о. Проф. К. Данилевський "ПЕТЛЮРА В СЕРЦЯХ І ПІСНЯХ СВОЙОГО НАРОДУ"

(Пітсбург, 1951)

КОРОТКІ БІОГРАФІЧНІ ДАНІ

Симон Петлюра народився в Полтаві 22 травня, 1879 року в сім'ї бідного міщанина. Батько його Василь був візником. Початкову освіту здобув Симон у полтавській духовній школі (духовне училище), а пізніше вступив до полтавської духовної семінарії, де провадив культурно-національну і політичну роботу серед товаришів, за що. й був виключений з шостої кляси. Не зважаючи на це, трохи згодом склав екстерном іспити за повний курс семінарії. А що мав так званий "вовчий білет", то не міг вчитися в російській вищій школі і мусів їхати за кордон. В Галичині вступив до львівського університету, який через політичні причини йому не пощастило скінчити.
Він повернувся в Україну і тимчасово учителював на. Кубані в Земстві (Катеринодар). Пізніше в Москві і Петрограді працював в асекураційнім товаристві "Росія". Але й тут не переставав поповнювати свою освіту. Читав дуже багато книжок з найрізноманітніших галузей науки і здобув собі широке знання та виробив сталий загальний і політичний світогляд. Співробітничав у різних часописах і журналах в Україні та Галичині. Своєю невсипущою працею вибився на видатного журналіста та публіциста.
В 1912 р. зорганізував у Москві місячник "Украинская жизнь", став начальним редактором і провадив його до 1914 p., коли російська реакційна влада журнал закрила, а самого редактора змусила працювати урядовцем в "Союзі Городів".
В 1917 p., як здібний організатор і промовець,
Петлюра формував військові частини, українізував, їх і був головою Генерального Військового Комітету Центральної Ради, а пізніше Генеральним Секретарем Військових Справ . За часів гетьмана 11. Скоропадського він був головою Київської Ґуберніяльної Народньої Управи і Головою Всеукраїнського Союзу Земств.
В 1918 p., як член Національного Союзу, організував повстання і разом з полковником Євгеном Коновальцем -- командантом корусу Січових Стрільців - наступав з Білої Церкви на Київ, а здобувши його - усунув гетьмана з України. Третього лютого, 1919 p. C. Петлюру обрано на Голову Директорії. Він провадив запеклу героїчну боротьбу з большевиками, та після листопадової катастрофи української армії, в наслідок недостачі зброї та амуніції, мусів у 1920 р. кинути рідні землі й виїхати до Варшави.
В 1924 p., коли большевики стали домагатися, щоб поляки його видали, виїхав з Польщі до Парижу, щоб там, як він казав: "... у столиці світу продовжувати розпочату й недокінчену роботу", - розказати світові правду про Україну та відкрити правдиве обличчя своїх супротивників. Там він мешкав в убогій кімнаті, і, недосипаючи ночей, невтомно працював для України. Всі зароблені гроші витрачав на справи пропаганди та кореспонденції. Найголовніша його засада: менше дбати про себе, але більше про Батьківщину!
Симон Петлюра лишив по собі багато визначних публіцистичних статтей, літературно-критичних розвідок та багато перекладів з західно-європейської літератури.


