ДЕРЖАВНИЦЬКА ТА ЗАКОНОДАВЧА ТВОРЧІСТЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ
 

Ще й досі можна почути од декого, що українська нація — спасенна і наскрізь демократична. Демократизм, каже щирий, твердолобий і неосвічений українець, просяк все життя нашої нації.
„Не кажіть мені про поділ на кляси! Кляс ніяких немає. Є тільки українці, діти одної матері — України!"
Наскільки невірні і брехливі такі думки, знає кожен, хто має очі, щоб бачити, і мозок замість смальцю в голові. Закони розвитку громадянського скрізь однакові; скрізь вони викопують глибочезну прірву поміж клясою пролетаріїв, робітників і клясою заможних дуків, капіталістів. Доки капіталізм є на світі, доти не буде згоди між капіталістами і робітниками. Доки існує гніт українського капіталу над українським робітником, доти робітник буде шукати порятунку од цього гніту в організації, в товариській обороні своїх прав.
Цю потребу робітничого життя, а саме необхідність професіональної організації для оборони своїх прав зрозуміли навіть такі темні і несвідомі з клясового боку елементи нашого громадянства, як українські актори.
Останніми часами по часописах частіше зустрічаються звістки про те, що українські актори гадають заснувати спеціяльне товариство, або союз (спілку) для того, щоб поліпшити своє матеріяльне та правове становище. Цей намір українських акторів не можна не привітати, бо кожен, хто хоч трохи знає життя українських акторів та ті умовини, серед яких їм доводиться працювати, не може не згодитись, що життя це дуже тяжке, умовини — злі і порятунку од лиха можна шукати тільки в організації.
Український актор — то якась безправна істота, яка не має прав навіть таких, якими звичайно володіє простий робітник. По руках і ногах зв'язаний він своєю службою у театрального антрепренера-хазяїна. Ось він наймається в початку якогось там сезону (здебільшого в Великий Піст) до антрепренера. Ні контракту нотаріяльного, ні нормального договору, як це звичайно буває по російських трупах, українські антрепренери не признають. Актори повинні вірити їм на слово. Повіривши на слово, актор тим самим віддає себе на повну ласку і волю антрепренера. Цей, а не актор, приписує умови служби. Звичайно, кожного дня може змінити їх, може зменшити жалування, може навалити акторові на плечі нової роботи — актор не має права ані писнути, ані запротестувати, бо зараз же опиниться на вулиці, без куска хліба — голодний і холодний. Знайти собі місце десь в іншій трупі серед сезону ніяк не можна, бо всі вони й без того переповнені.
За кожну провину, навіть найдрібнішу, антрепренер штрафує актора, або робить вичоти з його жалування. За що саме можна накладати штрафи, а за що ні — про це знає тільки антрепренер-хазяїн та певно й він не знає цього: так, коли замандюриться йому, тоді і штрафує. Штрафи — це нова штучка на українській сцені, раніш їх не було. Дякувати за них треба антрепренерові Суходольському: він перший додумався до такої новини, за ним пішли інші. Штрафи так припали до вподоби антрепренерам, що їх тепер не цураються навіть „демократичні" українські антрепренери, такі як Садовський. Дякуючи тому, що українські актори стають на службу без „нормального договору", в якому, звичайно, списуються умовини їхньої служби, антрепренер умови ті часто зміняє. Взяти хоч би для прикладу число робочих часів актора. Воно точно і практикою не встановлено. З власної волі антрепренер може число те зменшувати або збільшувати, — як Бог на душу положить! Звичайно, трапляється більше так, що антрепренер має тенденцію збільшувати, а не зменшувати. Дякуючи знов таки ж тому, що не має „нормального договору" поміж українськими антрепренерами та акторами, перші часто-густо примушують грати других без грошей, дурно.
