ДЕРЖАВНИЦЬКА ТА ЗАКОНОДАВЧА ТВОРЧІСТЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ
 

ЗОці слова незабутнього письменника російського мимоволі спадають на думку, коли згадуєш М. К. Заньковецьку. Правда цих слів глибока, життьова правда, в чудовому сяєві вічної краси, в світлі логічної арґументації, що таїться в них, в животворній силі, яку почуваєш від них, виразно і яскраво виступає особливо тепер, коли знаменита артистка української сцени святкує двадцятип'ятилітній ювілей своєї діяльности. Чимсь таким, що не вимагає доказів, що зрозуміле, безперечно, як математична аксіома, здається афоризм російського поета, „сумрачных дней", коли прикладаєш цей афоризм до таланту такого велетня артистичного, як Заньковецька. Там, де справжній талант, — там справді немає старости. Талант — вічно юний. Завше він виявляє свою силу, своє багатство, свою розкіш. Для нього немає втоми, що з логікою фактів, наступає у „неталанту", у „посредственности". Як той мітичний Антей, він володіє невичерпними силами великої душі, а замість „матері-землі", що наділяла героя мітичних часів своїми буйними силами — чарами, талант звертається до джерела свого „дарования": до тонкої психічної організації, до своєї інтуїції, до свого інтелекту, до цілого комплексу своїх природних духовних сил, що ніколи не вмирають в ньому і, як казав Віктор Гюґо, роблять із старого (літами) художника юну велику дитину. Талант не вмирає. Він оживає в своїх нащадках духовних, він живе в своїх творах все одно, яку б форму вони не приймали; в тій спадщині, яку він залишає після себе, яку зберігають після його фізичної смерти духовні діти, яку вони цінять, як коштовну скарбницю, з якої вони п'ють, освіжають свої сили, як з животворного джерела живої води.
„Сама смерть на половину" справжньому талантові, бо глумливо насміхається він над самою смертю і сміється над нею: „Пекло, де твоя сила? Смерте, де твоя побіда?" Людям страшно від смерти, вони бояться її. За часів ренесансу поети, малярі, архітекти, письменники хапались, наче потопаючий за тріску, за ідею „не стати забутим". Талант не буде шукати тріски, бо його творча діяльність, за словами В. Гюґо, стає йому за міцний ґранітний п'єдестал, на якому будучність збудує йому безсмертний пам'ятник. І радісно, як Данте, він усміхається тим поколінням, що прийдуть після нього; з усмішкою людського щастя, як Андреєв, з певністю трагічної мужности, як Ніцiе, він буде ждати нових людей, знаючи, що для їх духовного народження підготовляв ґрунт, що його душа, його я оживе, що зерно, яке кинув він, не попало на „битий шлях", не було розвіяне вітром, а виросло з ґрунту і налилось колосом нового життя, буйного, здорового. Для таланту немає смерти, бо він не вірить в неї, бо його релігія — „релігія надії", релігія побіди життя над смертю, життя невмирущого, життя світла, розуму і розвитку. Іноді буває так, що талант, навіть геній, не приймає такої „жизнерадісної" формули, впадає в песимізм, розпач, безнадійність і гадає, що разом з його смертю настає кінець і всьому тому, що так чи інакше було зв'язане з ним, але наука, особливо після обґрунтованого Геґелем закону еволюційного розвитку, руйнує безнадійність песимістів і, на підставі досвіду історії, як аксіому виставляє апотеозу людського життя, майбутню і повну побіду вільної розумної людини, загального щастя людей, гармонійної культури, апотеозу того царства, яке один із талановитих письменників російських назвав „царством души, полной совершенной гармонии", де будуть чоловіки такими чуйними, як жінки, а жінки такими могутніми як чоловіки (Луначарський). Об'єктивна історія не забуває тих із своїх діячів, хто наближав своєю діяльністю це бажане для людей царство вільної і гармонійно-розвиненої людини. Вона свято зберігає їх ім'я в Пантеоні безсмертних. Вона шанує пам'ять їх, не забуває тих заслуг, які вони зробили для загального розвитку і ще за часів їхнього життя виявляє свою подяку і пошану до них.
Українське громадянство користується слушною нагодою, щоб виявити свою пошану і глибоку подяку Марії Костянтинівні Заньковецькій.
Що таке Заньковецька ? Ну, гарна, талановита артистка, чудово грає на сцені, але невже цього досить, щоб приплести сюди і історію, а саме ім'я Заньковецької назвати історичним?
Таке запитання, можливе в устах вузького доктринера, обмеженого сектанта, що далі свого носа нічого не бачить і не вміє охопити своїм убогим розумом того величезного значення, яке має для розвитку кожного народу національний театр взагалі, а спеціяльно для українського народу. Для прихильника об'єктивної соціології, хоч би і з українців, такого запитання не може існувати, бо він занадто гарно знає позитивну ролю національної штуки для розвитку рідного народу, щоб неґативно або байдуже ставитись до тих заслуг, які виконав в нашій новітній історії український театр, або щоб не схилитись перед іменами тих, хто відограв, та ще й тепер відограє, в ньому діяльну, почесну ролю.
Отже, коли українське громадянство шанує діяльність М. К. Заньковецької, то в цьому не можна не добачати певного розвитку цього громадянства, певного доказу його ,,зрілости". З другого боку, М. К. Заньковецька заслуговує на цю пошану. Може ще не прийшов той час, коли можна „учесть" всю суму того активу, який вона вклала в загальну скарбницю наших національних придбань, може ще не прийшов час для того, щоб докладно, об'єктивно, з усіх боків оцінити, як діяльність цієї найбільшої артистки нашого театру, так і освітити образ її просто як людини. Але фіґура Заньковецької настільки визначна серед нашого громадянства взагалі, а не тільки артистичного, настільки імпозантна, що було б просто злочином не подати хоча б коротенької і загальної характеристики її артистичного таланту і не попробувати вияснити національного значення діяльности її на українській сцені. Потреба в такій характеристиці являється тим більш необхідною, що в українській літературі, присвяченій спеціяльно театральним питанням, ми знаходимо велику прогалину в цій справі: крім невеличкого етюду про М. К. Заньковецьку в „Корифеях украинской сцены" (стр. 126-143) і коротеньких відомостей та рецензій на гру М. К., розкиданих по різних газетах та журналах, цікавий не знайде сливе нічого.
Ми особисто не надіємось, щоб наша ювілейна сильветка загатила цю прогалину, але разом з тим гадаємо, що вона не буде зайвою для всіх, хто цікавиться долею українського театру і „не байдуже" ставиться до таких незвичайних величних артистичних сил його, якою є М. К. Заньковецька.
