А.Яковлів "ПАРИЗЬКА ТРАГЕДІЯ"
25 травня 1926 року (До процесу Шварцбарда)

Передрук із "Збірника нам'яти Симона Петлюри (1879-1926)",
Прага, 1930 року.


Суд присяжних Парижу (Cour d'Assises de la Seine) давно вже вславився своїми випадковими вироками, рідко караючими, найчастіше виправдуючими, в більшості випадків - несподіваними, незалежними ні від злочину, ні від особи злочинця, ні від мотивів злочинної дії, ані від міри виявлення злочинної волі. За останні роки публічна опіінія Франції дуже негативно поставилася до такої мінливости та нестійкости у виявленні правосуддя присяжними суддями, що звели Паризький суд, до рівня звичайних драматичних публічних вистав. Причину цього явища, звичайно, шукають в організації інституту присяжних, в хибах Існуючої карної системи та карного процесу, а головне, в тих нездорових і шкідливих звичаях, які глибоко вкорінилися, особливо серед адвокатури, та які ще більше підкреслюють усі негативні риси французького карного процесу. Доля судила нам, українцям, так би мовити, практично ознайомитися з французьким судом присяжних та на собі самих відчути всі його неґативні сторони, під час процесу над вбивцею С. В. Петлюри Шварбардом.
Зовнішні обставини вбивства С. В. Петлюри на перший погляд здаються нескладними. Як відомо, С. В. Петлюра остаточно оселився в Парижі восени 1924 р. У Латинському кварталі, біля Сорбони, на вул. Тенар наймав він дві скромні кімнати; в одній мешкав сам, в другій містилися його дружина, Ольга Опанасівна, та донька Леся. Жила сім'я С. В. Скромно, тихо й бідно. Своєї кухні не мали, а ходили обідати до малих ресторанів, яких так багато в Латинському кварталі. Звичайно виходили на обід всі троє разом, виключаючи випадки, коли хтось з них недужав або з інших причин не міг вийти. 25. травня 1926 р. через хворобу дружини С. В. Петлюра вийшов сам один і пішов до ресторану Шартьє, на вул. Расін, що знаходиться на віддалені 3-х кварталів. Було біля 1-ої години дня. Пробувши з годину в ресторані С. П. вийшов, пройшов, помалу кілька кроків, по вул. Расін і спинився біля столика з книгами книгарні Жібер, що міститься на розі вул. Расін і бульвару Сен-Мїшель. Він часто так робив: після обіду, проходячи мимо книгарні, спинявся та розглядав виставлені книги. В цей мент з протилежного боку вул. Расін, перейшовши її, наблизився до С. В. суб'єкт, вдягнений у робочу білу блюзу, без шапки, назвав С. В. по імени, а коли С. В. повернувся до нього лицем, вихопив з кишені револьвер, який держав напоготові, і почав стріляти, цілячись у С. В. Перша куля попала С. В. у праве плече і, хоч зробила поверхову рану, але від удару й несподіванки С. В. сильно відкинувся назад, піднявши руку, в якій тримав палицю, втратив рівновагу і впав на коліно, а потім на тротуар. Наступні кулі влучили С. В., коли він лежав на землі та ще намагався підвестися: друга куля попала в підборіддя з правого боку, зробивши поверхову рану, третя й четверта кулі вдарили в живіт з правого боку та, йдучи справа наліво й згори наниз, пробили наскрізь живіт та вийшли нарівні лівого клубу. Хоч ці дві кулі зробили тяжкі рани в кишках, але не вони заподіяли смерть, - смертельним стрілом був лише п'ятий стріл, куля, якого вдарила в груди спереду, зліва, на висоті серця, пробила ліву легеню, серце й вийшла нарівні останнього між ребра. Вона викликала великий вилив крови у плевральну, праву й ліву та перед сердечну області і таким чином стала причиною швидкої смерти. Шоста й сьома кулі попали в брук. Публіка, що проходила тут, при перших же стрілах розбіглася, а коли прибіг на стріли агент поліції, то вбивця вже перестав стріляти, бо гільза від сьомої кулі залишилася в револьвері й перешкодила зробити восьмий, останній стріл. Агент поліції відібрав у вбивці револьвер, а публіка кинулася на вбивцю та почала його бити. Лише за допомогою кількох агентів вдалося оборонити вбивцю та відвезти до комісаріяту поліції. С. В. Петлюру, що лежав на тротуарі непритомний, було одвезено до шпиталю, де він, не приходячи до пам'яти, упокоївся о 2-й годині 40 хв. дня.
На допиті в поліції вбивця заявив, що звуть йото Самуїл (Шелом) Шварцбард, що він натуралізований французький громадянин, жидівської націо-нальности, родом із Смоленська, та що він убив С. В. Петлюру, бажаючи пом-ститися за жидівські погроми на Україні 1919-1920 pp. При таких обставинах сталася ця трагічна для народу українського подія: Голова Директорії й Головний Отаман військ УНР, провідник національного українського визвольного руху, С. В. Петлюра, став жертвою підлого, ганебного вбивства на вулиці Парижу, серед білого дня, де його, самотного й беззбройного, підстеріг невідомий йому вбивця.
Обставини самого вбивства С. В. Петлюри були, дійсно, нескладні, проте особа вбивці та дійсні мотиви вбивства для всіх здавалися темними та загадковими: хто він був, отой Самуїл Шварцбард, що взяв на себе ролю месника за жидівську націю, на якому праві, за чиїм мандатом? Чи була доля правди в його заяві, що він помстився за жидів, погромлених на Україні в pp. 1919-1920рр. І чому він чекав зі своєю помстою так довго, чому не мстився на Україні, в Польщі, ів інших країнах де перебував протягом 7-ми років С. В. Петлюра, а здійснив свій акт у Парижі? Подібні питання ставив собі кожний, хто ближче зупинявся на вбивстві, і не находив задовольняючої відповіді. Щодо українського громадянства на еміграції, то воно інтуїтивно, однодушне, при перших же звістках про вбивство, висловилося за те, що вбивство С. В. Петлюри є актом помсти й самооборони з баку гнобителів українського народу - російських большевиків, які, поклавши на жида Шварцбарда доконання акту вбивства, намірялися не тільки фізично знищити незломного борця за визволення України, яким був С. В. Петлюра, але разом із тим заплямувати чесне ім'я його обвинуваченням у погромах жидів та за одним заходом дати можливість вбивці, сховавшися за лаштунки політичних мотивів, врятувати голову від гільйотини. Це був пекельний, хитро розроблений плян, при розраховуванні якого було взято під увагу все: і спритність большевицьких агентів та провокаторів, і байдужість щодо самоохорони С. В. Петлюри, і зручне спровокування жидівських націоналістичних кіл, і хиби французького процесу, і милосердя присяжних суддів Парижу, і багато інших мотивів. Така була загальна опінія українського громадянства відносно вбивства і його дійсних авторів, і вона лишилася й тепер незмінною після процесу над вбивцею Шварцбардом, після винесення судом оправдуючого вироку. Хоч і не вдалося ще вияснити остаточно багатьох фактів та деталів, але й те, що вже вияснилося під час і після процесу, показує, що українське громадянство не помилилося. В дальшому, викладі постараємося зібрати докупи, зв'язати та безсторонньо . висвітлити всі факти, що торкаються особи вбивці, його спільників і самого вбивства.
Самуїл Шварцбард жидівської національности, народився в Смоленську. в Росії, р. 1886. Виріс він на Україні, в Балті, куди батьки його переїхали з Смоленська. Року 1905, після "погрому в Балті", як оповідав Шварцбард на суді, Шварцбард нелегально виїхав закордон. Року 1908 він опинився у Відні, де з ним трапилася прикра історія, а саме: його, було спіймано в склепі, при вломі до каси, з грошима. За це він дістав 4 місяці каторжної тюрми; спокутувавши кару, Шварцбард виїхав до Будапешту року 1909, але спійманий знов у спробі незаконного присвоєння, чужої власности був адміністративне висланий за Межі Австрії. Ці факти під час попереднього слідства були стверджені документально. І сам Шварцбард на суді признав факт засуду до каторжної тюрми, але оправдувався тим, що нібито його засуджено не за крадіжку, а за "анархізм". Року 1910 Шварцбард з'явився в Парижі, тут він оженився, відкрив склеп годинників і жив, але ближчих подробиць його побуту за цієї доби не було висвітлено. На початку світової війни Шварцбард добровольцем вступив до чужоземного легіону, а потім перейшов до пішого французького полку, був поранений і року 1916 зовсім покинув військо. Восени р. 1917 Шварцбард з жінкою та ще з деякими росіянами, що .служили у французькій армії, виїхав на пароплаві "Мельбурн" до Росії. При цьому, щоб попасти на пароплав самому та ще й жінку привезти, він зголосився до російської військової місії та назвав себе "політичним російським емігрантом". Потім, на попередньому слідстві й на суді він стверджував,, що виїхав до Росії в складі "французької військової місії", яка мала на меті піднести стійкість російської армії. Заява Шварцбарда була перевірена по документах французького військового міністерства і не тільки не підтвердилася, а навпаки, були вияснені цікаві подробиці, а саме, під час переїзду Шварцбард і ще кілька його товаришів провадили большевицьку пропаганду на пароплаві, були арештовані й передані російській владі по приїзді до Архангельську, у вересні 1917 p., як каже Шварцбард, він з французькою місією "прибув до Петрограду". Тут, як заявив він судовому слідчому, 22. 2. 1926 p., і на суді, його застала "російська революція", після чого він "вступив до російської армії", одержав відпустку на 4 місяці й виїхав, до Балти, а потім до Одеси. З приводу цієї заяви адвокат Кампінкі задав йому питання, чи значить це, що Шварцбард вступив до чєрвоної армії, але тут на допомогу Шварцбардові виступив його оборонець, адв. Торес і постарався заплутати справу так, що вийшло, нібито Шварцбард вступив до "російської армії", бо, мовляв, у вересні 1917 р. ще не було большєвицької червоної армії. Притиск було зроблено на дату прибуття до Петрограду - вересень 1917 p.; тим часом з заяви Шваріцбарда, що ми навели вище, - протоколу слідчого судді й стенограми - цілком ясно і недвозначно виходило, що він прибув до Петрограду у вересні 1917 p., що в Петрограді ж його застала "російська революція", себто большевицький переворот у жовтні того ж року, і що вже після цієї "революції" він вступив до "російської армії", отже, дійсно, до червоної б о л ь ш е в й ц ь к о ї армії, а не до армії Керенського. Що Шварцбард був у червоній армії, про це є ще й інші докази. При допиті у слідчого і на суді Шварцбард заявив, що він потім перебував в Одесі, а також їздив і по інших містах України та бачив погроми. На суді ще він додав, що їздив з
якимсь нібито "санітарним відділом", який давав допомогу жертвам погромів. Всі ці заяви Шварцбаряа були неправдиві, вигадані вже перед судом, бо зараз по повороті з України він писав зовсім не те в одному американському часописі: він там вмістив свої спомини з перебування на Україні 1917-1919 pp., при чому одверто й не ховаючись описував, як він служив у червоній большєвицькій армії та як їздив по Україні з карними большевицькими загонами. Непрямо, дещо замовчуючи, він ствердив це й на суді, розказавши епізод, який стався в с. Жидівська Гребля. Якраз цей епізод майже буквально зараз після вбивства С. В. Петлюри було надруковано в російському тижневику "Новая Нива", що виходив у Ризі. Але там цей епізод починається так: "Когда мы оперировали в Кіевской губ.", а закінчується: "Слезы беднаго стараго єврея (нібито жертви погрому) прожгли мою красноармейскую шинель..." . Що Шварцбард був у червоній армії, навіть на чолі окремого відділу, що робив екзекуції над селянами, про це він признався Добковському. Отже наведені факти категорично підтверджують, що Шварцбард уже з р. 1917 був у зв'язку з большевиками і що служив у червоній армії на Україні. Але Шварцбард не залишився на Україні, а вернувся до Парижу. З'явився Шварцбард у Парижі р. 1920, винайняв знов маґазин годинників і почав "працювати". Тут він увійшов у зносини з анархістами різних відтінків і толків і влаштував у себе "явочну" кватирю їх. Знався він з відомою анархісткою Еммою Ґольдман, Воліним, Беркманом, а потім навіть з Махном і його оточенням. Його переконання як анархіста, його байдужість до релігійних питань ("я жид, але невіруючий", заявив він слідчому) не перешкоджали йому підтримувати тісні зносини з жидівськими крайніми націоналістами, сіоністами, та перед експертами, що досліджували його психічний стан - удавати з себе релігійного фанатика, якого пророк Ісай, як він сказав, послав , на помсту за жидів. Як жив і що робив Шварцбард у Париж до кінця 1925 p., невідомо; його сусіди нібито вважали його за тихого, скромного працівника, товариші-анархісти за відданого ідеям анархізму анархіста-бойовника, а сіоністи - за доброго націоналіста-жида. В цей же час він закріпив своє перебування у Франції тим, що виклопотав собі натуралізацію і став французьким громадянином.
