донесення. Були якісь в ньому недоладності, і тому мусів я дати його на апарат для пе­ревірки. Запитую далі про депешу — її немає. Хто взяв її з апа­рату — невідомо. Іду з апаратної в оперативну кімнату і голосно кажу з певним незадоволенням: „Панове, хто взяв таке то доне­сення? Прошу не забирати без дозволу депеш з апаратів". Біля розвішеної на стіні мапи притулилася якась постать і подає мені папір. Майже не дивлячись, у кого він був, я вхопив і хотів іти, як побачив, що нещаслива депеша була в руках Головного Отамана. Почув себе дуже ніяково, але Петлюра тим лагідним тоном, який пам'ятають усі, хто мав з ним діло, мені каже: „Це я мушу про­сити вибачення у вас, пане генерале, що примусив вас турбувати­ся розшукувати депешу".


ОЛЕКСАНДЕР ДОЦЕНКО
(18971941)

Підполковник армії УНР. Народився 25. 8. 1897 р. на хут. Семиреньки Миргор. пов. на Полтавщині. Вчився в Полтавській_Дух. семінарії, а потім в Київському унті на правничому факультеті. Під час 1ої Світ. війни військову освіту здобув у Віленській. Військ. школі в Полтаві 1916 р. До Укр. армії вступив в 1917 р. Від почат­ку 1919 р. обняв посаду ад'ютанта Головного Отамана і на цьому становищі був при ньому нерозлучно. Помер 7. 6. 1941 року в Кра­кові і там похований на Раковицькому цвинтарі. Залишив велику літературну спадщину надзвичайної ціни, більшість якої ще є в манускриптах. Його монументальний «Літопис Укр. Революції» в 3х томах та «Зимовий Похід» є нині справжнім раритетом.


УРИВОК
з книги «ЛІТОПИС УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ», том Н, книга 4.

