ДЕРЖАВНИЦЬКА ТА ЗАКОНОДАВЧА ТВОРЧІСТЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ
 

(І. Вакханалія реакції. П. Бюрократична творчість.
ПІ. Торговельний договір з Германією. IV. З приводу
нового закону про Думу).

Урядовий „отбой" по всіх лініях оголошених маніфестом 17 жовтня (октября) „свобод" відбувається швидким і інтенсивним темпом. Кожен крок „отбою" зазначується надзвичайними насильствами і знущаннями над правами покликаних маніфестом 17 окт. до порядкування країною безталанних „горожан" Росії. Репресивні заходи уряду дійшли якраз тепер до своєї кульмінаційної точки.
Панує реакція, її природа, як відомо, тхірлива і цим пояснюється страшна і тупа жорстокість, з якою вона вибухає. З тхірливости уряду випливають всі ті нелюдські засоби, якими він „втихомирює" розбурхане море народньої ненависти; в заячім боягузтві його знаходять своє пояснення ті злочини, які він виробляє перед народом і державою. Вакханалія реакції досягла таких величезних, ганебних і обурюючих по своїй формі розмірів, а переслідування революційних і опозиційних елементів суспільства стали такими численними, що в деяких кругах останнього породили думку, начебто маніфест 17 октября, дано на те, аби виявити всі небезпечні суспільні елементи для уряду і завдати їх туди, куди, як кажуть, „Макар телят не ганяв". Не дивлячись на величезні мільйонні трати на шпигів, жандармерію і поліцію, уряд почував своє безсилля перед зростаючою з кожним днем „гідрою революції" і зважився на такий хитрий маневр, як видання маніфесту.
Абсурдність цієї думки очевидна сама собою. Але в другій частині її є певна доля правди. Уряд, справді, скористувався часами „свобод" по своєму і в власних цілях. Кожен, хто лише або заманіфестував себе після оголошення маніфесту прихильником оголошених в ньому реформ, або зважувався критикувати їх, підкреслювати їх непевність і невідповідність народнім потребам, кожен, хто виступав з живим словом чи як оратор на мітинґах, чи як організатор різних партійних гуртків, кожен, хто лише приймав з приязню відповідні заходи в справі організації громадських елементів, або просто не був ворогом їм — всі попали в реєстр тих, на кого спадає тепер злоба реакції. Правительство тепер не робить ріжниці між так званими „крайніми" партіями і більш уміркованими. Арешти йдуть з надзвичайним crescendo. В січні (январі), по газетних відомостях, число арештованих сягало 40,000 тепер це число збільшилось до ґрандіозної цифри 72.000. Всі тюрми, т. зв. „исправительные отделения", поліційні участки та інші „дома заключения" — переповнені. Тіснота по них — неможлива. По камерах, призначених на 20 чол., нудиться втроє більше; в одиночках, де і для одного не хватає повітря, сидить по 3, 4, а то і більше чоловіка. Дякуючи цьому і страшній неохайності тюремної адміністрації, гігієнічні і санітарні умови сидіння просто неможливі. По тюрмах розвиваються пошесті — тиф, дизентерія і ін. Але на це все не звертається жадної уваги з боку адміністрації. По наказах з Міністерства Внутрішніх Справ арешти не тільки не вгавають, але з кожним днем збільшуються. Беруть усіх і по городах і по селах, хапають робітників, селян, інтеліґентів, хапають всіх, винищуючи останніми часами навіть ряди духовенства. Особливою увагою адміністрації користуються робітники, різні автономні інституції, як от земства, городські управи. Так званий „третій елемент", майже скрізь здебільшого „из'ят из обращения". Школи позачинювані — бо заарештовують учителів і учительок. Медичної запомоги по селах і невеличких містечках населення не може діставати — бо позабирано лікарів, фершалів, акушерок. Недавно, напр., сповіщалось, що Сумський повіт на Харківщині, залишився цілком без медичного персоналу. В такому ж самому становищі перебуває і багато інших місцевостей. Адміністративні заслання на північ і в Сибір — приймають небувалі розміри. Часописи кожного дня повні коротких ляконічних звісток: „вчора відіслано в Архангельську губ. нову партію політичних — 150 чоловік; проїхала в Тобольськ партія політичних в 200 чол." Адміністративні заслання відбуваються без суду, — по наказу міністра внутрішніх справ, генерал-губернаторів, військових губернаторів і просто губернаторів, ріжниці між якими de facto тепер немає майже ніякої, бо кожен із цих сатрапів „сам бог, сам цар і закон" в своїй сатрапії.