Року 1925 С. Петлюра проживав у Парижі і тоді ж почав виходити "Тризуб". Ці факти скоро стали відомі громадянству, як нашому, так і росіянам, жидам і большевикам, і зробили на останніх певне враження. В Парижі заклалася зміновіхівська громада з большевиствуючих українців, до неї ж пристав і "Comite d'action" Галіпа. Цим організаціям було поставлене завдання слідкувати за діяльністю С. В. Петлюри і його оточення та інформувати відповідні большевицькі кола. І вони взялися за роботу. Почали видавати в Парижі часопис "Українські вісті" і в кожному числі друкувати результати свого слідкування, шпигунства і своїх "домислів" про УНР і С. В. Петлюру. Результати праці зміновіхівських шпиків у Парижі були передані до Харкова й Москви: в березні 1926 р. Чубарь у Харкові і потім у Москві згадав про УНР, про С. В. Петлюру, зазначаючи небезпеку, яку уявляє діяльність С. В. Петлюри для совєтів. Очевидно, в цей момент большевики вже міркували над тим, як цю небезпеку усунути. За тиждень до вбивства вийшло в Парижі число большевицькото часопису "Українські вісті" спеціяльно присвячене нападам на С. В. Петлюру за договір 21. квітня 1920 p.; в цьому числі для відповідного вжитку було вміщено два портрети: Пілсудськото і Петлюри, за написам: "Це - пан, а це - його наймит." Після підготовчої акції по шпигунству за С. В. Петлюрою і його оточенням та кампанії в пресі, прийшов час і для здійснення виробленого пляну знищення С. В. Петлюри. Вже після процесу Мельгунов опублікував у російському журналі "Борьба за Россію" звістку про те, що один з большевицьких провокаторів, який, між іншим, влаштував подорож В. Шульгина до Росії й який потім утік до Фінляндії, признався (признання було запротокольоване), що плян убивства С. В. Петлюри виробили чекісти, і назвав їх. Можливо, що це була правда, але на підставі зізнань свідків і даного при свідках признання, можна з певністю сказати, що справою виконання пляну вбивства С. В. Петлюри керував і брав безпосередньо активну участь таємний большевицький агент - Михайло Володін.
Росіянин по національності, М. Володін з'явився закордоном ще р. 1920, прибувши з Сибіру до Чехії. Потім він перебрався до Галичини, до Львова, де знався з москвофілами та провадив розвідку на користь совєтів і таємну большевицьку агітацію серед українського війська. З Галичини він перебрався до Закарпатської України, а звідтіль до Праги, де зв'язався з большевицького місією та займав важливу посаду посередника між місією і місцевими комуністичними організаціями. За причетність до комуністичного повстання в Кладні, біля Праги, Володіна було розпорядженням влади вислано з Чехії. Року 1922 він з'явився в Берліні, де видавав себе за російського монархіста; там через посередництво лівого с.-р. Штєйнберга познайомився він з колишнім большевицьким підкомісаром, давнім лівим соціялістрм-революціонером Добковським. В Берліні Володін також працював у большевиків. До Парижу Володін прибув, як свідчить Микола Шаповал, 8. серпня 1925 p.; тут на конгресі французької соціялістичної партії познайомився з Шаповалом і оселився в його ломешкані. Прожив У Шаповала 1,5 місяці, потім переїхав до готелю, а далі зник на цілих чотири місяці. На початку січня 1926 р. він знов з'явився до Шаповала; в цей час Володін мешкав у соціаліста проф. Неймана, біля Парижу. Невдовзі після свого приїзду до Парижу Володін познайомився з Шварцбардом. Звів його з Шварцбардом Добковський, який прибув до Парижу раніше і вже був знайомий з Шварцбардом, як анархістом, власником "явочної" квартири, де збиралися анархісти. Добковський познайомив Володіна з Шварцбардом, як він сам признав, через те, що Володін удавав з себе безробітного, який потребує допомоги чи праці. З того часу Володін мало не щодня відвідував Шварцбарда, як свідчить про це Шаповал. Цікаво зазначити тут, із слів Добковського, що при відвідуванні Добковським Шварцбарда в справі роботи для Володіна, себто ще в кінці 1925 року, Шварцбард уже тоді просив його добути через соціяліста-революціоінера Шрейдера або через В. Винниченка адресу С. В. Петлюри в П а р й ж і.
Чи таким способом познайомилися Шварцбард і Володін, як ми тут подали, спираючись на зізнання Шаповала й Добковського, невідомо, але з цього моменту, дійсно, поруч з Шварцбардом на сцену виступає і Володін. В першу чергу їм треба було знати адресу С. В. Петлюри. Адресу, як ми бачили, шукає Шварцбард, запитує, як він сам признався, багатьох осіб; по цілому Латинському кварталу снують зміновіховці, на чолі з Норичем-Дзиковським, секретарем зміновіхівської організації, Галіп та інші. Нарешті, Володін бере на себе обробити генерала Миколу Шаповала та довідатися від нього і про адресу, і про дещо інше. 15. лютого 1926 р. Шаповал оселився в Латинському кварталі в домі ч. 13 на вул. Сомерар, дуже близько від квартирі С. В. Петлюри, що була на вулиці Тенар. З цього дня, як оповідає Шаповал, Володін став учащати до нього, "а за місяців два до вбивства став ходити майже щодня, а часом і двічі на день". Володін часто став заводити розмови з Шаповалом про С. В. Петлюру, при чому, то заступався за Петлюру, коли Шаповал ганив його за "польську політику", то погоджувався з Шаповалом, ганив С. В. Петлюру і все розпитував і розпитував Шаповала, де живе С. В., коли й як можна з ним побачитися, а проходячи з Шаповалом вулицями Латинського кварталу, ставив йому руба запитання, нехай скаже, "де тут мешкає С. В. Петлюра". Володін бажав навіть попасти на з'їзд українських емігрантських організацій, що відбувався в травні 1926 p., але Шаповал відмовився добути білет для Володіна і його "товариша". В цю добу і Шварцбард, і Володін уже знали в лице С. В., бо, як зізнався у слідчого покійний професор В. Коваль, 14. чи 15. квітня 1926 p., коли проф. Коваль з С. В. Петлюрою і А. М. Лівицьким сиділи в кафе в Булоні, то він спостеріг, що за С. В. слідкували троє, в їхньому числі одна дама, які потім, коли С. В. і А. М. вийшли і сіли до трамваю, вийшли і собі слідом за ними, сіли в авто й наказали шоферові по-російському, щоб він їхав слідом за трамваєм. На очній ставці з Шварцбардом В. Коваль пізнав Шварцбарда і заявив, що він був в числі тих "трьох", що слідкували за С. В. в Булоні. Коли були показали проф. Ковалеві й Володіна, то чи не впізнав би він у ньому ще одного з "трьох", що слідкували разом з Шварцбардом?
У квітні 1926 р. група українських соціялістів-революціонерів Микити Шаповала видала в Празі літографовану лєтючку-брошуірку, в якій було наведено неповний і неточний текст договору з Польщею р. 1920 та військової конвенції з коментарями, де в гострих виразах було зроблено напад на С. В. Петлюру за "віддачу Польщі Галичини і Волині", названо його "польським васалом, агентом", навіть кинуто загрозу "винищення до ноги" українським народом "української влади", а всяку "підтримку С. В. Петлюрі" названо "злочином". Цю брошурку було переслано і до Парижу ген. Миколі Шаповалові, який тут стояв на чолі "Української громади", групи емігрантів, орієнтації Микити Шаповала. В своїх зізнаннях, написаних на закінченні процесу, Микола Шаповал заявляє, що на прохання Володіна, він дав йому два примірники цієї брошуркч. "Цієї брошурки ніхто, крім мене, не мав у Парижі", признався М. Шаповал. Володін, як і треба було чекати, взятих примірників не повернув Шаповалові, хоч і обіцяв це зробити протягом 4-х днів. І от - один примірник цієї брошурки опинився в руках Шварцбарда і був знайдений при трусі в його помешканні! Ясно, що Шварцбард міг дістати цю брошурку тільки від Володіна.Далі, як признався Володін Добковському, Володін з Шварцбардом напередодні вбивства, 25. травня, обідали разом у ресторані на вул. Расін і бачили там дружину С. В. - Ольгу Опанасівну з донькою Лесею.
