ДЕРЖАВНИЦЬКА ТА ЗАКОНОДАВЧА ТВОРЧІСТЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ
 

Зруйнування у червні 1775 р. Запорозької Січі і заведення російським урядом на території Запоріжжя нового політичного, громадського та економічного ладу, що якнайрадикальніше розходився з ранішим, виробленим на Запоріжжі впродовж цілих століть, і нищив усі „права та вольності" запорожців, викликав, як відомо, досить значну еміґрацію серед останніх. Невеличка група еміґрантів знайшла захист, правда на деякий час, на польській території, а власне в повітах Київського та Брацлавського воєводств1, але головним пунктом еміґрації була, безперечно, Туреччина. Натуральні багатства дунайського району, призначеного Портою для поселення запорожців, традиційне невтручання турецького уряду у внутрішнє життя еміґрантів, що давало можливість останнім жити відповідно тим традиціям та організаційним формам, які вироблені були на Запоріжжі і в основу яких клались якнайширші автономні права одиниці і цілої січової організації, економічна незалежність, особливо на перших порах, свобода від державних податків, вільне користування землею — все це давало занадто привабні умови для еміґрації запорожців власне до Туреччини, як найближчої, сусідньої держави, що забезпечувала емігрантам і de facto і de iure майже всі ті права, якими вони користувалися в рідному краю ще за ліпших часів існування Запоріжжя. І от з огляду на те все, що для „свободолюбних" запорожців було змістом цілого життя, соnditio sine qua non його, і чого тепер не признавав російський уряд, і повстала еміґрація запорожців у Туреччину, як цілком натуральний акт реакції проти нового ладу життя, який почав заводити на Запоріжжі російський уряд, як перший спосіб зберегти від гнобителів усе те, що було найбільш святим і неминуче потрібним в очах пригноблених.
Повставши з таких мотивів, як бачимо політично-економічних, еміґрація чим дальше все більше й більше розросталась. Не дивлячись на те, що уряд російський вживав усіх можливих способів, аби затримати еміґрацію і в тій цілі збільшував залоги в Січі і в інших містах Запоріжжя, розставляв по Богу та Дністрі чимало полків „для охорони кордону від Кримсько-турецьких земель і для унеможливлення утечі в ці землі запорожців2, по шляхах та дорогах ставив застави і взагалі вживав „все лучшие осторожности й исследования",3 — не дивлячись на всі ці репресії, еміґрація прийняла такі розміри, що вже за рік після зруйнування Січі, а власне до липня 1776 р. число еміґрантів-запорожців в Туреччині сягало 7000 чоловіка. 4
Поголоски про те, що „добре буде запоріжцям і під турком жити", що „турчин нас добре знає" і тому прийме до себе і що

„Ой ізходились да у кінець Дунаю
„Та до купи лимани,
„Бо там наших запорожців
„Сорок тисяч проживали" —

мали широке розповсюдження серед народніх мас на Запоріжжі і дійсно не були самим лише утвором поетичної народньої творчости без живого реального змісту, але мали під собою більші-менші фактичні підстави. А як такі, вони, укупі з свідомою аґітацією тих еміґрантів, що повертали з Туреччини на Запоріжжя зі спеціяльною місією ширити думки про еміґрацію з Запоріжжя в Туреччину, 5 відогравали ролю помічного фактора в збільшенні числа еміґрантів.