Нехтування і топтання обгризків тієї quasi законности, за яку досі ховалось правительство в своїх злочинах, дійшло до неможливого. Жандармерія, напр., арештовує в будинках судів, зараз же після розправи, увільнених судебними палатами і окружними судами. Слабі і поодинокі протести з боку представників права проти такого ламання законів не находять не тільки піддержки у вищої державно-правової інституції, але вважаються за „неуместные" і небажані. Характерною і обурюючою ілюстрацією до цього являється та позиція, яку зайняло само Міністерство Юстиції в подібних випадках. Так напр., томський генерал-губернатор змістив з посади в 24 год. предсідателя Томського Окружного Суду д. Вітте. Міністер юстиції не тільки не взяв під свою оборону Вітте, але в цілях, очевидно, заманіфестувати однодумність свою в поглядах з томським сатрапом, представив на „Высочайшее благоусмотрение" відповідний доклад, наслідком якого було те, що Вітте увільнили цілком „без прошения" з посади. Аналогічних фактів можна набрати багато. Але для чого? Ми до них так звикли, як звикли до цілої тієї гармонійности, яка існує віддавна в Росії між правом і насильством, так що вони стали в розумінні „горожан" Росії майже ідентичними і немаючими жадної ріжниці. І тому то на повну безрезультатність засуджені кроки тих, хто почав би тепер шукати права у вищих представників і охоронців його. Недавно прокурор Калішського Окружного Суду, Скарятін, теж хотів обстоювати його, але без жадних наслідків для права, зате з нежданими наслідками для самого себе. Його вислано з Калішу і прогнано з посади. Коли вірити „Русі1", на прощання місцева адміністрація сказала йому: „Обов'язок прокурора — обстоювати закон; обов'язок вищої адміністрації—гнати таких прокурорів, що обстоюють закони!". Увага, якщо вірити, що вона справді мала місце — цінна і надзвичайно характерна. Коли ж її не було, а видумана вона часописом, її цінність ніскільки не зменшується. Бо справді, єдине, що тепер робить вища адміністрація — це ламання закону, топтання правових норм і одне цілковите насильство, що не має ні меж, ні жадного спину.
Пригадайте цілу низку фактів з поводження адміністрації і ви не можете інакше назвати його, — як одним насильством, якому немає ніяких оправдань і підстав в існуючих правних кодексах. Російські правники, напр., пишаються тим, що російський правний кодекс не знає кари на смерть, і ніде так не убивають, як в Росії. На підставі яких правних приписів відбувались всі оті розстріли в Голутвіні, Перові, Ашітково, на Люберцях, в Грузії, по Україні і тепер ще відбуваються в Прибалтицьких провінціях і в Сибіру — на це питання ви не найдете жадної відповіді в нашому карному кодексі, як не знайдете її і в тих численних „обходних" — „часових правилах", якими огородило свою сваволю правительство і якими воно користується більше, ніж нормальними законами. Екс-проф. військової юридичної академії, бувший кандидат в міністри, Кузьмін-Караваєв, з яким в часи ,,доверия" так загравав Вітте, в цілому ряді уґрунтованих статтей доказує, на підставі аналізи „смертних" § § нашого карного кодексу, що всі розстріли в Прибалтицькому краю, в Варшаві, на Кавказі, в Сибіру не можуть бути названі інакше, як „беззаконием"; що всі покликання на статті 130, 1, 213, воєнно-судового статуту, 12 ст. „положення о местностях, об'явленных на военном положении" і ін. — безпідставні і що у всіх випадках смертної кари і розстрілів, що мали місце за останні місяці, ті, що призначили смертну кару, самі були злочинцями і за це підлягають „лишению всех прав состояния й смертной казни". 2
Але ми бачимо, що для Риманів, Минів, Меллерів-Закамельських, Фон-Сіверсів, Скалонів, Аліханових і інших вилюдків не тільки немає заслуженої ними смертної кари, не тільки немає слідства над їхніми злочинами, але що вони одержують „височайші" подяки, нагороди в чинах, вищі урядові посади, флігель-адьютантства, і інші „благодеяния", якими наближуються до трону. Якою іронією видаються після цього всі оті розсліди і шукання правди бувшого військового професора і заклики його до суспільства, щоб воно вимагало „спинення беззаконня" ! ! ! Яким „гласом вопіющого в пустині" лунають такі заклики по змученому краю ! ! ! Жадного відгомону на них не почуєш від тих, до кого вони в першу чергу звертаються. „Поглухли... не чують". А коли й чують, то наслідки від цього повстають цілком інші, ніж сподіваються ті, що піднімають голосні протести... „на словах" ... Реакційне правительство по своєму „відчуває" той наболілий стан широких народніх мас, який видає виразник народу — преса. На неї накладено нові кайдани, може більш тяжкі, ніж були за часів Плеве. Під тягарем цих кайданів завішуються газети, спиняються видавництва, конфіскуються окремі числа часописів — з інкримінуючими уряд статтями, а то й просто з голими неприємними для нього звістками; редактори і співробітники покликаються до суду, а здебільшого запроваджуються до тюрем. Щодо роботи правительства у відношенні До преси, то мимоволі напрохується порівняння її з роботою косаря. Підточеними і зарізаними падають газети одна за другою, а косар не вгаває і махає своєю косою все далі. Наслідки покосу: від листопада (ноября) 1905 р. по 15 лютого (февраля) часово зупинених або зовсім завішених газет нараховувалось до 42.