О десятій годині 30 серпня перші українські частини були вже в околицях Києва. Назустріч їм вийшло майже все населення сто­лиці. Від радощів люди плакали. В церквах дзвонили.
Головний Отаман був весь час з військом. З'являвся в пере­дових лініях, і під його першим вигуком „слава" козацтво здо­було київський двірець. Потім він в авті під'їхав аж до міста з північного заходу, де в цей час ішла кінна атака, і весь час при­дивлявся до бою.
Картина була гідна подиву. Був розкішний серпневий день. Сонце світило, як ніколи, і своїми проміннями якби сміялось, ра­діючи з успіху. На просторі 120ти верст у довжину і 60ти верст у ширину поле було вкрите поодинокими, ще непідібраними тру­пами. Ближче до фронту було більше. По дорозі валялись авто­мобілі, легкові й грузові, обози, розкидана амуніція, а ще недобиті коні й худоба своїм іржанням та ревом робили цю картину ще страшнішою.
Хліб, звезений в скирти, був попалений або розкиданий, — видно було, що, відступаючи, большевики не могли дати собі ради ...
Навкруги стояв страшний гук канонади з двох боків Києва: большевики оборонялись перед нами і Денікіном. Зза лівого бе­рега Дніпра висіла в повітрі денікінська ковбаса.
Приходилося бути свідком просто страшних моментів — ба­чити муки покривдженого люду. Ось мати убивається над мерт­вими дітьми, там діти за розстріляним батьком, своїми братами і сестрами. А там жінка б'є себе в груди, розповідаючи про над­людські муки, які переніс її чоловік — тіло його почетвертоване і посилане сіллю . . . А ось цілі родини сидять на руїнах спалених господарств. Сльози падали з очей при виді цих картин, а потім чоловік кам'янів і шукав відпочинку нервам. Та де було його знайти? Всюди кров, скрізь муки, забагато людських сліз...
Найбільш вражаючою картиною був той момент, коли до ота­манського авта, на якому стояв сам Головний Отаман і в бінокль . придивлявся розвитку бою, підбігла молода мати з немовлятком на руках. Волосся розтріпане, очі божевільні, майже вся в крові. Голосом ненормальної людини кричала; „Оце все, що зосталося показуючи на малу дитину. Сльози лилися річкою з очей. Моло­да мати говорила: „Я знаю, що ти Петлюра... пометися на зві­рюках, які забрали у мене чоловіка, двоє дітей, хату спалили ... Нічого вже нема, тільки три мертвяки. Поки жива, буду мститися . . . Дитину так виховаю". . . Сльози і несамовитість, яка охопи­ла її, не дали їй говорити далі. Головний Отаман заспокоював, не­мов батько дитину, і розпитував її та інших селян, як це стало­ся. Жінка з дитиною перестала плакати, а її задумливі очі диви­лись кудись в далечінь. Виявилося, що її чоловік був підпільним культурним робітником проти Москви — большевиків. Перед від­ступом большевики довідалися про це, заскочили його садибу і на очах селян, жінки і дітей розстріляли. Діти з дикими криками кинулися до батька, — большевики і їх порубали шаблями, щоб не оставалося й „контрреволюционного семени". Було це на хуто­рі на захід від ст. Боярка. Після заспокоєння нещасної матері і обіцянки про заопікування нею Держави авто рушило вперед у напрямку Києва.
Сонце сіло. Канонада притихла. Большевики спішно одходи­ли на Бровари, даючи останні розпорядження. Ми були весь час у курсі справ, бо київські телеграфісти нас зв'язали з большевицьким штабом. Мені особисто прийшлося говорити по телефону з большевицьким штабом, і на моє 'Прохання, то як командира бро­невика, то як командира боевого відтинку, большевики спішно ладували амуніцію для висилки нам. Таким чином було вислано чо­тири вагони з Києва в напрямку Поста Волинського — Боярки. Стрільці в цей час, о сьомій годині ввечорі, заволоділи особовим і товаровим двірцями, Сокальська і Равська бригади зайняли Святошин, Коломийська — міст на Дніпрі, а правіше підходив Запо­різький корпус. Головний Отаман своїм поїздом слідом за броне­виком в'їхав аж у самий Київ.
Годі було, одначе, проїхати до станції Київ 1ий. Починаючи від Поста Волинського весь шлях був заставлений поїздами, евакуованими большевиками до Києва з боку ОдесаЖмеринкаКозятинХвастівБердичівЖитомирКиїв перед наступаючими україн­ськими арміями і з боку ХарківПолтаваКременчукГребінкаКиїв перед наступаючим Денікіном.
Чого тільки і якого тут добра не було! Комісарські новісінькі поїзди з вагонамисальонами і вагонами 1ої і ІІої кляси; поїзди з амуніцією і зброєю — рушниці, кулемети, гармати, новенькі лі­таки, автомобілі, автопанцерники, різне технічне і санітарне май­но, вагони з обмундируванням — взуттям, одягом, білизною, ко­жухами, валянками; вагони з харчами — цілі поїзди пшениці, жи­та, ячменю, вівса, проса, борошна, цукру, різних овочів і т. д.
Не можна було підрахувати захопленого майна. Шлях був так ним забитий, що навіть наш броневик не міг своєчасно підійти на ст. Київ, і його обслуга мусіла прочищати для себе дорогу.
Поверхово обдивляючись всі захоплені військові цінності, Го­ловний Отаман говорив, що на нашу і галицьку армії вистачить усього на довший час, на рік, і то для війська в декілька разів більшого, як ми тепер мали.
