ДОКУМЕНТ СУДОВОЇ ПОМИЛКИ - ПРОЦЕС ШВАРЦБАРДА

НАЦІОНАЛІСТИЧНЕ ВИДАВНИЦТВО В ЕВРОПІ
Париж 1958

БІЛЬШЕ ТРИДЦЯТИ РОКІВ ТОМУ

Більше тридцяти років тому, в жовтні 1927 р., відбувся у Парижі процес Шльоми Шварцбарда, вбивника Головного Отамана Симона Петлюри. Процес болючий не лише тим, що він над свіжою могилою Головного Отамана давав змогу ворогам Покійного й ворогам України глумитись над її долею і над його постаттю, але й болючий тим, що він намагався викликати ворожнечу між українським і жидівськими народами.
Вороги українського народу використали жидів для компрометування українських Визвольних Змагань. Більшість їх піддалась провокації і почала робити зі Шварцбарда жидівського національного героя. Не бракувало в той час жидів, які підняли голос проти цього, але вони були в меншості й леґенда про Шварцбарда, як про жидівського героя, та леґенда про С. Петлюру, як відповідального за погроми, — залишилась.
Тепер, ті ж самі вороги, що вклали зброю в руки Шварцбарда, витягають знову цю справу, використовуючи знову жидів, використовуючи навіть людей з найкращими інтенціями, які виступають проти погромів, які ми осуджуємо без ніяких застережень, але при тому — через свою непоінформованість — знову топчуть пам'ять Головного Отамана Симона Петлюри.
Від процесу минуло понад ЗО років. На превеликий жаль, не були тоді видані матеріяли з процесу й матеріяли до проблеми українсько-жидівських відносин. Нема їх і сьогодні в вистачаючій кількості. Дані про процес Шварцбарда залишилися на сторінках тодішніх часописів і сьогодні майже недоступні.
Діючи в дусі постанов Комітету оборони пам'яті Симона Петлюри, що постав у Парижі заходами всіх українських організацій Франції, ми зі свого боку стараємося опублікувати деякі документи до цієї проблеми. Б першу чергу хочемо подати матеріали з процесу. Ці матеріали черпаємо з восьми чисел над­звичайного щоденного видання журналу “Тризуб”, яке сьогодні являє собою бібліографічну рідкість, що її нам удоступнив п. М. Ковальський, який в той час спричинився до їх появи. Деякі матеріяли беремо також зі стенограми процесу.
Сьогоднішні оборонці й звеличники Шварцбарда, топчучи пам’ять і добре ім'я С. Петлюри й українського народу, покликаються на те, що — мовляв — вину С. Петлюри й українців ствердив французький суд. Це не відповідає правді. Коли присяглі французького суду видали вирок прихильний Шварцбардові, то не можна сказати, що французьке судівництво поділяло їх думку. Предсідник Трибуналу й Прокуратор, як репрезентанти французької справедливости, мали на справу інший погляд, як присяглі.
Не зважаючи на всі зусилля ворожої нам пропаганди, також голоси французької преси були поділені й можна сказати, що в більшості вони були проти Шварцбарда. В свою чергу подамо й витяги з тодішньої преси.
Пригадка болючого процесу нехай послужить нам нагодою зайнятися справою регабілітації Головного Отамана й поладнання українсько-жидівських відносин.

АКТ ОБВИНУВАЧЕННЯ

Після упадку династії Романових, багата й родюча Україна, що була складовою частиною величезної Російської імперії, утворила революційний парлямент Центральну Раду, де були представлені різні місцеві національності: українці, росіяни, поляки й жиди.
Виконавчу владу доручено Генеральному Секретаріятові. Україна стала незалежною дер­жавою з Києвом, як столицею.
У листопаді 1917 р., скоро після того як тимчасовий уряд Керенського в Росії був скинений большевиками, Центральна Рада проголосила Українську Народню Республіку, яку було стверджено 22. січня 1918 р. і яку згодом визнали Франція і Англія.
Стоючи перед особливо заплутаними обставинами та величезними труднощами, республіка була покликана до недовгого та важкого існування, всього кілька років, а до того ж на неї спали найважчі нещастя. Червона армія захопила вперше Київ, столицю України. Українському урядові пощастило відкинути її за допомогою німців, які порядкували в країні до грудня 1918 р., проголосивши гетьманом генерала Скоропадського. В цей час, прийшов до влади, спершу як міністер, а потім і до найвищої влади, як Го­ловний Отаман та Президент тимчасового уряду, український громадянин п. Петлюра, який відіграв значну ролю в короткій історії цієї молодої республіки. В загальній опінії своїх земляків він був апостолом волі та незалежности, втіленням батьківщини-України.
Проте йому не пощастило довести до остаточного тріюмфу цю справу, якій він присвятив себе з таким запалом та відданістю. Після довгої та кривавої боротьби, мусів він залишити Україну, що підпала під советський режим.
Емігрантом, спершу в Польщі, він згодом, у жовтні 1924 р., оселився в Парижі і жив від­людно, найскромнішим і найпростішим життям.
25. травня 1926 р., коло 14 год. 15 хв. він виходив з ресторану Шартьє на вулиці Расін, де обідав, і йдучи тротуаром праворуч, пряму­вав до Бульвару Ст. Мітель.
Коли він порівнявся з книгарнею Жібер, приміщеною на першому поверсі, на розі ву­лиці й бульвару, до нього наблизився суб'єкт, вдягнений у білу блюзу, без шапки, й звернувся по-українськи: “Пане Петлюра”, питаючи, чи то дійсно він. Тоді, не чекаючи відповіді, він додав: “Боронись, каналіє”.
Пан Петлюра оборонним рухом підняв свою палицю. Відразу суб'єкт витягнув з кишені револьвера, потиснув на спуск і стрілив у нього раз, після чого дав ще два постріли один за одним.
П. Петлюра впав, роблячи благаючі рухи ї кажучи: “Боже мій! Досить, досить!” Без жодної жалости, холодно й з жорстокістю, згідно свідченню одного зі свідків, напасник стріляв ще чотири чи п'ять разів у жертву, повторюючи кожного разу: “Це за погроми, це за вбивства!”
Після сьомого пострілу зброя перестала фунґувати й він був заарештований поліційним аґентом, якому висловив задоволення, кажучи: “Я вбив вбивника”.
Пана Петлюру було перевезено до шпиталю Шаріте, де він вмер кілька хвилин пізніше. Секція установила, що він був поранений п'ятьома кулями. Перша куля попала спереду в праве плече, але зробила тільки поверхову рану і зовсім не спричинилась до смерти. Друга попала в підборіддя з правого боку, але не пройшла і зробила також тільки поверхову рану. Третя вдарила в черевну полость з правого боку і, йдучи в напрямку зправа ліворуч, спереду назад і злегка згори наниз, зробила скрізьну рану черевної полости і вийшла нарівні лівого клуба.
Четверта попала в черевну полость зліва і, йдучи в напряму спереду назад, згори вниз, вийшла також нарівні лівого клуба. Ці дві кулі в своєму переході пробили в трьох місцях кишки й мезантер.
Проте вони не грали ніякої ролі в смерті, бо рани, спричинені ними, не мали часу впли­нути на ту скорість, з якою п'ята куля вбила жертву. Ця остання куля, яка дуже швидко спричинила смерть, вдарила в грудну полость спереду, зліва, майже на висоті грудей, йдучи в напрямі зліва направо, спереду назад і дуже злегка згори вниз, пройшла в кількох місцях ліве легке і серце та вийшла нарівні останньо­го міжребра. Вона викликала великий вилив крови в плеральній полості та в серцевий передсінок і таким чином стала причиною швид­кої смерти.
Коли поліційний аґент, який мусів був за­хищати злочинця від обурених цим підлим нападом свідків, привів його на Одеонський поліційний пункт, при вбивникові знайдено листок паперу з вирізаним з Лярусс-а і наліп­леним портретом п. Петлюри та газету “Укра­їнські Вісти”, де також була репродукція фо­тографії б. Головного Отамана. Газета була складена так, щоб видко було силует.
Револьвор був калібру 7,35 мм, марки “Меліор”. Порожній патрон застряг у люфі і була ще одна невистрілена куля. Шість патро­нів було знайдоно на бруку, Зброя — отже — наладована перед злочином на вісім набоїв.
Довідавшись, що жертва його вмерла в шпиталі Шаріте, вбивник виявив велику ра­дість і з захопленням стискав руку поліційно-го аґента, який повернувся до комісаріяту й приніс цю вістку.
Він заявив, що звуть його Шварцбард Самуїл, що має 38 років, народився в Росії, в Смоленську, жид, він виріс в Україні і довго жив у Балті. Під час Европейської війни, він вступив до Чужинецького Леґіону у Франції. Ранений на французькому фронті, він повер­нувся у свій край і проживав то в Україні, то на Криму. Він бачив гуртові побоїща жидів, т. зв. погроми і це розриваюче серце видовище залишило в його душі спогади: невимовного жаху.
В Одесі він чув про Петлюру й скоро пе­реконався, що той був відповідальним автором цих жорстокостей, організатором погромних видовищ.
Повернувшись до Франції, де він поселив­ся на постійний побут, Шварцбард натуралізу­вався і відкрив у 1920 р. маґазин годинників та біжутерії в Парижі, 82 Бульвар Менільмонтан. Займаючись і далі російським рухом проти жидів, він готував працю про погроми. Тим ча­сом, Петлюра, вигнаний з України московсь­ким урядом, еміґрував спершу в Польщу, а згодом, у жовтні 1924 р., оселився в Парижі.
У 1925 р., постали обставини, які в опові­данні злочинця, пояснюють, як в його душі зродилася думка про вбивство і як було приспішене виконання її.
Довідавшись, що б. Президент українсько­го уряду був співробітником журналу “Три­зуб”, який виходить на українській мові, він купив цю газету і констатував, що вона веде антисемітську пропаґанду. Він запевняє, що б. Отаман протестував у своїх статтях проти на­ділення землі російським жидам і загрожував їм новими погромами.
Читання різних статтей привело наче б то Шварцбарда до твердої постанови убити Пет­люру, щоб помститись за своїх одновірців і щоб припинити подібні побоїща в майбутньо­му.
Він купив револьвер. Та не бачивши ніко­ли того, кого хотів убити, почав шукати спер­шу серед своїх знайомих людей, які могли б показати йому Петлюру, або дати його адресу. Не добившись жодних успіхів, він постановив купити портрет Петлюри. Він знайшов один в енциклопедії Лярусс-а, вирізав його і наліпив на листок паперу, який носив завжди при собі-Він блукав вулицями Латинського квар­талу, думаючи, що його жертва живе тут.
Одного разу він помітив людей, що роз­мовляли українською мовою. Він повернувся другого дня знову на те місце й зустрів їх зно­ву. З допомогою портрету з Лярусс-а він наче б то пізнав в одному з них людину, яку шу­кав. Трохи згодом, журнал “Українські Вісти” надрукував фотографію Петлюри. Він купив собі цей журнал і переконався, що не поми­лявся.
Він почав слідкувати за ним щодня і кон­статував, що той звичайно був у супроводі дружини або доньки-дівчинки.
25 травня, коло години 13-ої, коли він сте­жив на вулиці Расін поблизу ресторану Шартьє, він побачив, як Петлюра входив у ресто­ран сам. Рахуючи, що він не вийде раніше, як за три чверті години, або за годину, Шварцбард пішов у поштове бюро біля ратуші, напи­сав олівцем на двох шматках паперу кілька слів до своєї жінки про злочинство, яке мав вчинити, і вклав у пневматичний лист, приго­тований заздалегідь. Цим листом він повідом­ляв свою жінку, що йде мститись на Петлюрі за жертви погромів. Цей лист він вкинув до скриньки для пневматичної кореспонденції і врешті його було знайдено у нього в помеш­канні під час трусу.
Він повернувся на вулицю Расін і, поче­кавши кілька хвилин, побачив Отамана, як той виходив, і стрілив у нього. Під час слід­ства він — з огляду на оборону — пробував зм'ягчити особливо жорстокий характер свого вчинку. Та всі присутні зізнали, що під час останніх пострілів, жертва лежала вже на землі й злочинець виразно спрямовував зброю на раненого, який кричав: “Боже мій, досить, досить!”, здіймаючи руки з благанням.
Сліди пороху від кулі, яка попала в під­боріддя, дозволяють судити на підставі вис­новків судового лікаря, що постріл було зроб­лено згори вниз, а це дозволяє думати, що Петлюра вже впав був на землю, або бодай на коліна, коли дістав цей постріл.
Шварцбард запевняє, що доконав злочину з власної ініціативи, що ніхто його не намов­ляв, ніхто не допомагав, що він не мав ніякого спільника. Ніхто навіть не знав про його плян, навіть жінка мала довідатись про це тільки з пневматичного листа, висланого з поштового бюра коло ратуші кілька хвилин до злочину. Хоч цю гіпотезу й доводиться прийняти з ог­ляду на відсутність рішучих вислідів слідства в цьому напрямку, проте деякі обставини зда­ються неясними й викликають сумніви.
Наприклад: проф. Коваль, особистий при­ятель Петлюри повідомив, що будучи одного дня в Бульонь-сюр-Сен, в кафе на розі Бульва­ру Отей і вулиці Данфер-Рошеро, в товаристві п. Петлюри та поляка п. Левицького, він помі­тив чорнявого чоловіка жидівського типу, ін­шого молодого чоловіка й елегантну жінку, які сиділи за сусіднім столиком, прислухались до їхньої розмови і слідкували за ними. Пет­люра просив своїх двох приятелів говорити тихіше, бо від якогось часу за ним слідкують. Виходячи, п. Коваль побачив велике чорне ав­то, яке зупинилось біля трамвайної зупинки. В авті були ті два чоловіки, що звернули на себе його увагу, а з ними ще третій. Він чув, як шофер сказав: “Жак, вони вже сіли”. Ко-
11лишній Отаман справді тільки що сів у трам­вай разом з п. Левицьким. Пан Коваль рішуче пізнав Шварцбарда в одному з цих трьох лю­дей.
Поштовий штемпель на пневматичному листі, що його вислав злочинець своїй жінці перед самим злочином, подає год. 14, як час відправлення листа. Злочин був доконаний о год. 14.14. і злочинця відразу ж заарештовано. Щоб з певністю сказати, що він сам послав цього листа — як це він твердить — треба б припустити, що поштовий урядовець помилив­ся і забув змінити покажчик часу на штемпе­лі, який міняється кожних 5 хвилин, бо так вимагає припис.
Помститись за минулі злочинства і попе­редити майбутні — така була думка злочинця, що стала основою помсти й оборони після цьо­го давно обдуманого душогубства.
Не зважаючи на зовнішні ознаки логічности, така оборона незвичайно хитка. Річ у то­му, що вона заснована на твердженнях, не тільки позбавлених всяких доказів, але які протирічать дійсності. Поводження і роля був­шого президента Тимчасового Уряду України були зовсім не ті, якими їх представляє Шварцбард. Далекий від того, щоб бути анти­семітом, Петлюра навпаки — завжди був “філосемітом”.
Обвинувачений сам допустився дивних не­доглядів у своїх твердженнях. Заявивши про необмежену вину Петлюри в погромах, він по­тім задовольнився заявою слідчому, що він гадає, що Головний Отаман був надхненником погромів, бо вони мали місце тоді, коли він був головою держави й армії.
Ніколи не було встановлено, щоб Петлю­ра організував чи сприймав з байдужністю ці масові вбивства, порушення законів людської совісти та цивілізації. Жодного точного факту, жодного точного ствердження не було подано для підтримки цього закиду, який заснований тільки на дуже спірних здогадах.
Що погроми скривавили Україну під Тим­часовим Урядом, на чолі якого стояв Петлюра, це — на жаль — правда і ніхто її не оспорює. Що ці побоїща числом і жорстокістю перева­жали попередні погроми, до певної міри тра­диційні в цій країні, це також наявна річ. При­чину їх треба в першу чергу шукати в страш­ній анархії, яка панувала в той час в різних частинах бувшої Російської імперії і особливо в Україні.
З упадком Керенського і початком кому­ністичного режиму, загальна демобілізація ро­сійських армій кинула на територію України величезні маси вояків. Ці люди не були укра­їнцями, бо стара військова російська адміні­страція мала за правило висилати українців відбувати військову службу далеко від їх батьківщини.
Залишені на самих себе, позбавлені вся­ких засобів, демобілізовані швидко почали грабувати цей багатий край. Вони були перши­ми авторами погромів, які сягали далеко шир­ше як тільки на жидів і від них страждало однаково все населення, як жидівське, так і християнське.
Крім того, були озброєні банди, організо­вані під проводом авантурників, які грабували населення і робили такі самі насильства. На­решті, за деякими відомостями, армія Денікіна
13та червона армія також не відступали від цьо­го звичаю.
Без сумніву, полки, яких Петлюра був Го­ловним Отаманом, полки, з яких деякі нази­вались “петлюрівськими”, завинили також злочинними надужиттями і їхнє поводження не можна виправдати анархічним станом кра­їни, бож саме вони були представниками порядку й влади, а тому повинні були давати добрий приклад. Проте, Головному Отаманові, контроля якого була тільки здалеку і накази якого часто не виконувались, було дуже важ­ко (як навіть і командирам) запобігти цим по­діям, викликаним — на жаль — тодішніми обставинами.
Пан Олександер Шульгин, б. міністер за­кордонних справ Тимчасового Уряду, дає пер­ше пояснення, яке можна резюмувати так:
Нещасливі часи, злидні й страждання під­креслили ті певні різниці, які від століть роз'­єднують селянина-козака і жида. Козаки ди­вилися кривим оком на населення, яке майже виключно займалося торгівлею, або допомогою великим землевласникам в кермуванні без­межними маєтками. У своїй простій та примі­тивній думці, селяни слабо відрізняли жида від землевласника, якого вважали визискува­чем і насильником.
Большевицький уряд мав звичку включа­ти порівнюючи велику кількість жидів чи то в армію, чи то цивільну адміністрацію, чи в органи “Че-Ка”, які висилались в Україну й проти українців. Таким чином, жиди мали свою долю в непопулярності російських кому­ністів серед українців і підозріння, яке вже було супроти жидів, завдяки цьому ще зросло.
Така протиставність між жидами з одного бо­ку та націоналістами з другого — неминуче утворила настрій, сприятливий для погромів. Ця протиставність була бажана ворогам укра­їнської незалежносте і вони були зацікавлені в тому, щоб її підтримувати.
Треба додати, що армія не мала регуляр­ного постачання і військо часто було змушене жити з населення, яке добром чи силою мусіло забезпечувати її всім необхідним. Гірші елементи населення підбурювали вояків до грабунків, щоб ділитись потім награбованим. Часом населення, обурене такою поведінкою війська, стріляло в ар'єрґарди полків і криваві репресії ставали тоді неминучі.
Вживаючи сильного вислову жидівського письменника п. Жаботинського, — причина по­громів лежить в антисемітизмі подій.
Самий принцип відповідальности, зреш­тою в цьому випадку чисто теоретичної, яка б могла падати на Петлюру, треба рішуче відки­нути в обличчі тієї надзвичайної енергії, яку він розвинув проти погромів, в обличчі тих широких, благородних і глибоко гуманітарних концепцій, які він ретельно поширював серед свого війська, тих мудрих заходів, які він вмів робити у найважчих обставинах, того безпе­рервного напруження в зусиллях, що їх він виявляв для досягнення мети.
У цілому ряді наказів до армії, підписаних ним, у висловах високого морального рівня, ганьбляться і рішуче забороняються погроми, оголошуються і наказуються зразкові кари для винних. Щоб зробити більше враження на козаків та щоб разом з тим знайти шлях до їх­нього серця, він спершу нагадує їм льояльну
15допомогу, яку жидівське населення давало мо­лодій республіці, потім нагадує спільні страж­дання протягом віків, проповідує братерство народів України — українського та жидівсь­кого. Текст та переклад кількох з його наказів знаходяться в течці справи. Це накази з 4. липня 1919 р., 26. серпня 1919 р., 11. жовтня 1920 р., деклярація уряду з 12. квітня 1919 р., заклик уряду з Кам'янця Подільського до гро­мадян та робітників-жидів України з серпня 1919 р. і нарешті заклик до українського наро­ду з ставки 18. березня 1921 р. Винних засу­джувано на кару смерти і розстрілювано.
Коли погрому не можна було уникнути, уряд завжди допомагав жертвам. Постановою з 31. серпня 1919 р. в розпорядження міністер­ства жидівських справ з державної скарбниці видано два мільйони гривень для допомоги на­селенню міста Проскурова, яке постраждало від погрому.
Велика кількість прекрасних заходів свід­чить про мудрість цього уряду. 1919 р. він від­новлює закон національно-персональної авто­номії, яка надає широкі права національним меншостям в Україні, а насамперед жидам. Постановою з 17. липня 1919 р. утворено й ор­ганізовано слідчу комісію, яка розсліджувала жидівські погроми, а після проскурівського погрому було призначено спеціяльну комісію. До цього треба додати утворення корпусу дер­жавних інспекторів в армії, що мали широкі права й серед яких були й жиди. В уряді, що складався з 15 Генеральних Секретарів, був також Секретар жидівських справ. Уряд на­друкував банкові білети з жидівськими напи­сами.
Безперервна напруженість його зусиль являється при багатьох нагодах. В Кам'янці Подільському, приймаючи 19. липня 1919 р. жидівську делегацію, п. Петлюра заявляє своє тверде бажання вжити всіх зусиль, щоб уник­нути протижидівських маніфестацій, насвітлює цінне співробітництво жидів з армією і просить їх створити разом з ним обставини, які сприяли б мирному співжиттю народів в Україні. Він ганьбить погроми.
Делеґат Кац заявив, що делегати цілком підтримують уряд п. Петлюри й жидівського міністра Красного. Рабин Гутман, провідник делеґації, завважив, що це вперше жид бере участь в уряді й проголосив урочисто: “Благословен той, хто покриває своєю честю народ свій”, додавши, що тепер він може з легким серцем проказувати цю молитву, бо ні за цар­ської імперії, ні під большевицьким режимом, він не міг проказувати цих слів.
Незабаром після цього, восени 1919 р., уряд закликав високих осіб з жидівських кіл з метою утворити інтернаціональну жидівську комісію для дослідження погромів в Україні. Йому порадили звернутись краще до організа­цій як до осіб і він поробив нові заходи в цьо­му напрямі. Йому відповіли, що анархічний стан України не дозволяє прийняти його про­позицію.
Усі ті, що були співробітниками Отамана, зберегли в пам'яті його благородні зусилля і більшість жидівських письменників не оспо­рюють його щирости.
Співробітники його протестують гаряче проти обвинувачення в антисемітизмі і пого­джуються в заявах, що він завжди був прихильний до жидів, був їхнім льояльнмм і щи­рим захисником. Деякі з-поміж цих співробіт­ників додають особливо переконливі факти, чим надають ще більше сили й точности своїм свідченням.
Старшина Української Армії Василь Падалка стверджує, що ця армія на Волині кіль­ка разів боронила жидівське населення від по­громів, організованих — російськими частинами.
Безпалко, був. міністер праці, нагадує, що Президент доручив йому провести виклади, аби пояснити народові та армії, що погроми гостро заборонені й бував особисто на цих до­повідях. Олександер Удовиченко, був. старши­на російської армії, нагадує, що Головний Ота­ман часто зобороняв війську вступати в мі­стечка, де було багато жидів, щоб уникнути нагоди для насильства.
Нарешті, проф. Славінський заявляє, що під час останнього сіоністичного конгресу в Карльсбаді, Петлюра доручив йому підтриму­вати пропозицію про утворення автономної жидівської жандармерії в Україні.
Численні жидівські письменники точно й справедливо оцінюють його ролю.
Д-р Вішніцер визнає, що відколи успіхи національної армії повернули до влади україн­ський уряд, відтоді життя і майно усіх було забезпечене. Пан Зангвіл віддає справедли­вість зусиллям Петлюри і вітає його мудрість надати жидам національних прав, а п. Жаботинський відмовляється вважати Петлюру та його міністрів “поіромщиками”, тобто спри-чинниками погромів.
Шварцбард — отже — не міг нічого заки­нути своїй жертві в минулому!
Це минуле не могло йому дати жодних підстав боятися майбутнього. Редактор “Три­зуба” запевняє, що ніколи не друкував жодної статті, яка б закликала до погромів. Тому, ко­ли душогубство, доконане обвинуваченим, по­винно здаватися дивним у всяких обставинах” воно стає незрозумілим і глибоко ганебним у 1926 р., кілька років після того, як Петлюра відійшов від влади, був вигнанцем і далеко від рідного краю, жив мирним і скромним життям у забутті та байдужності, які так швидко при­ходять за найголоснішою славою.
Сама повага до Франції, яка так лібераль­но прийняла його і дала йому французьку на­ціональність, повинна була недозволити Шварцбардові проливати на її землі й з не­певних ремств кров людини, яка була вже насхилі і давно відійшла від життя. Врешті — як не як, а роля судді і визволителя ледве чи личила суб'єктові, засудженому за злодійство з вломом.
Лікарський психологічний догляд визнав його цілком відповідальним. 1906 року, живу­чи у Відні, він був засуджений на три місяці в'язниці за злодійство з вломом. У той час, він підтримував часті зносини з анархічними ко­лами. Відбувши в Австрії свою кару, він пере­їхав у Мадярщину, де 1909 року був арешто­ваний у Будапешті за порушення права власности. Проти нього винесено заборону побуту і згодом його вислано за кордони держави. Про відомості, зібрані в Парижі, не можна сказати, щоб вони не були в його користь.


ЗВІТ ІЗ РОЗПРАВИ


Пригляньмося тепер до перебігу самого процесу, судової розправи. Користуючись тим же джерелом, подаємо якнайширші витяги зі звітів, що були поміщені в спеціяльному ви­данні “Тризуба”.