Конфіската окремих чисел газет і зупинення „на завше" мотивується здебільшого покликанням на тенденційний напрям, на інкримінуючі статті, в яких ніякого „состава" злочину не віднайдеш, а часто-густо зовсім нічим не мотивується. Особливу чулість виявляють в данім разі провінціяльні помпадури, різні генерал-губернатори, військові губернатори і просто губернатори, їхній запал — переходить межі найвищих похвал. Дякуючи консолідованим старанням, напр., різних сибірських сатрапів — в Сибіру тепер немає ні однієї поступової газети. В такому ж стані — Одеса, Кавказ і деякий час був Київ, їхні старання сягають так далеко, що вони не тільки спиняють в своїх царствах видавництва і винищують всяке живе слово, але на кордонах володінь заводять sui generis таможні, і не перепускають через них нічого, в чім вони бачать небезпеку для „спокою" своїх підданих. Видання столичні конфіскуються напр. в Києві, Одесі, Харкові; кременчуцький ген.-губ. не пускає в свою сатрапію поступових полтавських і київських газет, а висильківський халіф дійшов до такого. .. ну як би сказати... божевілля, чи що, що не дозволяє продавати в місті ніяких газет, крім, звичайно, чорносотенного „Киевлянина". І таких фактів в щоденній пресі ви найдете безліч, з кожним днем число їх зростає, а ті форми, в яких виявляються насильства над живим словом, приймають все більш обурюючий вигляд.
Похід наших гасителів свобідного слова, проти „шостої великої держави" — преси, цілком зрозумілий. Одержавши силу „на час", вони мстяться тепер за всі ті неприємності і турботи, які вона заподіяла їм. Це вона була одним із могутніх факторів народнього революційного руху, це вона рвала завіси, що ними закривали від широких народніх мас правду і право; це вона голосними дзвонами будила народ; це вона кликала його до боротьби і показувала той практичний шлях, по якому мусить остання прямувати; це вона була світлим промінням в темному царстві абсолютизму — ну, а от тепер, коли світло часово потушено і лицарі темноти знов хотять відбудувати свої царства, на неї, як на одного з пекельних ворогів, направлені їхні хижацькі зусилля і заходи.. . Але їм того мало, що виробляють вони тепер над нею. Вони хотять ще й надалі покласти кайдани на неї і паралізувати можливість її вільного розвою і виконання тієї високої ролі, яка лежить на ній і яка полягає в службі правдивим інтересам народнім. Такі, очевидно, заміри покладали творці „нового закона о печати", або як не без іронії зауважує „Русь", „закона против печати". Не зупиняючись тут над оцінкою цього утвору бюрократичної творчости (ми зробимо це далі), перейдемо до інших — фактів і прояв сучасної урядової реакції.
Основна тенденція її це, якими б то не було засобами, спинити революцію і задушити опозиційний рух. Ті директиви, якими мусять користуватись при цім безпосередні виконавці приписів нашого вищого уряду, досить докладно і з цинічною відвертістю перелічені в циркулярах міністерства внутрішних справ: а) по департаменту загальних справ від 23 грудня (декабря) 1905 p., б) від ЗО листопада (ноября) 1905 р.3, і в спеціяльному приписі від 10 січня (января) на ім'я київського генерал-губернатора, оголошеному спочатку в центральному органі польської соц.-дем. партії в Австрії — „Naprz?d"4.
Ми, звичайно, не будемо сперечатись з міністром за те місце в першому циркулярі, де він каже, що „походи з червоними прапорами, демонстрації революційного характеру з покликом до повстання і явна пропаґанда революційних ідей стали щоденними явищами". Це все вірно, як вірним є і те, що циркуляри міністра, хоч би він їх розсилав кожного дня, не спинять революційного руху і покажуться безсилими перед зарядженням нових і нових демонстрацій. Не будемо також спинятись і над тим місцем циркуляру, де місцеві адміністратори обвинувачуються в тім, що під час революційних рухів, не виявили „твердої рішучости, енерґії" і інших похвальних прикмет, „которые должны быть свойственны им даже и независимо от более широкого личного творчества", хоч, звичайно, коли треба було б когось обвинувачувати, то в першу лінію „ вицу адміністрацію" — що сама тоді загубила голову, а не місцевих представників її. Нас цікавить не це, а основна думка циркуляру, висловлена при кінці його. „Все усилия, — каже міністер, — должны быть направлены к ближайшему і непременному подавлению всяких мятежных попыток, клонящихся к нарушению общественной безопасности и спокойствия". Це, так сказати, загальні директиви, якими „представники власти на місцях", мусять керуватися в своїй діяльності. Детальні ж вказівки, щодо практичного їх переведення, подаються міністром в слідуючім циркулярі:
„Визнаючи необхідним всіма засобами спинити революційні підбурювання селян до грабувань і насильств проти земельних власників прошу вас: 1) всіх тих, що підбурюють, проводарів і революційних аґітаторів, які не заарештовані судебною властю, арештувати і зробити відповідні заходи про заслання їх під догляд поліції; 2) ніяких особливих дізнань в цій справі, .а так само і питань (?) не робити, а обмежитись протоколом, де мусять бути подані причини арешту і короткі відомості, упевнюючі винуватість; 3) коли явні аґітатори будуть увільнені судебними властями, то залишати їх під вартою і поводитись по пункту другому; 4) в разі арешту учителів, фершалів і інших земських чиновників, а так само сторонніх осіб або приїжджих, не звертати жадної уваги на бунтарські протести самозванних союзів і делеґацій. 5) Не звертати уваги на погрози зібрань і мітинґів, а в разі необхідности найрішучіше розганяти протестантів, вживаючи, де треба по закону, зброї; 6) „представления" мусять бути зроблені зразу ж; 7) взагалі всякі вагання при виконанні попереднього не можуть мати місця; 8) про прийняття всіх вказівок, щодо точного і обов'язкового виконання, прошу телеграфувати двома словами: „Буде виконано", на ім'я директора департаменту поліції." Підписав управляющий міністерством П. Дурново.