А розвідка, яка повернулася з Києва після довшого перебу­вання там ще за большевиків, і українські громадські діячі, які бачили Головного Отамана на станції Боярка (В. Садовський та інші), подавали, що в Києві так само залишилося різного військо­вого майна на 300тисячну армію, яку можна цілком заосмотрити до нових боїв з ворогом.
Головний Отаман тішився цими відомостями і говорив, що те­пер можна бути цілком спокійним за долю наших армій, що всі вимоги з боку командування будуть задоволені і що легше тепер буде полагодити різні політичні суперечності між обома урядами і в самому політичному центрі УНР.
Остільки Головний Отаман був утішений вислідами операції на Київ, що не міг цього навіть заховати перед другими. Так, ко­ли на станції Боярка до нього прийшли панове Садовський і За­рубин, то він просто кинувся їм в обійми і то розповідав про ви­сліди боротьби, то розпитував, а що там ще залишилося в Києві. Садовський і Зарубин поінформували Головного Отамана про хід роботи в Києві, яку провадили українські культурні організації. Головний Отаман поділився з ними своїми думками щодо політич­ної майбутности нашої Республіки („Бадьорий він був, з ясним прогнозом на майбутність і з перспективами цілком задовольняю­чими вимоги національного відродження", говорив потім Садов­ський в Київськім Громадськім Комітеті). Говорили коротко, а де­сятки знайомих Головного Отамана, бачачи його і вбачаючи в ньому символ національного визволення, умивалися сльозами ра­дости.
Розсталися . . . Потяг рушив далі в напрямку Києва. Вже зо­всім стемніло. Напівосвітлений Київ був ще величавішим і приваб­ливішим, як раніш. Всі страшенно скучили за ним. Панувала ти­ша, серед якої дуже виразно було чути брязкіт зброї та пісні всту­паючого війська.
Головний Отаман вирішив поїздом спинитися на станції Київ, .перечекати до ранку, щоб потім автом поїхати в місто до свого війська. Більше небезпечного рішення не можна було собі уявити з огляду на непевність його становища перед залишеними большевицькими агентами та. при невиясненості стосунків з армією Денікіна, яка стояла по другім боці Києва і, по відомостях, також лагодилася на другий день вступати до міста. Наказ був катего­ричний і годі було вплинути на його відміну. Коли Головному Отаманові вказувалося на небезпеку для його власного життя, він відповідав: „Киньте про це говорити і виконуйте те, що вам на­казується. Не хочете виконувати, ну тоді я пошукаю інших лю­дей, які будуть шанувати мої накази і зможуть їх виконувати. Уб'ють? . . Тисячі гинуть, а чим же я од них кращий? Що їм, те й мені". .Тільки вказівка на те... що люди злосливі і не розумі­ють справжньої потреби його перебування в небезпечних місцях і задивляються на це повинниченковському, а що тут І немає по­треби в його залишенні та що негайно треба їхати до правитель­ства та до Штабу Головного Отамана і прийняти цілий ряд рі­шень в зв'язку з упадком Києва, вплинуло на одміну наказу про залишення в Києві. Пізно ввечорі Головний Отаман повернувся назад, і з його розказу поїзд якнайскорше був направлений до Кам'янця.
По дорозі до Кам'янця Подільського у вагоні, в купе Голов­ний Отаман говорив мені:
— А знаєте, Доценко, я отак собі (в цей час він здвигнув плечима) ще не знаю як воно має бути оце все, — і зайняття Ки­єва і поширення нашої території на південь, але . . .
Тут він спинився і задумався. В його голосі почувалася вто­ма. Говорив з притиском, спиняючися на кожному слові:
— Але я маю свої особисті, якісь невиразні ще для мене, але недобрі передчуття... Денікін зайняв велику територію, а успіхи на фронті зле впливають на людей. Зазнаються вони часом непо­трібно і для справи злочинно. Побіди й побіди — яка ж там мо­же бути Україна, тим більше з „бандитом Петлюрою" на чолі? А як могло бути все добре! . . . Велика територія дала б можливість продуктивно працювати. Більше культурних людей, засоби до ро­боти ... З паном Петрушевичем я завжди дійду до порозуміння ... Він зрозуміє потребу в цьому з огляду на момент — тоді й гали­чани щиро візьмуться до роботи. От тільки партії. Тяжко без парляменту, але може здоровий державний розум побідить роз­лам і розбіжність. А як ні — ну тоді пошукаємо виходу. Кадри для розвернення армії посідаємо і то хороші кадри ... Є поле для роботи. Скоріш, скоріш до Кам'янця, до правительства! Треба ба­гато, багато дечого зробити, може й нових людей покликати до роботи.
На цьому він спинився і замовк. Мовчання тривало майже пів­години. Ходив по вагону і безперестанку нервово курив папіросу за папіросою.
Аж за якийсь час ми почали ділитися враженнями з фронту.
— А бачили якими очима стрільці дивилися на Київ? — за­питав мене Головний Отаман, — а населення!.. Навіть жиди до­помагають нашому війську. А це дуже добре, — це вже добрі симптоми боротьби.
Так, багато прийшлося бачити незабутніх сцен.


