ТВОРЧІСТЬ

ТОМ ПЕРШИЙ

СИМОН ПЕТЛЮРА
(Короткий життєпис)

Симон Васильович Петлюра народився 10-го травня 1879 року на передмісті Полтави. Рід Петлюр був козацький, але батько Симона Васильовича був приписаний до міщан міста Полтави. Мати, Ольга Олександрівна уроджена Марченко, теж була козацького роду.
Як з боку батька, так і з боку матері, Симон Васильович мав багато родичів духовного стану. Рідна баба його, мати Василя Петлюри, була ігуменею і співосновоположницею Тепловського манастиря коло Феодосії в Криму. Дід Симона Васильовича з боку матері, повдовівши, постригся в ченці і помер ієромонахом. Разом з ігуменом Іоною був основоположником Київського Іонівського Скиту.
Початкову освіту Симон Петлюра одержав у церковно-приходській школі рідного передмістя, вчився потім у Полтавській бурсі.
Від 1895 року він учився в полтавській семінарії. В 1898 році належав до української семінарської громади; ще під час перебування в семінарії він вступив до заснованої в 1900 році Революційної Української Партії. 1901 року Симон Петлюра брав участь у конференції РУП та у всеукраїнському студентському з'їзді делеґатом від української семінарської громади, хоч тоді вже не був у семінарії. На початку 1901 року його було виключено з останньої кляси за вияв революційно-національних настроїв. Безпосередньою причиною виключення був інцидент в зв'язку з запрошенням до семінарії композитора Лисенка.
З 1902 року, співпрацею в Літературно-Науковому Вістнику, почалась журналістична діяльність Симона Петлюри.
Весною 1902 року вибухли великі селянські бунти, в яких полтавські семінаристи відіграли поважну ролю. Симонові Васильовичу загрожував арешт, а тому восени цього року він виїхав на Кубань і короткий час був учителем міської школи в Катеринодарі. Потім працював над архівами Кубанського Війська під керівництвом Ф. А. Щербини. Одночасно був діяльним у Чорноморській Вільній Громаді РУП в Катеринодарі і співпрацював у нелеґальних виданнях РУП, що виходили у Львові. В наслідок цієї діяльности він в середині грудня 1903 року був заарештований і просидів у в'язниці коло трьох місяців. Випущений „на поруки", виїхав до Києва, а звідтіля восени 1904 року за кордон, до Львова.
У Львові Симон Петлюра віддається партійній та журналістичній праці.
У грудні 1904 року там відбувалася конференція РУП, на якій обговорювалася справа об'єднання з Російською Соціял-Демократичною Робітничою Партією. Петлюра належав до течії, що не пішла на об'єднання.
Повернувшись після амнестії в кінці 1905 року до Києва, Симон Васильович ще раз їде до Львова на з'їзд галицької української соціял-демократії, де виступає під псевдонімом Святослав Таґон від Української Соціял-Демократичної Робітничої Партії, як стала називатись РУП.
В січні 1906 року Симон Петлюра виїхав до Петербурґу для редагування партійного органа „Вільна Україна", але незабаром повернувся до Києва. В липні 1906 року став секретарем щоденника „Рада", а від літа 1907 року до 1908 співредактором леґального соціял-демократичного часопису „Слово".
Увесь цей час Симон Петлюра містить статті в різних українських часописах та журналах.
В кінці 1908 року Петлюра виїхав до Петербурґу для заробітку, працював там як бухгальтер, але скоро переїхав до Москви. Там він одружився з Ольгою Опанасівною Більською і там же народилась його єдина дочка, Леся.
В Москві від 1912 року Симон Петлюра редаґував „Украинскую Жизнь", журнал про Україну і українців російською мовою для інформування росіян про українські справи.
Під час першої Світової Війни Симон Петлюра став на працю до „Союза Земств и Городов". Революція застала його в Мєнську і він зразу ж став головою Українського Військового Комітету Західнього фронту.
Як представник Комітету Петлюра прибув на перший Всеукраїнський Військовий З'їзд, що відбувся 22-го травня 1917 року в Києві. На цьому з'їзді його було обрано головою Українського Військового Генерального Комітету.
18-го червня того ж року відбувся другий Всеукраїнський Військовий З'їзд, на якому Петлюра головував.