Цей циркуляр, як бачимо, має на увазі трохи обмежену сферу — аґрарні відносини, але це йому не заважає мати більш широке значення: та творчість і самостійність, які мусять тепер „украшати", як діямант, кожного губернатора, і які він мусить виявляти на всякім місці „владычествования своего", являється порукою того, що вказівки циркуляру будуть перенесені і на городські відносини, взагалі туди, де вважатимуть за потрібне до них звернутись. В поданому циркулярі детально вияснено, якої тактики мусять триматися чини адміністрації при „подавлениях" окремих революційних вибухів. Вона так цинічно відверта і жорстока, що коментарі до неї зайві! Не можемо не звернути уваги читача на § 3 циркуляру, який відкриває широкий простір для сваволі чиновників адміністрації і дає їм повне право, повний простір по власному „усмотрению" неґувати приписи судебної влади. Зрозумілим після цього являються всі численні арешти в будинках суду після судової розправи, коли оправданих судом, зараз же заарештовували жандарми і завдавали до тюрем. Ще в більш обурюючих і жорстоких формах виступає урядовий цинізм в приказі від 5 января міністра внутрішніх справ київському генерал-губернаторові: „Сегодня в местности Кагарлик, Киевской губернии, в имении Черткова, арестован аґитатор. Толпа с угрозами требует его освобождения. Местная вооруженная сила недостаточна. Ввиду зтого настойчиво предлагаю как в данном случае, так й во всех подобных, приказать немедленно истреблять бунтовщиков, а, в случае сопротивления, сжигать их жилища. В настоящую минуту необходимо раз навсегда искоренить самоуправство. Аресты не достигают цели; судить сотни й тысячи людей невозможно. Ныне единственно необходимо, чтобы войска проникнулись вишеизложенными указаниями". — П. Дурново.
Бажання автора циркуляру здійснилось: і забите дисципліною автоматичне військо і ті, що вели його на села втихомирювати селян, в першій лінії пройнялись нелюдськими бажаннями міністра. Озброєні мечем і вищим здобутком новочасної військової техніки — кулеметами, вони спішать туди, де з вікового сну повстав народ, „привертають там спокій і тишину" і залишають після себе справді тишину — тишину зруйнованих сіл, знищених городів, спалених хат і трупів. . . А по шляху їхнього походу земля вся напоюється кров'ю невинних жертв свободи. Послані „по высочайшему" велінню генерал-адьютанти, фліґель-адьютанти, мічмани, ляйтенанти, поручники, ротмістри, різні губернатори, совітники, земські начальники, станові — всі оті Меллери-Закамельські, Орлови, Безобразови, Міни, Римани, Фон-Сіверси, Аліханови і інші, що, або тікали перші в бійці з японцями, або шукають орденів, чинів, нагород, — всі вони пройнялись до глибини своєї хижої душі бажанням всевладного міністра і реалізують його в Перові, Ашіткові, на Люберцях, в Голутвині, в Сибіру, на Кавказі, біля Риги, Мітави, по селах України. Реалізують серед лотишів, поляків, грузинів, росіян, українців. Для них немає національних ріжниць: всі однакові, всіх катують, над всіма знущаються.
Даремне шукати правних підстав для цих злочинств по нормальних законах і кодексах і робити археографічні досліди, як це робив Кузьмін-Караваєв, а з ним і поступова преса, коли все те, що там стоїть, віддавна знищене часовими „положениями", часовими правилами і „циркулярами министров"! Циркуляри Дурново власне і були тими „правовыми" вказівками для цілої зграї народніх катів, поводження яких обурює широкі народні верстви російського суспільства. Вони зарані санкціонували і оправдували всі ті насильства і злочини, які вироблялись спеціяльними „посланцями" і місцевими представниками власти. Вони стали імпульсом і до власної творчости різних провінціяльних генерал-губернаторів; на них, як на базі, основували свої приписи і „временно облеченные властью военных генерал-губернаторов" особи. За браком місця ми не можемо зупинитись на цій цікавій з багатьох боків літературі. Досить зауважити, що вона здебільшого індивідуалізує, відповідно особі творця, основні тези циркуляру Дурново. „Буду беспощаден", „строго приказываю", „буду предавать расстрелу без суда", або „жестоко преследовать і наказывать, а усадьбы и все хозяйство сжигать", — ось домінуючі провідні думки тих циркулярів.
