ТВОРЧІСТЬ

ТОМ ПЕРШИЙ

РОЗПОЧИНАЮЧИ ВИДАННЯ...

Розпочинаючи видання наше, ми свідомо виступаємо під знаком Тризуба, як символа Української Державности. Цей символ буде нам завжди в нашій праці і критерієм її і тією метою, до якої ми змагатимемося йти, розкриваючи зміст української державної ідеології та виясняючи шляхи і методи національного будівництва. Дорогою вона є для нас — та державність українська і по спогадах історичних і тими забезпеченнями, що їх вона може одна тільки дати для вільного та всебічного розвитку генія українського. Пригнічений в своєму виявленні на протязі віків низкою несприятливих географічних і міжнародніх обставин, він все ж схоронив в собі величезні творчі можливості, перед якими безсилими показали себе зовнішні сили чужого насильства. Нація, що має в собі ці можливості, не може не здійснити свого ідеалу державного і не може не виконати своєї історичної ролі для людства. Вірячи в її сили, відчуваючи їх в собі, ми з певністю і на майбутнє її дивимося. Україна, як самостійна Держава, стане реальністю, як в житті народу нашого, так і перед широким світом. Вона має для цього потрібні дані. І сьогодні вона могла б уже бути тим, чим неминуче буде завтра, коли б творчі державні змагання її народу „вчора" не були затримані в своєму закінченні насильством історичного ворога та збігом несприяючих міжнародніх обставин.
А проте ці змагання лише стримано, — тільки ж не вбито. Їх живе джерело розлилось по артеріях національного організму і свою живучу і животворну функцію провадить, набираючи в цьому процесі нових сил і шукаючи нових шляхів для осягнення нацією її державної мети. Пройде для цього потрібний час, минуть строки підготовчої праці, — мета буде осягнена.
В українську державність ми віруємо, українську державність ми ісповідуємо, — в її неминучості ми переконані. Для нас вона є до певної міри живою реальністю, бо ідею її ми носимо в серці, бо ЇЇ духом, потребами овіяне все життя. Ще не затих гуркіт „рідних гармат" недавньої боротьби за нашу державність, ще не засохла свята кров, пролита мучениками і лицарями її, ще не розвіявся той дух боротьби, що піднімав вірних синів нації на велике діло і поведе ще знову їх за собою, щоб допровадити до кінця розпочатий віками національний чин. Дух цієї боротьби овіває націю, і нас, частину її, що перебуває на чужині та, згідно з законом розподілу національних сил, працює в органічній єдності з нею для звільнення отчизни. Ми занадто живо відчуваємо цей дух боротьби, щоб перейти до порядку дня над засобами найдоцільнішими для успішного її закінчення; ми занадто шануємо ціну крови, яку пролили наші незабутні лицарі і яка безперестанку до наших днів ллється на Україні, щоб не схилитися перед їхніми могилами і не додержати тих заповітів, що їх вони перед своєю смертю, або фактом самої своєї смерти — найбільшої жертви для отчизни — переказали нам.
Виразні ці заповіти: держава вища над партії, нація вища над кляси.
Ми будемо намагатися розгорнути і доказати життєву мудрість і політичну доцільність цих принципів. Ми кликатимемо наше промадянство, без ріжниці партій, до підпорядкування тим основним вимогам державного будівництва.
І ми глибоко певні, що заклик наш знайде відгук не тільки тут, на чужині, а і там — на самій батьківщині, бо як тут, так і там, досвід примусив визнати вагу об'єднання і деструктивну силу роз'єднання. Щоправда, певні „фланги" української політичної думки ще й сьогодні не виявляють розуміння цієї вимоги, ще й сьогодні вони намагаються прищепити нашому громадянству невідповідні державні концепції. Не дивлячись на протилежність своїх програм і ідеологій, не дивлячись на взаємне поборювання, ці бігуни української політичної думки з однаковим усердям намагаються розколювати національну єдність і вносити розгардіяш в організовані та творчі заходи українського громадянства. Та численно переважаюча частина нашого громадянства, морально здорова і національно певна, не піддається розкладеній праці і непохитно стоїть на позиціях української державности в тій її концепції — Української Народньої Республіки, що єдина втілила в собі державні змагання нашої нації. Це біля державного прапору УНР організувалося все, що було найактивнішого, найсвідомішого серед нашої нації; це під бойовим прапором її почалася організація сил нації для великої мети незалежности, і справжня боротьба не словами, а кров'ю і жертвами за цю незалежність; це під час цієї боротьби відновилися давні історичні традиції нашого народу і утворилася жива леґенда самої боротьби, як той могутній чинник в житті нації, без якого ніколи ніяка нація не осягала ні своєї національної мети, ні свого призначення серед інших народів.
Ми, що були і єсьми учасниками боротьби нашого народу за свою державність, добре знаємо велике виховуюче значення її для збудження національної свідомости його, і для засвоєння ним вимог національного будівництва. В процесі боротьби наш народ усвідомлював себе, підпорядковував себе інтересам власної державности і виявив наявність творчо-державних змагань.
