СИМОН ПЕТЛЮРА, ЙОГО ЖИТТЯ ТА ПРАЦЯ (Спогади).

(Київ. 1918 р. Видавництво "Друкар")

Симон Васильович Петлюра народився 10 травня 1879 р, у Полтаві в бідній козацькій родині. Вчився зпочатку у школі, а потім віддали його у Полтавську семинарію. В семинарії сій не вгасало полумячко національного життя; семинаристи не змосковлювалксь, як учні других шкіл; гуртувались, читали українських книжок. Петлюра прийняв найближчу участь у тих гуртках, багато читав, освідомлював молодших товаришів, За працю в українськім, гуртці його було виключено разом з кількома другими учнями з семинарії. Се була перша кара, що впала на молодого Петлюру за працю на рідній ниві.
Але вона лише збільшила запал юнака, ще зглибшила його кохання до Рідного Краю, Петлюра почина приймати найдіяльнішу участь в Українській революційній партії, а коли заклалась Укр.. Соц, Дем. Партія, він вступив до неї і поклав багато сили на поширення ідей партії, Зброєю його було слово,-живе, гаряче, проминисте. Він виступав і промовцем-агітатор м і публіцистом на сторінках українських і російських часописів, В 1906 році його було запрошено редактором с.-л, газети "Слово", і він лишався на чолі газети за весь час її істнування. Потім працював у "Раді" і випустив книжечки: "Українська Соціал-Домокра-тична Робітнича Партія в Австрії","Незабутні", "Фран-ко-поет національної чести","М.К. Заньковецька" і др.
Коли у 1911 році з огляду на поліцейські утиски стала неможливою праця на Україні , С. В. переїхав до Москви. Тут він прийняв діяльну участь в укр. гуртці "Кобзарь" і заснував та редагував великий щомісячник московською мовою "Украинская Жизнь".
У 1915 році С. В. було запрошено у Всеросійський Земський Союз і він виїхав до Мінську, де був Уповноваженим Земського Союзу і головою Контрольної колегії Союзу на Західньому фронті, Тут Петлюра розпочав гуртувати українців. З початком революції він заклав український фронтовий комітет і був його головою.
На Першім Всеукраїнськім Військовім З'їзді, що відбувся у початку травня 1917 року, Петлюру було обрано до Генерального Військового Комітету, а Комітет обрав його своїм головою. У червню на Другому Всеукраїнському Військовому З'їзді С. В. було переобрано Головою Комітету, і протягом п'яти місяців він лишався керовником Комітету, що організовував українське військо. Се була тяжка робота. Російське Правительство, його генерали весь час стояли на перешкоді формування українських частин. Українці ж вояки хвилювались, самочинно утворювали полки. Потрібна була надзвичайна обережність і трівкість, щоб втримати наши здобутки і в міру сил зайняти нові фортеці. Петлюра вмів се як найкраще, Його шанували представники Російського Правительства, любило вояцтво, і він вів справу формування українського війська обережно, але твердо, В^н користувавсь усяким випадком, аби вирвати з рук Правитель, та згоду на формування нової частини. Коли під час повстання Корнілова Керенський звернувся за допомогою до Військового Комітету, Петлюра обіцяв допомогу українського війська, але за се взяв згоду га формування кількох нових українських дівізій,
Після Третього Универсалу С. В. став першим секретарем військових справ і залишавсь на сій посаді до середини грудня, коли вийшов зі складу Генерального Секретаріату, не погодившись з напрямком його політики. Ллє залишивши Секретаріят, Петлюра не сидить без діла, Він стає отаманом коша, що обороняв Україну от наступу большовиків. Протягом майже трьох місяців він з рушницею у руках бився на чолі коша з юрбами грабіжників, що розсіялися по Україні. Як настали спокій І лад, Петлюра повернувся до К їва з метою відпочити, розпочати знову письменницьку працю. Але його кличуть на земську роботу, кличуть бути головою у Київськ. Губ. Народній (Земській) Управі. І він забуває про втому і стає на чолі великої громадської установи. Всіма силами він дбав, аби зберегти земства од насуваючої хмари: гетьманського уряду. Він склика нараду земств України і заклада Bсеукраїнський Земський Союз і стає його головою. Щира демократична праця Петлюри у всіх на очах. Бачить її гетьманський уряд, бачить, хто є "душею" земської справи і арештовує Петлюру без усяких підстав, не висуваючи ніяких обвинувачннь. Більш трьох місяців довелося просидіти С. В. у вязниці, Але і тут нін не припиня роботи: він редагує і пише передмову до книжки: "Оборона батьківщини і підготовка війська і народу до війни". Заходами-Українського Національного Союзу С, В, було визволено з вязниці. Саме тоді йшла підготовча робота що до повстання проти гетьмана. Намічалася Директорія Української Народньої Республіки. Петлюра вимагає рішучих заходів, увіходе в склад Директорії, приймає призначення отаманом республіканського війська. Місяць йшла боротьба народу з гетьманом. Нарід переміг, і 19 грудня Петлюра урочисто ввійшов у м. Київ разом з Директорією,
Т аке жаття, такі діла С, В, Петлюри. Нарід вже зве його своїм repot м, і історія впише його Імя на свої золоті сторінки.