ПЕРШИЙ ДЕНЬ
Невелика заля суду в Палаті Справедливости. Одна з тих заль, де відбуваються спеціяльні процеси, що викликають особливий інте­рес. Публіки повно по береги. Здається, що при всьому бажанні не молена втиснутися. Але пуб­ліка все йде та йде, пробиваючися через гостру потрійну контролю.
Пануюча півтьма, в якій майже зовсім по­топає масивна золочена стеля, зразу не дає можливосте добре зорієнтуватися. Але далі око звикає і розбирає на головних місцях суд­дів в червоно-чорному убранні, ліворуч від них — масивна постать прокурора.
Під ним непорушна постать Дружини По­кійного в жалобі і полк. Петлюри, брата По­кійного. Праворуч, на тій же висоті, вимальо­вується між трьох поліцаїв незначна, нервова постать Шварцбарда. Він сидить у спеціяльно відгородженій ложі, в сірому елегантному уб­ранні, худорлявий, верткий і все звернений неначе із чемним поклоном, в бік Голови Суду.
Рудувате волосся — гладко зачісане. Го­стрий ніс і сірі очі, що надають обличчю мало жидівського, але в профіль зате різко висту­пає похиле чоло деґенерата, вуха, що цілком зрослися з головою і взагалі всі ті риси, що їх найлегше студіювати на творах Льомброзо.
Під ним масивна, але мало імпозантна по­стать його оборонця — Тореса. Широка чорна тоґа французького адвоката лежить на ньому неохайно і поруч з ним дивно вимальовується для українського ока ціла низка помічників з адвокатом Розенгольцом на чолі, в таких же середньовічних тоґах.
В глибині, під самими суддями, за столом — адвокати цивільного позиву. Скраю — Вільм, старий і спокійний, з обличчям рим­ського сенатора часів упадку імперії. За ним — нервова постать Кампінчі, кумира Парижу, який вміє бути елеґантним навіть в незґрабній тозі. Далі, їх помічники і — одинокі в цивіль­ному — варшавський адвокат Познаньський і київський — Яковлів.
Здовж лівого боку — сіра маса присяглих. З правого — некоронована королева Франції, головний нерв французького життя: преса.
Дивно дивитись на цих справжніх королів пера, що зібралися сюди для маленького сі­ренького чоловічка, які чемно й по-приятельськи розмовляють між собою, хоча в своїх ор­ганах часто кваліфікують противника дуже несмачними епітетами.
А далі — публіка... Власне не публіка в звичайному розумінні слова, а два табори лю­дей, які перемішані між: собою, але заховують могутній моральний зв'язок з тією чи іншою
21стороною — з прокурором, або обвинуваченим.
Серед публіки мало французів. їх майже нема. Жидівські обличчя мішаються з україн­ськими і часто той чи інший, почувши прізви­ще свідка, що його голосно викликає урядо­вець, нервово відсувається від сусіда,
Свідків — без кінця. Одне за одним ви­мовляє з важкою бідою урядовець незнайомі варварські прізвища й часто присутні допома­гають йому відчитувати. Викликані по одному встають і виходять. Деякі спокійно й самовпевнено, деякі, схиливши голову, стараються вислизнутись непомітно. Чому, коли вони пе­реконані в невинності свого героя?
Деякі прізвища викликають рух публіки — то української, то жидівської. Зільберфарб, член Центральної Ради, примусив обернутися не одну голову. При іменах українських гене­ралів та міністрів жидівська частина встає і оглядається, але розчаровано спускається на місця, не пізнаючи в цих цивільних людях зі спокійними й поважними обдиччями героїв української боротьби.
Імена проф. Айнштайна і Максима Горького викликають веселі жарти французької частини присутніх, але ні цих та інших знаме­нитостей, що рясно прикрашують листу свід­ків, нема.
За останнім свідком зачинилися двері В залі загальний рух і Голова Фльорі, відкинув­шись втомленим рухом на спинку крісла, звер­тається до Шварцбарда. Панує мертва тиша. Пані Отаманова - вдова сидить як втілення смутку, вся в чорному, нерухома, застигла, сльози скорботи на очах. Коло неї її адвокат — Кампінчі. Людина незвичайно тонка, з дуже витонченими манерами, але меткий.
Дванадцять присяглих — в більшості лю­ди старілого віку.
В залі — сила адвокатів у чорних тоґах. Серед них чимало жінок. Всі вони уважно слу­хають, бо крім самої справи, їх ще цікавить зустріч відомих на всю Францію адвокатів. Ці слухачі заповнили кожне вільне місце. За ни­ми видно представників закордонної преси, що заступлена адже численно. Є представники усіх суходолів.
За президентським столом багато місця залишено для представників амбасад і по­сольств. Серед присутніх там видно китайців, японців, англійців, шведів, поляків, австрій­ців, німців тощо.
Голова Суду, звертаючись до публіки, ви­магає спокою, погрожуючи, в іншому випадку, очистити залю. Потім звертається до Шварц­барда, питаючи його ім'я, прізвище, вік, зай­няття.
Шварцбард відповідає: Саму ель Соломон Шварцбард, 39 років, годинникар. Тут відразу виявляється, що підсудний навмисне плутає дату свого народження з датою народження брата, який народився 1888 року. Далі уста­новлюється, що підсудний народився у 1886 р., отже він має 41 років.
Шварцбард — провінціяльний тип. Коли говорить, то страшенно жестикулює і робить ґримаси. Французькою мовою володіє дуже зле, треба напружуватись, щоб його зрозумі­ти. З огляду на те, що є багато свідків, які не володіють французькою мовою, Голова усталює порядок перекладів зізнань і викликає двох офіційних перекладачів, яких приводить­ся до присяги. Після цього складають присягу судді-присяглі.
Читання акту обвинувачення займає 20-25 хвилин. Після цього Голова звертається до підсудного:
— Чи підсудний визнає себе винним в зло­чині?
— Так, — відповідає Шварцбард.
— Чи підсудний зарання обдумував свій злочин і готувався до нього?
— Так, — відказує підсудний.
Перед допитом підсудного, адв. Вільм ви­магає, щоб було перекладено статті з “Тризу­ба”, на які при зізнаннях Шварцбард натискав як на погромницькі, а також, щоб було пере­кладено писання, замітки тощо, знайдені у Шварцбарда. Прохання адв. Вільма задоволе­но. Після перерви почався допит підсудного.
Голова питає про минуле Шварцбарда, йо­го участь у французькому війську, коли одру­жився, де мешкав у Парижі, коли натуралізу­вався. Коли Голова переповідає відомі дані, Шварцбард киває головою. Коли Голова пере­ходить до самого вбивства, Шварцбард про­довжує кивати головою, але вже менш впевне­но, трохи навіть блідне.
Коли Голова питає про плянування вбивства, про слідкування за Покійним і т. п., Шварцбард киває головою. Але не признаєть­ся, що стріляв в лежачого. Факт, що виявив велику радість при звістці про смерть Голов­ного Отамана — признає.
На запитання Голови, чи уважає себе підсудний “месником за своїх єдиновірців” Шварцбард поспішно киває головою.
— Що ж маєте додати, — питає Голова,
Шварцбард починає говорити і пояснюва­ти. По-французьки говорить зле. Важко слід­кувати за скоками його думки. Але всі його по­яснення виглядають так, ніби він їх вивчив на­пам'ять і тільки пригадує та деклямує. Всі йо­го пояснення зводяться до того, що він багато чув про погроми й навіть сам їх бачив. Ось один з фактів:
Коли він був у Одесі, до нього прийшов якийсь росіянин, що вийшов зі шпиталю. Цей росіянин переповів розмову, яку чув у лікарні між двома військовими. Один з них хвалився, що знасилував кілька десятків жидівських жінок, а інший, що вбив кілька десятків жи­дів. Ця історія страшенно схвилювала Шварц­барда і вже тоді він рішив помститися. При цьому він зазначує, що ті оповідачі були з “бі­лої армії”, але для нього “петлюрівці і росіяни — це все одно”.
Далі він розповідає, як він вичитав, що С. Петлюра в Парижі, як шукав його, як знай­шов, слідкував за ним. І тут Шварцбард розпо­відає сцену вбивства. Оскільки досі він гово­рив плутано й неясно, остільки зараз він весь перемінився. Описав цю сцену з таким циніз­мом, з таким вдоволенням і смакуванням, що публіка, затаївши віддих, просто дивувалася, як може людина з такою приємністю вбивати.
Оповідає тут Шварцбард детально й дуже ясно. Після декількох речень — в залі помітно рух.
Самозадоволено посміхаючись, Шварц­бард каже:
- Так, я стрілив 5 разів, Я стріляв певно, як солдат, що вміє стріляти. Я цілився добре. Ніби щойно після п'ятого пострілу С. Пет­люра впав. За словами Шварцбарда, Покійний не сказав ні слова. Все, що про це було в пресі, не відповідає правді.
— Можливо, — каже Шварцбард, — що С. Петлюра скрикнув щось в роді “ай” чи “ой”. Це був викрик болю чи конвульсій.
Ясно, що тут підсудний хоче зм'ягчити враження від свого садизму.
— Коли я побачив, що він упав, то я вже знав, що всі 5 куль влучили добре, бо я добре стріляв. Тоді я розрядив револьвер, стріляючи в землю, щоб не попасти в публіку, бож це був автоматичний револьвер.
В залі помітне порушення.
— Далі я глянув ще на С. Петлюру, що ле­жав горілиць поруч тротуару й ще здрігався у конвульсіях. Глянув, щоб переконатися, чи я його вбив. Я помітив, як потьмарились його очі.
В залі ще більше порушення і шепіт.
— Що ж до публіки на вулиці, — продов­жує з запалом Шварцбард, якось дивно посмі­хаючись, — то вона, знаєте, розлітається як мухи. Бо ж коли стріляють, то — розумієте — публіка не буде стояти на місці. Потім, коли я скінчив стріляти, до мене підскочив полі цист і спитав: — Що вже? — Так, відповів я. — То давай зброю. — Я йому віддав револьвер, ска­завши: “Я вбив великого вбивника”.
— Але, — додає Шварцбард, — я ще мав сумнів, чи дійсно я забив С. Петлюру, чи ні. І тільки в комісаріяті, куди мене відвели, коли прибіг поліцист і сказав, що важко поранений.
Петлюра помер в шпиталі, я не міг заховати своєї радости. Я скочив на шию поліцистові і сердечно потиснув йому руку за добру новину.
В залі остання заява Шварцбарда викли­кає вже більше як здивування, вона викликає огиду.
Голова Суду переходить до запитань по окремих деталях.
Шварцбард признається, що при кожному пострілі він говорив: “Оце за погроми, оце за вбивства”. На запитання, що признається під­судний, що стріляв в лежачого, Шварцбард каже, що ні. Але коли Голова заявив, що є ж свідки, які показали, що Покійний упав після другого чи третього пострілу, а решту куль Шварцбард направив у лежачого, то вбивник каже, що стріляв у падаючого, але не в лежа­чого.
— Але акт вскриття тіла Покійного, —- за­являє Голова, — заперечує ваші твердження.
Після цього Голова оголошує перерву. Пі­сля перерви, Голова переходить до головного питання — питання погромів. Шварцфард по­чинає оповідати й з його оповідання видко, що ходить тут не лише про жидів, але взагалі про компромітацію українських визвольних зма­гань.
Шварцбард говорить багато. Починає з то­го, що ще Хмельницький, Ґонта, Залізняк рі­зали жидів в Україні. На його думку, С. Пет­люра це “внук Хмельницького”. Підсудний ка­же, що був в Україні в 1919-20 роках і сам був свідком страшних звірств і погромів. Україн­ське військо — на його думку — це гайдамаки й бандити, що ніколи не борються одверто, а лише підступом. Живуть грабіжництвом, насилують жінок, вбивають старих і дітей. На протязі трьох віків українці тільки й займали­ся тим.
С. Петлюра був провідником вбивників, 500.000 жидів було вирізано за цей час. Українська армія складалася з двох частин — з галичан з колишньої Австрії і гайдамаків з Наддніпрянщини. Всі вони носили на рукавах нашиті стрічки з написом: “Бий жидів — ря­туй Україну”.
Далі Шварцбард оповідає, що в 1919 році були найбільші й найстрашніші погроми. Він був очевидцем одного з них.
— Але які докази, — питає Голова, — ви маєте, що власне С. Петлюра був автором їх?
— Погроми тривали три роки, — відпові­дає підсудний. — Петлюра був на чолі війська, він толерував погроми.
— Чи він підбехтував до погромів, чи про­сто тільки допускав?
— Це все одно, — відповідає Шварцбард.
— Але ж С. Петлюра, як виявляється, був завжди доброзичливий до жидівського насе­лення.
— Це легко сказати, — відповідає Шварц­бард.
— Але ж є його накази, розпорядження і ін. Врешті, є жидівські діячі, які кажуть, що С. Петлюра не тільки не робив погромів і не підбехтував до них, але навпаки — суворо за­бороняв і карав винних.
— Я про це не знаю. У XX столітті не можна наказувати робити погроми, але їх до­пускають. І коли офіційно Петлюра осуджу­вав погроми, видавав накази й розпоряджен­ня, то це для Европи, для закордону, але по суті він їм потурав, бо погроми продовжували­ся.
Голова питає, чи знає підсудний Володіна. Шварцбард признається, що знає. Чи питав у Володіна за адресою С. Петлюри? — Шварц­бард каже, що за цією адресою питав у бага­тьох своїх знайомих і може хтось з цих знайо­мих питав і у Володіна.
В справі “погромницьких” статтей у “Три­зубі”, Шварцбард не може нічого довести, але твердить, що в цьому органі містилися “ма­ленькі фрази”, які викликають почуття анти­семітизму. Які ці фрази — Шварцбард не ка­же.
Далі Голова питає: за що і як Шварцбард був засуджений у Відні?
Відповідає на це питання Шварцбард плу­тано й приблизно таке:
Після того, як у 1905 році було погромлено його батьків, він нелегально виїхав закордон. Найперше до Чернівець. Там перебував де­який час, потім був у Будапешті й ще в кіль­кох містах. Роботу було знайти важко й він бідував. Далі він з кількома безробітними пі­шов пішки до Тиролю. Пройшовши 38 клм., вони були дуже втомлені. Нарешті знайшли якесь “пристановище” й там примістилися. Всі вони були дуже молоді, Шварцбард не мав ще 20 років. Всі були без паперів. Якимсь чином він опинився в кімнаті й там його заарештова­но та засуджено. Може за те, що мав при собі книжку Штірнера й ще одного автора-анархіста...
Його леґенда виглядає дуже нескладно й зовсім не пояснює, за що віденський суд за­судив його на 4 місяці каторжних робіт.
Про свої “художества” в Будапешті, за які його виселила поліція, він не оповідає. Вважає, що його виселено без причин, знов же за ті дві, вище згадані, книжки...
У присутніх складається дуже недобре враження від цих пригод підсудного в Австрії і Будапешті. Щоб відвернути увагу, адв. Торес бере слово й міняє тему. Він заявляє, що не розуміє, чому суд наказав робити психіятричну експертизу підсудного, коли він вважає йо­го цілком нормальну і здоровим. І читає свій лист до слідчого в цій справі, додаючи, що про цей лист писала й преса.
Далі Торес звертає увагу, що в акті обви­нувачення прокурор вмістив прізвище відомо­го жидівського діяча Жаботинського серед тих жидів, які вважають С. Петлюру непричетним і невинним у справі погромів в Україні. Торес вважає, що це не так, бо ось “Послєдніє Новості” вмістили листа Жаботинського, який протирічить твердженню прокурора. Торес зачи­тує цього листа.
На це прокурор відповідає, що при скла­данні акту обвинувачення, він взяв за підста­ву статтю Жаботинського, яку той вмістив в американській газеті в Нью Йорку з приводу вбивства С. Петлюри. Зміст цієї статті цілко­вита відповідає тому, що написано в акті обви­нувачення. Коли ж п. Жаботинський еволюці­онував у своїх поглядах, то нехай прийде сю­ди й пояснить причини цієї еволюції. Статтю писав Жаботинський і вона є підставою для акту обвинувачення, а зачитаний Торесом лист це вже тільки коментар до власної етапі.
Адвокат Кампінчі читає витяги зі статті Жаботинського, які протирічать словам листа, що його зачитав Торес. Це перша поразка Тореса, що зробила враження в залі.
Звертаючись до підсудного, Кампінчі ка­же, що Шварцбард на першому допиті у слід­чого затаїв свою віденську історію, відповіда­ючи неґативно на запитання, чи був колись під судом. Зараз є документальні дані, достав­лені австрійським посольством. Перед хвили­ною, пояснюючи, як він попав під суд, Шварц­бард твердив, що у 1908 р. був неповнолітнім, бо мав ледве 20 років. Це зовсім неможливо, бо ж народився він у 1886 р., таким чином у 1908 р. мав 22 роки, тобто був повнолітнім.
Шварцбард у відповідь щось плутає і го­ворить про свої анархістичні переконання.
Кампінчі: — Чи признаєте себе анархі­стом?
— Так, — після вагання признається Шварцбард.
Адвокат Кампінчі пригадує, що Шварц­бард у 1917 р. виїхав до Росії на пароплаві “Мельборн” з французькою місією і там, за свідченням Шарпантьє, агітував в користь большевиків.
Шварцбард каже, що їхав до Росії на за­клик Керенського “захищати революцію”, але на пароплаві весь час був хворий, не покидав ліжка й агітації не провадив.
Кампінчі питає, чи був НІварцбард в Червоній Армії. Підсудний каже, що ні. Що до ар­мії вступив в вересні 1917 р., а тоді вона ще не була большевицька.
Торес, бачучи неясні відповіді свого клієн­та, спішить йому з допомогою. Каже, що в до­кументах Шварцбарда стояло тоді “політич­ний емігрант”, це звертало увагу військового
командування і тому закидають йому агітацію. А в большевицькій армії підсудний не був, бо в вересні 1917 р. ще не було большевиків.
На це Кампінчі живо відповідає, що — ро­зуміється — всі ці деталі найкраще знати То-ресові, але важко собі уявити, щоб анархіст Шварцбард міг бути в іншій армії як больше-вицька.
Далі Торес пробує інсинуувати, що ав­стрійське посольство тому повідомило про ми­нуле Шварцбарда, що Петлюра користувався услугами Австрії в своїй боротьбі проти Росії. Що ж до самого засудження Шварцбарда, то французький уряд видав амнестію, яка звіль­няє Шварцбарда від присуду. А в Парижі було відомо, що Шварцбард був під судом. Що тор­кається Будапешту, то це справа зовсім не­важлива, бо ж суду не було, Шварцбард був виселений адміністративним порядком.
Прокуратор заявляє, що справді амнестія була, але вона не торкається чужинців, засу­джених чужинецьким судом. Амнестія була видана значно раніше ніж Шварцбард натура­лізувався, а тому не може бути мови про те, щоб вона торкалася його.
До цього Кампінчі додає, що йому неваж­но, чи була амнестія, чи ні. Чи виселений Шварцбард був адщністратршним порядком чи на підставі вироку суду. Важно установити моральну фізіономію Шварцбарда, що претен­дує стати на п'єдестал національного жидівсь­кого героя. Ця фізіономія не підходить до героя. Адже він анархіст, був під судом у Відні, у 1908 році був засуджений на 4 місяці ка­торжних робіт за крадіж з вломом, виселений з Будапешту за спроби привласнення чужого майна.
Адвокат Вільм ставить підсудному кілька питань, а між ними:
— В який зв'язок ставить підсудний С. Петлюру й Пілсудського, бо про цей зв'язок сам говорив, а крім того знайдено у нього ко­пію договору між Україною і Польщею?
Шварцбард відповідає неясно. Каже, що про договір вичитав в якомусь часописі й зов­сім не згадує, яким чином в його помешканні опинилася копія цього договору, переписана на машинці.
На цьому Голова закриває перший день.
На розправі шанси обох сторін — україн­ської та жидівської — були дуже нерівні. Ми виступали як еміграція, що не має нічиєї під­тримки. За Шварцбардом стало майже все сві­тове жидівство, а за ним — Москва, завжди готова допомогти компромітувати українські визвольні змагання, готова допомогти всіми засобами вбити й ім'я Покійного Головного Отамана.
Ми могли тільки намагатись висвітлювати свою правду на процесі. Не мали ми ніяких за­собів творити атмосферу довкола процесу, яка б впливала на свідків і на присяглих, а тим і на вислід процесу. І це було видко вже напе­редодні процесу.
Як додатковий матеріял до ходу судової розправи, як характеристику тієї атмосфери, що її творили наші вороги, наводимо нижче статтю проф. О. Шульгина, надруковану в надзвичайному виданні “Тризуба” ч. 3. з 21. жовтня 1927 р.

Злочинність чи наївність
Ми звикли до методів наших ворогів, до їх наклепів, перебільшень, перекручувань фак­тів і — нарешті — до простої брехні. Отже, не­ма чого довго зупинятися на невеличкому бю­летені Ліги Прав Людини, що здавна вже ви­являла величезний нахил до большевизації, а в процесі Шварцбарда виразно стала в обороні вбивника.
У наших видавництвах є досить докумен­тів і аргументів, щоб все це відкинути. Цікаві­ше друге: Ліґа влаштувала анкету в справі по­громів і на неї дали свою відповідь дуже ви­значні представники французької політики, літератури й науки.
Відповідає на анкету знаменитий старий економіст Шарль Жід і відомий історик Олар, Віктор Марґеріт, талановита письменниця і по­етеса графиня де-Ноаль, вславлений Ромен Роллян, Анрі Барбюс, старий письменник Ро-ні-старший і оборонець Шварцбарда — Торес. Інші прізвища пропускаю, але й цих досить.
Нічого не було б дивного, коли б ці люди казали просто, як ставляться до погромів. Але більша частина цих мужів Франції цим не об­межилась. Ні, вони, що й близько не бачили Сходу Европи, що й не нюхали пороху рево­люції, беруть на себе сміливість з апломбом, з рішучістю говорити про справи, в яких наявно нічого не розуміють.
Коли ще можна б вибачити поетам і беле­тристам, у яких надто працює уява, то тим важче пробачити історикові такої марки, як Олар.
Повторюю, до наклепів ворогів ми звикли, їх не боїмося і на них зуміємо дати свою від­повідь. Але питаємо ми себе: нащо вороги наші втягають до справи цих великих, може дуже милих, але небезпечних дітей, що носять слав­ні прізвища? Що мають вони спільного зі спра­вою? Що можуть вони сказати?
Вони обурені погромами? Але ж не існує й одної порядної людини, яка б цим не обурю­валась до глибини душі. Різниця є лише та, що одні обурюються тільки погромами жидів, — другі погромами цілої України, руїною ці­лого краю, смертю мученицькою не тільки де­сятків тисяч жидів, але й сотень тисяч україн­ців, росіян, поляків, грузинів і всіх тих, що мали нещастя народитись на просторих тере­нах необмеженої колись імперії російської.
Коли б ці ліві французькі письменники, учені й політики обмежилися відповіддю на анкету Ліги Прав Людини, що видає дуже ма­ло розповсюджені бюлетені, цей виступ їх мо­же пройшов би й непоміченим. Але напередо­дні процесу ми довідалися, що ті, які дали від­повідь на анкету, дали свою згоду виступати в суді “свідками”...
Свідками чого? Коли б проф. Олар висту­пив свідком в справі Робесп'єра або Сен-Жюста, ніхто б не заперечував його високої компетентности. Але Олар і Україна, Олар і жи­дівські погроми, — що мають вони між собою спільного? Що може історик XVIII віку сказа­ти цікавого в цій справі?
Найліпша відповідь, яку ці люди могли б дати на запит Голови Суду, могла б бути та, яку дав Роні-старший. Він відповів так:
“Я не маю — на жаль — часу, щоб мати мотивовану думку про погроми, але я маю до-
35сить часу, щоб осудити з обуренням акти дикости й безчинности, такі акти як вірменська різня, як совєтські гекатомби”.
Один, один Роні згадав про тих, що заги­нули в підвалах Че-Ка. Чи згадають другі — побачимо.
Жиди вміють кричати про свої болі. Ми ж мовчали, ми не вміли голосно сказати світу:
— Україна горить, нас душать, нас ни­щать.
Може б світ інакше поглянув на нас те­пер...
Жиди підхопили справу Шварцбарда, взя­лися обороняти цього советського агента, зва­жились скомпромітувати себе ідентифікацією з большевизмом, аби тільки мати нагоду ши­роко говорити про погроми, висвітлюючи перед усім світом їх болі, їх нещастя.
Мусимо й ми використати цей трагічний мент в історії України, щоб голосно на весь світ сказати правду, нашу правду:
— Не ми, не уряд, не Петлюра творили ці погроми. Вони прийшли до нас разом з тою червоною большевицькою примарою, що прий­шла до нас з півночі. Ми не можемо говорити тільки про погроми жидів, ми мусимо на весь світ сказати правду про погроми всієї України. Нехай цей страшний акт, ця мученицька смерть Симона Петлюри н є пройде даром. Нехай його кров, пролита на вулицях Парижу, розкриє очі темним, скаже їм правду про ве­ликі наші страждання.

Олександер ШУЛЬГИН


На превеликий жаль, лише українська преса зайняла таку поставу. До чужинецької
преси мали більше доступу наші вороги й во­ни місили опінію так, щоб спекти виправдання Шварцбарда.
Один зі звітодавців “Тризуба” пише після закінчення першого дня процесу:
„Перше враження з французького судового процесу — дивне. Здається, що всі говорять разом. Кричать, перебивають один одного, спе­речаються без всякого порядку й ладу. Довго треба приглядатися, щоб схопити певну пла­номірність дебат, відповідну французькому характерові. Проходить певен час, доки звик­неш до несподіваних вигуків могутнього бари­тона Тореса, нервової скоромовки Вільма чи вирізьбленої дзвінкости реплік Кампінчі.
В особах Кампінчі й Тореса зійшлися на двобій два протилежні світи. Перший —сухий, стислий, неначе зійшов зі сторінки англійсь­кого журналу. Короткою фразою, тихо сказа­ною, але чутною в найдальших рядах, він при допомозі непомітного руху руки малює різкий та вражаючий образ. Другий — важкий, ма­сивний, якийсь аморфний. На половині фрази вже підносить голос до крику, б'ється в груди і закачавши широкий рукав тоги, загрожує стиснутими п'ястуками кожному противнико­ві.
Це два протилежні світи — дві різні Фран­ції. Перший — Франція Сірано де Бержерака. Анатоля Франса, що під блискучою спокійною зовнішністю ховає гарячий вогонь почуття. Другий — це чужа й аморфна, що ледве вима­льовується за важкою постаттю Тореса — Франція можливого жовтня, коли фригійська шапка заміниться червоноармійською безко­зиркою.
В цей мент, при цьому порівнянні стає яс­ною ця постать в широкій тозі, що на ньому схожа на робочий халат, з засуканими рукава­ми, з револьвером в руці і з вигуками, що так нагадують своїм цинізмом перші большевицькі окупації українських міст.
Тихий голос Голови примушує залю на­пружувати увагу, щоб почути, як в урочисту тишу залі різким дисонансом вдирається голос підсудного. Він говорить багато і говорить з насолодою. Недовірливий і полохливий підчас промов інших, він під час власної промови по­чуває справжнє захоплення. Рухи його гострі й несподівані. Вони подвоюються, коли не ви­стачає слів чужої путаної мови.
Під час своїх промов він раз-у-раз погля­дає на Тореса, що, прижмуривши одне око, ме­тодично махає головою. Але варто останньому спинити цей методичний рух, як підсудний по­чинає плутатися, а іноді замовкає на півслові: чи не сказав чого зайвого?
Але зайве сказати важко. Всяке необе­режне його слово покривається негайно низь­ким голосом Тореса. Торес несподівано схоп­люється і, не чекаючи жодного дозволу, кидає репліку за реплікою. Але часто він довго си­дить і задоволено прикивує, коли над ним бренить сухий, іноді метальовий, іноді крикливий голос підсудного.
Два рази з подробицями оповідає сцену вбивства. Два рази слово в слово, але при опо­віданні вдруге вже не має того запалу й захоп­лення, того цинічного нахвалювання, що ви­кликало нервовий рух серед публіки. Тепер Шварцбард дивиться не лише на Тореса, алей раз-у-раз поглядає на Кампінчі. Стараючись прочитати на його зімкнутих устах несподіва­не, але невідкличне питання:
— Чи були в червоній армії?
Цього питання Шварцбард не чекав і тому мовчить. Замість різких і гострих слів — лед­ве чутний шепіт.
— Ні, — вскакує Торес.
— Ні, — як луна повторює Шварцбард.
— Ні? А чи не писали ви в 1923 р. статтю в американському жидівському журналі, в якій описуєте свою подорож по Україні як червоноармієць?
Западає цілковита мовчанка. Шварцбард безрадно ворушить губами. Торес підскакує, але в цей мент Голова Суду надіває шапку. Кі­нець засідання.
Присутні довго не розходяться. Збирають­ся групами, шепочуться, переказують враження. А враження — звичайно — протилежні.
— Чекіст, чекіст. Я ці очі бачила в Че-Ка, як розстріляли мого чоловіка, — чути з однієї групи.
— Какая искренность, какая искренность, — доноситься з іншої.
Лише французи без суперечки сходяться в одному, спускаючись по широких сходах Па­лати Справедливости:
— Що за надзвичайний голос у цього То­реса!


