ДЕРЖАВНИЦЬКА ТА ЗАКОНОДАВЧА ТВОРЧІСТЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ
 

Українство, як процес культурно-національного відродження українського народу, приваблює останніми часами все більшу і більшу увагу до себе російського громадянства. Такі визначні факти з національно-політичного життя України, як організація українських парляментських фракцій в першій та другій Державних Думах, участь українських політичних партій в виборах, поява молодої політичної преси української, участь українських діячів в роботах різних з'їздів представників культурно-просвітніх товариств, поява і хуткий розвиток національних просвітніх товариств на Україні і т. д. — всі такі факти не могли не звернути на себе уваги російського громадянства, не могли не заінтересувати його. Російське громадянство на всіх таких фактах могло впевнитись, що українство не є чимсь видуманим, книжним, а стає явищем масовим, має свій корень в масах українського народу і відповідає внутрішнім потребам розвитку цих мас. Появу нового культурного фактора можна було тільки привітати і, ми знаємо, що українство зустріло прихильність і спочуття у поступової частини російського громадянства. Так само прихильно зустріли цю течію і за кордоном поступово-демократичні групи європейського громадянства.
Інакше поставились до українського руху реакційно-консервативні круги російського громадянства. Ще давно, як ще тільки українство нарождалось і виливалось тільки в форми культурно-просвітньої течії, ці круги побачили в ньому страшну небезпеку і забили тривогу про „сепаратизм" українців, про необхідність суворих утисків над ними. В українстві одні бачили „польську інтриґу", інші — вигадку національних фантастів безґрунтовну і самим ходом життя засуджену на смерть. Доказувалось, що українство — безсиле, кволе, що воно не має ніякої будучности і мусить вмерти власною смертю. Той, кому доводилось переглядати ну, приміром, хоч „Московские Ведомости", „Свет", ,,Новое Время" і ін., консервативні часописи, за 70-90 роки минулого століття, міг не раз і не два зустріти іменно таку оцінку українства. Здавалося б, що коли українство несе само в собі зерно смерти, то нема чого й клопотатися дуже про нього. Аджеж, коли хтось вмирає, його силою не душать. Але консервативні часописи російські, оцінюючи українство, як течію мертву, неживу, разом з тим і, очевидно, ,,на всякий случай", вимагали для українства різних утисків, обмежень для того, щоб прискорити момент смерти, зупинити силою національний живчик, що тільки починав битись в національному організмі України. Таким чином, на зорі українського відродження, при перших кроках його розвитку, воно зустріло з боку консервативних груп російського громадянства досить вороже відношення: ідейні виразники цих груп по змозі, в міру тих злиденних знань, якими їх наділила доля, провадили з ним і „ідейну" боротьбу. Але, відчуваючи, певно, наукове убожество такої боротьби і безсилля її, „добрі приятелі" адміністрації кликали собі на підмогу „поліцая" і разом з ним, на два, так би мовити, фронти, воювали з новонародженим, безсилим, на їхню думку, ворогом. Так само виглядає та боротьба і тепер: з одного боку доказують на сторінках „Киевлянина", „Нового Времени" „несостоятельность" ідейних змагань українського руху, з другого — кивають „поліцаєві" і кричать про „страшну" шкоду і небезпеку цього руху вимагаючи для нього спеціяльних обмежень і уздечок. Коли порівняти, до якого з цих двох методів боротьби більше звертались в своїй боротьбі вороги українства, то доведеться, звичайно, перевагу оддати другому: він більше був укоханий ними, до нього частіш звертались, за нього, як за кам'яну гору, ховались „ідейні борці" — противники українства.
Сталося навіть так, що вони, вживаючи „сыска й доноса", зовсім забули про „ідейні" способи своєї колишньої боротьби з українством і, побачивши, що українство не тільки не гине під пресом всяких утисків, а навпаки оживає, розвивається, приходять до тієї думки, що боротьба їхня з українством стане успішною тільки тоді, коли звернути більш поважну увагу на „ідейний" бік її і повести її не розрізнено, а організовано, колективними силами.
Задля цього у Києві засновано навіть „Союз русских националистов". „В наше сумасшедшее время, — каже один із основателів цього клюбу д. Савенко, — украинофильское движение развивается и находит себе среди интеллигенции й полуинтеллигенции все более и более сторонников. Необходимо признаться, что мы проспали украинофильское движение. Вместо того, чтобы бороться с ним, мы подсмеивались над хохломанством. Ныне украинофильство настолько выросло, что с ним уже необходимо считаться и бороться" (Киевлянин, ч. 89). В „сумасшедшее время", треба думати, приходять до голови й „сумасшедшие" ідеї, так, принаймні, гадає д. Савенко. Одною із таких ідей треба, очевидно, признати і ту, за яку так завзято вчепився д. Савенко, організуючи клюб „русских националистов". І коли вірним є те, що ,,сумасшедшее" не має ніякої будучности і таїть в собі самому зерно власної смерти, тління, то очевидно і із заходів „русских националистов" не вийде нічого втішного для них; на їхні заходи кожен, у кого здорова голова на плечах, буде дивитись, як на такі заходи, котрі наскрізь пересякли ідеєю ненормальности, внутрішньої суперечности.