Наступило 25. травня 1926 р. В цей день дуже рано Володін прийшов до Шаповала, недовго побув і ' вийшов близько 10-ї години. В ресторанах біля Сорбони й на рогах вулиць знаходилися на своїх місцях зміновіхівські шпики. Як тільки побачили вони, що С. В. вийшов з дому на обід сам один, зараз же дали знати Володіну і хтось із них викликав по телефону Шварцбарда. Шварцбард, вийшовши до сусіднього склепу, до телефону, вернувся до хати й негайно ж вибіг з дому, як стояв, у білій робочій блюзі, без капелюха, не схотівши поснідати, хоч сніданок, як призналася жінка його, вже готовий стояв на столі. Від бульвару Менільмонтан, де мешкав Шварцбард, до ресторану на вул. Расін, де обідав С. В. Петлюра, буде приблизно близько 1,5-2 кілометра і можна було переїхати підземною залізницею, але з пересадкою, протягом 20-25 хвилин. О 1-й год. дня Шварцбард уже був на вул. Расін. Тут його зустрів Володін, передав йому, що С. В. Петлюра знаходиться в ресторані, одержав від нього лист для пневматичної пошти, до якого .Шварцбард тут же олівцем дописав, що "його акт має сьогодні завершитися", і став чекати завершення акту. А коли вбивство було доконане й Шварц-Сарда було арештовано, о год. 2,15, тоді Володін попрямував до поштового бюра біля Готель де Віль і кинув там лист, на якому поштовий урядовець поставив штемпель "14,35 г. 25. X. 26.". Хоча біля місця вбивства знаходилося поблизу аж три інших поштових бюра, але Володін вибрав йайдальше, і то тому, що, як справедливо зазначає Шаповал, Володін зле орієнтувався в Парижі, ходив і їздив, керуючись більше . пам'яттю зору й не знав жадного з околичних поштових бюр, крім бюра біля
Готель де Віль, біля якого часто сідав у метро, щоб їхати до проф. Неймана або до Шварцбарда. Таким чином, пневматичний лист був ще садним неперечним доказом близької участи Володіна в убивстві С. В. Петлюри. Вкинувши лист о год. 2,35 дня, Володін знов пішов до Шаповала. Цей зустрів Володіна на вулиці, бо вийшов з дому до кондитерської купити хліба до чаю. Було, як свідчить Шаповал, біля 3,30 год. дня. Разом пішли вони до кондиторської, що знаходиться на розі вул. Расін і бульвару Сен-Мїшель, себто в кількох кроках від місця вбивства. Володін залишився на вулиці, а Шаповал увійшов до кондиторської і тут почув розмову серед публіки, що поблизу на вул. Расін вбито якогось "руського генерала", імени якого ніхто не міг назвати. Вийшовши на вулицю, Шаповал оповів те, що чув, Володіну. На це Володін "в якомусь нервовому стані" відповів: "це певно Петлюра". Вертаючись до Шаповала, Володін запитав, чи є хтось у нього, і коли довідався, що є Стасів і інші, просив Шаповала не казати Стасіву, що вбито Петлюру, а то "він, як галичанин, зрадіє". Так добре Володін був поінформований у відносинах між українцями з оточення Миколи Шаповала. На другий день 26. травня знов прийшов до Шаповала Володін, застав у нього Стасіва й Карбовського і, тримаючи в руках пачку російських часописів "в якомусь нервово піднесеному стані" заявив, що вбито Петлюру, що ось, він тількищо довідався про це з часописі в. Далі Шаповал оповідає, що почалася розмова про вбивство, під кінець якої, коли на прохання Шаповала Стасів знайшов на пляні Парижу вулицю, на якій мас квартиру Шварцбард, Володін "чомусь-то в цю хвилину дивно зблід і на лиці з'явилися червоні плями". Коли відійшли Стасів і Карбовський, то Володін признався Шаповалові, що Шварцбард був його знайомий, в якого він часто бував. Всі вищенаведені факти разом з відомостями, які одержав Шаповал від інших осіб про те, що Володін бував у всіх емігрантських колах, починаючи від монархістів і кінчаючи анархістами (група Махна), та мав зносини з большевицькими чекістами, переконали Шаповала, що Володін, коли не був активним учасником убивства, то, принаймні, був добре поінформований в цій справі. Знаючи це все, Шаповал не пориває близьких зносин з Володіним, бажаючи, як він сам пояснює, більше укріпити своє переконання, зустрічається з Володіним і далі, фотографується разом з Володіним і навіть вміщує його статтю в "Українськоіму робітнику" (вересень1926 p.), який тоді видавав у Парижі. Всі свої спостереження і відомості про Володіна Шаповал, як це він запевняв у своєму зізнанні, "зараз же після вбивства переслав до Праги й оповів деяким особам у Парижі". На жаль, сам Шаповал не визнав потрібним подати ці відомості особам, що близько стояли до цивільного позовника в процесі, а особи, які дістали від нього відомості, як у Празі, так і в Парижі, також замовчали їх. Треба зазначити тут, що Микола Шаповал один раз через Карбовського довів до відома С. В. Петлюри, що за ним слідкують, але Карбовський це доручення виконав якось невдало, що С. В. Петлюра не взяв попередження під увагу. В якості свідка Мик. Шаповал у своїх зізнаннях, тричі перед слідчим суддею і два рази на суді (19. і 20. жовтня1927 р.) не сказав усього, що він знав у справі вбквства С. В. Петлюри. На першому допиті у слідчого судді, 20. липня 1926 р. Шаповал відмовився сказати все, що знав про Володіна і його ролю в убивстві на тій підставі, що суддя не гарантував йому тайну його зізнання. На другому допиті 12. березня 1927 р. Шаповал зізнав лише, що Володін питав його про адресу С. В. Петлюри, що після вбивства він висловив здогад, що вбито Петлюру та що Володін обідав з Шварцбардом напередодні вбивства в ресторані на вул. Расін. На очній ставці з Володіним і Шварцбардом, 23 березня 1927 p., Шаповал висловив здивовання, що Володін, знайомий з Шварцбардом, ні разу йому про це не сказав, хоча ходив до нього мало не щодня, та запитав Шварцбарда, чи той не чув про нього, Шаповала, чи не сидів Шварцбард у тюрмі в Києві разом з Петлюрою (так записано в протоколі, але на суді Шаповал признався, що то Володін сидів у тюрмі), та чи не командував большевицьким полкам на Україні. На всі ці питання Шварцбард, розуміється, відповів негативно. Нарешті, на суді Шаповал більшу частину своїх зізнань присвятив виясненню російсько-українських відносин, боротьбі за незалежність, своїй діяльності під час погромів і т. п. Не дивлячись на те, що Шаповал давав свої зізнання в двох судових засіданнях, він так зізнавав, що йому мало часу лишилося на всебічне висвітлення ролі Володіна, а між тим це було головним предметом його зізнань, так важливим для цілого процесу. Він не сказав усього, що знав про Володіна; не засвідчив такого важливого факту, як от, що видана с.-р. брошурка була передана ним Володіну й через Володіна перейшла до рук Шварцбарда (він уже знав тоді, що знайдену у Шварцоарда брошурку він дав Володіну). Але й те, що він сказав на суді, було знищено фактами, яких Шаповал не бажав оголосити, але які все таки стали відомі, бо були оголошені оборонцем Шварцбарда, Торесом, який, очевидно, дістав їх, і міг дістати, лише від Володіна. Ось що сказав Торес у вічі Шаповалові: "Шаповал уже при першому зізнанні у слідчого судді доніс на Володіна, що він грав підозрілу ролю, але тоді він не сказав про ту розмову, що мав з Володіним у день убивства, по обіді. Про це він сказав лише 12. березня 1927 р. Кажуть, що Володін - большевик. Нічого подібного - це приятель свідка Шаповала! Через кілька тижнів після зізнання у суді, в серпні 1926 р.; Шаповал фотографується з Володіним на одній фотографії. Ось ця фотографія - це доказ! Дивіться, яка інтимна поза! Большевик Володнін і Шаповал! Але ось ще більш яскравий доказ: у вересні 1926 року в журналі, який редагує Шаповал, публікується стаття Володіна. В журналі ж, який видає в Празі брат Шапо-вала, 7 жовтня 1926 р. друкується друга стаття Володіна! Це дійсно якийсь виключний свідок, який прийшов сюди обвинувачувати чоловіка, що він є більш-менш замішаний у вбивство С. В. Петлюри, й який у той же час дає цьому чоловікові сторінки свого журнала та фотографується з ним! Володін є другом Шаповала, який доніс на Володіна поліції, після чого фотографувався з ним і взяв його співробітником до свого журнала!" На ці слова Тореса Шаповал відповів, що він з перших же днів був переконаний, що Володін був одним із спільників у вбивстві С. В. Петлюри, але, не зібравши ще всіх відомостей про це, вирішив не поривати з ним добрих зносин, щоб знайти слосіо добути точніші відомості. "Володін, - сказав Микола Шаповал, - настоював на більш дружніх .відносинах, які нас в'язали. Через те я фотографувався з ним і опублікував його статті. Під час цих, все більш і більш тісних відносин, які я мав з іншими особами з оточення Володіна (?), я упевнився, що роля Володіна в убивстві С. В. Петлюри була більш важливою. І тоді лише я порвав з ним усякі відносини". Через те, що Шаповал затаїв факти, якими попрікав його Торес, і нікому з адвокатів цивільної сторони чи їхнім дорадникам не оповів, адвокати наші були заскочені несподіванкою і ледве-ледве допомогли Шаповалові сяк-так вийти з тяжкого становища, в яке він сам себе поставив і яке так уміло використав Торес. Але зізнання Шаповала, надто в тій важливій для справи частині, що торкалася участи Володіна, було збите, знівечене і втратило всяке значення в опінії суду та присяжних.
Коли процес уже закінчувався, Микола Шаповал написав до прокурора листа, в якому просив, щоб його було ще раз допитано на суді. А після оаравдання Шварцбарда Шаповал виложив на письмі більш-менш повно своє зізнання, яке думав подати прокуророві й опублікувати в пресі. Чи зробив він це, нам невідомо, але в цьому зізнанні Шаповал вперше відверто і категорично заявив: "Головна формула мого зізнання в справі вбивства С. Петлюри Шварцбардом полягає в твердженню, що: головним і фактичним організатором вбвйвства С. Петлюри 25. травня 1926р. є Володін Михайло, спеціяльно для цього прибувши й до Франції в серпні 1925 р. Що торкається самого вбивці, Шварцбарда, та він або свідомий співучасник одної задуманої справи з Володіним, або став сліпим знаряддям у руках Володіна. До свого глибокого переконання, що головним і фактичним організатором вбивства С. Петлюри є - Володін, я дійшов після ряду дрібніших чи більших фактів, які довелося спостерігати мені в часі перед вбивством, так і після вбивства." Такого ясного і категоричного зізнання М. Шаповал не дав ні перед слідчим суддею, ні перед судом. Коли б Шаповал на першому ж допиті, не боячись преси, дав ясне зізнання про участь Володіна без жадних застережень, то слідчий суддя поставився б до нього більш серйозно й уважно і безперечно Володін був би притягнений до оправи, як спільник Шварцбарда. Навіть коли б Шаповал виконав обіцянку, дану адвокатам цивільної сторони, та більше сказав на допиті 12. березня та 23. березня 1927 р. (для цього адвокати наші настоювали перед слідчим на допиті Шаповала, Добковського і Володіна), то й тоді ще не було б запізно притягти Володіна до відповідальності. Але Шаповал всі ці рази зізнавав частками, не все і не був категоричним у своїх зізнаннях, то й не викликав до себе довір'я.
