ТВОРЧІСТЬ

ТОМ ПЕРШИЙ

М. П-ш. — Автономія України в світлі „соціял-демократичної критики" (рецензія)

 Відбиток з 4-го числа „Вільної України", С.-Петербурґ. 1906 р. стор. 23).

 Література по українському питанню взагалі і по автономії України зокрема не надто велика і численна. Ми не можемо похвалитися, що маємо ґрунтовні наукові праці, що давали б повне і в бажаному для української нації напрямі розв'язання цього питання. Через це кожна стаття, кожна книжка в „болючій" для нас справі набирає особливої ваги і інтересу. Виходячи тільки з цього погляду, можна було б вітати невеличку по своїм розмірам статтю д. М. П-ша в справі автономії України. Але згадана стаття має інтерес ще й з другого боку. Автор статті — український соціял-демократ, один з чільних співробітників „Вільної України", що ставила своєю метою боронити інтереси українських робітничих мас, отже всі уваги автора, вся арґументація його в порушеній справі, являються відгомоном думок і поглядів цілої громадської течії, що з'явилася останніми часами серед українського народу, течії соціял-демократичної, відбитком тієї арґументації, що її висовують в справі автономії України, ідеологи українського пролетаріяту; метою статті, крім того, було показати, що інтереси як матеріяльні — інтереси праці, заробітку, боротьби з капіталом, — так само і інтереси культурні, духовні і т. д. українських робітничих мас наказують не нехтувати національним питанням, як це роблять російські соціял-демократи, а розв'язувати його більш позитивно в формі забезпечення за недержавними націями певних політичних прав, щодо порядкування своїми культурно-національними та економічними справами. Та вияснюючи неминучість позитивного відношення до національного питання взагалі і до українського зокрема, автор примушений був застановитись над тією дивовижною плутаниною, яка панує в головах російських соціял-демократів і спеціяльно в голові д. Лукашевича в цій справі — запеклого ворога автономії України. Автор наводить лише одну перлину з цієї плутанини, винизану ще небіжкою „Искрою", яка декретувала, що „не дело пролетариата проповедывать федерализм и автономию", — („Искра" № 33) але тих перлин така сила, що з них можна було б нанизати ціле намисто і оздобити ними хоч наймудрішого із проводирів російської соціял-демократії. Ледве чи таке намисто свідчило б про високу науковість російських ідеологів наукового соціялізму та про той дух проґнози, яким мусять характеризуватись практичні гасла і теоретичні програми прихильників історичного матеріялізму. Минаючи цю невдячну працю, автор досить уміло відкидає закиди, які робить д. Лукашевич всім тим, хто боронить автономію України, а тим самим наче збуджує „націоналістичні", „шовіністичні" та які ще там почуття серед українського народу. Не можна не погодитися з автором, коли він каже, що в такім разі треба б було плямувати як націоналістів, найвизначніших проводирів міжнароднього соціялізму, як от, приміром, Кавтський, або й цілі партії соціял-демократичні, як от приміром австрійську, бо й вони стоять на однаковому ґрунті, на однакових засадах, як і українські соціял-демократи, коли вимагають автономії для пригнічених націй. Для д. Лукашевича приклад австрійських соціялістів і висліди соціялістичних учених — ніщо, він з погордою їх відкидає і каже, що славний § програми російської с.-д. про права кожної нації „на самоопределение" і про боротьбу проти національного утиску вже вистачає для того, щоб непомильно вияснити своє відношення до національних змагань пригнічених націй. Але цей § виясняє лише неґативний, так би мовити, характер відносин до національних змагань, зформульований до того ж в формі занадто загальній, він не містить в собі нічого реального, нічого, що б характеризувало справжню позицію російських с.-д. в національному питанні. Через це таку позицію не можна не назвати опортуністичною, хоч д. П-ш, з чемности, очевидячки, і не кваліфікує її так гостро. Він лише доводить, що українська с.-д. в справі національного питання стоїть, „не тільки ближче до інтернаціональної соц.-демократії, ніж російська, навіть більше ніж вона, проводить її погляди". І з цим висновком знов таки не можна не погодитись, так само як і з кваліфікацією правничої „несостоятельности" національних пунктів програми р. с.-д. р. п. Ця „несостоятельность" знайшла собі досить гостру критику на сторінках соціял-демократичної преси, а особливо на сторінках т. зв. „бундівських" органів („Вестник Бунда", „Последние Известия", „Наше Слово" і ін.). Ми не будемо тут наводити тих поважних і впливових уваг, які зроблені були російським соціял-демократам їх же товаришами з національних соц.-дем. організацій. Найкращим доказом отого хитання отієї непевности р. с.-д. р. п. в національному питанні, що війшли „в плоть и кров" д. Лукашевича, служить те, що через місяць після того, як була написана його страшна критика національних змагань українського народу, IV з'їзд рос. соц.-дем. роб. партії висловився за автономію Польщі! Д. Лукашевич має можливість колоти очі тепер всій російській соціял-демократії за те, що вона зсунулась з тієї „непохибної", а ми б сказали, з мертвої точки, на якій вона досі стояла і, таким способом, дозволила польським робітникам, а тим самим і цілій польській нації ,.заниматься" національним питанням. Так саме життя, сама логіка фактів примушує доґматиків відмовлятись від академічних тез і мертвих формул!