БОРИС ОЛЬХІВСЬКИЙ

Член студентського Тва «Запорожжя» у Варшаві; співробітник і член ред. журналу «Ми», співробітник «Трибуни Молодих» в тиж­невику «Тризуб», що виходив у Парижі, заснований С. Петлюрою. Автор монографії «Вільний Нарід». Під час формування Дивізії «Галичина» вступив до неї добровольцем, перебуваючи в її скла­ді захворів і помер.

СИМОН ПЕТЛЮРА

Пані й Панове!
Маю до вас промовляти про Головного Отамана Симона Пет­люру. Велика це для мене честь і велика несподіванка. Бо в ми­нулих роках на академіях у пам'ять Симона Петлюри виступали його співробітники. Вони колись із Ним розмовляли та листува­лися, радилися з Ним і виконували Його накази. З ними Він ді­лився тягарем своєї праці, тягарем боротьби. Вони знали його близько і мали що розповісти про Нього.
А що ж має вам, пані й панове, сказати про Симона Петлю­ру один з молодших, один з тих, що були ще дітьми в часі виз­вольних змагань? Можу вам тільки сказати, яким ввійшов Симон Петлюра в наші молоді душі. Для нас Петлюра вже не «дорогий і незабутній Симон Васильович», а українська історія. Тому моя промова буде спробою накреслення Його постаті не зблизька, а в історичній вже перспективі.
Без цієї перспективи важко зрозуміти велич постаті Симона Петлюри, велич його чину. Щоб сприйняти цю велич, охопити ЇЇ своїм розумом, мусимо побачити Симона Петлюру там, де він з'явився — на грані двох різних неподібних до себе епох укра­їнської історії. Бо інакше його біографія мусіла б залишитися для нас загадкою.
Пригадаймо собі, пані й панове, два різні періоди в житті Пет­люри. Ось він ще не Вождь Нації, а просто громадський діяч і журналіст. Пише статті, промовляє, організує. Робить це з вели­ким запалом, самовіддано, вкладає до цієї праці цілу душу. Але інші роблять це не гірше, ніж Симон Петлюра, або й ліпше: ма­ють більшу ерудицію, живіший стиль, більшу бравуру, палкіший темперамент, ширший розмах у національній роботі, більший ав­торитет серед українського громадянства, глибший вплив на укра­їнську громадську думку.
І ось приходять інші та інакші часи. Хвиля народнього гніву виносить на чоло української державности Директорію: п'ять по­важних, популярних українських діячів. Був між ними професор, був славний колись український письменник, недавно ще перед тим славніший та впливовіший за Симона Петлюру. І ось, коли ми згадаємо, як могутня історична буря чотирьох зпоміж цих людей одвіяла, мов сухе листя непотрібне, зломила й розчавила страшним тягарем тієї відповідальности, що її вони хотіли були на себе взяти, коли ми подумаємо: яку б ми одержали духову спадщину, яку традицію, яким соромом і національною ганьбою скінчилися б наші визвольні змагання, якби на чолі української державности позалишалися Винниченки й Андрієвські, а не єдиний Симон Петлюра, — коли ми це все продумаємо, то наблизимося до зрозуміння провіденціяльної ролі Симона Петлюри в українській історії.
І зрозуміємо тоді, що велич Петлюри виросла в новій для України епосі, коли Україна потребувала від своїх синів і своїх провідників інших, ніж перед тим, чеснот, інших характерів, ін­шої психики, іншого світогляду. В переломовій епосі, коли Укра­їна переходила з мертвої задухи недержавного й безкровного жи­вотіння до гарячого буревію війни за державність.
Нелегкий це був перехід. Два століття — під Полтави і по­ходу Орлика до 1917 року — не проминули без сліду, не проми­нули без впливу на характер народу, на його духове обличчя. До чого звелося було в цих століттях українське життя? На тлі оспалої обивательщини, що не добачала власної батьківщини та її по­неволення, бо ці справи заслоняє від неї пиріг обивательщини, що вже в XVIII столітті зформулювала свою високу філософію в афоризмі «святий спокою, добре з тобою», — на цьому сумному тлі не вгасав ніколи український патріотизм. Виявлявся спершу в обороні політичних прав України, в протестах і петиціях до Пе­тербургу, а згодом переважно в невсипущій культурній праці ви­браних одиниць, в їх праці над національним усвідомленням.
Розміркуймо, пані й панове, чому так мляво йшла ця праця, чому так важко було розпалити народні маси, зацікавити їх на­віть найпопулярнішими, найзрозумілішою мовою писаними бро­шурками. Чому навіть там, де ця праця давала помітніші наслід­ки, — в Галичині, чому й там журився великий герой цієї муравлиної праці — Іван Франко:
«... Не нам,
Побитим соромом, знесиленим журбою,
Не нам тебе провадити до бою ...»
Можемо вже відповісти на це питання тепер, коли засяяли огнистими літерами і рвуть мільйони українських сердець ті сло­ва, що давніше так часто падали глухо без відгуку, немов у порожнечу.
Знаємо з досвіду, що мусить нидіти і вироджуватися справа така велика, як справа національна, якщо довге насильство над нею і наруга з неї не викликають кривавої розплати. Якщо дов­гий час ніхто не жертвує для цієї справи своєю кров'ю, то це спричиняється до скріплення погляду, що це справа другорядна, справа мала, а не найбільша і найвища.
