ДЕРЖАВНИЦЬКА ТА ЗАКОНОДАВЧА ТВОРЧІСТЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ
 

Дорогий Товаришу!1
Давно не писав Вам. Вибачайте і не судіть. У мене тут були неприємні різні справи, що одволікали мене од листування — то службові, то особисті, був хворий, та потроху і редакційні. За всім цим угору ніколи було глянути, отож і листування моє шкутильгало! Доля ,,Укр. Ж." дуже мене непокоїть: передплата не дала бажаних наслідків і хоч вона ще й тепер потроху капає, але з неї не можна ніяк покрити видатків видання. Кожна книжка журнала пересічно виносить карбованців біля 600, а їх не завше знайдеш у касі, отож і перебиваємося, як кажуть милі нам москалі, „из кулька в рогожку". Подорож до Петербурґу в справі збирання грошей допомогових дала майже пшик! Завтра таке турне відбуде один із нашої компанії до Києва, але сподіватись якихось багатих милостей звідтіль, ледве чи слід. Українці метрополії завше скаржаться, що їм і так доводиться трусити занадто кишенею, поза тим, — мовляв, — на справи колоніяльні вже немає. Часом таке оправдання скидається на фарисейство і брехню формальну, але вдіяти нічого не вдієш: примусового національного обов'язку ми завести не можемо, а іти слідом за „Ділом", нотуючи імена тих, хто кепсько служить Україні і мало дає податків, — наша „культура" не дозволяє. Хай вже „Діло" такими рішучими засобами будує Україну. Ми ж люди м'якої вдачі (сказано, малороси) і певне через оцю рису нашої вдачі національної раніш чи пізніш загине „Укр. Ж." Для порятунку в резерві у мене є ще один проект: але позаяк він ще лише в проекті, і сам я не знаю покищо, чи він певний, то про нього іншим разом. Поки ми ще не здохли, будемо думати про живе. Отож, милий товаришу, маю Вас повідомити, перш за все, про деякі новини в редакції. Мій колега Са (ліковський, — доповнення адресата) рішуче вже — не далі як 11 ц. місяця виїздить зовсім із Москви в Ростов, куди його закликано редактором „Приазовського Края". Платня добра і доволі таки добра. Майте на увазі це і коли Ви потребуєте заробітку, то як „специальный кореспондент из Вены" будете мати той заробіток, або принаймні на каву марки Diadal із двома слонами, яка є найкраща в світі, як голосить про це мудре „Діло". Таким чином, нині доводиться одному порядкувати редакційними справами, бо секретар редакції Лебединський досить талановита „кваша" і завше переплутує або недоглядить. Це пояснюється тим, що він мріє про наукову кар'єру цивіліста, витає в різних теоріях, під носом абсолютно нічого не бачить, а часом і не хоче навіть бачити. В таких умовинах недовір'я до секретарської праці його цілком натуральна річ, яка, звичайно, мені не дуже до вподоби, бо це коштує і часу і нервів! Звичайно, Ви мусите пам'ятати про „Укр. Ж.", і в найближчому часі прислати статтю, не кажучи вже про рецензії та обіцяні замітки про Ucrainica в англійській та німецькій пресі. Мені дуже подобалась тема про „проклятого гетьмана в світовій літературі (Мазепа)", але майте на увазі цензурні умовини! В кожному разі, сповістіть, чи дасте що до найближчої книжки журнала — я особисто дуже втомився і мені часом так хочеться плюнути на службу і поїхати в Гонолулу або Занзібар, в крайнім разі посидіти в Відні за чашкою кави, звичайно Diadal, що є „найкраща в світі", і абсолютно забути про різні обов'язки наймита комерційного підприємства і редактора „Укр. Ж." Якось я вичитав у польського романіста — тема з життя познанських поляків, — що дуже тяжко бути поляком. На мою думку, все ж легше, як українському громадянинові, а надто в такому місті живучи, як Москва. Маєте собі: майже жадне зібрання або вечірка не минає, щоб не довелось виступати в ролі спікера! Це пояснюється просто: мало хто вміє говорити „прилюдно" по-українському! Це знаєте, дуже „мила" річ, яку я відчуваю дуже немило. Ну от, volens-nolens і доводиться виступати, хоч уже набридло — а головне, що одбирає час, який можна вжити на щось більш путяще. Через такі от обставини, не можу зібратись із силами, щоб написати щось до „Дзвону", якому я, зрештою, зичу найбільшого успіху, хоч і не певен, що такий успіх буде. Стискаю Вашу руку, бо далі писати часу не маю: принесли коректури з друкарні і треба їх всі перевіряти.
Хай Вам добре буде.
Пишіть і одповідайте на запитання.
Ваш із сердечним привітом
С. Петлюра
* Подані тут листи, взяті з листування надрукованого в „Літературно-Науковому Вістнику" 1931 p., річник XXX, Т. CVII, ст. 976-999, 1061-1081.
Дм. Донцов, у час листування належав до Української Соціял-Демократичної Партії.
1 Лист без дати; адресат подає, що мабуть, писаний в січні 1913 р. Ред.