Власне кажучи, у д. Лукашевича нема в арсеналі ні одного більш-менш поважного наукового арґументу проти автономії України. Він би й нічого не мав проти тієї проклятої автономії, так тільки тоді, коли б українці мали „розвинене національне почуття". Його, на думку д. Лукашевича, нема, хоч перед тим він каже, що українці почувають себе ,,чем то, отдельным от остальной окружающей их массы населення" („Вестник жизни" № 1. стр. 39.). Д. П-ш, справляючи похибку щодо національної свідомости українських мас, яка, на його думку, перебуває ще в „ембріональному становищі", каже, що, „почуття", більший чи менший ступінь його у певної пригніченої нації, ступінь окремої культури національної у неї і т. інше. — занадто хитка і хибна підстава, щоб на ній будувати політично-національні вимоги. Більш науковим і життьовим буде, коли ці вимоги будувати на певних політичних і економічних умовах об'єктивного характеру. Коли ж звернутись до аналізи цих умов на Україні, то неминуче ми прийдемо до того виводу, що вони стоять на перешкоді розвиткові української продукції, гальмують страшенно розвиток і української культури, за якою так побивається д. Лукашевич, і взагалі перешкоджають справі зросту і національної свідомости українського народу. Не треба розводитись довго про те, що це тяжкий політичне економічний СТАТУС найбільш шкідливо відбивається на широких масах селянства і пролетаріяту, інтереси яких обстоює їх оборонець з рос. с.-д. д. Лукашевич. Здавалося б, що така аналіза кожного у кого голова не заморочена „жупелами" націоналізму і шовінізму, мусіла б привести до необхідности боронити хоч би в інтересах пролетаріяту таку форму політичної організації, яка найбільше сприяє розвиткові продукції на тій території, де живе український народ і успіхові клясової боротьби українського пролетаріяту, себто боронити автономію України. Ця аналіза примусила б прийти д. Лукашевича до того висновку, до якого прийшли визначні чужоземні і російські економісти, що завдавали собі праці пильніше простудіювати економічні відносини України. Слідом за М. Ковалевським д. Лукашевич мусів би признати, що „интересы нашего юга были более или менее принесены в жертву благосостоянию московского третьяго сословия" вкупі з Шульце, Теверніцом, Булгаковим і Фіном він мусів би згодитись, що Україна відограє для Росії в значній мірі ту саму ролю, що Індія для Англії, і що фінансова політика російського уряду нещадно витягала всі „платежні" соки з українських губерній, не повертаючи їм назад часто-густо й половини того, що вони віддавали „центрові" і що, для полагодження лиха, того паліятивного пластиря, який рекомендується д. Лукашевичем в формі „местного самоуправления", — не досить. Необхідна інша політична організація, яка б давала можливість Україні боронити свої економічні, культурні й національні інтереси, організація з більшими виконавчими і законодавчими правами, ніж місцева самоуправа. Такою формою політичної організації українського народу, на думку д. П. являється автономія України, яка, подібно до кожної автономії, характеризується в науковій клясифікації більшим чи меншим правом законодавства. Ми вважаємо зайвим переказувати один за другим ті арґументи, якими уґрунтовує д. П-ш з погляду українських інтересів. Цікавих ми відсилаємо до самої брошури. Вона на наш погляд, виявляє не абиякий інтерес і через характер самої теми і через освітлювання її. Читач в ній не знайде низки економічних арґументів, що походили б з аналізи економічних відносин України, і щоб на підставі їх можна було б сказати, що питання про українську автономію вже покінчене, розв'язане і не підлягає ніяким сумнівам. Ще з початку нашої рецензії ми зазначували, що автор і не мав цього на меті. „Всестороннє" розв'язання питання про автономію України автор обіцяє подати в недовгім часі. Дай Боже дочекатись. Щождо тих полемічних меж, які зазначив автор уже з початку своєї статті, а власне показати, що вимоги українського пролетаріяту в справі автономії України не шовіністичні і націоналістичні, що вони стоять в гармонії з інтересами розвитку української продукції і гаслами міжнароднього соціялізму, то ці межі заповнені автором. На наш погляд д. П-ш більше присвятив уваги особі Лукашевича, ніж треба було. „Овчинка не стоила вычинки"! А російських соціял-демократів, як це показав живий досвід, з вимогою автономії Польщі можна переконати в справі автономії України лише тоді, коли вони побачать, що все одно і без їх допомоги вона буде здобута тими широкими масами, які безпосередньо в ній заінтересовані. О, тоді вони за хвилину змінять свою опортуністичну тактику і чорним по білому, хоч може ПОСТ ФАКТУМ, пропишуть, що „в інтересах розвитку продукції і клясової боротьби українського пролетаріяту і т. д." вони дають свою високу санкцію на це „шовіністичне" домагання українського народу.

С. Петлюра

 „Літ.-Наук. Вістник", Львів 1907 р. кн. І, ст. 182.