Християнська Церква приписувала жертві власною кров'ю містичне значення: шукала очищення, оновлення й оживлення, бу­дувала їй свої вівтарі й храми. І в цій своїй мірі не помилилася — здобула перемогу. Це факт усім добре відомий, дуже часто згадуваний, але я хотів би, пані й панове, звернути вашу увагу на одну річ. Ми говоримо в слов'янських мовах про мучеників і му­чеництво, а це переклад дуже невдалий, що не віддає автентич­ного Історичного поняття. Бо слово «martyrium» значить не муче­ництво, а свідоцтво, посвідчення. В розумінні перших християн ті герої, що віддавали своє життя за свою віру, були свідками, були доказом правдивости цієї віри, доказом, що вона мусить перемогти.
А коли ми приймемо цю історично випробувану і виправдану концепцію, то зрозуміємо, чому так зв. «безкровна» революція принесла лише солом'яні ентузіязми, чому так легко палилися ЇЇ здобутки, так легко здавалися її позиції, так легко опльовувало­ся завтра те, що оплескувалося вчора, і чому пізніші криваві ета­пи цієї революції залишили такі глибокі й тривкі сліди в масо­вій психіці. Українська справа набрала по них нового палючого змісту нового живого духа, бо її п о с в і д ч е н о жертвенною укра­їнською кров'ю, посвідчено її життєвість, її святість посвідчено кров'ю самого Вождя, кров'ю чистої Людини, що ціла горіла, приймаючи на себе маєстат відродження нації.
З цього погляду Шварцбартові кулі не влучили!
Кулі поцілили Людину, що стала прапором нації, що її ім'я стало наймогутнішим національним гаслом, але прапора й гасла ці кулі не знищили.
Вбито Петлюру, і ось убивці в своїй Tipeci з жахом і з нена­вистю пишуть про жахливу для них примару «петлюрівства», що разураз показує їм страшне для них своє обличчя в усіх закут­ках совєтської України, в усіх ділянках її життя. З жахом пита­ються: коли ж нарешті перестануть виростати нові голови петлю­рівській гидрі — «націоналістична петлюрівська гидра» — улюб­лений термін совєтської преси. Це свідчить, що вбито Петлюру — людину, але для поневолених українських мас залишився Петлю­ра — прапор, Петлюра — гасло, Петлюра — знайдений шлях.
Правду казав Симон Петлюра, коли писав що «кров пролита для величної мети, не засихає».
А зрозумівши величезне моральне значення кривавих змагань, зрозуміємо: який величезний надлюдський тягар взяла на себе Лю­дина, що не налякалася місії Мойсеявизволителя зниділого в без­кровному рабському спокої народу і не зломилася під цим тягарем.
Ми говорили вже, яку історичну спадщину Симон Петлюра залишив, а подумаймо, яку спадщину він прийняв. Протягом двох безкровних століть ниділа українська справа. Патріоти хотіли до­вести світові українськими книжками, наукою і літературою, що Україна «ще не вмерла», а тимчасом світ, дедалі, то більше забу­вав про Україну, дедалі то більше звикав до ідилічної .Малоросії, до спокійного й заможнього «юґа Росії».
Патріоти хотіли притягти до національної справи все, що тіль­ки було на Україні чесного, ідейного, жертвенного, а тимчасом героїчні одиниці, замість приставати до українського руху, при­ставали до російських революційних організацій, бо ці організа­ції воювали й жертвували життям своїх членів. До свідомости українського громадянства закрадалася думка, що є багато справ вищих за справу національну: як ось справа вселюдської культу­ри, справа поступу, справа єдиного, не розбитого національними поділами, революційного фронту, справа демократії, справа соціялізму, і що справа українська може мати вагу хіба остільки, оскільки може служити здійсненню цих вищих за неї справ.
В боротьбі за найелементарніші права, за мову, за культуру, за самоврядування, за децентралізацію, за автономію затрачав свою чіткість, темнів і розпливався старий ідеал незалежної україн­ської державности. А якщо й не затирався, не загублювався цей ідеал, то безперечно понад усякий сумнів затрачалися, атро­фувалися внаслідок довгочасного невживання нормальні державницькі і н с т и н к и , ті інстинкти, що в житті державних народів діють, особливо в часі небезпеки, як невідкличний закон, інстинкти, що ними ці народи кермуються навіть тоді, коли інши­ми ширшими етичними гаслами декорують свою політику.
Держава була чужа, була російська, з державою треба було боротися за вільність народу, і от ідеалом ставала не стільки влас­на держава, скільки вільність від держави.
В часі війни солдатиукраїнці проливали кров за чужу росій­ську царську справу, і ось ідеалом ставала не війна за Україну, а зрадливе гасло «геть з війною!»
«Не своєї армії нам — соціялдемократам і всім щирим демо­кратам треба, а знищення всяких постійних армій», — писав один з найвищих провідників української революції.
І коли наспіла революція, то українське громадянство не було приготоване до думки, що визволення з ярма українського народу залежатиме не від ширини й глибини революційних свобід, не від перемоги демократичної ідеї і не від права самоозначення, а тіль­ки й виключно від того, чи матимуть українці досить гострі зуби, щоб визволеному з царського ярма, демократичному чи соціялістичному північному своєму сусідові перегризти горло, від того, чи вдасться українцям зцементуватися державно й мілітарне. Тре­ба було часу, щоб перетравити факти, які відслоняли дійсність, зривали луду з засліплених очей. Треба було часу, щоб перемог­ти задавнені, міцно закорінені погляди й настанови.