ДРУГИЙ ДЕНЬ
Не зважаючи на ясний полудень, висока заля по-вчорашньому повна м'якої імли. Пуб­ліки мало — всі рахують на неакуратність французьких суддів і заля наповняється пово­лі.
В публіці тихі розмови. Кожен оглядається і понижує голос, бож не знаєш, хто сидить поруч. Ненависти нема, але є глибоке недові­р'я. Але одночасно, в міру того як атмосфера все більше напружується, здається, що все ось-ось з'ясується.
Невже ж цей солідний, з патріярхальною бородою жидівський письменник може думати серйозно, що С. Петлюра був погромщиком? Невже він може не розуміти тієї прірви, в яку Шварцбард штовхає майбутнє жидівського на­роду?
Але в цей мент патріярхальну бороду за­криває знайома постать українського ренеґата - запроданця і жагуча хвиля підноситься до серця. Згадується вигодована й самовпевнена постать Винниченка, що промайнула вчора, спустивши очі. Прослизнула повз лаву старих товаришів і співробітників попід руку з новим товаришем і співробітником, колишнім членом бундівського комітету... Рівно пів на другу:
— Суд іде, прошу встати! — Заля затихає. Другий день процесу почався з допиту свідків. Голова Суду наказує кликати почерзі. Першим зізнає поліціянт Мерсьє, який за­арештував Шварцбарда й який був свідком вбивства. Оповідаючи, Мерсьє каже, що По­кійний впав після другого чи третього пострі­лу й Шварцбард стріляв у лежачого. Шварц­бард протестує і доводить, що стрілив у Покій­ного, поки той стояв, а решту набоїв випустив у бік. Свідок впевнено каже, що бачив, як вбивник стріляв у лежачого.
Далі зізнає поліціянт Меньє, який прибіг на місце злочину і відпроваджував Покійного до шпиталю, а потім прийшов до комісаріату й приніс вістку про смерть. Це йому скочив на шию Шварцбард і сердечно тис руку за вістку.
Черговим мав зізнавати поліціянт Дюфльо, але він настільки хворий, що не може го­ворити й його виводять зі залі. Зізнає комісар поліції кварталу Одеон, до якого привели Шварцбарда після злочину. Тут заходить роз­ходження в пояснюванні, чому радів Шварцбард.
Шварцбард твердить, що він зрадів, коли довідався, що дійсно вбив С. Петлюру, а не ко­го іншого. Комісар каже, що Шварцбард зрадів вісткою про саму смерть. Шварцбард настоює на своєму.
Адв. Кампінчі питає просто:
— Ви хотіли убити С. Петлюру — так, чи ні?
— Так.
— Чи були ви задоволені, вбивши його — так, чи ні?
— Так, — відповідає вбивник.,
Голова Суду питає, чи був задоволений Шварцбард, виконавши свою помсту. На це вбивник відповідає позитивно.
— Цього мені досить, — каже Голова. Вводять чергового свідка — інспектора Ґоре, якому було доручено зробити анкету про Шварцбарда і С. Петлюру.
Дальший свідок — капітан і інженер Бесеньє показує, що покійний С. Петлюра впав після третього пострілу, а Шварцбард стріляв у лежачого, нахилившись над ним.
Черговий зізнає лікар Поль, що робив сек­цію тіла Покійного й склав акт. Лікар каже, що тільки одна куля попала в Покійного з го­ризонтального напрямку, хоч підсудний і Торес твердять, що всі кулі були випущені в По­кійного, коли той стояв. Після категоричної заяви лікаря, що решта куль попала в лежа­чого, Голова Суду каже:
— Отже, нема ніякого сумніву, що тільки один раз стрілено в Покійного просто.
— Так, — додає лікар Поль, — тільки раз. Решта пострілів була направлена в Покійного зверху вниз, тобто в лежачого.
Адв. Торес, діставши з кишені бравнінґа, починає показувати, що не можна було стрі­ляти в лежачого, судячи по опису входу й ви­ходу куль. Але лікар Поль відповідає дуже чемно й рішуче:
— Схиляючи голову перед вашим талан­том адвоката, я вважаю, що наука все ж точ­ніша від всяких гіпотез. Мій довголітній лі­карський досвід, моє знання, яке маю, не доз­воляють мені прийняти вашу гіпотезу.
Адв. Кампінчі каже, що коли взяти до уваги зріст Покійного (1 м. 71) і зріст Шварцбарда (1 м. 63), то не можна допустити, щоб нижча людина стріляла до стоячого так, щоб кулі пронизували тіло зверху вниз.
— А крім того, я не розумію, для чого ці дискусії.
— Досить того, що присяжні зрозуміють, — відповідає Торес.
Після цього нагадується справа статтей в “Тризубі”, що їх Шварцбард називав погром­ницькими. Шварцбард починає викручуватись, бож таких статтей не було. Торес, бачучи хит­ке положення клієнта, називає кілька статтей з “Тризуба” і каже, що він має їх переклад. Кампінчі просить його подати ці переклади, щоб не перекладати ще раз. Але Торес відмовллється і тому вирішено дістати ті статті й їх перекласти. Таким чином цю справу знову відложено в рамах тактики Тореса затемнювати справу.
Вірменин Бугдайджан свідчить, що бачив, як Шварцбард стріляв у лежачого. Вчитель англійської мови п. Смит так само зізнає, що бачив, як Шварцбард стріляв у лежачого. Не пригадує собі, чи С. Петлюра впав після чет­вертого пострілу чи після п'ятого, але прига­дує, що останні кулі вбивник направив у ле­жачого.
Підноситься справа про те, чи С. Петлюра кричав щось підчас пострілів. Одні свідки ка­жуть, що чули, навіть ніби французькі слова. Інші кажуть, що чули слова, але не зрозуміли їх. Шварцбард впевняє, що нічого С. Петлюра не говорив, хіба були це викрики болю.
Шварцбард каже, що він добре стріляє, що його раніше за це звали Вільгельмом Телем. Тому він підкреслює, що останні постріли сві­домо випустив в землю поруч лежачого.
— Вільгельм Тель добре стріляв в яблука, а ви хвалитесь, що добре стріляєте в людей, — завважує Кампінчі.
Два дальші свідки-французи нічого нового не вносять, бо були доволі далеко від місця
вбивства.
При бар'єрі свідків появляється дружина вбивника, пані Шварцбард. Але вона відразу ж відходить, бо по французьких законах бли­зькі родичі не можуть свідчити.
Шварцбард, майже після кожного свого пояснення, добре вивченого, каже “воаля”, як цирковий фокусник. Коли він починає плутатись, його перериває Торес і починає сам гово­рити та пояснювати.
Нарешті скінчилося зізнавання свідків, що говорили про сам акт вбивства. Починають ви­кликати свідків, які можуть свідчити відносно особи Головного Отамана й його діяльносте.
Першим викликають князя Яна Токаржевського-Карашевича.
Князь Токаржевський оповідає, що знав Покійного Пана Отамана давно. Уважає його людиною абсолютно чистою морально, з висо­ко розвиненими моральними якостями, вельми всіми поважану. Тому, що вбивник намагаєть­ся кинути тінь на світле ім'я Покійного, свідок категорично протестує проти всяких наклепів і каже, що власне своїми моральними якостями, своїм милим і добрим характером Покійний С Петлюра чарував людей і здобув пієтет навіть у тих, хто політично був не з ним.
Він кожному, кому міг, приходив з допо­могою, навіть матеріяльною і навіть тоді, коли сам жив дуже просто й дуже скромно. У своїй діяльності Пан Отаман був прихильником на­ціональних меншин, протегував їх, в тому чис­лі й жидів, завжди був проти погромів і проти них боровся всіми засобами.
Головного Отамана поважали й підтриму­вали всі українські патріоти, навіть ті, що не погоджувалися з ним в політичних питаннях. Наприклад сам свідок — по своїх переконан­нях належить до правих кол, але уважав Пана Отамана вождем української нації, бо справді таким С. Петлюра був. Він ніколи не був дик­татором, але правним Головою Держави. Він був на чолі армії, але ж були й командарми, які відповідали за військо.
Адв. Торес задає хитре питання: чи дійсно С. Петлюра командував армією і чи був її на­чальником?
— Він був на чолі армії як верховний ко­мандувач, так само як п. Думерґ є на чолі французької армії, — відповідає свідок.
— Але ж від того його відповідальність за погроми не зменшується, навіть коли він мав відповідальних командирів, — заявляє Торес.
— Якщо так, то тоді й я приймаю на себе відповідальність, хоч тоді я був у Римі й Цар-городі на українській дипломатичній службі. Відозви й накази Покійного С. Петлюри дово­дять, що ми робили все, щоб боротися з погро­мами.
— Але ж так можна обвинувачувати кож­ного, хто стоїть на чолі, — каже адв. Кампінчі. — Шварцбард запевняє, що С. Петлюра, коли сам не робив погромів, то толерував їх, допу­скав і вмивав руки як Пилат. А ось у моїх ру­ках цілий збірник наказів, постанов, відозв Отамана С. Петлюри й його уряду проти по­громів і проти тих, що чинять погроми. Цей збірник має біля 300 сторінок. Ви його не має­те, метр Торес?
— Ні.
—- То я вам можу переслати один примір­ник.
Адз. Торес помітно схвильований, почуває перемогу Кампінчі. Починає несамовиту про­мову про страхіття, що чинилися в Проскуро­ві, Житомирі і т. д. І все своє красномовство звертає на обвинувачення С. Петлюри в погро­мах.
Адв. Кампінчі відповідає, що не можна скидати відповідальности на С. Петлюру за ті погроми, що відбулися в Україні. Адже погро­ми робили й денікінці, і большевики, і просто анархічні банди. Київ переходив з рук у руки 19 разів і кожна армія робила погроми. — Чо­му кидаєте обвинувачення тільки на С. Пет­люру?
— Ні, — каже Торес. — Я знаю, що погро­ми чинили й денікінці, і навіть (нерішуча пау­за) большевики. Я бороню Шварцбарда тому, що він обвинувачує і С. Петлюру в погромництві. Я бороню тезу мого клієнта про відпові­дальність і С. Петлюри за ті погроми, що чини­лися його армією.
— Ваша заява про те, що погроми чинили й большевики, дуже цінна в ваших устах, — відповідає Кампінчі. — Але раджу вам прочи­тати цей збірник офіційних матеріялів, що вийшов напередодні процесу, щоб переконати­ся, що С. Петлюра абсолютно не винен у по­громах.
Голова Суду оголошує перерву.
Після перерви викликають як свідка стар­шину Української Армії п. Нестеренка, який зізнає, що погроми, якщо траплялися, то зав­жди каралися. Українське командування вжи­вало заходів для їх попередження, творило спеціяльні суди, комісії тощо. У Кременчуці на очах свідка покарано винних за крадіжки. Що ж до відношення до жидівської людности, то свідок каже, що в Проскурові суд, до якого належав і свідок, оправдав 25 жидів, яких бу­ло важко обвинувачено.
Але горе в тім, що свідок не говорить по-французькі й мусить зізнавати через перекладача-жида, що говорить по-російськи. Цей пе­рекладає неточно, або просто неповно. Торес, почувши про Проскурів, перекрутив зізнання свідка й громовим голосом виголошує промову, що — мовляв — після проскурівського погро­му покарали жидів. А свідок був у складі су­ду, що судив жидів за зовсім інші справи. Цьо­го перекладач не вияснює.
Коли викликано свідка ген. М. Шаповала, то вже був інший перекладач. М. Шаповал ро­зуміє французьку мову й поправляє перекла­дача.
Ген. М. Шаповал подає загальні міркуван­ня про історію стосунків між національностя­ми на теренах кол. Росії ще задовго до револю­ції. Розповідає про утиски, яких зазнавали від влади українці, поляки, жиди та інші нації, що входили в склад Російської імперії. Жидів утискали так само як українців, тому ці два народи розуміли один одного й стосунки між ними були дуже добрі.
Свідок показує, що погроми 1905 р. робила російська влада, вона ж утискала жидів під час світової війни. Переходячи до постання української держави, свідок стверджує, що український уряд був більш як доброзичливий до жидів.
Голова Суду робить перерву й свідок М. Шаповал зізнаватиме далі на третій день про­цесу.
Підсумовуючи другий день процесу, треба підкреслити незвиклість французької процеду­ри. Голова Суду дозволяє адвокатам з кожно­го, навіть звичайного, приводу говорити цілі промови і то такого змісту, який личить в промовах, що повинні виголошуватися лише після повного закінчення судового слідства, після вислухання свідків обвинувачення, цивільної сторони й оборони. Така процедура надзвичай­но ускладнила слідство й допит свідків.
Адвокати посилаються на документи, яких ще не оголошено, та на свідків, яких ще не до­питувано. Стверджують або відкидають події, яких ще не доведено або не відкликано. У цьо­му процесі, коли вже й без того цивільна сто­рона поставлена в тяжке становище тим, що вбивник обороняється обвинуваченням своєї жертви у погромах, отакі постійні репліки, сварка й зайві промови адвокатів незвичайно шкодять повному виясненню справи.
Особливо зловживає цим оборонець Торес. Він мало не щоразу, як робить репліку, потрясає перед суддями й публікою якимись документами й ричить, що С. Петлюра винний, бо він був диктатором, бо він наказував робити погроми, бо він дякував Самосенку за Проскурівський погром, бо він свої накази про забо­рону погромів та про кари на погромщиків пи­сав лише для Европи, а в суті речі наказував робити погроми. Кричить так, ніби все це оста­точно доведене. Тим часом — нічого не доказа­но й не може бути доказано, бо все це ганебна брехня і наклеп.
Але мета його ясна — вбігти в голови при­сяглих певне враження.

ТРЕТІЙ ДЕНЬ
Прокуратор повідомляє, що в його розпо­рядження поступив лист одного свідка. Лист дуже великої ваги, що торкається особи вбивника, і тому він вважає потрібним його оголо­сити.
Адв. Торес піднімається і каже, що нема часу на листи, й вважає читання його непо­трібним. Але адвокати цивільної сторони на­стоюють. Починається читання листа. Шварцбард уважно слідкує за читанням і помітно хвилюється, почувши прізвище автора - Добковського.
Зміст листа зводиться до наступного:
Добковський, що знає підкладку вбивства С. Петлюри, цим листом дає знати суду, що Шварцбард зовсім не є “месником” жидівсько­го народу, а лише звичайним агентом, посла­ним для вчинення ганебного вбивства. Добков­ський, будучи сам жидом, хоче зняти з жидів­ського народу відповідальність за смерть С. Петлюри.
Він каже, що знає Володіна, що Володін не є анархістом-максималістом, як він себе називає, а звичайним агентом Москви для спеціяльних доручень. Володіна Добковський знає і йому Володін сам признався, що причасний до вбивства С. Петлюри. Володін хотів тікати з Франції, бо боявся, щоб його не покликали до слідчого, де могла б відбутися конфронта­ція з Пані Отамановою, яка могла б пізнати в ньому одного з людей, що обідали в ресторані Шартьє на вул. Расін якраз напередодні вбив­ства.
Це Володін дав адресу С. Петлюри Шварцбардові, це він допомагав Шварцбардові слід­кувати за С. Петлюрою. Затримався Добков­ський зі своїми свідченнями тому, що Володін його вмовляв не говорити нічого й навіть ля­кав. З Шварцбардом Добковський познайомив­ся два роки тому через Емму Ґольдман, відому анархістку, яка представила Добковському Шварцбарда як активного анархіста.
Коли судовий урядовець закінчив читан­ня, Голова Суду, звертаючись до Шварцбарда, питає, що він скаже на це?
Шварцбард підіймається і нервовим голо­сом каже:
— Я не знаю його. Це жид, що грає ролю Юди відносно жидівського народу. Він зрадив жидівський народ.
Признання Шварцбарда дуже цінне. То­рес, щоб згладити враження від цього при­знання, каже, що Добковсьикй є свідомий про­вокатор, про якого писав Бурцев ще в 1918 р. Торес вважає, що не можна витрачати часу на читання таких заяв.
Адв. Вільм відповідає, що свідчення Добковського не тільки в цьому листі. Тут справа в доведенні, що Шварцбард не діяв сам. І до цього оборона цивільної сторони повернеться пізніше.
Адв. Кампінчі каже, що він має листа від полк. Будакова про Проскурівський погром і він вважає потрібним його оголосити, бо адв. Торес дуже часто нагадує про цей погром у своїх промовах. В цьому листі полк. Будаків показує, що Головний Отаман ніколи не нака­зував робити погроми, як це твердить Шварц­бард. Погроми, що були, це робота злих елемен­тів, ворогів українського народу й його уряду. Погром у Проскурові стався тому, що там на­селення повстало проти української влади. Се­ред повстанців-большевиків було багато жидів-комуністів. Отже — репресії проти кому­ністів мали своїм наслідком погром.
Починається дискусія між Торесом і Кам­пінчі. Торес знову потрясає списком жертв по­грому, при чому Шварцбардова цифра 100.000 зменшилася до 1.500. Кампінчі пояснює, що полк. Будаків ясно й недвозначно представляє ситуацію, що була в Проскурові перед погро­мом.
Прокуратор зазначує, що під час Проскурівського погрому С. Петлюра не був Головою Директорії, тільки звичайним членом її і мав над собою президента.
— Який, є свідком адв. Тореса, — додає Кампінчі. Заля сміється.
Торес не вважає питання вичерпаним і ка­же — це правда, що С. Петлюра був тільки членом Директорії, але він фактично кермував військом. Ось В. Винниченко буде на суді свід­ком по боці Шварцбарда і він скаже, що по­дався до димісії саме тому, щоб не нести відпо-відальности за погроми. Тому ж пішов у від­ставку і Ревуцький, міністер жидівських справ.
Адв. Кампінчі забирає слово і каже, що не можна скидати відповідальности на С. Петлю­ру. Адже це була війна, армія відступала. Бу­ли відділи, що не підлягали командуванню С. Петлюри. Чому він має нести відповідальність за їх вчинки? Питання йде про твердження Шварцбарда, що С. Петлюра наказував робити погроми. А де ж докази? Де докази, що він їх толерував? Є книга матеріялів, яка заперечує цей закид.
Адв. Торес відповідає, що таки С. Петлю­ра відповідальний, доказом чого може бути
51справа Самосенка, автора Проскурівського по­грому. Його ніби арештовано, але був він по­караний щойно півтора року пізніше й то за зовсім іншу справу.
Кампінчі відразу ж парує стрілу Тореса і заявляє, що очевидно Торес зле ознайомлений зі справою Самосенка. Останній був арештова­ний і втік, але все ж був засуджений за Проскурівський погром. Коли його впіймано вдру­ге, то розстріляно. В цій справі є свідки.
Щоб припинити цю дискусію, Голова Суду викликає свідка ген. М. Шаповала.
Ген. Шаповал, як військовик, свідчить, що С. Петлюра ніколи не робив погромів і робив усе для уникнення їх. Регулярна армія ніколи погромів не робила, а завжди їх припиняла. Погромами займалися банди, що ніколи не під­лягали українському командуванню.
Свідок оповідає, що в 1919 р., під час на­ступу на Кам'янець у травні місяці, в Ориниці почався погром. Коли це стало відомо С. Пет­люрі, він наказав негайно свідкові зняти ес­кадрон кінноти з фронту й припинити грабу­нок. Погром було припинено, хоч це й відби­лось на операції проти большевиків. Але зав­дяки інтервенції жертв не було.
Ця ілюстрація зробила дуже добре вра­ження на Суд і на присяглих.
Далі ген. Шаповал торкається українсь­ко - російських стосунків. Він вказав на полі­тику російського уряду, на відомі слова Валу-ева, що України “не било, нєт і бить нє может”, на закон 1876 р. і т. ін. Але прокуратор вва­жає, що йому доволі заяви свідка, що С. Пет­люра не робив погромів, не наказував їх робити, не толерував, а боровся проти них всіми силами.
Голова Суду питає свідка, чи йому відомо, щоб С. Петлюра під'юджував до погромів.
Ген. М. Шаповал відповідає, що про це не може бути й мови, бо С. Петлюра був соціял-демократом і людиною наскрізь гуманною. Він був проти всякого насилля і проти погромів.
Адв. Кампінчі питає, чи був С. Петлюра антисемітом?
— Навпаки, — відповідає свідок. — Він був великим прихильником жидівського насе­лення. Він був одним із творців закону про на­ціонально - персональну автономію. Я був на­чальником Юнацької Школи й знаю, що туди приймали жидів саме з наказу С. Петлюри.
Голова питає Шварцбарда, чи має він щось сказати?
— Ні, — відповідає той.
—- А якраз зараз треба було б щось каза­ти, — завважує адв. Кампінчі.
Далі адв. Кампінчі питає свідка, чи С. Петлюра уважав, що для державного будівни­цтва треба притягнути всі національності Ук­раїни, а в тому числі й жидівську?
Свідок відповідає — так. С. Петлюра вва­жав дуже потрібним участь в державному бу­дівництві й жидів. І С. Петлюру всі підтриму­вали, в справі державного будівництва за ним ішли навіть його вороги, до яких себе зачислює також свідок, бо належить до партії соціялістів-революціонерів.
Адв. Кампінчі питає, чи допомагали жиди С. Петлюрі в державній роботі, в справі вибо­рений самостійности України?
— Це було одною з головних думок С. Петлюри. Але жидівське населення ділилося тоді на два табори. Один табір розумів справу української самостійности й допомагав. Дока­зом цього є ті жидівські партії, що йшли з ук­раїнським урядом, і ті організації, що підтри­мували С. Петлюру й його уряд, як і ті жиди, що були в українській армії.
Але був і другий табір: табір зрусифікова­них жидів, які ставилися дуже вороже до ук­раїнського руху взагалі, а до його провідників зокрема. І ось Шварцбард є якраз типовим представником цього зрусифікованого табору жидів. Він жив в Україні, а й досі не знає ук­раїнської мови.
Адв. Кампінчі питає свідка, чи знає він тих жидів, що були членами українського уря­ду: Зільберфарба та Красного?
Свідок відповідає, що особисто Зільбер­фарба не знає, проте чув про нього. Красного знає особисто і був його приятелем. Але після того, як Красний, будучи міністром, відійшов і врешті виїхав до большевиків, він про нього не може нічого говорити.
Втручається адв. Торес і каже, що Крас­ний був тільки урядовцем, а міністром став пі­сля димісії Зільберфарба й Ревуцького, які вийшли з уряду, щоб не відповідати за погро­ми. Отже — фактично, на думку Тореса, Крас­ний був тільки урядовцем, якого призначив на цю ролю сам С. Петлюра.
Адв. Кампінчі: — Ви, метр Торес, плутає­те. По-вашому — всі міністри тільки урядов­ці? Документи, що говорять про Красного, го­ворять інше. Познайомтеся з ними.
Звертаючись до ген. Шаповала, Кампінчі питає, що знає свідок про участь в українсь­кому русі таких жидів як Марґолін і Юдин?
Свідок відповідає, що ці люди належать до жидівської національности й вони були з С. Петлюрою, навіть грали велику ролю. Напр. Марґолін був українським послом у Лондоні.
Адв. Кампінчі запитує, чи відомо свідкові, що український уряд асигнував гроші для до­помоги жертвам погромів і що ці асигнації бу­ли затверджувані С. Петлюрою?
Свідок потверджує, що це йому відомо. Тоді адв. Кампінчі читає кілька прикладів, з датами документів, постанов Ради Міністрів про асигнування грошей жертвам погромів у висоті мільйонів.
Прокуратор запитує свідка, які заходи вживав С. Петлюра проти погромів?
Ген. Шаповал відповідає, що він, будучи в регулярній армії, отримував відозви й нака­зи С. Петлюри робити заходи, щоб не допуска­ти до погромів. Він пригадує ще раз ілюстра­цію про припинення погрому в Оринині в трав­ні 1919 р.
— Це з наказу С. Петлюри я зняв ескад­рон кінноти з фронту, щоб припинити погром
Адв. Вільм просить свідка сказати все, що він знає про Володіна.
Свідок відповідає, що Володіна він вважає аґентом Москви, спеціяльно висланим до ньо­го, як політичного противника С. Петлюри.
Познайомився свідок з Володіним на соці-ялістичному конгресі, що відбувся в Парижі 8. серпня 1925 р. Володін ніби нелеґально прибув з Берліна й просив ген. Шаповала допомогти йому леґалізуватися у Франції. Він приходив
55до свідка часто на протязі двох місяців, вів розмови, що в них торкався особи С. Петлюри. Між іншим Володін сказав, що знає людину, яка інтересуеться С. Петлюрою, бо сиділа з ним у в'язниці й знає С. Петлюру як гуманно­го чоловіка й соціяліста.
За три тужні до вбивства, Володін знову розпитував за адресою С. Петлюри і то кілька разів. Свідок каже, що відмовився дати її, ка­жучи, що ЇЇ не знає. Увесь цей час Володін старався увійти в приятельські стосунки зі свідком.
В день злочину, Володін був у свідка на рю Сомерар о год. 10. вранці. О 14.30. свідок зустрів Володіна на тій же вулиці, ще не знаю­чи про вбивство. Пішовши з Володіним на рю Расін до пекарні, почув розмови про вбивство якогось російського генерала. Володін чекав коло дверей. Коли свідок вийшов з пекарні й сказав йому, що забито якогось російського ге­нерала, то Володін заявив: “Це напевно заби­то Петлюру”. Свідок звертає увагу, що Воло­дін зовсім не знає французької мови, отже від французів про це не міг довідатися.
Вривається адв. Торес і каже, що теперіш­нє зізнання ген. Шаповала суперечить попе­редньому, зложеному в часі слідства. Свідок подає факти, яких тоді не говорив. Є фотогра­фія, на якій ген. Шаповал є з Володіним. А фотографія ця зроблена місяць після зізнань у слідчого. Кілька місяців після того, як сві­док денонсував Володіна у слідчого, він умі­стив в своєму органі “Український Робітник” статтю Володіна.
Тут Голова Суду робить перерву, а після перерви запитує свідка, чи той чув, що гово­рив адв. Торес?
Свідок відповідає, що чув і готовий дати відповідь.
Свідок у слідчого не дав повного зізнання, бо підозрівав вже, що Володін є співучасником вбивства. Зізнання могли попасти до преси й таким чином він би втратив з ока Володіна. Тепер свідок переконаний, що Воподін є спів­учасником вбивства.
Ген. Шаповал розповідає, що стежив за Володіним далі й тому дозволив навіть сфото­графуватись з ним, навіть вмістив його статтю, щоб затримати старі відносини. Коли він оста­точно переконався в причаєності Володіна до злочину, зірвав з ним і зараз свідчить про це.
Торес не вдоволений цим свідченням і просить Голову переслухати свідка з його бо­ку, який мусить виїхати й тому хоче тепер скласти свої свідчення.
Голова Суду, запитавши цивільну сторо­ну, чи вона не має нічого проти, викликає про­фесора Лянжвена.
Цей свідок виступає як експерт, як вираз­ник певної опінії в справі: чи мав право Шварц-бард вчинити свій злочин після того, що він бачив і пережив в Україні. І тут розіграється досить комедна сцена, бо свідок, дуже автори­тетна наукова сила, каже, що, познайомив­шись з документами про страшні події в Ук­раїні, вважає, що справді С. Петлюра несе від­повідальність за ті події і що Шварцбарда все бачене й пережите могло штовхнути на вбив­ство.
Адв. Кампінчі запитує свідка: на підставі яких документів знайомився свідок з подіями в Україні?
— На підставі документів, анкет, публіка­цій.
— Але яких? Назвіть автора, або наголо­вок книжки, — настоює Кампінчі.
Свідок мішається і починає говорити за­гальними фразами.
Адв. Кампінчі в дуже чемних і ввічливих словах каже, що справа, яку зараз розбира­ють, дуже складна, її треба добре знати й зна­ти детально, а не загально.
— Чи те, що ви знаєте, пане професоре, вистачає, щоб судити про події в Україні? — питає Кампінчі.
— Вистачає, — відповідає свідок.
— Але мені, пробачте, здається, що ні. Ви не знайомі з документами.
— Оборона вимагає від мене тільки опінії, — каже свідок.
— Але опінії замало, та ще опінії, зробле­ної тільки на підставі одного збірника, що на нього ви покликаєтеся, пане професоре. — Що ви знаєте, напр., про наказ С. Петлюри ареш­тувати Самосенка?
Свідок мнеться, щось говорить, але відпо­віді не дає. Робиться якось ніяково за свідка. Адвокат Кампінчі задає останнє питання:
— Чи все ж вважаєте, що Шварцбард мав право бути месником?
— Так, бо Петлюра несе відповідальність за погроми.
— Коли ви мені не можете дати відповіді на конкретні питання, які показали б вашу компетентність в складних справах України, то я не маю більше питань до Вас, — кінчає адв. Кампінчі.
Свідок покидає залю трохи засоромлений.
Входить новий свідок В. К. Прокопович. Він оповідає, що знав С. Петлюру з давніх ча­сів, ще тоді, коли Покійний у 1912 р. редагу­вав “Украинскую Жизнь” в Москві. Ближче з ним познайомився в 1918 р., після вступу нім­ців в Україну. С. Петлюра командував Слобід­ським Кошем. Під час гетьманату подався в димісію і політикою не займався. Його попу­лярність в Україні була велика. Вже з'їзд земств України обрав його головою Управи.
Літом 1918 р. був арештований і посадже­ний до в'язниці під охороною німців. Там про­був С. Петлюра аж до половини листопада.
— Ми хотіли визволити його з в'язниці і робили заходи перед німецькою владою та пе­ред гетьманом, але нічого вдіяти не могли, бо він був для німців небажаний. Далі наші сто­сунки перервалися, бо 1919 рік я пробув під большевиками і тільки в травні 1920 р. мене було покликано на становище Голови Ради Мі­ністрів. Тоді наші близькі стосунки поновили­ся.
Прокурор запитує свідка, яких мір вжи­вав С. Петлюра для здушування погромів.
Свідок відповідає, що хоч він перебував по той бік фронту, але знає, що видавалися нака­зи, робилися розслідування, каралося винних, про що свідчать документи.
Адв. Торес не поминув нагоди, щоб і тут напасти. Своїм голосом, що справді заглушує, починає говорити, що свідок знає про погроми “тільки з літератури”.
- Пане Голово, - - звертається свідок до суду - - я прийшов сюди, щоб скласти свої свідчення, а не для того, щоб мене ображали.
Ця заява зробила враження навіть на Тореса, який ніяково заворушився на своєму місці.
Прокурор запитує свідка, чи були в “Три­зубі” погромні статті як твердить Шварцбард.
Свідок каже, що, будучи головним редак­тором “Тризуба”, він тут відповідально ствер­джує, що статті погромного характеру не мі­стилися, бо напрямок “Тризуба” є лібераль­ний. Такі закиди — це вигадки Шварцбарда. За те все, що містилося в “Тризубі” свідок бе­ре повну відповідальність на себе.
Адв. Торес зривається і каже, що такі статті були, й починає читати у французькому перекладі уривки зі статті про жидівську ко­лонізацію України. Він твердить, що тут “Три­зуб” загрожував погромами.
Після цієї заяви Тореса здіймається справ­жня буча. Вмішується адв. Кампінчі, який ка­же, що переклад адв. Тореса не відповідає ори­гіналові. Торес, не маючи арґументів, хоче пе­рекричати всіх. Голова Суду заспокоює адво­катів і приводить до порядку.
Адв. Кампінчі розповідає присяглим про суть жидівської колонізації, дає зрозуміти по­літику Совєтів, які відбирають землю від ук­раїнського автохтонного населення і переда­ють її російським жидам, чужим людям.
Свідок Прокопович В. заявляє, що він завжди боровся проти жидівської колонізації України, проти творення жидівських респуб­лік на українській території і буде завжди бо­ротися. Хто може погодитися з провокативною політикою большевиків, що виселюють українців на Сибір, а на їх місце садять жидів? Про­ти цього треба боротися в інтересах і україн­ського, і жидівського населення. Ця колоніза­ція викликає невдоволення українського насе­лення, про що свідчить і Лєкаш у своїй книзі, виданій після поїздки в Україну.
— Метр Торес, — питає адв. Кампінчі, — чи ви це незадоволення українського населен­ня, якому забирають землю, називаєте антисе­мітизмом?
Звертаючись до свідка, Кампінчі питає, чи — на його думку — треба підтримувати жидів­ську людність в Україні?
Свідок відповідає, що саме така була полі­тика українського уряду від початку його існування.
Виривається адв. Торес і знову починає го­ворити про погроми. Знову створюється буча. Говорить Торес, за ним Кампінчі, знову Торес, знову Кампінчі.
Торес вигукує, що коли існує телеграф і телефон, то не може бути погромів при бажан­ні їх стримати.
— Чи ви думаєте, — питає адв. Кампінчі,
— що погроми можна спинити телеграфічним шляхом?
Торес зривається і каже, що базується на свідченнях про велику популярність С. Пет­люри. Коли С. Петлюра мав популярність, то мав і авторитет, а раз мав авторитет, то мав змогу і попередити погроми, карати винних, а — мовляв — нікого не було покарано крім Са-мосенка.
Кампінчі відповідає, що Торес — очевидно — не знає тодішніх умовин в Україні. Торес забуває, що була війна, забуває, що міста й містечка переходили з рук до рук з боями, за­буває, що армія, на чолі якої стояв С. Петлю­ра, мусіла відступати перед переважаючими силами ворога. Торес не хоче знати всіх тих страшних умов, в яких перебувала армія і уряд, коли доводилося бути на клаптику тери­торії, коли здавалось, що всякі надії на перемогу втрачені.
Торес підносить справу погромів у Жито­мирі, підносить справу Паліенка. Адв. Кампінчі хоче відповідати, але Голова Суду каже, що слово має свідок. Тоді адв. Кампінчі звертає­ться до свідка і просить уступити йому право голосу, на що свідок погоджується.
Адв. Кампінчі відповідає, що С. Петлюра вже тоді був головою Директорії і мав багато справ до полагодження: і армія, і промисло­вість, і зовнішня політика, і організація дер­жави — все було на його голові. — Чи ви ду­маєте, метр Торес, що С. Петлюра мав покину­ти всі інші справи й займатися тільки жидами?
— Мене не обходять ніякі справи, я зай­маюся тільки справою погромів. Я вважаю, як і мій клієнт, що на С. Петлюру падає відпові­дальність за ці погроми, бо він їх допускав і не карав винних.
— А ви б хотіли, метр Торес, щоб С. Пет­люра особисто судив винних і їх карав? Це вже занадто. Досить того, що він болів, коли довідувався про погроми, наказував розсліджувати кожну справу, наказував судити вин­них, наказував карати цих винних. Він робив все, що можна вимагати від Президента. На це є докази.
Після слова адв. Кампінчі, Голова Суду перериває засідання. Процес іде дуже повільним темпом. Все ще допитують свідків обвинувачення. Потім підуть свідки цивільної сторони і 84 свідки оборони. Все це пояснюється особливостями французької процедури.
З якогось першого-ліпшого приводу адво­кат оборони перебиває зізнання свідка, особ­ливо того свідка, зізнання якого роблять неко­рисне враження, або спрямовані проти підсуд­ного, старається його заплутати, скомпромітувати, а то й просто підіймає зовсім сторонні питання, читає документи й т. п. В оборону свідка, або для спростування заяви Тореса, ви­ступає адвокат цивільної, сторони і починаєть­ся баталія між адвокатами.
Про свідка забувають і він стоїть мовчки, чекаючи своєї черги.
На таке ненормальне явище вже звернули увагу прокурор і Голова Суду. Прокурор під час допиту В. Прокоповича змушений був під­креслити, що — мовляв — тут, в суді, всі ма­ють право голосу крім свідків. Голова також прохав адвокатів дати свідкам змогу спокійно висловитися. Але баталії між адвокатами про­довжуються і наслідком цього деякі свідки по­збавлені були можливости висловити те, що вони бажали подати до відома суду.
Третього дня два рази було згадане ім'я Володіна, з яким був знайомий Шварцбард, до чого він признався. Що це за Володін?
Пан Добковський, б. помічник совєтського комісара в Москві, в листі до прокурора ствер­див, що він Володіна вважає спільником Шварцбарда. Володін допомагав у вбивстві. Добковський вимагав викликати його і Володіна на суд і допитати. Ген. Микола Шаповал ствердив, що Володін — аґент московської Че -Ка і спільник Шварцбарда. З цього всього яс­но, що Шварцбард діяв не сам, а в змові з ін­шими людьми.
Процес готує ще багато інших несподіва­нок. Досі широка публіка знала тільки, що “бідний” і “чесний” годинникар — Шварцбард вбив С. Петлюру, щоб помститися за погроми. Сьогодні вже встановлено, що Шварцбард си­дів у тюрмі за крадіж, що він анархіст, що він мав спільників, агентів большевицької Че-Ка. Справа відносин Шварцбарда й Володіна не є закінчена. До неї суд має повернутися.
Поза чергою було вислухано свідка Лянжвена, професора математики. Ми звикли в особі свідка бачити документ, ствердження ним бачених подій чи фактів. Свідок в нашій уяві — стверджує факти, а його висновки ма­ють для суддів другорядне значення, бо вис­новки повинен робити суд. Особа, яка подає свої висновки на підставі літератури та доку­ментів, зветься експертом. З цього погляду, проф. Лянжвен являється не свідком, а сум­нівним експертом, бо про справу знає тільки з однобічного пресового насвітлення.
Можна б не звертати особливої уваги на цього свідка, бо поява його не мала ніякого значення. Але в списках оборони таких “свід­ків” мається не менше 40-50. У цьому видно певну систему, методу оборони: внести в ясну справу вбивства якнайбільше стороннього матеріялу, щоб замаскувати перед присяглими особу вбивника та його спільників.
Шварцбард на допиті після вбивства зая­вив, що думка вбити С. Петлюру зміцніла в нього, коли він прочитав у “Тризубі” статті С. Петлюри, в яких той начебто закликав до по­громів і до поголовного знищення всіх жидів. Адвокати цивільної сторони зажадали, щоб Шварцбард назвав ці статті та щоб їх було пе­рекладено на французьку мову. Коли В. Прокопович складав свої свідчення, Торес почав йому дорікати цими статтями. На вимогу В. Прокоповича Торес зміг лише процитувати на­друкований в “Тризубі” лист з України, в яко­му оповідається, що советська колонізація Ук­раїни жидами викликає у місцевого населення антисемітизм. Ось і вся погромна агітація “Тризуба”!
Перші дні процесу довели до того, що обо­рона Шварцбарда покинула свою первісну те­зу: вона мусіла признати, що С. Петлюра пер­сонально не відповідає за погроми, несе лише відповідальність як Голова Держави за підлег­ле йому військо і його командирів. Ця уступка, зроблена під натиском фактів, мусить в ос­нові змінити аргументацію оборони Шварцбар­да. Бож коли С. Петлюра погромів не робив і не наказував їх робити, то жоден суд у світі не міг би винести обвинувачуючого вироку.

ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ
О год. 12.40. входить суд і засідання почи­нається. Голова дає слово адв. Кампінчі, який хоче точно встановити, що власне оборона за­кидає покійному С. Петлюрі. Адв. Кампінчі звертається до Шварцбарда і питає:
— Ви склали ваше перше зізнання в такій формі: “Петлюра сам робив погроми й дозво-
65ляв робити їх погромним бандам”. Чи ви під­тримуєте це твердження?
Адв. Торес каже, що С. Петлюра несе від­повідальність за погроми.
— Я питаю підсудного, — каже Кампінчі, — Шварцбарда, чи він підтримує твердження, що С. Петлюра робив персонально по­громи?
Шварцбард по своїй звичці починає опові­дати, що погроми були, що різали жидів і т. п.
— Одповідайте ж на питання, — сердито каже йому Торес.
— Я вважаю, — поспішає відповісти Шварцбард, — що на С. Петлюру падає відпо­відальність за погроми.
— Ви склали зізнання, — продовжує адв. Кампінчі, — що в “Тризубі” покійний С. Пет­люра вів погромну пропаганду. Чи ви читали там хоч одну статтю такого характеру, і чи во­на, як ви претендуєте, була за підписом С. Пет­люри?
— Тризуб, — це символ диявола, — відпо­відає Шварцбард.
У залі здивовання. Адв. Торес, почувши дивну відповідь свого клієнта, встає і відпові­дає, що “Тризуб” це орган петлюрівців і ціл­ком зрозуміло, що цей орган висловлював дум­ки С. Петлюри. Може Петлюра й не писав під своїм прізвищем. Це зрозуміле. Але ж це його орган.
— Тризуб, — повторює Шварцбард, — це символ диявола. Це був також символ Петлю­ри.
— Тс... — каже до нього Торес. В залі сміх. Адв. Кампінчі питає:
— Скажіть точно, чи ви читали “Тризуб”"'
— Я ж відповів.
— Але скажіть, в якому числі “Тризуба” читали ви заклик до погрому? — настоює адв. Кампінчі.
Торес зривається з місця з гнівом:
— Не розумію вашої настирливості!, метр Кампінчі, адже ж я вам вчора давав докази ан­тисемітизму “Тризуба”.
— Тоді я повторюю те, що казав учора: чи невдоволення українського населення, у якого відбирають землю і дають чужим жидам, ви називаєте антисемітизмом?
Зчиняється буча, яку спиняє Голова Суду. Чути останнє речення адв. Кампінчі:
— Моя метода, метр Торес, це точність і ясність, а ваша — загальні фрази, фрази й більш нічого. Цього досить.
Видко, що Торес схвильований. Він нерво­во крутиться на своєму місці. Адв. Кампінчі навпаки — почуває себе спокійно, на його ус­тах усмішка.
Шварцбарда при цьому якось непомітно. Коли він відповідає, то якось нервово дри­жить. Обличчя його помітно зблідло.
Голова кличе свідка — проф. О. Шульгина.
Свідок входить певною ходою. Стає коло бар'єри, присягає і на запрошення Голови по­чинає оповідати.
— Панове присяжні, я прийшов сюди не для того, щоб захищати пам'ять мого вождя і приятеля. Також не для того, щоб обвинувачу­вати Шварцбарда. Хочу сказати, що Шварц­бард не месник за жидів, а аґент московської Че-Ка. Вбиваючи С. Петлюру, він виконав на­каз Москви.
— Я не маю потреби захищати С. Петлю­ру. Ім'я його не тут судити, бо він уже увійшов в історію. Але як його співробітник і як істо­рик, я мушу дати правдиву окраску обставин.
— Тут говориться про погроми і мого вож­дя обвинувачено в тому, що він і його співро­бітники толерували погроми. Але справа в то­му, що відбувалися не тільки жидівські погро­ми. Трагедія була більша — був погром всієї України. Я розумію Шварцбарда, коли він го­ворить про нещастя жидів. Але ж це нещастя і болі всієї України. Я опублікував книжку, в якій подав документи про те, як Раковський — тодішній московський ставленик в Україні в ролі голови українського большевицького уряду — давав накази про знищення цілих укра­їнських сіл. Давав накази про погроми україн­ців.
— Мушу спинитися над виясненням тих умов, в яких перебувала Україна, щоб панам присяглим було легше зрозуміти положення України та її народу. Ці умовкни були страш­ні. По-перше панував голод. Не тому, що краї­на бідна на хліб, а тому, що весь хліб забирала Москва, а нам присилала тисячі людей для грабування того, що залишилося. По-друге — терор, що його запровадили большевицькі уря­довці й агенти. А крім того війна і Че-Ка. Мій брат загинув з честю на полі бою, мій дядько загинув у Че-Ка. Я чудом врятувався з Києва, де й мене чекала така ж доля. По-третє — на­ступ большевиків викликав анархію, страшну анархію, що руйнувала всякі ознаки культур­ного життя.
— Був погром всієї України. Жидівський діяч Черіковер свідчить, що перший великий погром був вчинений ще в 1918 р. большевицьким військом. Ось та атмосфера, ті умови, в яких народжувалася українська держава. Та атмосфера, ті умови — були справді важкі. Ось вам правда.
— Мене питають, які міри приймалися проти погромів в Україні. Ще в 1917 р., коли я був міністром національних справ, вже тоді іс­нували в моєму міністерстві відділи для жи­дівських, російських, польських справ. На чо­лі кожного відділу стояла відповідна людина. Жидівські справи провадив Зільберфарб, ро­сійські — Одинець, польські — Міцкевіч. В тому ж кабінеті міністрів С. Петлюра був міні­стром військових справ. Разом з ним ми вироб­ляли проект закону про національно - персо­нальну автономію. Цей проект був затвердже­ний нашим парляментом — Центральною Ра­дою. Ще у 1917 р. ми випустили першу відозву проти погромів, що їх робили банди здемобілізованої і збольшевиченої російської армії, що поверталися з фронту додому. Це большевики робили погроми.
Присяглі, суд і заля уважно слухають опо­відання свідка. Серед тиші він продовжує.
— Умови в Україні не кращали. Прийшли німці, большевики відступили, але тоді повста­ло населення проти німців, вигнало їх, і боль­шевики знову посунули на наші землі на по­чатку 1919 р. І це були найстрашніші часи не тільки для жидівського населення, але й для всієї України. Це часи найстрашніших погро­мів в Україні. Чому С. Петлюра не перешко­див тим погромам? Тут мушу знову з'ясувати й проаналізувати деякі моменти, з яких буде видніша й зрозуміліша тодішня ситуація як влади, так і особи Симона Петлюри.
— С. Петлюра був членом Директорії і ві­дав військовими справами. Це так. Але мушу попередити, як історик, що спеціяльно цікави­ться історією великої французької революції, що є різниця між тодішньою Директорією у Франції і Директорією в Україні. Французька Директорія це був виконавчий орган. Наша Директорія — колективна президія. Отже — і функція кожного члена нашої Директорії різ­нилася від функцій членів французької Ди­ректорії.
— Не забувайте, панове, що тоді ж була увесь час війна. Повторюю: була війна страш­на, була завзята боротьба з ворогом, що насту­пав переважаючими силами, маючи крім руш­ниць і шабель чудову зброю — агітацію. Най­більші погроми, як ось в Проскурові та Жито­мирі, власне, трапилися в ментах нашого від­ступу, як наслідок тієї анархії, яка йшла за нашим відступаючим військом.
— Не треба забувати й про нашу анархію. В більшості ми були патріотами, що йшли з наказу більше свого національного чуття, як з наказу мобілізації. До патріотів пристало бага­то темного елементу, що хотів погріти руки в ті непевні й мінливі часи. Большевики обіцяли усім рай і це не могло не вплинути. З'явилися банди всякого ґатунку, що то приставали до нашої армії, то переходили до большевиків. За вчинки цих банд ніхто не може відповідати, бож це не були регулярні дисципліновані від­діли.
— Нарешті, третій момент — С. Петлюра був тільки членом Директорії по військових справах. Фактично військом кермували інші люди. Отже, С. Петлюра не може нести ви­ключної відповідальности за те, що діялось в ті часи. Що С. Петлюра мав авторитет і попу­лярність — це правда. Це так. Він умів керму­вати, вмів знайти дорогу до людської душі і промовляти до неї. Він був добрим організато­ром, не будучи військовиком.
Але фактичний авторитет і фактична по­пулярність С. Петлюри починається тільки з середини 1919 р., коли він взяв до своїх рук кермування Армією. Він реорганізував її, по­вів наступ на Київ і прогнав большевиків. Тоді установився його авторитет як вождя.
Будучи прихильником задоволення потреб національностей, що живуть в Україні, в тому числі й жидів, він робив усе, щоб перешкодити погромам, і треба сказати, що власне тоді, ко­ли ним реорганізована і здисциплінована Ар­мія пішла в наступ, хвиля погромів спинилася. Авторів погромів каралося суворо. С. Петлюра видавав відозви й суворі накази, призначав комісії для розслідження погромів, вишукував винних, давав гроші пошкодованим.
— Чому важко було боротися проти по­громів? На це є причини й дуже серйозні. По-перше: антисемітська політика російської влади до революції не могла не лишити своїх наслідків. Коли в 1917 р. вибухла революція, то пропаганда антисемітизму припинилася. Жидівська людність, відчувши волю, по-різ­ному використала цю волю. Сталася дивна річ. Велика частина жидівського населення стала комуністами. Ніхто ж не заперечить, що жиди прийняли участь в комуністичних організаціях і навіть стали на чільні місця в комуністич­ній владі у Москві.
А Україна ж вела війну проти комуні­стичної Москви. Це також не могло не мати наслідків. Цікаво, що Москва це розуміла. То­му на український фронт большевики посила­ли полки, що в значній мірі складалися з жи­дів. Такі полки були й вони билися з нашим військом, — а це так само мало свої наслідки. І це треба знати, щоб зрозуміти тодішні відно­сини.
С. Петлюра в ті часи зробив усе, щоб обе­регти нещасне жидівське населення, яке най­більше терпіло від анархії. С. Петлюра не був антисемітом. Це була гуманна людина, з лібе­ральними поглядами, людина, що ставилася прихильно до жидівської людности.
Прокуратор питає свідка про те, які міри, крім надзвичайного закону про національно -персональну автономію, вживав Покійний, щоб попередити погроми?
Свідок відповідає, що жидам надано право мати власний парлямент, власні школи, право самоорганізації, словом — вони становили б майже державу в державі.
С. Петлюра давав накази — писані, друко­вані й усні підлеглим йому командирам ча­стин. Більше того — жидів допускали до уча­сти в будуванні української держави. Свідок називає прізвища жидівських діячів, що зай­мали високі державні пости: Зільберфарб був міністром жидівських справ, після нього був Гутник, опісля Красний (аж до 1923 р.); Гольдельман був міністром праці, Марґолін був по­слом у Лондоні і українським сенатором.
Прокуратор запитує, чи всі ці заходи від­повідали думкам С. Петлюри?
— Безперечно, — відповідає свідок. — При вироблянні багатьох з них С. Петлюра брав особисту участь.
— Чи були українські гроші з написами жидівською мовою? — питає прокуратор.
— Так, — відповідає свідок, — були. Підіймається Шварцбард і каже:
— Пан Шульгин — добрий історик, але він не військовий і на конфронтації він мені не відповів на питання про погроми. Він каже, що він прихильник жидів і був ним завжди. Але коли трапилися погроми в Росії, — себто в Ук­раїні, — в 1910-11 роках, то він писав проти жидів і особисто вів погромницьку агітацію в Києві... А й сьогодні п. Шульгин каже, що я убив Петлюру, бо я жид...
— Ні, тому, що він є большевик, — не по­вертаючись до підсудного, відповідає свідок. А щодо закиду в антисемітизмі, то очевидно підсудний плутає мене з Василієм Шульґіном, моїм одноіменником, з яким я не маю нічого спільного.
Шварцбард мовчить і свідок продовжує: —Шварцбард убив С. Петлюру не тому, що він анархіст, а тому, що він звичайний аґент московської Че-Ка. А щодо погромів, про які говорить Шварцбард, то тоді я був у Пари­жі. Коли я довідався про погром у Проскурові, то бачився в Парижі з представниками жидів, з ними обговорював ці страхіття і разом реагу­вали на них перед українським військовим командуванням. Винних покарано. А як стався цей погром, то про це варто почитати книжку російського революціонера Небутова, який описує, як він організував повстання в запіллі армії і як він посилав організаторів повстання до Проскурова, після чого й стався погром.
Щодо Житомира, то винен Палієнко, який був за це засуджений, а не покараний тому, що втік до большевиків.
Адв. Торес переходить в атаку й звертає­ться до свідка:
— Ви кажете, що ви історик. Але мушу сказати, що в той час, як цей (показує на Шварцбарда) бився за Францію, ви були пос­лом німецького ставленика — гетьмана Скоро­падського в Болгарії. І ви називаєте підсудно­го большевиком.
— Коли так кричати, то не можна говори­ти, — відповідає свідок. — Я відповім на цей закид. Я не підписував Берестейського миру, не погоджувався з ним і не пішов до гетьмана на службу. Згодом я пішов на дипломатичну службу, щоб мати змогу трактувати з Болгарі­єю і Францією. Я намовляв Болгарію підписа­ти сепаратний мир з Антантою. З Болгарії я приїхав до Парижу й тут був прийнятий чіль­ними особами.
Адв. Торес перериває свідка своїм громо­вим голосом і починає закидати зв'язки з во­рогами Франції, іронічно називаючи свідка “пане амбасадоре”.
— Прошу без іронії, — відповідає свідок. Прошу мені дати змогу говорити. Я був у Франції і був прийнятий Клемансо, якому мої симпатії до Франції відомі.
Адв. Торес рішає повести атаку на свідка з іншого боку:
— Які докази у свідка, що Шварцбард большевик? — гримить він.
Свідок каже, що він глибоко переконаний в цьому й на це має аргументи.
Чубар не раз говорив, яке значення має С. Петлюра в Україні, що петлюрівці ведуть велику роботу проти комуністів, що С. Петлю­ра й його уряд небезпечні для Совєтів. Коли в Польщі до влади прийшов Пілсудський, то большевики в ньому вбачали ясну небезпеку для себе. Відчуття цієї небезпеки вони не хо­вали, докази чого є статті, напр., в “Українсь­ких Вістях”, які були знайдені у Шварцбарда.
— Докажіть, — гримить Торес, — що Шварцбард належить до большевиків і що має з ними зносини... Він — анархіст, а між цими групами є відома різниця. Він є членом тільки Ліґи Прав Людини...
— Ліґа Прав Людини і вбивство людини — добра атестація для Шварцбарда, — вставляє адв. Кампінчі. В залі сміх.
Торес дивиться на Кампінчі, не знаючи, що сказати. А потім починає:
— Чи відомо п. Шульгинові, що комуніст не може бути членом Ліґи Прав Людини?
— А анархіст? — питає спокійно адв. Кам­пінчі.
Торес починає хвилюватись.
— Коли свідок небезпечний, — каже проф. О. Шульгин, — його намагаються компромітувати. Коли нема аргументів, то беруть криком, (В залі сміх). Але я маю аргументи.
Розгніваний Торес звертається до Голови Суду і заявляє, що адвоката не можна так ін­терпелювати. ..
— І ви просите захисту в Голови Суду? — вставляє Кампінчі. — Ви ж сам захисник...
Зчиняється буча. Адв. Торес з гнівним виглядом падає на своє місце, не знаходячи слів для виявлення своїх почувань. До нього підхо­дить Кампінчі і тихо каже:
— Слухайте, метр Торес: Ви називаєте свідка протеґованим німцями, а потім жаліє­тесь на образу. Так не годиться.
Проф. Шульгин звертається до Голови Суду:
— Дозвольте, Пане Голово. Дозвольте ме­ні говорити, або я собі піду геть.
Голова дає знак і свідок продовжує:
— Болгарія це країна, що існує, і я мусів нав'язати з нею зносини. Це просто і ясно. Що ж торкається моїх симпатій, то я даю тут два листи: один від ген. Табуї, другий від ген. Фреденберґа. Обидва вони писані цього року.
Свідок передає листи адв. Кампінчі, який їх читає. Ці листи виставляють як свідка, так і С. Петлюру, в найкращому світлі й говорять про їх симпатії до Франції.
Підіймається адв. Торес і з іронією почи­нає читати листа С. Петлюри з 1918 р. до нім­ців. Але читас тільки перші фрази й далі чи­тати не хоче, бо це є лист протесту проти ні­мецьких утисків в Україні.
Цей маневр парує адв. Кампінчі, дуже гарно збиваючи Тореса:
— Ви говорите про Україну так, наче б це Франція. Адже ж Україна тоді боролася за свою самостійність. Вона боролася з поляками, росіянами, большевиками. Ясно, що вона прий­няла підтримку Німеччини. Це було її право. Але коли французькі, підкреслюю — фран­цузькі генерали листами з цього року, метре Торесе, з 1927 р.! — говорять про приязнь С.Петлюри, то ми не можемо сумніватися щодо його відношення до Франції...
Торес не здається і каже, що “дивна ця приязнь”.
Адв. Кампінчі питає свідка, чи правда, що С. Петлюра був заарештований німцями.
— Так, — відповідає свідок. — І сидів під німецькою сторожею.
— Хто вигнав німців з Києва? — знову пи­тає Кампінчі.
— Симон Петлюра, — відповідає свідок.
Адв. Торес ще раз зривається з місця, ре­вучи на всю залю, і читає якусь телеграму з лютого 1918 р., з якої виходить, що С. Петлю­ра був призначений командуючим цілою армі­єю і пішов наступом на Харків. З цього Торес робить висновок -— пішов в наступ разом з німцями...
— Метр Торес, — спокійно відповідає Кам­пінчі, — ви помилилися датою. С. Петлюра був призначений командуючим Слобідським кор­пусом не в лютому, а в січні, коли ще німців в Україні не було. Він пішов проти большевиків сам, без німців. Погляньте уважніше на дату наказу...
Адв. Торес, остаточно збитий з пантелику, переконується в своїй помилці, довго водить навколо очима й нарешті сідає.
Голова Суду, скористувавшись затишшям, викликає нового свідка, проф. Кльода, який на домагання слідчого робив експертизу розумо­вих здібностей і психічного стану Шварцбар-да.
Свідок каже, що експерти признали Шварцбарда відповідальним за свої вчинки. Він тільки робить враження фанатика.
Адв. Торес дякує проф. Кльодові за зі­знання і просить підтвердити його слова про те, що Шварцбард робить враження щирої лю­дини. Свідок повторює, що Шварцбард ніби таке враження робить.
Дальший свідок, ген. О. Удовиченко заяв­ляє, що погроми в Україні чинили нерегулярні частини, кримінальні елементи, спеціяльно післані большевиками, агітатори тощо.
Прокуратор питає свідка, що він може сказати про походження погромів.
Ген. Удовиченко оповідає, що однією з причин погромів була та агітація, яку вели большевики з одного боку її прихильники ста­рої Росії з другого. З тією агітацією було дуже важко боротися в часи страшної анархії, яка постала наслідком революції, в час війни, аре­ною якої була Україна.
— Дальшою причиною погромів було те, що перед війною українське населення штуч­но настроювала проти жидів російська влада. Ще перед війною відбувся саме у Києві про­цес Бейліса, якого офіційно обвинувачувано в ритуальному вбивстві. Коли настала револю­ція, то більшість жидівського населення стала на боці большевиків — ворогів української державности й незалежности. Це ще більше ускладнило боротьбу української влади проти антисемітської пропаганди, що її провадили темні сили.
Адв. Торес перебиває свідка, кажучи, що перед війною антисемітизм був штучний, а пі­сля він став натуральним.
— Ні, — каже свідок, — перед війною по­громи дозволялися російською владою, а після війни українська влада переслідувала антисемітизм.
Голова Суду питає, чи свідок може щось сказати про саму справу вбивства.
— Ні, — відповідає свідок.
Адв. Торес, витягає книжку, що її видав Жидівський Комітет про погроми в Україні. Звідти він читає, що козаки дивізії ген. Удови­ченка вчинили два погроми — 24. травня 1919 р. і 11. червня того ж року. Адв. Торес питає, що зробив ген. Удовиченко, щоб покарати вин­них.
Свідок відповідає, що погром 24. травня неправдиво приписаний його дивізії, бо вона тоді стояла за Збручем і тільки 31. травня ру­шила в наступ на Кам'янець. Свідок катего­рично відкидає цей наклеп, що ніяк не відпо­відає дійсності. Так же категорично відкидає свідок і закид щодо другого погрому.
Адв. Торес питає свідка, чи покарав він винних за погром у Шаргороді з 3. листопада 1919 р.
Свідок відповідає, що справді тоді в Шар­городі був заколот і грабіж...
— Ось вам признання, — перебиває Торес.
— Грабіжи чинила озброєна банда, яку я роззброїв і розігнав, припинивши погром, — відповідає спокійно ген. Удовиченко. — І я мо­жу катеґорично ствердити, що ні один жид не згинув від рук вояків Третьої Дивізії.
— А звідки ж мертві? — питає адв. Торес.
— Коли йде бій, коли відкритий вогонь, то падають не тільки жиди, але й християни, — відповідає свідок.
— Це теж признання, — кричить Торес. — Але буде конфронтація з урядовцями міні-
79стерства жидівських справ і з міністром жи­дівських справ.
Побачивши, що свідка збити трудно, То­рес переходить до іншого способу.
— Хто вами командував? — питає він.
— Тютюнник, — відповідає свідок.
— А хто командував всіми арміями? — Ген. Осєцький.
— А хто був над ним?
— Головний Отаман С. Петлюра, — спо­кійно відповідає свідок. -— У той час він був членом Директорії і наглядав над військовими справами.
Підіймається адв. Кампінчі і каже, що адв. Торес нарочито не хоче розуміти свідка й на­магається його заплутати, що проте не вдаєть­ся.
— Метр Торес, — каже він, — як ви не ро­зумієте і не знаєте тієї ієрархії, що була в ук­раїнській армії, то це значить, що ви слабо під­готовані до процесу.
— Скажіть, — звертається він до свідка, — чи був спинений погром у Піщанці в 1919 р.?
— В кінці літа, — відповідає свідок, —1919 року, в самій Піщанці були сильні бої з воро­гом. Коли частина моєї дивізії зайняла село, жиди дуже добре віднеслись до козаків. Але дві години пізніше, під натиском ворожих сил, моя частина мусіла відступити з Піщанки, а надвечір ми знову з боєм взяли місцевість і за­стали там большевиків, що робили погром. Прихід наших частин врятував жидів від по­грому і я отримав подяку від місцевого жидів­ського населення, а крім того дав з військового обозу коло 20 підвод, щоб відправити погром­лених до Жмеринки.
Щоб рятувати ситуацію, яка обертається в його некористь, Торес починає громову промо­ву про те, що регулярні частини чинили погро­ми. Але ці його промови вже не роблять вра­ження, бо він повторюється.
Свідок знову категорично спростовує твер­дження Тореса про те, що регулярні частини чинили погроми. Адв. Кампінчі, встряваючи в спір, каже, що адв. Торес висовує нову тезу, легшу від Шварцбардової, і при цьому Кам­пінчі заявляє, що Торесові ніколи не вдасться довести персональну відповідальність С. Пет­люри за погроми.
— С. Петлюра несе відповідальність як шеф, — реве Торес.
— Чи С. Петлюра перешкоджав своїми ві­дозвами й наказами погромам? — питає Кампінчі свідка.
— Так.
Торес знову зривається з криком, що С. Петлюра не карав винних і т. п.
— Метр Торес, — звертається адв. Кам­пінчі, — ви весь час пробуєте виплутатися з ті­єї небезпечної тези, яку взялися захищати. Шварцбард говорить, що С. Петлюра персо­нально наказував робити погроми, але ви вже такої дурниці не говорите, тільки обвинувачу­єте С. Петлюру як шефа. Але обвинувачуєте тільки повтореннями, фразами, не маючи нія­ких доказів. А ви, — раптово звертається Кампінчі до Шварцбарда, — знайте, що ви вбили неповинну людину, розумієте...
Шварцбард здрігнувся. Заля притихла. Ці слова зробили колосальне враження. Всі звер­нули очі на вбивника, який закліпав очима і зблід. Навіть Торес застиг на своєму місці і мовчки вп'ялив очі в адв. Кампінчі.
— Так, метр Торес, — тихо закінчив Кампінчі, — а ви його захищаєте загальними фра­зами.
Адв. Торес, почуваючи перемогу Кампінчі, каже, що адв. Кампінчі втомлює суд і присяг­лих своїми свідками, яких виставлено коло 40. а часу ж мало.
На це відразу Кампінчі відповідає:
— Ви мене обвинувачуєте, що я виставив 40 свідків, але ви кличете 84, а серед них про­фесор Лянжвен, якого ми вчера слухали, Лєон Блюм, ґрафиня де-Ноай... (в залі сміх), які ніколи в Україні не були й знайомилися з ста­ном в Україні тільки з літератури, так само як і ви, метр Торес (в залі сміх).
І не даючи одуматися Торесові, Кампінчі задає свідкові питання:
— Що ви можете додати до вашого зізнан­ня?
— В тому районі, де я оперував з моєю ди­візією, — каже свідок, — ніяких погромів не було. Маю у себе три адреси, написані жидів­ським населенням, що дякує мені за охорону перед грабіжництвом большевиків і банд. В моїй дивізії було 8 старшин, одружених з жи­дівками.
Голова просить свідка доставити в суд ті адреси, що про них свідок говорив, бо ці доку­менти свідчили б в користь української армії.
Входить черговий свідок — п. М. Шумиць-кий. Прокуратор питає його про особу С. Пет­люри та про погроми.
М. Шумицький згадує С. Петлюру дуже гарними словами. Оповідає, де з ним познайомився, де з ним працював. Спогади п. Шумицького торкаються ще військових з'їздів, Вій­ськового Комітету, якого членом був свідок. Що ж до антисемітизму С. Петлюри, то свідок рішуче спростовує такі наклепи, розповідаю­чи, що С. Петлюра приймав особисту участь в редагуванні закону про національно - персо­нальну автономію, в утворенні міністерства жидівських справ, давав накази для армії то­що.
Голова питає свідка про вбивство.
— За кілька тижнів до вбивства, — каже свідок, — я помітив, що за мною слідкує якийсь невідомий чоловік, що настирливо ходив за мною всюди. Я гадав, що це слідкують за мною, але яке не було моє горе, коли я довідався про вбивство мого шефа й приятеля — Пана Ота­мана. Тоді я зрозумів. А в день вбивства, коли я ходив до шпиталю віддати останню пошану тілу С. Петлюри, то перед шпиталем бачив кількох людей, які не ховали своїх радісних облич. Один з них ішов за мною аж додому.
— Чи знаєте Шварцбарда? — питає Голо­ва.
— Ні.
Зізнання п. Шумицького зробило вражен­ня. Торес, що в таких випадках завжди зрива­ється з місця, щоб відвернути увагу присяглих від діла, зразу ж переходить до погромів і за­являє, що він отримав телеграму від Ревуцького, що був міністром жидівських справ після Зільберфарба. Ревуцький протестує проти то­го, що ніби цивільна сторона виставила його свідком як приятеля С. Петлюри.
— З якої дати телеграма? — зразу ж пи­тає Кампінчі.
— Я її отримав сьогодні ранком.
— Не в тому річ, — каже адв. Кампінчі, — а в тому, що я категорично й формально ствер­джую, що цивільна сторона не виставляла Ре­вуцького по своєму боці і що я не назвав ні од­ного разу цього прізвища. Дивіться, ось список жидівських міністрів і серед них немає прізви­ща Ревуцького.
Трохи збентежений, адв. Торес, звертаю­чись до прокуратора, каже, що прізвище Ре­вуцького поставлене в акті обвинувачення по боці цивільної сторони.
— А ні, — встає прокуратор, — тут я вже протестую. В акті обвинувачення навіть не згадано Ревуцького. Раджу уважніше прочи­тати цей акт.
Весь ефект від телеграми Ревуцького, що на нього розраховував Торес, — пропав.
Торес сів на місце, здивовано поглядаючи на телеграму, кидаючи злобні погляди в бік Кампінчі, і нарешті, набравши духу, заревів:
— Коли вам мало свідчення Ревуцького, що подався до димісії, щоб не брати на себе відповідальности за погроми, то ось вам лист міністра Красного, який свідчить, що С. Пет­люра був погромщик,..
Адв. Кампінчі спокійно встає, підходить до адв. Тореса, що вже серйозно розгнівався, і каже:
— Метр Торес, це свідчення не в вашу користь, бо І. Красний був у складі українсь­кого уряду аж до 1923 р., себто ще 4 роки пі­сля погромів. А крім того — зараз Красний си­дить у большевиків. Отже, ви розумієте, що це свідчення не в вашу користь.
— Так, — вскакує Торес, — я розумію, що ви хочете сказати, і я справді може йду проти себе...
— Це від того, що справді Ізраїль змобілі-зував свої сили, — відповідає адв. Кампінчі.
Зчиняється буча, під час якої адв. Торес перестрибує через загородку, біжить до присяглих, показує їм якусь книжку та несамови­то кричить. Коло нього з усмішкою стоїть адв. Кампінчі, щось говорить, але нічого не можна розібрати. Цей заколот триває добрих кілька хвилин. А свідок — п. Шумицький — стоїть коло бар'єри.
Врешті Голова Суду, щоб припинити цю колотнечу, надів свою шапку і крикнув:
— Засідання закрите!
Після відкриття засідання, один з присяг­лих звертається до Голови з проханням дозво­лити йому задати кілька питань підсудному. Голова каже, що це присяглий може зробити, але тільки через нього і без коментарів.
— Чи Шварцбард особисто потерпів від погромів, або чи потерпіли його родичі?
— Так, — відповідає Шварцбард, — багато моїх родичів загинули при погромах.
Адв. Торес, не даючи далі говорити Шварцбардові, читає список жидів з різними прізви­щами, крім Шварцбардів, з зазначенням місця і дати, коли вони постраждали.
— Яка причина тому, — продовжує при­сяглий, — що Шварцбард так пізно виконав свою помсту й виконав її у Франції, а не в Ук­раїні, де Шварцбард, як сам каже, був під час погромів?
— Я зробив так, як брати Горації: я від­ступив, щоб краще напасти, — відповідає Шварцбард. — А крім того, в Україні важко пробитися до винних у погромах.
Адв. Торес зазначуе, що підсудний зали­шив Україну в 1919 р.
— Але ж він міг вчинити свій злочин у Польщі, — каже адв. Вільм. — Там Покійний перебував кілька років.
Тут прокуратор вставляє:
— Шварцбард не вбив С. Петлюри в Поль­щі тому, що в Польщі існує кара смерти, а вбив у Парижі тому, що рахує на благородність і м'якість французького суду.
Адв. Торес пояснює, що Шварцбард не міг поїхати до Польщі, бо лише в 1925 р. був на­туралізований, а без того не міг дістати паш-порту до Польщі.
Пояснення підсудного й його адвоката не задовольняють ні присяглих, ні суду. Забирає слово Кампінчі й каже:
— Панове присяглі. Відповідь підсудного на два питання справді неясна і невичерпна. Ви будете його судити, як підкаже вам ваше сумління. Але воно справді дивно, що вбивник з такими переконаннями й таким темперамен­том носив у серці помсту аж сім років. Що ж до списку родичів Шварцбарда, то маю засте­реження, бо найперше слід би установити, чи це дійсно родичі Шварцбарда — це ж дуже розповсюджене прізвище. Далі, слід би уста­новити місце й дату, де й коли постраждали ці родичі й чи були там в той час українські ча­стини.
— Але будуть свідки, що це покажуть, — зривається Торес.
— То послухаємо їх і перевіримо, — від­повідає Кампінчі.
Голова Суду просить свідка. Входить полк. Доценко.
Прокуратор питає, що знає свідок про По­кійного, про погроми, про заходи С. Петлюри проти погромів.
Доценко оповідає, що був з самого почат­ку при С. Петлюрі як особистий ад'ютант. Був при ньому завжди, невідступно, знав, куди Головний Отаман їздив, кого бачив і т. п.
Свідок оповідає, що ще при першому пов­станні большевиків у Києві, коли С. Петлюра на чолі відділу взяв арсенал, то там знайшли озброєних жидів і С. Петлюра врятував їх від смерти. Пізніше, коли С. Петлюра був на ліво­му березі Дніпра, то свідок пригадує, як вночі С. Петлюра наказав йому вислати депешу до Болбочана з наказом розстрілювати без суду всіх агітаторів і погромщиків, бо довідався про страшенну антисемітську агітацію, що її вели якісь темні сили серед населення.
Свідок знає, що Покійний кликав до себе представників жидівського населення, конферував з ними й умовляв їх вплинути на жидів­ське населення, що йшло до большевиків, не робити цього і не провокувати цим заколотів. Своїм командирам наказував розстрілювати винних у ексцесах.
Найбільша хвиля погромів постала під час відступу з Києва, коли постраждало жидівсь­ке населення. Свідок наводить багато фактів, коли каралося злочинців. Він знає, що під Ки­євом було розстріляно чотирьох українців. Ко­ли довідалися, що у Житомирі вибухло боль-шевицьке повстання і відбувається погром, то туди кинено військо, щоб знищити відділ Паліенка. Паліенка арештовано, а відділ його розформовано.
Тоді з ініціятиви С. Петлюри створено надзвичайний суд. Свідок наводить прізвища козаків Хмелевського та Ворошилова, яких розстріляно за погроми. В рамах карання за погроми знищено курені “Не журись” і “Гу­ляй, душа”, хоч ці курені й не належали до регулярної армії. Після погрому в Райгороді, розстріляно начальника частини Міщука та кількох козаків.
Прокуратор питає, що знає свідок про Самосенка.
Свідок відповідає, що 21. лютого С. Пет­люра прибув до Проскурова. На двірці зустрі­ли Головного Отамана представники влади, трохи далі стояв якийсь старшина. На запит Пана Отамана — хто це такий? — відповіли, що це Самосенко. Тоді С. Петлюра змінився на обличчі і крикнув: “Що ви вчинили! Ви обезчестили Україну. Я вас покараю так, як нікого ще не карав. Ви мусіли вмерти, а не допустити до погрому”.
Зривається Торес і несамовитим голосом кричить:
— Чому ж його не розстріляли відразу? Прокуратор, стримуючи жестом адвоката,
питає, чи був Самосенко розстріляний?
— Так, — каже свідок, — у жовтні 1920 р., під Городком.
Голова Суду питає, чому не був розстріля­ний раніше?
Свідок відповідає, що Самосенко був на чолі власного відділу. Отже — офіційно його заарештувати не можна було, бо наказ про йо­го арешт значив би, що Самосенко повинен би
заарештувати сам себе. А тому треба було вжити для цього регулярних частин...
— Неправда! — реве Торес. — Самосенко командував частиною, що підлягала С. Петлю­рі. Ось його відозви, де він пише, що його частина є “імени С. Петлюри”...
— А ким ця відозва підписана? — питає аде. Вільм.
— Підписана Самосенком, але це все одно, — кричить Торес.
Голова Суду заспокоює Тореса й каже, щоб свідок продовжував.
Свідок каже, що Самосенко, бувшу Натієва, забрав з собою частину, яка не входила в склад регулярної армії. С. Петлюра потім на­казав реґулярним частинам роззброїти Само-сенка, але той, довідавшись про це, втік. Але все ж Самосенко був заарештований в травні 1919 року. С. Петлюра наказав утворити спеціяльну комісію для розслідження справи по­грому, та саме тоді наші війська відступили й Проскурів був зайнятий большевиками. Яс­но,-що слідство припинилося.
Пізніше було утворено спеціяльну комісію для боротьби з погромами й ця комісія отрима­ла всі матеріяли від попередньої. Слідство три­вало до листопада 1919 р. Вияснилося, що в Проскурові були частини, яким дано наказ розформуватись. Вони цього наказу не вико­нали й це вони вчинили погром в ніч з 15. на 16. січня. Але погром чинили не тільки ці ча­стини, а й дооколишні селяни. Регулярна ча­стина авіяційного парку під командою полк. Мурашка взяла Проскурів і припинила по­гром. За це полк. Мурашко отримав подяку від С. Петлюри.
Самосенко був під арештом з місяця трав­ня 1919 р. Скористувавшись з менту, коли в листопаді місяці наші частини відходили з Кам'янця, а поляки займали його, він 17. листо­пада втік з в'язниці.
Прокуратор питає, що свідок знає про від­ношення жидів до Петлюри?
Свідок відповідає, що коли С. Петлюра приїздив до міст чи містечок, то жидівське на­селення виходило зустрічати його з рабинами на чолі, які несли тору. Зустрічали С. Петлю­ру не зі страху, а тому, що вважали його своїм оборонцем. На це є документи й фотографії.
Коли С. Петлюра, 26. травня 1919 р., пере­брав фактичне командування армією, то по­громи припинилися. Жидівське населення на­віть почало допомагати українському війську, даючи зброю, харчі та одяг.
Жиди тоді говорили: “Благословен буде той, хто став на захист нашого народу”.
Прокуратор питає, хто був автором погро­мів?
Свідок відповідає, що авторами погромів були банди, які не виконували наказів і не хо­тіли підпорядкуватися. Ці банди складалися переважно з вояків, що поверталися з фронту великої війни, яким було далеко додому й то­му вони “промишляли” грабіжками. Це був кримінальний елемент, це була чорна сотня і большевики. Боротися з цим явищем було важко, але боротьба велася в міру можливо-сти, бож страждало не лише жидівське насе­лення — це був погром і розгром всієї Украї­ни. Українців при цьому загинуло більше мі­льйона.
— Стверджую, — кінчає свідок, — що вбито невинну людину. Я певен, що прийде час, коли постане українська держава й тоді жиди самі поставлять пам'ятник С. Петлюрі, бо ко­ли б не він, то їх загинуло б більше. Адже відо­мо, що темні елементи вели агітацію серед ар­мії, називаючи С. Петлюру “жидівським бать­ком”.
В залі ці слова викликали сенсацію.
Адв. Кампінчі, беручи книжку, видану жидівським комітетом, питає свідка, чи це правда, що в Україні були банди, які відрива­лися від большевиків, переходили до україн­ської армії і навпаки?
— Так, — відповідає свідок.
Адв. Кампінчі питає далі: — Чи правда, що коли стався погром у Дубні, то саме війсь­ко С. Петлюри припинило його?
Свідок це підтверджує.
Адв. Торес, трохи збентежений, пробує щось говорити.
— Не перебивайте мене, метр Торес, — каже адв. Кампінчі. — Я цитую з ваших матеріялів, подам вам навіть сторінку. Не бийтесь загальними фразами. Мушу вам сказати, що ви вдаєте з себе наївну людину. А коли я гово­рю, що ви наївний, то ви знаєте, що я хочу цим сказати...
Зривається буча, яка довго не вгаває. На­решті адв. Кампінчі питає, чи відомо свідкові, що С. Петлюра особисто давав накази робити погроми, як твердить Шварцбард?
Полк. Доценко каже, що це неправда. Нав­паки, — давалися накази проти погромів і ці накази свідок сам передавав. Погромщиків пе­реслідувано. Є імена розстріляних, дати роз­стріляних і т. п.
Адв. Торес знову атакує. Він читає листа лікаря з Проскурова, що лікував Самосенка і тепер прислав Торесові свої зізнання.
— Ви ще маєте про щось запитати свідка? — перебиває Голова.
Адв. Торес ставить питання: — Чи був Самосенко в регулярній армії і чому не був пока­раний відразу?
Свідок каже, що на ці питання він вже ви­разно відповів. Може тільки додати, що відоз­ву, яку цитує адв. Торес, Самосенко видав са­мочинно.
Голова відпускає свідка і просить чергово­го.
Новий свідок, п. Титлюк, що був в міліції у Проскурові, розповідає, як сталося повстан­ня большевиків, як деякі військові частини пе­рейшли до них, як почався погром тощо. Сві­док каже, що слідство почалося відразу ж пі­сля арешту Самосенка.
Як не дивно, але адв. Торес не задав ні од­ного питання.
Голова Суду відпускає свідка. Входить черговий — француз Бодрі, що 25 років пра­цював в Україні як інженер-хемік.
Пан Бодрі, звертаючись до присяглих, ду­же гарно оповідає історію України. Присяглі уважно прислухаються до його слів, бо він під­ходить до всіх справ просто, він — француз, що знає невідомі присяглим обставини. Він пере­казує факти про боротьбу з большевиками, розповідає про Раковського, що був головою комісії з боку большевиків і т. д. Розповідає про причини погромів, про ту анархію, ту агі­тацію, яка велася ще перед війною і після ре­волюції, наводить факти про боротьбу С. Петлюри з тією протижидівською агітацією. Ка­же, що багато жидів були комісарами. Каже, що й він був жертвою погрому.
Адвокат Торес перебиває свідка й починає говорити про погром в Проскурові. Це вже всім надокучило й ніхто не хоче слухати. Але він реве й реве. Раптом з його уст чути фразу: — У Франції це не трапилося б...
Адв. Кампінчі завважує, що не можна рів­няти України до Франції. Українська терито­рія більша, а в часи анархії, хто міг її контро­лювати? Німці з 360-тисячною армією не мог­ли дати ради.
Торес перебиває і починає повторювати свою платівку.
Адв. Кампінчі питає свідка, чи може він поділяти думку адв. Тореса, що С. Петлїора несе персональну відповідальність за погроми?
Свідок виразно відповідає, що адв. Торес глибоко помиляється, що він плутає різні спра­ви.
Торес зривається і, б'ючи себе в груди, ре­ве як паротяг, що С. Петлюра, будучи шефом, несе відповідальність, хоч Головою Директорії і був тоді Винниченко. Але — мовляв — Вин~ ниченко прийде сюди і розповість сам всю правду.
Пан Бодрі відповідає, що він би хотів, щоб прийшов сюди Винниченко. Але й добре було б, коли б міг тут виступати зі своїми свідчен­нями ген. Табуї і розповісти, як його прийняв Винниченко.
Адв. Торес бере якийсь клаптик паперу й каже, що С. Петлюра йшов попереду німецько­го війська, отже — його не можна вважати франкофілом. Свідок енергійно протестує і заявляє, що Торес плутає факти, дати тощо. В цей мент стається інцидент: Адв. Торес вихоплює зі своєї течки якийсь папірець і хоче його читати. Але адв. Кампінчі вихоплює з рук цей папірець і читає сам. То­рес кричись: “Віддай мені цей папір! Це мій!” Адв. Кампінчі, прочитавши папірець, каже, що адв. Торес цього паперу читати не буде, а тому він передає його присяглим. Коли при­сяглі прочитали, Кампінчі передає його Торе-сові, що просто біснується за своєю перегород­кою.
Отримавши назад папірець, Торес читає фразу зі статті Гербета, теперішнього посла в Москві, що була вміщена 1918 р. в щоденнику “Тан” і де сказано, що київські політики за­слуговують, коли не на призирство, то на пом­сту Франції. Ця фраза стосується Голубовича, що заключив договір з німцями. Але річ у то­му, що після цієї фрази дописано рукою Торе-са кілька інших фраз і дописані вони так, що коли б їх читав Торес, то вийшло б, що ця до*-писка належить перу Гербета. Дописка торка­ється С. Петлюри й вона зроблена так, що ви­ходило б, наче б С. Петлюра тримав з німцями й апробував Берестейський договір. Адв. Кампінчі, знаючи методи Тореса, піймав його й дав препарований текст прочитати присяглим.
Торес, відчуваючи, що піймався, починає говорити, що він не має наміру нікого обманю­вати й прочитав би тільки одну фразу. Кам­пінчі задоволено усміхається.
Прокуратор питає свідка, чи С. Петлюра був проти погромів?
Свідок відповідає, що був кілька разів на авдієнції у С. Петлюри, говорив з ним про по­громи й глибоко переконаний, що С. Петлюра не лише був проти погромів, але й робив все. що міг зробити в ті часи, щоб вони не повторю­валися.
Черговий свідок —- пан Косенко, адміні­стратор “Тризуба”.
Прокуратор питає його, що він знає в спра­ві вбивства?
Пан Косенко відповідає, що після вбив­ства отримав листа від полк. Колосовського, в якому той пише, що в Парижі існує терори­стична організація, яка своєю метою ставить знищення ворогів большевизму. Крім того знає, що за Покійним слідкували й називає прізвище Норича-Дзіковського, якого тепер вигнали з Франції. Свідок переконаний, що Шварцбард мав спільників.
Що торкається справи погромів, то він свідчить, що С. Петлюра був проти погромів і наводить приклад, коли большевицькі банди в Гадячі, в 1918 р., почали робити погром, то його припинив С. Петлюра.
Прокуратор каже, що у п. Косенка, під час конфронтації з підсудним, склалося вражен­ня, що Шварцбард не знає української мови. Що свідок може в цій справі сказати?
Тут зривається Шварцбард і заявляє, що він уміє читати й писати по-українськи. Під час слідства він не мав окулярів, а тому скла­лося враження, ніби він не вміє прочитати ук­раїнського тексту. А врешті — на його думку — українська мова це тільки “нарєчіє”...
Перекладач стверджує, що українська мо­ва є дійсно мова, а не діялект. Відношення її до мови російської таке, як мови провансальської
95до французької. Поставивши Шварцбардові кілька запитів українською мовою, перекла­дач каже, що підсудний трохи розуміє по-ук­раїнськи і говорить так, як говорять в околиці Балти.
Адв. Торес радісно посміхається і починає казати свідкові, що він містив у “Тризубі” по­громницькі статті.
Свідок категорично спростовує цей закид і каже, що містилися статті про жидівську ко­лонізацію України, проти творення в Україні жидівської держави, що викликає велике не­вдоволення серед місцевого населення.
Для адв. Тореса ці аргументи виразна не­вигідні й він нарочито їх не розуміє, Ясно, що Торес апробує большевицьку політику в цій справі. Він кричить, що міністер внутрішніх справ повинен би вислати за межі Франції тих, хто на її території веде антижидівську пропа­ганду.
— Вартніше було б, — перебиває його адв. Більм, — щоб міністер внутрішніх справ виси­лав за межі Фрнації тих, хто окривавлює наші вулиці...
Підіймається крик. Торес ричить, що він розуміє, що бути вбитим — це нещастя, неща­стя також — бути вбивником. — І цей — пока­зує на Шварцбарда — теж нещасний. Але він не чужинець, він француз і став французом, проливши на фронті свою кров.
3-заду серед публіки чути ріденькі оп­лески. Голова наводить порядок. Виводять кількох поклонників таланту Тореса. Серед шуму та крику чути, що п. Косенко також кричить:
— Український нарід не дозволить, щоб його виселювали на Сибір. Большевики зна­ють, що роблять. Вони свідомо натравлюють українців на жидів. Жиди цього не розуміють і йдуть на провокацію.
Крик зростає. Торес закидає свідкові ан­тисемітизм. Вмішується Кампінчі.
Голова Суду, скористувавшись з павзи, оголошує, що засідання закрите, й виходить.