М. К. Заньковецька безперечно незвичайна поява серед нашого театру. Вже з перших же кроків своєї артистичної діяльности вона придбала собі ім'я талановитої артистки, яке щодалі, все більш ставало популярним, її названо „гордістю" українського театру. Такий визначний і заслужений діяч української сцени, як М. К. Садовський, сам талановитий артист, називає її „велетнем і талантом", а її гру „божественною і художньою" (Мої театральні спогади", Літ. Наук. Вісн., 1907 р., кн. VIII-IX, стор. 199). Розумний театральний критик А. С. Суворін, побачивши гру Заньковецької, з першого ж разу висловився про неї, як про могутню артистичну величину. „Это актриса, с талантом большим, самостоятельным, оригинальным; натура вся сотканная из самых чувствительных нервов. Подвижность ее лица и всей ее фигуры подчиняются душевным движениям с необыкновенною правдою. Про эту артистку нельзя сказать, что она или особенно хороша в драматических порывах, или в более спокойных проявлениях жизни; она везде — сама правда, поэтическая правда во всей ее прелести. Это одна из тех немногих1 актрис, которые с перваго же слова на сцене говорят вам о своем выдающемся таланте и его свежести, незапятнованной никаким подражанием кому бы то ни было" („Хохлы и Хохлушки" А. С. Суворин, стор. 8, 10-11). Щодалі — отзиви Суворіна про талант Заньковецької починають ставати більш прихильними до артистки. „Вот где истинный талант, вот где настоящее актерское творчество, напоминающее Мартынова и Щепкина . . . Оттенки чувства, звучащие то нежностью, то горем, то мольбою, то отчаянием, то детскою наивностю, передаются г-жею Заньковецкою, ее чудесным голосом, таким совершенством, что не знаешь, есть ли какие недостатки в ее игре. Я прямо говорю, другой такой актрисы я никогда не видал. Я сравнил бы ее с Сарой Бернар, но эта актриса никогда меня не трогала, тогда как у Заньковецкой очень много чувства и нервности в игре". (Там-же, стор. 16-19). „Это актриса сама по себе, вполне самостоятельная, никому не подражающая, актриса с душою, с необыкновенно развитою мимикою, чувствительными нервами и изящной фигурой", (стор. 44). „Подобной артистки нет у нас и за всю нашу память не было. Это дарование необыкновенно высокое, разнообразное и чарующее", (стор. 63).
Ми навмисне навели докладні цитати з театральних рецензій визначного російського критика про гру, характер і розміри таланту нашої артистки, щоб визначити з одного боку, як не помилилися ні українська публіка, ні д. Садовський, ні, нарешті, д. Суворін, коли привітали в особі М. К. Заньковецької надзвичайну артистичну силу, з другого ж боку для того, щоб показати, що й д. Суворін все ж не схарактеризував цілком характеру таланту артистки і не сказав останнього слова про неї.
Заньковецька цілком самобутніш талант. Вона прийшла на українську сцену без школи, без впливів певного напрямку артистичного, без попереднього досвіду спеціяльно щодо українського репертуару. І не дивлячись на це, вона зразу ж стала на своє місце, наче призначене їй самою долею, її гра з першого ж разу визначається надзвичайним почуттям художньої правди, глибокою вдумливістю, в психологію певного персонажу, детальною обробленістю характерних рис останнього. Артистка з першого ж разу виявляє не тільки величезну інтуїцію, щодо зрозуміння цього персонажу; ні, вона вміло і сміло аналізує різні моменти з його психічних переживань, і аналіза ця настільки вірна, що театральна критика не робить їй закидів, що те чи інше місце з певної ролі, яку виконує артистка, не відповідає психології цього персонажу; навпаки, своєю аналізою артистка часто поправляє самого автора, робить більш яскравими, виразними і ефектними моменти, ледве зачеплені, ледве змальовані останнім, — але ніколи ця артистична аналіза не розривається на одірвані, не зв'язані між собою куски. Артистка виявляє величезний талант синтетичної творчости. Аналіза і синтеза у неї гармонійно поєднуються і разом дають той закінчений навіть в найдрібніших деталях своїх образ певного персонажу, який вражає глядача своєю правдивістю до життя, до живого ориґіналу, якого може й не зустрінеш таким, яким він здається в грі артистки (слова, рухи, міміка, інтонація чи модуляція голосу і т. д.), але який мусить десь бути, бо окремі риси цього персонажу ми завсіди зустрічаємо в тисячах живих людей. Цю прикмету справжнього сценічного таланту — творити живі образи намальованих автором психічних типів, одухотворяти їх, робити їх живими на сцені — якось особливо помітно в творчості Заньковецької. І для того, щоб володіти нею в такій великій мірі, як володіє Заньковецька, для того, щоб наблизити „правду" автора до правди самого життя — одного таланту мало. І коли нам доводилося бачити гру артистки і сильно, з захопленням стежити як вона сміло розширяє, роздвигає ті межі, в які автор поставив певного свого персонажа, але які показалися артистці вузькими, тісними, ми мимоволі ставили прогнозу, може й „дерзкую" з першого погляду, але на нашу думку, вірну: ми пригадували слова Шіллера, що за ідею розширення обріїв в штуці може братись тільки геній. Тільки він один має в собі необхідні сили для того, щоб не переборщити в цій справі через край, щоб додержати чуття художньої міри і зупинитись в своїй сценічній творчості певного психічного типу на тій точці, де цього вимагає правда життя. Ті ж самі думки про геніяльність Заньковецької, як артистки, виникали у нас і тоді, коли ми стежили і за тими „операціями", коли артистка вмілою, досвідченою рукою випускала окремі місця з своїх ролів, які, на її думку, здавались зайвими, недотичними, а може й шкідливими для суцільности враження від того персонажу, за психічну інтерпретацію котрого на сцені вона бралась. Такі операції над творами драматурга-письменника ніколи не нагадували експериментів недосвідченого лікаря, що часто кінчаються трагічно для об'єктів цих експериментів, а скоріше операцію професора-хірурга, який уміло і з користю для життя, вирізує, ну хоча б „сліпу кишку", непотрібну для організму. Можна з приводу таких „операцій" з боку Заньковецької пригадати слова Лессінґа, який правдиво зауважив, що „справжнім артистом можна назвати того, хто вміє малювати суть певного явища, викинувши з нього все, що має характер випадковости, що має другорядне значення".