Крім Шаповала про участь Володіна в убивстві С. В. Петлюри знав і свідчив Добковський. Як Добковський познайомився з Володіним і Шварцбардом, ми вже подали раніше. Тут подамо ще наступні подробиці, беручи їх з заяви Добковського й отвертого листа його до прокурора з 18. жовтня 1927 р., які були зачитані на суді 20. жовтня. Добковський був викликаний слідчим суддею на допит 23. березня 1927 p., але на допиті він майже нічого не сказав, нібито з причини загроз Володіна та больше-виків, що перші ж його зізнання викличуть репресії над невинними людьми в Москві. Так пояснив своє мовчання Добковський у своїй заяві до прокурора 18.10. 1927 p., але в отвертому листі до прокурора Добковський признає, що він вирішив тоді замовчати йому відомі факти через те, що Володін назвався соціялістом-максималістом, що він знайшов собі дуже впливових протекторів та що, нарешті, він вжив проти Добковського всякого сорту загроз і прохань. Далі, в цьому отвертому листі Добковський пише, що внедовзі після вбивства С. В. Петлюри Володін признався йому, що допомагав цьому вбивству. Довідавшися про це, Добковський почав ближче придивлятися до Володіна. Від Володіна він дізнався, між іншим, що він знае Миколу Шаповала, який навіть познайомив Володіна з французьким делуталом-соціялістом Ляфоном. Добковський просив Болодіна познайомити його з Шаповалом; Володін згодився, але під умовою, щоб Добковський нічого не говорив Шаповалові про вбивство С. В. Петлюри, бо, мовляв, Шаповал є націоналістом, кепським соціялістом і негативно ставиться до вбивства С. В. Петлюри. Це здалося Добковському підозрілим, він познайомився з Шаповалом і в розмові з ним довідується, що українська інтелігенція й робітники дивляться на вбивство, як на акт ненависти з боку жидів проти українського руху до незалежности. На доказ своїх слів Шаповал послався на націоналістичну жидівську пресу, особливо на газету "Haint' яка використала процес у своїх шовіністичних цілях. Тоді Добковський вирішив написати статтю проти такого поводження жидівської преси. Але втрутився Володін і порадив Добковському написати брошуру і взявся видати її в Празі. Потім він почав відтягати справу, прохаючи Добковського написати брошуру вже після процесу. Скоро Володін признався Добковському, що він мусів піти до Аусема, большевицького консула в Парижі та просити дозволу на поворот до СССР, бо серед ріжних еміграційних кіл у Парижі розповсюдилася чутка, що він допомагав вбивству С. В. Петлюри. Аусем обіцяв йому допомогти виїхати, але, побоюючись, щоб наглий виїзд Володіна з Парижу не скомпрометував консулату, він радив Володіну ще трохи почекати. В кінці лютого 1927 р. Володін прийшов до Добковського дуже схвильований і заявив, що він змушений негайно тікати з Парижу, бо з певного джерела він довідався, що буде покликаний слідчим суддею на очну ставку з вдовою і дочкою С. Петлюри, і він дуже боїться, щоб вони не пізнали йото, бо вони його бачили напередодні вбивства в ресторані, де він обідав разом з Шварцбардом. Добковський негайно ж повідомив про це Шаповала. Перевіряючи з Шаповалом у березні 1927 р. факти, що торкалися Володіна, Добковський встановив, що Володін не говорить правди про себе, що він не переставав і в Парижі бути агентом ҐПУ, яким він був у Празі, що він вдавав лише, що потребує заробітку, бо він розпоряджався значними сумами якраз тоді, коли скаржився, що вмирає з голоду. "Для мене було ясно, - писав Добковський у своїй брошурі, - що Володін помагав Шварцбардові вбити С. Петлюру, і що Шаповал має підстави думати, то Володін, зловживаючи довір'ям йото, витяг у Шаповала конфіденціяльні відомості про С. Петлюру". Заява Добковського, адресована до прокурора, була зачитана на суді 20. жовтня 1927 р. і викликала таку репліку з боку Шварцбарда: "Я знаю його. Це жид, який грає ролю Юди відносно жидівського народу. Скільки я давав йому, і йому все мало!" Щоб загладити враження, які викликала заява Добковського і слова Шварцбаріда, адвокат Торес заявив, що В. Бурцев вважає Добковськото за агента-провокатора. Треба сказати, що Добковський у своєму отвертому листі зазначив, що він давно мас суперечки з Бурцевим і пояснив чому. На заяву То-реса відповів адвокат Вільм, сказавши, що він про зізнання Добковського згадає у своїй промові. Надзвичайно важливі зізнаня ДІобковського, як свідка, що досить близько знав Володіна та був знайомий і з Шварцбардом, не були подані Дооковським своєчасно на допиті у слідчого судді. Тому він не був включений прокурором у число свідків, які повинні були зізназати на суді, а його заява, хоч і була на суді оголошена, не мала сили присяжного зізнання. Дійсно, свідок Сліозберг на суді послався на лист В. Бурцева, в якому Бурцев стверджував, що Добковський с агент-провокатор та що Шварцбард не (. бояьшевик, а навпаки "впертий анти-большевик" (стенограма з 24. жовтня 1927 p.). Справа з цим листом В. Бурцева виявилася пізніше. 25. березня 192^ р. Добковський надрукував у варшавському часописі "Епока" лист, в якому заявив, що після закінчення процесу Шварцбарда він звернувся до Бурцева з листом і запропонував йому подати докази свого твердження, що Добковський є провокатором. Такого ж листа Добковський написав і до Ліґи оборони прав людини. У відповідь на цю вимогу Бурцев у листах, адресованих до Добковського та до названої Ліґи 17.- 18. серпня та 26. грудня 1928 р. виразно заявив, що він ніколи Добковського не вважав за агента-провокатора, лише довідавшись, що Добковський має виступити на процесі, як свідок обвинувачення, чим міг спричинитися до вироку, осуджуючого (Шварц-барда), а це було б на руку інтересам українських сепаратистів, тільки тоді він "постановив остерегти суд, що Добковському не вірив" (див. "Тризуб", ч. 16-17 за 14. 4. 1929 p.). Ось які способи вжили оборонці Шварцбарда, щоб заплямувати свідків противної сторони. А В. Бурцев, цей славнозвісний ворог і знавець російських агентів-провокаторів та великий російський "патріот", кинув свідомо неправдиве обвинувачення на Добковського у провокаторетві, не соромиться признатися в цьому та ще й оправдує своє поводження мотивами російського патріотизму!
Хоч і позбавлене формальної сили, зізнання Добковського все таки має велике значення, бо воно стверджує в усьому зізнання Шаповала про ролю Володіна в убивстві С. В. Петлюри. Жадного впливу на процес зізнання Добковського не мало, але він все таки опублікував його, нічого не замовчуючи, в окремій брошурі, яку було цитовано. Про шпигунство за С. В. знали від Шаповала ще Стасів і Карбовський, вони ж бачили Володіна у Шаповала і познайомилися з ним, але ні Стасів, ні Карбовський не зголосилися бути свідками на процесі.
Наведені тут факти, що торкаються Шварцбарда та Володіна й їхні ролі в убивстві С. В. Петлюри, для кожного безстороннього і неупередженого дослідника є безсумнівними доказами того, що вбивство С. В. Петлюри було організоване з наказу большовиків їхніми таємними агентами і було доконане при безпосередній участі агента Володіна та червоноармійця Шварцбарда, при чому Володін грав ролю організатора вбивства в Парижі, а Шварцбард убивство доконав при активній допомозі Володіна та інших большевицьких агентів і прихильників. Відкрити дійсних авторів та організаторів убивства, зокрема притягти до відповідальности Володіна та встановити зв'язок його й Шварцбаріда з большевиками - не вдалося під час попереднього слідства, бо головні свідки - Микола Шаповал і Добковський, як було вже зазначено, не все відкрили, що знали, а те, що сказали, сказали запізно.
Переходимо тепер до судового процесу над убивцею Шварцбардом. Попереднє слідство продовжувалося з 2. червня 1926 р. до липня 1927 р. з перервою під час судових ферій восени 1926 р. Обвинувачуючий акт був готовий у липні, а процес було призначено на сесію, яка починалася 18. жовтня 1927 р. Особливістю французького попереднього слідства треба вважати те, що слідчий суддя дуже широко користується мандатними наказами та більшість слідчих актів, крім дописів свідків, припоручає агентам судової поліції, в справі процесу Шварцбарда слідчий суддя сам персонально не перевіз жадної рекві-зиції, не викликав і не допитав жадного свідка з метою більше вияснити особу вбивці, його зносини, його оточення. Щодо агентів судової поліції, то не можна сказати, що вони виконали дані їм доручення з повним почуттям важливости справи й необхідності її висвітлити. Так, наприклад, поліційний комісар, що з'ясовував факти, з життя й побуту Шварцбарда у Франції, не добув жадних відомостей про те, що Шварцбард знався з анархістами, що в нього була "явочна" їхня квартири. Він обмежився лише допитом сусідів, які сказали, що до Шварцбарда ходили його "компатріоти". Так само, маючи доручення від слідчого судді, з'ясувати, чи не був Шварцбард адміністративно висланий з Франції за політичну пропаганду, комісар встановив, що дійсно 25. березня 1919 р. було вислано з Франції Шварцбарда Соломона-Самуїла, але це був , не вбивця - Шварцбард Самуїл, а його рідний брат Шварцбард Соломон-Самуїл. Комісар ще додав, що адміністрація часто змішувала Шварцбарда з його братом, а то тому, що Шварцбард, "по-милково чи свідомо", маючи однакове ім'я, ще й часто означав рік свого народження роком народження свого брата; в дійсності ж Шварцбард народився р. 1886, його брат р. 1888. Але дальшого вияснення, чому Шварцбард так часто видавав себе за свого брата, комісар не зробив. Нарешті, переводячи дослідження з приводу пневматичного листа, що був висланий в день убивства на адресу жінки Шварцбарда через поштове бюро Готель де Віль, комісар зазначив у протоколі, що, приймаючи під увагу годину - 2,10-2,15, коли сталося вбивство, здасться "анормальним", що лист, посланий убивцею, міг бути вкинутий на пошту о годині 2,35. Він не може пояснити цього інакше, як помилкою поштового урядовця. З цією метою він запитував завідуючого поштовим бюром, і той пояснив, що він не може припустити помилки. Беручи на увагу, що урядовець, який відбирає пневматичні листи, міняє цифри на штемпелі кожні 5 хвилин. Отже, треба суло б припустити, що урядовець помилково, міняючи цифру годин, поставив 14 (2 год. дня) замість 13. Цим було б пояснено й дату 14,35 (2,35). Комісар додав, що все таки не можна було встановити, чи це було так, а не інакше. Цей характерний протокол показує, як судова поліція виконувала доручення слідчого судді: комісар готовий був скорше припустити помилку поштового урядовця, що міняв цифри штемпеля що 5 хвилин і очевидно міг помітити й виправити свою помилку в годинах, ніж висловити сумнів у правдивості заяви вбивця Шварцбарда, що це він сам укинув лист на пошту. Взагалі помітно було, що попереднє слідство не вважало потрібним довго спинятися на питаннях про минуле Шварцбарда, про його стосунки й оточення, про його інтереси тощо; воно дало повну віру заяві Шварцбарда, що він діяв сам і жадних спільників не мав. Такі важливі факти з життя Шварцбарда, як засудження його до каторжної тюрми у Відні та його виїзд р. 1917 до Росії були висвітлені не судовою поліцією, а іншими установами: перший факт - Віденською поліцією, що з власної ініціятиви подала відомості слідчому судді через австрійську леґацію в Парижі; а другий факт - історичною сенсацією французького генерального штабу. Помітно було, що слідчий суддя не вважав потрібним поглиблювати слідство: справа вбивства, мовляв, була проста й ясна, вбивця признався, чого більше треба; щодо мотивів убивства, то версія Шварцбарда могла бути і правдивою, хоч він і плутав трохи, бо хто там розбере, що діялося тоді на Україні. Тому слідчий суддя на початку 1927 р. закінчив був слідство і передав його прокуророві. Лише після певних кроків адвокатів цивільної сторони вдалося знов повернути справу слідчому судді на дослідження та на допит свідків Шаповала, Добковського і Володіна й на очну між ними ставку. Вдруге справа перейшла до прокуратури в квітні 1927 p., при чому товариш прокурора, що переглядав справу, в своєму заключенні прийшов до висновку, що дані попереднього слідства показують, що Шварцбард діяв сам, з власної ініціятиви, без спільників, хоч і констатовано, що Шварцбард був знайомий з Володіним, а Володін багато разів розпитував Шаповала про адресу С. Петлюри. Щодо мотивів убивства, то Шварцбард вважав С. Петлюру відповідальним за погроми, бо, мовляв, він або сам їх організував, або ж інспірував. Опінію Шварцбарда підтвердили й деякі свідки жиди (Ґольдшіейн, Чериковер, панна Ґрінберґ, Коральник), другі ж (Моцкін, Сліозсерґ, Тьомкін, Ґрінберг) вважали, що С. Петлюра може й не бажав погромів, але він їх певний час терпів. Навпаки, всі свідки українці відкидали всяку відповідальність С. Петлюри за погроми. Це заключення разом з резюме слідчого судді й цілою справою було остаточно передано прокуророві 7. травня 1927.