ШОСТИЙ ДЕНЬ ПРОЦЕСУ
Голова Суду, відкривши засідання, викли­кає свідків прокуратури. Входить свідок Ґрін-берґ.
Прокуратор питає його, що він може ска­зати про погроми в Україні й про ролю С. Пет­люри в них.
Свідок оповідає, що під час погромів він не перебував в Україні. Походить з Проскурова й у 1922 р., будучи членом французької комісії допомоги голодуючим, він відвідав рідне місто. Був він там у листопаді місяці 1922 р. і зібрав відомості про погром, що відбувся в 1919 р. і що вважається найбільшим “петлюрівським” погромом. Про це говорить однодушно все жи­дівське населення Проскурова.
Чи винен С. Петлюра? Безперечно винен, бож був шефом, був на чолі війська. Свідок побував у Києві та інших містах і всюди по­громи називають “петлюрівськими”.
Прокуратор питає, чи відомо свідкові, щоб С. Петлюра наказував робити погроми?
Свідок відповідає, що, говорячи по-совісті, він про це ніде не чув, але С. Петлюра все ж винен, бо йому підлягало військо, що робило погроми. Свідок продовжує, що не може назвати прізвищ тих, хто організував погроми, але завжди з погромами називали ім'я С. Петлюри.
— Констатую, — каже адв. Вільм, — ствер­дження свідка, що С. Петлюра не робив погро­мів і не наказував їх робити.
Свідка більше не питають і він виходить.
Новий свідок — Мойсей Ґольдштейн. Про­куратор питає його, що він знає про погроми взагалі й відповідальність С. Петлюри?
Свідок каже, що не бачив ні одного погро­му на власні очі. Був головою комісії по роз­слідуванні погромів. В цій комісії було більше 20 адвокатів, працювала вона, майже ризику­ючи життям, бо приїздила роосліджувати зов­сім свіжі погроми. Він розпитував свідків, складав протоколи. Вивчив всю справу й пере­конаний, що погроми були організовані. Дока­зи цьому такі:
1. Заклики до погромів майже всі однако­ві, друковані однаковим шрифтом. І ці закли­ки однакові у всіх закутках України.
2. Заклик до погромів, що був поширюва­ний в Армії, теж має той самий шрифт.
3. Після погрому в Проскурові, там почали оповідати таке: у Фельштині — мовляв — жи­ди вбили трьох священиків і зняли з церкви дзвони. Там відбувся погром. А в Фельштині оповідають ту саму історію лише з тим, що сталася вона в Проскурові.
4. Отамани частин кликали до себе жидів і вимагали грошей. Коли ті казали, що не ма­ють, то їх обвинувачували в большевизмі. Го­лили бороди, примушували танцювати, влаш­товували оргії, на яких знущалися над жінка­ми і т. п.
Коли це повторюється не раз, то це значить, що погроми були організовані, вони мали систематичний характер, — каже свідок. Для свідка ясно, що існував у С. Петлюри таємний штаб. Він його не викрив, але перед Петлюрою не було погромів, не було їх і після.
Далі свідок каже, що 1920 р. було утворе­но в Парижі Комітет потерпілим від погромів і свідок був місто^галовою його. Піднялася спра­ва перевезення з України 40 вдів і сиріт. Ко­мітет видав заклик до всіх жидів у Франції і першим приніс гроші Шварцбард.
Прокуратор питає свідка, чи справді не було перед Петлюрою погромів?
— Та були, — поправляється свідок, — але найстрашніші погроми це “петлюрівські”.
— Чи ви звернули увагу, — питає адв. Кампінчі, — на ту анархію, що панувала в той час в країні?
— Анархії не було. За гетьмана все було в порядку. Це С. Петлюра приніс анархію.
Заля помічає тенденційність зізнань свід­ка.
— Чи чули ви про денікінські погроми? — патає адв. Кампінчі.
— Ах, їх було всього два чи три, — відпо­відає спокійно свідок.
Публіка сміється. Навіть Голова Суду по­сміхається.
— Про большевицькі погроми ви чули? — настоює адв. Кампінчі.
— їх так само було може два, може три.
— А чи можете ви відділити погроми банд і погроми, що їх ви називаєте “петлюрівськи­ми”?
— На такий поділ, — каже свідок, — не маю доказів.
— А як на вашу думку, — питає далі адв. Кампінчі, — чи міг С. Петлюра ужити заходів проти погромів?
— Я не бачив ні одного заходу, — не заду­муючись, відповідає свідок.
— І ні разу не бачили відозв, наказів і т. п проти погромів?
— Ні.
— Ви мені пробачте, — каже адв. Кампін­чі, — але я не розумію, як ви — адвокат, голо­ва анкетної комісії, могли не бачити й не чути про жоден наказ С. Петлюри проти погромів. Це мене дивує. Мені здається, що якраз як го­лова комісії ви мусіли б познайомитися з цими наказами, які — до речі — цілком не були та­ємними. А як ви гадаєте, — погром в Овручі теж був “петлюрівський”?
— Так, — зразу ж відповідає свідок.
— Тоді дозвольте вам прочитати з матері-ялів жидівсрького комітету, що це не так. Цей погром був ділом Козирь-Зірки...
— Що був під командою С. Петлюри, — кричить Торес.
— Або його союзник, — додає свідок.
Адв. Кампінчі спокійно посміхається і по­чинає читати з жидівської книжки, що Ко-зирь-Зірка повстанець і т. п.
— Коли погром в Овручі зроблений не “петлюрівцями”, — каже свідок, — то одно­часно були погроми в інших місцевостях.
— Ви любите дискусії, — ввічливо каже адв. Кампінчі.
— Ні, — відповідає сердито свідок.
— Ну, а чи був в силі С. Петлюра спинити погроми?
— Після Петлюри в Україні не було погромів, — ухиляється свідок від прямої відпо­віді.
— Коли робили анкету, — продовжує пи­тати адв. Кампінчі, — то справді не бачили ні однієї відозви проти погромів?
— Ні, — каже свідок.
— Ну, добре, а ця відозва вам теж не відо­ма? Вона датована 11. січня 1919 р.
— Але ж цю відозву, — вскакує адв. То­рес, — опротестувала жидівська національна асамблея з 12. січня.
— Мені дивно, просто дивно, що ви — го­лова анкетної комісії і не знайомі з цими ві­дозвами.
Свідок, глянувши на адв. Тореса, відпові­дає:
— Я знав про цю відозву, але був про неї такої ж думки як жидівська асамблея.
— А, — каже адв, Кампінчі, — нарешті про одну відозву таки знали. Слава Богу! (В залі сміх).
Адв. Торес починає вияснювати відношен­ня жидівської асамблеї до цієї відозви і каже, що відсоток жидів, що перейшли до большевиків, був зовсім не значний.
— А відозву, підписану самим С. Петлю­рою, з дати 13. квітня 1919 р., коли ви були в Україні, — ви теж не знаєте? — питає адв, Кампінчі.
— Тоді С. Петлюра був розбитий большевиками і нічого вдіяти не міг. А крім того, у Петлюри була подвійна політика: сто тисяч забитих жидів — один жидівський міністер. У жидів відібрано сотки мільйонів грошей, а до­помоги дано кілька мільйонів.
А чи вашу комісію, — питає адв, Кампінчі, — підтримував С. Петлюра?
— Так, але це нічого не значить. Петлюра толерував погроми. Відозви проти погромів бу­ли підписані, заклики до погромів були без підпису.
— Хто ж такий по-вашому С. Петлюра? — питає адв. Кампінчі.
— С. Петлюра це щось посереднє між Ско­ропадським і большевиками, — відповідає сві­док. — Що ж до його відозв, то вони до місць призначення не доходили, лишалися в канце­ляріях. З другого боку С. Петлюра казав до жидів: “Зробіть так, щоб Ротшільд дав гроші”.
Весь суд посміхається на ці наївні слова свідка, що є по професії адвокатом.
Адв. Торес, намагаючись затерти вражен­ня від цих слів, питає свідка, які заходи були вжиті С. Петлюрою проти погромів між січнем і квітнем 9119 р.?
— Ніякі, — відповідає свідок.
— А чи ви знаєте щось про інспектуру, утворену в українській армії? — питає адв. Кампінчі.
— Ні, — каже свідок.
— То дуже шкода, —підкреслює адв. Кам­пінчі. — Як адвокатові й голові комісії, вам слід би про це знати. А то просто ніяково за вас.
На виклик Голови, входить новий свідок
— панна Ґрінберґ, що зізнає про погром у Про­скурові, як очевидець.
Панна Ґрінберґ твердить, що погром був підготований і добре організований. Оповідає вона довго, досить швидко. Голос її дрижить, але при тому видно, що оповідає вона, наче ви­вчила напам'ять. Коли сказала те, що знала, то починає повторювати знову відпочатку.
Розповідає жахливі сцени про різню, про вбивання дітей тощо. Каже, що гайдамаки рі­зали з криком: “Да здравствует (?!) батько Петлюра”.
Під час її оповідання Шварцбард схилив голову й робить вигляд, що плаче.
Прокуратор питає, чи вона певна, що це С. Петлюра організував погром?
— Це переконання не тільки моє, але всієї жидівської людности й навіть українців.
Зривається Торес і кричить:
— Я розумію ваше запитання, пане про­кураторе, але я мушу заявити, що буду захи­щати з такою ж силою іншого Шварцбарда, який помститься на Денікіні...
Адв. Кампінчі ставить питання:
— Чи бачили ви в цьому погромі руку Петлюри? Чи гадаєте, що С. Петлюра був осо­бисто відповідальний за погром?
Свідок дещо мішається і каже:
— Я особисто не знаю, чи персонально С. Петлюра винен. Але опінія всього жидівського населення Проскурова, як і українського, ро­сійського та польського переконана, що С. Петлюра наказав зробити погром. Хоч ніхто й не чув, щоб Петлюра давав такий наказ.
— А чи вам відомо, — питає адв. Кампінчі, — що вістка про вбивство С. Петлюри ско­лихнула українською еміграцією. Сотки орга­нізацій відгукнулись і плакали над труною Покійного. Відгукнулися українці всього світу.
Свідок щось говорить, але адв. Торес перебивае і гремить про відповідальність С. Пет­люри. Нарешті панна Ґрінберґ вставляє:
— Петлюра був дуже популярний...
— Це власне тому його й вбито, — каже адв. Кампінчі.
Голова відпускає панну Ґрінберґ і просить нового свідка. Входить п. Сльозберґ. Прокура­тор питає його про ролю С. Петлюри в погро­мах.
Сльозберґ оповідає, що в часи погромів він жив у Петроґраді, але уважно слідкував за по­діями в Україні. Він ствердив, що хвиля по­громів ішла за С. Петлюрою. Йому ясно, що ко­ли б український уряд не хотів погромів, то їх не було б. Ще перед війною, під час заколотів 1905-1906 рр., відбулося 275 погромів, але вони були здушені. Ясно, що відповідальність падає на російський уряд.
Свідок пригадує погром 1905 р., вчинений поліціянтом Івановим в Ромнах на Полтавщи­ні. Свідок телеграфував до тодішнього міні­стра внутрішніх справ Дурново й погром було відразу ж припинено. Але українські погроми мають специфічний характер. Під час “петлю­рівських” погромів не було ні однієї жертви між християнським населенням.
Правда, були банди й окремі загони, що не визнавали нічиєї влади. Але коли С. Петлюра не міг припинити погромів, то чому він не де-місіонував? Свідок додає, що дуже любить Ук­раїну й український нарід, але не може виба­чити допущення погромів. Погроми відбували­ся на очах С. Петлюри. Свідок твердить, що нема ні одного вироку, який би виносив кару смерти за погроми.
С. Петлюра не приймав участи в погромах, але нічого не робив, щоб їх припинити. Правда, — стверджує свідок, — С. Петлюра не був ан­тисемітом, але він не був автором закону про персональну автономію жидів, бо — мовляв — цей закон видала ще Центральна Рада.
Далі свідок починає хвилюватись і каже, що С. Петлюра винен в толеруванні погромів, А жиди є приятелями українського народу.
Адв. Кампінчі каже свідкові:
— Ви сказали, що коли голова уряду не може спинити погромів, то повинен податися до демісії. Але ж це не так просто. Ось такий Рафес, якого ви знаєте, пише, що головною ідеєю С. Петлюри було — зробити Україну са­мостійною. І це дійсно головна річ. С. Петлюру хвилювало не тільки питання погромів, але й справа звільнення України.
— Рафес, — каже свідок, — це нічого не варта людина. Він зараз у большевиків. Кажу вам, що С. Петлюра не був єдиний, хто міг ви­зволити Україну. Є багато інших, також здіб­них, які могли б звільнити Україну без погро­мів. Я згідний з тим, що вбивство С. Петлюри це нещастя. Але такі погроми як у Житомирі, Проскурові, Бердичеві, Овручі — це теж не­щастя.
— Але ж в Овручі, — каже адв. Кампінчі, — погром вчинив Козирь-Зірка, що не нале­жав до реґулярної армії. І чи взагалі ви розу­мієте те тяжке положення уряду, в якому він був, знаходячись на малому клаптику землі?
—Клаптик землі був достатній, щоб при­пинити погроми, — каже свідок. — І я твер­джу, що С. Петлюра несе моральну й політич­ну відповідальність за погроми.
— Політичну і моральну? — перепитує адв. Кампінчі. — Дякую за признання, бо за це не вбивають.
Після перерви, адв. Торес питає свідка, чи може він уважати Шварцбарда большевицьким аґентом і знаряддям Че-Ка?
— Ніколи, — каже свідок. — Клянуся, що Шварцбард не є аґентом. Бурцев знає, що Доб~ ковський це провокатор. А саме Добковський обвинувачує Шварцбарда в большевизмі. Шварцбард — антибольшевик. Бурцев написав про це листа до прокуратора.
При цьому свідок передає якийсь папір прокураторові і продовжує:
— В кварталі всі знали Шварцбарда давно. Це не аґент. Українці цього не розуміють. Ки­даючи таке обвинувачення на Шварцбарда, во­ни нас ображають. Завдяки цьому й сталася мобілізація Ізраїля. Всі жиди з'єдналися, дові­давшись, що українці хочуть зробити зі Шварцбарда большевицького аґента.
Скінчивши, свідок просить дозволу сказа­ти ще кілька слів. Голова Суду дозволяє і Сльозберґ каже, що “Тризуб” писав антисемітські статті. Питання жидівської колонізації України — справа маловажна. Нема чого ук­раїнцям кричати про виселення в Сибір, це справа давня і українці повинні були до того звикнути. Жидам дають землі мало, якісь там сотки гектарів і дають бувші поміщицькі зем­лі, а не відібрані від селян. А жидів же треба було чимсь винагородити, бо вони найбільше страждають від большевиків (в залі помітне здивування). Свідок закінчує, що “Тризуб” є безперечно антисемітським органом.
Голова Суду відпускає Сльозберґа й вхо­дить новий свідок — п. Тьомкін. Прокуратор питає і його про відповідальність С. Петлюри за погроми. Тьомкін заявляє, що вважає С. Петлюру винним за погроми й продовжує:
— Я народився в Україні, там виріс, там вчився. Закінчивши університет, знову повер­нувся в Україну. Я полюбив Україну. Україн­ський і жидівський народи зв'язані між собою тим, що вони однаково страждали під страш­ним російським пануванням.
Адв. Торес перебиває свідка й просить йо­го розповісти про погроми з січня і лютого 1919 року.
Тьомкін починає оповідати, що 14. грудня 1918 р. армія С. Петлюри вступила в Київ, а Директорія прибула 18. грудня. Він зустрів її на чолі жидівської делеґації на двірці. Тоді він вперше побачив С. Петлюру, якого особисто не знав, але чув багато доброго. Він глибоко його поважав, особливо після статті в одній книжці про жидів і тому радий був зустріти його іменем жидівського населення.
Коли Директорія запропонувала дати жи­дівського міністра, то жиди відмовилися, бо ві­дозва Директорії була “з креном” на больїпевизм. Правда, український нарід дав жидам багато прав і автономію, але С. Петлюра до справи автономії та законів для жидів не мав ніби ніякого відношення.
— Мушу порушити ще два питання, — ка­же свідок. — Чи є тайна або явна вина за жи­дівським населенням? Дехто тут казав, що жи­ди йшли за большевиками. Факти стверджу­ють, що українське жидівство не йшло ніколи за большевиками, 80°/° жидівського населення являло собою націоналістів. Жидівська Украї­на не знала большевизму. Були поодинокі осо-
107би в таких центрах як Київ чи Одеса, але вони не мали особливого значення.
Далі свідок оповідає, як ще зимою 1918 р. пришила вістка, що частини С. Петлюри заби­рають майно й гроші у жидівського населення Броварів під Києвом. Він тоді пішов до Є. Коновальця і говорив з ним про це. Є. Коновалець був порядна людина і порадив йому гово­рити з С. Петлюрою, бож війська підлягають Петлюрі.
Крім того, тоді жидівські організації отри­мали телеграми, що йдуть погроми в Сарнах і Овручі, а з другого боку в Бахмачі. Свідок пі­шов до В. Винниченка. Той про погроми не знав нічого і сказав, що завтра дасть відповідь. В Директорії — по словах свідка — не було єдиної думки. Там було дві партії: військові, яка не хотіла здушувати погроми, і цивільна, яка хотіла їх припинити.
— А хто був на чолі військової партії, — виривається Торес.
—- Петлюра, -— відповідає свідок.
— А що! — радісно потирає руки Торес і гордо дивиться на всіх.
— Отже, Винниченко сказав нам на дру­гий день, що будуть вжиті всі захода і в Овру­чі, і в Бахмачі. Але ніяких заходів не було вжито.
Торес, нагадуючи свідкові, що дуже мало часу, просить його конкретно вияснити відпо­відальність С. Петлюри.
— Я пішов до С. Петлюри, — каже свідок, — якого рахував першим сином України й єди­ною людиною, що могла не допустити до по­громів. Але, коли ми йому з'ясували справді, він був спокійний і холоднокровний. Він нам сказав, що це явище випадкове і що він вжи­ватиме заходів. Правда, там ми застали дві особи з оточення С. Петлюри: Ковенка і Пав­ленка. Безперечно С. Петлюра був під впли­вом цього оточення. Я пригадую, як я вчився з відомим тепер артистом М. Садовським — він був страшний антисеміт.
Торес пригадує свідкові, щоб він говорив про Петлюру.
— Отже, — каже Тьомкін, — ми просили припинити погроми, але С. Петлюра був спо­кійний і холодний. Ми говорили, що він пото­пить в жидівській крові українську свободу й ми вийшли незадоволень
— Чи винний С. Петлюра в погромах? — питає Торес. — Чи міг він їх припинити, коли 5 хотів?
— Я не рахую українського народу вин­ним у погромах, — каже свідок. — Єдиною лю­диною, що могла в той час спинити погроми, був С. Петлюра. Але він того не зробив.
— А що!? — переможно вигукує адв. То­рес.
Прокуратор питає свідка, чи правда, що на жидівському конгресі у Карльсбаді, де був і Тьомкін, він казав, що “найстрашніші погроми в Україні чинив Денікін”?
Адв. Торес хоче врятувати ситуацію своїм громовим голосом та заявою, що денікінські погроми рівні “петлюрівським” і що він буде захищати месника за всякі погроми.
Свідок відповідає на запитання прокура­тора не без стурбування:
— Я не змінив своєї думки про жорсто­кість погромів Денікіна. Але є різниця між по­громами Денікіна й Петлюри. Денікін менш
109відповідальний, бо він був полоненим своєї ар­мії, а Петлюра навпаки — був серед своєї армії незвичайно популярний. Петлюра міг спинити погроми, коли б хотів.
— Ваше свідчення, пане свідку, — каже адв, Кампінчі, — є просто надзвичайне, просто надзвичайне...
На цьому Голова Суду закриває засідання.