Так, приміром, українські актори не одержують ані копійки за те, що беруть участь в „утренних" спектаклях, хоч здебільшого ЦІ спектаклі дають великі збори антрепренерам. Взагалі можна сказати, антрепренер „обставляє" актора так, що користується його працею часто задурно, часто ж оплачує цю працю дуже і дуже кепсько. Зате подарувати щось акторові задурно ніколи не подарує. Українські антрепренери не хочуть знати того, що актор людина, що він може хворіти, що він може не прийти „грати" через важливі причини. Актор, тільки актор, про права людини він повинен забути, коли поступає на службу. Актор не має права, як звичайний робітник, одержувати жалування за „прогули", коли останні зроблені через хворобу, або якісь інші, „уважительныя обстоятельства". Ніяких хвороб, ніяких „уважительных обстоятельств"! По деяких трупах, правда, впродовж 2-ох тижнів, а то й місяця, антрепренери дають хворим акторам пів жалування, але це залежить од їхньої доброї ласки, яка через 2 тижні здебільшого стає „злою" для актора, бо походить з такого непевного, мінливого і вередливого джерела, як добра воля або примха. На фабриках та заводах робітники, під час хвороби, мають право на безплатного доктора, на дарові ліки. Цього права не мають українські актори. Антрепренери не дбають про дарову медичну допомогу своїм робітникам-акторам. Коли ж буває, що самі лікарі запропонують дарову допомогу з умовою пускати їх за це дурно на вистави, антрепренери одмовляють їм, бо, мовляв, це „б'є їх по кишені". Така поведенція антрепренерів особливо виразно виступає в специфічному світлі, коли ми пригадаємо, що часто-густо українські актори хворіють через вину антрепренерів: втомляються от довгої тяжкої праці на репетиціях та спектаклях, застужуються в театрах від холоду та „протягів" (сквозняків), або на залізних дорогах, коли акторів, як наче товаряку, перевозять у скотських вагонах, як це робить антрепренер Суслов та іноді Садовський, та мабуть чи не всі...
Матеріяльне становище українського актора дуже тяжке. Та ж платня, яку він одержує за свою працю, просто мізерна. Так, приміром, хористи і хористки українських труп одержують найбільше 35-40 рублів на місяць, звичайно ж 25-30 рублів. По деяких трупах місячний заробіток хориста падає до 20 — і навіть до 15 рублів. При такій платні хористові чи хористці доводиться жити не тільки „в обріз", а більше і скоріше „впроголодь". Судіть самі, що залишиться з яких там ЗО, чи навіть і з 40 карб., коли витратити з них платню за кватирю, за обід, на чай, на миття білизни тощо. Звичайно, нічогісінько. Хорист, чи хоче він того, чи не хоче, повинен перебиватися з дня на день, „залазити в довги", щоб якось викрутитись з свого злиденного становища. Звичайно, при такій платні, він не може ні одягатись як слід, ні книжки, ні навіть газети купити, щоб задовольнити свої духовні потреби, їсть мало (звичайно один раз на день, в обід, коли не щитати утром та вечером чаю), їсть несмачно — погано, через це часто хворіє на шлунок, різними катарами тощо.
Не кращі матеріяльні умовини й життя справжніх акторів української сцени. Визначні з них, (що грають перші ролі) одержують звичайно 100-120 іноді 150 карбованців на місяць.