Ол. Ч-ий.


Симон Петлюра.
Спогади

Познайомились ми з Симоном Васильовичем у Москві в 1911 році.
Був тоді смутний для України час. Решта волі, котру здобула перша російська революція, була приборкана. Панувала реакція, особливо на Вкраїні, де давили политичну волю і нищили все, де почувагся дух національного відроження. Національна праця на Вкраїні була майже неможлива, і сила свідомого українства виїхала тоді до Росії, переважено до Петрограду і Москви, і перенесла туди свою лолігичну і національну роботу.
Тоді ж переїхав і Петлюра з родиною своєю в Москву.
Весною 1911 року заклався у Москві український музично-драматичний гурток "Кобзарь", котрий об'єднав майже всю українську колонію**) і виявив досить велику діяльність. Ось у сьому "Кобзарі" на одному загальному зібранню я побачив уперше Петлюру. Зібрання ще не починалось. Земляки і землячки, переважно студенська молодь, купчились у залю, вели жваву розмову. Війшов я у залю, хутко обвів поглядом присутніх: всі ж ті, нових земляків майже нікого. Осторонь у кінці залю я побачив знайомого артиста. Він розмовляв з якимсь незнайомим добродієм.
- Мабуть теж артист, подумав я, розглядаючи незнайомого, його худе, трохи бліде обличчя з поголеними вусами.
Вони зтиха розмовляли; я бачив, з якою уважливостю слуха мій знайомий те, що говорив новий земляк.
- Ви не знаєте, хто се?-зацікавивсь я у одного студента, що біг повз.
- А се ж Петлюра,-кинув студент на ходу, простуючи до купки молоді, де лунав веселий сміх.
Петлюра? О! се гість дорогий, їмя його, яко публіціста і діяча, було мені добре відомо. Чув я не раз про громадську його роботу на Вкраїні, прочитав кілька його оповідань і розправ
Трохи згодом мене познайомили з Петлюрою. Розмова зайшла про організацію української колонії у Москві.
Симон Васильович цікавивсь, чи багато у Москві української молоді, як іде робота в українських гуртках. Я відповідав, а сам роздивлявсь обличчя Петлюри. Великі очі, дуже виразні, немов стальні, тонкі уста з легенькою посмішкою. Говорить зтиха, чудовою українською мовою, од котрої ми одзвичаїлись у Москві.
Я зацікавивсь, чиї на довгий час прибув С. В. до Москви, а зачувши, що він переїхав сюди з родиною, дуже зрадів.
- Ну тепер організація української колонії піде швидче. Адже ж ви будете приймати участь тут у громадській українській роботі?
Петлюра посміхнувсь якоюсь особливою, трохи лукавою посмішкою.
- Побачимо.
"Обережна людина,-подумав я,-не хоче заздалегідь нічого обіцяти".
І справді С. В. підійшов до української колонії дуже обережно. На нього, звичайно, одразу ж накинулися: кликали до комітету, у комісії. С В. все одмовлявсь, приглядався до людей, знайомивсь зі справою.
Але пройшло кілька місяців, і Петлюра став, як кажуть, "душею" всєї колонії.
Саме тоді йшла у "Кобзарі" боротьба межи двома групами: "старими" і "молодью", що вимагала демократізації гуртка, поширення його діяльности. На загальних зібраннях відбувалися цілі бойовиська межи обома групами; головувати на сих зборах було дуже трудно. Петлюра був людина, на котрій зійшлись обидва табори. І ті і другі однаково шанували С. В. і завжди майже одноголосно обірали його головою зборів. Ніхто не вмів краще за Петлюру керувати збором, вткхомирхти надто запального промовця, спокійно, але твердо кликати до порядку і вводити працю зборів у межи.