З цього боку М. К. Заньковецька дуже нагадує відому світову і, по загальному признанню європейської театральної критики, геніяльну артистку Елеонору Дузе, яка зважилась „підняти руку" навіть на такого могутнього психолога-драматурга і знавця сценічної техніки, як Ібсен. Ця аналогія має лише формальну, зовнішню схожість. Заньковецьку можна б було рівняти з другою геніяльною артисткою Сарою Бернар по розмірам таланту, по силі того враження, яке залишають обидві артистки своєю грою. На великий жаль нам особисто не довелось в житті бачити великої європейської знаменитости і через те ми не можемо покористуватись порівнюючим методом, щоб додержати до кінця і обґрунтувати зроблену нами аналогію. Ріжниця між нашою артисткою і С. Бернар в загальних рисах полягає, головним чином, в тому, що остання — артистка „холодного розміркованого розуму", тоді як Заньковецька — темпераменту, величезної, дивної по своїй інтенсивності інтуїції. Артистки першої категорії можуть дивувати пластичністю, обробленістю своєї гри, обдуманістю, закінченістю техніки, аналізою психології персонажу, але їм завше бракуватиме безпосередности в виконанні, простоти, чуття-полум'я, яке не тільки світить, але й гріє, яке являється психологічною предпосилкою для синтетичної творчости артиста, а з образів, створених ним, робить живі типи, живі істоти, суцільні до того, що вони здаються aus einem Guss, a не створеними довгою, упертою роботою холодного інтелекту. І в Заньковецької власне вражає ота невичерпна криниця артистичної інтуїції, дякуючи якій вона схоплює характерні риси і основні прикмети психологічної природи певного персонажу і на підставі лише цих рис розвиває психічний образ останнього до найдрібніших деталів, до логічного кінця. Ця характерна для таланту Заньковецької риса допомагає їй навіть з „мертвих" з літературного боку типів робити живих істот на сцені, забувати неталановитість автора і концентрувати всю свою увагу на тому цікавому процесі артистичної творчости, який відбувається у артистки. Не дивно, що українські театральні рецензенти так мало присвячували в своїх рецензіях уваги тим п'єсам, де виступала артистка, і зупинялися здебільшого на грі останньої. Така вже сила геніяльної натури, що вона примушує реагувати на її вчинки, на її акцію, все одно, чи буде мати місце вона в сфері наукової творчости, чи в сфері більш приступній і зрозумілій для загалу — творчості артистичній!
Називаючи Заньковецьку артисткою геніальною, ми робимо тільки логічний висновок з тієї аналізи, в цілому дуже розумної і вірної, яку робив д. Суворін в своїх театральних рецензіях над грою нашої артистки, і на підставі якої він спробував подати загальну характеристику її таланту. Фіґура Заньковецької виростає, таким чином, серед інших визначних талановитих артистів нашого театру, і ми особисто не вагаємось назвати її першою величиною української сцени.
Як і кожна геніяльна поява, Заньковецька йшла й розвивала свої сили артистичні самостійними шляхами, ориґінальними, пробитими і уторованими власними зусиллями, санкціонованими власною творчістю. До Заньковецької українська сцена не створила сценічних типів жіночих, останні з'являються на ній лише з появою нашої артистки, і коли такий тонкий знавець сцени, як польський драматург Пшибишевський, каже, що актор перш за все повинен бути смілим, одважним, повинен володіти цими характерними прикметами кожного творця, повинен прокладати нові шляхи і собі і іншим, то це, більш ніж до кого з українських акторів, може бути однесено до Заньковецької. Бо власне її талант, щодо смілої інтерпретації жіночих персонажів української драми, щодо зрозуміння психології цих персонажів і живого змалювання їх на сцені, не знає собі чогось подібного і рівного. Нам не стало б місця в нашому нарисі, коли б докладно спинитися над актами творчої смілости артистки і на підставі аналізи гри її в кожній із тих ролей, за які вона береться, показати, наскільки вона відповідає тій вимозі, яку Пшибишевський називає conditio sine qua non справжнього артистичного таланту. Нам довелося б в такому разі спинятись над психологією творчости українських драматургів, зазначити їхні помилки і дефекти в змалюванні певних літературних типів жіночого персонажу; робота ця тяжка і марудна, виконувати яку зараз ми не маємо ні бажання великого, ні часу, ні, нарешті, місця. Не спиняючись через це над даним питанням, ми обмежимось лише констатуванням, що Заньковецька навіть з таких мелодраматичних фіґур, якими є мало не всі жіночі персонажі з п'єс Кропивницького, робить справжніх, живих людей, апотеозує їхні страждання настільки чудово, захоплююче, настільки вірно з психологічного боку передаючи в своїй грі найдрібніші перипетії з їхніх психічних переживань, наскільки може це зробити геній, велетень-талант, творець-скульптор, що з грубого, сирого матеріялу робить дорогоцінний, коштовний утвір штуки. Українська література драматична не може похвалитись, що її літературні творці були занадто талановиті і многогранні. Але українська сцена може з гордістю заявити, що з тієї глини, яку давали її артистам українські драматурги, виліплювались дивні своєю пластичністю, розкішні симетрією, божественні своєю ідеєю образи сценічного мистецтва. І безперечно, що найкращим скульптором-творцем була Заньковецька.
У неї були природні дані для того, щоб бути творцем. Але геніяльний творець не зразу стає таким; йому, більш ніж кому іншому, потрібна поважна робота над собою, над розвоєм свого геніяльного таланту, над постійним його удосконаленням . . . Ґете правду сказав, що художник ніколи не родиться на світ Божий „совершенством": його око нетронутим розкривається на світ, його свіжий погляд щасливо схоплює зовнішність, пропорцію, ракурс, але для складної композиції, для розпізнання світла, тіней, фарб, характерної пози йому може бракувати природжених прикмет, чого він може навіть і не зауважити. От через що геніяльний поет радив молодим талановитим художникам пильно вчитись у освічених художників, як старих так і новіших часів, прорікаючи їм в противному разі залишитись далеко позаду власного природного таланту. Порада Ґете в однаковій мірі відноситься до кожного артиста. До артиста сценічної штуки її можна взяти в подвійній пропорції; яким би талановитим останній не був, він ніколи не дійде в своєму розвитку до вищого ступеня, коли не буде працювати над собою пильно, постійно, невпинно. Однієї інтуїції тут мало; поруч з нею мусить іти інтеліґентність, освіченість, знання, постійний творчий інтерес до всього, що так чи інакше зв'язане з сферою сценічної штуки. Тільки в такому разі його гра носитиме печать таланту, коли ж у нього є розвинена величезна природна інтуїція, вона стає „совершенством", що в найвищій стадії сумежить з геніяльністю, з тим, що д. Садовський характерно називає „божественністю" гри. І тільки в такому разі талант, навіть велетенський, не спиняється в своєму розвитку, а буяє далі, розцвітає, виявляє свою многогранність, красу, свою силу, свої чари. Коли ж він не йде назустріч отій породі, яку висловив Ґете, і „привчається до байдужого відношення до штуки, публіка", по словам великого італійського трагіка Ґустава Сальвіні, „платить йому такою самісінькою байдужістю до театру". От через що ми так часто, особливо на українській сцені, зустрічаємо силу „талантів", що обіцяли стати „другою" Заньковецькою, „другим" Садовським, Саксаганським, але й наполовину не наблизились до них. Це ті іскри, з яких ніколи не вибухло полум'я, це ті квітки, які зів'яли, не розцвівши буйним пахучим цвітом, це ті, що занехаяли даний їм долею талант і не внесли ніякої цінности „в капітал" нашого естетичного побуту.