Процес запровадження в життя приписів Дурново ще не закінчився. Він відбувається ще й в наші часи. Але наслідки вже і тепер показуються. По відомостях англійських газет від 25 грудня (декабря) минулого року по 25 січня (января) цього (1906) року в Росії убито, не зараховуючи тих, що полягли в Москві під час повстання, 1204 чол., а ранено 1624. Цифри ці не відповідають дійсності, число забитих в цей період є значно більшим. Статистика урядових убивств, вчинених після 25 января, так само величезна по своїй кількості, ще не закінчена. 5
Як приймає населення наїзди післанців вищої власти? Цікаву відповідь на це питання дають справоздання і телеграми на „высочайшее имя" героїв утихомирення. З їхнім приїздом стає просто чудо: селяни не розбігаються, як пишуть газети, а збираються на площах, просять прощення, що більше не будуть слухати аґітаторів і дякують за повернення спокою — шляхом розстрілів, екзекуцій над ними ж таки, шляхом спалення їхнього хазяйства і хатинок...
Воістину, як ті героїчні ґлядіятори: morituri te salutant (ті, що йдуть на смерть, вітають тебе) ! !
Поданий нами реєстр урядових репресій не є вичерпуючий. Багато фактів залишено на боці, але гадаємо, що й поданого досить для характеристики злочинно-практичної діяльности нашого уряду.
Але та петля, яку реакція хоче затягнути на шиї народу, зіткана з багатьох ниток. Репресії виявляються не тільки в розстрілах і душогубствах, не тільки в грубих, так мовити, зрозумілих для широких мас формах насильства. Вони ясно виринають і з законодавчої творчости уряду, з тих „законів", якими він хоче нормувати таке розбурхане і таке складне народне життя.

IV

Під час гульби реакції, 20 лютого видано новий маніфест про скликання Думи. Видано його неждано для широких кругів суспільства, але ті мотиви, які спонукали уряд зважитись на це, ясні як день. Стояння на краю фінансового банкрутства цілої країни і недовір'я закордонних банкірів до сучасного російського уряду були тим імпульсом, який примусив останнього, в цілях повернення назад, загубленого ним довір'я, вчинити те, без чого ці банкіри не хотіли позичати Росії ані копійки. Як не тяжко було урядові зважитись на такий крок; які він заходи не вчиняв для того, аби задушити революцію і формальним заспокоєнням країни привернути довір'я закордону, але він мусів це зробити. Вироблений в тиші бюрократичних канцелярій, без участи живих сил країни, закон 20 лютого позначається всіма тими хибами і внутрішніми суперечностями, що характеризують собою цілу законодавчу творчість нашого уряду. Коли ж взяти на увагу, що маніфест видається під час історично-переломової доби, коли вся країна стікає від крови, а населення болюче тріпоче, чекаючи корінних реформ, — то суперечності маніфесту набирають особливої ваги, а їх неґативний характер загрожує новими колотнечами і „смутами", замість того „порядку, спокою і добробуту", повернення яких країні були головними причинами видання маніфесту. І не треба, для ствердження висловленої нами гадки спинятись надто довго над текстом самого маніфесту і переходити з аналізою один за одним § § „Учреждения Государственной Думы", тих змін, які пороблено, на підставі маніфесту, в статуті Державної Ради.
Досить буде, коли ми піддамо критиці лише декілька головних моментів конституції 20 лютого і, на підставі аналізи їх, покажемо суть цілого конституційного акту російського уряду.
Народне представництво може лише тоді виконувати успішно свої функції, коли йому конституційними нормами забезпечено право законодавчої творчости і контролю у всіх сферах державного життя. Без цих прероґатив представництво являється фікцією, непотрібним нінащо декорумом. Як же забезпечені ці прероґативи „конституційним" маніфестом 20 лютого? На перший погляд він дає російському представництву згадані права. Уряд визнає, як „непорушне" правило, щоб ніякий закон не міг мати сили без ухвали Державної Думи і щоб обібраним від населення була забезпечена можливість участи в догляді над закономірністю діяльности поставлених монархом „властей". В порівнянні з тими правами, які „давались" монархом населенню актом 6 серпня і які мали лише дорадчий характер, маніфест 20 лютого є значним кроком наперед. Маніфест установляє, що „від часу скликання Державної Ради (Совета) і Державної Думи, ніякий закон не може мати сили без ухвали Ради і Думи", але поруч з цим обмежує це „загальне правило", виключенням із сфери компетенції Думи права розглядати і змінювати „основні державні закони". По тексту маніфесту, Дума має право лише „піднімати пропозиції (предположения) в справі одміни або зміни існуючих і видання нових законів — і тим самим позбавляється найголовнішого з конституційних прав, а саме — права законодавчої творчости.