І. Вступ

Немає слів. Стискає груди. Навертаються сльози від одної згадки, що його немає, що він не з нами. Минуло двадцять-пять років, а рана ще свіжа, болюча, а та крівава подія ніби то була ще вчора та кличе о помсту.
Є люди, що своєю появою творять цілу історію. Велика епоха завжди посилає людий творити велику історію. Ці люди роблять зриви, революції, перевороти, беруть стерно в свої руки і нераз повертають колесо історії. Без великих людей неможлива велика доба. Ці проводирі часто відроджують нації, відновляють загублене ім'я та підносять націю на недосяжну височінь культури й слави. Так було з історії стародавніх, середніх і новітніх часів. Ось ті великі імення, що стоять на грані віків та світять нам з оддалення: італієць Ґарібальді; англієць Кромвель; корсиканець Наполеон; поляк Костюшко; українець Богдан Хмельницький. В часи великої національної революції таким дороговказом був Симон Петлюра.
Родом полтавець, середнього матеріяльного достатку, закінчив духовну семінарію в Полтаві та університет у Києві, публіцист, економіст, редактор, громадсько-політичний діяч, а насамперед знаменний палкий трибун. На нього історія поклала продовжувати те, що розпочав і не закінчив у 1709 році гетьман Іван Мазепа, за ним Орлик, граф Капніст та інші. Симон Петлюра повинен був понести тягар минулого за 250 років!
Порушили московські царі переяславські трактати. Віками серед українців убивали національну свідомість. "За шмат гнилої ковбаси" купували не тільки тіло, але мізерну душу наших землячків. Через 250 років насильства,, наруги і неволі, у лютому 1917 року, прокинувся Український Нарід до нового життя. Заклекотіло на селі, у місті, на фабриці, на заводах, в степу і під землею, у громаді та війську. Широкими весняними потоками від Карпат і до Чорного моря завиру вало нове революційне життя. Треба було здержати цю розгойдану, розгнівану стихію; треба було цей великий всенародній змаг розумно спрямувати в одно державне річище та розумно використати історичну хвилю; треба було великого державного творця, щоб зрозумів зовнішню складну міжнародню ситуацію і внутрішній психологічний зміст соціяльного процесу на селі, - бо це була селянська революція - щоб загомонів устами всього багатоміліонового трудового народу, та поєднав гарячі серця і пристрасті з холодним розумом. Треба було, щоб цей провідник народу був із плоті і кості сином свого народу. Та щоб народ знав свого національного Мойсея! І такого провідника виховала наша Ненька Україна в самому серці своєму в м. Полтаві. Це був Симон Васильович Петлюра, що з волі народу був покликаний вести народ, творити новий державний організм і ту нову Українську Державу ввести в коло європейських народів на правах повної соборної незалежности, рівноправносте та суверенности.
І очам не вірилось. Через 250 літ пригноблений нарід повстав як не раз він у своїй історії повставав проти наїздників, захватників і гнобителів! По Україні з краю в край лунали Універсали: зпочатку за Автономну, Федеративну, а тоді за Самостійну Соборну Українську Державу. "За відновлення основ Переяславського трактату 1654 року, безправно нарушених моковськими царями'!' "За національну єдність!" "За спокій та непорушний мир із сусідами!" лунав наказ Головного Отамана. Як за Хмельниччини було піднявся всенародній змаг. Українські війська Волинський полк у Петербурзі перші перестали служити Москві та організованими полками вертали на Україну. А на Україні, крім регулярного війська, творилися гайдамацькі коші та курені, рушійно-ополченські полки та дивізії "вільних козаків." Озброєна армія доходила до ста полків. І коли уряд Української Народньої Республіки в серпні 1917 р. замкнув свої кордони, то на Україні не дивлячись на військове становище, було багато запасів: білого борошна, пшениці, цукру, сала, меду, крашанок, і все це було дуже дешеве. Люди легше зітхнули, і з уст їх пролунала така пісенька:
Слава Богу, на Вкраїні
Проминуло горе,
Не поверне цар Микола
До нас вже ніколи! ...
Крім того, Україна покрилася густою мережею українських рідних шкіл, "Просвіт" .та наукових закладів, зміцнився і виріс державно-адміністративний апарат. З двох тисяч церковних амвонів лилось рідне українське слово, бо церква стала Автокефальною. Нарід радів, що здихався царату, який його віками нищив та обдирав; радів за соціяльні здобутки національної Української Революції.