Про нашу артистку цього не можемо сказати. Вона не тільки не зупинилась „на мертвій точці", досягнувши певного розвитку і слави, а йшла вперед в своєму розвитку, прикладаючи всіх сил, щоб ті зерна артистичні, які кинула в глибину її тонкої психічної організації мати-природа, визріли в настиглий колос, живий і здоровий, і животворний, як саме життя. І коли похвала заурядного актора збиває його з пантелику, прищеплює йому самонадійність, переоцінку власного таланту, то для такого велетня, як Заньковецька, це було тільки імпульсом до дальшої роботи над собою, новою іскрою, що запалювала горючий матеріял її артистичного надхнення. Воно вибухало, щодалі — з новою силою, з новою красою, з новою різноманітністю відтінків, ефектів найдрібніших деталів. „Байдуже відношення до мистецтва", до своєї гри на сцені, до кожного персонажу, який доводилось їй грати, ніколи не мали місця в діяльності Заньковецької : навпаки, мало місце якраз противне, доказом чого може бути хоча б такий характерний факт, що театральні репетиції якоїсь п'єси, де брала участь Заньковецька, на яких звичайно актор лише намічає загальні контури своєї гри в день вистави, не мали в очах артистки особливої ріжниці від самого спектаклю, і на них вона так само розвертала всю силу свого захоплення, своєї дивної експресії, всю правду тих переживань психічних ситуацій, в які автор-драматург поставив персонаж.
Театральна критика підкреслює характерну рису таланту Заньковецької і її гри, а власне: глибоку вдумливість в психологію персонажу. І той, хто хоч раз в житті бачив Заньковецьку на сцені, справді не забуде цієї риси. Здається, що артистка — це жива істота, живий, конкретний персонаж з його радощами і горем, з його муками, з його гострими і болючими переживаннями, що ті гіркі сльози, якими плаче він, ті муки, які відбуваються в його серці і краять його — справжні, що їх переживає сама артистка, не як артистка, а як жива людина, що сама зазнала багато горя і мук в житті. Здається, що цими сльозами артистка-людина скаржиться на безталання, на життя, на мачуху-долю, що мольба або прокляття цій долі — то мольба і прокляття артистки-людини за ті шипи та терна колючі, які поранили її душу, пошматували серце, розбили її ілюзії, понівечили її Я. Заньковецька геніяльний талант і — як кожен геній — многогранний. Однакова вона і в ролях драматичних, комічних, ingenue. Але найкраще, найглибше, найбільш рельєфно і виразно виходять у неї ролі драматичного амплуа. І от, коли бачиш її в таких ролях, вона здається реальним втіленням ідеї страждання. Здається, останнє обібрало її жертвою своєю, обібрало її вражливу, ніжну організацію психічну для того, щоб показати всю силу, яку воно покищо має ще в нашому житті, обібрало ніжну, як мімоза душу артистки, щоб понівечити її і в сценічній інтерпретації на очі кожному виявити всю глибину того руйнуючого впливу, який воно має на людей. Ми сказали б більше: ми провели б певну аналогію між Заньковецькою і таким національним генієм-поетом, як Шевченко. Як цей останній був, є і на довгі часи залишиться поетичним виразником нашого національного страждання, співцем історичних мук нашого народу, то таким самим геніяльним виразником національного горя нашого і в його минулому, і в сьогочасному є Заньковецька на сцені. Вона артистичний символ цього горя, сценічне втілення тих мук, які доводиться зазнавати українській нації, в образі жінки, її скарги на мачуху-долю, її мольба і прокляття, її сльози і часами розпач страшенний, і, нарешті, надія на щастя, на те, що із сліз повиростають квітки запашні — вільно гармонійного життя вашої нації, — то все нагадує наші національні муки і наші надії. І як Шевченка, за Костомаровим, український народ наче обібрав для того, щоб він опоетизував в своїй творчості поетичній страждання народні, так і Заньковецьку обібрала сама доля української нації для високої місії: стати самій за сценічне опоетизування страждань українського народу.
Чи бачимо ми Заньковецьку в ролі наймички, чи в ролі обманутої і ображеної українським паном дівчини, чи в ролі задавленої тяжкими умовинами життя жінки — нам мимоволі здаються страждання кожного з цих персонажів частиною національного горя, яке вросло органічно в життя народу нашого, виявляючись між іншим в стражданнях наймичок, покриток, ображених, зневажених людей, приймаючи різні відтінки, різні барви, нюанси, але складаючи разом один довгий ланцюг, який тягнеться через всю історію нашого народу.
До безнадійних виводів ми прийшли б, коли б признали, що логічним кінцем кожного страждання, як акту психічного, є смерть, є спинення живого життя. Ідея страждання, поскільки вона опоетизована в творах найвизначніших письменників світових — Оскара Уайлда, Болера, Едґара По, Достоєвського, Гоголя, Андреєва, Метерлінка, Шевченка, Міцкевіча, Гайне, Ніцше і ін., таїть в собі елемент здорового життя, елемент надії на побіду радости і здорового щастя над муками і страхами життя. Хоч українських драматургів і не можна рівняти по розмірах їх таланту з зазначеними іменами, але і їх творчість все ж має спільну рису з творчістю згаданих письменників: в основі її лежить теж невмируща надія на те, що колись настане царство світла, права, правди і вільної людини. Українська драматична штука таїть в собі, таким чином, не тільки елемент горя, але й ембріон, малий, ледве ще виразний ембріон, радісної надії і гармонії життя. Хай зміняться умовини останнього, хай людина одержить можливість виступити хазяїном життя, — о, вона тоді гармонізує його на началах правди, вона прищепить це начало в сферу соціяльних відносин, — і на цій базі, зреформованій, повній — виросте нове життя, родиться нова людина, красива, сильна, духовно багата, — тоді і тільки тоді страдальчий образ наймички, опоетизований Заньковецькою, воскресне, але не як образ страждання, а як образ вільної Харитини, не наймички, не покритки. Вона, ця Харитина, сама буде учасницею-творцем життя. Вона відчуватиме гармонію життя, і найінтимнішим рухам її серця не ставатиме на перепоні розпусник-буржуа Цокуль. І як чудово передає Заньковецька оцей новий момент в українській драмі — момент, коли наймичка Лісова Квітка, ледве не згублена українським „культуртреґером" — паничем („Дзвін до церкви скликає, та сам у ній не буває", Л. Яновської), кличе знесилену особистими інтимними психічними переживаннями учительку до людей!.. Треба няти віри „золотим надіям" на кращу долю української наймички, на кращу долю української соціяльно покривдженої кляси, щоб так стильно, правдиво і переконуюче передати цей момент. Віру цю ми бачимо в грі Заньковецької. І певні, що свою віру Лісової Квітки вона передала не одній тисячі тих, хто чарувався її грою в цій ролі. Так, туди до людей — до темних, неосвічених людей, до мільйонних мас українського народу треба йти і нести їм проповідь правди і світла! Євангелія, надії — чекають

„по курних хатах мужицьких.,
по варстатах ремісницьких,
по містах недолі й сліз . .."