Обвинувачуючий акт, який було складено 4. червня 1927 p., в багатьох точках змінив висновки товариша прокурора і резюме слідчого судді, і то не на користь Шварцбарда. Поперше, досить ясно і правдиво було подана історія визвольної боротьби України і роля в ній С. В. Петлюри. Подруге, дуже детально було виложено обставини вбивства і жорстокість та холоднокровність убивці. Потрете, не було випущено жадної, і дрібної навіть деталі з життя і діяльности Шварцбарда та дано їм належне освітлення. Нарешті, аналізуючи мотиви вбивства та систему оборони вбивці, обвинувачуючий акт констатує, що в зазначених мотивах бракує логіки, а система оборони його надзвичайно хитка, бо зона базується лише на твердженнях, які не тільки не мають доказів, але і прямо протирічять правді. Переглянувши всі докази за і проти, обвинувачення прийшло до висновку, що С. Петлюра не тільки не робив погромів сам, не наказував їх робити своїм підлеглим; не терпів сам, а навпаки, ввесь час боровся проти погромів всіма силами і засобами, які були в йото розпорядженні. Піднятий в поясненні Шварцбарда принцип відповідальности голови держави, зрештою чисто теоретичний по своєму значенню, відносно С. Петлюри повинен бути рішучо відкинутий з огляду на надзвичайну енергію, яку С. Петлюра виявив у боротьбі з погромами, на широкі, шляхетні й гуманні концепції, які С. Петлюра старався засвоїти своїй армії, на розумні міри, які вживав при надзвичайно тяжких обставинах, а також і на постійне зусилля, яке він виявив, щоб припинити погроми. Документально констатовані численні заходи, прийняті урядом С. Петлюри проти погромів, свідчать про розсудливість та лібералізм цього уряду. Найкращим доказом вище наведеного служать стверджені факти, що жидівське населення України не тільки не обвинувачувало С. Петлюру в погромах, але, навпаки, не раз висловлювало йому подяку та вітало його, як спасителя, виносячи йому назустріч святині свої та благословляючи через своїх рабинів. Тому то, коли доконане Шварцбардом убивство при всяких обставинах повинно здаватися дивним і незрозумілим, то тим більш необ'яснимим і глибоко одіозним воно повинно здаватися р. 1926, себто в добу, на багато років пізнішу від тієї, в яку С. Петлюра залишив Україну й на вигнанні, далеко від батьківщини, проводив тихе і скромне життя. Нарешті, роля судді і месника, яку Шваїрцбард бере на себе, зовсім не личить покараному судом злодієві. Одне лише питання й обвинувачуючий акт не висвітлив: це питання дійсних мотивів убивства і спільників убивці. Обвинувачуючий акт сконстатував, що попереднє слідство не дало матеріялу для того, щоб можна було прямо заперечувати твердження Шварцбарда, що він діяв сам, без спільників, але разом із тим і признав, що все ж таки деякі обставини, стверджені на попередньому слідстві, дають підставу до сумніву відносно правдивости твердження Шварцбарда та дозволяють вважати гіпотезу вбивці занадто вже загадковою. На підставі цього обвинувачуючого акту Шварцбарда було піддано суду присяжних Парижу по обвинуваченню в наперед сплянованому
вбивстві С. В. Петлюрі, в злочині, який карається найтяжчою карою - карою на горло. Спправу вбивства С. В. Петлюри було призначено на жовтневу сесію суду, яка починалася 18. жовтня 1927 р.
Вже більше як 1,5. року минуло з того часу, як відбувся процес над убивцею С. В. Петлюри, але й досі при одній згадці про цей процес сумно й боляче стає на душі у кожного, хто був на тому процесі, чув і бачив, як він проходив. Не тільки оправдуючий вирок тяжко вразив українське громадянство, але й уся судова процедура, виключаючи, може, перші два дні, проходила за таких незвиклих для нас обставин, з такими болюче вражаючими подробицями, що несподіване й ненормальне прикорочений процесу, хоч було воно невигідне для нас, здалося кращим, ніж його продовження. Ми не хочемо, і не маємо на це жадних підстав, сказати що небудь про неправильне чи упереджене поступовання Паризького суду відносно нас, чужинців, справа яких стала предметом судового розгляду. Ні. З цієї точки погляду Паризький суд ні в чому не відрізнив нашої справи від усіх інших справ, які він звик розглядати і не заслужив нашого жалю чи просто зауважень. Але не в цьому річ, а в тому, що при розгляді нашої справи, справи складної не по фактичних її обставинах, а по мотивах та по особах, яку до того ж ще штучно було ускладнено з боку оборони вбивці питанням відповідальне за погроми і взагалі питаннями політичного характеру, виявилися найбільш яскраво всі негативні риси сучасного французького карного процесу і суду з присяжними. Наше громадянство, що в переважаючій більшості було ознайомлене з перебігом процесу з часописів і бюлетенів "Тризуба", не могло мати точного уявлення про те, як проходив процес, і для нього оправдуючий судовий вирок був несподіваним і вражаючим. Для тих же, що були присутніми на процесі, близько .стояли до справи підготовки процесу, цей вирок був неминучим завершенням цілого перебігу судового процесу.
З самого початку було вже зазначено, що зараз у Франції громадянство, вражене випадковими вироками, які здебільшого виносять присяжні, та негативними рисами карного процесу, підняло свій, голос і вимагає реформи та впорядкування процесу. Серед негативних сторон французького карного процесу й суду з присяжними можемо вказати на наступні, що найбільш вражають і французів, і чужинців. Це, поперше, встановлення жюрі-колегії присяжних, в числі 12 чоловік. Перед кожною сесією предсідатель суду з листа присяжних у кількості 60 чоловік сам, поза судовою колегією, вибирає 36 присяжних (і 4 запасних). Лист вибраних присяжних доводиться до відома обвинуваченого. Потім в призначений предсідателем день, для кожної справи окремо, в непублічному засіданні суду, в якому, крім суду і прокурора, бере участь обвинувачений з своїм оборонцем, з числа 36 присяжних вибирається 12 чергових присяжних (і 2 запасних), при чому вибір цей переводиться не жеребком, а шляхом одводу чи виключення присяжних; прокуророві й обвинуваченому дано право виключити в рівному числі кожному, скільки вони захотять присяжних з тим лише обмеженням, щоб їх осталося не менше 12. Значить з числа 36 присяжних кожна сторона має право виключити максимум 12 присяжних, а обидві - 24, тобто цілих 2/3 списку. Такий значний вплив сторін на вибір присяжних для справи, в якій сторони протилежно заінтересовані, приводить на практиці або до одностороннього складу жюрі, наприклад, при більшій поінформованості оборони про кандидатів у присяжні, або ж, і це трапляється частіше, до обезбарвлення жюрі, коли і прокуратура, й обвинувачений одведуть 24 особи, що уявляють найбільш виявлені індивідуальності. І в першому, і в другому випадкові вплив сторін буде не на користь суду. Імена вибраних присяжних, що увійшли до складу жюрі, судом публічно не оголошуються і складають судову тайну, але лише відносно, бо в усякому разі вони відомі обороні, що брала участь у їхньому виборі. Практично ця судова тайна не дає жадної гарантії щодо можливості сторонніх впливів на присяжних, бо французький процес не знає принципу ізоляції присяжних на ввесь час даного процесу; по закінченні судового засідання перенесенні його на наступний день присяжні звільняються на час перерви від своїх обов'язків, кидають помешкання суду й перетворюються в звичайних громадян. На них впливає преса, оточення, значить, не виключається і вплив оборони, яка їх усіх знає. Ми не маємо даних для того, щоб ствердити, що вплив оборони на присяжних у справі вбивства С. В. Петлюри мав місце, ми лише зазначаємо, що можливість такого впливу існувала.
Наступна особливість французького процесу, яка має певний вплив на хід судового слідства, це правило, згідно з яким прокурор подає судові список свідків викликаних ним самим, цивільною стороною й обороною; він же й установлює порядок, по якому суд допитує свідків. Незручність такого порядку особливо виявляється при допиті свідків, як цивільної сторони, так і оборони, яких не було допитано на попередньому слідстві, які прокуророві невідомі і він не знає, про що вони будуть свідчити. Під час процесу про вбивство С. В. Петлюри цивільна сторона виробила була порядок допиту своїх свідків, який не сходився з порядком, встановленим чисто механічно прокурором. Але формальність наведеного правила була причиною того, що прокурор не згодився змінити свій порядок. Через це вийшла дуже шкідлива для нас плутанина в порядку зізнання свідків: усіх свідків, яких було допитано на попередньому слідстві, прокурор поставив на першому місці, й їх у першу чергу було вислухано на суді. В числі цих свідків було 7 свідків, яких виставила оборона, і вони були допитані не після всіх свідків прокурора й цивільної сторони, а зараз же за свідками цивільної сторони, що дали зізнання на попередньому слідстві. Таким способом свідки цивільної сторони були розбиті на дві групи, при чому друга група повинна була давати свої зізнання після 7-ми свідків оборони. Тому ж, що ці 7 свідків свідчили в оборону обвинуваченого, а не проти нього, то цей факт зробив негативне для обвинувачення враження і дав привід оборонцеві Торесові пишатися, що от, мовляв, "свідки прокурора свідчать на користь обвинуваченого". Так неґативно відбилося, на справі наведене вище правило французького процесу.
Велике значення в карному процесі має інструкція про ставлення питань присяжним. В питаннях формулюється і конкретизується обвинувачення та злочин, за який обвинувачується, питання ж являється тією формулою, при допомозі якої присяжні, приєднуючи свою негативну чи позитивну відповідь ("так" чи "ні"), оголошують свій присуд. Тому, звичайно, у виробленні й остаточній формульовці питань беруть участь як суд, так і сторони - прокурор і оборона, а також по питанню цивільного позову - і цивільна сторона. Питання, звичайно, ставляться після закінчення судового слідства і після дебатів сторін; предсідатель суду оголошує питання в остаточній формульовці, пояснює й тлумачить їх присяжним. В процесі в справі вбивства С. В. Петлюри жадних дебатів з приводу формульовки питань не було; предсідатель просто оголосив п'ять питань на початку останнього засідання, навіть перед дебатами сторін, не давши жадного пояснення присяжним, не зазначивши навіть, яким порядком вони повинні відповідати на ці питання. Зате сторони досить часу присвятили питанням у своїх промовах, при чому, як і треба було чекати, кожна сторона давала протилежне пояснення. Зрештою присяжні були цілком дезорієнтовані й примушені були викликати суд до своєї кімнати для додаткових пояснень.
Найголовнішою і найважливішою хибою французького карного процесу треба вважати відсутність конечного висновку - резюме предсідателя суду. Присяжні - не фахові судді, а звичайні громадяни, що далеко стоять від юриспруденції й. порядків судового поступовання. Вони несвідомі того, яке правне значення мають ті чи інші акти, що були доконані на судовому слідстві судом, обвинуваченням, обороною, обвинуваченим, свідками, експертами і т. д., як ці акти треба оцінювати й яке вони мають значення для встановлення об'єктивної правди, - цього конечного завдання процесу. Присяжні на суді бачать перед собою боротьбу двох сторін, двох поглядів, двох оцінок цілком протилежних: обвинувачення все ставить у вину обвинуваченому, навпаки, оборона старається все повернути на користь свого клієнта. Іноді необ'єктивні дані судового слідства, а вміння, зручність, ораторські здібності можуть вплинути на присяжних та примусити їх збочити з правдивого шляху. Потрібно, отже, голос безстороннього, авторитетного, освіченого судіді-юриста, який, стоючи поза інтересами обвинувачення й оборони, міг би безсторонньо висвітлити присяжним усе, що пройшло на судовому слідстві перед очима присяжних, зважити всі дані за і проти обвинувачення, за і проти оправдання. Потрібно також вияснення присяжним їхніх прав та обов'язків, техніки обміркування ними поставлених судом питань та відповіді на них, нарешті, ознайомлення присяжних з різними ступенями кари, яка чекає обвинуваченого в залежності від такої чи іншої відповіді присяжних. Коли резюме предсідателя вважається так потрібним у звичайних справах, то воно є прямо необхідною Гарантією правосуддя в справах складних чи то по обставинах злочину, чи то з точки погляду обвинувачення, чи то, нарешті, з огляду на неясність мотивів злочину, або на сторонні обставини, що мали вплив на оправу.