Завдяки С. В. вечірки, що улаштував "Кобзарь", стали серьозимми, цікавими. Протягом 1913-14 років відбулося кілька вечорів, присвячених творчости Шевченка, Франка, Олеся, композитора Степового. С. В. брав на себе на тиx вечорах найтяжчу працю: робити доклади про ттворчість українських поетів, знайомити з їх найкращими творами. Окрім Петлюри, нікому було взятися за сю відповідальну роботу. Він не одмовлявся, брав і кожний його доклад, справедливіш, кожна його промова, присвячена письменникові українському, була блискучою по формі і надзвичайно глибокою по змісту.
Художній бік творчости поета мало цікавив С. В. Лише в загальних рисах знайомив він нас з тими шатами, у котрі вбіра поет свої думки-мрії. Два-три художні зразки, порівняння, коротка оцінка,-і докладчик розгортав ті шати і вів слухачів в глибини творчого загаду, розкривав перед нами душу поетч, її прагнення, боротьбу і досягнення у тій боротьбі.
Глибокий і щирий демократ -Петлюра особливо уважливо і з коханням зупинявся на тих творах, де згучали громадські мотиви, на поезіях, де лукав заклик до боротьби за краще майбутнє Рідного Краю і всеї людськості.
І тому доклад С. В., присвячений творчости Франка, зробив на мене, як і на більшість присутних, велике незабутнє вражіння. "Каменярі", котрі прочитав під час докладу С. В., схвилювали всю авдіторію. Се було просте читання, без штучного патосу, але з великим перечуттям значіння і глибини кожного слова славетньої поезії. І се зробило таке вражінмя, що дехто підвівся з місця і слухав, як зачарований, а коли пролунали останні слова віршу, заля розляглася гучними сплесками на адресу докладчика. Не раз я потім чув художнє виконання "Каменярів", але воно не справляло такого вражіння, як просте щире читання сього віршу Петлюрою.
Восени 1915 року, Петлюра виїхав на фронт у Земський Союз. Згодом чув я, що він зайняв в Союзі дуже відповідальну посаду, що гуртує круг себе українців і думав:
- Чи приведе доля ще зустрітися з цим найкращим сином рідного нашого краю?
І доля привела.
У червню 1917 р. відбувся у Київі Другий Всеукраїнський Військовий З'їзд. Мене було делеговано на сей з'їзд з Москви, і тут ми зустрілися з Петлюрою, який був тоді Головою Генерального Військового Комітету.
Він був ТАКИЙ же, як і два роки тому. Трохи збільшилося срібного волосся на голові, під очима лягло ще по зморшці, але в очах був той же запал.
В сьому я переконався, коли довелося після з'їзду зустрітися з Петлюрою у спільній роботі. Петлюра працюваз по 18-20 годин на добу. Він не мав зовсім відпочинку. Гаряча була пора: вороги тисли з усіх боків, організація нашого війська була слабенька, бракувало енергійних, свідомих людей, і Петлюрі доводилося працювати за п'ятьох; скрізь поспівати, все контролювати, підганяти ледачих і байдужих; творити нові організації, закладати військові єдиниці і товариства. Він з засіданя сідав на поїзд, поспішав на з'їзд на якімсь фронті, звідтіль у Ставку, назад у Київ і знову кудись, де валилася слабенька організація або треба було утворювати нову, закладати українську фортецю.
Організовувати нове, зміцнювати вже істнуюче -се була головна праця Петлюри. Він і сам віддавав їй більшу частину свого часу і вимагав од других - творити і стежити, аби утворене не валилося.
Пригадую, як завітав він одного разу на загальні збори Всеукраїнської Ради Військових Депутатів. Саме йшла розмова про організацію вояків-українців. Лилися промови: бадьорі, але порожні. Оповідалося про якісь великі успіхи організації там і там. Висловлювались гарні думки, та тільки втілити їх було неможливо.
Облесливі слова, солодкі мрії!
Петлюра попрохав собі слова поза чергою.
- Будемо щирі й о чверті,-почав він. Ми не маємо ще майже нічого. Ми кричимо і кризом своїм себе підганяємо. Виносимо чудові резолюції на з'їздах, а проводити сі резолюції у життя немає кому.
Се була гірка правда, іхолодною водою облило гарячі молоді голови, де було стільки, солодких мрій і пишних ллянів.