СЬОМИЙ ДЕНЬ ПРОЦЕСУ
Продовжує зізнавати свідок Тьомкін. Адв. Кампінчі питає його про погроми Денікіна і просить пояснити вчорашню заяву про те, що “Денікін був полоненим своєї армії” й що цим самим наче б не був відповідальний за погроми в Україні.
Свідок пояснює, що може його зле зрозу­міли, може він погано висловився. Він уважає Денікіна відповідальним за погроми, але вина останнього була менша, є “зм'ягчуючі” обста­вини.
Адв. Кампінчі питає, чи має свідок нотат­ки свого докладу в Карльсбаді?
Тьомкін каже, що не має. Тоді адв. Камлінчі питає, чи знає свідок такого жидівського діяча як Марґолін? Хто це такий?
Свідок, дещо помовчавши, починає вітієвато оповідати, що знає Марґоліна добре, знає його як людину поважну й чесну. Але це лю­дина одночасно слабка.
Адв. Кампінчі питає свідка, чи. вважає він Марґоліна настільки чесною людиною, щоб не підозрівати його в фальшуванні текстів?
Свідок викручується від відповіді й каже, що текст можна не фальшувати, але предста­вити його в іншому вигляді.
Адв. Кампінчі читає з книжки Марґоліна слова Тьомкіна про відповідальність Денікіна за погроми в Україні, що саме денікінеькі по­громи були найстрашніші і т. п. Як ці слова узгіднити з тим, що свідок сказав учора?
Свідок починає щось пояснювати, але зов­сім незрозуміло й неясно.
Адв. Торес докоряє адв. Кампінчі, що той придирається до свідка. Кампінчі відповідає, що він тільки цікавиться щирістю свідка. Пі­діймається буча між адвокатами, в якій чути слова Тореса: “Я не згідний зі свідком!”
Врешті адв. Кампінчі переборов голос То­реса і каже:
— Шварцбарде, ви у слідчого зізназали, що убили Петлюру за те, що він робив і допус­кав погроми, а також за те, що С. Петлюра вже тут, у Парижі, вів антижидівську пропаганду й проповідував цілковите знищення жидів Так чи ні? А вже в червні місяці в п змінили вашу думку і підтримуєте іншу тезу, ту, що й сьогодні: що вбили ви Петлюру, бо “предполагаєте”, що він робив погроми. Яку ж з двох тез ви підтримуєте?
Шварцбард відповідає, що він підтримує обидві тези.
В залі сміх, бо відповідь дійсно дивна і смішна.
— Я вбив С. Петлюру, — каже Шварц­бард, — за те, що він вчинив в Україні.
Свідок Тьомкін, про якого забули, нагадує про себе, кажучи:
— Я мушу вияснити питання про Марґо­ліна. Я сказав Марґоліну, щоб він не приймав місії до Лондону від українського уряду, бо вік буде тоді зрадником свого народу...
ШАдв. Торес його перериває і починає знову говорити про погроми й про жидівських міні­стрів.
Голова Суду відпускає свідка, але Тьомкін не хоче відходати й намагається ще щось го­ворити. Та врешті він відходить і кличуть но­вого свідка — п. Черіковера.
На запитання прокуратора, що він знає про персональну відповідальність С. Петлюри в справі погромів, свідок каже, що він може сказати багато. Адв. Торес просить говорити коротко й ясно, що свідчить про певну незгоду між жидівськими свідками й Торесом.
Свідок каже, що він — як історик — спеціялізувався у вивченні справи погромів в Ук­раїні і що на підставі документів, яких має до 10.000, переконався, що вся відповідальність за погроми в Україні падає на С. Петлюру. Симон Петлюра був на чолі армії, був на чолі Дирек­торії, на чолі військової партії. Вже 25.11.1919 року, С. Петлюра підписував документи як шеф Армії. Рада Міністрів, по словах свідка, не грала ніякої ролі. Напр. прем'єр Чехівський довідався про оголошення війни Росії тільки з газет.
Вся фактична влада належала С. Петлюрі. С. Петлюра — на думку свідка — знищив всіх своїх противників: Оскілка, Болбочана і ін. Коли Трудовий Конґрес утворив контрольний орган для догляду над діяльністю Директорії, то цей орган не міг нічого вдіяти й усе лиши­лося по-старому.
По словах свідка, сам С. Петлюра вів пе­реговори з чужинними державами, заколочу­вав договори. Отже — він мав повноту влади в своїх руках і тому винен в погромах. Захисники С. Петлюри хочуть затушувати його ра­лю, щоб зменшити його відповідальність. Щоб довести вину С. Петлюри, свідок вживає бага­тьох арґументів.
В січні 1919 р., довідавшись про погроми, вчинені Ангелом, С. Петлюра відмовився роз­стріляти останнього як погромщика. Коли до С. Петлюри зверталися жидівські організації, прохаючи вжити заходів проти погромів, то — мовляв — С. Петлюра відмовлявся. Коли став­ся другий погром у Житомирі (22.-26. березня 1919 р.), в якому було вбито 317 жидів, жиди звернулися до С. Петлюри, але — каже свідок —- С. Петлюра делеґації не прийняв, сказав, щоб вона прийшла на другий день, а на другий день відмовився її прийняти.
Коли після погрому в Єлисаветграді, на станції Знаменка з'явилася до С. Петлюри делеґація, то він відповів, що не вмішується в ді­ла своєї армії. Свідок продовжує свої наклепи й твердить, що коли М. Грушевський і Ковалевський звернулися до С. Петлюри з прохан­ням вжити заходів проти погромів, то С. Пет­люра ніби відповів, що погроми потрібні для утримання дисципліни в армії. Коли домаган­ня покарати винних були надто настирливі, то С. Петлюра карав “стрєлочніків”, а справжніх погромщиків залишав в спокою. Петрова — одного з учасників житомирського погрому, було призначено товаришем міністра військо­вих справ, Шепеля, що ніби винен у смерті 1000 жидів, зроблено генералом.
Свідок продовжує свої несамовиті вигадки й пробує фальшувати наявні факти. Він твер­дить, що перша відозва проти погромів була видана 26. серпня 1919 р,, коли хвиля погромів перейшла. Про вину С. Петлюри говорить наче б то не тільки жидівське, але й українське населення. Напр. резолюція української соціял-демократичної партії з березня 1919 р. була протестом проти погромів. Свідок наводить “протести” українців у пресі й врешті цитує “Відродження нації” Винниченка.
Були — мовляв — українці, що боролися проти погромів. Напр. Вергола, що помер на вигнанні, священик у Проскурові, що був вби­тий гайдамаками. Правда, додає свідок, С. Пет­люра не тільки сам організував погроми. Були повстанці, була армія Денікіна тощо. Але він говорить тільки про С. Петлюру. Повстанці, як ось Струк чи Волинець, були в регулярній ар­мії. Струк мав полк ім. С. Петлюри, 61. Гай-синський полк Волинця теж носив ім'я С. Пет­люри.
Адв. Кампінчі питає, чи ці повстанські во­жаки мали право вживати ім'я С. Петлюри?
Свідок каже, що так, бо напр. про Ангела Винниченко висловився як про “нашого”, от­же Ангел був старшиною регулярної армії.
Адв. Торес дістає якийсь звіт українсько­го пресового бюра з 1919 р. і починає читати його. Там говориться, що Ангел, Струк, Соколовський, Кармелюк належать до регулярної армії.
Але адв. Кампінчі ловить адв. Тореса: чи­тає далі той же звіт і далі з нього виходить, що це були селяни-повстанці й що вони були від­різані від, реґулярної армії. Отже — тверджен­ня свідка не мають підстав.
Свідок настоює, що ці повстанські отамани належали до реґулярної армії. Напр. Волинець ніколи не переходив ні до большевиків, ні до Денікіна. Він має десятки докладів міністра жидівських справ про всі погроми, що робили­ся частинами реґулярної армії. Були — мовляв — навіть прапори з написом: “Бий жидів — рятуй Україну!”
Адв. Кампінчі каже свідкові:
— Ну, а ви ж самі казали, що С. Петлюра вів акцію проти погромів.
Свідок збитий, але відповідає, що С. Пет­люра тоді вирішив вести акцію проти погро­мів, коли вони йому не були потрібні.
В залі велике здивовання всіх.
— С. Петлюрі треба було зв'язатися з Европою, — продовжує свідок, — він вів подвій­ну політику.
— Пане свідок, я прошу вас сказати — так, чи ні, — каже Кампінчі, — чи була акція проти погромів чи ні? Мене зовсім не цікав­лять ваші міркування щодо акції і її потреби.
Свідок викручується і починає говорити, що то була подвійна політика і т. ін.
Адв. Кампінчі бере в руки книжку Черіковера, того ж свідка, що говорить ці нісеніт­ниці, й починає читати з неї перший уступ, в якім Черіковер пише про першу відозву проти погромів. Ця перша відозва появилася в 1917 році, а не — як свідок хвилину тому твердив,
— в серпні 1919.
Свідок — спантеличений — пояснює, що в 1917 р. були зовсім інші умовини й тоді ніхто з жидів не вважав С. Петлюри погромщиком.
При цьому здіймається буча між адвока­тами. Нарешті Голова Суду відпускає Черіко-вера.
Входить новий свідок — Моцкін. На запи­тання прокуратора він відразу ж відповідає,
115що С. Петлюра винен у погромах. Він — мов­ляв — не хоче ображати вже мертвого С. Пет­люри, спочатку він сам не вірив у відповідаль­ність Гол. Отамана, але попрацювавши 15 міся­ців над матеріялами, переконався, що С. Пет­люра несе відповідальність за них.
В цей мент адв. Торес нахиляється до Шварцбарда й щось йому говорить на вухо. Підсудний киває головою.
Моцкін продовжує твердити, що С. Пет­люра відповідає за погроми, бо мав усю владу в руках, мав авторитет і коли б хотів, то міг би припинити погроми. С. Петлюра — був прапо­ром молодої України, його слухалися, йому ко­рилися.
Свідок заявляє, що він не обвинувачує всього українського народу, а тільки погромщиків.
Прокуратор питає, чим пояснити той факт, що на слідстві свідок Моцкін казав — “не знаю, чи С. Петлюра наказував робити погро­ми, не знаю, чи їх хотів, знаю, що вживав за­ходів проти...”, а тепер твердить, що він певен у відповідальності С. Петлюри.
Свідок зніяковіло каже, що він 15 місяців вивчав документи й архівні матеріяли і тепер цілком переконався в відповідальності С. Пет­люри.
Адв. Кампінчі посміхається і питає свідка, чи до нього зверталися з пропозицією стати на чолі анкетної комісії по справах погромів?
Свідок, не відповідаючи на виразне запи­тання, говорить, що вони листувалися в цій справі з українським урядом, але — мовляв — туди було небезпечно їхати. Потім раптово по­чинає говорити, що відозва проти погромів, видана у серпні 1919 р., була зроблена для закор­дону і т. п. Далі свідок виголошує промову про страждання жидівського народу.
— Ми всі розуміємо вас, — каже м'яко адв. Кампінчі, — але я вас питаю, чому не зібрала­ся ваша анкетна комісія у 1919 р.?
— Перед нами стояло це питання, — вреш­ті відповідає свідок, — але ми не прийняли ці­єї пропозиції, бо у С. Петлюри був тільки кус­ник території...
— Щиро дякую вам за ці слова, — кидає адв. Кампінчі. А чи знаєте ви Занґвіла?
— Ну, знаю.
— Так ось його лист до С. Петлюри, — ка­же адв. Кампінчі й читає цього листа, повного пошани й поваги до Покійного.
— Тоді ще Занґвіл не знав, що діялося в Україні, тоді взагалі не знали всієї правди, — починає виправдуватися свідок. — Були у Пет­люри представники жидів, але вони не репре­зентували жидівського населення. В Европі не знали про погроми...
— Як не знали? — перебиває Торес. А ви ж протестували проти погромів!
Свідок, побачивши, що не те сказав, за­м'явся і ніяково промимрив:
— Так, протестували...
— То значить знали, коли протестували, — каже Кампінчі. — А лист Занґвіла якраз з цього часу... Щож ви протирічите адв. Торесові?
Адв. Кампінчі читає свідкові постанови жидівської партії “Бунд” про те, що вона кон­статує, що український уряд вживає заходів проти погромів, робить все можливе, щоб вони не повторювалися. Чи це відомо свідкові?
- Ми не хотіли незгоди, — ухиляючись від прямої відповіді, каже свідок, — не хотіли незгоди між українцями і жидами..”
— Гарно дякую, — каже адв. Кампінчі — Це ваше друге признання анулює все ваше зі­знання і не тільки ваше, але й ваших поперед­ників.
Голова Суду відпускає свідка і оголошує перерву.
Після перерви читають листа від п. Без-палка з Праги, який через недугу не міг при­бути на процес. Голова питає Шварцбарда, чи має він щось сказати. Той відповідає, що ні.
Адв. Торес бере слово і каже, що йому до­сить з того листа ствердження, що С. Петлюра був на чолі влади, а крім того він хоче сказати, що Безпалко був німецьким аґентом, бо в Зальцведелі і Раштаті рекрутував перед рево­люцією українських полонених для боротьби проти Росії, а тилі самим і проти Франції.
Зчиняється буча. Адв. Кампінчі різко від­повідає Торесові. Голова втихомирює адвока­тів.
— Всі ваші виводи, — каже Кампінчі, — це деклямації без доказів.
Вводять п. Сафрана, караїма, який опові­дає як його син, член київської міліції, був у серпні 1919 р. заарештований і вбитий “петлю­рівцями”. Він починає несамовито кричати, що для С. Петлюри мало бути вбитим, що він сам би його вбив і т. ін.
— Але ж Київ, — каже адв. Кампінчі, — був зайнятий частинами ген. Сальського.
— Так, але С. Петлюра наказував робити погроми, а сам з'являвся пізніше. Він винний у погромах, — кричить свідок.
Ці явно тенденційні свідчення нікого не цікавлять і Голова Суду відпускає свідка, який нічого крім свого переконання не може дати.
В цьому менті адв. Торес підіймається і за­являє, що він готовий відмовитися від своїх дальших свідків, яких є ще 80, щоб не втомлю­вати суддів і присяжних. Це він робить під умовою, що й цивільна сторона зречеться своїх свідків.
Адв. Кампінчі, подумавши, пристає на цю пропозицію і суд постановляє, що чергового дня почнуться промови адвокатів і прокурато­ра. На тому закінчується сьомий день розпра­ви.