Все це не могло не завдавати клопоту російському урядові, а самий факт осідання еміґрантів у землях, що сумежили з російським кордоном, був цілком небезпечний з політичного боку і грозив у недалекій будучності викликати досить небажані і неприємні явища. І от ми бачимо, що, з огляду на цю небезпеку, російський уряд уживає різних способів, щоб з одного боку унеможливити еміґрацію, — і для цього вживає всіляких репресалій, згаданих нами вище, а з другого — заходиться також над тим, аби повернути назад тих, що вже виеміґрували в Туреччину. Вже за рік після зруйнування Запоріжжя кн. Потьомкін радить кн. Прозоровскому, 6 що проектував „вимагати" від Порти видачі запорізьких еміґрантів, піклуватися „всеми ласкавыми образами привлечь их к возвращению в отечество".7 Але заходи ці „ласкавыми образами" полагодити справу, вкупі з видаваними царицею Катериною II в роках 1779 і 1780 маніфестами, в котрих вона обіцяла повну амнестію „беглецам . . . самовольно отлучившимся за границу",8 мали небагато успіху. Поверталися одиниці, в ліпшім разі десятки. Решта — тисячі не слухали закликів уряду і з свого боку піклувалися про те, аби скорше й формально стати підданими Порти і таким робом на все позбавитися „тиранической руки России".9
Не зважаючи на це, російський уряд все ж не залишає своїх намірів намовити до повороту „невірних запорожців" — такий епітет придбали еміґранти в устах уряду в противенство „вірним" козакам, що залишилися на території зруйнованого Запоріжжя і увійшли потім, як головний кадр, в т. зв. „чорноморське козаче військо". До здійснення цих намірів уряд іде новими шляхами: засилає до еміґрантів спеціяльних аґентів, на обов'язку яких лежало переконати „заблудшихся безумцов" повернутися назад в Росію, 10 видає до них проклямації, в яких, — як це робить Потьомкін, — в імені цариці обіцяє „прощение за оставление отечества" а від себе „защиту й покровительство" і користування тими правами, якими наділено було військо „вірних козаків" чорноморських, 11 нарешті заохочує старшину цих останніх допомогти йому можливими способами в тій справі.
І дійсно, старшина „вірних козаків", особливо кошовий Чепіга і військовий суддя Головатий силкуються з свого боку ужити всіх способів, аби допомогти урядові і таким робом заслужити „ласки та внимания" цариці та вищого російського начальства.12 Способами цими старшина не перебирає. Досить ілюструвати це нехтування старшини моральними мотивами прикладом Антона Головатого, котрий під час війни Росії з Турцією 1787-1788 р. пустив поголоску, що „по заключении с турками мира все турецкие запорожцы будут выданы Росии, как военные дезертиры. 13" Поголоска не мала, звичайно, під собою жадного фактичного ґрунту, але певний вплив на еміґрантів і еміґрацію вона відограла: поголоска ця, як свідчить один офіціяльний історик чорноморських козаків14 не одного „черноморца удержала от постыдного (Sic!) перехода за Дунай к неверным казакам й гибельно подействовала на некоторих, принявших закон Магомета. Зти отступники от веры христианской, по выражению казаков, потурчились, чтобы не считаться русскими казаками й навсегда уже остаться в турецкой державе без выдачи русским при заключении мира с Турцией".
Спосіб, на який зважився Головатий, щоб „заслужить ласки и милостей" від російського уряду, нагадує аналогічне поводження в подібній же справі не менше відомого кошового Гладкого, котрий для привернення „турецьких запорожців" на свій бік і виводу їх з Турції, пустив „вымышленные слухи о том, что по случаю предстоящей войны с Россией, султан намерен переселить Запорожскую (Дунайську) Сечь в Египет." 15 Цей — так характеристичний для морального образу і діяльности двох віддалених один від другого цілими десятиліттями проводирів і діячів „вірних" козаків, стає улюбленим і для всіх інших, хто силою різних умов брав участь в приверненні назад „під могучую руку России" турецьких запорожців.
Не зайвою, а досить характеристичною ілюстрацією таких заходів — такої свідомої брехні, може стати один епізод діяльности херсонського воєнного губернатора, відомого Дюка-де-Рішельє, що відкриває новий бік в діяльності визначного „устроителя" Новоросійського края.