Та тут нас цікавить не будучність „клуба русских националистов", а самий факт його заснування і ті причини, які спонукали ініціяторів його взятись за цю справу. Коли з українством починають рахуватись в стані запеклих ворогів, а до того боротись організовано, засновуючи для цього спеціяльне товариство, значить, „візок наш їде", значить і для стороннього глядача видко, що українство справді стає течією поважною. І це мусить тільки радувати українців: в боротьбі виростає сила, розвивається свідомість, набирає животворної енерґії національна воля, боротьба ставить на порядок денний питання про організацію національних сил, про сталеві, міцні форми цієї організації для національних здобутків і т. д. З другого боку ідейна боротьба, хоч би навіть з реакційними групами громадянства, прочищає національну свідомість у тих, з ким боряться, допомагає скристалізуватися національним ідеалам і розмежуватися в процесі цієї боротьби поміж собою українцям різних кляс. Грубо домилився б той, хто думав би про українство, як про щось однолите, суцільне, позбавлене різних течій і відтінків. Таку іменно грубу помилку робить д. Савенко, коли валить усе до купи і виставляє проф. Мих. Грушевського „ньшешним главою украинофилов". Ніколи таким „главою" проф. Грушевський не був і ту національну програму, яку він розвивав в своїх фейлетонних статтях, ніколи, звичайно, не можна признати за повний вислів ідейних змагань всіх груп і кляс українського громадянства: на неї не пристануть з одного боку ті з них, які стоять лівіше проф. Грушевського, — а також і ті, що стоять вправо од нього.
„С украинофильством необходимо серьезно бороться. И кому же начать борьбу с этим вредным движением, как не нам украинцам?" — д. Савенко називає себе українцем. Це може спершу показатись дивовижним і сміхотворним. Член основатель „клуба русских националистов" і в той самий час „українець", ворог культурно-політичних ідеалів українського громадянства, — що за абсурд? Але поза внутрішньою суперечністю того, до чого додумався д. Савенко, ховається, на великий жаль, цікавий факт нової течії, що починає пробиватись серед українства. Ця течія — праве, реакційне українство, представником якого в Галичині виступають „угодовці", чорно-жовті українці з Барвінським на чолі, — а у нас українці — антисеміти, патріоти „казенного толка" на зразок д. Демченків, окрема порода „русских патриотов-украинцев", на зразок Єп. Парфенія, редактора перекладу Євангелії на українську мову, почесного члена подільської „Просвіти" і разом з тим щирого прихильника „Союза русского народа". Одну з таких течій представляє „малоросс" д. Савенко з його „русским" націоналізмом. Доказувати, що ті „ідеали", з якими виступають на поле своєї діяльности такі українці, як Савенко, не відповідають інтересам і ідеалам народніх мас українських, — буде зайвим. Це й без того зрозуміло кожному, хто пригадає, як заявляли себе ці маси щодо національних прав України під час увільничого руху 1905-1906. Але разом з тим не можна і цілком нехтувати нової течії серед українського громадянства. В деяких частинах його вона безумовно знайде собі прихильників і може недовгий той час, коли ми побачимо там чимало всякого чиновництва, попівства і ін., які гармонійно будуть сполучати „своє" українство з російським шовіністично-державним націоналізмом.
Ми мало віримо д. Савенкові, коли він заявляє, що його однодумці мають на увазі боротись з українством „ідейно" шляхом пропаґанди „русского национализма" на українському ґрунті. В історії боротьби „русского" державного націоналізму з ідеалами недержавних націй Росії ідеологи цього націоналізму ніколи не додержували ідейної об'єктивности і їх „ідейна" боротьба завше прибирала форми „сыска и доноса".
„Русские националисты" з „Нового Времени", рідним братом котрих на українському ґрунті є д. Савенко, вживаючи „ідейних" способів боротьби з українцями, разом з тим одверто вимагали од адміністрації репресій для українських культурно-просвітніх товариств („Просвіти") і, як ми знаємо досягали своєї мети. Певна річ, що слідком за своїми „старшими" братами з „Нового Времени" та „Московских Ведомостей" підуть і новороджені українці з клюбу „русских националистов" у Києві. За це каже і давня традиція „русского" націоналізму і та політична програма, яку ісповідують д. Савенки і на сам кінець, звичай „русских" шовіністів звертатись до запомоги „участка", замість культурних способів боротьби з своїми ідейними супротивниками. Та хоч би й сталася така неймовірність, як та, про яку пише д. Савенко, її стане не надовго і рано чи пізніш „ідейні" борці проти українства підуть тим самим шляхом, яким іде „Русское Знамя", нацьковуючи росіян на інородців та сіючи національну ворожнечу поміж різними націями Росії.
Як в першому разі, так і в другому українцям не „стать привыкать": на тернистому шляху свого розвитку вони зазнали чимало різних утисків, обмежень, зустрічали всякі „ідейні" напади на свою „безидейность, узость", вислухували різні пророкування про близьку „природну" смерть і т. і. Все це одначе не спинило розвитку українства і не завадило йому стати явищем масовим, прибрати більш виразні форми, пустити глибоке коріння в народі і стати природним висловом національного я українського народу.
Нова „ідейна" боротьба проти українства, яку російські націоналісти української формації починають вести організованими силами на нових аванпостах, мусить тільки викликати живіший рух серед української демократії і допомогти їй організуватись, щоб одбити ті „напади", з якими йдуть проти неї російські націоналісти.

С. Петлюра



* „Слово", ч. 16, Київ 1908 р.