Після створення в червні 1917 року Генерального Секретаріяту, Симон Петлюра став першим секретарем військових справ. Не погоджуючися з політикою голови секретаріяту, Володимира Винниченка, він у кінці 1917 року залишив це становище і виїхав на Лівобережжя. Там він зформував Гайдамацький Кіш Слобідської України, що складався з червоних та чорних гайдамаків. Коли російський большевицький уряд оголосив Україні війну, Кіш Слобідської України з Петлюрою на чолі відзначився в боях, але був відкликаний до Києва, де в кінці січня 1918 року вибухло большевицьке повстання.
Симон Петлюра особисто керував бойовими операціями для звільнення Києва від комуністів, здобув арсенал, де засіли головні їх сили, і зайняв центр міста. Але перемога була недовготривалою. Під Київ уже підступила армія Муравйова, і після завзятих, але нерівних боїв, українське військо мусіло відступити на Житомир.
Після Берестейського Договору Симон Петлюра перший своїми частинами зайняв Київ 1-го березня 1918 року.
Під час уряду гетьмана Павла Скоропадського Симон Петлюра став на чолі Київського Губерніяльного Земства і Всеукраїнського Союзу Земств. Проте справі українського війська він не перестав служити, публікуючи протягом 1918 року в „Книгарі" статті і замітки на військові теми.
Літом 1918 року, після виступу на зборах Сільсько-Господарського Товариства проти збереження великої земельної власности, Петлюра був заарештований і пробув у в'язниці до листопада 1918 року.
З вибухом повстання проти гетьмана, Петлюру обрано до складу Директорії Української Народньої Республіки. Одночасно він очолив українську армію як Головний Отаман.
14-го грудня 1918 року на чолі війська Симон Петлюра вступив до Києва, але вже в лютому 1919 року з боями відійшов з столиці, уступаючи перед большевицькою навалою.
Після ухвали Центрального Комітету Української Соціял-Демократичної Робітничої Партії про відкликання її членів з складу Директорії та Ради Міністрів. С. Петлюра, ставлячи обов'язок перед Державою понад партійні інтереси, виступив з партії.
11-го лютого 1919 року, після від'їзду за кордон Володимира Винниченка, Симон Петлюра став головою Директорії і всю енерґію звернув на організацію армії та на здобуття допомоги з боку держав Антанти.
30-го серпня 1919 року злучені армії Української Народньої Республіки і Західньої Української Народньої Респуліки здобули Київ.
Ворожа постава Денікіна до української незалежности змусила уряд УНР розпочати проти нього війну.
Відсутність амуніції і медикаментів, пошесть тифу, перехід Української Галицької Армії до Денікіна спричинилися до повної катастрофи. Коло 1-го грудня 1919 року армія УНР з Головним Отаманом Симоном Петлюрою і урядом опиняється в районі Любар — Чортория, оточена з усіх боків ворогами.
4-го грудня на нараді уряду й штабу та представників війська під головуванням Симона Петлюри, постановлено вислати армію в запілля ворога у відомий Зимовий Похід.
5-го грудня уряд виніс ухвалу про від'їзд Головного Отамана за кордон для шукання підтримки і союзників.
22-го квітня 1920 року, після довгих переговорів, було підписано між українським та польським урядами договір та військову конвенцію для спільної боротьби проти Росії.
В наслідок цього союзу Симон Петлюра ще раз вступив на чолі українського війська до звільненої столиці України 8-го травня 1920 року. Але вже 10-го червня Київ знов було залишено.
В листопаді 1920 року, після припинення воєнних дій між Польщею і Росією і упертої самотньої боротьби, армія УНР з Головним Отаманом та урядом, не бажаючи капітулювати, перейшла Збруч і опинилась у таборах для інтернованих.
Але Симон Петлюра не припинив боротьби. З-за кордону він утримував зв'язки з Україною. Він керував роботою екзильного уряду УНР та інформаційною діяльністю українців у міжнародніх колах. Він організовував українську еміґрацію і під псевдонімами друкував статті в українській еміґраційній пресі.
31-го грудня 1923 року, Симон Петлюра виїхав з Польщі і перебував в Австрії, Угорщині, Швайцарії. Восени 1924 року оселився в Парижі і організував видання тижневика „Тризуб". Його невтомна діяльність призвела до того, що большевики видали на нього смертний вирок. Цей вирок було виконано 25-го травня 1926 року на вулиці Расін у Парижі.