Здезорієнтована інтелігенція і здезорієнтовані, розбещені де­магогічною пропагандою маси — ось той людський матеріял, що його Симон Петлюра, зрозумівши дійсне становище України, прав­дивий її шлях, не побоявся цим шляхом повести, беручи на себе всю відповідальність за цей провід.
Не побоявся, був людиною хороброю. Бачимо його в сірій шинелі в рядах вояків, під рясним дощем куль у штурмі арсена­лу. Бачимо Його козацьким Батьком, що будив в козацьких душах подив і відданість. Бачимо Його при кермі держави, коли треба було вживати майже фізичної сили, щоб одірвати Петлюру від його праці, змусити до відпочинку. Що Він тоді переживав, про це дають поняття Його власні слова:
«Прошу мати на увазі, — писав Він, — що в ім'я державних інтересів не вагався я посилати на вірну смерть сотні й тисячі ко­заків і старшин, яких я любив, як братів, або як синів своїх, зна­ючи наперед що вони загинуть».
Які палючі проблеми доводилося тоді Йому розв'язувати.
Річ певна, ще традиційних преміс до розв'язання цих проблем не міг він знайти в українській духовості тієї доби, в якій Він ви­ховався. Не міг знайти їх ні в «Основі», ні в працях Драгоманова, ні навіть у тій «Українській Жізні», що Сам її колись редагу­вав. Бо ж ні Куліш, ні Антонович, ні Грінченко не мали нагоди ви­силати тисячі людей на вірну смерть: вони жили серед інших об­ставин, серед інших проблем, в іншому колі ідей. Зате як гостро зрозумів тоді Петлюра сенс багатьох давніших подій укра­їнської історії, як зрозумів тоді, наприклад, становище Богдана Хмельницького, його .муки при подоланні занадто важних, зашироко закреслених стратегічних завдань і як влучно згодом про це написав ...
Річ зрозуміла, яку величезну духову роботу мусів тоді проро­бити Симон Петлюра за короткий час, під пресією відповідальности за життя тисяч, за долю мільйонів людей.
Сам Петлюра вийшов з честю з цього іспиту: його дух опи­нився на висотах українського націоналізму, українського державництва, українського мілітарізму. Але тяжче було тягти на ці ви­соти українське громадянство і маси. Коли Симон Петлюра вою­вав за волю України, то знаходилися українські діячі, які назива­ли це «націоналістичною авантюрою». Коли Він організовував ар­мію, то знаходилися діячі, які агітували за зменшення кредитів Петлюрі, бо, мовляв, великі витрати на армію свідчать про реак­ційний характер держави. Коли Він прийняв у квітні 1920 р. єди­ний можливий вихід, що давав Йому спроможність відновити роз­биту армію, продовжити боротьбу за державність, то це названо було .«зрадою соборности».
І тепер ще потрібна нам велика духова робота, щоб увесь наш загал міг свідомо й цілковито перейнятися тими догматами націо­нальної віри, що відкрилися Петлюрі в його горінні, ті засади, що їх Він нас навчає своїм чином і своїм простим та ясним словом.
Прості й ясні ті його писанння, що повстали вже по досвіді змагань. Але в їх сугестивному тоні чуємо немов страх, що ці прості й ясні речі не втримаються в свідомості українців, що в умовинах, які так близько нагадують умовини дореволюційні, український національний дух знов спадатиме на старі, звичні, не­державні й невоєнні позиції, спадатиме з тих висот, на які винес­ли були,його події за занадто короткий час. І що нова рішальна година знов застане українців морально неприготовленими.
Він писав про першенство державности. Ціла українська націо­нальна робота мусить бути підпорядкована державницькій меті і розцінювана тільки з цього погляду.
Він писав про першенство військових інтересів над усіми ін­шими, бо здобути державність українці можуть, — писав Він, — тільки збройною перемогою над Москвою. На думку Симона Пет­люри політика не може бути відділена від стратегії. Це значить, що тільки стратегічні міркування, тільки інтереси антимосковського фронту, а не якінебудь інші симпатії і антипатії мають рі­шати про відношення України .до інших політичних сил. Симон Петлюра звертав увагу на важливість для народу, що воює, зов­нішньої політики, важливість придбання спільників у боротьбі. Ця ділянка, поруч із військовою, була особливо новою, особливо чу­жою для українців, що виходили з бездержавної доби. Недоцінення українським громадянством завдань української зовнішньої про­паганди, української дипломатії було б порушенням заповітів Симона Петлюри.
Писав також Петлюра про небезпеку розпорошености, анар­хії, про державну карність, нерозривно зв'язану з духом війни ...
Пані й панове!
Головний Отаман закликає нас, доки не буде здійснена дер­жавна наша незалежність, почувати, себе на фронті, творити не звичайне мирне громадянство, а військовий своїм духом, світо­глядом і організацією табор, в якому все розцінюватиметься тільки і виключно з погляду недалекого і неминучого бою!
І тільки ті українці, що чують цей голос Вождя і коряться йому, здобувають право з гордістю носити ім'я петлюрівців.