І не раз потім і на невеличких зібраннях і на прилюдних з'їздах я чув, як застерегав Петлюра од перебільшення нами власних наших сил. Він завжди з усією силою свого запалу повставав проти всяких неорганізованих виступів.
Серед горячої молоді, що рвалася до бою, Петлюра мав чимало ворогів
- Він все хитрує і веде переговори, де треба зброєю одбивати своє, - скаржилися на С. В. наші rope-патріоти, подзвонюючи дитячими шаблями.
Ненавидили Петлюру за обережність і ріжні провокатори та авантюрники, що примазалися до українського руху, щоб спровокувати нас або погріти , руки під час заколоту і повстання.
Але Петлюра не звертав уваги на ворожнечу, що зростала проти його, на шипіння ворогів і обережно брав ворожі фортеці одну за другою.
Багато ставали у пригоді С В. його надзвичайна здібність з першого ж погляду оцінювати людину і вміння привабити її до себе.
У ставці Главковерха, у штабі Главкозапа він мав багато прихід-ників, котрі оцінювали його щирість і енергію і задовольняли прохання і вимоги С. В., лише покладаючись на правдивість слів його.
- Чарівник московських генералів,-сказав якось про Петлюру один знайомий вояка, котрого він переманив зі Ставки.
Серед помішників С. В. багато було таких земляків, котрих він позманював зі штабів, переконав іти працювати на Укра'їні. І під керунком Петлюри, працюючи серед свідомого українства, сі земляки швидко самі ставали свідомими і йшли на боротьбу
за кращу будучину Рідного Краю.

* * *
Коли я думаю про велике довірря, що всюди викликав до себе Петлюра, я завжди пригадую Другий Всеукраїнський Війсовий З'їзд, з'їзд гніву запалу.
Заборона з'їзду Керенським, рішучи заяви Першого Всеукраїнського Селянського З'їзду-все се піднесло настрій депутатів, і засідання відбувалися бурхливо. З трибуни чулися крилаті слова погроз на адресу Тимчасового Російського Правительства, виносились палкі резолюції, иноді атмосфера з'їзду ставала остільки напруженою, що здавалося искра одна,- і все се вибухне покликом повстання, покликом до вчинків, шо не мали твердого ґрунту під собою.
Слова, слова і слова!
І в сей час прохав собі слова Петлюра.
Трохи млявою ходою підіймавсь він на трибуну і з сумною посмішк ю кивав головою назустріч вигукам, що неслися луною:
- Слава Петлюрі!...
Коли в перший раз С. В. зустріли гучними оплесками, він також сумно посміхнувся,
- Тяжко чути оці оплески, товариші,-почав він тоді свою промову.-Бо нагадують вони мені про велику відповідальність і великі обов'язки, що покладені не мене і на моїх товаришів.
Але овації не зменшувались, і кожний виступ Петлюри З'їзд зустрів гучними оплесками і вигуками:
- Слава!
Ніхто не вмів так заспокоїти розбурханий З'їзд, як С. В Починав він з самої суті, не вживав майже жадних прикрас з своїй промові І вмів примусити тисячну авдіторію одразу глянути, як кажуть, "у корінь". Слова його лилися вільно, і були таки прості і щирі, що неможливо було ім не вірити. І тоді для всіх, що вагалися і для котрих питання були незрозумілі, ставало все ясним, простим і зрозумілим, і в відповідь на просту, Іноді наше жартівливу промову Петлюри, чулося з рядів:
- Так, правда.
І розлягалися гучні оплески.
- Чарівник, що й казать,-з усміхом казали його вороги.
Під час З'їзду Петлюра виступав декілька разів і вводив в русло роботу 3їзду. Але проте З'їзд затягавсь. Де-хто почав від'їзжати, а ще не скінчений був програм 3їзду і треба було переобрати Генеральний Військовий Комітет і обрати Всеукраїнську Раду Військових Депутатів.
Настав день виборів. Генеральний Військовий Комітет подав список кандідатів, що бажані б були на його думку у Військовому Комітеті, яко фаховці по ріжних галузях військової справи. Але окрім сього списку були ще списки та окремі кандідати від ріжних партій і груп.
Час ішов, кандідати рекомендувалися, а галяви з порожніх місць у залю все росли та росли. Красномовці-кандідати збірали силу голосів, а де-хто з запропанованих Військовим Комітетом кандідатів фахвців почав провалюватись, бо не зумів вподобатися З'їздові.