Арістотель-філософ, вияснюючи значення трагічної штуки, казав, що вона викликає в душі кожного глядача цікавий психічний процес: людина звільняється від страху перед реальними дисгармоніями життя, привчаючи себе рахуватися з ними, а не затулювати очей на них і трагічно побіждати їх в художньому змалюванні. Філософ-публіцист наших часів — Луначарський справжнє завдання театру бачить у тому, щоб він „вооружившись всеми средствами новейшаго сценическаго искусства — потрясал души сгущенньм, пламенным изображением мук, тревог и побед духа". Роля артиста, як живого виконавця цієї високої місії, набуває, таким чином, величезної відповідальности і вимагає від нього не тільки розуміння драматичної штуки взагалі, її природи, суті, але й власної творчости, яка стояла б у повній гармонії з зазначеним завданням театру. Нам здається, що М. К. Заньковецька є однією з тих нечисленних сил світової сцени, які цілком відповідають своєю грою великій місії театру. Бо її гра — то справді „пламенное, сгущенное изображение мук, тревог и побед духа", бо глядач, разом з нею, переживає в своїй душі всі перипетії психічної боротьби персонажу, привчається дивитись страхам життя в очі і запасається з гри великої артистки почуттям глибокої, активної любови до людей, найвищу стадію в розвитку котрої так чудово зформулював Христос: „больше сія любве ніктоже імат, да кто душу свою положит за другі своя". Не раз і не два викликала артистка гарячі сльози у глядача і глибоке співчуття до долі дівчини, жінки, взагалі до людини, якій замість радости і щастя доводиться пити в житті гіркі отрути, якій лице „життя і жаль порили", замість того, щоб на ньому сіяв промінь щасливої усмішки.
За ту „божественну" гру, якою чарує українську театральну публіку Заньковецька, її нагороджують бурхливими оплесками, часто засипають квітками, але, на нашу думку, найкраща нагорода для артистки — то оті сльози, ота активна любов до людей, які викликає вона у глядачів українського театру.
Такий талант, як Заньковецька, заслуговує пошани і признання з боку українського громадянства не тільки через те, що вона, як і кожен справжній талант, збагачує нас новими цінностями естетичними. Театральна штука має не тільки естетичне значення, — театр разом з тим і величезна соціяльна сила. „Справжня штука не може, каже Ріхард Ваґнер, піднятись із становища цивілізованого варварства інакше, як тільки спираючись на наш великий соціяльний рух. Штука і соціяльний рух мають однакову мету; та ні перша, ні другий не зможуть осягти її, коли не будуть іти до неї спільно". Чим більше актор талановитий, смілий, чим більше він володіє тайнами творчости, тим більшу соціяльну ролю виконує він в своїй діяльності, коли, малюючи своєю грою на сцені боротьбу персонажу з певними матеріяльними обставинами або психічними ідолами, перешкодами, — показує громадянству той шлях, яким воно мусить іти і в власній діяльності, щоб гармонізувати життя, щоб наблизити людину до того ідеалу, який малювався геніяльному Ніцше в його думах про Uebermensch'a „про чоловіка — близького до Бога", світле, розумне створіння. Тут актор-талант подає руку безсмертному Гайне і разом з ним йому з уст вириваються чудові слова: „Ми допомагаємо добробуту матерії, матеріяльному щастю народів через те, що нам відомо, що божественність чоловіка виявляється і в його фізичному існуванні, а лихо й страждання руйнують або зневажають його тіло, створене по „образу і подобію Божію" — а через це гине і дух . . . Ми засновуємо демократію однаково радісних, однаково щасливих, однаково недотикальних людей". Талановиті діячі театру, творці штуки являються, таким чином, такими ж діячами історії, архітектами життя, як політики, як проводирі соціяльних рухів, як професори, культурні діячі. Талановиті діячі української сцени, а між ними Заньковецька на першому пляні, своєю грою виконували величезну ролю в загальному розвитку українського народу, і через це спеціяльна заслуга Заньковецької з соціяльного боку являється досить імпонуючою, постільки, нагадуємо, поскільки питання штуки тісно зв'язані з питаннями соціяльного характеру.
Доведеться тільки пожалкувати, що Заньковецькій, через убогість театрального українського репертуару на драми з широким соціяльним змістом, не довелось досі прислужитись соціяльній свідомості українського народу в такій великій мірі, як це дозволяють сили її велетенського таланту.
Серед українського громадянства доводилось чувати запитання :
Що таке М. Заньковецька уявляє з себе, як свідома українка? Доводилось навіть вислухувати доволі ідіотичні відповіді на це, що, мовляв, артистка і більш нічого. Ну, а відомо, як думає українське громадянство про українського артиста: — „шантрапа", варвар сцени, губитель її, абсолютно мертвий матеріял з національного боку; в ліпшому разі — людина, що крім сцени нічим не цікавиться. Поскільки такий огудливий погляд не відповідає дійсності, поскільки серед театральної дружини українського театру починають пробивати собі шляхи ідейні впливи, свідомі національні симпатії — я коротко вияснив в своїй статті „Про союз українських акторів" (див. Україна, 1907 року, ч. VIII-IX). Щождо Заньковецької, то запитання і відповіді про її національну фізіономію просто дивують своєю наївністю.
Що таке Заньковецька, як свідома, занадто свідома діячка української сцени, це найкраще вона довела своєю 25-літньою діяльністю на ній. Могутній талант, який зробив би честь найкращій європейській сцені, талант, якого так охоче і не раз закликали на російську імператорську сцену, в Малий театр А. Суворіна, в московський театр Корша, не дивлячись на те, що на російській сцені гра його оплачувалась би незрівняно більшим гонораром, що тут ждала його ще більша слава — все ж залишився служити рідній сцені, рідному театрові. З цього боку надзвичайно характерною для показника національного розвитку Заньковецької і її глибокої любови до рідного мистецтва театрального являється випадок з закликом актриси перейти на російську сцену в театр Суворіна. Ще раніш Заньковецьку прохали залишити українську сцену і перейти на більш широкий репертуар російський. Актриса одказувала рішуче на ці заклики і категорично заявила, що вона залишиться на завсіди на рідній сцені. Це одначе не помішало д. Суворіну уже в 1899 p., коли в Петербурзі святкували пам'ять Котляревського з приводу столітнього ювілею відродження нової української літератури, а взяти участь в цьому ювілею згодилась і Заньковецька, навмисне приїхавши для цього в Петербург, це кажемо, не помішало Суворіну знову спробувати щастя і переконати артистку перейти першою примадонною до його театру.
Біля убиральні артистки стояв натовп молоді, письменників і прихильників її таланту, що прийшли за куліси особисто привітати її. В присутності публіки Суворін звертається „до самой любимой, скромной и самой талантливой актрисы" з проханням ощасливити „рускую сцену" і покинути українську. З сльозами на очах артистка відповіла:
„Наша Украина слишком бедна, чтобы ее можно было покинуть. Я слишком люблю ее, мою Украину, и ее театр, чтобы принять ваше предложение".
Буря оплесків молоді і всіх, що стояли біля убиральні заглушила слова Суворіна, якими він хотів переконати М. К., що перехід на російську сцену був би тільки в її ж власних інтересах, бо вона, мовляв, м,ала б змогу ще більш розвинути свій талант. Арґументація була, звичайно, зайва, і той, хто звертався до неї, не знав всієї сили тих національних симпатій, того глибокого національного активного чуття, яке таїла в собі до „бідної України" її вірна дитина, її геніяльна гордість — Марія Костянтинівна Заньковецька.