Внутрішня суперечність між духом і ідеєю народнього представництва, з одного боку, і дійсними правами останнього по одному із найбільш важливих своїх прав — з другого, виступає тут в повній абсурдній формі. Коли уряд визнає, що та система законодавства, яка досі мала місце в Росії, не відповідає інтересам її державного життя, і виявилась конечна необхідність в заміні її новою, основаною на підвалинах народнього представництва, то навіщо останньому кидати зразу колоди під ноги і обмежувати його в правах, що випливають із самого духу і ідеї представництва?! Очевидно для того, щоб звести на нівець всі потуги і законодавчу ініціятиву останнього, і при суроґаті конституційних норм залишити і надалі той самодержавний status, який був і до видання конституційного маніфесту. Тенденція до цього особливо виразно виступає на ст. 13 (прилога до статуту про Думу), де конституційний по формі монарх залишає за собою, ставший анахронізмом після маніфесту 20 февраля — титул „самодержця". Тількищо цитоване нами місце з маніфесту, де ясно зазначено, що ні один закон не може увійти в життя без санкції Думи, розкриває скобки самодержавства і позбавляє титул самодержця того реального змісту і форми, які він мав до моменту видання конституційного акту. Але ця характерна увага в статуті про Думу свідчить не лише про повну прив'язаність до історичних амулетів, небажання розлучитися з ними російського самодержця; в ній ми вбачаємо виразну ілюстрацію до основної тенденції самодержавної власти, уберегти і при конституції за собою ту необмеженість і безконтрольність, що являються характерними рисами такої власти від появи її в російських державних відносинах. Цитоване нами місце із маніфесту, де російський самодержець заховує непорушним „коренное положение основных государственных законов", на підставі якого „ніякий закон не може увійти в життя без нашого затвердження", і обкраяні межі законодавчої діяльности народнього представництва являються найліпшим доказом висловленої нами гадки. Загальний тон маніфесту 20 февраля і ті спеціяльні постанови („учреждения") про Державну Думу, які конкретизують основну ідею маніфесту і утворюють правні норми для функціонування народнього представництва, містять в собі ще і інші докази.
Перейдемо до деяких з них. Ідея представництва втілена урядом в дві інституції: в Державну Думу і Державну Раду. Обов'язок другої — контролювати діяльність першої. Але, коли в конституційних державах західньої Европи і для законодавчої і для контролюючої діяльности парляментів, забезпечені в законі широкі простори і права, так що всі законопроекти, що переходять крізь них, не можуть здебільшого бути покасованими палатами верхніми, — у нас справа стоїть як раз навпаки. Ні один закон, ні одна постанова, прийнята Думою, не може набрати відповідної сили, перш ніж не одержить санкції Державної Ради (Совета). Всі законопроекти, неприйняті останньою інституцією, вважаються за відхилені.. Такий порядок вироблення нових законів міг би ще бути зрозумілим при тій умові, коли б Державна Рада складалася із виборних членів. Але не кажучи вже про всі дефекти двох-палатної системи народнього представництва, системи, що виявляє собою історичний пережиток, в будучих російських конституційних відносинах дефекти цієї системи доведені ad absurdum (до дурниці). Можна з певністю сказати, що кожна жива ініціятива Думи, кожен крок її в напрямі інтересів народніх, — коли навіть припустити, що по своєму непевному складові Дума могла б виявити ці риси, — не одержать санкції „верховної російської палати" і будуть поховані в цій бюрократичній прірві. Порукою цього є склад членів Державної Ради, що кожного року напів призначається монархом із чиновників, а напів обирається упривілейованими клясами суспільства, як от дворянством, купецтвом, духовенством тощо. Само собою зрозуміло, що чиновницька частина „Державної Ради" буде покірним рабом бюрократії і корони. Коли б і знайшовся з-поміж чиновників хтось такий, що захотів би бути самостійним і „сметь своє суждение иметь" — його без всякої церемонії викинули б із Ради, бо правних ґарантій проти можливости репресивних засобів до непокірних членів в статуті Ради немає ніяких. З другого боку близькість, а іноді і тотожність інтересів нашого дворянства і вищого духовенства з інтересами бюрократії і корони, дають повне право думати, що і представники названих суспільних груп будуть на стороні чиновницької частини Ради і складуть собою ту більшість її, об яку будуть розбиватись усі „живі", повторимо — проблематичні і непевні — заходи і постанови Державної Думи.
Державна Рада (Государственный Совет) являється, таким чином, покірною зброєю в руках найвищої власти, вічним мечем Дамокла над творчістю Державної Думи, втіленням бюрократичного фільтра, призначеним лише для того, аби не пропустити нічого, що Дума могла б визнати потрібним і необхідним для тих народніх мас, інтереси яких вона має обстоювати. Замість контролю народнього представництва над діяльністю бюрократії, остання контролює саме представництво і, займаючи більш упривілейоване становище, одержує в свої руки всі необхідні засоби, аби звести на нівець повноваження і діяльність народніх представників. Як далеко дійшла основна тенденція законодавця надати бюрократичний характер не тільки Державній Раді, але й Державній Думі, показує хоч би той факт, що по статуту Думи члени її мають право „не давати справоздань своїм виборцям" і взагалі поставлені законодавцем в такі умови, що цілком забезпечують їм спокій від „докучливого" (слово з самого статуту Думи) втручання народу в їхню діяльність. В повній гармонії з цією тенденцією стоїть, звичайно, і заборона являтись так в Державну Думу, як і в Державну Раду різним депутаціям, а також „вносити словесні і писані заяви і прохання" (ст. 61). Таким робом, той тісний і непоривний зв'язок, який існує при конституційних стосунках між населенням і його представниками і який вимагає постійного взаємного порозуміння, шляхом прислухування до інтересів виборців (з одного боку) і контроля над вибраними до представницької інституції (з другого) — маніфестом 20 лютого визнається непотрібним; російська бюрократія зробила всі заходи, аби викопати прірву між народніми масами і їхніми представниками і поставити якомога далі одних від других.