З власного досвіду ми всі знаємо, які позитивні наслідки дає закроєна на великий маштаб ініціятива і організовані зусилля для її здійснення. Гармонійний симбіоз переборює, здавалося б, непереможні труднощі і робить з сьогодні неможливого — цілком реальне явище завтра. Для нації, що збудилась до нового життя, стираються грані між сьогоднішнім і завтрішнім, бо корені другого лежать в першому, бо осягнення завтрішнього дня цілковито залежить від зусиль сьогоднішнього.
Логіка розвитку національного руху на Україні веде до повторення військових подій 1918-1920 р. р. Ми хотіли б, щоб неминучість їх була засвоєна ширшими кругами громадянства, як і той факт, що цей конфлікт матиме місце незалежно від форми влади в Росії. Всі вони для нас мають однакову вагу, бо однаково не миряться з існуванням державної незалежности України і однаково будуть боротися проти неї і з нею, як політичними, так і мілітарними засобами. Між царською Росією і сучасною комуністичною для нас немає ріжниці, бо обидві вони уявляють собою тільки різні форми московської деспотії та імперіялізму. Ідеал державности української не може бути втиснутий у вузькі межі федерації, конфедерації, тимбільше автономії, ні з Росією, ні з ким би то не було. Всі ці форми „братнього" співжиття ми на протязі нашої історії добре на собі зазнали і відчули, переконавшися в деструктивно-деморалізуючому впливові їх на наш народ.
Своє бажання і свою волю — бути господарем власної землі — український народ тепер твердо виявив, але ще до краю цього не здійснив. В міру наших сил ми будемо працювати над тим, щоб незакінчене вивершити.
Наша ідеологічна праця полягатиме в розгорненні і обґрунтуванні ідеї української державности. Паралельно ми будемо виясняти найдоцільніші шляхи національного будівництва в різних ділянках народнього життя. Обидва ці завдання не можуть бути здійснені без правдивого вияснення сучасної української дійсности на всіх землях, заселених нашим народом.
Особливу увагу ми будемо присвячувати тому становищу, в якому перебуває наш народ під московсько-комуністичною окупацією, бо стоїмо на тому, що тут, на Великій Україні, зріють події загальнонаціонального маштабу, і що проблема української державности може бути вирішена в першу чергу тільки на цих землях. Стане дійсністю українська держава над Чорним морем і на обох боках Дніпра, тоді питанням тільки часу буде реалізація ідеалу соборности земель українських і об'єднання їх біля державного перводжерела.
Ось через що для нас спочатку мислиться державна незалежність, а потім вже соборність України. Ось через що, стоячи на ґрунті соборности, ми уважаємо, що найпростішим шляхом до неї є шлях тих можливостей, які при даній зовнішній і внутрішній ситуації надаються до здійснення. Заявляючи себе прихильниками реальної політики в справах одбудування нашої держави, ми будемо дбати про належну оцінку кожного з тих внутрішніх чи зовнішніх чинників, які можуть бути корисними для нації в її змаганнях до державної самостійности. Ми залишаємо охоче і наперед фразеологію національного максималізму тим, хто має до неї нахил, бо ніколи ні одна нація в світі не доходила до своєї мети тим шляхом; натомість ми дбатимемо про здійснення українським громадянством тієї „чорної" колосальної своїм маштабом праці, яку воно повинно перепровадити в сучасні переходові і переломові періоди нашої історії.
В зв'язку з цим маємо на увазі розгорнути на сторінках нашого журнала практичну програму нашої праці, конкретизуючи біжучі, чергові завдання його і зводячи до певної системи, що охоплює собою найбільші потреби національної справи в сучасний момент.
Поруч з цією працею, редакція присвячуватиме постійну увагу біжучому життю наших українських колоній, розкиданих поза межами батьківщини, висвітлюючи його світлі, творчі явища і застерігаючи від протилежних їм.
Ставлячи собі такі великі завдання, редакція надіється, що вона зустріне діяльну допомогу наших літературних, наукових і громадських робітників, державно настроєних. Вона хоче вірити, що живі наші сили, до якої — тієї чи іншої — партії чи політичної групи вони належать, коли тільки вони вірні і віддані українській державності, стануть їй в допомозі. З огляду на це, редакція відкриватиме свої сторінки кожному речевому слову, аби тільки воно було перейняте ідеєю конструктивною.
Спаяні єдністю державної думки, однаковістю в розумінні чергових практичних завдань національного будівництва, ми тут, на еміґрації, почуватимемо себе тоді єдиною, підпорядкованою ідеї силою, здатною на організовані чини, яких вимагає од неї отчизна. Для розвитку тих процесів, що на ній одбуваються, ідеологічно-організаційна праця, за яку береться „Тризуб", являється конче потрібною, бо, властиво кажучи, саме повстання до життя „Тризуба" є органічним витвором тих процесів та виконанням того доручення, яке в цей одповідальний період нашої історії кладе наша нація на державно настроєних, державно думаючих і державність будуючих синів її.

* „Тризуб", рік видання І, ч. 1, 15 жовтня 1925 р. (передова стаття).