Треба зазначити, що ті „печені голубці", якими уряд силкувався привернути назад „безумцов" і „затверделых в грубости" еміґрантів і які виставляв він перед ними в конкретній формі повної амнестії „за самовольное оставление отечества", користування тими „благами" і правами, якими було наділено військо чорноморських козаків, і нарешті в формі „пожалования им чинов и милостей от императрицы"16, були пустою фразою без жадного реального змісту для цілої маси еміґрантів, що раніш на власній шкурі пересвідчилися в щирості такої політики. Але все ж ця політика мала позитивні наслідки, хоч би тільки щодо одиниць з-поміж еміґрантів. Ловлячись на гачки такої політики, поодинокі еміґранти поверталися назад в Росію, приносили спокуту в „самовольном оставлений отечества" і здебільшого „определялись на службу в Черноморское войско", звичайно з осторогою „что впредь за подобное взыщется по всей строгости законов".
Таким еміґрантом був певно і Иосиф Білецький. Як видно із спеціального „діла" кубанського військового архіву17 Білецький проживав раніше на Дунаю; але року 1804 — з яких мотивів, невідомо — він повернувся в Росію і звернувся до Одеського воєнного губернатора Дюка-де-Рішельє, головного начальника чорноморського війська, з проханням прийняти його в це військо. Рішельє відослав Білецького до таврического губернатора Мертваго, щоби той полагодив якось справу. Очевидно, Білецький показався Мертваго, чоловіком небезпечним; дуже може бути, що він прийняв його за післанця від турецьких запорожців до чорноморських козаків зі спеціяльним дорученням перемовити останніх у Туреччину, можливо також, що Мертваго хотів пересвідчитися в щирості симпатій Білецького до Росії, але будь-що-будь останній на допиті „внушил подозрение" і на підставі цього „задержан под стражею." Як довго довелося сидіти під стражею Білецькому, із діла не видко, але видко, що на волю його випущено ЗО червня 1804 p., і власне на основі наказу міністра внутрішніх справ, до якого, очевидно, Мертваго удавався за ближчими інформаціями щодо полагодження справи Білецького18. На основі того ж таки наказу міністра, Білецькому дано пашпорт і відправлено „для причисления его в число черноморских казаков" і певно з наказом, як це вживалося в подібних випадках19, „чтобы следовал поспешнее не проживая праздно нигде" по дорозі. Укупі з цим Мертваго конфіденціяльно наказував Бурсакові, кошовому отаманові чорноморського війська, аби той піклувався „иметь неприметное наблюдение за поведением сего запорожца Белецкого, не оскорбляя ни мало й не давая вида, что он подозреваем". Коли б Бурсак зауважив щось такого „неблагомыслящего" з боку запідозреного, то в такім разі йому рекомендувалось „взяв приличные меры", зразу ж повідомити про це його, Мертваго".20
З другого боку і Рішельє досить рішучо наказував Бурсакові, аби він навернув Білецького, щоб цей останній „отозвался к брату своему, находящемуся между турецкими запорожцами об оказанных ему у нас милостях", і коли б примітив „охотное к тому расположение" з боку Білецького, то щоб порадив йому, „что он — Білецький — может из'яснить в оном письме, что хотя и последовал с ним некоторый и им известный случай (себто той арешт), но сие ошибкою или по каким либо недоразумениям учинено и что впрочем он по войсковому приему и по выгодности своего состояния весьма доволен, и приглашает и их воспользоваться оным без всякого сомнения подобною монаршею милостию".21
Таким робом вищий уряд російський в особі Рішельє і Мертваго давав у руки Бурсака цілу програму поводження з Білецьким і головними цілями тієї програми було з одного боку упевнитися різними аґентурними засобами в щирості спокути Білецького, а з другого, покористуватися ним в справі повернення в Росію турецьких запорожців. Бурсак досить ясно зрозумів і енерґійно виконав політику вищого уряду. А як та вся політика провадилася в дійсності, видко, напр., хоча би з цього листа, який Бурсак „по секрету" надсилав 29 червня 1805 року полковому хорунжому Федоренкові, що виконував власне функції доглядача за Білецьким.