II. Петлюра на Україні до еміграції

Серед усіх українських провідників Великої Всенародньої Революції, серед усіх політичних змін курсу політики і персональних змін міністерських кабінетів, найглибше вкорінилилися в народній пам'яті на Великій Україні три великих імена: Грушевський, Винниченко, Петлюра! Та проте ім'я Симона Петлюри найпопулярніше, найулюбленіше, найавторитетніше. В той час, коли імена Грушевського та Винниченка стали в народі потроху призабуватися та потроху відходили до історії, ім'я Петлюри з бігом часу набирає все більше актуального значення. І не дивно! Бо ж Петлюра є перший вояк і провідник Української Національної Революції; Петлюра е виразник соціяльного руху майже, всіх, соціяльних станів на Україні, що поставив собі за гасло: "Нація вище класів і партій! Україна понад усе!" .
При вимові одного слова "Петлюра," це магічне ім'я перетворюється в цілий нарід, в націю, в ідею, в символ, у боротьбу. Конкретно Петлюра - це земля без викупу селянам; націоналізовані фабрики -- робітникам; творча ініціятива - інтелігенції та по всіх галузях народнього господарства. Петлюра -- це найдемократичніший парлямент у світі, еластичний та тонкий, бо коли треба було в ім'я нації вийти з партії, то він це робив і показував, що нація вище партії. Петлюра не раз у перших боях спасав Український Нарід, розбиваючи большевицьку навалу; і в Харкові, і під Полтавою і в Кременчуці, і в Києві, і в Камянці-Подільськсму, як і скрізь де був Петлюра, він вигравав битву як і Богдан Хмельницький.
За існування УНР протягом трьох років треба завдячувати нашому дійсно Великому патріотові і полководцеві Симону Петлюрі, що зумів в різних часах знаходити спільну мову: з Букарештом, Прагою, Варшавою, Віднем, Берліном, Парижем, де мав особистих знайомих видатних парляментарів аж до Мільсрана включно, мав велику голову політика і дипломата. Ось чому так глибоко вдячно Український Нарід шанує свого провідника.
В процесі творення Української Національної Армії, ще на початку національної революції, Петлюра з дозволу Центральної Ради організував два слобідських коші: "Чорний" і "Червоний," комплектуючи їх із української інтелігенції, свідомих селян, та боронив ними Українські землі в напрямку Харків-Полтава-Кременчук від військ голодної Совдепії. В очах селянського Лівобережжя Петлюра був у ті часи борцем за землю та волю, бо дійсно, універсали обіцяли пере* дати землю селянам без викупу, тому його радо зустрічали та масово вписувалися до слобідських кошів. А самі селяни на Лівобережжі ім'я Петлюри рясно переплітають в народній усній поезії. Для характеристики подаю коротенькі уривки на аграрно-соціяльні та військові мотиви.
Наприклад:

Рушив Отаман з Полтави
Добувати землю й слави ...

Або:

"Наш Петлюра добре дбає -
Землю від панів одбирає,
Та без викупу
Мужичкам наділяє.

Те й друге записано в Диканьці на Полтавщині в осени 1917 p. А то ще таке:

"Годі вам, пани ледачі,
В холодку лежати -
Та горілочку медову
Пити - попивати ...
Бо вже Симон за горою -
їде слободою:
Коник білий, жупан синій,
Знайде й під водою . . ."

(Село Пархомівка на Харківщині)

або:
Отже, як видно Петлюра з панами медової горілки не п'є та не братається, бо самі селяни загрожують панам іменем Петлюри, що він знайде їх і під водою, аби .наділити селянам землю, бо в цьому'селі, де записано, простяглися великі латіфундії-маєтки, шістьдесят тисяч десятин землі та зверх двадцять цукроварів, українського маґната-поміщика Харитоненка.
Або:

"Петлюра села чує,
Та в них не ночує -
В чистім полі на роздолі,
Червоних лупцює ..."

Тут згадується за Петлюру як за вояка, якому незручно є спати в селі, а тільки битися в одкритому бою на полі з большевиками-напасниками. Це записано в слободі Котильві на Полтавщині.

"Україна моя хліборобна,
Німцям хліб віддала -
Сама голодна ..."

Це так було по селах літом 1918 року при гетьмані Павлові Скоропадському, коли німецькі екзекутори не тільки забірали хліб, а тягли все, що попадало під руки: свиней, скотину, зерно, муку, цукор, сіно й солому прасували та відвозили, навіть родючу українську землю вагонами вивозили до свого Райху.
А наші ж пани та підпанки наказали селянам повернути все майно, при чому накладали штрафи та скородили нагаями вздовж і впоперек селянські спини. Але пісня кінчається такими рядками:
Та прийшов отаман,
Отой хлібець забрав,
І по селах розніс,
Поділив і роздав ...

Це тоді, коли після гетьмана вступив з Білої Церкви Петлюра до Києва, зупинив увесь залізничний
транспорт, що тяг на захід українське добро, та роздав його селянам.
Або:
Нам не страшно на Вкраїні
З Петлюрою жити,
Будем жити - панів бити,
Та добро ділити ...

співають у Погребищах на Винничині.
Отже тут Петлюра малюється як добрий батько, з котрим не страшно жити дітям, бо в них є опора, сила й провідник, що їх не скривдить ні національно, ні соціяльно.

І шумить, і гуде,
Сам Петлюра іде,
За Вкраїну свою -
Силу війська веде . . .
- Я зорю в один лан
"Від Кубані по Сян"
Рідну Землю зведу,
До ладу приведу.