У французькому карному процесі не має норми, яка б покладала на предсі-дателя обов'язок давати своє резюме цілому процесові та потрібну оцінку й пояснення судового слідства та дебатів сторін. Відсутність резюме предсідателя впливає найнеґативнішим способом на діяльність французького суду присяжних, яскравим доказом чого може бути процес над убивцею С. В. Петлюри. Як було вже зазначено вище, справа вбивства. С. В. Петлюри нескладна обставинами самого вбивства, в значній мірі ускладнилася тими мотивами, які вбивця Шварцбард оголосив, питанням про спільників убивці та побічними справі політичними обставинами, які були до справи притягнені. Попереднє слідство не дало вповні вичерпуючого матеріялу, і деякі факти лишилися без належного освітлення. До того ж ще під час судового слідства оборона всі свої сили направила на те, щоб ще більше справу заплутати, виставивши з свого боку обвинувачення проти жертви вбивства, Петлюри, у погромах жидів. На цьому оборона старалася найдовше спинити увагу присяжних, для цього вона викликала в суд свідків жидівської національности, які говорили тільки про погроми, і то не лише про погроми на Україні, а взагалі про погроми, починаючи від імператора Тита. Цивільна сторона, з огляду на таку тактику оборони, змушена була боронитися, замість того щоб нападати, подавати докази того, що С. В. Петлюра не несе відповідальности за погроми, що він, навпаки, боровся з погромами і т. д. Таким чином, не тільки проста справа вбивства ускладнилася, але і природні позиції сторін перемішалися: оборона стала на місце обвинувачення, а цивільна сторона - на місце оборони. До цього ще треба додати, що ввесь час на суді говорилося і дебетувалося про події давні - 1919-1920 pp., що відбувалися на Україні, про яку присяжні мало що чули, а ще менше знали. При таких обставинах резюме предсідателя, його авторитетний, безсторонній голос, його компетентне пояснення було не тільки потрібне, а прямо необхідне. А його якраз і не почули присяжні в цьому процесі, і ми глибоко переконані, що коли б присяжні ввійшли з судової залі до своєї кімнати, вислухавши резюме, пояснення і науку предсідателя суду, то вони б винесли інший вирок. Такий же коли не більше негативний вплив на перебіг процесу і на його висліди мали деякі звичаї, що вкорінилися у французькому суді та серед французької адвокатури. З них на першому місці треба згадати про те, що головуючі в Паризькому суді присяжних виявляють свою дискреційну владу предсідателя суду хіба тільки у відношенні до публіки та і то не завше. Головуючий суддя, який по закону, повинен не тільки доглядати за порядком в судовому засіданні, але, що далеко важніше, керувати цілим процесом, часто-густо або зовсім не виконує цього важливого обов'язку, або ж виконує його мляво і недбайливо. Яскравим прикладом цього може служити процес над убивцею С. В. Петлюри. Всі, хто був на процесі, були надзвичайно вражені тим, що президент суду, після допиту Шварцбарда, переведеного мляво й нецікаво, залишив собі тільки працю по створенні й закриттю засідань, викликанні свідків та інші чисто формальні акти, що їх президент ніяк уже не міг передати комусь іншому. Все ж інше в процесі йшло не так, як його міг направити президент, коли б забажав здійснювати свою владу, а так, як воно само утворилося, завдяки актам прокурора, цивільної сторони та оборони. Допит свідків переводив не президент, як того вимагає закон, а сторони безпосереднє. Під час допиту адвокати сперечалися між собою без кінця, виголошували цілі промови за і проти, ображали свідків, як свідків, і персонально. Траплялися часто моменти, коли свідок цілими годинами стояв перед судом, чекаючи продовження допиту, а в цей час адвокати обмінювалися репліками, промовами, цитували документи, порушували питання, які жадного відношення до свідка не мали. Був такий випадок, коли прокурор не витерпів і врешті заявив: "Тут на суді всі мають право слова, крім свідків." Але й це зауваження представника закону справи не поліпшило. Тому й не дивно, що процес ішов ненормально помалу: протягом судового засідання суд встигав допитати лише З-4 свідків; так, наприклад, на другому засіданні суду 19. жовтня були допитані Токаржевський, Несторенко, а Шаповал не встиг скінчити зізнання;
на 3-й день зізнавали лише Шаповал, Прокопович і Лянжевен, на 4-й день Шульгин, Удовиченко і Шумицький і т. д. На 8-й день процесу лишилося допитати: 19 свідків цивільної сторони та 80 свідків оборони. Затягав судове слідство в перші дні процесу адвокат оборони Торес; в ці дні було допитано головних його свідків - жидівських націоналістичних діячів, які штучно попали в список прокурора, про що було вже сказано вище: він знав, що серед 80 його свідків, яких ще належало допитати, не було вже важливих свідків та ще й по питаннях погромів, зовсім сторонніх справі; тим часом були дуже й дуже серйозні та небезпечні для нього свідки цивільної сторони. Тому він і затягав справу допиту, скільки було можливо, сперечався з адвокатом Кампінкі, про вокував його на виступи й промови, сам теж виголошував довгі промови, не рахуючись зовсім з предсідателем суду. А цей зовсім не вмішувався в дебати, до нього навіть не зверталися за дозволом, самі, один одного перебиваючи, Кампінкі й Торес, своїми суперечками заповнювали цілі засідання. Численні адвокати і члени магістратури, що прийшли "послухати" словесний бій між двома видатними адвокатами, та публіка з насолодою слухали цей двобій та нагороджували переможця відповідними виразами і мало не оплесками. Через відсутність на суді керуючого впливу предсідателя суду, процес у ці моменти нагадував не суд над вбійником, а публічні збори, перед якими змагалися сдовесно два промовці. Як свідчать самі французи (Рене Бекжамен:."Суд присяжних", стор. 34-41 і в інших місцях) невикористування предсідателем свосї дискреційної влади та нехіть до керування процесом стали звичайним та характерним явищем Паризького суду. Той же Рене Бенжамен у цитованій книзі торкається ще одного шкідливого звичаю, засвоєного частиною паризької і взагалі французької адвокатури. "Нова школа серед адвокатури зрозуміла, що найкращою методою оборони є не вияснення, а поступове затемнення справи перед присяжними. Небезпечно, щоб присяжні стали перед фактом, який буде для них цілком ясний. Тому, перериваючи нормальний і спокійний хід процесу, адвокат-оборонець старається примішати до справи, що є предметом судового розсліду, десяток інших справ і питань, в наслідок чого найбільш ясна і проста драма стає темною історією, перед якою члени жюрі, перелякані можливістю помилки з їхнього боку, хитаються, а потім оправдують. Колись адвокати пробували врятувати обвинувачених, шукаючи в їхніх вчинках оправдуючих мотивів; вони розкривали перед присяжними психологію злочинця, яка могла б викликати у присяжних співчуття; вони не виходили за межі драми, хоч і старалися її зм'ягчити. Це була непевна метода, що вела до невідомого. Але нині від справи ухиляються, оборону надто поширюють, ставлять двадцять сторонніх запитань, а що найгірше, приводять з півсотні свідків, всіх з поважними іменами, положенням або відзнаками, які один за одним присягаються своєю честю, що обвинувачений, виключаючи хіба "незрозумілий випадок злочину", за який його судять, завше був добрий і безконечно милий. Кожну з таких заяв оборонець підкреслює, заявляючи: "Гарно, чудесно! Дякую! Панове присяжні вислухали тут свідка, одного з найбільш поважних осіб Республіки! Мій клієнт може сміливо підняти голову. Дорогий друже, не плачте! Ви ще трохи потерпите. Але це вже востаннє!" Предсідателю стає ніяково, і він говорить: "Свідку, ви вільні!" Адвокат додає: "Також, як незабаром будемо вільні і всі ми!" (стор. 44). Наведена характеристика модерної школи французької адвокатури та її методів оборони, написана талановитим французьким автором, майже з фотографічною точністю передає те, що відбулося в Паризькому суді під час процесу над вбивцею С. В. Петлюри. Дійсно, поводження оборонця, адвокати Тороса, під час процесу вповні оправдує характеристику Р, Бєнжамена. Торес збудував свою оборону не на матеріялі, який давав убивця та його чин, а на цілком побічних фактах, при тому, коли не цілком неправдивих, то принаймні таких, правдивість яких ще треба було довести. Замість оборони вбивці, Торес став у позицію обвинувателя, підтримуючи всіма силами своєї адвокатської талановитости обвинувачення жертви вбивства у погромах жидів на Україні, вигадуючи і проголошуючи нові обвинувачення проти Петлюри в германофільстві, у ворожості до Франції і т. д. Торес не пропустив ні одного свідка з боку цивільної сторони, щоб не перервати його в самих важливих і небезпечних для вбивці місцях його зізнань та не вставити цілком сторонніх фактів чи запитань, стараючись відвести увагу присяжних та затемнити зміст даного зізнання. Нарешті, не маючи нічого іншого зауважити свідкові, він старався ріжним способом, але завше брутально й образливо, оторочити свідка, кинути підозріння на його моральні якості, правдивість, безсторонність і чесність. Тих наших свідків, що служили в українській армії, він називав "бандитами", "підручними" С. Петлюри, інших попрікав германофільством, службою при гетьмані (наприклад, Шульгина та Безпалка), політичними переконаннями, нарешті, висміював незнання свідками французької мови, або злу вимову французьку. Це все чув предсідатель і зовсім не реагував на такі вибрики Тореса, не дивлячись навіть на прямі прохання деяких свідків, звернені до предсідатєля, про оборону їх від зневаги. Деякі свідки, не чекаючи допомоги предсідатєля, мусіли самі оборонятися та вступити в суперечку з оборонцем. Все це дуже несприятливо впливало на спокійний хід процесу, на вияснення правди. Торес далі закликав для оправдання Шварцбарда не 50, а 85 свідків, серед яких були поети і письменники, сенатори і посли, адвокати, професори, особи з відомими на цілу Францію іменами. Жаден з цих свідків, крім 7 свідків, що були допитані на попередньому слідстві, абсолютно нічого не знав ні про вбивство, ні про погроми. Невелика кількість мала свідчити про високі моральні якості Шварцбарда в минулому, до вбивства, але більшість і про Шваріцбаріда зовсім нічого не знала. Ці останні свідки носять у Франції технічну назву свідків "конферансьє" і завданням їх є не зізнання особи, яка персонально і безпосередньо дізналася про справу, що є предметом суду, або почула про неї через посередництво наочних свідків. Ні, свідки-конферансье приходять у суд, щоб зробити свої висновки, висловити свою персональну точку погляду на справу, яку розглядає суд. Свідки-конферансьє, хоч і подібні трохи до експертів, не є й експертами, бо ці останні дають свої висновки лише по окремих питаннях, що вимагають спеціяльного, технічного знання, а не по справі в цілому її обсягу. Свідки-конферансьє - це скоріше судді, але не державні, не офіційні судді, а звичайні громадяни; вони й не присяжні, бо не вибрані і не входять у склад жюрі: свідки-конферансьє - це судді вулиці; в особі їх вулиця під претекстом свідчення, вривається в святилище суду, зо всіма їй питомими інтересами, сторонністю, пристрастями. Голос вулиці вмішується в судові дебати сторін, порушує порядок, рівновагу сторін перед законом, давить на вагу правосуддя, перемішує законні позиції суду і сторін і вносить непоправиму анархію, яка виключає всяку можливість виконання судом його високих і відповідальних функцій.