Ежемесячный журнал
„Украинская Жизнь"
Москва, Б. Дмитровка, д. 14, кв. 1
Телефон 308-79
20. VII. 1913.
Дорогий Товаришу!
Як одержите цього листа, будете вже знати про смерть Лесі Українки. Ваші асоціяції, про які писали в своєму попередньому листі в зв'язку з вістями про недугу письменниці, справдились раніш, ніж можна було сподіватися. Страшенна втрата для нашої літератури. Косар невблаганний косить наші таланти і культурні сили. В дану хвилю я не в силі морально про щось писати. Лише, перемагаючи себе, звертаюсь до Вас із проханням, коли тільки це можливо, дати статтю про Лесю Українку. Цю письменницю Ви любите. Коли любиш когось — про того й пишеш гарно. Отож, з „пієтизму" до Лесі Українки дайте образ критичний її заслуг для укр. літератури і характеристику її ориґінальної, серед наших обставин, творчости. Це буде доказ Вашої правдивої пошани до справжнього українського таланту.
Сповістіть, друже, чи можна сподіватись од Вас на цю статтю і на коли саме?
Це мені потрібно знати, щоб відповідно укласти матеріяли для 7-8 кн. журнала.
Звичайно, відповіддю не задержіть.
Ваш С. Петлюра.



Ежемесячный журнал
„Украинская Жизнь"
Москва Б. Дмитравка, д. 14, кв. 1.
Телефон № 308-79
ЗО. X. 1913.
Я не встиг одіслати написаного листа Вам, як одержав од Вас грізного листа з вимогами різних пояснень, з докорами, тощо. Ця „література" не дуже мені „сі подобає", а надто, коли одержуєш її з рук людей, що мусіли б не чіплятись до дрібниць і брати на увагу комплекс тих обставин, які мають місце в житті кожної редакції. Сподіваюсь, товаришу, що Ви признаєте мені рацію, коли буду думати, що редакція журнала не є передаточна інстанція між авторами і друкарнею. Може десь такі редакції і є, але я в подібній жадної охоти не маю сидіти. Мусите ж Ви, зрештою, признати, що Ваша стаття про Лесю написана нецензурно: Ви оздобили її цитатами, які в контексті статті і в ході думок Ваших дають матеріял до позову по 129 ст.. Не маю жодного бажання підводити людей до тюремної брами, як не маю жодної охоти, щоб пильніше ставилась до нас цензура. Є таке правило в сучасній російській дійсності: раз покарає штрафом цензура, — шлях уторований тоді, будуть нищити без пуття, де слід і де не треба. А ми, товаришу, грошей не маємо зайвих для збагачення уряду. Це Ви мусите знати і з якихось скорочень незначних не робити „історій". Я ніколи не посягаю ні на думку, ні стиль співробітників і своїх прав, як редактора, вживаю лише в разі крайньої потреби, зважаючи й на ті обставини, в яких Ви собі не даєте труду розглянутись, яких Ви, може, не знаєте, або не хочете знати. Ну, а потім питання про місце статті. Воно трохи дивно звучить в Ваших устах. Це ще більша дрібниця, але відповідь на неї — техніка друкування книжки: Ви пізніш прислали свої скрипти, а ми на машину пускаємо наклад рахуючись з технічними умовинами. Про це все писати „ск-у-чно" і я не хотів би більше ніколи повертатись до подібного листування, тим більше, що зараз я в досить неможливих умовинах і стані себе почуваю. В зв'язку з виданням „Укр. Ж." в 1914 р. в Москві, тут скоїлись репріманди фінансово-персонального характеру, які задержують випуск 10-ої книжки, а також друкування оголошень на передплату на 1914 р. Моїх ближчих товаришів по редакції зараз в Москві немає, я ж особисто не маю права і охоти брати на себе моральну відповідальність і громадську за якісь рішучі кроки в тому чи іншому напрямку. Бажаю більше з дрібниць не нервуватись і „зимної крови".
Стискаю Вашу руку і прохаю вибачення, якщо щось сказав не до вподоби. Мені бо справді якось зараз „не по собі" і хотілось би усунутися рішуче од редаґування журнала; особисто на цьому „кріслі" я дуже багато трачу: для себе нічого не можу придбати, бо навіть і ті короткі хвилини, що зостаються у мене поза службовою працею та редакційною роботою, забирає у мене всяка метушня, писанина, як, приміром „не в суд и осуждение" хай буде сказано, — оця, що її зладив на Ваші руки.
Я не можу нічого ні читати, ні писати, ні думати навіть.
Хай його мама мордує!
Ваш С. Петлюра