Це записано в Золотоноші на Полтавщині. Петлюра шумить походами свого війська проти всіх тих, хто простягає руки на нашу землю; Петлюра дбає, аби всі ті землі звести в один лан в одну Соборну Самостійну Українську Державу. Від Кубані аж по Сян, де був би один лан, як моноліт.

. . . Петлюра своєю полтавською петлею
До гір досягне - у море потягне . . .

(Мерефа на Харківщині).

Тут малюється багатирська сила Петлюри, Ідо він усе здолає зробити: своєю петлею одразу зможе зашморгнути ворогів на Україні та стягнути і втопити їх у Чорному морі.

Петлюра з Арсеналу
Так нагнав,
Що Пятаков
Тільки пяти показав . . .

Тут згадується, як большевицький лідер Пятаков, після кровопролитного трохденного бою за Арсенал у Києві, під натиском військ Отамана Петлюри утікає за Дніпро аж до Харкова.
Або:

Гей, яблочко, куди котишся,
До Петлюри попадеш,
Не соротися. . . .

У Полтаві дощ іде,
У Конграді слизько.
Утікайте большевики,
Бо Петлюра близько.

(Записано в Костишинограді на Полтавщині)

У першому московські вояки остерігають своїх настирливих комісарів, щоб не воювали з Петлюрою, бо коли попадуть йому в руки, то живими назад не вернуться. У другому -- та ж сама засторога.
За перебування Петлюри на Лівобережній Україні можна було б зібрати дуже багато цінного фолькльорного матеріялу. Але це ми віднесемо дослідникам літератури та фолькльористам, що вибірають ці перлини народньої творчости, що про все фіксує і нічого не забуває.
З часом ворожої окупації України народня творчість про Петлюру, переривається та переноситься в запілля, де продовжує творити в такому напрямі:

Були царі, були пани,
Стали комісари,
Що на нашій Україні
Все позабірали,
"Чорним вороном" людий похватали,
До Сибіру позасилали,
Та помордували . . . .

Нарід оспівує тяжке лихоліття: "непманщину", "колективізацію", "стаханівщину", "пятирічки", "єжовщину". На Україну насунули чорні хмари московсько-татарської сваволі, а звідсіль вся народня творчість зводилася до того, що Україна була розпята та підпливала кровю.
Імя Петлюри було найтяжче засуджено; воно сто разів було передано анатемі! А хто його згадував, того суворо карало Чека, ГПУ, та НКВД. Большевики намагалися створити на Україні свій совітський фольк-льор, що мав би здескридитувати наших провідників, як наприклад:

У вагоні Директорія,
А під вагоном територія ...

Це тоді, коли влада УНР відступала до Збруча. На цю тему наш землячок, проф. літератури Мамонтів (родом із Сум), написав драматичний твір "Республіка на колесах"; хотів, бачите, прислужитися Москві, як колись Пушкін московському самодержавне підніс "Полтаву"; та не помогло, НКВД заслало бідолаху Мамонтова -- на Колиму.
Та проте, хоч і зайняли вороги Україну, селяни, покоштувавши їхнього раю, довго ще прислухалися до того, що робиться там, за Збручем, куди відлилась сорокатисячна Українська Армія. Все ждали подиху вітру із заходу, та все сподівалися на свого Великого Визволителя Головного Отамана.
Про те, що діялось на еміграції, Український Нарід не знав бо він сидів за китайським муром, під десятьма замками, та "благоденствував" під "сонцем сталінської конституції".

ІІІ. Після смерти Петлюри.