Коли ми згадаємо ще, що в кожну хвилину Дума може бути зачинена верховною властю, що можливість запровадження „часових і виїмкових правил" передбачена законодавцем не лише під час перерви в діяльності Думи, але і впродовж 2 місяців після її скликання, що засідання її є мало доступні для публіки і представників преси, що в першу ліпшу хвилину, на домагання якогонебудь міністра, вони (засідання) можуть бути зачинені для публіки, — то ми будемо мати більш-менш повний комплекс тих неґативних умов, серед яких буде відбуватись робота російської представницької інституції. І уже сам характер цих умов показує, що вони не лише будуть гальмувати законодавчу і взагалі творчу діяльність Думи, але утворять таку атмосферу, при якій всяка продуктивна праця в інтересах населення стане абсолютно неможливою.
Ми зачепили лише декілька статтей постанови про Думу, в головному нормуючих законодавчу діяльність останньої, і гадаємо, що навіть із короткої аналізи їх випливав ясно один висновок: Дума не має нічого спільного з справжнім народнім представництвом, вона є фальсифікацією його, одним зовнішнім декорумом самодержав'я, стиснутою „отдушиною" для народньої думки; вона є карикатурною формою тієї абсурдної мрії слов'янофілів, по котрій монархові належить повнота власти, народові повнота гадки (мнения); вона є чим хочете, але ні в якім разі — інститутом для законодавства і контролю над урядом.
Придивимось тепер, як стоїть справа з другою не менш значною по формі прерогативою нашої державно-конституційної інституції, а саме з правом Думи „в догляді над закономірністю діяльности" поставлених творцем конституційного маніфесту „властей". В практиці конституційних парляментів західньоевропейських держав право це виявляється в формі „запитань", „інтерпеляцій" і висловлення „вотуму недовір'я" або цілому урядові, або окремим представникам його. Наслідком останнього звичайно буває зміщення з посади певного міністра, або і цілого кабінету міністрів. Але часто буває і так, що навіть [самі]6 інтерпеляції і „запитання" — приводять до того ж. Правом інтерпеляцій і запитань досить широко користуються народні представництва в цілій західній Европі, як одним із могутніх засобів контролю над вчинками і поводженням адміністрації, і по статуту уряд в особі своїх міністрів (здебільшого міністра президента) мусить давати необхідні пояснення і справоздання. Маніфестом і згаданими нами „постановами" про Державну Думу це право дається також і членам російського конституційного представництва, але воно так невиразно висловлене, а межі його такі невеликі, що de facto реалізація його зводиться на нівець і представники адміністрації, так як і раніш, залишаються вільними від контролю і догляду. Перш усього окремі члени не мають права робити запитання до уряду. Для того, щоб останнє набрало відповідної сили, необхідно подати його в писаній формі і за підписом не менше як 30-х членів (ст. 58 „учр. о Думе"). Але і після цього воно ще не може бути поставлене міністрові і лише тоді, коли більшість Думи дасть свою згоду, воно передається йому (ст. 40). Від доброї волі міністра буде залежати, дати чи не дати відповідь на запитання Думи (ст. 59). Само собою зрозуміло, що звичка російських міністрів не давати нікому справоздання в своїй діяльності і страх перед контролем над собою, дає нам поруку, що ст. 59 „учр. про Думу", по якій міністри можуть нічого не відповідати на запитання Думи, обмежившись лише коротко причинами, чому так поступають, — буде широко вживатись нашими вищими представниками власти. Цікаво зазначити тут один хитроумний кунштик, вчинений творцем думської установи.
Коли приміром, ті причини, які міністер подасть до відомости Думи в справі свого небажання дати відповідь на її запитання,— Дума визнає невартими або непевними в її очах, міністер не обов'язаний задовольнити її природне і законне бажання, і ціла справа переходить до рук голови Державної Ради, який доводить її до відомости монарха (ст. 60). Чому, власне справа переходить до рук голови Державної Ради, ясно видко із ст. З, 1 вид. „указу про реформу Державної Ради і ст. 9 „учреждения" про Державну Думу. Голова Державної Думи обирається самими членами Думи, тоді як голова Ради призначається верховною властю із бюрократичних сфер. Такий індивідуум завше буде почувати себе ближче до бюрократа ж міністра, ніж до незадоволеної поводженням або діяльністю останнього Думи. По принципу — „хто ж своєму братові ворог?" — або „рука руку миє", — голова Ради завше може зужити всіх сил „аби свого не видати". Таким робом, право народніх представників контролювати діяльність адміністраторів — стає однією фікцією без жадного реального значення; простір для адміністративної сваволі залишається такий самий, який був і раніш — до конституції, а вся історія з обіцянкою 17 жовтня „забезпечити вибранцям від народу можливість справжнього догляду над закономірністю діяльности призначених властей" — перевернулась в порожню, образливу для народніх представників і цілого населення комедію.