ВОСЬМИЙ ДЕНЬ
Засідання починається о год. 13. Голова Суду визначує порядок, за яким мають говори­ти адвокати й прокуратор, та пояснює, як ма­ють присяглі відповідати на поставлені їм пи­тання. Питань цих — 5:
1. Чи Шварцбард винен у тому, що стріляв у С. Петлюру й поранив його?
2. Чи його постріли й рани від них спричи­нили смерть?
3. Чи мав Шварцбард намір убити Покій­ного?
4. Чи вчинок свій підготовив він заздалегідь?
5. Чи підготовляв він пастку на свою жер­тву?
Подавши до відома ці питання, Голова Су­ду дає слово адв. Альбертові Більмові.
Адв. Вільм найперше звертається до вар­шавського адвоката п. Познаньського і дякує
йому за допомогу й вказівки в ході процесу. При цьому каже, що адв. Познаньський зрікся права забирати голос, щоб не затягувати про­цесу.
Нижче подаємо основні уривки з промови адз. А. Вільма.
Це було 25. травня 1927 р. В маленькій каплиці, недалеко Площі Італії в Парижі, се­ред жалібних драперій і прапорів Української Держави, відбувалося поминальне Богослуження в роковини смерти Отамана Петлюри, Змішуючись з чудовими українськими співа­ми, що їх мусять подивляти всі слухачі, несли­ся ридання з грудей тих, що стиснулись у цій каплиці. Це була справді зворушлива й потрясаюча урочистість.
Перед св. Престолом стояла самотня по­стать. Відділяючись від лавок для присутніх, зі свічкою в руці, яку дають кожному учасни­кові заупокійного Богослуження в Православ­ній Церкві й яка символізує воскресіння після смерти, — стояла дівчина в жалібній одежі, стоїчна, змагаючись зі сльозами. Це була оди­нока донька Отамана Петлюри.
Цей спогад я наводжу тепер, коли мушу запротестувати проти чергової спроби замор­дувати Отамана. Раз його замордовано ганебно, а тут хочуть його замордувати ще раз, обра­жаючи його й очорнюючи. Але що б не робили по другому боці судової бар'єри, в серцях тих, що знали Головного Отамана, що його цінили, що бачили його — нескоримого борця й героїч­ного та легітимного нащадка отаманів давніх віків, борця за незалежність України, — в сер­цях цих наклепи на С. Петлюру не знайдуть відгуку й ні трохи не зменшать жалоби. Жа­лоба бо ця огорнула всіх українців, що страж­дають під большевицькою тиранією. Глибокий біль огорнув усю еміґрацію, розкидану по ши­рокому світі, яка береже набожний спогад про того, хто був символом і прапором.
... Нехай мені буде вільно звернути вашу увагу, Панове Присяглі, й просити вас не забу­ти, що тут ви бачили й чули свідків, які хотіли скинути на С. Петлюру відповідальність за по­громи. Хотіли вони це зробити, заперечуючи становище С. Петлюри до погромів, заперечую­чи документальні дані, заперечуючи його за­клики, заперечуючи вимовні й ясні докази мо­го приятеля адв. Кампінчі. Але всі ці свідки — дивним збігом обставин — були або жидівсь­кого або російського походження.
Я вважаю себе в праві сказати те, що ми всі знаємо: кожне людське свідчення підлягає суґестії, яка — в певні менти — тисне на свід­ка й заставляє його, не здаючи собі з того спра­ви, висловлювати тільки непродумані при­страсті.
Як воно сталося так, що у цій справі з'єд­нались прихильники й противники большевицького уряду разом з представниками жидів­ського народу? Це дуже просто — це обраї анархії, в якій знаходилась Україна.
Перед усякими виясненнями, ви — Панове Присяглі — мусите здати собі справу, що С. Петлюра, репрезентуючи українську незалеж­ність, являвся ворогом однаково для тих, що мріяли про відновлення царської імперії, як і для тих, які пішли за большевицькою револю­цією. В результаті — Україна була знищена й сплюндрована, була полем бою, на якому протягам трьох років не було ні хвилини спокою й безпеки. В таких умовинах, коли С. Петлюра мусів боротися на чолі недисциплінованих елементів, з неорганізованою армією, змагаю­чись проти грабіжницьких банд, проти демобі­лізованих москалів, проти білих москалів під командою Денікіна й проти червоних під ко­мандою Троцького, коли він то займав Київ, то відступав з Києва, то знову входив до нього, не маючи ні хвилини, щоб прийти до себе, — він мусів займатися організуванням і правлен­ням країною в такому стані.
І саме йому закидають співвідповідальність за погроми. Але одинокий свідок, що нас може зорієнтувати, це — не білий, ні червоний, ні жид, ні українець, а французький інженер Бодрі, який прожив 29 років в Україні. Він глибоко збагнув події в Україні й згкраїнців, І він під присягою тут сказав:
“Я стверджую, що С. Петлюра був ворогом погромів; я стверджую, що в тому стані анар­хії, в якому знаходилась Україна, жоден уряд не міг би стримати погромів і я стверджую, що навіть німці зі своєю дисципліною, зі своєю 350-тисячною армією в Україні не могли стри­мати погромів!”
... Ми з обуренням протестуємо проти ма-сакрування жидів і проти погромів. Але ми му­симо сказати, що ми так же мусимо ненавидіти масакрування християнського населення. Му­шу додати — і коли б всі наші свідки склали зізнання, то це було б доведене, — що треба ствердити, що в багатьох випадках причиною погромів була постава жидівського населення. Большевики, нападаючи на Україну, були на­стільки спритні, що висилали жидів у ролі народніх комісарів, виконавців, а зокрема в ролі начальників Че-Ка. Між цими начальниками Че-Ка були й жидівки, часто більш жорстокі від чоловіків.
Коли большевики були змушені відступа­ти, населення, що зазнало насилля, жорстокостей і зневаг з рук жидівських виконавців большевицького терору, — робило відпові­дальним за це всіх жидів. У цій справі ми ма­ємо свідчення дуже виразні й які походять з противної сторони, а тому не викликають нія­кого сумніву. В наших руках знаходяться тво­ри Марґоліна й Черіковера, в яких згадані ав­тори признають, що протягом цілого періоду української історії, протягом років, про які мо­ва, жиди мали нахил ставати по боці больше-виків, а не по боці національного українського руху. З цього непорозуміння поставали погро­ми як в Житомирі чи Проскурові. Але постава­ли вони перед приходом регулярної армії і не­ма ніяких доказів, що в них замішаний С. Пет­люра.
Я сказав перед хвилиною, що між: пись­менниками, яких дуже цінить противна сторо­на, я знаходжу свідчення, які не залишають ніяких сумнівів щодо умовин, в яких проходи­ла діяльність, що довела до масакри. Було три причини, як сказав один свідок, що дуже добре знає справу: “З одного боку — демобілізація, що кинула в Україну мільйони чужого еле­менту, який хотів жити з грабунку; з другого боку — повна анархія в країні; третя причина — місцеві конфлікти між жидами й автохтон­ним населенням”.
Ось причини погромів. У цих причинах небачите й не можете побачити ні впливу, ні у­ки С. Петлюри.
... Тут було багато мови про Володіна. Ко­ли б наших свідків переслухано до кінця, ви б почули від одного з них ствердження, що Во~ лодін був у 1920-21 рр. у Празі як аґент боль-шевицького уряду й за його підривну роботу був виселений з Чехословаччини.
Шаповал під присягою зізнав виразно і рі­шуче, що напередодні вбивства С. Петлюри, на вул. Семар, тобто — недалеко помешкання Петлюри, помічено підозрілих осібняків, що слідкували за Покійним. Шаповал заявив, що Володін заходив до нього кілька разів і нама­гався дістати адресу С. Петлюри або бодай до­відатись, в якому ресторані Головний Отаман обідає.
Напередодні вбивства, Володін обідав з Шварцбардом у ресторані Шартьє, в тому ре­сторані, з якого чергового дня Петлюра вий­шов назустріч смерті.
... В часі слідства, коли шукались доку­менти для устійнення правди, французький старшина з Марокко, капітан Байе написав спонтанно — і цей жест робить йому велику честь — до слідчого судді: “Я довідався з часо­писів про очорнення, що їх кидають на пам'ять С. Петлюри. Вважаю своїм обов'язком заяви­ти, що це негідна брехня”.
... Якщо противна сторона твердять, що С. Петлюра був кривавим тираном, бо — мовляв — хотів знищити жидів в Україні, я хотів би, щоб хтось мені пояснив: чому після підписан­ня Ризького договору, після відступу Вранґеля, коли С. Петлюра був змушений відступити в Польщу, 100.000 жидів попрохали протекції саме С, Петлюри й його армії, щоб разом з ним і з нею мати змогу евакуюватись у Польщу? Чому ці жиди висловили надію, що прийде день, коли українська армія зможе поверну­тись в Україну?
А ось найхарактерніші уривки з промови прокуратора.
... Що за часів уряду С. Петлюри були по­громи в Україні — це, на жаль, правда. Були погроми за урядування Петлюри, були за ін­ших урядів, були вони в Україні в різні часи. Коли думати про такі картини, що їх змальо­вано перед нами під час розправи, то — Панове Присяглі — приходить одне бажання: піднести очі до неба. Але небо залишається темне, а Бог не відповідає.
Але справа в чому іншому: нам треба зна­ти, хто відповідає за погроми. І тут ми бачили помилку. Я побоююсь, що це була свідома по­милка. Це була помилка й з боку підсудного Шварцбарда. Що показав підсудний, щоб мати право скинути відповідальність на С. Петлюру за дивні й страшні погроми, які відбулися під час його урядування? Він подав нам кілька ін­дивідуальних думок. Думок щирих, але які — на жаль — походять від людей, що їх родини стали жертвою цих страхіть.
Який був ляйтмотив усіх свідків, що об­винувачували С. Петлюру? — “Ми не маємо прямих доказів; ми обвинувачуємо його тому, що масакри відбувалися на його очах; він був
125на чолі уряду й ми вважаємо його відповідаль­ним”. Ось і все, що вони могли сказати. Ніяко­го узасаднення, ніякого прямого доказу.
Певно, я не маю претенсій писати історію, зокрема ж історію сучасности. Але я хочу ви­тягнути з документів, що перед нами, з дебат, що пройшли перед нами, — витягнути висно­вок, що його повинен витягнути кожен, хто мас здоровий розум, хто хоче бути льояльним і хто хоче з наявного матеріялу витягати най­простіші висновки. І я витягнув ось який вис­новок:
С. Петлюра ніколи не був ворогом жидів. Він ніколи не був погромщиком (тобто при­хильником погромів). Він ніколи не був анти­семітом, навпаки — він був жидофіл.
Це мо€ переконання я витягаю з ряду стверджень, які хочу вам, Панове Присяглі, пригадати. Найперше візьміть до уваги дію С. Петлюри. Далі — честь, що її віддали йому йо­го співробітники, його компатріоти, а в деяких випадках і жиди. Що торкається дії С. Петлю­ри, то з неї видно константну ідею, глибоке ба­жання дійти до певної охорони жидівського населення України.
Першим його актом як голови уряду було введення закону про національну й персональ­ну автономію меншостей в Україні. Не оцінюй­мо цього закону в дусі законів західніх взага­лі, а французьких зокрема. Ми знаємо лише одну націю — французьку. Жиди є рівні між нами й нема ніякої проблеми. Але уявіть собі Україну, де є три чи чотири національності, зовсім різні. З цього видно ту ширину погля­дів, висоту думки, що їх мусів мати С. Петлю­ра, коли видавав закон про рівність жидів з поляками й українцями, про їх власні закони й законодавство.
Згідно з цим законом, жиди мали право збирати між собою спеціяльні податки на свої потреби, а при тому мали право користуватись сумами з загальних податків. Важко собі уя­вити більш високі політичні й соціяльні по­гляди. Важко собі уявити більшого приятеля польської та жидівської меншости як С. Пет­люра.
Друге рішення його уряду показує нам, що С. Петлюра в кожних обставинах цікавився жидівським питанням. 17. липня 1919 р., він видав розпорядок про створення комісії роз-слідження погромів. Кілька днів пізніше видано рішення про створення спеціальної комісії для розслідження справи Проскурівського по­грому, що про нього було тут стільки мови.
Подивіться ще на одне: що зробив С. Пет­люра, коли, не зважаючи на всі зусилля, він не міг запобігти погромам? — Він проводить ухвалу про виділення фондів на допомогу жертвам погромів. І це не одинокий випадок — після дальших погромів призначувано мільйо­ни гривень на допомогу жертвам усіх погро­мів.
Коли С. Петлюра мав владу в руках, створено Міністерство для жижівських справ. Знає­мо, що було трьох жидівських міністрів один за одним. Найдовше, бо аж кілька років, міні­стром жидівських справ був п. Красний.
Але ми маємо й інші докази, що С. Петлю­ра постійно піклувався жидами, що це була ідея, яка глибоко запала в мозок його. Він вйо-лав проф. Славінського на сіоністський кон­грес у Карльсбаді, щоб там обговорити справу створення автономної жидівської жандармерії на території всієї кол. російської імперії, Це дуже велика проблема для України. Це най­дорожча жидам і найбільш легітимна мрія жи­дів в Україні — мати свою жандармерію, яка б їх успішно охороняла проти малих і великих ексцесів, яких жертвою вони падали завжди.
Пригляньмось ще тепер, що зробив С. Пет­люра як Головний Отаман в користь жидів. Він видав низку наказів до Армії проти погро­мів, що відбувалися перед ним, за його часів — на жаль — і після нього. С. Петлюра зав­жди найрішучіше засуджував погроми. Висо­кими словами, що часом нагадують стиль Наполеона, він пригадував спільні страждання жидів і українців та проповідував братерство цих двох народів.
Панове Присяглі, С. Петлюра мав дві не­відлучні прикмети державного мужа: ширину поглядів і великий політичний змисл. І шири­ну поглядів, і політичний змисл він виявив у своїх проклямаціях в справі погромів.
— Погроми, — казав він, — це злочин про­ти людства.
Це зрозуміло й не буду над цим розводи­тись. Але в якійсь мірі така засада була й по­літичною помилкою.
С. Петлюра не раз і чудово висуває ідею, що його політику можна здійснити тільки при єдності жидів і українців. А яка була мета йо­го політики? — Самостійність України. “Для створення незалежної української держави треба єдности двох великих національностей нашої країни — українців і жидів...” — казав він.
З цього виходить, що автори погромів немогли бути прихильниками незалежности Ук­раїни. Це були вороги цієї незалежносте, це були люди, що тримались засади “Діли й па­нуй”. Це були явні вороги С. Петлюри.
Панове, послухайте цього документу й скажіть, чи так говорить провокатор і антисе­міт. Послухайте цю проклямацію:
“Головний Отаман Української Армії. 27. серпня 1919 р.
“Наші вороги хочуть шляхом погромів розділити українців та жидів, яких з'єднала спільна доля й три віки спільної неволі під царським ярмом. Наша національна Армія по­винна принести українцям і жидам рівність, братерство і волю. Знаю з власного досвіду, скільки жидівські елементи допомогли нашій Армії й нашій державі. З найбільшою поша­ною і зворушенням я згадую жертви жидівсь­кого населення, тих, що полягли на вівтарі Батьківщини.
“Я знаю також, що жидівське населення давало дбайливу опіку нашим хворим і ране­ним, що жидівські діти обмивали рани наших хоробрих вояків. Я був глибоко зворушений сльозами признання в очах наших козаків за опіку, що її вони зазнали з боку жидів і приєм­но мені було бачити наших вояків, що охоро­няли жидівські крамниці й склади перед будь-яким грабунком. Я переконаний, що такі фак­ти, повторюючись, спричиняться до заспокоєн­ня нашої країни на велику користь усіх.
“Бережіться від провокаторів і всяких на­мовлянь до погромів. Будьте невблаганні; кара смерти чекає усіх погромщиків, щоб і волос не впав з голови невинних”.
Перед моїми очима інша проклямація —26 серпня 1919 р. Я її не читаю, але скажу, що вона складена в такому ж рипучому тоні, як і попередня. Я маю ще й іншу, дуже характерну проклямацію, що походить з часів, коли С. Петлюра вже був за межами України, на еміґрації. Проклямація ця позначена Місцем По­стою і погрожує погромникам найважчими ка­рами, які впадуть на них в хвилині, коли Го­ловний Отаман повернеться в Україну.
Не думайте, Панове Присяглі, що ці по­грози були пустими словами, як це дехто ду­має і як тут говорилося. Були присуди за участь в погромах, були екзекуції. Один зі свідків Вам називав приклади. Між тими, що були розстріляні за участь в погромах, були звичайні вояки, але були й отамани та коман­дири, був і відомий Самосенко, розстріляний за погром у Проскурові. Тут звертали увагу, що Самосенко був розстріляний два роки після погрому, але тут були також подані причини цього спізнення.
Після погрому, Самосенко не був заареш­тований тому, що С. Петлюра не мав доволі влади в занархізованій країні, щоб негайно заарештувати цього отамана, й мусів його за­лишити якийсь час у спокою. Але коли це ста­ло можливим, Самосенка арештовано й роз­стріляно.
Отже — яким чином можна прийти до дум­ки оскаржувати С. Петлюру в тому, що він те­оретично кидав громи проти погромів, а в суті речі їм потурав? С. Петлюра передбачав цей закид і пробував йому запобігти. Він звертався до цілого ряду особистостей, цілого ряду висо­ких жидівських особистостей в різних країнах Европи, але йому відповідали:
— Звертайтесь скорше до збірнот, як до осіб.
Не зражуючись такою відповіддю, він звертався, кажучи:
— Доволі вже цих обвинувачень і цих при­пущень. Я хочу справу вияснити й я стою в цьому до вашого розпорядження. Призначте комісію. Ця комісія буде під моєю опікою, вона матиме повну змогу діяти, вона складатиметь­ся з особистостей зовсім незалежних від мене — з жидів.
Ніколи С. Петлюра не отримав на ці про­позиції бажаної відповіді. Йому відповідали, що з огляду на пануючу в Україні анархію, не час на таке слідство. Але ви бачите велике зу­силля людини вияснити справу, зусилля лю­дини з чистим сумлінням.
Я вважаю, що такі його заходи свідчать про його певність, його повну віру в свою чес­ність і свою невинність, бож він добре знав, що тут він нічого не може закрити й, коли б він почувався винним, ніколи не ставив би таких пропозицій.
Погляньмо тепер, яку честь віддавали йо­му чи його пам'яті співробітники — чи то його компатріоти, чи то жиди. Ви тут чули багатьох його співробітників. Всі вони з обуренням за­протестували проти думки, що С. Петлюра був погромником чи антисемітом. Вони розповіли цілий ряд фактів — ясних і бездискусійних. Вони говорили про ті заходи Петлюри проти погромів, про які я говорив і які були всім ві­домі в Україні, хоч противна сторона на проце­сі твердить, що ті заходи нікому не були відо­мі, а тільки публіковані в збірнику законів, що в Україні не знаходить більше читачів, як у Парижі.
Але така постановка справи це тільки пу­ста балаканина, бож саме співробітники С. Петлюри тут казали: “Розпорядки Петлюри були публіковані й оголошувані в Армії і всі їх знали”.
Одному зі співробітників С. Петлюри я поставив питання: “Які були відносини Пет­люри з рабинами в Україні?”
На це питання він відповів:
— Відносини були сердечні, приязні7 над­звичайні.
Відомо, що в багатьох випадких назустріч петлюрівцям, коли вони вступали в якесь мі­сто, виходили рабини з усім жидівським насе­ленням, щоб привітати їх.
Подивімся тепер, яку честь віддають Пет­люрі його земляки. Вистачить лише пригадати цілий ряд жалібних зборів, що відбулися в Парижі. Адв. Вільм вам розповідав про похорон. Усі збори, де б вони не відбувалися — в Празі, Берліні чи в Парижі, вся еміґрація українська рішуче протестує проти закидання Петлюрі що він несе будьяку відповідальність за погро­ми. В цьому закиді вони бачать образу й не­справедливість, образу періоду незалежності! їхньої батьківщини.
Подивімся, яку честь віддавали Петлюрі самі жиди. Устійнено, що 17. липня 1919 р. С. Петлюра прийняв у Кам'янці Подільському жидівську делеґацію, що її очолював рабин Ґудман. Петлюра почав розмову від запевнен­ня жидів, що він переслідує погроми й подяку­вав жидам за допомогу, яку вони давали Укра­їнській Армії У відповідь на це, член делеґації Кац заявив, що його співвизнавці підтри­мують уряд Петлюри й дякують йому за ство­рення першого міністерства для жидівських справ.
Рабин Ґудман заявив, що жидівське насе­лення зв'язує свою долю з долею уряду Пет­люри, що почав упорядковування країни і охо­рону жидівського населення.
Визначні жидівські діячі, між якими я на­зивав Жаботинського, визнавали думку, що Петлюру не можна вважати відповідальним за погроми. Це правда, що Жаботинський повідо­мив нас про зміну своєї думки, про перехід на позицію протилежної тези. Ви тут бачили свідка Тьомкіна, який також змінив фронт і заявляв вам, що Петлюра був спричинником погромів. Але при тому цей свідок забув, що раніше він відповідальним за погроми вважав Денікіна. Щоб ми не говорили про ці несподі­вані думки, одне є певне: свого часу, обидва згадані вважали, що Петлюра зовсім не винен з цих масакрах.
Ви, Панове Присяглі, ставите собі питан­ня, що його ставимо собі ми всі:
— Чому сталися ці вбивства, ці погроми, яка їх причина?
Найперше я хочу сказати, що багато тут згадуваний погром у Проскурові стався тоді, коли С. Петлюра був ще лише звичайним чле­ном Директорії. Погром стався тоді, коли Пет­люра не мав найвищої влади в країні. Тому — він не відповідає за цей погром. Один зі свід­ків заявив: “Коли б С. Петлюра мав владу, по­гром не відбувся б, бо Петлюра не допустив би до цього”.
Що торкається інших погромів, то Панове Присяглі — їх справді легко собі виясни­ти, якщо взяти до уваги жахливий стан анар­хії, серед якої знаходилась нещасна Україна” по якій гарцювали білі й червоні та страждала Українська Армія. Візьміть до уваги, що Київ за короткий час перейшов з рук у руки 15 чи 16 разів. Яким чином при такому стані уник­нути масакр, а те, що називають погромами, було в багатьох випадках нічим іншим, як за­гальною масакрою. Хто падав жертвою тих масакр? — Ті, що щось мали, не зважаючи, чи вони православні, чи римо-католики, чи жиди. їх убивали, бо вояки не мали постачання. Армії відступали й деморалізувалися, а тому грабу­вали все, що попадало під руку і — вибачте за вислів — свистали на переконання, на расу й на віровизнання грабованого.
Ви можете сказати: мій хід думок дивний, бо коли можна зрозуміти грабунки й злочин­ства ворожих армій — білих чи червоних, — то не молена зрозуміти, як могла грабувати й вбивати національна армія Петлюри, яка мала наказ втримувати порядок й охороняти людсь­ке життя та майно?
На перший погляд ніби важко відповісти на це питання. Але справа ясна: брак порядку в армії. Брак порядку був в армії Петлюри, як і в усіх інших арміях. С. Петлюра не міг бути відразу у всіх точках величезної території ук­раїнської держави, щоб перешкодити відо­кремленим випадкам погромів. Крім того — цього не слід забувати — Петлюра ніколи не був диктатором, ніколи ни був верховним ко­мандувачем.
Ніколи не був він диктатором тому, що був тільки Головою Директорії, тобто свого роду — головою іашституційної держави, не ма­ючи ні більше, ні менше влади як президент республіки. Він мав кабінет міністрів і не міг підписати ніякого акту без одночасного підпи­су компетентного міністра. Як Головний Ота­ман, він мав коло себе головного командувача, яким певен час був генерал Осецький. Були генерали, були отамани й може в цій системі отаманства треба шукати одну з причин погро­мів. Нездисципліновані отамани, вважаючи се­бе удільними князями, діяли на власну руку й зовсім не завжди підпорядковувались далеко­му й — скажімо відверто — теоретичному ше­фові, яким був Отаман Петлюра.
На підставі всього вище сказаного, я хочу звернутись до Шварцбарда:
— Ви не маєте нічого закинути Петлюрі. Ви нічого не можете йому закинути в минуло­му... Є багато чого у вашій системі оборони, ба­гато чого у ваших виясненнях, що не витримує критики, що показує, що ви намагаєтесь зве­сти Справедливість на фальшивий шлях, що від початку до кінця слідства й процесу ви не переставали брехати.
... Роля вбивника тиранів, роля караючої руки справедливости, роля Брута чи Кассіюса вам не підходить, вона вам не під силу. Брут і Кассій були люди чесні. А ви? Ви нікчемний злодій, що ховався під фальшивим прізвищем Вальсберґера, що волочився направо й наліво” переслідуваний всіми поліціями — не за полі­тичні переконання (цього б я вам не ставив у вину), але за кримінальні злочини. І це я вам ставлю у вину. І тому ваша історія, в якій ви себе представляєте месником, мене не звору­шує і не захоплює.
135А ось уривки з промови адвоката Камлінчі:
І ось прийшов час, Шварцбарде! Але час не помсти, а справедливосте, справедливого осуду людей та ідей! Ви, Шварцбарде, вбили на вулиці мирного прохожого, ви мусіли дока­зати, що ви вбили його слушно.
Я хочу представити вам, Панове, С. Пет­люру. Хто він?