Але цих грошей не стає їм ніколи для того, щоб жити культурно, по людському: велику частину свого жалування такий актор повинен витрачати на різноманітну одежу, в яку він одягається, коли грає на сцені. Часто-густо ця одежа коштує йому великих грошей і забирає мало не більшу половину, а то й усе його місячне жалування. Одежу для гри актори повинні мати свою власну, бо антрепренер, звичайно, не дає її артистам. Тільки в п'єсах історичних і побутових (характерна одіж), та й то не завсіди, артисти одягаються не в своє убрання, а в те, яке дає їм антрепренер. Останніми часами трати акторів на одежу зростають все більше та більше, бо доводиться грати не тільки в народніх побутових п'єсах, де досить якоїсь там чумарки чи що, а і в п'єсах перекладних, або і в п'єсах ориґінально-українських, та тільки вже не в народніх. Особливо дошкуляють трати на одежу тим акторам, що грають другі та треті ролі. Перші одержують на місяць в середньому 70-80 карбованців, другі — 45-60. При цих тратах, які доводиться робити акторові, щоби удержати себе: не вмерти з голоду, мати хоч якийсь притулок, стає просто незрозумілим, відкіля він бере гроші ще й на одежу, кошти на яку бувають часто досить високі. Приглянувшись взагалі до матеріяльних умовин життя українського актора, до його щомісячного бюджету, доводиться сказати, що умовини ці надзвичайно лихі, а того заробітку, який він одержує, ледве стає на прожиток. Часто-густо звичайний робітник, а то й поденщик, почуває себе більш забезпеченим з матеріяльного боку, ніж український актор. Бувають такі місяці, коли українські актори буквально мало не голодають. Ці місяці припадають на Великий Піст та на Великдень. Звичайно в цей час антрепренери дають акторам не місячне жалування, а разове, од кожного спектакля, як от поденщикам. А як в Великий Піст є багато таких днів і навіть цілих тижнів (1,4 і останній), коли виставляти спектаклі по закону заборонено, то денного заробітку актора протягом, приміром, цілого місяця, не хватає для того, щоб заплатити за кватирю, „за стол" і т. д. По неволі доводиться тоді і не доїдати, і голодати і робити „довга", щоб хоч якось перебитись під скрутний час.
В деяких українських трупах антрепренери „нагрівають" акторів ще спектаклями, яких не можна виставляти, але „не по вине антрепренера". Під цей затишний і „спасительний" для антрепренерів параграф останні ховаються завсіди, як тільки їм приходиться скрутно. Хоче антрепренер зробити якусь економію в своєму бюджеті, зараз у нього й готова причина, через яку він не може поставити спектакля. Для цього він намовить якогось артиста захворіти, тим більше що з-поміж трупи є чимало таких „христопродавців", що за ласку хазяйську, за „роль", за прибавку жалування готові не тільки товаришів-бідолах, але й рідного батька продати. Таких спектаклів, що не ставляться ,,не по вине антрепренера", можна влаштувати, скільки буде охоти, але такі спектаклі боком вилазять акторам, бо за ці „прогульні" дні антрепренери не забувають з їхнього жалування робити вичоти. Робляться по деяких трупах, прим, у д. Суходольського, вичоти і за такі дні, коли трупа переїздить з одного города в другий. Інші антрепренери не платять акторам за „передпразникові" (15) дні, яких разом з днями переїздів набереться не менше, як на місяць (приміром в трупі д. Пономаренка).
Можна б було більш докладно спинитись над матеріяльними умовинами життя українських акторів, над формами тієї експлуатації, яку проробляють над ними антрепренери українських труп, нарешті, над безправним становищем українського актора, але ми гадаємо, що і того, що ми сказали досі, доволі вже для того, щоб уявити всю злиденність, всю незабезпеченість існування, всю безправність на сцені „служителя" української „вільної" театральної штуки. Свобода штуки і матеріяльні ланцюги українського жерця її це звучить якоюсь іронією, безглуздим, жорстоким знущанням над самою штукою з одного боку і правами людини — з другого. Капіталізм створює протилежність клясових інтересів, викопує глибоке провалля поміж тими, хто продає свою робочу силу і тими, хто її купує, поміж тими, хто марнує своє здоров'я, сили і тими, хто з того здоров'я наживає собі достатки. Здавалося б, що поміж українськими артистами клясова свідомість, свідомість своїх інтересів повинна б була знайти давно вже собі місце. На великий жаль, на ділі цього немає. Раз, через те, що на українську сцену до останніх часів ішли переважно такі люди, які з штукою не мали нічого спільного, байдужі до неї, неосвічені, некультурні; а друге — через те, що з клясового боку на українську сцену йшли такі елементи, яких можна скоріш всього зачислити або до люмпен-пролетаріяту або ж до дрібнобуржуазних груп громадянства. При такому складі українських акторів