- Се неможливо, се неможливо. - захвилювавсь Петлюра, сидючи збоку презідії; попрохав соб; слова по-за чергою і звернувся до З'їзду.
- Вам був поданий, товариші, наш список кандідатів у Військовий Комітет. Ми знаємо кожного какдідата, яко свідомого українця, щирого демократа і ручимося за його. Кожна людина з того списку нам потрібна яко фаховець, а тому я прошу вас, товариші, голосувати увесь наш список у цілому.
Така пропозіція суперечила звичайним демократичним вимогам зборів та виборів. Се розуміли: і сам Петлюра, і презідія, і З'їзд. Але обставини вимагали порушення сього прінціпу, і коли голова запитав З'їзд, чи бажано зборам голосувати цілий список, що підтримує Петлюра, збори значною більшістю відповіли:
- Згода.
І голосували потім за сей список майже одноголосно.
Таке велике довірря було вояків до Петлюри.
Коли обраний був новий Генеральний Військовий Комітет, Петлюра спільно з ним негайно розпочав організацію українців на фронті.
Саме тоді буржуазне Тимчасове Російське Правительство готувалося до наступу на німців.
Керенський, що весь час був рішучо проти національних полків і перешкоджав організації українців вояків, звернув увагу на добре дісціпліновані українські частини і вирішив спертися і на їх. Але Генеральний Секретаріят і Військовий Комітет дали зрозуміти Керенському, що без їхньої згоди наші частини може і не підуть у наступ. Тимчасовому Правительству поставлені були вимоги, що до української автономії, і воно мусило йти на згоду.
У кінці червня прибули до Київа міністри: Церетелі, Терещенко і Керенський. І ось зібралися на нараду з ними презідія Військового Комітету з Петлюрою на чолі тa презідія Всеукраїнської Ради Військових Депутатів. Почалась нарада. Керенський рішучо був проти введення у Генеральний Секретар як військового секретаря, одкидав вимоги українців мати свою армію і вище командування в ній, казав про єдність фронту, про неможливість українізувати зараз великі військові частини і т. и.
І до речі сказати, пан військовий міністр виявив при цьому цілковите нерозуміння найпростіших речей що до військової справи; не знав, скільки дівізій у корпусі, не знав техніки поповнення частин. Ми здвиували лише плечима і посміхалися потихеньку.
- Ну і шляпа,-не витримав, шепнув мені один з наших, старий офіцір.
Коли Керенський, відповідаючі на наші вимоги, скінчив свою промову, почав говорити Петлюра.
Ступінь за ступнем він розбивав тверження Керенського, вказував на можливі виходи в тих справах, котрі Керенському здавалися безвихідними.
Я дивувавсь, слухаючи Петлюру. Звідкіль у його таке знання військової техники, така свідомість по ріжних галузях військової справи?
Декілька раз Керенський був припертий, як кажуть, "до стінки", кілька раз він був збитий зі своїх позіцїй, але не здавався і вперто казав, вже без пояснень:
- Се неможливо!.. Або:
- Ставка проти сього.
Він розумів, що Петлюра і більшість присутніх куди більш його знаються на військовій справі, і багато дав би, щоб та розмова скінчилася. Ви поглядав на двері, наче чекаючи підмоги, або одвертавсь і розглядав у великому люстрі своє бліде обличчя, немов не чуючи в'їдливих запитань і спостережень Петлюри. Згожуючись на деякі вимоги Петлюри, Керенський за півгодини забував про згоду і вперто казав:
- Ні, се-неможливо.
- Але ж ви, Олександре Федоровичу, казали, що то цілком можливо,-мнягко каже Петлюра.
Керенський мовчить, розглядає свої ляковані нігті, а Петлюра обережно повторює свої вимоги і-докази і час од часу пита:
- Адже ж правда, Олександре Федоровичу, се можливо?
Керенський згожувавсь, шо так. Згожувавсь у складаємих, але коли доходило до суми, він нервово здвигував плечима, і знов чулося його:
- Ні! На се я не згоден.
Дві години тягся сей герць межи Петлюрою та Керенським. І Бог його зна, як довго тяглись би сі безкорисні змагання, але ось ввійшли до кімнати міністри Церетелі та Терещенко, що були на нараді з Генеральним Секретаріятом.
- Ну що?- запитав їх Керенський. -Порозумілись?
- Так,-відповів Терещенко. В головному ми з Генеральним Секретаріятом договорилися. А у вас як?