Убивство Головного Отамана 25 травня 1926 року Шварцбартом із-за рогу вулиці в Парижі - на Україні було вибухом грому небесного. Ця звістка всіх прибила і приголомшила. Не хотілося вірити, що його-Симона Петлюри вже немає, а хотілося заспокоїти себе, що він живий. Бо ж на нього нарід кілька літ ждав, сподівався як на свого визволителя від ненависної окупації, що роз'їдала душу й тіло Української Нації. Нарід зрозумів, що вбивця був надісланий. Надаремно Шварцбарт наївно по дитячому на суді заявляв, що він помстився за своїх родичів, забитих в Одесі Петлюрівцями. Карти були ясні.
Засумувала Україна по свойому найбільшому синові. По селах та по містах сходилися на таємні наради мучились, переживали. . . Мало говорили, без слів -розуміли, що не стало великого провідника народу. А по церквах по душі "убієного Симона" відправляли панахиди молилися: Пильно слідкували українці за судовим процесом в Парижі, за який широко розписувала совітська преса, малюючи Петлюру в найчорніших фарбах.
Та коли дізналися, що вбивця Шварцбарт був виправданий, вибухи гніву народнього вилилися по багатьох містах і селах України в травні 1926 року в масові повстання. Це було у Боромлі, Жегайливці на Сумщині, у Ворожбі на Харківщині, у Котильці, Великій Рубливці, Милорадовому на Полтавщині; у Глинську, Більську, Куземині та скрізь по річці Ворсклі від Охтирки аж до Полтави. В Бурині, Білогалиці, Ніжині на Чернигівщині та ще по багатьох інших містах. Але про це в пресі не писали.
З того часу день і ніч по селах і слободах літали "чорні ворони" та хватали жертви. Про смерть Петлюри почали складати пісні та думи і нищечком їх співали кобзарі по хутооах і селах, як на ярмарках так і на відпустах аж до 1930 року.
Щоб зясувати всю глибину безмежної туги, любо-ви і пошани до великого і непорочного імені Симона' Петлюри, подаю одну з таких дум "На смерть Симона Петлюри", яку скомпонували народні сліпці-бандуристи: Павло Гащенко, Іван Кучугура-Кучеренко та Пасюга на мотив похоронної шевченківської пісні-думи, а саме:

Сподівались ми Петлюри
З військом на Вкраїні,
Та донеслась сумна вістка
Згинув на чужині! ...

Із-за рогу клятий наймит
Шварцбарт виглядає -
В щире серце Отамана
Цілить - націляє.

Та всі кулі із пістоля
В груди випускає,
Ріки крови праведної
Нехрист розливає ...

"Буде, годі! Схаменися,
Я вже й так сконаю,
За смерть мою неповинну
Мій народ згадає" ...

Більше слова не домовив,
Уста помертвіли ...
Мала доня та дружина
В горю заніміли ...

У далекому Парижу
В чужу домовину
Опускали з України
Великого Сина ...

Закотилось на Вкраїні
Покутне віконце,
Поховали під землю
Українське Сонце . . .

Над могилою співали,
Ладаном кадили
Щирі сльози проливали,
Вінки покладали ...

Тяжко йому на чужині,
В чужій домовині,
Він боровся за Вкраїну,
Стяги жовто-сині.

Сумно стало на Вкраїні
Дзвони скрізь мовчали,
Тільки струни на бандурах
В думах заридали.

Настане суд незабаром
Заспівають хори,
Поховають Тебе вдруге
На дніпрових горах.

Спи, Симоне, тихо, тихо,
Поки Бог розбуде,
Наша Ненька-Україна
Тебе не забуде ...

(Записано літом 1926 p. y слободі Мурафі зі слів славетного бандуриста Кучугури-Кучеренка).

Цю думу співали кобзарі по всій Лівобережній Україні: Гаїценко, Кучугура-Кучеренко, Пасюга, Древченко, Богущенко, Кравченко, Чумак із Шишаків, якого безповоротно засудило НКВД у 1937 році.
Петлюру ждали з військом на Вкраїну, щоб він за допомогою європейських країн визволив український нарід з большевицького ярма. Бо хоч при НЕП-і большевики й дали землю селянам, але зате з них здирали десять шкір. Та знали большевицькі заправила, чого ждуть селяни, тож підіслали недолюдка Шварцбарда і той забив Головного Отамана, розлив кров неповинну. А той, будучи великим, завжди був до себе невибагливим і ходив без зброї і варти. Україна мовчки о-плахус свого Зодчого, навіть мовчать дзвони, щоб не довідалося ҐПУ про велике народне горе.