клясової солідарности поміж них і не могло бути. Навпаки, на українській сцені, дякуючи специфічним стосункам сцени взагалі, звили собі міцне кубло явища, цілком протилежні робітничій солідарності. Ми бачимо, що частина українських акторів, і напевно більша, запобігають всякими правдами, а більше неправдами ласки антрепренерської, „підставляють одне одному ножку", доносять, шпигунствують, топлять одне одного, можна сказати, в ложці води, аби тільки достукатись до більшого жалування, до визначнішого становища на сцені, для того, щоб „вибитись" на „акторську дворянську лінію", себто грати кращі ролі та стати ближче до антрепренера. Декому з таких акторів уявляється, що незабаром і він стане сам антрепренером і буде тиснути та ,,крутити в бараній ріг" акторів, своїх недавніх товаришів, як досі крутили його. При таких обставинах, звичайно, важко акторам добитись солідарности. Недивно ж, що змагання більш свідомих та інтеліґентних акторів за поліпшення свого існування і умовин праці, не давали досі бажаних результатів. Антрепренери безжалісно викидали з трупи тих акторів, які хотіли покласти край знущанню антрепренерському над ними, урегулювати стосунки поміж антрепренером та акторами або принаймні увести в ці стосунки хоч якесь право. І завсіди бувало в таких випадках так, що решта трупи не піддержувала, не озивалася за своїх товаришів, хоч бачила і відчувала, що правда на їх стороні, а не на стороні антрепренера. Свавільство антрепренерів і тепер ще буяє на українській сцені так само, як буяло воно 10-20 років назад.
Як же положити йому край? Що повинні робити українські актори, щоб вичистити оті конюшні безправства, знущання і над штукою, і над правами чоловіка, які завели на українській сцені наші рідні, наші „національно-свідомі" і, — Боже мій, — „демократичні" антрепренери?
Єдиний шлях, яким повинні йти актори-трудівники української сцени, щоб поліпшити своє
матеріяльне становище та здобути собі певні права, це той шлях, яким ідуть всі робітники в своїх змаганнях за краще життя. Це — шлях організації, шлях спільного єднання.

Ніколи і ніде робітник сам, наодинці не може поліпшити свого життя. Нічого не вдіє він проти капіталіста: не примусить він його ні набавити жалування, ні скинути зверхурочні роботи, ні позбутись якогось іншого лиха. Капіталіст має більшу силу, ніж робітник. Робітник же стає могутньою, непоборимою силою тільки тоді, коли він стає проти капіталіста не сам, а разом з іншими своїми товаришами по праці — робітниками. Сила робітників тільки в єднанні.
Сила робітників в спільній обороні своїх прав перед нападами капіталістів. Так само і сила українських акторів, коли вони хотять вибитись з того злиденного становища, в якому зараз бідують, тільки в організації — в цьому могутньому засобі, до якого звертаються робітники на цілому світі в своїй боротьбі з капіталом. Ідея професіонального союзу робітників української сцени являється, таким чином, тією ідеєю, за здійснення якої в житті повинні з усіх сил старатися українські актори. І старатися здійснити цю ідею українські актори повинні ще й через те, що мабуть одні тільки вони не звертаються до цього способу оборони своїх прав перед нападом капіталу. По цілому світі люди праці — робітники — і по всіх галузях праці єднаються в професіональні товариства, щоб спільними силами пособити спільному горю і тільки наша українська сцена не то що не проґресує в ділі боротьби з експлуатацією, а навпаки — реґресує, даючи спроможність антрепренерам і різним „паразитам" української сцени все з більшою нахабністю експлуатувати працю актора й кожного сценічного діяча взагалі. Всі оті штрафи нічим і ніким не обмежені, вичоти за дні, які тільки заманеться антрепренерам встановити, і взагалі — найповніша сваволя з боку цих антрепренерів, — безумовно виросли на ґрунті як безконтрольности, так і повної невідвічальности антрепренерів перед ким би то не було. Проти сваволі, проти безконтрольности „один в полі не воїн." Потрібні спільні заходи, спільна боротьба всіх, хто почуває на собі все те зло, що панує зараз на українській сцені і призводить українського актора до становища безправного, майже безсловесного раба антрепризи. Очевидно, що ця боротьба повинна провадитись по певному пляну, виробленими засобами, систематично, організацією, що не під силу одному акторові, а тільки всій спілці, всім, хто зазнає на власній шиї „ласку" пана-антрепренера. Само собою зрозуміло, в професіональній спілці українських акторів не може бути місця нікому, хто боронить інтереси антрепренера, або являється активним представником цих інтересів в кожній окремій трупі. Таким чином, всі ті, хто накладає на актора штрафи, робить йому догани або вичоти з жалування, не можуть бути членами акторської спілки.