Один зі свідків, що називав себе студентом медицини, твердив тут: “Не лише жиди, але навіть українці вважали Петлюру вбивником”. Годі собі уявити більше заперечення правди як це твердження! С. Петлюра за життя ще став леґендарним. Він став кумиром українсь­кого народу. В менті, коли я піднімався, щоб виголосити свою промову, я отримав телегра­ми, в яких представники української громадськости, розсіяної по всьому світі, звертаються з останнім закликом до французької Справедли­вости і звертають мою увагу, що захищати па­м'ять С. Петлюри й представити у правдивому світлі його життя — це захищати честь і пред­ставляти в правдивому світлі історію всього українського народу.
Він вийшов з народу й по професії був бухгальтером. Він власними силами вчився і здобув високий ступінь загальної освіти. Як соціяліст, він належав до II Інтернаціоналу. Щедрий, добрий, ліберал, зразковий чоловік для дружини й батько без закиду для доньки, — він належав до тих, з якими бути знайомим являє честь, і яких не можна не полюбити, ледве познайомившись.
Він присвятив себе великій ідеї, він себе утотожнив з нею — це ідея визволення 40-мільйонової нації з московського ярма. Переслідуваний, вигнаний зі свого краю, часами від­кинений на територію тільки розміру залізничого вагону, де часом засідав його уряд, на чолі армії і кабінету — скрізь, які б перед ним не ставали болючі перспективи, він ніколи не зрі­кався цієї ґрандіозної мрії, ніколи від неї не відходив і ніколи не втрачав віри в майбутнє України.
Ця ідея була провідною зіркою його жит­тя, життя борця і патріота. Але своєю геніяль-ною інтуїцією він відчував, що цієї ідеї не можна здійснити без основної передумови — без єдности людей, хто б вони не були: жиди чи українці. Визволення народу — велике зав­дання. На його думку, цього обов'язку не мож­на виконати без єдности: з єдиним серцем, єди­ним національним почуттям — вперед за Бать­ківщину!
Ось у цьому лежить справжня причина його жидофільства, коли поминути його при­родну доброту, його політичний лібералізм.
“Жидофіл”! Коли це слово я вимовив пер­шого дня розправи, воно викликало сміх кіль­кох “визначних” слухачів. Я його повторюю сьогодні й вже ніхто не сміється. Чому? — Бо ми доказали, що той, кого сьогодні оплакує вся Україна як одного з найбільших її синів, ніко­ли не давав наказу вбивати. Тут пройшло ба­гато свідків, між ними жидівські історики чи жертви погромів, представлено масу докумен­тів. Ніхто не міг подати й тіні доказу, яким би можна було зганьбити пам'ять Покійного.
Ні! С. Петлюра не несе відповідальносте за погроми. Ніхто не показав ні одного рядка, яким би він ці погроми наказував. Ось книга на 200 сторінок, в якій знаходяться накази, проклямації, ухвали, його дії, але все проти погромів.
“Жиди — добрі патріоти... жиди чесно бо­ролись в рядах нашої армії... жидівки опікува­лись нашими раненими... Вояки українські! Не ганьбіть ваших прапорів вбивством неповин­них горожан”.
Ось мова С. Петлюри. Нема тут ні одного документу, що закликав би до вбивства. Ці документи виступають проти всякого насилля. Він був за національну незалежність, але шля­хом повної єдности в лоні держави. Ось прав­да! Ніякі вигадки й ніякі брехні не можуть за­крити цієї правди.
Я знаю, що зараз вам скажуть з іронічною посмішкою: “Погромів не наказується, їх орга­нізують підступно, заперечуючи офіційно”.
Вибачте! Часом їх наказують. Ми маємо писані накази Денікіна, Григоріїва, Палієнка, Махна. Отже — часом заклики до душогубства матеріялізуються. Але нема нічого з боку того, хто був повним володарем в Україні!
Будуть твердити, що престиж С. Петлюри був такий великий, що вистачило йому зроби­ти один жест, сказати одне слово й масакра припинилася б. Добре, таке твердження може бути, але його треба доказати!
Престиж і справжня влада це дві різні речі. Було таке століття, я маю на увазі століття XVII, коли був осягнений вершок цивілізації. Командувачі французької армії носили славні імена: Конде, Віляр, Катіна, Люксембург, Був між ними й Тюренн — великий військовий ге­ній, вершок сумління і моралі. Чи пожар Палятинату ганьбить його пам'ять?
Всі ці генерали мали престиж. їхні армії були дисципліновані, а все ж Тридцятилітня війна, що закінчилась 1648 р., була — можна сказати — одним довгим і кривавим погромом.
А їхні вояки? Це страшні й чарівні хлописька, що носили ніжні імена як “Квітка”, “Мо­лодість” чи “Добрий настрій”. Яка сила на сві­ті могла їх стримати, навіть на рідній фран­цузькій землі, від грабування меблів, худоби, від нападів на подорожніх, від насильства над перехожими, від “очищування” селян, що вони робили без закидів сумління і без ніякої по­треби? Вони робили ще гірпгі безчинства в сто­літті гарячої віри й набожности. Рішельє роз­повідає в своїх спогадах, що вояки “мастили чоботи Св. Миром, рвали образи Пречистої, топтали Найсвятіші Дари, стріляли в Розп'ят­тя”.
Перехід армії Людовика XIV через якусь провінцію Франції приносив знищення урага­ну й треба було років для загоєння ран. Гра­біжники й вбивники, ці французькі вояки бу­ли все ж оборонцями Франції перед чужинець­кою інвазією і військові прапори нашої бать­ківщини XVII ст. покриті безсмертною славою. Імена генералів, що вели цих вояків до пере­мог, залишаться на віки-вічні в анналах вдяч­ної батьківщини.
Щоб подати приклад з новішої історії, я вибираю вояка незвичайного престижу — мар­шала Нея, цього відважного між відважними, князя Московського й графа Ельхінґенського.
Одного дня, заперечуючи своє власне славне минуле, він вирушив на чолі 17-тисячної армії, щоб привезти в залізній клітці того, хто був його імператором. Ось він прочитав свій наказ до цієї армії. І яка ж була відповідь вояків ве­ликому маршалові? Вони наклали свої шапки на баґнети й закричали: “Нехай живе імпера­тор”. Не зважаючи на престиж маршала, не зважаючи на дисциплінованість, армія вихо­пилась з його рук і перейшла до Наполеона.
І коли Ней мусів відповідати перед Сена­том за зраду Людовика XVIII, бо не взяв у по­лон Наполеона, славний маршал відповів: “Чи міг я стримати море своїми руками”?
Я вас питаю, Панове: якщо у XVII ст., ко­ли наші армії весь час перемагали, коли при кінці Першої імперії, коли наші армії були зразково дисципліновані, — не можна було “стримати моря руками”, то як міг Петлюра... стримати погроми?
Як могли бути дисципліновані армії, що не мали постачання, що мусіли боронитись проти внутрішнього ворога й проти потрійного на­ступу большевиків, поляків і німців? Яким чи­ном їхній командувач, змушений виконувати обов'язки голови уряду, диктатора, державно­го мужа й генерала, як Петлюра, що був сам одинокою обороною України, раз у наступі, раз у відступі, в занархізованій поразками країні — як міг він відповідати за вбивства, що їх до­копували нерегулярні частини ні від кого неза­лежних отаманів?
О, так! Я знаю твори Ренана, який присвя­тив своє життя, свої сили й свій геній прослав­лянню жидівського народу, й тому я не можу без зворушення згадувати болі Ізраїля, довгі страждання його історії. Всі ми пригадуємо со­бі голосіння з псалмів: “На вербах Вавилону повісили ми тампани наші й ллємо сльози за Сіоном”.
... Як можна не зворушуватись нещастя­ми цієї раси, яку звуть “найстаршою аристо­кратією світу”, що завжди зазнавала поразок, але ніколи не була переможена й поневолена, раси, що від королів Вавилону до царів Росії була бита, калічена, підкошувана, але завжди відроджувалась, як відроджуються свячені лаври, оспівані Вірґілієм.
Коли я бачу жидівську солідарність, моє співчуття змінюється подивом... Це великий приклад, що його дає жидівська раса усім, і я гордий тим, що французи завжди в своїй істо­рії виказували братерську підтримку жидам.
Але проблема не в цьому. Проблема в до­казах. Що відповів Шварцбард на допиті? — “Я вбив Петлюру, бо я боявся нових погромів, до яких він закликав у своїх статтях, друкова­них у “Тризубі”. Я мстився за мою расу”.
Коли ж ми ставили йому весь час питан­ня, коли ми його заставляли доказати, що він діяв оправдано, Шварцбард не мав відповіді. Ви, Шварцбарде, задовольнялись криком: “Це був вбивник!”, але ви не доказали цього.
Ви, Панове Присяглі, читали пресу — “Юманіте”, “Котідієн”, “Евр” — із цих часо­писів ви собі могли виробити думку. Ви читали й інші часописи — “Еко де Парі”, “Аксіон Франсез”, “Авенір”. — а в них протилежну думку. Яким чином талановиті люди, незапе­речних інтелектуальних даних, даючи звіт з розправи, переповідаючи ті самі свідчення, могли написати протилежні думки в своїх статтях?
А тепер перейдімо до нас. Ми також має­мо якісь дані. Ми сини країни, що видала Де­карта, який написав трактат “Про методу”, і одне речення, що його слід би виписати на фронтоні всіх судів: “Ніякої речі не можна вважати, доки правда не доказана”. Але не зважаючи на це, в країні Декарта люди доброї волі кидають собі взаємно в голови тими сами­ми книгами, щоб з них витягнути протилежні висновки, читають ті самі фрази, щоб з них витягнути протилежні арґументи.
Якщо я йду далі, якщо я дивлюся вище, якщо я думаю про вас, французькі громадяни, — не думайте, що я не бачу різниць між вами. Між вами є — як то кажуть — і реакціонери, і помірковані, і активні соціялісти, і соціялісти-революціонери. Якщо ви підпорядкуєтесь людським пристрастям, то я знаю, що станеть­ся: ви не кермуватиметесь справедливістю, а політикою. Якщо ви в менті видавання прису­ду не забудете про ваші ідеї, ви перестанете бути чесними й вільними в осуді людьми, а ви ж присягали такими бути...
В чому полягає ваш обов'язок? Видати осуд політики далекої країни? Заглянути в сумління тих, що кермували цією країною, зважити вчинки тих, що творили цю політи­ку? Це була б пародія справедливоети, коли б ви судили події, що сталися далеко від вас, в умовинах, що їх ми собі не уявляємо, а про які нам говорили або жиди, або українці — одні й другі люди зацікавлені.
З одного боку — співвизнавці жертв, з другого — компатріоти того, хто правив краї­ною. Правда лежить між ними, хто може її знайти? Лише історія і лише вона суверенно осудить С. Петлюру. І я глибоко певний, що відділившись від партій і людей, історія нама­лює справжнє обличчя С. Петлюри і це буде обличчя героя, що живим увійшов у леґенду, як пройнятий любов'ю до своєї батьківщини, як той, що заслужив несплямлену пам'ять в усіх українських серцях.
Якщо б ви хотіли судити факти з-перед багатьох літ, слухаючи рідню жертв, це було б заперечення справедливоети. Ви чули тут: “Я бачив, як різали моїх батьків, як вбивали ді­тей”, “Я б не вбив Петлюри, бо смерти для нього замало”. Чи можемо ми вимагати спокою й об'єктивносте від жидів, що є родичами жертв, від тих, що їх уповноважнили жидів­ські організації, щоб вони представили страш­ні картини масакр? Вони можуть тільки впер­то повторювати: “Вбивники діяли з наказу Петлюри. Петлюра ними командував, тому він відповідає...”
Але це не є правда. Житомир, Овруч, Про­скурів — ці назви бренять як назви нещасть. Я проти погромів — спонтанних чи організова­них. Але щоб доказати відповідальність Голов­ного Отамана, ви можете сказати тільки одне: “Він їх у всякому випадку толерував. Отже — його вбито слушно”. Таке становище не є гідне вас, не є гідне нашої великої нації!
... Ви добре знаєте, що Петлюра не заохо­чував до вбивств, ви знаєте також, що він не толерував погромів. Його душа була чиста й якщо він став предметом помсти біблійного характеру, то не тому, що він був вбивником, а тому, що він був головою держави.
Ви, Шварцбарде, намагались виступати в ролі нового Макавея, щоб помститись, — ви казали, — за страждання вашої раси. Чи ви думаєте, що ви зробили прислугу вашим єди­новірцям? Я не вірю в це й я не одинокий. Ось рапорт, що був відчитаний на 20. Конґресі Жи­дівського Американського Комітету, 19. листо­пада 1926 р.:
“З'ясовано, що недавнє вбивство Симона Петлюри, бувшого провідника українського руху, паризьким жидом — може створити труднощі...”
Вслухайтеся в стиль цього документу, що був писаний і публікований в інтересі жидів: ... “може створити труднощі для жидів в Україні, серед народу, в якому Петлюра вті­шається найвищою пошаною.
“Українців іритують спроби доказати, що Петлюра був відповідальний за погроми й то не лише особисто, але й офіційно. Українців іритує постава жидів різних країн, які вважа­ють вбивство національним геройством. Така постава є не лише небезпечна, але й непра­вильна.
“Вважаємо помилкою і несправедливістю намагання вплинути на французький трибунал стосовно ступня відповідальности Петлюри за масакри.
“Ми можемо зрозуміти, що людина, яка постійно думає про помилки й злочини в лоні людства, людина, якої родичі впали жертвою погромів, — могла вчинити цей акт розпачі, але нема ніяких підстав робити з цієї людини жидівського національного героя й виправду­вати вчинене нею вбивство як кару за особисті кривди. Жидівський народ не може брати на себе відповідальности за цей злочин. Маємо надію, що хвилювання припиниться, доки ще не запізно. Оборона Шварцбарда повинна спи­ратися на аргументах стану його душі, а не на доказуванні його рації.”
Ось що каже Жидівський Комітет в Аме­риці, в країні, де знають ціну життя; ось що кажуть люди однієї крови й однієї віри зі Шварцбардом. Хто ж ви такий, Шварцбарде, щоб ставати сьогодні в ролі національного ге­роя, як вчора ви ставали в ролі месника? Чи для цього ваші руки вистачаюче чисті?
Торес, панове, казав вам: “Це анархіст анархіст-ідеаліст”. Так, його ідеалізм починає­ться при крадіжах з вломом, а кінчається вбивством. Ідеаліст, що має чорне минуле. Іде­аліст, що — як казав Прокуратор — користу­ється побутом С. Петлюри в нашій країні, бо французьке судівництво має славу слабого й добросердечного. Такого злочину не доконав Шварцбард ні в Польщі, ні в Англії, бо там за це вішають високо й коротко, там не жарту­ють і не показують ні слабости, ні чутливости. Але ми у Франції і ви маєте його судити.. Якщо ви відповісте “так” на перше питання, а на всі інші п'ять “ні”, то чи ви знаєте, що ри­зикує підсудний? Він ризикує страшною ка­рою... від пюсти днів до двох років ув'язнення, з чого 21 місяць він уже відсидів. І ви, фран­цузькі Присяглі, що знаєте ціну людськогожиття, ви — парижани, що одного дня можете опинитися поруч вбивника й стати жертвою його кулі (бо Париж став тепер кошарою, в якій чужинці зводять свої політичні й націо­нальні порахунки) — чи ви можете звільнити вбивника?
Невже ви можете звільнити цю людину? Шварцбард вийшов би тріюмфатором. Я часто бачив, виходячи з Палати Справедливости, як чекали люди, щоб його побачити. У випадку звільнення, було б 300, може 400, а може й 500 його прихильників, що зустріли б його як ге­роя. Але чи можна допустити, щоб вдова по С. Петлюрі — самотня, мовчазна і прибита — ви­ходила задніми дверима, прикрита чорним серпанком жалоби, що раптом став би ще важ­чий? Це була б дивна справедливість, коли б ви поставили вбивника на п'єдесталі і жорсто­ко відкинули права жертви.
Ви бачили тут молоду людину, що ні разу не відкрила затиснених уст. Це брат Симона Петлюри. Що б ви сказали, коли б він завтра також виконав атентат? Чи ви певні, що не­виправдане звільнення не є виправданням зло­чину? Чи ми не знайшлися тут тому, що Віл-лен, вбивник великого Жореса, був оправда­ний сім років тому?
Панове, кажу вам з усією пошаною й усім признанням, що їх я маю до Присяглих, перед якими мені доводиться так часто промовляти: перед вами вибір — триматись суворої спра­ведливости, або виправдати сліпий фанатизм.”
Останнім промовляв Торес. Як і треба бу­ло сподіватися, він почав від вихвалювання свого жесту — зречення дальших своїх свід­ків. З цього намагався він витягнути якнай­більшу користь, тобто — зробити цим якнай­більш корисне враження на Присяглих. Пока­зати, іцо все так ясно, що дальших дебат не треба.
Торес дуже широко розводиться найперше над якістю тих свідків, що їх він зрікся.
“Це були, — каже він, — люди, які у всіх ділянках репрезентують французького генія..., були це також люди, які на своїй шкірі зазна­ли погромів, які могли доказати особисту від­повідальність Головного Отамана С, Петлюри. Між ними було з п'ятнадцять товаришів Шварцбарда — добровольців французької ар­мії під час світової війни, які б вам сказали, що цей натуралізований чужинець заплатив за своє французьке горожанство ціну щедро про­литої крови під Аррасом, коло Карансі, в Ар-ґоннах, у Воґезах, коло Шапельот, що він був подивугідним вояком, як всі французькі воя­ки, без різниці походження чи віровизнання”
Тут відразу підходимо до суті промови Тореса й суті його системи оборони Шварцбар­да: Торес клав наголос на те, що Шварцбард — заслужений для Франції чоловік і Франція мусить стати по його боці. А в той же час він намагався дискредитувати свідків цивільної сторони й самого Головного Отамана як “ні­мецьких агентів”. Нехай йому це на процесі не вдалося, але він намагався викликати вражен­ня у Присяглих, що вони мають з одного боку
людину, що є приятелем Франції і французом, а з другого боку — підозрілих чужинців.
Ця прихильна для Франції людина, що проливала кров поруч французьких вояків, була покривджена за свою расову приналеж­ність. Була членом родини, що потерпіла від погромів. їй належиться співчуття. Треба за­судити тих, що роблять погроми. Чи саме Пет­люра винен в погромах — це не так валено для Присяглих. Для них далеко важніше оборони­ти жертву погромів — Шварцбарда.
І у своїй промові Торес змішав горох з ка­пустою, як це потім було змішане в 1958 р. в телевізійній передачі з Парижу. В тій переда­чі виступав жидівський письменник — фран­цуз Жозеф Кессель, який говорив про погроми поза українською територією, який ніколи в Україні не був. Але він говорив про зло погро­мів і тим вибілював Шварцбардову “помсту за погроми”. І для необізнаного глядача телеві­зійної передачі не було важно, чи С. Петлюра (зрештою у Франції мало відома постать) саме відповідає за них. Було важне, що рація і спів­чуття мусять бути по боці того, хто мстився за погроми.
Торес вдарив на струну французького па­тріотизму. Основною прикметою Франції він висунув її постійне ставання в обороні покрив­джених, а тим і жидів. Він казав:
“Я собі пригадую, що Св. Отець Папа Бе-недикт XV засудив погроми в окремій чудовій енцикліці, а антисемитізм назвав злочином проти християнства. Я собі пригадую, що після страшних погпомів 1888 р., в Комітеті під го­ловуванням Віктора Гюґо засідали поруч себе
148
Карно, Лєссепс, Еміль Дешанель, Ґамбетта, а також Кардинал-Архиєпископ Парижу — най­вищий церковний авторитет нашої країни.
“Пригадавши це, Панове Присяглі, я був спокійний. Я знав, що в такому процесі, як цей, який викликає однакову думку всієї Фран­ції, ваш вирок буде одноголосний і він означатиме — виправдання”.
Далі звертає Торес увагу на питання, що на них мають дати відповідь Присяглі:
“Перше питання не бренить: — Чи Шварц-бард стріляв у Петлюру? — Ні, воно бренить: — Чи Шварцбард винен, що стріляв у Петлю-
РУ?
“На це перше питання, одиноке питання, що має значення, питання відповідальности, я сподіваюся, що ви, в ім'я чести нашої країни, дасте однодушно відповідь — “Ні!”.
З цього уступу промови Тореса ясно, що він, знаючи психіку пересічного француза, по­ставив справу в площину чести Франції. Честь Франції вимагає стати в обороні жертви погро­мів. І далі Торез розгортає справу погромів, розуміється — в неправдивому світлі. Він мі­шає всі погроми. Для нього однаково важні погроми з 1901, 1905 чи 1919 року. Всі вони ним підтасовуються проти С. Петлюри, проти України. За всі ці погроми мстився Шварцбард, навіть за погроми з 1882 року.
Можна й треба б поставити питання: при чому ж Петлюра в погромах 1882, чи 1905 роках? Але для пересічного француза — все це діялось в напівдикій Росії. Діялись там злочи­ни й пощо розбиратись, де був Денікін, де “чорна сотня”, а де Петлюра й українські виз-
149вольні змагання. Шварцбард вбив одного з тих, що мали якесь відношення до тих дикостей Далекого Сходу, й ясно, що боронити треба Щварцбарда.
А коли так, то все інше відходить рішуче на другий ллян. Відходять на другий плян припущення, що Шварцбард діяв як московсь­кий аґент, в спілці з червоною розвідкою. В цьому відсовуванні всього іншого допомагає Присяглим Торес. Він протягом всього процесу найбільше кидався на тих, які висували цю те­зу. Найвиразніше її боронив проф. О. Шуль-гин, який почав своє зізнання від стверджен­ня, що ШварибарА діяв як знаряддя Москви.
Але хто такий проф. О. Шульгин для пе­ресічного француза? -— Невідомий емігрант. Він був міністром закордонних справ України? Тим гірпіе для нього — тому він і боронить Петлюру. А зрештою, Торес про нього каже, що він переговорював з Болгарією, що була під час війни в союзі з ворогами Франції. Ну й як вірити таким свідкам, коли вони свідчать проти Шварцбарда, що проливав кров за Фран­цію і ось тепер вимагає від неї слраведливо-сти?
Присяглі радо хапаються за заклик Тореса: “Панове я вас прошу — в ім'я гідности цієї розправи залишіть свідчення Коваля в могилі разом з ним, а свідчення Шаповала разом з ним між живими!” Залишіть навіть на боці всяку політику й подумайте, що Шварцбард мегивея за смерть невинних.
А коли вже ви, Панове Присяглі, маєте звернути увагу на політичний бік справи, то не забувайте, що український визвольний рух — це німецька інтрига. Україна постала тоді, ко­ли німецькі армії йшли вперед. Коли ж завдя­ки жертві крови французів і таких жидів як Шварцбард заломився німецький фронт, тоді впала й Україна. Провідники визвольного ук­раїнського руху намагалися всіми способами втримати свої армії й не задумались над жах­ливим засобом погромів.
Може Петлюра й був змушений до погро­мів. Але чим? Яке нам діло до того, що він му­сів годувати свою армію, коли впала Німеччи­на, що досі її підтримувала? Яке нам діло до його важкої ситуації? У нас є інші закони. На­ші закони кажуть, що командувач відповідає за свою армію, і ми вріправдуємо того, хто по­тягнув Петлюру до відповідальности.
Ось розумування Тореса, яке відповідало психіці Присяглих. За всю розправу він на­стільки здобув симпатії їхні для Шварцбарда, що кінцева промова не вирішила справи, а тільки поставила крапку над “і”, ставлячи виправдання Шварцбарда в площину оборони престижу Франції.
Присяглі відповіли на перше питання “Ні” й не було потреби відповідати на дальші. Після проголошення цього рішення, в залі страшний галас радости серед жидів. Жиди святку­вали свою перемогу й при різних нагодах про­бують цю перемогу згадувати й тепер.
Але якщо закінчився процес 1927 р. в залі паризького Суду, якщо Шварцбарда не еталон живих, якщо незабаром не стане в живих і То­реса та всіх свідків процесу, то залишиться назавжди питання погромів, питання українсько-жидівеьких відносин і питання: чи вирок Присяглих з 1927 р. був піднесенням престижу Франції чи болючою помилкою людей, що під­дались настроям, що їх зручно викликав Торес?
Не маємо сумнівів, що коли б процес відбувався сьогодні, з-посеред жидів почули б ми більше голосів, подібних до голосу Жидівського Комітету в Америці, який висловився проти того, щоб вважати Шварцбарда жидівським національним героєм. Сьогодні, коли існує держава Ізраїля, коли вона оточена ворожим їй арабським світом, що в ньому загніжджується московський імперіялізм, жиди могли б боро­нити Шварцбарда як особу, а не як вбивника Голови Української Народньої Республіки. Сьогодні вони не відкинули б так рішуче тези, що Шварцбард і взагалі жиди були в даному випадку знаряддям в руках Москви.
Тоді жидам треба було осудити погроми, бо їх вони боялися. Сьогодні їм не страшні по­громи в чужих країнах, сьогодні перед ними стоїть питання державного співжиття з різни­ми народами, в тому числі й з Україною, з якою тісно пов'язана велика сторінка їхньої історії та їхнього майбутнього. І в цій новій си­туації, якщо нема виглядів на ревізію процесу, то є місце й необхідність перегляду процесу перед Почесним Жюрі.
Така ініціятива повинна вийти з українського боку й повинна знайти відгук серед жидів. Чим скорше це станеться, тим буде краще для обох сторін. Буде це корисно й для Франції, для її престижу батьківщини свободи серед поневолених і загрожених народів, для її майбутніх зносин з українською нацією.