Г-ну полковому Хорунжему Федоренку.
„О нахождении в Очуевском рыболовном заводе сего войска козака Иосифа Белецкого, о наблюдении за ним в поведении его вы предварены моим предписанием от 25 февраля сего года № 202 с тем, чтобы вы доносили мне о поведении его каждомесяч-но; теперь же предписываю вам стороною приобресть его — Белецкого — к себе доверенность, удостоверить его о особливом к нему благорасположении и всегдашнем попечении, чтобы он навсегда был в благосостоянии; узнать также стороною, как он принимает и чувствует все те мои расположения к нему относящиеся; тогда, уже пригласив его к себе, и наедине самим вам о всем вышеписанном от имени моего удостоверить, между тем войти в розговоре о прежнем его положении и, сравнивая оное с нынешним, дать ему почувствовать, что нынешнее превосходит то, в каковом он был в Азии, месте отдаленном от отечества, сродников и знакомых и не приносящем в жизни никакого удовольствия, кроме частого оскорбления, чувствуемого от тех, кому он только по одной своей воле принадлежал, без внимания об его состоянии и заслугах, словом без человеколюбия; напротив того, показать, что здесь в отечестве по всемилостивейшему вниманию Государя Императора и тех начальников, коим представлено право, всегда простирается попечение о заслугах и уважении оных во всяких состояниях; с тем вместе сказать, что и все те товарищи его, кои ныне находятся в турецких запорожцах в Азии, воспользовались бы вышеписанным вниманием Всемилостивейшего Государя нашего и благосостоянием своим в Россию к совместному с оным Белецким здесь в войске жительству от столь гнусного азиатского порабощения, в коем ныне они находятся, — вняв вниманию на сие Белецкого и отзыву, ежели оной будет к сим наклонениям согласен, тогда его именем моим удостоверить, что они при оном внимании получат полное Всемилостивейшее прощение по возвращении своем сюда, яко люди имеющие совесть и приносящие в некоторой своей легкомысленности самовольное признание на которое здесь сверх чего и законы полагают тоже уважение, и он, яко ходатай о том, в особливом будет уважении, сделав примерную Государю нашему услугу, приятную ему, Всевышнему и человечеству; и, наконец, сказать, что все то без всяких затруднений исполнить может, подписав только письмо к брату его, в Азии находящемуся, при сем прилагаемое, которое сказать, чтобы было верно к нему доставлено: я буду просить нашего военного губернатора22, которому не упущу и его Белецкого всеросийскому престолу всеподданейшего в оном усердии описать, о подписе им коего письма наклонить вам его миролюбиво по вышеписанным убеждениям, продолжая и впредь обхождение с ним так же благосклонное, удостоверивать его при случаях именем моим, что я особливого продолжения попечения моего о благосостоянии его и всех тех им приглашаемых из Азии на возвращении сюда никогда благодеяния оставить не могу по должности моей, возложенной на меня от Всемилостивейшего Государя по законам его. По подписке им Белецким того письма, оное ж тогда прислать ко мне при Вашем рапорте через нарочного с обстоятельным описанием исполнения им моего вам предписания, наклонения по оному от вас Белецкого и его разговоров при соглашении на оное будущих"23.
Очевидно і Федоренкові і іншим небагато довелося покласти праці над тим, аби упевнити Білецького в величезній, навіть універсальній, по думці Бурсака, вазі для „Бога, Царя и всего человечества", яку міг мати один підпис його імення на виготовленім Бурсаком листі до брата Білецького і інших турецьких запорожців, проживавших в Азії „под гнусным азиатским порабощением". Доволі єзуїтська політика, якій мусів підпасти Білецький, скоро дала свої позитивні наслідки, бо вже за два місяці, а власне 24 серпня Барабаш, смотритель Очуєвських риболовних заводїв, де проживав по наказу чорноморського військового уряду „бувший турецький запорожець Білецький", відписував Бурсакові, що „присланое при предписании... письмо к брату (Білецького), находящемуся в Азии, куреня Батуринського... козаку Игнату Ковалю, оной Белецкий подписал и просил Вашего Высокоблагородия написать уверительное от себя письмо тамошнему кошевому Самеле Гаркуше, кой получа, уверяет он Белецкий действительно пригласит и других согласиться выйти"24.