Наскільки активною була любов артистки до рідного театру, до рідного слова, взагалі, до інтересів і долі рідної країни, показують цікаві факти про діяльну участь Заньковецької в справі усунення тих труднощів, з якими зв'язана була постанова українських п'єс або дозвіл цензурний на виставу нових. Маючи досить „широкие связи" через свого брата з „значними особами" Петербурґу, Заньковецька завше використовувала ці „связи" для того, щоб добитись дозволу від цензури на нові п'єси. Багато допомагав артистці в цій справі її рідний брат Евт. Конст. Адасовський (ґвардійський полковник), і не одна п'єса українських драматургів мусить завдячувати його заходам та клопотам, що побачила світ в „люті часи" для українського слова взагалі і для українського театру зокрема. Для характеристики Заньковецької, як свідомої українки, можна б було привести чимало фактів про участь її в спектаклях, які ставились для просвітніх справ, на користь українських просвітніх та громадських інституцій, про її матеріяльну допомогу окремим діячам українським, які через „незалежні обставини" опинялись в скрутному становищі, але ми не будемо спинятись над цією стороною життя великої української артистки. Це — обов'язок майбутнього біографа її, який повинен нам подати докладний життєпис артистки, потреба в якому відчувається пекуче вже тепер. Цікаво також було б, коли б по можливості докладно вияснено було в такому життєписі сценічне життя артистки, її відносини до української театральної справи, до окремих представників її, з якими їй доводилось мати ті чи інші стосунки: це була б дуже цікава сторінка із історії нашого театру і, ми певні, кинула б не один промінь світла на темні і невияснені ще в нашій літературі моменти його існування.
Ще більш, ніж ця сторінка з життя Заньковецької, має інтерес для громадянства питання про те, під якими ідейними впливами росла майбутня велика артистка, кому і в якій мірі повинна завдячувати вона першими проблесками свого таланту і симпатіями до штуки взагалі і до української зокрема.
Це все питання першорядної ваги, коли ми хочемо зрозуміти і вияснити собі психологію артистки і ту еволюцію, яка відбувалась в її душі, перш ніж артистка рішуче стала на той шлях, з якого вона не збочувала протягом аж 25 років, який її привів до слави і придбав їй ім'я однієї з найвидатніших артистичних сил, яких тільки знає світова сцена. Автор коротенької і гарно написаної біографії Заньковецької в „Корифеях украинской сцены" подає лише уривчасті відомості про цікаві для нас запитання. Ми маємо деякі нові, правда, уривчасті факти в цій справі і гадаємо, що вони в деякій мірі доповнять ті відомості, які подано в згаданій нами біографії.
Отже, які були перші артистичні впливи на майбутню артистку, від кого вони походили, яку силу мали?
М. К. Заньковецька, по батькові Адасовська, народилась в с. Заньках, Ніжинського повіту, Чернігівської губернії. Дитячі роки артистка пробула на селі, серед умовин селянського життя. Родина Заньковецької — дворянська. Недостатків, злиднів не терпіла. Вже з малих літ Заньковецька любила співи і завше прохала свою няньку співати їй пісні. Пісні, звичайно, були українські. Сумні мелодії українських пісень глибоко западали в душу малої дитини. І вона поперемінно благала няньку співати то „большую" то „малую" пісню. Так дитячою мовою називала дитина то голосні то тихі співи. Дитиною чотирьох років Заньковецька вже уміла співати романси і охоче, залюбки слухала гру на роялі. Взагалі, родинна обстанова надзвичайно сприяла розвиткові музичного життя майбутньої артистки. Батько її був незвичайний меломан. В Заньках часто любили влаштовувати домашні співи, концерти в кругу близьких знайомих. З другого боку величезний вплив на розвиток музичного чуття артистки мали народні мелодії, до яких вона звикла з малих літ. Цікаво зазначити характерний факт з дитячих років Заньковецької: часто вона втікала з панського дому на вулицю, до селянських дітей, а назад поверталась здебільшого без одягу, без черевиків, в одній панчосі: все роздавала бідним дітям. З 8 років Заньковецька училась у Чернігові, в пансіоні Осовської. Тут вона потоваришувала з своїми подругами сестрами — Вірою і Марією Марковичівними. Марія була однолітка Заньковецької, Віра на декілька років старше її. Але ріжниця років не існувала для подруг, їх зв'язала однаковість артистичної вдачі. Подруги написали разом драму „Шалабан и Шалабанша", в якій висміювали своїх учителів і любили виставляти її перед своїми подругами. Заньковецька грала учителя — Шалабана.
Перший спектакль, враження від якого глибоко запало в душу майбутньої артистки і на якому їй довелось побувати в Чернігові, був уряджений трупою приїжджих артистів, на чолі якої стояли Гейбович і Мрц-Гейбович (мати відомої російської артистки Днепровой). На спектаклі багато було учениць з пансіону Осовської. Зауваживши, що ученицям дуже подобалась вистава, начальниця пансіону для розваги поставила аматорську виставу силами самих учениць. Заньковецька грала ролю Феї і мала найбільший успіх. Вже тоді кидалось увічі уміння її надзвичайно тонко володіти своїм голосом, захоплювати присутніх своїми співами і танцями. Учитель музики Прушинський находив в ній талант балерини, тоді як його жінка — талант співачки. Успіх Заньковецької в спектаклі не міг, звичайно, не приваблювати її уваги до штуки: театр починав все більше і більше приваблювати її інтереси. Але в цьому своєму інтересі вона ще більше укріпилась під впливом учителя російської мови і словесности М. Андр. Вербицького, коли вже вступила в гімназію. Вербицький — дуже симпатична людина, чоловік освічений, поступовий; він був гарним учителем і другом своїх учениць. Слухаючи одного разу, як Заньковецька (вона тоді була в 4 клясі) читала на лекції словесности Антігону, він здивувався тому, дивному для 14-літньої дівчини, талантові, з яким вона, ні, не відповідала „заданный урок", а виконувала наче на сцені монолог грецької героїні. „Просите отца, чтобы он отдал вас в театральную школу!" — вирвалось йому з уст, коли учениця скінчила читати. Учитель не помилився, одкривши талант артистки у своєї учениці. Вже через 20 років старим зустрів він ученицю, ім'я якої лунало по Росії, і, щасливий своїм пророкуванням, сказав: „А все таки моя, моя доня!" На 16-му році Заньковецька прохає батька віддати її в театральну школу, але прохання не зустрічає прихильности у батьків: їй одказують. Для того, щоб хоч трохи заспокоїти потребу дочки знайти вираз для того артистичного чуття, що починало розвиватись у неї, батько дозволяє їй брати участь в аматорських спектаклях, які влаштовувались у Ніжині на користь ліцеїстів, вихованців теперішнього історико-філологічного інституту. Заньковецька брала участь між іншим в таких п'єсах, як „Беда от нежного сердца", „Кощей безсмертный", „Вспышка у домашнего очага". В кожному із цих спектаклів вона мала колосальний успіх. Кожний виступ переконував молоду артистку в тому, що її справжнє „призвание" — сцена. Але батьки й слухати не хотіли про це і одказували на її прохання вступити в театральну школу або в консерваторію.