Всі ці негативні риси французького карного процесу особливо різко виявилися на процесі вбивства С. В. Петлюри, так би мовити, подвоїли свій неґативний вплив на процес, завдяки специфічним особливостям справи, яка була предметом процесу. Хоч і як звикли парижани до чужинців, що мільйонами з усіх пунктів світу відвідують світову столицю, хоч які безсторонні вони у своїх відносинах до чужинців, але все ж таки під час процесу помітно було, що для французького суду і присяжних чужими були й незрозумілими як убивця Шварцбард з його мотивами помсти за погромлених на Україні жидів, так і жертва вбивства С. В. Петлюра, його оборонці, свідки-українці, і взагалі Україна й український національний рух. Та не тільки суд і присяжні не розбиралися в усіх цих складних питаннях, але і прокурор, і навіть адвокати цивільної сторони Кампінкі й Вільм, особливо перший, не розумілися в цих питаннях, не дооцінювали деяких важливих фактів, а другі знов переоцінювали. І не дивно: вони були французами і до процесу, напевно, не інтересувалися і мало що знали про нас і про наші внутрішні відносини на Україні. В цьому відношенні оборонець Шварцбарда, адвокат Торес, мав безперечну перевагу перед своїми супротивниками - адвокатами цивільної сторони: він хоч теж нічого не знав про Україну й українські відносини, але, як жид, він розумів жида Шварцбариа, мав спільну з ним психологію і добре орієнтувався інтуїцією, яка, базуючись на національній єдності, завше показувала йому, куди направляти оборону й напади. Такої інтуїції бракувало нашим адвокатам-фіранцузам, які не розуміли всіх відтінків справи, не розуміли нас, наших пояснень і вказівок Тяжка і трудна була позиція наша й наших свідків на процесі, перед чужим нам судом, з чужими для нас оборонцями нашими. Зараз після закінчення процесу з українській. пресі Галичини були висловлені напади на Судову Комісію в Парижі за те, що нібито Комісія не допустила представника української адвокатури до участи в процесі. Таке обвинувачення цілком безпідставне і несправедливе. Питання про участь українських адвокатів у процесі на боці цивільної сторони вперше було порушено спільною комісією Празького та Подебрадського комітетів для вшануваня й оборони імени С. Петлюри, яка визнала бажаною участь представника від української адвокатури. Судова Комісія в Парижі 13. вересня 1926 р.. з свого боку визнала бажаною участь українських адвокатів у процесі та доручила О. Шульгинові перевести іменем Комісії листування з українською адвокатурою у Львові. 26. вересня 1926 р. О. Шульгин вислав лист до голови Союзу Українських Адвокатів у Львові, д-ра Дм. Лозицького, в якому повідомив про постанову Комісії та просив, щоб Союз дав свою згоду та вислав до Парижу свого представника, при чому О. Шульгин додав, що в Комісії прихильно згадувалося ім'я проф. Старосольськото, як можливого представника української адвокатури. На цього листа ні О. Шульгин, ані Комісія жадної відповіді не дістали. На засіданні Комісії 17. листопада 1926 р. це питання знов розглядалося. Вияснилося, що проф. Старосольський відмовився взяти участь у процесі, бо Союз не дає повновласті і взагалі не дає згоди на участь у процесі. Таким чином, не з вини Судової Комісії, а в наслідок відмови Союзу Адвокатів у Львові, постанова Комісії про бажаність участи в процесі представника української адвокатури не була реалізована.
Наші свідки, за виключенням кількох осіб (Шульгина, Прокоповича, Токаржевського, Шумицького) давали свої зізнання через перекладача, значна кількість їх зовсім не знала французької мови. Такі свідки не розуміють, як перекладає їхні слова перекладач, яке враження вони роблять і які коментарі викликають, бо перекладач не подає їм змісту всього, що говориться з приводу зізнань свідка. Коли б свідок розумів, Що його слова викликають, скажемо, непорозуміння чи ріжне тлумачення, то він міг би повторити своє зізнання, пояснити чи точніше висловитися; не розуміючи ж мови, на якій провадиться судочинство, свідок стоїть безпомічний і хвилюється, бо помічає, що слова перекладача його зізнань викликали суперечку й довгі репліки адвокатів і прокурора. Полегчувало нашим свідкам виконання їхнього тяжкого і разом із тим такого важливого завдання оборони перед чужим судом свого вождя національного, а для декого то й свого прямого шефа, тільки те, що всім їм не доводилося кривити своїм сумлінням, лише отверто і з піднесеним чолом говорити правду, саму правду, оповідати про дійсні факти, що мали місце там, на Україні, й
і тут, в Парижі, їм не потрібно було висловлювати свої лише думки й міркування, які завше мають щось персональне й мінливе, їм не потрібно було робити здогади та висновки, які можуть бути правдиві й помилкові в залежності від кількости матеріялу, на який спираються. В цьому відношенні в далеко гіршій ситуації опинилися свідки оборони, всі оті члени ріжних жидівських комітетів і комісій, які самі нічого не бачили й не знали, лише висловлювали свої думки, свою опінію і переконання на підставі фактів і матеріялів, добутих іншими особами, небезсторонніми й заінтересованими. До того ж, як компатріоти вбивці, Шварцбарда, оборона якого й безумовне оправдання були прийняті за національне гасло для цілої жидівської нації, жиди-свідки примушені були керуватися цим гаслом та відповідно, пристосовувати свої зізнання. В наслідок цього ми бачили, що ці свідки на попередньому слідстві говорили одно, висловлювалися обережно й нерішучо, посилалися лише на загальну опінію жидів про відповідальність С. Петлюри за погроми, закидали йому лише те, що він, нібито, мав силу припинити погроми і не припинив їх, а терпів їх, а вже на суді вони з усією силою і національним запалом старалися переконати суд і присяжних, що С. Петлюра єдиний є винний у всіх жидівських погромах на Україні, що С. Петлюра наказував робити, погроми, що вся армія українська й цілий український нарід - погромщики, що Шварцбард - чесний жид і нічого спільного з большевиками не мав, і т, д., і т. д. Говорили все це, б'ючи себе в груди й присягаючись своєю честю й іменем. Невимовне тяжко й огидно було чути явну, неприкриту неправду з вуст, як не як, а поважних, сивих жидівських діячів, які примушені були до цього чину не бажанням правди, а сторонніми впливами, нібито національним обов'язком. Але виконання національного імперативу - оправдання вбивці, Шварцбарда, за всяку ціну - не може оправдати цих свідків, бо це національне гасло встановили вони ж самі, оці: Ґрінберґи, Ґольдштейни, Сліозберґи, Моцкіни, Тьомкіни. Це вони складали паризький комітет ооорони Шварцбарда, вони узурпували собі волю цілої жидівської нації і, всупереч протестам американських жидів, вони оголосили злодія й убивцю, Шварцбарда, жидівським національним героєм. Вони утворили ту нібито загальну жидівську опінію про відповідальність С. В. Петлюри за погроми, на яку потім посилалися, якою аргументували свої зізнання. Вони примусили скриводушити такого безстороннього жидівського діяча, як В. Жаботинський, який зараз після вбивства був з власної ініціятиви опублікував, що С. Петлюра й українська інтелігенція - невинні в жидівських погромах, а потім за кілька день до процесу змушений був під пресією жидівського комітету взяти цю заяву назад та ще й додати, що С. Петлюра повинен відповідати за погроми. Це вони примусили колишнього міністра жидівських справ УНР Ревуцького з Нью-Йорку прислати телеграму, оголошену на суді Торесом, в якій Ревуцький. посилаючись на те, що нібито його ім'я згадується на суді (до того дня ні разу не було згадано про Ревуцького). заявив, що вважає С. В. Петлюру винним у погромах. Адвокат Кампінкі справедливо назвав цю телеграму "превентивною", зазначивши, що вона є яскравим доказам мобілізації жидівських націоналістів на оборону Шварцбарда. Всю цю акцію жидівського комітету про піднесення вбивці, Шварцбарда, до ранґу національного героя-месника дуже влучно охарактеризував у кінцевій промові своїй адвокат Вільм. "Кожна нація, - сказав він, - вибирає героїв своїх, де схоче і як схоче. Жидівська нація вибрала собі Шварцбарда. Нехай же буде певна, що на такого героя ніхто інший не заявить претенсії!"
На закінчення характеристики процесу про вбивство С. В. Петлюри згадуємо ще про два характерних і важливих моменти. Перший торкається спроби використати ще один спосіб оборони - виставити Шварцбарда як людину, коли не цілком психічно невідповідальну, то, принаймні, з пониженою відповідальністю. Ще на попередньому слідстві слідчий суддя з власної ініціятиви передав Шварцбарда під дослід трьох експертів-психіятрів. Нам уже доводилося згадувати про те, як Шварцбард зважився був одурити експертів, виставляючи себе релігійною людиною, що читає Біблію, вірить у пророцтва і вважає себе посланцем пророка Ісаї. Експерти визнали Шварцбарда психічно здоровим, але одночасно знайшли, що Шварцбард має явно виявлені ознаки людини, захопленої однією ідеєю. Такий стан з точки погляду психіятрів не є щє цілковито ненормальним, але все ж таки особа в такому стані наближається до маніяка, який увесь охоплений актом, що має він завершити. Особа в такому стані не може відірватися від ідеї, що нею заволоділа, хоч і має повний контроль над своєю волею та акцією. Проти призначення експертизи слідчим суддею з власної ініціятиви протестував оборонець Торес, але все таки використав її висновки на суді та ще й викликав, як свідка, експерта д-ра Клода. Цей і на суді підтвердив висновок експертизи, а на запитання Тореса заяівив, що експерти визнали Шварцбарда щирим і правдивим. Дивні експерти, як легко було їх одурити Шварцбардові! Невідомо лише, коли був Шварцбард щирим, - чи тоді,, коли плів перед експертами всяку релігійну нісенітницю, чи тоді, коли на пряме запитання слідчого судді заявив, що він, хоч і жид, але невіруючий, а по політичним переконанням анархіст, що він потім підтвердив і на суді. Якби там не було, але оборона Шварцбарда запаслася, на всякий випадок, ще й аргументом неповної психічної нормальности свого клієнта та в критичний момент виставила його перед присяжними. Який вплив цей аргумент зробив на присяжних, того ніхто не знає; можливо, вони відкинули його, а можливо також, що й прийняли під увагу. Другий важливий момент процесу - це відмовлення адвокатів Тореса й Кампінкі від дальшого допиту свідків і прикорочення судового слідства. В кінці сьомого дня процесу якраз у момент, коли закінчився допит свідків, що давали свої зізнання на попередньому слідстві і були викликані до списку прокурора, та прийшла черга допиту свідків по списку цивільної сторони, підвівся адвокат Торес і заявив, що він, щоб не затягати процесу, готовий відмовитися від усіх своїх свідків (їх було 80), коли і цивільна сторона відмовиться від своїх свідків. Він гадає, що присяжні вже виробили свою опінію і що без шкоди для справи можна вже закінчити судове слідство і перейти до дебатів. "Таким чином, панове судді, - заявив Торес, - процес, який міг би затягтися ще на багацько днів, буде прикорочений." На заяву Тореса адвокат Кампінкі відповів так: "Ми не радилися з нашими клієнтами, але я вже два дні тому настоював на скороченні дебатів під час допиту свідків, бо коли 2-3 свідка вислухується денно, то ми не скінчимо справи й до Нового року. Тому я приєднуюсь до заяви адвоката Тореса, приймаючи на себе відповідальність за цей крок так само, як і адвокат Торес прийняв на себе відповідальність перед своїм клієнтом." Предсідатель суду радо прийняв пропозиції адвокатів, припинив судове слідство і призначив на наступний день промови адвокатів цивільної сторони, прокурора й оборони. Цей інцидент своєю несподіванкою тяжко вразив усіх нас. Виховані на інших відносинах адвокатів до своїх клієнтів, ми не могли навіть і уявити собі, щоб адвокат міг піти на такий відповідальний крок, не порадившись з клієнтом, принаймні, не повідомивши його заздалегідь і не підготувавши. Навіть у старих російських судах, де адвокати мали далеко більші права, де вони є повновласними представниками цивільного позовника, а не тільки його "речниками",і тим нічого подібого недоволив би собі адвокат без порозуміння з своїм клієнтом. А тут, у французькому суді, де адвокат є лише "речником", де він має право лише "обороняти", а не "представляти" свого клієнта, бо представляє клієнта тут адвокат бере на свою "відповідальність" такий важливий і з формального боку незаконний крок, яким прикорочувалося судове слідство, і лишалися без допиту цілий ряд важливих свідків. Адвокат Кампінкі не звернув уваги на те, що його право, як адвоката цивільного позовника в карному процесі, було менше, ніж право оборонця обвинуваченого, що формально таку заяву міг зробити від імени цивільної сторони лише один авуе. Не звернув на це уваги й суд, ані прокурор, - останнє можна, пояснити лише бажанням якнайскорше закінчити процес, який так несподівано затягся, між іншим, по вині ж самого суду. Заскочені несподівано актом адвоката Кампінкі, цивільні позовники й дорадча судова комісія при них, після постанови суду про припинення судового слідства, нічого не могли вдіяти, як тільки скоритися перед доконаним фактом. Іншого виходу не було, бо в противному разі треба було дезавуірувати свого адвоката, що значило - відмовитися надалі від послуг його і його колеги - адвоката Більма, який, розуміється, з мотивів товариської солідарности, негайно ж покинув би нас слідом за Кампінкі. Це значило б - лишилися надалі в чужому суді зовсім без адвокатів, дати на глум і образу всіх наших ще не вислуханих свідків і не мати можливости хоч у кінцевих промовах висвітлити перед присяжними й публічною опінією наші позиції, нашу точку погляду в справі вбивства С. В. Петлюри. Це значило б, нарешті, викликати скандальний інцидент, якого ще не бувало в історії Паризького суду, та виставити себе й цілу українську націю на глум і осуд перед чужинцями. На це не зважилися піти ні цивільні позовники, ані Судова Комісія. І тому вони мусіли скоритися силі довершеного факту.