Він обвів присутніх поглядом і зрозуміє, що згоди тут немає.
Петлюра в загальних рисах повторив наші вимоги.
- Що до власної армії і вищого командування, то я рішучо проти, заявив Церетелі. Я швидче піду з Тимчасового Правительства, але під такою згодою не підпишусь. Що до других ваших вимог, то гадаю ми тут можемо збалакатись.
Казав він це дуже твердо, і цілком щиро і переконано.
Терещенко підтримав Церетелі.
- Ну що ж. відповів Петлюра. Коли у головному ви договорились з Генеральним Секретаріятом, то ми теж договоримось і не станемо на перешкоді згоди межи нашими правительствами.
Він підвівся, і всі за ним.
Коли ми виходили, один з членів Військового Комітету нахилився до мене і сказав:
- Не розумію, чого С. В. так легко погодився. Треба було напосісти на Терещенка і Церетелі.
- Ні, відповів я. С. В. добре зрозумів, що більшого Церетелі та Терещенко не дадуть Ото взяв, що можливо було, і окопався, поки Керенський підбадьориться і почне й те одбірати.
- Та й то правда, погодивсь товариш і пішов доганяти Петлюру зі штабом.
Обережність і обачливість-се головні риси Петлюрової вдачі.
Але коли треба було поводитись рішучо, коли погрожувала якась небезпека, С. В. не знав пів заходів, і не гаяв часу на розмови і змагання. Він рубав, вимагав і примушував других слухатися своїх вимог
Коли у грудню 1917 р. большовики насували на Україну, Петлюра вимагав рішучих ступнів проти їх. Але Генеральний Секретаріят вагався, нічого не робив, і Петлюра вийшов з Секретаріату.
Такі були справжні підвалини одставки Петлюри. ї дійсність незабаром виявила, що він був правий.
Тільки кілька день відпочивав Петлюра і потім став на чолі коша, що одбивавсь од наступу большовиків.
Петлюру знали і любили вояки: в його вірили, як вірили в свій час салдати в Суворова і Скобелева. Де він з'являвся, там одразу опановували всіми бадьорість, певність в перемозі.
Петлюра був зі всіма рівний, привітний; для кожного вмів знайти ласкаве слово. Шутхував, підбадьорував козаків. І вони любили його, йшла за ним і звали його "батько".
Про жорстокість Петлюри ходили цілі легенди*). Казали про цілі загони, вирізані з його наказу, про розстріли дітей і жінок. Я знав, що все се брехня, але при першій же зустрічі з C.B. не втримався і спитав, звідкіль все ж такі сі Легенди про його жорстокість, який грунт для сих легенд.
- Ніколи ми не розстрілювали полонених, одказав Петлюра. Се брехня! Ніколи також я не давав наказу замордувати якусь жінку або ди типу. Єдине, що було, то се-коли ми ловили розбійника або грабіжника. Піймають козаки такого гевала, приведуть; - "благословиш, батьку?"-питають. Ну що з ним робити? За собою тягти, судити? Ну і скажеш:-"благословляю!" Раз два і готово.
Я все ж таки здивувавсь.
- Як ви, С В., власне, милосердна по вдачі людина а могли веліти розстрілювати людей? Петлюра взяв мене за руку.
- Слухайте, товаришу, як би ви були на моєму місці, ви робили б теж саме. Коли гине держава, батьківщина, нічого сентіментувати. Годі вже! досентіментувались.
Я нічого не відповів, а лише подумав: "Може й його правда. Революція справді милості не зна, і в рукавичках її не зробиш!"
Коли утворилася Директорія, і Петлюра став на чолі війська, в і, хто знав С. В., говорили:
- О, коли Петлюра пішов на повстання, очевидно є сила у Директорії. Не розваживши, не зваживши, Петлюра нічого не робить.
"Так, думав я, стежучи за швидким зростом повстання, тут Петлюрова рука. Се не гра на: пан або пропгв. Тут усе зважено".
Коли по Київу пішли поголоски про жорстокости, що роблять повстанці, коли панки і ніжні пані з жахом переказували про "звірства Петлюри", і думав: "Звичайно, багато набрехують на Петлюру. Але спуску тепер, мабуть, він не де є і "благословляє" кого слід".
І згадувались мені сумні стальні очі С. В. і його слова:
- Коли гине держава, батьківщина, нічого сентіментувати.

Вовк-Сіроманець