Заньковецька одержала можливість виступати в українських спектаклях в Бендерах, де разом з нею виступав також і Садовський. Першим українським спектаклем, в якому брала участь Заньковецька, була „Наталка-Полтавка". В цій же таки п’єсі і довелось їй дебютувати вперше і в трупі Кропивницького (1882 року), яка грала тоді в Єлисаветі. Автор цитованої нами коротенької біографії Заньковецької зауважує, що „при первом появлении на сцене М. К-на так оробела, что чуть было не упала", (стр. 130). „Робость" артистки пояснюється тими інтриґами, які зустріли її при першій же появі на сцені. Ці інтриґи настільки вразили молоду дебютантку, що так ідеально дивилась на театральне мистецтво і на акторів, що вона ледве-ледве не покинула з першого ж разу української сцени. Але та прихильність, щирість, які вона зустріла з боку кращих сил трупи Кропивницького — Карпенка-Карого, Стояна і особливо Садовського, перемогли перше неприємне і болюче враження від української сцени, і вона залишилась у трупі Кропивницького. Зараз же стала виступати в головних ролях і придбала собі ім'я талановитої визначної артистки. З 1883 року М. К. вступає до трупи Садовського. Потім послідовно перебувала в трупах Суслова, Квітки, Кропивницького, Волика, а починаючи з 1907 року, коли знову заклалася трупа Садовського, вона повертається до неї, де виступає й тепер з великим артистичним успіхом, являючись найкращою силою і гордістю її.
Такі коротенькі відомості з життя нашої артистки; вони, звичайно, й сотої долі не кажуть про справжню складну і багату фактами біографію Заньковецької. Та все ж, якими короткими і уривчастими вони не є, яку обмаль матеріялу вони не дають для біографа артистки, все ж на підставі їх читач може уявити собі дорогий образ талановитої артистки і оцінити благородство національне і глибоку любов до рідного народу, які виявила артистка протягом 25-літньої діяльности на українській сцені. На довгому шляху цієї діяльности росла не тільки одна слава, не тільки рози і квітки, — там було багато тернів, колючих і болючих тернів. Як і кожні терни — вони ранили і завдавали болю. Але цілющим бальзамом од нього для артистки була любов її до рідної штуки, яка з свого боку була лише частиною більшої — великої, гарячої і активної любови до „бідної України". І оцінюючи коштовність того естетичного капіталу, який принесла Заньковецька рідному народові, його естетичному розвиткові, „бідна Україна" може назвати її любою і вірною дочкою своєю. Заньковецька, як артистичний національний велетень, в історії відродження української нації відограла величезну ролю, яка особливо виразно виступить перед нами, коли ми згадаємо значення в цій великій справі нашого національного театру, блискучою зорею котрого і прикрасою наша артистка стала з перших же кроків його національної місії.
Діяльність Заньковецької має історичне значення. Сама вона стає історичною фіґурою в історії нашого національного відродження поруч з іншими діячами новітньої нашої історії, які свої знання, свій талант і ціле життя своє оддали для того, щоб вивести рідний народ із національної темряви, прищепити йому свідомість, самоповагу і потребу різнобічного політичного, соціяльного, культурного і естетичного розвитку в національному напрямку. І як історична фіґура — Заньковецька безумовно стане об'єктом для студіювання, її талант, психологія артистичної творчости артистки, артистичні типи створені її сценічною грою, стануть матеріялом для досліджування, для вдумливого вивчення з боку безпосередніх діячів української сцени — акторів.
Можна сказати навіть більше: процес досліджування артистичної творчости Заньковецької давно вже почався. Артистка геніяльна, самобутня — вона створила цілу школу, цілий напрям артистичної гри. Автор цитованої нами біографії вірно зауважує, що „современные украинские драматические артистки являються прямыми последовательницами и, в некотором роде, даже ученицами ее" („Корифеи украинской сценьї"). Геніяльність, талановитість артиста сцени й полягає між іншим в тому, що він залишає своєю грою глибокий слід на сцені: його гру, його прийоми, міміку, інтонацію голосу, форми модуляції, грим, розуміння психології певного персонажу, сценічну інтерпретацію останнього, манеру поводитись на сцені, виявляти найдрібніші відтінки в переживаннях психічних персонажу, — все це молоді, або менш досвідчені і менш талановиті артисти беруть для себе за зразок для власної гри і стають sui generis духовними дітьми артистичного велетня. Він, таким чином, залишає частину свого духовного я іншим діячам сценічної штуки, ділиться з ними багатством свого таланту, допомагає їм розвинути духовні сили, кладе через це міцні підвалини під храм самої штуки і сприяє, таким чином, буйному розцвіту його. Той, хто знає українську сцену і її артистів, особливо з жіночого персоналу, може, не прибільшуючи, не почуваючи „зерна неправди за собою", сказати, що талант Заньковецької був, є і довго ще буде таким, який саме життя, сама штука обібрала для того, щоб у нього вчитись, його наслідувати, позичати у нього животворного світла, артистичної сили прищепити для індівідуальної артистичної творчости і розвитку кожного окремого артиста сцени. От оця то власне риса таланту Заньковецької ставить її надзвичайно високо в ґалерії діячів української сцени і наближає її до категорії тих геніяльних людей, які душу, своє я залишають в великому ділі, кидають зерна свого таланту в душі других людей. І така вже внутрішня живуча сила цього зерна, що воно ніколи не вмирає, а виростає пишним колосом, цвітом пахучим! В нашій літературі геній Шевченка, як і кожен геній, залишив глибокі сліди, і ми часто можемо побачити „шевченківське" в творах інших українських письменників. Отак само „заньковецьке" ми бачимо і на сцені українській: воно зрослось з нею, органічно, нерозривно зв'язалось і являється найкращим об'єктивним доказом її велетенського таланту. Той, хто бере гру Заньковецької за зразок для наслідування, хто позичає потрібне у її таланту, може, звичайно, індивідуалізувати позичене, — це так і треба, інакше наслідувач — бездара, нездатний до власної творчости, — але корні індивідуалізованої творчости завше буде видко, і артист тільки з глибокою подякою згадає ім'я тієї, хто допоміг йому розвинути свої власні сили.
Підкреслена нами риса таланту Заньковецької, надзвичайно благодійна для артистів української сцени, в певній мірі може бути моральним задоволенням для нашої артистки просто, як для людини. Вона дає певність, а до того ще й глибоку, що її життя не минає даром, що воно продуктивне і потрібне для людей, що воно збагачує колективне життя людей красою, гармонією, естетичними цінностями. Ця певність в тому, що, мовляв, моє життя приносить велику користь для загальнолюдського щастя, не минає безслідно, — при сучасних умовинах рідко кому випадає на долю. Дисонуючим і болючим здається отой острах, який запановує в душі головного персонажу з драми Андреєва ,,Жизнь человека", коли він починає думати, що разом з його смертю губиться і пам'ять його серед людей. Цього остраху не може відчувати наша артистка: бо її талант геніяльний таїть в собі занадто багато невмирущости, щоб давати місце для песимістичних дум про будучність.