БОРИС ЛИСЯНСЬКИЙ
(18921952)

Український фізик, професор технічної фізики Укр. Господар­ської Академії в Подєбрадах, Чехословаччина. Написав підручники та наукові праці з фізики та електротех­ніки. На еміграції був директором Митрополичої канцелярії УАПЦ в Парижі, на тому становищі несподівано й помер 7. IX. 1952 р. Перебуваючи в ДПтаборі м. Ґеттінґен, Німеччина, видав малень­ку збірку патріотичних віршів під назвою «Pro Patria», звідки й взято поміщений тут вірш: «Квітка на могилу Симона Петлюри».

КВІТКА НА МОГИЛУ СИМОНА ПЕТЛЮРИ

(З нагоди 15 роковин з дня його мученичої смерти 25. V. 1926)

Ховалося сонце, густішали хмари,
Каміння вкривало всі наші путі,
Ворожих шакалів хижацькі отари
До нашого серця шукали шляхи.
Розкрились відразу всі їх таємниці,
Коли від злочинцевих підступних ран
На вуличний брук світової столиці
Упав непритомно наш ВождьОтаман.
Стріляли — в ідею, забили — людину,
Забили лише її тіло слабе.
Даремні зусилля огидного чину:
Велична ідея і далі живе!
Живе, розливається буйним потоком,
Їй о путь собі вільну знаходить між скель,
І вістником правди, надхненним пророком
Пливе переможно до рідних осель.
Пливе як могутня, нестримна стихія,
Що сил набирає нових звідусіль —
Як символ потуги, як світла надія
На зріст молодий всенародніх зусиль.
Упав наш Апостол ... та вогнище віри
Незгасне для нас по собі залишив
І теплою кров'ю своєї офіри
Нам шлях у майбутнє посвятно скропив.
То ж та його жертва була не даремна
І овоч коштовний відразу дала,
Бо сила ворожа — брутальна і темна —
Ударів од неї тяжких зажила.
І хочем у Нього сказать на могилі:
„Спи, Батьку, спокійно — без болю й тривог,
І далі будь певний в святім Тобі ділі,
Бо шлях наш в прийдешність — це шлях перемог.
Хай нині немає між нас Моїсея,
Що в Рідную Землю путі нам шукав, —
Веде нас і далі безсмертна ідея,
Вона нас гуртує до з'єднаних лав.
Остання впаде нам колись перепона
І ріднії ниви та рідний наш степ
Ще зродять, дадуть нам з глибин свого лона —
Новітніх Богданів, новітніх Мазеп.
У слід за Тобою підуть ті герої
Та виявлять творчий, розумний почин
І силою духа, і силою зброї
Завершать достойно Твій жертвенний чин!