Укупі з цим Барабаш повертав Бурсакові і зложений останнім лист до турецького запорожця, брата Білецького, тільки за власноручним підписом самого Білецького. Текст цього в кожнім разі інтересного листа такий: 25
“Любезный мой братец Игнат!
Возвратясь в Россию, в недра нашего отечества, под скипетр нашего Всемилостивейшего Государя Императора, получа от него же в коловратности моей прощение, сделанной, как и вам известно бытием от законного Его Величества подданства в Азии, и, находясь ныне на жительстве в войске Черноморском, составленном из прежних запорожцев, жительствующих на Кубани, не могу нахвалиться довольно перед вами о моем состоянии и изобразить, как спокойно жительствуют здесь оные наши сослужители, находясь под мудрым правлением Всемилостивейшего Нашего Всероссийского Государя Императора, все им предоставлены здесь выгоды, как в земле на всякую их потребность, так и в рыболовных заводах и прочем, а я пожелав и прибыв сюда, нахожусь по особливому о мне попечению Кошевого здешнего в рыболовном войсковом заводе в Очуеве, в месте для меня выгодном и имею от трудов моих доход, который на все мои труды есть довольный, а со временем думаю, заводиться и хозяйством и тако, жизнь мою не соединяю уже ныне ни с какою моею коловратностью, есть для меня блаженственная, тем паче, что я нахожусь в недрах природно-любезнейшего (Sіс!) своего отечества при моих соотчичах, воздаю пред Всевышним покаяние в прежней моей коловратности, подобно ныне вашей, полагаю, любезнейший мой, что вы, я думаю, заключаете, когда произошел надо мной известный вам случай, что содержим был под стражею, что я уже в неизвестных местах нахожусь, но оной последовал от тех малых частных начальников, кои обо мне не знали, но когда до вышнего дело дошло, то получил я тот час чрез донесения их Всемилостивейшему Государю нашему из под караула свободу и от всякого меня наказания за вероломность мою, что я по воле моей был в Азии, прощение, которое и вам, яко подобным мне, также оказано будет, ежели вы согласитесь возвратиться в свое отечество в Россию, в чем вас Всевышним Богом уверяю, да и может ли оное последовать здесь в России, когда Государь есть истинно всемилостивейший и законы его на приносящих в легкомысленности своей, какова есть ваша, и моя была, самовольное признание, полагают тоже уважение, о сем, любезнейший брат, я уверен от тех здешних начальников, кои мне тоже при выходе из Турции сюда сказали и в том меня уверили; да я сверх того много и от других слыхал, следовательно, какое же есть в том еще сомнение и как можно против сего другого чего надеяться от столь Всемилостивейшого Государя, как только со всемилостивейшим благоволением призрения и помилования вас приносящих признание в легкомысленности своей и не приятно ли Его Императорскому Величеству будет признание и возвращение ваше под скипетр державы его.
И так единою истиною уверив вас во оном, прошу вас усерднейше и прочих прежних моих сослужебников, находящихся и ныне в Азии, внять совету моему, возвратиться от столь постыдного азиатского рабства в Россию, в недра своего отечества и просить, у кого следует о повелении вас здесь в Черномории вместе с вашими соотчичами тут свидевшись с вами, чего я искренне желаю, и нетерпеливо ожидаю; будем продолжать спокойную жизнь и блаженствовать под скипетром природного нашего всемилостивейшего государя.