Тепер лише, спокійно переглядаючи ріжні перипетії цього історичного процесу та зводячи докупи і зв'язуючи всі, навіть дрібні, факти й обставини, ми бачимо, що заява адвоката Тореса не була цілком для нього непідготовленою, а навпаки, входила в зарані вироблений ним плян оборони. Як ми були вже зазначили, Торес сам був винний у тому, що перші дні процес так затягнувся. Торес застосував вповні до процесу методу нової адвокатської школи, він вигадував час, щоб якнайбільше його використати в напрямі затемнення справи та запаморочення присяжних. І коли він побачив, що вони вже "готові", що істеричні виступи свідків-жидів скінчилися, а приходить черга до заслухання свідків зовсім іншого напряму, міцних не сльозами й істериками, а фактами, він зважився дальший допит припинити, навіть ризикуючи помилитися в своїх спостереженнях над психологією присяжних, хоч він добре вистудіював паризьких присяжних взагалі і присутніх на цьому процесі - зокрема. Такими, на наш погляд, мотивами керувався Торес, прикорочуючи процес, але могли бути в нього й інші мотиви,
- хто знає. Наводилися зараз після процесу й такі мотиви. Процес, який мав прислужитися, на думку большевиків, до заплямовання С. В. Петлюри й уряду УНР та української армії, а на думку жидів-націоналістів, - до оправдання акту помсти за погроми та до закріплення за С. В. Петлюрою й українцями епітету "погромників", нарешті, до остаточної дискредитації; на думку росіян, українського національного визвольного руху, несподівано для ворогів незалежности України перетворився в світового значення трибуну, з якої світ знов почув про Україну та про її визвольну боротьбу й змагання до незалежності. Перша констатувала цей факт російська преса всіх відтінків і вдаряла на ґвалт. Отож, нібито, під впливом російсько-жидівської преси й большевицьких кіл Торес зважився на свій крок. Чи так це було, нам невідомо, але треба признати, що такі мотиви мали деяку правдоподібність і що вони, поруч з іншими, могли вплинути на скорочення процесу. В одному лише відношенні нічого не можна було мати проти скорочення процесу: поперте, припинення судового слідства поклало кінець тому ненормальному й тяжкозду положенню на процесі цивільної сторони, яка, замість того, щоб нападати, мусіла оборонятися від нападів адвоката Тореса, що збудував оборону вбивці на обвинуваченні жертви вбивства в жидівських погромах; подруге, українське громадянство уникало осоромлення перед світом через спляновані ворогами нашими виступи, в якості свідків, на боці вбивці й проти С. В. Петлюри та української армії, своїх же братів-українців на чолі з колишнім головою Директорії УНР Володимиром Винниченком. Це був би нечуваний сором перед чужинцями і перед жидами, які виступали всі солідарне, зізнавали однаково, а тих з своїх одновірців, що дорожили більше правдою, ніж сумнівним "національним обов'язком", просто примусили мовчати. Неґативний і небажаний акт, що зчинили адвокати Торес і Кампінкі, мав, як бачимо, і деякі позитивні наслідки, які все таки не можуть, навіть в найменшій мірі, його оправдати.
Судове слідство майже зовсім не займалося виясненням участи в убивстві С. В. Петлюри інших, крім Шварцбарда, осіб і груп. За винятком тієї частини зізнань свідка М. Шаповала, в якій він відповідаючи на пряме запитання наших адвокатів, торкнувся дуже неповно й обережно ролі Володіна в убивстві, та оголошеного на суді листа Добковського, протягом судового слідства ніхто, ні наші адвокати, ні прокурор не поставили прямо питання, про спільників Шварцбарда та про тих авторів убивства, що сховалися за спиною "месника" за погромлених жидів. Лише в кінцевих промовах торкнулися цього питання адвокат Вільм та побіжно прокурор. Так сталося не тому, що питанню про спільників не надавали важливого значення, а тому лише, що в розпорядженні прокурора і наших адвокатів було замало даних для того, щоб на цьому питанні зосередити всю увагу суду. Як було вже зазначено в іншому місці, ні Шаповал, ні Добковський не оголосили своєчасно всього того, що вони знали про ролю Володіна й інших осіб у оправі вбивства, а те, що знайшли можливим оголосити, вони подавали не все зразу, а невеликими порціями. Тому в наших адвокатів склалося враження, що ці свідки не стільки певні й тверді в своїх зізнаннях, щоб на них можна було оперти гіпотезу участи в убивстві інших чинників, наприклад, большевиків. Дякуючи цьому, не вдалося вияснити та ствердити участь большевиків і цілковито усунути з дебатів питання про погроми, як зовсім стороннє справі. Відомості, які було почасти від названих свідків, а почасти й з інших джерел після закінчення процесу, вповні підтверджують те, що раніше підозрівалося, а саме, що вбивство С. В. Петлюри є діло рук большевицьких агентів, які діяли з наказу і за рахунок большєвицького ҐПУ. А коли це правда, то настільки жалюгідною є роля паризьких націоналістичних жидівських діячів, які на процесі обстоювали правдивість заявлених Шварцбардоїм мотивів убивства та клялися своєю честю, що Шварцбард не був у зв'язку з большевиками!
На всі п'ятеро запитань, поставлених судом, присяжні Парижу відповіли більшістю голосів негативно. Шварцбарда було оправдано, а суд задовольнив цивільний позов. Такий присуд, який би він не був тяжкий для нас, не означав, як в наших очах, так і в очах цілого світу, що цим самим визнано правильною тезу, яку підтримували оборонці Шварцбарда, себто, що нібито Петлюра був винний у погромах. Ця теза оборони в значній мірі була збита вже під час судового слідства, коли й свідками, й документами було доведено повну непричетність С. В. Петлюри до погромів, остаточно вона була розбита в промовах адвокатів і прокурора; навіть Торес у своїй кінцевій промові говорив головним чином про "германофільство" Петлюри та про заслуги Шварцбарда перед Францією в час світової війни. Паризький процес набрав світового значення. Преса цілого світу мала своїх представників у залі Паризького суду присяжних. Брак місця не дозволяє навести тут назви тих численних і поважних органів світової преси на ріжних мовах, що під час протесу виявили великий інтерес і симпатії до українського визвольного руху, до найвидатнішого його представника, С. В. Петлюри. Розуміється, частина преси, прихильна з тих чи інших мотивів большевикам та "єдиній, неділимій Росії", була переповнена клеветою і ненавистю до українського руху і до С. Петлюри.
Відгуки паризького процесу докотилися і до соціялістичноіго Інтернаціоналу, та відбилися в спорі між представниками російської соціял-демократичної партії (Р. Абрамович) і української (І. Мазепа і П. Феденко) з приводу оцінки українськими соціял-демократами злочину Шварцбарда. Представник російських с.-д. Абрамович звернувся до комісії меншостей при соціялістичному Інтернаціоналі з скаргою на українську соціял-демократичну партію, яка, на його думку, в резолюції з приводу всивства С. Петлюри неправильно поставилась до паризького вбивства, бо обороняла Петлюру від обвинувачень в жидівських погромах. На засіданні комісії меншостей в, Цюріху, 23. II. 1928 p., представники української соціял-демо-кратичної партії обґрунтовували ту свою тезу, що вбивство С. Петлюри було кероване не бажанням помсти за жидівські погроми, з якими він боровся на Україні, а зовсім іншими мотивами, яких треба шукати в безоглядній боротьбі російського окупаційного большевизму проти українського визвольного руху: надзвичайна популярність імени Петлюри на Україні дала зброю в руки його противників і вони поставили своєю метою його знищити. Комісія в складі: бельгійця - де Брукера, австрійця - Бауера та секретаря Інтернапіоналу - Адлера визнала, що Соціялістичний Інтернаціонал не може входити в розгляд обставин національної й політичної боротьби, яка відбувалася на Україні перед 10-ма роками, бо це діло історії. Врешті справа закінчилася тим, що Абрамович зняв своє обвинувачення*).
Таким чином, паризький процес не приніс для нашої національної справи того, чого так добивалися російські комуністи: він не ослабив і не дискредитував нашого визвольного руху. Можна лише сказати, що ті пристрасті, які розгорілися на процесі навколо імени С. Петлюри, ніяк би його не порадували, бо Небіжчик, Головний Отаман, був завсігди прихильником співпраці з жидівською меншістю на Україні і вірив (як про це, між; іншим, свідчать і жидівські діячі - М. Рафес, А. Марґолін, та інші), що прийде час, коли на сторожі прав незалежної, демократичної України солідарно стоятимуть разом з українцями і маси жидівської меншости на Україні. Так воно є в усіх культурних народів, так мусить бути й на Україні.
А втім, паризький процес залишив по собі серед українського громадянства тяжке й болюче враження. Те, що перетерпіло українське громадянство під час цього процесу, весь той біль та моральні страждання від зневаги над найсвятішими почуттями нашими, від глуму над нашими чільними діячами, над нашою героїчною армією, - нехай буде прийнято, як ознака нашої глибокої пошани до світлої, дорогої пом'яти незабутнього Героя-Мученика та його пролитої крови за щастя й волю українського народу.