З другого боку, ясно, як світ, що професіональне товариство українських акторів не може ставити своїм завданням тільки інформаційні цілі. В такому разі воно стало б звичайним ,,бюром" і було б в пригоді українському акторові хіба тільки тим, що давало б йому потрібні відомості про ті „вільні" місця в тих чи інших трупах. Спілка українських акторів повинна ставити собі ширші завдання, аніж ті, які переслідуються інформаційними бюрами. Вона повинна дбати не тільки про те, щоб знайти своєму членові заробіток, а ще й про те, щоб цей заробіток підняти, зробити більшим, щоб заробіток цей стояв у пропорції з тим числом робочих годин, що актор оддає антрепренерові, спілка повинна встановити мінімум заробітньої плати не тільки для всіх акторів, але й для всіх служащих у трупі (хористів і т. ін.). Спілка повинна подбати про те, щоб встановити інший порядок на сцені українській, аніж той, який тепер панує, — щоб українські актори мали не одні обов'язки, як тепер а й певні права, яких не мають і які можуть од них одібрати антрепренери. Спілка повинна виробити нормальний договір, пристосований до умовин служби на українській сцені, і через цей договір внести правовий елемент в обопільні стосунки поміж антрепренерами та акторами. Спілка, нарешті, повинна подбати про те, щоб забезпечити своїм членам мінімальну допомогу на випадок безробіття, хвороби, нездатности до праці тощо, через заведення при касі спілки відповідних фондів — емеритурних, страхових і т. д. Взагалі професіональна спілка українських акторів повинна ставити своєю метою не тільки інформаційні завдання, а також завдання обопільної матеріялької допомоги, оборону прав своїх членів перед нападами капіталістів-антрепренерів. З'єднавши круг себе всіх діячів робітників української сцени, всіх, хто терпить експлуатацію з боку антрепренера, професіональна спілка українських акторів стане дужою силою, здатною боротись з свавільством антрепренерів.
Але колективне значення професіонального союзу українських акторів не обмежується тільки тим, що через цю спілку актори здобувають певні права на українській сцені і поліпшують своє матеріяльне становище. Союз гарний ще й тим, що піднімає самоповагу у своїх членів, будить почуття клясової солідарности, зв'язує їх в одну спільну сім'ю і приєднує їх до великої інтернаціональної сім'ї світового пролетаріяту. Почуваючи себе членами цієї пролетарської сім'ї, українські актори можуть з певністю війти в кращу будучність тієї справи, яка зараз стоїть на денному порядку їхніх професіональних інтересів і кличе їх до невтомної солідарної оборони своїх прав. Почуваючи себе членами професіонального союзу, українські актори справді можуть на власному досвіді упевнитись, яка глибока життьова правда міститься в клясовій солідарності пролетаріяту, як вона піднімає його настрій, викликає його на постійну, невпинну діяльність — оборону своїх прав, як вона щодалі, то все більше одкриває йому нові перспективи на його світлу будучність.

С. Петлюра

* „Слово", чч. 6, 7, і 8, 1908, Київ.