Дуже цікавим було б подати аналізу артистичної творчости Заньковецької, поскільки вона виявилась у тих типах, які створила вона з різних жіночих ролей українського театрального репертуару. На жаль, за браком місця, ми не можемо спинятись над цим. Але все ж не можемо не зауважити, що многогранний талант Заньковецької особливо гарно та імпонуюче виявляє свою силу в ролях глибоко драматичних амплуа. Моменти тихого суму, гострого болю, бурхливого розпачу і скаженої помсти — передаються нею з такою правдивістю психологічною, з такою обробленістю найдрібніших деталів, що роблять з гри артистки chef-d'oeuvre мистецтва. Зміна в інтонації голосу, в умінні надавати йому відповідний відтінок, експресію — не залишає бажати нічого кращого. До того артистка ніколи не губить при цьому почуття художньої міри і навіть в патетичних місцях, в моментах ридань, прокляття і погроз уміє завше залишитись реальною, не губить самопочуття, не переборщує через край, як це часто буває з менш досвідченими артистами. Глибока вдумливість в психологію персонажу, настільки глибока, що глядач має перед очима ілюзію і слідить не за грою артистки, а за переживаннями живої істоти, одзначає талант Заньковецької, як артистки не тільки розумної, досвідченої, але й надзвичайно вражливої, з тонкою психічною організацією, з нервовим темпераментом, з широкою амплітудою переходів і підйомів. Вона заражає глядача своєю грою, вона приковує всіх своєю появою на сцені, вона владичиця на ній: її горе викликає відповідний психічний процес у публіки; театр сміється, радіє, плаче, ридає, сумує слідом за нею. Репертуар Заньковецької — широченний. Кращі п'єси з українського репертуару, в однаковій мірі — драми, трагедії, комедії, навіть водевілі — все це було тим ґрунтом, на якому виросла слава Заньковецької, як першорядної артистки.
Особливо ж чудові, закінчені типи з художнього боку дала вона в п'єсах „Наймичка", „Циганка Аза", „Глитай абож павук" — Олена, „Не судилось" — Катря, „Безталанна" — Софія, „Жидівка-вихрестка" — Сара, „Бондарівна" — Тетяна, „Богдан Хмельницький" — Єлена, „Сава Чалий" — Зося, „Маруся-Богуславка", „Лимерівна", „По ревизії" — Пріська і ін. Все це п'єси здебільшого старинного репертуару. Все це п'єси з великими іноді грубими дефектами з боку літературного. І не дивлячись на це, творчість Заньковецької настільки закривала літературно-художні дефекти намальованих авторами жіночих типів, що ці типи в змалюванні артистки на завше залишились чудовими образами жіночої краси, горя, жіночої психіки в її різноманітних виявах. „Г-жа Заньковецкая, каже Суворін, неподражаема в драмах Карпенко-Карого, в которых соединились для нее и Шекспир, и Гете, и Шиллер, и Островский". Так! Треба мати велику душу, геніяльний талант, щоб з персонажів українських драм зробити невмирущі, суцільні з художнього боку типи жіночої краси, жіночого страдальчого серця!
Дивлячись на Заньковецьку в ролі Олени („Глитай абож павук"), коли ця в божевільному настрої співає пісню, Суворін — висловився: „Какая зто была бы чудесная Офелия, какой восторг вызвала бы она в этой роли"! Зупиняючись над ролями Заньковецької, обмеженими до останнього часу тільки українським репертуаром, нам доводилось висловлювати уже в українській пресі жаль, „що силу смілої творчости артистки і її величезної інтуїції ми могли пізнавати тільки на персонажах українського репертуару, на типах української драматичної літератури, в цілому замало різноманітних, не багатих і часто блідих в порівнянні з типами світової драматичної літератури. Що б не говорили, а ґалерія типів, створених нашими драматургами, не відбиває на собі всіх тих перебоїв, якими живе серце нашого народу, всіх тих мук і радощів, переживань і емоцій, якими живе душа кожного народу і які знайшли таке пречудове втілення, хоч і в іншому національному колориті, в творах европейських письменників: Шекспіра, Ібсена, Гавптмана, Ґорького, Андреєва і цілої плеяди інших драматургів. А як би це потрібно було для нашого народу, для багатства його культурного життя, для його артистичного розвитку!!!
Які чудові образи світової драми створила б Заньковецька, скільки б нових нюансів своєї артистичної натури могла вона виявити, коли б не обмежувалась українським репертуаром і добавила до нього світовий! Я глибоко впевнений в тому, що коли б тільки талановита наша артистка ступила сміло на цей шлях, то до свого артистичного вінка вона добула б тільки нові лаври. За це каже весь талант Заньковецької, її величезна інтуїція, нервовий темперамент, надзвичайно розвинене почуття художньої правди і уміння схопити в персонажі характерні риси його морального обличчя і вдачі"2.
Будемо сподіватися, що трупа Садовського, яка починає вже вводити, і з успіхом, в свій репертуар перекладні п'єси не українських авторів, дасть можливість побачити українській публіці твори великих світових драматургів, артистам української сцени — розвинути свій талант, а Заньковецькій створити нові ориґінальні типи світової драми. Цього з жагою жде українська публіка, це стоїть, як conditio sine qua non розвитку українського театру, цього, нарешті, вимагає великий талант самої артистки.
Поскільки нам доводилось чути, і сама артистка стоїть за реформу українського репертуару, відчуває потребу в нових ролях, більш складної психічної композиції, ніж ті, які судилось їй грати протягом 25-літнього перебування на українській сцені. Залишається, таким чином, тільки одне, — щоб до реалізації цього бажання зроблено рішучі активні кроки, і до ролей Лії („Євреї" — Чірікова) Іо („Надія" — Хеєрманса), в першій із котрих вона вже з успіхом виступала, а в другій має небавом виступити, артистка добавила нові ролі більш визначних драматургів світової драми.
От в загальних рисах образ Заньковецької, як артистки української сцени, як геніяльного таланту сценічного, як свідомої активної українки. Образ цей, поскільки нам пощастило намітити лише загальні контури його, імпонуючий і сильний. Образ цей — дорогий для українського громадянства, і як такий, він на завше залишиться живим, оточеним сяйвом слави і глибокої пошани на скрижалях нашої історії. Саме тепер артистка в повному розцвіті свого великого, блискучого таланту і сценічної слави.
Нам тільки залишається висловити щире бажання, щоб доля, як мога довше, берегла здоров'я і життя Марії Костянтинівни для української сцени. Щоб її гра ще довго чарувала публіку, розвивала її в артистичному напрямі, збагачувала нас естетичними цінностями, сприяла загальному розвиткові українського народу, а щоб те слово українське, на сторожі котрого артистка стояла в „часи люті", котре було словом горя, страждання, стало словом активної любови, живого життя, радости самої правди, від якої геній України сподівався, що вона

. . . . . .оживе.
Надхне, накличе, нажене
Не ветхеє, не древле слово
Розтленнеє, а слово нове.
Між людьми криком пронесе
І люд окрадений спасе.

С. Петлюра




* „Україна" т. IV, 1907, ст. 35-63.
1 Курсив наш, як і далі С. П.
2 Див. „Рада" № 99, 1907 р. „На бенефісі М. К. Заньковецької". С. Петлюра.