Ми залишаємо, за браком місця, детальну критику другорядних § § „установ" про Державну Думу і Державну Раду. Гадаємо, що й коротких уваг, поданих нами по найголовніших пунктах обох „установ", буде досить, аби фальсифікація російського народнього представництва виступила в своєму правдивому світлі. Подана нами аналіза „конституційного" маніфесту і пояснення до нього, приводить до одного логічного висновку, а саме, що Державна Дума не тільки не може виконати свого обов'язку перед народом і країною в сферах законодавчої творчости, але що вона є також безсилою знищити силу і сваволю реакційної бюрократії; правні умови, так детально і недвозначно сконкретизовані в установі Державної Думи, не дозволять, при всім її бажанні, виконати ті функції догляду і контролю над адміністрацією, які являються conditio sine qua non кожного конституційного представництва. Коли ж взяти на увагу ті бюрократично-клясові основи, на яких збудовано незграбний і невдалий будинок Державної Думи, а також і те, що до організації народнього представництва de facto не допущені найбільш численні по своїй кількості і політичному значенню кляси населення (робітники, селяни і т. д.), а коли допущено, то лише на основах посередньої, трьох або чотирьох степенної системи, то не може бути двох думок, щодо задоволення широких народніх мас новим quasi конституційним утвором бюрократичної творчости. Така організація представництва не тільки не може задовольнити ці маси, але і для тих груп суспільства, що покликується верховною властю до проблематичної участи в порядкуванні державними справами країни, ставить цілий ряд конфліктів, цілий ряд зневажаючих умов, що згори засуджують на повну загибель всі заходи і потуги їхні на якусь продуктивну діяльність в інтересах народніх мас. Нас не цікавить в данім разі та позиція, яку займуть у відношенні до Думи ці — так нечисленні по своїй кількості, групи населення, як не цікавить і та тактика, якої вони будуть триматися в самій Думі.
Нас більше інтересує те питання, як і чим відповість на новий виклик, нову образу російського уряду ціла Росія, а в першу чергу пролетаріят і селянство? Що обидві ці категорії не задовольняються „обгризком" конституційних реформ, запропонованих маніфестом 20 лютого; що з їхнього боку відповіддю на новий закон про Думу може бути бойкот її, про це ми не будемо казати. Численні й бойкотуючі Думу резолюції на робітничих зібраннях, — де лише можна було їх улаштовувати по умовах сучасного моменту, а також резолюції селянських сходів, свідчать, що і селяни і робітники вірно оцінили щирість конституційних намірів уряду і не хочуть ловитися на гачок тієї конституційної провокації, якою власне і є вся ота комедія з Державною Думою. Але ідея бойкоту Думи виявляється не лише в пасивному утримуванні від виборів, але і в активному втручуванні, гальмуванні і спиненні їх. Питання, значить, в тім, наскільки є свідомости, сили і організації у найбільш революційних кляс нашого населення — робітників і селян — для переведення ідеї активного бойкоту в життя. Не можна закривати очей на те, що і сила і організація як пролетаріяту, так і селянства, дякуючи реакції уряду, в значній мірі підупали. Але впав би в непоправну помилку кожен, хто б зважувався впевнити в неможливості скорого повторення нових революційних вибухів, як з боку городського пролетаріяту, так із боку селянства. В революційних відносинах коньюнктури міняються і успіх чи напрям справи залежить від того відношення сил, яке в даний момент і при даних обставинах є сприяючим для того чи іншого з противників.
Як не жорстокою є реакція, хоч би вона ще 72,000 зарахованих до революціонерів завдала до тюрем, — революційного моря не вичерпаєш такими краплинами і ніякими засобами не можна спинити того, що виходить з глибоких підвалин народнього життя і увійшло, коли можна так висловитись, в плоть і кров соціяльно-політичної свідомости народніх мас. Робітничі і селянські верстви починають знову вступати в боротьбу з урядом, після часової перемоги його над ними, а в глибоких низинах їхніх відбувається свій процес підготовки до активного реаґування на репресивні утиски уряду. Деякі перші ознаки цього реаґування показуються уже в формі активного бойкоту Думи (зривання буржуазних виборчих зібрань, напр. в Лодзі, Варшаві і ін. містах; нищення виборчих списків і т. д.), в підготовці до нового політичного страйку (в Польщі), в організації професіональних спілок і товариств і в грізних аґрарних розрухах, що виникають по окремих місцевостях і загрожують охопити своєю пожежею цілу Росію. Це все — хвилі одного великого і грізного валу революції, що вибухне незабаром і знищить всі фортеці, побудовані реакцією для перемоги революційного руху.
Дуже може бути, що останній прибій цього валу набіжить не одночасно з скликанням Державної Думи, але тим більшими руїнами впаде вона під його натиском пізніше, увільнивши місце для будівлі справжнього народнього представництва, заснованого на чистих демократичних засадах і органічних зв'язках з потребами широких народніх мас.

С. Тагон



* „Вільна Україна", Ч. З, березень 1906 р. Петербург. Передруковано перший і четвертий розділи цього огляду.
1 „Русь", ч. 16.
2 „Русь", ч. 13.
3 Див. „Наша жизнь" ч. 356 з 1905 р.
4 Див. ч. 47, 1906 р.
5 Після оддання статті до друку, в газетах сповіщалось, що Меллер убив більше 100 чоловік, Аліханов до 40 чол. В прибалтицькому краю всього убито до 630 чоловік.
6 [ ] Ред.