Тільки струни на бандурах
В думах заридали

від одної гадки, що Великого Отамана спускають в чужу землю, в чужу домовину.
Петлюру український нарід, як і Шевченка, в піснях порівнює з українським сонцем, що перестало світити. За традиціями наших предків, над могилою Петлюри співало духовенство, ладаном кидали, а нарід поливав слізми чужу землю, покладав на могилу квіти .Але тяжко отаманові лежати в чужій землі на. далекому кладовищі в Парижі, бо ж він усе життя: "... і горів, і болів, і страждав задля неї, для одної ідеї ..." - "Незалежносте, самостійности, соборности Української Держави, за тризуб Володимира, за блакитно-жовтий стяг!" Це прекрасно розумів український нарід і дає свою запоруку, що Україна встане, що незабаром уже настане суд, знову заспівають над твоєю могилою стоголосі церковні хори і тебе прийме наша Рідна Земля, як свого найдорожого сина, і вдруге поховає на Київських горах під дзвони Лаври і Софії! А до того "Спи, Симоне, поки Бог розбуде; наш Український Нарід Тебе до віку не забуде".
Цю думу співали старі кобзарі і лірники від Чорномор'я до Дністра, аж до часів суцільної колективізації.
Мені самому нераз доводилось пропихатися крізь натовп слухачів, що на "Університетській Горці" у Харкові слухали старого кобзаря Пасюгу, що починав "Думу на смерть Шевченка" а тоді майстерно переходив на "Думу про смерть Симона Петлюри", як той "Перебендя" - "заспіває про Чалого - на Горлицю зверне".
З ранку і до вечора там товпилися люди, сумували, мовчки втирали сльози. Отже, носіями нашої історії в ті тяжкі, безпросвітні, суворі часи були старі сліпці-кобзарі. Так було на Україні за часів російського міністра Валуєва.
Над Українською Землею нависли чорні хмари большевицької реакції. Літом 1929 року в Києві "всевидюще око" ҐПУ "викрило" всеукраїнську контрреволюційно-націоналістичну змовницьку організацію "Спілку Визволення України" на чолі з академіком Сергієм Єфремовим та міністрами Центральної Ради. На прилюдному процесі в м. Харкові, Ідо відбувався в квітні-травні, 1930 p., де судили не за дії а за ідеологію, було зроблено засуд всій українській національній культурі, підвівши марксистську "наукову доктрину": "Націоналізм - щодо форми, соціялізм - щодо змісту" - підсудніх під загрозою смерти примусіли відректися від своїх тисячелітніх історичних та культурно-національних придбань народу, та визнати себе на очах всього світу ворогами революції. Десятки тисяч національно-свідомої української інтелігенції були закинені до в'язниць, а сотні тисяч національно-свідомого і напівсвідомого селянства та робітництва пішли на довгі терміни до далеких концтаборів на Соловки, Котлас, Караганду, Хабаровськ, Колиму тощо. f
А під час "Єжовщини" 1937-38 року обвинувачення для українців було лише одно: націоналіст-петлю-ровець; петлюровець-націоналіст. Себто: нація є Петлюра, а Петлюра є нація.
Всіх цих людей обвинувачували в збройному повстанні, що за допомогою сусідніх держав, Польщі та Німеччини, хотіли відірвати Україну від радянського союзу. От тоді були жнива, от тоді була робота! Тріщали переповнені тюрми, залиті людським потоком етапи, концтабори; будували "волховобуди", "кузбаси", "донбаси", "ленбуди", шахти, проводили автостради, магістралі, канали, ірігації . . . Не минуло на цей раз НКВД і старих носіїв народної піснетворчосте: бандуристів, лірників, сліпців. Наведу живий, ніколи не стертий в пам'яти приклад. Це було в листопаді, 1938 року, в харківській Холодногорській, бувшій тюрмі для політкаторжан, в "спецкорпусі". Два роки вже томиться в одиночній камері сліпий, відомий на всю Україну кобзар Іван Кучугура-Кучеренкко. Як національного співця-бояна і творця народніх дум і пісень його обвинувачувано за складення "Думи на смерть Петлюри" та "Маршу, як тікали большевики з України". Після довгого "сидіння" кобзарем зацікавився сам нарком і послав свого замісника, що мав з Кучугурою приблизно таку розмову, як цар Петро І з Павлом Полуботком у Петербурзкій цитаделі.
- Чого запираєтесь, Іване Іовичу? Казав би правду - пішов би на волю, - говорив замісник наркома.
- Моя правда, пане, вам не потрібна. - Відповідав Кучугура.
- Чудний Ви чоловік; в той час, коли нас, большевиків визнає цілий світ, ви, українці, не хочете нас визнати.
- Я не маю до вас злого наміру, - казав кобзар.
- Заклейміть одверто своє минуле; ідіть з нами; ми повернемо Вам своє змилування а ще, може, й славу.
- Не треба мені вашої ласки. Ви мене, сліпого, у друге осліпили; невидющого ув'язнили; вирвали у мене душу; одібрали найдорожчий скарб мою сопутницю життя бандуру. Знесилили, замучили мене. Виссали кров. Забрали силу. Іроди ви і супостати. Та Бог нехай буде для вас суддею. А мені від вас нічого не треба. Одного благаю - не мучте, дайте мені спокійно вмерти.
І замордований співець сконав на шестидесятому році життя в застінках холодногорської в'язниці.
Крім спогадів, пісень і дум про Петлюру ходило в народі багато різних легенд та переказів.
Ось одна з таких легенд.
"Коли Петлюра покидав Україну, то десь коло Дністра, чи Дніпра, на високій козацькій могилі, заховав свою вояцьку, керею. Ось він підійшов до тої могили, та й каже: Могило моя предковічная, ти багато прожила, багато бачила та багато таємниць заховала. Збережи мені, заховай оцей мій одинокий скарб, мою вояцьку керею, що мене по світу носила, від біди спасала, від смерти не раз виручала; бачиш, яка вона кулями ворожими зрешетована. Та знай, що цю керею будуть шукати люди, і коли вони розшукають її і тебе розкопають, то з тебе, могило, вийде золотий тризуб і серед ночі як сонцем освітить всю Україну, залопотять блакитно-жовті прапори та золоті хоругви з китицями, заграють із сурми з краю в край, розкриються всі могили па Україні і заспівають закатовані мученики і буде страшний суд над усіма гнобителями народу нашого.
Давно вже шукають ту вояцьку керею та збіраються люди над Дніпром і Дністром, на Поліссі, у Прикарпатських лісах та Слобожанських степах. І тих людий незмістна сила. Ніяк не дошукаються. Але дошукаються таки колись".
Це записано на Винничині.
Багато ще цікавих джерел залягає в народі про нашого геніяльного провідника і полководця, але, на жаль, вони до цього часу не зібрані і не досліджені. Та це вже справа майбутніх недалеких часів. Ім'я Симона Петлюри, як визволителя, записано золотими літерами на скрижалях української історії, а пам'ять про нього житиме в серцях і піснях Українського Народу з роду в рід.
Дух козацьких степів, лісів, Дніпра і моря, українського блакитно-жовтного неба житиме в нас і наступних поколіннях вічно, бо він, як каже сучасний талановитий поет Евген Маланюк:

Сім хижих куль,
Сім стрілів зла,
Зміряли в дух -
Влучили в тіло,
Знялись над мертвим тілом крила! . . .
Бо він безсмертний!

Та найкращим пам'ятником йому хай будуть оці Шевченкові скрижалі слова:

Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Доки з неба сонце сяє,
Тебе не забудуть ...

** *
"Українські мечі перекуються на рала тільки тоді, коли гасло - Незалежна Держава Українська - перетвориться в дійсність і забезпечить отому палові можливість зужиткувати рідну плодючу землю з її незчисленний багатствами не для потреб третього або другого з половиною чи якогось іншого Інтернаціоналу, а для устаткування і зміцнення власного державного добра і збагачення рідного народу".

"Великий чин наших лицарів вчить вірності ідеалам і вмінню підпорядкуватись. Тільки вірність і слухняність творять передумови успіху національної боротьби".
С. Петлюра
("Пам'яті поляглих за державність").

"... В Українську Державність ми віруємо, Українську Державність ми ісповідуємо, в її неминучість ми переконані ..."

"Пріоритет державності над партійністю, - загально-національних інтересів над клясовими, груповими, партійними мусимо ми на еміграції зрозуміти і відчувати як категоричний імператив, як одну з головних умов нашого державного будівництва".

Симон Петлюра.
***

"Вірність є основою не лише родинного життя. Вірність ідеям е підставою внутрішньої сили ширших громадських об'єднань, до національного включно".

"Наша вірність тим ідеям, за які голови поклали незабутні лицарі оружної боротьби за українську державність з часів 1917-1920 p., буде найкращою пошаною до світлої пам'яти їх, до великого чину їхнього життя. ..."

"Скупчимося один біля одного з готовістю взаємної допомоги і перестороги - і ми витримаємо всі "міри і проби" незалежно від того, чи вони походять від якогось Інтернаціоналу - чи від його клясичного антиподуву".

С. Петлюра
("Пам'яті поляглих за державність")

"Справа здобуття Української Держави-це справа цілої Нації Української, а не якоїсь кляси чи партії. От через що порозуміння всіх громадських чинників і співпраця їх є умовою, без якої ми ніколи своєї мети державної не осягнемо".

Симон Петлюра.