пребываю с истинным моим к вам,
любезнейший брат, почтением и усердием,
всегда любезный брат и покорный и усердный
Иосиф Белецкий.
Августа 1805 года.
Очуев в Черноморских пределах26.

Чи дійсно цей лист надісланий був у Туреччину до брата Білецького, і коли був надісланий, та які мав безпосередні фактичні наслідки, — певних вказівок на це в „ділі" та і взагалі в кубанському військовому архіві, бракує. Так само бракує в історичній літературі і даних про зносини Дюка-де-Рішельє з кошовим Самійлом Гаркушею, якого Білецький певно ототожнює з Самійлом Калниболотським27, котрий був кошовим у „турецьких запоріжців" коло 1807 року.
Та будь-що-будь поданий нами зразок заходів російського уряду в справі повернення з Туреччини назад в Росію „безумцов", „легкомысленных" й „закоренелых в грубости" запорожців являється досить характерним для державної політики названого уряду, тієї прехвальної політики „ласк" і „обіцянок" і „милостей", що тільки має їх на папері, а наколи щось і реального дає з них, то лише з огляду на мотиви досить неморального порядку.

С. Петлюра




* „Записки НТШ", T.LXV, Львів, 1902, стор. 1-11.
1 П. Иванов ,, К истории запорожских казаков после уничтожения Сечи". „Зап. Одес. Общ. Истор. й Древн". т. XXV, стр. 20.
2 Скальковский. „История Новой Сечи", ч. III, стр. 200; Дубровин. „Присоединение Крыма к Росии", т. І, документ з 9.ІХ. 1776 р.
3 П. Иванов, цитов. праця, стр. 24.
4 Ibid. стр. 27.
5 Іbid. стр. 29.
6 Кн. Прозоровський був начальником військ, що кватирували в 1776 р. в Азовській та Новоросійській губ.
7 Дубровин, „Военно-истор. материалы", вип. IV", стр. 95.
8 „Полн. Собр. Зак. Рос. Имп". 1779 г. No 14, 780, 5 мая No. 18, 006.
9 П. Иванов, цит. праця, стр. 37.
10 П. Иванов, стр. 37, примеч. 4.
11 П. Короленко „Черноморцы" Ист. моногр., с. 4-6; пор. його ж „Предки Кубанских казаков на Днестре" с. 12.
12 Дмитренко. „Сборник Историч. матер. по истории Кубан. казач. войска, т. III, стр. 55 і далі.
13 Короленко. „Предки Кубанских казаков на Днестре", стр. 107-108.
14 Короленко.
15 „Русская Старина" 1881 г. кн. 2, стр. 383.
16 Дмитренко. „Сборник Истор. материалов по истории Кубанского казач. войска, т. І, стр. 61-62, 63-64 і далі; т. II стр. 39 і далі.
17 „Дело о наблюдении за бьшшим турецким запорожцем Йосифом Белецким, присланым в войско сие в поведение". „Войск. Арх. Куб. каз. войска", Общ. оп. 492, св. 35, кн. 109.
18 „Дело Войск. Арх. Куб. каз. войска", кн. 109; общ. оп. 492; св. 35, л.1.
19 „Дело Войск Арх. Куб. каз. войска", кн. 120, общ. оп. 530; св. 38, л. 68 и др.
20 „Дело Войск. Арх. Куб. каз. войска", кн. 109; общ. оп. 492; св. 35, л.1.
21 ІЬіd. л. 12.
22 Себто Дюка-де-Рішельє.
23 „Дело Войск. Арх. Куб. каз. войска общ. оп.". 492; св. 35, кн. 109, N. 1125.
24 ІЬіd. л. 18.
25 Текст подано за новим правописом. Ред.
26 „Дело Войск. Арх. Куб. каз. войска", общ. оп. 492; св. 35, кн. 109, л. 15-16.
27 Кондратович. „Задунайская Сечь". „Киев. Стар." 1883 г. т. І, стр. 53, 270, 296.