20. V. 1941.

ВІНКИ

На домовину Пана Головного Отамана було покладено чис­ленні вінки. Вінки ці майже всі з національними стрічками і, за двоматрьома винятками, з живих квітів, горою вкрили свіжу мо­гилу. Поміж іншим, опріч прекрасного в своїй простоті хреста з білих троянд — од родини та величного щита — золотий тризуб на блакитному полі з живих квітів, були такі вінки од Правитель­ства, Армії, окремих військових частин, урядових та громадських установ, різних українських організацій і товариств та окремих осіб:
1. „Голові Директорії, Головному Отаманові — Уряд".
2. „Свойому Головному Отаманові — Армія УНР".
3. „Голові Держави — Місія УНР в Парижі".
4. ,,П. Головному Отаманові — 1 Запорізька Дивізія".
5. ,,П. Головному Отаманові — 2 Волинська Дивізія".
6. „П. Головному Отаманові — 3 Залізна Дивізія".
7. ,,П. Головному. Отаманові — 4 Київська Дивізія".
8. „П. Головному Отаманові — 5 Херсонська Дивізія".
9. „П. Головному Отаманові — 6 Січова Стрілецька Дивізія".
10. „П. Головному Отаманові — Окрема Кінна Дивізія".
11. „Великому Патріотові і Громадянинові — Союз Українських Організацій у Франції".
12. „Голові Директорії УНР — вся Українська Еміграція в ЧСР",
13. „Лицареві Незалежности — Український Центральний Комітет у Польщі".
14. „Великому Вождеві — Українська Еміграція в Румунії".
15. „Борцеві за Незалежну Соборну Україну — Кубань".
16. „Борцеві за Самостійну Соборну Україну — Українські організації в Канаді".
17. „Головному Отаманові — Українська Господарська Академія в Подєбрадах".
18. „Голові Директорії УНР — Український Педагогічний Інститут в Празі".
19. „Свойому Голові — Всеукраїнський Земський Союз".
20. „Панові Головному Отаманові — Товариство був. Вояків Армії УНР".
21. „П. Головному Отаманові — Спілка Воєнних Інвалідів".
22. „Великому Голові Української Республіки — Українська Національна Жіноча Рада".
23. „FranceUcraine. Section du Comité «FranceOrient».
24. „Не плачем — а мечем — РадикальноДемократична Партія".
25. „Революціонерові і Демократові Симонові Петлюрі —
Українська Соц.Демократична Партія" (з червоними стрічками).
26. „Голові Держави — Українські Монархісти".
27. „Ідеологові Української Державности — Республіканськодемократичний Клуб в Празі".
28. „Вождеві революційної боротьби за визволення українського трудового народу від українських соціялістів у Франції" (з червоними стрічками).
29. „Союз Хліборобів у Франції".
30. „Мученикові за визволення України — тяжко засмучена Редакція «Тризуба»,
31. „Борцеві і Письменникові — Редакція «Табору».
32. „Учителеві — Молодь".
33. „Національному Вождеві — Союз Студентів Емігрантів у Польщі".
34. „Оборонцеві Вдів і Сиріт — Українські Жінки".
35. „Захисникові нашої Жінки — Союз Українок Емігранток
в Польщі
36. „Другові Кооперації, Голові Директорії — Кооператива «Україна» в Подєбрадах".
37. „Національному Героєві — Українська Громада в Парижі".
38. „Головному Отаманові військ українських — Українська Громада у Франції".
39. „Головному Отаманові — Українська Шалетська Громада".
40. „Батькові Отаманові — Українська Громада в ОденлеТіші".
41. „Вождеві Нації, Головному Отаманові Військ УНР —
Українське Вояцтво Колонії в Омекур".
42. „Батькові Отаманові — Українська Громада в Крезо".
43. „Борцеві за волю України — Українська Громада в Ліоні".
44. „Батькові Отаманові — Українці в Роз'єроСалін".
45. „Батькові Отаманові — Українці в ЛяРошель".
46. „Проводиреві Нації — Українці в Марен".
47. „Борцеві за визволення Батьківщини — Українська колонія в Кнютанжі".
48.. „Слава Твоя не загине на віки — сини України в Ст. Денї".
49. „Нашому дорогому захисникові прав і волі України — Емігранти в Шалоні".
50. „Великому Борцеві за національну ідею — Українці в Юзі".
51. „Від УкраїнцівКатоликів" (з малиновими стрічками).
52. „Першому Генеральному Секретареві Військових Справ — співробітники Військового Генерального Комітету і Генерального Секретаріяту Військових Справ".
53. „Свойому Вождеві — Громада Старшин 6ої Січової Дивізії".
54. „Від Старшин 3ої Залізної Дивізії в Подєбрадах".
55. „Від Старшин 1ої Запоріжської Дивізії".
56. „П. Отаманові — Кіш Слобідської України".
57. „Великому і Єдиному — з гірким жалем близькі". •
58. „Минулому і Майбутньому України — вірні до кінця".
59. „Симонові Петлюрі — браття".
60. „Незабутньому С. В. Петлюрі — родини Славінських і Яковлевих".
61. „Від родини Лотоцьких".
62. „Незабутньому С. В. Петлюрі — від родини Лукасевичів". 63 „Любому С. В. — Віра і Женя".
64. „Від Софії і Модеста Левицьких".
65. „Незабутньому С. В. Петлюрі — родина Багринівських".
66. „Від родин Галяфре, Храпко, Перепелиці".
67. „Mr. et Mme Nicot".
68 „Од невідомих" (з французькими національними стрічками).
69. „Спи спокійно наш любий Отамане" та інші.